СМИ Законы РФ
Юр.книга М.К. Галянтич Господарське право Украiни

Thu, 28 Apr 2011 08:25:45 +0000
Титулка

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ  ПЕРСОНАЛОМ

 

 

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ

 

 

Затверджено

Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

 

Київ 2005

 

 

Автори: М. К. Галянтич, С. М. Грудницька, О. М. Міхатуліна, Н. О. Можаровська, О. X. Юлдашев (кер. авт. кол.)

Рецензенти:  В. М. Махінчук, канд. юрид. наук О. Д. Крупчан, канд. юрид. наук

Затверджено Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-2105 від 14.05.04)

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 4 від 27.04.04)

Схвалено Вченою радою Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України (протокол № 8 від 30.09.04)

 

У пропонованому підручнику розглядаються правові питання регулювання господарської діяльності в Україні на основі теоретичних і практичних досліджень, вивчається як національне, так і зарубіжне законодавство й міститься порівняльний аналіз відповідних норм.

Для студентів вищих навчальних закладів усіх освітньо-кваліфіка­ційних рівнів спеціальності "Правознавство", економічних спеціальностей, менеджменту, аспірантів, наукових працівників, працівників органів законодавчої та виконавчої влади, загальних і господарських судів, правоохоронних органів, прокуратури, а також широкого загалу читачів, для яких становить інтерес розглядувана проблематика.


Thu, 28 Apr 2011 08:33:51 +0000
ЗМІСТ

 

ПЕРЕДМОВА

ВСТУП

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА  ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 

Глава 1. Теоретичні основи правового регулювання господарської діяльності

Глава 2. Держава і органи місцевого самоврядування як учасники сфери господарювання

Глава 3. Правове регулювання ліцензування господарської діяльності

Глава 4. Правове регулювання патентування господарської діяльності

Глава 5. Правове регулювання оподаткування і шляхи вдосконалення податкової системи України

Глава 6. Правове регулювання відносин суб'єктів господарювання щодо стандартизації та сертифікації

Глава 7. Антимонопольно-конкурентні відносини і захист підприємців та споживачів від негативних наслідків недобросовісної конкуренції

Глава 8. Правове регулювання захисту прав споживачів

Глава 9. Господарська комерційна діяльність. Правові засади підприємницької діяльності

Глава 10. Некомерційна господарська діяльність

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І. СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Глава 11. Загальні засади, поняття і види суб'єктів господарювання

Глава 12. Підприємство: поняття, види і організаційні форми

Глава 13. Державні та комунальні унітарні підприємства

Глава 14. Господарські товариства

Глава 15. Підприємства колективної власності

Глава 16. Приватні підприємства та інші види підприємств

Глава 17. Об'єднання підприємств

Глава 18. Громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості правового статусу інших суб'єктів господарювання

 

Розділ II. МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ


Глава 19. Майно суб'єктів господарювання

Глава 20. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Глава 21. Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Глава 22. Цінні папери в господарській діяльності

Глава 23. Корпоративні права

 

Розділ III. ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

 

Глава 24. Загальні положення про господарські зобов'язання

Глава 25. Господарські договори

Глава 26. Ціни і ціноутворення у сфері господарювання

Глава 27. Виконання господарських зобов'язань. Припинення зобов'язань

Глава 28. Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом

 

Розділ IV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Глава 29. Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин

Глава ЗО. Відшкодування збитків у сфері господарювання

Глава 31. Штрафні й оперативно-господарські санкції

Глава 32. Адміністративно-господарські санкції

 

Розділ V. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 33. Галузі й види господарської діяльності

Глава 34. Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності

Глава 35. Комерційне посередництво (агентські відносини) у сфері господарювання

Глава 36. Правове регулювання перевезення вантажів

Глава 37. Капітальне будівництво

Глава 38. Правове регулювання інноваційної діяльності

Глава 39. Особливості правового регулювання фінансової діяльності

Глава 40. Використання в господарській діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)

 

Розділ VI. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

 

Глава 41. Поняття і види зовнішньоекономічної діяльності. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Глава 42. Іноземні інвестиції

 

Розділ VII. СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Глава 43. Спеціальні (вільні) економічні зони

Глава 44. Концесії

Глава 45. Інші види спеціальних режимів господарської діяльності

ВИСНОВКИ


Thu, 28 Apr 2011 08:35:46 +0000
ПЕРЕДМОВА

 

Термін "господарське право" в юридичній літературі має кілька значень. Найчастіше ним позначають юридичну науку, що спеціа­лізується на дослідженні проблем регулювання господарської діяль­ності чи правового забезпечення економіки. Цей самий термін ви­користовують ще для позначення однієї з юридичних дисциплін, зокрема, в Україні, Російській Федерації, Німеччині. Цим термі­ном позначають також одну з галузей законодавства, зокрема господарське право. Деякі науковці розуміють під господарським правом систему норм, що регулюють господарювання, організацію і здійснення господарської діяльності1. Це щодо понятійного апа­рату з формального боку. За змістом господарське законодавство поділяється на два типи: соціалістичного і постсоціалістичного періодів, а з урахуванням реалій сьогодення існує й третій його тип — перехідного періоду. За функціонування господарського законодавства першого типу було закріплено жорстку систему пла­нового керування народним господарством з єдиного центру, моно­полію і пріоритет державної власності в народному господарстві. При цьому заборонялися приватна підприємницька діяльність, комерційне посередництво, обмежувалась промислова власність, держава регулювала і контролювала практично всі економічні процеси, безперервно втручалася в господарські відносини. Для цього типу господарсько-правового регулювання характерною була відсутність економічної конкуренції.

Господарське законодавство другого типу — постсоціалістич-не — покликане закріплювати організацію господарської діяль­ності в умовах ринкової економіки з орієнтацією на інтеграційні світові економічні процеси. Як відомо, одним зі стратегічних на­прямків зовнішньоекономічної політики України є інтеграція до наднаціональних та глобальних структур і процесів. Це стосується насамперед проблем приєднання України до таких високорейтин-гових інституцій, як COT, ЄС, ЄЕП. Проте становлення цього законодавства відбувається надто повільно з двох причин. Пер­ша полягає в тому, що з розпадом СРСР Україна успадкувала суперечливу систему управління економікою: монополію держав­ної власності, низьке мотиваційне середовище підприємницької діяльності, низьку ефективність господарювання, субсидиційний характер виробництва тощо. Друга причина — хибність вибору економічної політики. Проаналізувавши розвиток економіки Укра­їни в перші роки незалежності, бачимо, що було вибрано хибний економічний шлях. Так, було взято курс на грошово-кредитну експансію, збільшення видатків бюджету, дефіцит якого покри­вався прямою емісією національного банку. Не функціонували механізми економічної відповідальності за результати господар­ської діяльності, здійснювався патерналізм (субсидування) не­ефективних виробництв, а боротьба з монополією відбувалась за рахунок руйнування виробничих комплексів. У цей період зни­зились рівні соціальної спрямованості економіки, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспіль­ства і держави. З метою вирішення зазначених проблем було прийнято низку пакетів (поколінь) господарсько-правових ак­тів. Зокрема, це були закони України "Про зміну і доповнення Конституції Української РСР", "Про підприємництво", "Про ціни і ціноутворення", "Про захист прав споживачів", "Про підприєм­ства в Українській РСР", "Про власність", "Про банки і банків­ську діяльність", "Про систему оподаткування" та ін. Загалом господарське законодавство цього покоління забезпечувало роз­ширення прав підприємств, багатоманітність суб'єктів господа­рювання, певний розвиток конкуренції в народному господарстві. Основні напрямки реформування господарського законодавства значною мірою визначені у Програмі економічних реформ і полі­тики України, затвердженій Кабінетом Міністрів України в 1992 р. Законодавство того часу вже було спрямовано на комерціалі­зацію економіки. Проте значного підвищення ефективності гос­подарської діяльності підприємств не відбулося. Крім того, у подальшому у правовому регулюванні різних сфер життєдіяльності, у тому числі й у сфері господарсько-правового регулювання, почали утверджуватись як стійкі тенденції ринкового фундамен-талізму або радикальної лібералізації економіки. Це призвело, по-перше, до дії в господарюванні принципу "дозволено все, що не заборонено", а по-друге (як результат) — до анархії в еконо­міці. Центральне місце в пакетах правових актів посідають до­кументи, спрямовані на приватизацію державної власності та реалізацію ідеї згортання ролі держави в управлінні народним господарством, зведення її функцій до збирання податків і вико­нання ролі "нічного сторожа". По-третє, з безлічі господарсько-правових актів, що приймались і належали до різних поколінь, багато було суперечливих. З метою усунення цих недоліків, по­силення публічних засад регулювання господарської діяльності, закріплення раціональної її організації у відповідних несупереч-ливих господарсько-правових актах було розроблено новий Гос­подарський кодекс України. Цей кодекс спрямований на забез­печення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання; свободи підприємницької діяль­ності в межах, визначених законом; обмеження державного ре­гулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забез­печення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конку­ренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист націо­нального товаровиробника; заборону незаконного втручання орга­нів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

Належне застосування нового Господарського кодексу Украї­ни значною мірою залежить від глибини вивчення фахівцями (у тому числі майбутніми) основних його положень. Саме цьому й присвячений пропонований підручник.

Зауважимо, що перший підручник з господарського права Укра­їни для студентів вищих закладів освіти був написаний за редак­цією завідувача кафедри Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка проф. І. Г. Побірченка в 1985 р. За роки ста­новлення незалежної української держави вийшло друком кілька посібників з господарського права України А. Я. Пилипенка і В. С. Щербини, а також навчальні посібники, присвячені підпри­ємницькому, комерційному, банківському, біржовому праву, де висвітлюються окремі частини й аспекти господарського права.

Основна мета пропонованого підручника — сформувати адек­ватні уявлення про сучасну економіку і її правове забезпечення, системи правових знань щодо основних інститутів господарського права, спираючись на знання з основ правознавства, цивільного права та інших галузевих і міжгалузевих правових дисциплін, без яких неможливо забезпечити ефективну правотворчість, а також використання і застосування права у сфері економіки.

Цей підручник є першим в Україні, який підготовлений за Господарським кодексом України 2003 р. До складу авторського колективу входять спеціалісти Інституту права Міжрегіональної Академії управління персоналом (м. Київ), Інституту економіко-правових досліджень НАН України (м. Донецьк), науково-дослід­ного інституту приватного права і підприємництва Академії право­вих наук України (м. Київ).

Актуальність підручника пов'язана з процесом кодифікації цивільного та господарського законодавства. Саме Господарський кодекс України 2003 р. урегулював господарські правовідносини, які раніше або взагалі не були врегульовані (інститут комерцій­ного посередництва), або врегульовані не повною мірою, за до­помогою окремих, часто суперечливих правових актів. Прийнят­тя нового Господарського кодексу України — це своєрідна рево­люція у практиці правового регулювання економіки, зміна звич­них стереотипів як у правовій політиці сфери економіки, так і в теорії її регулювання. Саме для того щоб ця зміна стереотипів, що відбулась у громадськості у зв'язку з виведенням господар­ського законодавства в окрему галузь права, була зрозумілою та логічною й репрезентовано цей підручник.

Автори видання виходять з того, що господарське право регу­лює відносини з організації і здійснення господарської діяльності, які не зводяться лише до підприємництва. Підприємництво — це напрямок господарської діяльності, однією з ознак якого є одержання прибутку. Однак багато господарюючих суб'єктів ство­рюються і функціонують не тільки задля отримання прибутку, а й з метою розв'язання соціальних завдань.

Центральне місце серед господарюючих суб'єктів у системі правового регулювання господарської діяльності посідає підпри­ємство. У посібнику подано класифікацію суб'єктів господарської діяльності — суб'єктів господарського права, учасників госпо­дарських правовідносин. З огляду на дуалізм викладення правових норм у Цивільному та Господарському кодексах України, у виданні запропоновано порівняльні таблиці (наприклад, табл. 1). При цьому йдеться про види структур суб'єктів господарювання, а не про види юридичних осіб, тому що юридична особа — це загальна властивість багатьох (але не всіх) суб'єктів господарю­вання, проте не всіх учасників господарських правовідносин. Тому точніше йдеться про види суб'єктів, що володіють правом юри­дичної особи.

При підготовці підручника враховувався зміст як Господар­ського кодексу України, так і законів, до яких відсилають окремі його статті.

Автори прагнули не тільки дати уявлення про чинне господар­ське право, а й обґрунтувати науковий підхід до вдосконалення правового регулювання, якомога глибше висвітлити систему пра­вового регулювання господарської (у тому числі підприємницької) діяльності. Поява ж нового підручника — це знакова подія. Адже наявність кількох підручників відкриває можливість докладного аналізу й обговорення і на цій основі вдосконалення викладання господарського права, розвитку господарсько-правової думки.

О. О. Чувпило, доктор юридичних наук, професор


Thu, 28 Apr 2011 08:36:48 +0000
ВСТУП

 

За умов поступового переходу до ринкових відносин розши­рюється і вдосконалюється сфера правового регулювання суспіль­них відносин, пов'язаних із здійсненням господарської діяльнос­ті. У цьому зв'язку підвищуються вимоги до майбутніх фахівців з правознавства, які вимагають наявності ще ґрунтовніших знань господарського права та практичних навичок застосування пра­вових норм при здійсненні суб'єктами господарювання господар­ської діяльності.

Запровадження в Україні законодавчо врегульованого на рівні кодексу механізму подання та використання державної допомо­ги у сфері розвитку господарських відносин сприяло стимулю­ванню на загальних засадах економічного розвитку менш роз­винених чи пріоритетних галузей, регіонів, окремих суб'єктів господарювання, що зумовило підвищення загального добро­буту та розвиток економіки держави загалом. Єдині підходи до подання державної допомоги покликані сприяти усуненню не­рівності між суб'єктами господарювання та їх зарубіжними кон­курентами, позбавити останніх можливості використовувати подання державної допомоги в України для ініціювання необ­грунтованих антидемпінгових та інших захисних заходів, що безпідставно обмежують українських товаровиробників на сві­тових ринках.

Отже, у новому Господарському кодексі України чітко від­творено уявлення про функції публічної влади у сфері створен­ня, забезпечення функціонування і розвитку господарського комп­лексу країни виходячи з ідеї забезпечення прав людини на під­приємництво і держави на здійснення господарської діяльності та узгодження інтересів особи і суспільства в будь-якому спів­товаристві.

Актуальність запропонованого авторським колективом підруч­ника пов'язана з процесом кодифікації цивільного і господар­ського законодавства. Саме новий Господарський кодекс України істотно вплинув на правосвідомість як вчених-юристів, так і фа­хівців, які використовують його норми у правозастосовчій прак­тиці. Саме на те, щоб зміна теоретичних стереотипів, які виникли у громадськості у зв'язку з виокремленням господарського зако­нодавства в самостійну галузь права, відбувалась виразно й логіч­но, і спрямовано цей підручник.

Основна мета пропонованого підручника — сформувати систему правових знань, основних інститутів господарського права на основі базових знань з правознавства, цивільного права та інших галузевих і міжгалузевих правових дисциплін.

Завдання підручника — сформувати навички роботи з норма­тивними документами; уміння розв'язувати конкретні правові ситуації, що виникають у господарській діяльності, на основі національного та міжнародного законодавства; здатність реалі­зовувати право у різних сферах діяльності, усвідомлювати відпо­відальність при здійсненні юридично вагомих дій. Розкриття пра­вових категорій та конструкцій господарського законодавства, сучасних проблем, основних тенденцій його розвитку і їх засто­сування становить основний напрямок підручника.

Структурно підручник складається з двох частин — Загаль­ної та Особливої.

У Загальній частині, що складається з 10 глав, розглядаються основні напрямки державної політики у сферах регулювання гос­подарських відносин.

Так, у першій главі аналізується теоретичне обґрунтування базових засад правового регулювання господарської діяльності. У другій главі висвітлюються учасники сфери господарювання — держава і органи місцевого самоврядування. Третя глава присвя­чена правовому регулюванню ліцензування господарської діяль­ності, четверта — патентування. У п'ятій главі розглядаються правове регулювання оподаткування і шляхи вдосконалення по­даткової системи України. Шоста глава вивчає правове регулю­вання відносин суб'єктів господарювання щодо стандартизації та сертифікації, сьома — антимонопольно-конкурентні відноси­ни і захист підприємств та споживачів від негативних наслідків недобросовісної конкуренції, восьма — правове регулювання захисту прав споживачів, дев ята — господарську комерційну діяль­ність та правові засади підприємницької діяльності. Десята гла­ва присвячена некомерційній господарській діяльності.

Особлива частина підручника складається з шести розділів (35 глав), кожні з яких висвітлює окремі аспекти організації гос­подарської діяльності.

У першому розділі розглянуто засади, поняття і види суб'єктів господарювання; поняття, види і організаційні форми підпри­ємств, особливості правового статусу громадян та інших суб'єктів господарювання. Другий розділ присвячений майновим основам господарювання. Третій розділ розкриває господарські зобов'я­зання, договори, принципи ціноутворення та інші моменти сто­совно зобов'язань. Четвертий розділ вивчає загальні засади відпо­відальності за порушення у сфері господарювання. У п'ятому розділі відтворено особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання. У шостому розділі висвітлено зовнішньо­економічну діяльність і спеціальні режими господарської діяль­ності.

Вивчення господарського права крім зазначеного передбачає вміння застосовувати здобуті знання на практиці, що може бути досягнуто застосуванням збалансованої методики, що поєднує вивчення теоретичних аспектів господарського права та їх прак­тичне застосування на семінарських заняттях за допомогою ви­рішення конкретних ситуацій з урахуванням практики госпо­дарських та загальних судів України, тестів тощо.


Thu, 28 Apr 2011 08:48:20 +0000
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Глава 1. Теоретичні основи правового регулювання господарської діяльності

 

1.1. Поняття, предмет, методи і типи правового регулювання господарської діяльності

Господарська діяльність має певні ознаки, за якими потребує правового регулювання. Виходячи із загальної теорії держави та права розглянемо основні з них.

1.     У процесі господарської діяльності виникають відносини між юридичними та фізичними особами. Ці відносини не нале­жать до явищ об'єктивної дійсності, що розвиваються за зако­нами природи, а тому потребують правового регулювання з боку держави. Відповідно до Конституції України Господарський ко­декс України (далі — ГКУ) від 16 січня 2003 р. встановлює від­повідні правові засади господарської діяльності (господарюван­ня), що базуються на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

2.  У відносинах, що виникають у процесі господарської діяль­ності, визначально беруть участь свідомі й вольові суб'єкти, необмежені законом у правоздатності або дієздатності. Йдеться про те, що право не може регулювати дії, які не залежать від свідо­мої волі суб'єктів господарської діяльності — недієздатних осіб.

У ст. 2 ГКУ визначається, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наді­лені господарською компетенцією, а також громадяни, громад­ські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організащино-господарські пов­новаження на основі відносин власності.

3. Господарська діяльність — найважливіший вид суспільних відносин, що має принципово важливе значення для держави (істотно впливає на стан економіки), об'єднань людей (юридич­них осіб) і конкретних осіб (приватних підприємців, спожива­чів). Предметом регулювання господарського права є господарська діяльність.

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється задля досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання при­бутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — під­приємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на ство­рення й підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування і здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негоспо­дарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-вироб­ничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські від­носини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими розуміються відносини між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господар­ських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини між структурними під­розділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта гос­подарювання з його структурними підрозділами (ст. З ГКУ).

4. Господарська діяльність — це вид суспільних відносин, що об'єктивно потребує і піддається юридичній регламентації. Тому важливо розмежувати відносини у сфері господарювання й інші види відносин. Так, згідно зі ст. 4 ГКУ до предмету правового регулювання господарської діяльності не належать:

•    майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Ци­вільним кодексом України (далі — ЦКУ). Так, цивільним за­конодавством (ст. 1 "Відносини, що регулюються цивільним законодавством" ЦКУ) регулюються особисті немайнові та май­нові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на  адміністратив­ному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне
законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. У ст. 9 ЦКУ "Застосування цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, викорис­тання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до тру­дових та сімейних відносин" встановлено: положення ЦКУ за­стосовуються для врегулювання відносин, що виникають у сфе­рах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не вре­гульовані іншими актами законодавства. Законом можуть передбачатись тільки особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання;

•    земельні, гірничі, лісові та водні, щодо використання й охо­рони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

•    трудові відносини;

•    фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

•    адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого
самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською ком­петенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-гос­подарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів госпо­дарювання визначаються, зокрема, Господарським кодексом Укра­їни. Правила ГКУ застосовуються також до господарських від­носин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульо­вані Кодексом торговельного мореплавства України.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання госпо­дарської діяльності та відповідно до якого ця діяльність потребує юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів вихо­дячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суве­ренної і незалежної, демократичної, соціальної, правової дер­жави.

До конституційних основ правового господарського порядку в Україні належать такі: право власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядуван­ня в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права влас­ності народу відповідно до закону; забезпечення державою за­хисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використан­ня власності на шкоду людині й суспільству; право кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непоруш­ності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кож­ного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій під­приємництва; забезпечення державою захисту конкуренції в під­приємницькій діяльності, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкурен­ції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання еко­логічної рівноваги на території України; забезпечення держа­вою належних, безпечних і здорових умов праці; захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

Таким чином, суб'єкти господарювання та інші учасники від­носин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства.

Отже, спираючись на визначені ознаки, за якими господарська діяльність потребує правового регулювання, можна визначити предмет правового регулювання господарської діяльності. Це визначені законодавством України основні засади господарювання в Україні, господарські відносини, що виникають у процесі органі­зації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами госпо­дарювання, між суб'єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, а також нагляд і контроль за цією діяльністю з боку держави з метою усунення незаконності в галузі господарювання, що може призвести до негативних нас­лідків як для суб'єктів господарювання, підприємців та спожи­вачів, так і для економіки України загалом.

Загальними вважаються принципи господарювання в Україні:

•    забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;

•    свобода підприємницької діяльності в межах, визначених за­коном;

•    вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

•    обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, еко­логічного захисту населення, захисту прав споживачів та без­пеки суспільства і держави;

•    захист національного товаровиробника;

•    заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські відносини.

Норми права регулюють господарську діяльність, охороня­ються заходами державного примусу в разі їх порушення чи за­грозою застосування юридичних санкцій. Таким чином, норма­тивно-правове регулювання господарської діяльності включає від­носини у сфері господарювання, що регулюються Конституцією України, ГКУ, законами України, нормативно-правовими акта­ми Президента України, Кабінету Міністрів України, інших ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Правове регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою відповідних прийомів або способів за формою від­творення державного примусу.

1. Дозвільні засоби (правовстановлюючі норми) надають су­б'єктам право на здійснення передбачених законом позитивних дій (наприклад, право "...самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продук­ції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінан­сових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону" — ст. 44 ГКУ).

2. Зобов'язувальні засоби (обов'язкові норми). Зобов'язують суб'єктів господарської діяльності виконувати передбачені зако­нодавством позитивні дії (наприклад: "Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний використову­вати природні ресурси відповідно до цільового призначення..." — ст. 153 ГКУ).

3.        Заборонні засоби (заборонні норми). Встановлюють зобов'я­зання суб'єктів господарювання утримуватися від певних дій (на­приклад, заборона дій, віднесених законодавством до недобросо­вісної конкуренції — ст. 32 ГКУ, Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції").

Перелічені засоби правового регулювання господарської діяль­ності (дозвіл, зобов'язання, заборона) ефективно діють лише в тісному взаємозв'язку. Так, дозвільний засіб щодо певної поведін­ки суб'єкта у процесі господарської діяльності буде реальним лише за наявності обов'язків інших суб'єктів господарювання задовольняти потреби, які в цьому зв'язку виникли в уповнова­женого суб'єкта.

У ст. 12 ГКУ висвітлюються такі засоби державного регулю­вання господарської діяльності, як державне замовлення, держав­не завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифі­кація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності, встановлен­ня та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання крім ГКУ визначаються й іншими законодавчими актами, а також програмами економіч­ного і соціального розвитку відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а та­кож перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємни­цтво, встановлюються Конституцією України та законодавством.

Крім способів правового регулювання господарської діяльності визначають його типи. Типи правового регулювання підприєм­ницької діяльності — це особливості загального порядку право­вого регулювання господарської діяльності в певному конкрет­ному випадку: дозволу чи заборони. З огляду на це розрізняють такі типи правового регулювання господарської діяльності:

1. Загальний дозвіл — це тип правового регулювання, який базується на презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Безу­мовно, випадки прямої заборони законом тих або інших дій ста­новлять виняток. Цей тип правового регулювання господарської діяльності виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом (наприклад: "Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом" — ст. 43 ГКУ). Оскільки основна мета здійснення підприємницької діяльності полягає в одержанні прибутку, цей тип доволі актуальний. Суб'єкт підприєм­ницької діяльності, керуючись нормами, які регулюють певну поведінку у процесі цієї діяльності, має можливість виконувати будь-які дії, не заборонені законом.

2. Звільнення від заборони — це тип правового регулювання господарської діяльності, в основу якого покладено загальну за­борону здійснення певних дій, але при цьому формується конк­ретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового регулювання господарської діяльності реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом (наприклад, дискримінація суб'єктів господарювання органами влади та управління заборо­нена. "... Законом можуть бути встановлені винятки... з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів" — ст. 31 ГКУ).

Метод правового регулювання господарської діяльності — це сукупність прийомів впливу права та державної влади на регулювання господарської діяльності та їх суб'єктів і закріплення їх в нормативно-правових актах.

Розрізняють два методи регулювання господарської діяльності:

•    загальний (автономний) — дає право всім учасникам госпо­дарської діяльності займатися нею, закріплює відносну неза­лежність при вступі в підприємницькі правовідносини, а з виникненням правовідносин дає можливість автономно вико­ристовувати свої зобов'язання, якщо не виникає конфліктів, які потребують втручання державних органів;

•    спеціальний (авторитарний, державний) — застосовується на випадок правової нерівності суб'єктів господарської діяль­ності. Зокрема, у разі юридичної санкції за порушення зако­нодавства найчастіше однією стороною є держава, другою — підприємці.


 

1.2. Механізм і стадії правового регулювання господарської діяльності

Як зазначалося, правове регулювання господарської діяльнос­ті — це дія права на відносини, що виникають у процесі госпо­дарської діяльності, за допомогою певних юридичних засобів, через систему яких ці відносини розвиваються в межах, визначе­них відповідними нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання приво­диться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах права, називається механізмом правового регулювання підприєм­ницької діяльності.

З визначення поняття механізму правового регулювання гос­подарської діяльності випливає, що це явище комплексне, а тому визначимо його складові.

1. Норми права є основою механізму правового регулювання господарської діяльності. Адже саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на відносини, що виникають у про­цесі господарської діяльності між суб'єктами господарювання і дер­жавою. Якість правового регулювання цієї діяльності залежить від того, якою мірою норми права враховують закономірності гос­подарських відносин, а також від рівня загальної і правової куль­тури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або скасовуванні певних правових норм.

2.   Правові відносини між суб'єктами господарювання, тобто такі, що відбуваються в межах, визначених нормами права. Нор­ми права, що регламентують господарські відносини, надають останнім юридичну форму — учасники господарської діяльності стають суб'єктами господарських правовідносин,  що взаємо­пов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Отже, правові відносини — це форма, в якій визначена у правовій нормі модель поведінки суб'єктів господарювання.

3.   Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів госпо­дарської діяльності згідно з приписами правових норм. Реалізо­вуватися права і обов'язки можуть як у межах певних правовід­носин (наприклад, право найму працівників), так і у вигляді окремих актів (право суб'єкта розпоряджатися річчю, яка йому належить). На процес правового регулювання господарської діяль­ності завжди істотно впливають такі чинники, як законність, правосвідомість і правова культура.

Процес правового регулювання господарської діяльності скла­дається з кількох стадій.

1.      Правова регламентація господарської діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообо­в'язкових правил поведінки при здійсненні господарської діяль­ності.

2.  Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3.  Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

 

1.3. Роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання суспільних відносин

Держава регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі й господарську діяльність. З метою ефективного управління цією діяльністю держава видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання, державних органів і посадових осіб.

Основні риси державного регулювання:

1. Державне регулювання господарської діяльності є попе­редньою стадією реалізації економічної політики, має державно-політичний характер.

2.    Соціальне призначення державного регулювання господар­ської діяльності полягає в організації та впорядкованості госпо­дарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компе­тенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відно­син власності.

3.    Реалізація соціального призначення здійснюється шляхом реалізації функцій забезпечення перспективного розвитку підприєм­ництва.

4.    Функції реалізуються із застосуванням відповідних методів.

5.    Суб'єктом державного регулювання господарської діяль­ності є Верховна Рада України.

6.    Об'єктом державного регулювання господарської діяльності є процеси і тенденції господарювання.

7.    Формою відтворення державного регулювання господарської діяльності є акт регулювання (Господарський кодекс України), в
який трансформується політичне рішення.

Принципи державного регулювання господарської діяльності:

•    принцип законності;

•    принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівно­го захисту всіх суб'єктів господарювання;

•    принцип справедливості, добросовісності, розумності;

•    судовий захист прав у сфері господарювання при їх порушенні;

•    принцип обмеженого втручання (обмеження державного регу­лювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забез­печення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населен­ня, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держа­ви — абз. 3 п. 1 ст. 6 ГКУ);

•    захист національного товаровиробника (абз. 4 п. 1 ст. 6 ГКУ);

•    заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські правовідносини.

Характер зв'язків держави і механізму правового регулювання зумовлений нерозривним зв'язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціону­вання механізму правового регулювання господарських відносин. У функціонуванні механізму правового регулювання господар­ських відносин особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необ­хідним тоді, коли для виникнення суб'єктивних прав та юридич­них обов'язків наявності власне норми права недостатньо і постає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності — продов­жити запрограмоване правотворчістю загальне нормативне регулю­вання за допомогою норм права. Допоміжним інструментом при цьому є індивідуальна регламентація, що здійснюється за допомо­гою актів застосування права і виявляється в уточненні реального правового положення суб'єктів. Отже, правозастосовча діяль­ність держави доповнює процес правового регулювання, ство­рюючи можливості для реалізації прав і обов'язків суб'єктів госпо­дарювання, якщо постає потреба в додаткових індивідуальних актах державних органів. Так, конституційною нормою закріп­лено право громадян займатися підприємницькою діяльністю ("ко­жен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом" — ст. 42 Конституції України). Але для реалізації цього права потрібно мати видані державними органами відповідні інди­відуальні акти, що регламентують порядок набуття цього права згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців" від 15 травня 2003 р.


 

1.4. Ефективність правового регулювання господарських відносин

Метою видання правових приписів є досягнення необхідного суспільно корисного результату. Саме тому суспільство зацікав­лено, щоб юридичні норми, які регулюють господарську діяль­ність, досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз цих питань і становить проблему ефективності правового регулювання господарських відносин в Україні.

Термін "ефективність" означає результат (наслідок) якогось явища. Ефективність органічно пов'язана з результативністю, дієвістю певних заходів, дій, приписів. Критерієм ефективності правових норм (і права загалом) є міра досягнення поставлених перед ними цілей. Розрізняють цілі найближчі й кінцеві, прямі й непрямі та ін. Загальновизнано такі основні цілі правового регулю­вання господарських відносин:

•    закріплення за допомогою юридичних засобів відносин, які скла­лися в економіці України і вважаються "господарськими";

•    стимулювання існуючих господарських відносин, що відпові­дають загальному інтересу суспільства і держави;

•    створення умов для розвитку сфери господарських відносин (господарсько-виробничих, організаційно-господарських та внутрішньогосподарських відносин);

•    розмежування відносин у сфері господарювання з інших видів відносин з метою встановлення чітких юридичних норм.

Співвідношення фактичних результатів дії юридичних норм з цілями, що передбачались при їх виданні, виявляє ефективність або неефективність цих норм. Рівень досягнення цих цілей і визначає рівень ефективності певної норми права. Таким чином, при визна­ченні ефективності норми права враховуються такі дві обставини: цілі, що визначались при її виданні, і досягнуті результати.

Розглянемо основні чинники забезпечення ефективності пра­вового регулювання господарської діяльності.

1. Відповідність вимог норм права рівню соціально-економіч­ного розвитку держави. Норми права зумовлюються економіч­ними чинниками не автоматично. Право є продуктом свідомої діяльності людей,  тому економічні закономірності розвитку суспільства можуть або правильно визначатись і відбиватись у праві, або спотворюватися в ньому. З огляду на це з'являються норми, що не відповідають економічним та іншим соціальним вимогам сучасного етапу розвитку суспільства. Це пояснюється насамперед об'єктивними проблемами пізнання реальної дійсності,
а також суб'єктивістськими підходами до правотворення. Як за­свідчує досвід, такі правові акти, як правило, з часом доопрацьо­вуються відповідно до реальних вимог соціально-економічного розвитку суспільства або скасовуються.

2.  Рівень досконалості господарського законодавства. Що досконаліше законодавство, то швидше і ефективніше досягаються цілі, визначені при створенні конкретних юридичних норм. Не­узгодженість окремих норм права, наявність прогалин, відсутність реальних санкцій окремих норм — усе це негативно позна­чається на рівні ефективності правового регулювання господар­ської діяльності.

3. Рівень правової культури учасників господарювання. Цей чинник доволі місткий і охоплює режим законності при право-творчості та правозастосуванні, рівень правосвідомості тощо. Сутність правової культури полягає в тому, що всі суб'єкти гос­подарських відносин мають бути обізнані зі змістом правових норм, чітко усвідомлювати свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки, неухильно дотримувати їх. Без цього правові вимоги не можуть бути ефективними. Суб'єкти правових вимог (учасники господарювання) поділяються на дві групи: суб'єкти, для яких знання законодавства є службовим обов'язком (юристи, економіс­ти, фінансисти та ін.); усі інші суб'єкти (споживачі, громадяни-підприємці). Суб'єкти першої групи одержують інформацію про нормативні акти за службовою лінією, з офіційних джерел, а суб'єкти другої групи — з інших джерел, насамперед із засобів масової інформації.

Проте лише знання права суб'єктами господарських відносин не забезпечує його ефективності. Необхідні ще умови для його реалізації.

Таким чином, реалізація норм права суб'єктами господарської діяльності є безпосереднім результатом правового регулювання господарської діяльності. Підсумком правового регулювання гос­подарської діяльності є результат сукупної дії всіх ланок механізму правового регулювання: нормативних актів, які складаються з норм права, правовідносин у сфері господарювання (суб'єктив­них прав та юридичних обов'язків господарюючих суб'єктів) та індивідуальних актів (актів застосування) при їх сукупному впливі як на поведінку кожного суб'єкта господарювання, так і на форму­вання господарських правовідносин загалом.

Контрольні питання

1.      Наведіть визначення поняття "правове регулювання господарської діяльності". Чи відрізняється воно від поняття "державне регулю­вання господарської діяльності"?

2.  За якими принципами діє система господарювання в Україні?

3.  Засоби правового регулювання господарської діяльності.

4.  Що таке типи правового регулювання господарської діяльності? Перелічіть їх.

5.      Методи правового регулювання господарської діяльності.

6.  Що таке механізм правового регулювання господарської діяльності? Перелічіть його складові.

7.      Яку роль відіграє держава в механізмі правового регулювання гос­подарської діяльності?

8.  За якими принципами держава регулює господарську діяльність?

9.  У чому полягає ефективність правового регулювання господарської діяльності?


Thu, 28 Apr 2011 08:56:21 +0000
Глава 2. Держава і органи місцевого самоврядування як учасники сфери господарювання

 

2.1. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

Будь-яка держава повинна надавати певні гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. В Україні державні гарантії поділя­ються на загальні й майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фі­нансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресур­сів. Держава законодавчо забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобро­совісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприєм­ницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забез­печення захисту права власності підприємця. Вилучення держа­вою у підприємця його основних та оборотних фондів й іншого використовуваного ним майна забороняється, за винятком випад­ків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадя­нами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що захищаються законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устатку­вання), необхідне для здійснення ними підприємницької діяль­ності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці й перепід­готовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних тери­торій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з подаль­шим їх продажем або переданням їх у кредит підприємцям; стиму­лює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Як зазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відно­сини, до яких належить і господарська діяльність. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин у сфері госпо­дарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо розмежовувати поняття "учас­ник господарювання" і "суб'єкт господарювання" з метою усунення подальшої плутанини цих понять. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання. Відповідно до цього органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь у господарській діяльності, але не є суб'єктами господа­рювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім органі­заційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, що наділений господар­ською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. Держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування в господарській діяльності можуть брати безпосе­редню участь лише на підставі, у межах повноважень та у спо­сіб, що визначені законами України.

Втручання державних органів у господарську діяльність під­приємців забороняється, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів, пов'язаних зі здійсненням контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприєм­цям вказівки тільки відповідно зі своєю компетенцією, встановле­ною законодавством. У разі видання державним або іншим орга­ном акта, що не відповідає його компетенції або вимогам зако­нодавства, підприємець має право звернутися до суду або до арбіт­ражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємни­цької діяльності інших форм власності.

 

2.2. Форми реалізації державою економічної політики

Зважаючи на основні риси державного регулювання господарської діяльності, воно є попередньою стадією реалізації економічної полі­тики й має державно-політичний характер, а саме: у сфері господа­рювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соціальну політику, спрямовану на реалі­зацію й оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення загалом.

Економічна стратегія — це вибраний державою курс економіч­ної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямова­ний на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного по­тенціалу та національного багатства, підвищення народного доб­робуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що відбува­ються в національному та світовому господарстві, і враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, за­вдань, засобів і способів їх досягнення з метою реалізації стратегіч­ного курсу економічної політики в конкретних умовах, що склада­ються на сучасному етапі розвитку народного господарства. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначен­ня засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного та соціального розвит­ку, а також відповідних законодавчих актах (ст. 9 ГКУ).

До основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, належать:

•    структурно-галузева політика, спрямована на здійснення держа­вою прогресивних змін у структурі народного господарства, удос­коналення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність віт­чизняної продукції та підвищення рівня життя населення. Скла­довими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює від­носно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

•    інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентра­ції коштів на потреби розширеного відтворення основних засо­бів виробництва, переважно в галузях, розвиток яких визна­чено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним;

•    амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найсприятливіших та рівноцінних умов забез­печення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

•    політика інституційних перетворень, спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шля­хом трансформування відносин власності, роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єк­тами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання, а також ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

•    цінова політика, спрямована на регулювання державою відно­син обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення екві­валентності у процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та вида­ми господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

•    антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності су­б'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння розвитку ефек­тивної соціально орієнтованої економіки;

•    бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналі­зацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвести­цій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулю­вання державного боргу та забезпечення соціальної справед­ливості при перерозподілі національного доходу;

•    податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів госпо­дарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціаль­ної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

•    грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошо­вої маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

•    валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних ва­лют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

•    зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними су­б'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності насе­лення.

Як зазначалося, соціальне призначення державного регулюван­ня господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською ком­петенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин влас­ності. Так, у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику, що передбачає захист прав споживачів, політику заробіт­ної плати і доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення.


 

2.3. Прогнозування і планування економічного та соціального розвитку

Відповідно до ст. 11 ГКУ державна економічна стратегія і тактика у сфері господарювання спрямовуються на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єк­ти господарювання враховують у своїй діяльності показники прог­нозних і програмних документів економічного та соціального розвитку. На рівні закону визначаються принципи державного прогнозування і розробки програм економічного та соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розробки, за­твердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку, повноваження та відпові­дальність органів державної влади і органів місцевого самовря­дування в цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального роз­витку України, Державний бюджет України, а також інші дер­жавні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до п. 4 ст. 116, п. 5 ст. 138, ч. 1, 2 ст. 143 Конституції України розроблюють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць і здійснюють планування економічного та соціаль­ного розвитку цих одиниць.

Суб'єктам господарювання, які не враховують відбиті у прог­рамних документах економічного та соціального розвитку сус­пільні інтереси, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

У ст. 12 ГКУ наводяться засоби державного регулювання гос­подарської діяльності, про які йшлося раніше. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГКУ, інши­ми законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійсню­ються відповідно до ГКУ та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, де забороняється підприємни­цтво, встановлюються Конституцією України ("Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування обмежується зако­ном" — ст. 42).

Розглянемо детальніше зміст основних засобів регулювального впливу на діяльність суб'єктів господарювання. Першим з пере­лічених у ст. 12 ГКУ засобів є державне замовлення.

Державне замовлення є засобом державного регулювання еко­номіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для держав­них потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед су­б'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним за­мовником від імені держави із суб'єктом господарювання — ви­конавцем державного замовлення, де визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Відповідно до ст. 13 ГКУ поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у визначеному законом порядку.

У передбачених ГКУ та іншими законами випадках Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встанов­лювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замов­лення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, на­дання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської про­дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону (ст. 13 ГКУ).

Відповідно до ст. 14 ГКУ окремими засобами державного регу­лювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування, що спрямо­вані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспіль­ства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, па­тентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності, а також відповідно до загальних принципів господарювання: забез­печення економічної багатоманітності та рівного захисту державою всіх суб'єктів господарювання; свободи підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захисту національ­ного товаровиробника; заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Ка­бінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність су­б'єктів господарювання належать також стандартизація і серти­фікація. Згідно зі ст. 15 ГКУ у сфері господарювання застосову­ються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та націо­нальні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

У ч. 2 ст. 15 ГКУ містяться обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб:

•    суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

•    учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

•    виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декла­рацію про відповідність продукції певним стандартам чи засто­сував позначення цих стандартів у її маркуванні;

•    виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (конт­рактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені норма­тивно-правовими актами України, дозволяється застосування по­ложень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодав­ству України у частині вимог до процесу виготовлення продук­ції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарю­вання в міжнародному економічному, науково-технічному спів­робітництві та міжнародній торгівлі.

Види і порядок сертифікації продукції та послуг встановлю­ються законом.

Ще одним засобом регулювального впливу держави на діяль­ність господарюючих суб'єктів є дотації та інші засоби держав­ної підтримки суб'єктів господарювання (ст. 16 ГКУ).

Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих видів товарів, послуги транспорту, що забезпе­чують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господа­рювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації. Основна мета надання дотацій полягає у фінансуванні капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання діяльності суб'єктів господарювання, з метою техніч­ного розвитку, що дає значний економічний ефект, а також в інших передбачених законом випадках.

Держава може також здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується суб'єктами господарювання державі (ст. 16 ГКУ).

Підстави і порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

 

2.4. Державне регулювання оподаткування

 

Окреме місце в механізмі державного регулювання господар­ської діяльності посідають податки.

Система оподаткування в Україні, податки і збори регламентуються виключно законами України і будується за такими принципами:

•    економічної доцільності;

•    соціальної справедливості;

•    поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних гро­
мад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою розв'язання найважливіших економічних і соціаль­них завдань держави закони, що регулюють оподаткування су­б'єктів господарювання, повинні передбачати (ст. 17 ГКУ):

•    оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;

•    стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних
правил оподаткування;

•    усунення подвійного оподаткування;

•    узгодженість з податковими системами інших країн.

Важливою обов'язковою нормою передбачається, що ставкиподатків мають нормативний характер і не можуть встановлюва­тись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати гра­ничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись із суб'єк­тів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові пла­тежі, що відповідно до закону включаються в ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єк­тами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

 


 

2.5. Державне регулювання обмеження монополізму і сприяння змагальності у сфері господарювання

Відповідно до ст. 18 ГКУ держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику і сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що за­тверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Антимонопольна діяльність є одним з найважливіших видів державного регулювання господарської діяльності, базовою скла­довою процесу соціально-економічних реформ, що здійснюються в Україні.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів госпо­дарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійсню­ється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядуван­ня, їх посадовим особам забороняється приймати акти і вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності чи запрова­джують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

Правила конкуренції та норми антимонопольного регулюван­ня визначаються ГКУ, законами України "Про захист економіч­ної конкуренції", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет", "Про природні монополії" та підзаконними актами.

 

2.6. Державний контроль і нагляд за господарською діяльністю

 

У ст. 19 ГКУ визначаються права і обов'язки суб'єктів госпо­дарювання щодо здійснення господарської діяльності. Зокрема, визначається, що суб'єкти господарювання мають право без обме­жень самостійно здійснювати господарську діяльність, яка не суперечить законодавству.

Обов'язковість суб'єктів господарювання виконувати певні дії полягає в їх обов'язковій державній реєстрації. Порядок державної реєстрації встановлюється ГКУ, відповідними законами України та Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" від 15 травня 1995 р.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяль­ністю суб'єктів господарювання в таких сферах:

•    збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовір­ністю бухгалтерського обліку та звітності;

•    фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами господа­рювання кредитних зобов'язань перед державою, розрахунко­вої та податкової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства;

•    цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами госпо­дарювання державних цін на продукцію і послуги;

•    монополізму та конкуренції — з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

•    земельних відносин — за використанням і охороною земель;

•    водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

•    виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, до­держанням законодавства про працю; за пожежною, екологіч­ною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандар­тів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

•    споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

•    зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, що уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус, загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються відповідними законами України.

Незаконне втручання і перешкоджання господарській діяль­ності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійсню­вати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарю­вання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не піз­ніше як за тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів конт­ролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом гос­подарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первин­ний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї діяльності, надавати статистичну інформацію, а також відпо­відно до вимог законодавства фінансову звітність та статистичну інформацію про свою господарську діяльність, інші визначені законодавчими актами дані. Забороняється вимагати від суб'єк­тів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, вста­новленого законом.

 

2.7. Державне регулювання захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів

Загальні засади державного регулювання захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначені у ст. 20 ГКУ, де зазна­чається, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт госпо­дарювання та споживач має право на захист своїх прав і закон­них інтересів. До способів захисту належать такі:

•    визнання наявності або відсутності прав;

•    визнання повністю або частково недійсними актів органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передба­чених законом;

•    відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

•    припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

•    присудження до виконання обов'язку в натурі;

•    відшкодування збитків;

•    застосування штрафних санкцій;

•    застосування оперативно-господарських санкцій;

•    застосування адміністративно-господарських санкцій;

•    встановлення, зміни і припинення господарських правовід­носин;

•    інші передбачені законом способи.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та спожива­чів визначається ГКУ та законами України "Про захист прав споживачів", "Про стандартизацію", "Про оцінку відповідності", "Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сиро­вини" та ін.


 

2.8. Державне регулювання діяльності об'єднань підприємців

У ст. 21 ГКУ встановлено, що з метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяль­ності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною орга­нізацією, що створюється на засадах членства і має статус юри­дичної особи. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань. Порядок утворення та діяль­ності торгово-промислових палат встановлюється законом.

Суб'єкти господарювання — роботодавці мають право на об'єд­нання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав. Організації роботодавців є самоврядними статутними орга­нізаціями, що утворюються на засадах добровільності та рівно­правності з метою представництва і захисту законних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватись у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців. Порядок утво­рення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодав­ців визначаються законом.

 

2.9. Особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки

Згідно зі ст. 22 ГКУ держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує дер­жаві право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Повноваження суб'єктів управління в державному секторі еко­номіки — Кабінету Міністрів України, міністерств, інших орга­нів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання — визна­чаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, які мають право здійснювати виключно державні підприємства, установи і організації.

Держава реалізує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів гос­подарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяль­ність на основі права господарського відання або права операти­вного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в держав­ному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління з названими суб'єктами госпо­дарювання в передбачених законом випадках можуть здійсню­ватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання в держав­ному секторі економіки всі передбачені ГКУ засоби державного регулювання господарської діяльності з урахуванням особливос­тей правового статусу цих суб'єктів.

Законом встановлюються також особливості здійснення анти-монопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується до державних підприємств з урахуванням вимог гл. 23 "Визначення суб'єкта підприємництва банкрутом" ГКУ. Так, у ч. З ст. 209 "Неспро­можність суб'єкта підприємництва" ГКУ визначається, що суб'єк­том банкрутства (банкрутом) може бути лише суб'єкт підприєм­ницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи госпо­дарської організації. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гаран­тії права власності українського народу. У ч. 4 ст. 211 "Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів господарювання" ГКУ встановлено, що досудова санація державних підприємств здійс­нюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлю­ється законом про Державний бюджет України. Умови здійснен­ня досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним госпо­дарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У ч. 1 ст. 214 "Державна полі­тика з питань банкрутства" ГКУ визначається, що державну політику із запобігання банкрутству, забезпечення умов реаліза­ції процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприєм­ництва або визнання його банкрутом щодо державних підпри­ємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності в передбачених законом випадках здійснює орган державної влади з питань банкрутства. У ч. З ст. 217 ГКУ передбачено, що процедури, передбачені для неплатоспроможних боржників, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до зако­ну не підлягають приватизації, зазначені процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у вста­новленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають прива­тизації.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господар­ські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єк­там повноваження щодо розпорядження державною власністю і управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону орга­нам місцевого самоврядування та в інших передбачених закона­ми випадках.

 

2.10. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, ви­значених Конституцією України (ст. 143), законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особли­вості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі. Органи місцевого самоврядування можуть також здійснювати щодо суб'єктів господарювання надані їм законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Відносини органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання у передбачених законом випадках можуть здійс­нюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, що прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання всіма учасниками господарських відносин, які розташо­вані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Згідно зі ст. 23 ГКУ забороняється незаконне втручання орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування в господарську діяльність суб'єктів господарювання, а також видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів то­варів (послуг) на території відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду про визнання недійсними актів підпри­ємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого само­врядування.

Органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи органів місцевого самоврядування відповідальні за свою діяль­ність перед суб'єктами господарювання; підстави, види і порядок такої відповідальності визначаються Конституцією України та відповідними законами.

Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарюван­ня та відшкодування заподіяної їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових або службових осіб органів місцевого самоврядування при здійснен­ні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

 

2.11. Особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки

Управління господарською діяльністю в комунальному сек­торі економіки здійснюється через систему організаційно-госпо­дарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяль­ність на основі права господарського відання або права оператив­ного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в кому­нальному секторі економіки визначається уповноваженими органа­ми управління відповідно до вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у пе­редбачених законом випадках можуть здійснюватися на договір­них засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішаль­ного впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення ан-тимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сек­тора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права влас­ності українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки. Так, у ч. 4 ст. 214 ГКУ встанов­люється, що в передбачених законом випадках процедури банк­рутства не застосовуються до комунальних підприємств.

Органи місцевого самоврядування відповідальні за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визна­чених законом.

Контрольні питання

1.      У чому полягає участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування в господарській діяльності?

2.  В яких формах реалізується державна економічна політика?

3.  За якими принципами будується система оподаткування в Україні?

4.  Мета антимонопольно-конкурентної політики.

5.      В яких сферах держава здійснює контроль та нагляд за господар­ською діяльністю суб'єктів господарювання?

6.  Як суб'єкти господарювання мають захищати свої права?

7.      Наведіть визначення поняття "суб'єкти господарювання державного та комунального сектора економіки".

8.  Особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки.


Thu, 28 Apr 2011 09:05:28 +0000
Глава 3. Правове регулювання ліцензування господарської діяльності

 

3.1. Поняття і загальні положення

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного стро­ку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 14 ГКУ).

Ліцензіат — юридична або фізична особа, що має виданий орга­ном державної влади документ, який засвідчує її право на прова­дження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відно­сини, що пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України "Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності" від 1 червня 2001 р. Чинність цього Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.

Ліцензування банківської, зовнішньоекономічної діяльності, каналів віщання, електроенергетики і використання ядерної енер­гії, у сферах інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами здійснюється відповідно до законів, що регулюють відносини в цих сферах.

 

3.2. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності" ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності:

•    пошук (розвідка) корисних копалин;

•    виробництво, ремонт вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, холодної, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с;

•    виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);

•    виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за пере­ліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);

•    видобуток уранових руд;

•    видобуток і виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінно­го каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

•    виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцін­них металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

•    виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

•    виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, опто­ва, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препа­ратами;

•    виробництво пестицидів і агрохімікатів, оптова, роздрібна тор­гівля пестицидами й агрохімікатами;

•    виробництво спеціальних засобів,  заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, актив­ної оборони;

•    розробка, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного одержання інформації, торгівля спеціальними технічними засо­бами для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного одержання інформації;

•    розробка, виробництво, використання, експлуатація, сертифі­каційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, вве­зення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного за­хисту інформації, торгівля криптосистемами і засобами крипто­графічного захисту інформації;

•    розробка, виробництво, впровадження, сертифікаційні випро­бування, ввезення та вивезення голографічних захисних еле­ментів;

•    розробка, виробництво, впровадження, обслуговування, дослі­дження ефективності систем і засобів технічного захисту інфор­мації, надання послуг у галузі технічного захисту інформації;

•    виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звіт­ності;

•    транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубо­проводом, транспортування природного і нафтового газу трубо­проводами та його розподіл;

•    постачання природного газу за регульованим і нерегульованим тарифами;

•    зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється ліцензійними умовами;

•    централізоване водопостачання і водовідділення;

•    розробка, випробування, виробництво, експлуатація ракето­носіїв, космічних апаратів та їх складових, наземної космічної інфраструктури та її складових, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем;

•    розробка, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

•    культивування і використання рослин, що містять наркотичні засоби, у промислових цілях;

•    виконання дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт;

•    медична практика;

•    переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів;

•    ветеринарна практика;

•    організація і утримання тоталізаторів, гральних закладів, ви­пуск і проведення лотерей;

•    будівельна діяльність (вишукувальні і проектні роботи для будівництва, спорудження несучих і огороджувальних конструкцій, виробництво і монтаж інженерних та транспортних мереж);

•    надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів залізнич­ним, повітряним, річковим і морським транспортом, а також автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на так­сі);

•    надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі;

•    заготівля, переробка, металургійна переробка брухту кольо­рових і чорних металів;

•    збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органо­генного утворення, напівдорогоцінного каміння;

•    збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сиро­вини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України);

•    операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

•    проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів проти­пожежного захисту і систем опалення, оцінка протипожеж­ного стану об'єктів;

•    випробування з пожежної небезпеки речовин, матеріалів, буді­вельних конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки,  пожежно-технічного озброєння,  продукції проти­пожежного призначення на відповідність встановленим вимо­гам;

•    надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, а також надання послуг з охорони громадян;

•    виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт;

•    виконання авіаційно-хімічних робіт;

•    пересилання поштових переказів, простих і реєстрованих лис­тів, поштових карток і посилок масою до ЗО кг;

•    надання послуг радіозв'язку (з використанням радіочастот);

•    надання послуг телефонного зв'язку (крім відомчих об'єктів);

•    технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і провідного мов­лення в межах промислової експлуатації;

•    організація іноземного, внутрішнього, закордонного туризму, екскурсійна діяльність;

•    фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність: організація і проведення спортивних занять професіоналів і аматорів спорту;

•    діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні;

•    діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, ке­руючих санацією, ліквідаторів);

•    посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

•    професійна діяльність на ринку цінних паперів;

•    виконання землевпорядних і землеоцінних робіт;

•    проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних систем та окремих об'єктів інженерної інфра­структури;

•    діяльність, пов'язана з промисловим виловом риби на промис­лових ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств;

•    посередницька діяльність митного брокера і митного перевіз­ника;

•    виробництво дисків для лазерних систем зчитування;

•    експорт, імпорт обладнання та дисків для лазерних систем зчитування;

•    виготовлення парфумерно-косметичної продукції з викорис­танням спирту етилового.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" суб'єкт господарювання зобов'яза­ний здійснювати певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, згідно зі встановленими для цього виду діяльності ліцензійними умовами. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організацій­ні, технологічні та інші вимоги для здійснення певного виду госпо­дарської діяльності. Ліцензійні умови та порядок контролю за їх дотриманням затверджуються спільним наказом спеціально уповно­важеного органу з питань ліцензування та органу ліцензування. Ліцензійні умови та зміни до них підлягають обнародуванню у вста­новленому законодавством порядку і набирають чинності за 10 днів після державної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачено пізніший термін набрання чинності.


 

3.3. Умови і порядок одержання ліцензії

Ліцензія видається органами ліцензування, перелік яких вста­новлено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698.

Приватний підприємець, який має намір здійснювати вид діяльності, що підлягає ліцензуванню, повинен подати до органу ліцензування такі документи:

1.  Заяву встановленого зразка про видачу ліцензії, у якій зазначаються:

•    прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер пас­порта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифіка­ційний номер фізичної особи — платника податку та інших обов'язкових платежів;

•    вид господарської діяльності, на здійснення якої заявник має намір одержати ліцензію.

2. Копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприєм­ницької діяльності.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії додаються також документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого ор­гану з питань ліцензування.

Заява про видачу ліцензії і документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміт­кою про дату прийняття документів органом ліцензування і під­писом відповідальної особи.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії чи про відмову в її видачі у строк не пізніше десяти робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії чи про відмову надсилається заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовір­них даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії, але не раніше як за три місяці з дати ухвалення рішення про відмову в її видачі.

Якщо ліцензіатові відмовлено у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеної в заяві про видачу ліцен­зії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови в її видачі.

За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зараху­вання якої до Державного бюджету України встановлені від­повідною постановою Кабінету Міністрів України.

Плату за видачу ліцензії суб'єкт господарювання повинен внести після прийняття рішення про видачу ліцензії. Якщо заявник про­тягом ЗО календарних днів з дня послання йому повідомлення про ухвалення рішення про її видачу не подав документ, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про її видачу. Так само орган ліцензування може діяти й тоді, коли суб'єкт господарювання не звернувся до органу ліцензування за одержанням оформленої ліцензії.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше як за три робочих дні з дня надходження документа, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії.

Термін дії ліцензії не може бути менший від трьох років. Конкретні терміни дії ліцензії залежно від видів діяльності вста­новлюються Кабінетом Міністрів України.

Якщо суб'єкт господарювання має намір здійснювати зазначе­ний у ліцензії вид господарської діяльності після закінчення тер­міну її дії, він зобов'язаний одержати нову ліцензію. При цьому нова ліцензія видається не раніше як в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" до суб'єктів господарювання за здійс­нення господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення за заняття підприємницькою діяльністю без спеціального дозволу (ліцен­зії), якщо його одержання передбачене законодавством, на грома­дян — суб'єктів підприємницької діяльності накладаються адміні­стративні стягнення у вигляді штрафу від 3 до 8 неоподатковува­них мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої про­дукції, знарядь виробництва і сировини чи без конфіскації.

Переоформлення ліцензії

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензій су­б'єкт господарювання зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, і відповідними документами чи їх нотаріально завіреними копіями, що підтвер­джують зазначені зміни.

Підстави для переоформлення ліцензії:

•    зміна прізвища, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

•    зміна місця проживання фізичної особи — суб'єкта підприємни­цької діяльності;

•    зміни, пов'язані зі здійсненням ліцензіатом певного виду госпо­дарської діяльності.

Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати над­ходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії. При цьому термін дії переоформленої ліцензії не може перевищувати терміну дії, зазначеного в ліцен­зії, яку переоформлюють.

У той час, коли ліцензія переоформлюється, суб'єкт господарю­вання може продовжувати займатися видами діяльності, що підля­гають ліцензуванню. У цьому разі замість ліцензії підставою для здійснення такої діяльності є довідка про прийняття заяви на пе­реоформлення ліцензії, що видається органом ліцензування.

За переоформлення ліцензії стягується плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Видача дубліката ліцензії

Необхідність одержання дубліката ліцензії у суб'єкта гос­подарювання виникає в разі її втрати чи пошкодження. Поря­док видачі дубліката ліцензії аналогічний порядку її переоформ­лення.

У разі втрати чи пошкодження ліцензії ліцензіат зобов'яза­ний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії з додаванням до нього документу, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката. За видачу дубліката ліцен­зії справляється плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян.

У разі пошкодження ліцензії до заяви додається також непри­датна для користування ліцензія.

Так само, як і на переоформлення ліцензії, на видачу дублі­ката ліцензії органу ліцензування відведено три робочих дні з моменту подання заяви на видачу дубліката. Підставою для здійс­нення ліцензійної діяльності під час оформлення дубліката є до­відка про подання заяви на видачу дубліката.

Анулювання ліцензії

Відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензія може бути анульована на та­ких підставах:

•    за заявою ліцензіата про анулювання ліцензії;

•    на підставі акта про повторне порушення ліцензіатом ліцен­зійних умов;

•    на підставі рішення про скасування державної реєстрації су­б'єкта господарювання;

•    на підставі нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

•    на підставі акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

•    на підставі акта про встановлення факту передання ліцензії іншій юридичній чи фізичній особі для здійснення господар­ської діяльності;

•    на підставі акта про встановлення факту неподання у встанов­лений строк інформації про зміни зазначених у документах даних, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

•    на підставі акта про невиконання розпорядження про усунен­ня порушень ліцензійних умов;

•    у зв'язку з неспроможністю ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господар­ської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцен­зування протягом 10 робочих днів із дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, що надсилається ліцензіатові із зазна­ченням підстав для анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. Таке рішення набирає чинності за 10 днів із дня його прийняття.

Якщо анулювання ліцензії пов'язане з порушенням ліцензіа­том вимог Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", то нову ліцензію ліцензіат може одержа­ти не раніше як за рік з дати ухвалення рішення органу ліцензу­вання про анулювання попередньої ліцензії.

Цей самий закон встановлює, що ухвалення рішення про ану­лювання відбувається з обов'язковим запрошенням ліцензіата і його представників. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності за десять днів з дня його прийняття. Однак ліцензіат має право оскаржити рішення про анулювання шляхом подання скарги до експертно-апеляційної ради. При цьому дія рішення про анулювання ліцензії припиняється до прийняття відповідно­го рішення органом з питань ліцензування.

Контрольні питання

1.      Що таке ліцензія?

2.  Якими нормативними актами регулюється питання ліцензування господарської діяльності?

3.  Що таке ліцензійні умови?

4.  Порядок одержання ліцензії.


Thu, 28 Apr 2011 09:22:32 +0000
Глава 4. Правове регулювання патентування господарської діяльності

 

Патентування підприємницької діяльності суб'єктів господа­рювання може здійснюватися відповідно до п. 4 ст. 14 ГКУ у сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цін­ностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засоба­ми, вираженими в іноземній валюті, і з платіжними картками), у сфері грального бізнесу, побутових послуг та інших визначе­них законом сферах.

Відповідно до Закону України "Про патентування деяких ви­дів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. патент — це державне свідоцтво, що засвідчує право суб'єкта підприємни­цької діяльності на здійснення певних видів діяльності.

Патентуванню підлягають такі види підприємницької діяль­ності:

•    торгівля за готівкові кошти та інші готівкові платіжні засоби з використанням кредитних карток на території України;

•    обмін готівкових валютних цінностей;

•    послуги у сфері грального бізнесу;

•    побутові послуги.

Зазначений закон України передбачає використання суб'єк­тами підприємницької діяльності таких видів патентів:

•    торгового — для здійснення торговельної діяльності, надання побутових послуг і послуг у сфері грального бізнесу, а також для обміну готівкових валютних цінностей;

•    короткострокового і пільгового — для здійснення торговельної діяльності;

•    спеціального — для здійснення торговельної діяльності та надання побутових послуг.

Перелічені види патентів мають певні особливості, наприклад, короткострокові — мінімальні терміни дії (від 1 до 15 днів), піль­гові — мінімальну вартість (25 грн за весь термін дії патенту), спеціальні — особливий порядок оподаткування.

На кожний вид діяльності, що патентується, приватному під­приємцю необхідно придбати відповідний торговий патент.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра­во суб'єкта господарювання займатися певними видами підпри­ємницької діяльності впродовж встановленого строку.

Якщо в одному пункті продажу товарів, в одному окремому приміщенні, будинку або в їх частинах здійснюються два і більше видів діяльності, що підлягають патентуванню (роздрібна торгів­ля, громадське харчування та один вид побутових послуг; роз­дрібна торгівля і кілька видів побутових послуг), приватний під­приємець зобов'язаний придбати два торговельних патенти: на торговельну діяльність і на діяльність з надання побутових по­слуг.

У разі здійснення двох або трьох видів торговельної діяльності (роздрібна та оптова торгівля, громадське харчування) в одному пункті продажу товарів підприємець повинен придбати один торговий патент за максимальною вартістю, встановленою від­повідним органом місцевого самоврядування, з урахуванням місцезнаходження цього пункту й асортиментного переліку то­варів.

Якщо суб'єкт підприємницької діяльності в одному окремому приміщенні, будинку або в їх частинах надає два і більше видів побутових послуг, що підлягають патентуванню, він повинен придбати один торговий патент за максимальною вартістю, вста­новленою відповідним органом місцевого самоврядування, з ура­хуванням місцезнаходження цього пункту і виду побутових по­слуг.

Підставою для придбання торгового патенту є заявка за фор­мою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.98 № 1077, що повинна містити такі реквізити:

•    прізвище, ім'я, по батькові приватного підприємця;

•    адресу місця проживання приватного підприємця;

•    вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує при­дбання торгового патенту;

•    найменування документа про повну або часткову сплату вар­тості торгового патенту.

Торгові патенти, форму бланків яких затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 13.03.98 № 107, видаються суб'єкту підприємницької діяльності під розписку дер­жавними податковими органами у триденний строк з дня подан­ня заявки; суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пере­сувної торговельної мережі), торговий патент видається за місце­знаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг; суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють торговельну діяльність через пересувну торговельну мережу, — за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Торговий патент має бути розміщений на відкритому і доступ­ному для огляду місці:

•    на фронтальній вітрині магазину, а в разі її відсутності — поблизу касового апарата;

•    на фронтальній вітрині малої архітектурної форми;

•    на табличці — для автомагазинів, автомобілів для розвозу та інших видів пересувної торговельної мережі, а також для ятків, прилавків та інших видів торговельних точок, відкритих у відведених для торговельної діяльності місцях; у приміщен­нях для надання послуг у сфері грального бізнесу і надання побутових послуг.

Передавати торговий патент іншому суб'єкту підприємницької діяльності забороняється.

Торговий патент на здійснення торговельної діяльності

Відповідно до Закону України "Про патентування деяких ви­дів підприємницької діяльності" до торговельної діяльності з продажу товарів належить роздрібна й оптова торгівля, діяль­ність у торгово-посередницькій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні кошти і з використан­ням кредитних карток.

Під пунктами продажу товарів слід розуміти:

•    магазини та інші торговельні точки, що розміщуються в окре­мих приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торговель­ний зал для покупців чи використовують для торгівлі його частину;

•    кіоски, ятки та інші малі архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;

•    автомагазини, автомобілі для розвозу та інші види пересувної торговельної мережі;

•    ятки, прилавки та інші види торговельних точок у відведе­них для торговельної діяльності місцях, крім лотків, прилав­ків, наданих в оренду суб'єктам підприємницької діяльнос­ті — фізичним особам і спеціалізованим підприємствам, що перебувають у межах сфери торгівлі — ринків усіх форм влас­ності;

•    стаціонарні, малогабаритні та пересувні автозаправні станції, заправні пункти, що торгують нафтопродуктами та скрап­леним газом;

•    фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші пункти громадського харчування;

•    оптові бази, склади-магазини чи інші приміщення, що вико­ристовуються для здійснення оптової торгівлі за готівкові кош­ти, інші готівкові платіжні засоби і з використанням кредит­них карток.

Із викладеного випливає, що де б не здійснювалася торгівля за готівкові кошти, на це торговельне місце необхідно придбати торговий патент. При цьому приватний підприємець, який має кілька торговельних точок, повинен придбати патент на кожну з них.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встанов­люється в розмірах таких граничних рівнів:

•    на території міста Києва, обласних центрів — 60—320 грн; на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів — 30—160 грн;

•    на території інших населених пунктів — до 80 грн.

Якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних міс­цевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самовряду­вання, до бюджетів яких надходить плата за торговий патент, можуть прийняти рішення про збільшення такої плати, але що­найбільше 320 грн за календарний місяць. Додаткові доходи, що отримуються в результаті прийняття зазначених рішень, по­вністю надходять до відповідних місцевих бюджетів.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності становить 12 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення торговель­ної діяльності вноситься щомісяця до 15 числа місяця, що пере­дує звітному. При придбанні торгового патенту на здійснення торговельної діяльності суб'єкт підприємницької діяльності крім згаданої попередньої щомісячної оплати вартості торгового патенту вносить одноразову плату в розмірі його вартості за один місяць, на величину якої буде зменшено розмір плати за торговий па­тент, що підлягає внесенню в останній місяць його дії.

Суб'єкт підприємницької діяльності може попередньо опла­тити вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності за весь термін його дії, а також придбати торгові патенти на здійснення торговельної діяльності на наступні за поточними роки, але щонайбільше на три, сплативши повну вартість цих патентів при їх одержанні. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звільняється від доплати вартості торгового патенту, якщо прийнятими після сплати повної вартості торговельного патенту на наступні роки нормативно-правовими актами буде збільшено його вартість.


Короткостроковий торговий патент

Законом України "Про патентування деяких видів підприєм­ницької діяльності" впроваджено короткостроковий патент на здійснення торговельної діяльності. Відповідно до п. 16 Положен­ня про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.98 № 1077, короткостроковий торговий патент суб'єкт підприємни­цької діяльності може придбати в разі проведення ярмарок, виста-вок-продажів з демонстрацією і продажем товарів та інших коротко­строкових заходів, пов'язаних із продажем товарів.

Термін дії короткострокового торгового патенту на здійснен­ня торговельної діяльності становить від одного до 15 днів.

Вартість короткострокового торгового патенту за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 грн.

Оплата вартості короткострокового торгового патенту здійс­нюється не пізніше як за день до початку здійснення торговель­ної діяльності.

Керуючись п. 16 Положення № 1077, податкові органи зазна­чають можливість придбання суб'єктом підприємницької діяль­ності короткострокового торгового патенту лише тоді, коли тор­говельна діяльність не є його основним видом діяльності.

У разі здійснення суб'єктом підприємництва торговельної діяль­ності як одного з видів його діяльності незалежно від кількості днів торгівлі на місяць він повинен придбати не короткостроко­вий торговий патент, а торговий патент (див. пп. 1.3.1 Поло­ження № 1077).

Пільговий торговий патент

Пільговий торговий патент видається суб'єктам підприємни­цької діяльності, які при здійсненні торговельної діяльності ви­користовують такі види товарів вітчизняного виробництва:

•    поштові марки, листівки, вітальні листівки і конверти непо­гашені, ящики, коробки, мішки, сумки та іншу тару з дерева, паперу і картону, які використовуються для поштових від­ правлень підприємствами Державного комітету зв'язку Украї­ни, і фурнітуру до них;

•    періодичні видання друкованих засобів масової інформації, що мають реєстраційні свідоцтва, видані уповноваженими органами України, книги, брошури, альбоми, нотні видання, бук­лети, плакати, картографічну продукцію, що видається юри­дичними особами — резидентами України;

•    проїзні квитки;

•    товари народних промислів (крім антикварних і таких, що мають культурну цінність, відповідно до переліку, який вста­новлює Міністерство культури України);

•    вугілля, вугільні брикети, паливо грубне побутове, газ освіт­лювальний і скраплений, торф паливний кусковий, торф'яні брикети і дрова для продажу населенню незалежно від країни їх походження;

•    періодичні видання друкованих засобів масової інформації (якщо суб'єкти підприємницької діяльності здійснюють операції з продажу періодичних видань у комплекті з пластинками, дискетами, аудіо- чи відеокасетами, то такі операції підлягають патентуванню на загальних підставах);

•    готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикамен­ти, предмети догляду, перев'язні матеріали й інше медичне приладдя) і вітаміни для населення; ветеринарні препарати, папір туалетний, зубні пасти та порошки, косметичні сервет­ки, дитячі пелюшки, тампони, інші санітарно-гігієнічні виро­би з целюлози чи її замінників, термометри, індивідуальні діагностичні прилади;

•    мило господарське, сірники;

•    насіння овочевих, баштанних, квіткових культур, кормових коренеплодів і картоплі;

•    товари військової атрибутики та повсякденного користування для військовослужбовців, реалізовані суб'єктами підприємни­цької діяльності на території військових частин і військових навчальних закладів.

У пільговому торговому патенті обов'язково наводиться по­вний перелік товарів, передбачених для реалізації. Пільговий торговий патент не надає права на здійснення торгівлі товарами, що не ввійшли до наведеного переліку. Виняток становлять то­вари повсякденного попиту і продукти харчування, що реалізу­ються суб'єктами підприємницької діяльності інвалідам через торговельні установи, створені з цією метою громадськими орга­нізаціями інвалідів. Такі суб'єкти підприємницької діяльності одержують пільговий торговий патент.

Суб'єкти підприємницької діяльності, що продають періодичні друковані засоби масової інформації, одержують пільговий тор­говий патент на торгівлю такою супутньою продукцією, як руч­ки, олівці, інструменти для креслення, пензлики, мастихіни, мольберти, фарби, лаки, розчинники і закріплювачі для малю­вання й живопису, полотно, багети, рамки і підрамники для картин, швидкозшивачі, інше канцелярське та конторське прилад­дя, крім виготовлених з дорогоцінних і напівдорогоцінних мета­лів (незалежно від країни їх походження).

При придбанні пільгового торгового патенту суб'єкт підприєм­ницької діяльності вносить одноразову плату в розмірі 25 грн за весь термін дії патенту.

Торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг

Відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" побутові послуги — це діяльність, пов'язана з наданням платних послуг для задоволення особис­тих потреб замовника за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки. При цьому заува­жимо, що незалежно від форми розрахунку (готівкової чи безго­тівкової) суб'єктам підприємницької діяльності, які надають побу­тові послуги, що підлягають патентуванню, необхідно придбати торговий патент.

Перелік послуг, що належать до побутових і підлягають патен­туванню, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.98 № 576.

Вартість торгового патенту на здійснення підприємницької діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг і виду пропонованих ним побутових послуг.

Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з на­дання побутових послуг — 12 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг здійснюється щомісяця до 15 числа місяця, що передує звітному.

При придбанні торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг (як і в разі придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності) суб'єкт підприємни­цької діяльності вносить одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На суму, сплачену при придбан­ні торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий па­тент, що підлягає внесенню в останній місяць його дії.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право внести попередню оплату вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг за весь термін його дії, а також купи­ти торгові патенти на надання побутових послуг на наступні за поточним роки, але щонайбільше на три роки, сплативши повну вартість цих патентів при їх одержанні. При цьому суб'єкт під­приємницької діяльності звільняється від обов'язків довнесення плати за торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг, якщо прийнятими після оплати повної вартості торгового патенту на наступні роки нормативно-правовими ак­тами буде збільшено його вартість.

Спеціальний торговий патент

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, що засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особли­вий порядок оподаткування відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності". Спеціаль­ний торговий патент і особливі умови оподаткування застосовуються порядком експерименту на обмежених територіях України, визна­чених постановою Кабінету Міністрів України "Про затверджен­ня переліку територій, на яких у порядку експерименту застосо­вується спеціальний торговий патент" від 08.06.98 № 826.

Спеціальний торговий патент може придбати суб'єкт підпри­ємницької діяльності, що здійснює торговельну діяльність або діяльність з надання побутових послуг, річний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг) якого не перевищує 1 млн грн. Крім того, право на придбання спеціального торгового патенту мають су­б'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяль­ності" здійснюють діяльність без придбання торгового патенту або з придбанням пільгового торгового патенту.

Якщо кілька суб'єктів підприємницької діяльності мають тор­говельні зали для покупців або надають побутові послуги в од­ному приміщенні, будівлі чи їх частинах, крім ринків усіх форм власності, спеціальний торговий патент видається тільки за умови, що всі зазначені суб'єкти підприємницької діяльності придбають спеціальні торгові патенти.

Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рі­шення про придбання спеціального торгового патенту.

Порядок придбання спеціального торгового патенту аналогіч­ний порядку придбання торгового патенту на здійснення торго­вельної діяльності чи порядку придбання патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг. Відмінність полягає лише у відсутності вимоги про внесення одноразової плати при при­дбанні спеціального торгового патенту.

Вартість спеціального торгового патенту встановлюється ор­ганами місцевого самоврядування щорічно після затвердження місцевого бюджету залежно від місцезнаходження пункту про­дажу товарів і асортиментного переліку товарів або місцезнахо­дження об'єкта з надання побутових послуг і виду побутових послуг. При цьому річна розрахункова сума надходжень від суб'єкта підприємницької діяльності у вигляді плати за спеціаль­ні торгові патенти не може бути меншою, ніж загальна сума надходжень до бюджетів усіх рівнів і державних цільових фон­дів, сплачена такими суб'єктами підприємницької діяльності за попередній бюджетний рік з урахуванням рівня інфляції.

Вартість спеціального торгового патенту не обмежується. Ор­гани місцевого самоврядування можуть встановлювати диферен­ційовану плату за спеціальний торговий патент залежно від пло­щі, що використовується суб'єктом підприємницької діяльності для здійснення торговельної діяльності чи надання побутових послуг. Шкала ставок плати за 1 м2 площі може бути пропорцій­ною, регресивною або прогресивною.

Плата за спеціальний торговий патент встановлюється за єди­ною методикою для всіх суб'єктів підприємницької діяльності або окремо для фізичних і юридичних осіб — суб'єктів підприєм­ницької діяльності. Забороняється встановлювати вартість спе­ціального торгового патенту для окремого суб'єкта підприємни­цької діяльності.

Суб'єкт підприємницької діяльності, який придбав спеціаль­ний патент, звільняється від сплати:

• податку на додану вартість, крім податку з операцій ввезення (пересилання) товарів на митну територію України чи отримання від нерезидентів робіт (послуг) для їх використання або споживання на митній території України;

•    податку на доходи фізичних осіб;

•    податку за землю;

•    збору за використання природних ресурсів;

•    збору до Фонду для здійснення заходів з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення (скасовано 1 січня 1999 p.);

•    збору на обов'язкове соціальне страхування;

•    збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

•    відрахувань і зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування Ук­раїни;

•    комунального податку;

•    ринкового збору;

•    збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг.

Згідно зі ст. 9 Закону України "Про використання реєстра­торів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського хар­чування та послуг" у редакції від 1 червня 2000 р. суб'єкти під­приємницької діяльності, які придбали спеціальний торговий патент, при продажу товарів (надаванні послуг) мають право не застосовувати РРО, якщо такі суб'єкти підприємницької діяль­ності не продають підакцизні товари (крім пива на розлив).

Якщо в асортименті товарів, що продаються приватним під­приємцем, який придбав спеціальний торговий патент, хоча б на одній торговельній точці фігурує хоча б одне найменування під­акцизного товару (крім пива), то й на всіх інших точках торгівлі він повинен використовувати розрахункові книжки та книги об­ліку розрахункових операцій.


Суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні особи, які придбали спеціальний торговий патент, зобов'язані вести книгу обліку доходів і витрат у порядку, встановленому центральним податковим органом. Доходи від підприємницької діяльності, для здійснення якої суб'єкт підприємництва — фізична особа при­дбав спеціальний торговий патент, не включаються до складу інших оподатковуваних доходів, у тому числі до сукупного опо­датковуваного доходу за підсумками звітного року. Суб'єкти, що займаються виключно видами підприємницької діяльності, для здійснення яких ними придбано спеціальний торговельний патент, звільняються від обов'язку щоквартального подання дек­ларації як суб'єкти підприємницької діяльності згідно з п. 14.4 Інструкції про прибутковий податок, але щорічно подають декла­рації про доходи в порядку, передбаченому п. 12 Інструкції про прибутковий податок для громадян, які не займаються підприєм­ницькою діяльністю.

Торговельна діяльність та діяльність з надання побутових послуг, що не потребують патентування

Як відомо, майже кожне правило має винятки, є вони і в Законі України "Про патентування деяких видів підприємни­цької діяльності", а саме:

•    чинність цього Закону не поширюється на деякі види торго­вельної діяльності та діяльності з надання побутових послуг;

•    торгівля певними видами товарів здійснюється без придбання торгового патенту;

•    деякі види підприємницької діяльності не потребують патен­тування.

Чинність зазначеного Закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг таких суб'єк­тів підприємницької діяльності — фізичних осіб:

•    які здійснюють торговельну діяльність із ятків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продук­цією в межах ринків усіх форм власності;

•    які сплачують податок на промисел у порядку, передбачено­му Декретом Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел" від 17.03.93 № 24-93;

•    які здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій та городній ді­лянках продукції рослинництва, худоби, кроликів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції особис­того бджолярства;

•    які сплачують державний збір за нотаріальне посвідчення до­говорів про відчуження особистого майна, якщо товари кож­ної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу за календарний рік;

•  які сплачують фіксований податок відповідно до законодав­ства про оподаткування доходів фізичних осіб.

Без придбання торгового патенту здійснюється торгівля та­кими товарами вітчизняного виробництва:

•    хліб і хлібобулочні вироби;

•    борошно пшеничне і житнє;

•    сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна;

•    молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них;

•    продукти дитячого харчування;

•    безалкогольні напої;

•    морозиво;

•    яловичина і свинина;

•    домашня птиця;

•    яйця;

•    риба;

•    ягоди і фрукти;

•    мед та інші продукти бджолярства, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл;

•    картопля і плодоовочева продукція;

•    комбікорми для продажу населенню.

При цьому зауважимо, що торгівля рибою живою, свіжою, охолодженою чи мороженою різних порід, але вітчизняного ви­робництва здійснюється без торгового патенту. Відповідно до Номенклатури товарів народного споживання, що враховуються в роздрібній та оптовій торгівлі, затвердженої наказом Міні­стерства статистики України від 14.01.94 № 12, риба в'ялена, солона, холодного і гарячого копчення є продуктом спеціальної обробки. Тому суб'єкти підприємницької діяльності, які торгують рибою спеціальної обробки, повинні купувати торгові патенти на загальних підставах.

Не потребують патентування:

•    реалізація суб'єктом підприємницької діяльності продукції власного виробництва фізичним особам, які перебувають із ним у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення цього суб'єкта;

•    діяльність суб'єктів підприємницької діяльності із закупівлі в населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається за розрахунками в без­готівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ганчір'я; заготівля сільсько­господарської продукції та продуктів її переробки);

•    діяльність у торговельно-виробничій сфері (громадське харчу­вання), на підприємствах, в установах, організаціях, у тому числі навчальних закладах, з обслуговування виключно праців­ників цих підприємств, установ, організацій, учнів і студентів у навчальних закладах;

•    діяльність з надання побутових послуг, не включених до пере­ліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 27.04.98 № 576.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу

Відповідно до Закону України "Про патентування деяких ви­дів підприємницької діяльності" гральний бізнес — це діяльність, пов'язана зі створенням казино, інших гральних місць (будин­ків), гральних автоматів із грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) і розіграшів з видачею грошових виграшів у готівковій чи майновій формі.

Казино, інші гральні місця (будинки) повинні займати окремі приміщення чи будівлі й мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів і більярдних столів).

Надання послуг у сфері грального бізнесу поза межами відве­дених для цієї мети приміщень або будівель, а також у примі­щеннях, що не мають грального залу для відвідувачів, заборо­няється. Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фік­сованому розмірі (за рік):

•    для використання грального автомата з грошовим або майно­ вим виграшем — 1400 грн;

•    для використання грального столу з кільцем рулетки — 64000 грн;

•    для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярда) — 48000 грн за кож­ний стіл;

•    для використання кегельбанів, що приводяться в дію за допо­могою жетона, монети або без них, — 2000 грн за кожний гральний жолоб (доріжку);

•    для використання столів для більярда, що приводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярда, які використовуються для спортивних аматорських змагань, — 600 грн за кожний стіл для більярда;

•    для здійснення інших видів грального бізнесу, включаючи розіграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківськими установами або в майновій формі на міс­ці, — 2400 грн за кожний окремий вид (місце) грального біз­несу.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл). Такий патент не дає права на здійснення не зазначеного в ньому виду грального біз­несу.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надан­ня послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу здійснюється щоквар­талу до 15 числа місяця, що передує звітному кварталу. Крім того, при придбанні торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу суб'єкт підприємниць­кої діяльності вносить одноразову плату в розмірі вартості тор­гового патенту за три місяці. На суму, сплачену при придбанні торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий па­тент, що підлягає внесенню в останньому кварталі його дії. Су­б'єкт підприємницької діяльності може здійснити попередню опла­ту вартості торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу за весь термін дії торгового патенту. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звіль­няється від обов'язків додаткового внесення вартості торгового патенту, якщо прийнятими після цього актами законодавства його вартість збільшується.

Контрольні питання

1.      Що таке патент?

2.       Види патентів.

3.      Торгівля якими товарами здійснюється без придбання торгового па­тенту?


Thu, 28 Apr 2011 10:59:16 +0000
Глава 5. Правове регулювання оподаткування і шляхи вдосконалення податкової системи України

 

5.1. Оподаткування в державному регулюванні економіки

В умовах ринкової економіки будь-яка держава широко ви­користовує податкову політику як певний регулятор впливу на негативні явища ринку. Податки, як і вся податкова система, є могутнім інструментом управління економікою в умовах рин­ку.

З досягненням незалежності Україна почала формувати влас­ну податкову політику, і нині економіка нашої держави перебу­ває на надзвичайно відповідальному етапі становлення ринко­вих відносин.

Україна, як й інші цивілізовані держави, згідно з її Конститу­цією є гарантом соціально-економічного розвитку суспільства, забезпечення належного рівня життя громадян і соціального за­хисту певних груп населення. Для розв'язання і фінансування загальнодержавних завдань використовуються засоби державного й місцевого бюджетів, з яких фінансується утримання державних службових рівнів армії, освіти, охорони здоров'я, культури.

Застосування податків є одним з економічних методів управ­ління й забезпечення взаємозв'язку загальнодержавних і комер­ційних інтересів підприємців та підприємств незалежно від форм власності й організаційно-правової форми. За допомогою подат­ків визначаються відносини підприємців, підприємств усіх форм власності з державними і місцевими бюджетами, з банками, а також з вищими організаціями. За допомогою податків регулю­ється зовнішньоекономічна діяльність, включаючи залучення іноземних інвестицій, формуються госпрозрахунковий дохід і прибуток підприємств.

В умовах переходу від адміністративно-директивних методів управління до економічних різко підвищується роль податків як регулятора ринкової економіки, як засобу заохочення і розвитку пріоритетних галузей народного господарства; через податки дер­жава може здійснювати ефективну політику щодо розвитку науко-містких виробництв і ліквідації збиткових підприємств.

Як відомо, податки з'явилися з поділом суспільства на класи і виникненням держави. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконан­ня своїх функцій із задоволення колективних потреб вона повинна мати певну суму коштів, що можуть бути зібрані тільки за допо­могою податків. У цьому зв'язку мінімальний розмір податкового тягаря визначається сумою витрат держави на виконання міні­муму його функцій з управління, оборони, суду, охорони порядку тощо — що більше функцій покладено на державу, то більше вона повинна збирати податків.

Таким чином, податки виражають обов'язок усіх юридичних і фізичних осіб, що одержують доходи, брати участь у формуванні державних фінансових ресурсів. Тому податки є найважливішою ланкою фінансової політики держави в сучасних умовах.

З наведеного доходимо висновку, що вилучення державою на користь суспільства певної частини валового внутрішнього про­дукту у вигляді обов'язкового внеску, який роблять основні учас­ники виробництва, і становить сутність податку. А економічний зміст податків виражається відносинами господарюючих суб'єк­тів і громадян, з одного боку, і держави — з іншого з приводу формування державних фінансів.

Державними цільовими є створені згідно із законами України фонди, які формуються за рахунок визначених цими законами податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб неза­лежно від форм власності й фізичних осіб.

Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) у бюджети й державні цільові фонди, стягнутих у встановленому законами України порядку, становить систему оподатковування.

Податкова система базується на відповідних законодавчих актах держави, що встановлюють конкретні методи побудови і стягування податків, тобто визначають конкретні елементи подат­ків. При розгляді цих характеристик податку можна сформувати уявлення про податок і його сутність.

Об'єкти оподатковування — доходи (прибуток), додана вар­тість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподатко­вування.

Платники податків — юридичні й фізичні особи, на які згідно із законами України покладено обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі). Залежно від постійного місцезнахо­дження платники податків поділяються на резидентів — осіб:

•    що мають постійне місце проживання або місце перебування в Україні кількістю 183 і більше календарних днів на рік, підлягають оподатковуванню з усіх джерел і несуть повну податкову відповідальність;

•    що не мають постійного місця перебування в Україні й підля­гають оподатковуванню тільки щодо доходів, отриманих на території України, і несуть обмежену податкову відповідаль­ність.

Джерелом податку є дохід, що використовується платником податків для виплати податку. Ставка податку — це розмір по­датку з одиниці об'єкта оподатковування. Ставка податку може бути встановлена як у фіксованій сумі (при цьому розмір подат­ку визначається на кожну одиницю обкладання в конкретній фінансовій величині), так і у відсотках (розмір податку встанов­люється у відповідному відношенні до одиниці оподаткування). Наприклад, ставка податку на прибуток підприємств становить ЗО % оподатковуваного прибутку. Ставки податків й інших обо­в'язкових платежів встановлюються Верховною Радою України і не можуть змінюватися впродовж бюджетного року.

Термін сплати податку — це встановлена законом дата, до настання якої податок повинен бути сплачений. Порушення тер­міну сплати карається накладенням адміністративного штрафу, фінансових санкцій і нарахуванням пені за кожний день про­строчення.

Податкові пільги — це повне або часткове звільнення юридич­них і фізичних осіб від сплати податків. У законодавчих актах України передбачено такі види податкових пільг: неоподаткову­ваний мінімум об'єкта, звільнення від сплати податків окремих осіб, категорій платників; зниження ставок податку; цільові подат­кові пільги, включаючи податкові кредити; інші податкові пільги.

Діючі пільги з оподаткування прибутку підприємств спрямо­вані на стимулювання фінансування витрат на розвиток вироб­ництва і невиробничого будівництва, розвиток нових підприємств, зайнятості інвалідів, соціально-культурної і природоохоронної сфер, а також благодійної діяльності.

Розглянемо основні методи стягування податків.

Кадастровий (від слова "кадастр" — таблиця) — об'єкти по­датку диференційовані на групи за певною ознакою. Перелік цих груп і їх ознаки заносяться у спеціальні довідники. Для кожної групи встановлюється індивідуальна ставка податку. Такий ме­тод характерний тим, що розмір податку не залежить від прибут­ковості об'єкта.

Прикладом такого методу податку є податок на власників транс­портних засобів. Він стягується за встановленою ставкою залежно від потужності транспортного засобу й незалежно від того, викорис­товується цей транспортний засіб або простоює, на основі декла­рації — документа, у якому платник податку наводить розраху­нок доходу і податку з нього. Для цього методу податку характерно також, що він сплачується після одержання доходу й особою, що одержує цей дохід. Прикладом є податок на прибуток.

З джерела доходу — податок вноситься особою, яка виплачує дохід, до одержання доходу, причому одержувач доходу отримує його зменшеним на суму податку. Наприклад, прибутковий по­даток з фізичних осіб виплачується підприємством або організа­цією до виплати заробітної плати працівникам. З неї віднімається сума податку, що перераховується в бюджет, а решта виплачу­ється працівникам.

Податки покликані здійснювати функції, що визначають їх суть, властивості й зумовлюють значення в системі державних заходів регулювання економіки. Основні функції податків — фіс­кальна, регулювальна, розподільна і соціальна, а також додат­кові (підфункції) — контрольна, розподільна, стимулююча, стри­муюча.

Першою і найбільшою мірою послідовно реалізованою функ­цією податків є фіскальна (бюджетна). Формування дохідної час­тини державного бюджету на основі стабільного і централізова­ного стягування податків перетворює державу на найбільший економічний суб'єкт. Через фіскальну функцію реалізується основ­не суспільне призначення податків — формування фінансових ресурсів держави. У межах цієї функції виокремлюються дві під­функції — контрольна і розподільна.

Контрольна підфункція податків як фінансової категорії поля­гає в тому, що з'являється можливість кількісного відображення податкових надходжень і їх порівняння з потребами держави у фінансових ресурсах. Завдяки цій підфункції оцінюється ефектив­ність кожного податкового каналу і податкового "пресу" загалом, виявляється необхідність внесення змін у податкову систему і бюджетну політику. Контрольна підфункція податково-фінансо­вих відносин виявляється в умовах дії розподільної підфункції. Таким чином, ці підфункції в органічній єдності визначають ефек­тивність податково-фінансових відносин і бюджетної політики. Здійснення контрольної підфункції податків, її повнота і глибина залежать від податкової дисципліни. Суть її полягає в тому, щоб юридичні й фізичні особи вчасно і в повному обсязі сплачу­вали встановлені законодавством податки. Податкові надходження повинні бути постійні, стабільні, рівномірно розподілятися в регіо­нальному розрізі. Стабільність надходжень — гарантія того, що передбачені законом про бюджет на поточний рік доходи буде отримано в повному обсязі. Рівномірність розподілу податків у територіальному розрізі необхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи.

Наступною функцією податків є регулювальна, суть якої по­лягає у впливі податків на різні аспекти діяльності їх плат­ників.

Оскільки регулювальна функція податків є об'єктивним яви­щем, вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх встановлює. Разом з тим держава може використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економіч­ному житті суспільства. Але така цілеспрямована податкова по­літика можлива тільки завдяки властивій податкам регулюваль­ній функції.

Державне регулювання здійснюється у двох основних напрям­ках:

•    регулювання ринкових, товарно-грошових відносин, що поля­гають переважно у визначенні "правил гри", тобто розробці законів, нормативних відносини, осіб, що діють на ринку, насамперед підприємців, роботодавців і найманих робітників. Зокрема, це закони, декрети, постанови, інструкції держав­них органів;

•    регулювання розвитку народного господарства, суспільного ви­робництва в умовах, коли основним об'єктивним економічним
законом, що діє в суспільстві, є закон вартості. Тут йдеться переважно про фінансово-економічні методи впливу держави на інтереси людей, підприємців з метою скерування їхньої діяль­ності в потрібному, вигідному для суспільства напрямі. Таким чином, центральне місце в комплексі фінансово-еконо­мічних методів посідають податки. Маневруючи податковими ставками, пільгами і штрафами, змінюючи умови оподатковуван­ня, вводячи одні та скасовуючи інші податки, держава створює умови для прискореного розвитку певних галузей і виробництв, сприяє вирішенню актуальних для суспільства проблем.

У складі регулювальної функції податків розрізняють стиму­люючу і стримуючу підфункцїі.

За допомогою податків, пільг і санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення кількості робочих місць, капітальні вкладення в розширення виробництва. Стимулювання технічного прогресу за допомогою податків виявляється насамперед у тому, що сума прибутку, яка спрямовується на технічне переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва товарів народного спо­живання, устаткування для виробництва продуктів харчування, звільняється від оподаткування.

Стримуюча підфункція податків, наприклад, може виявляти­ся через введення акцизів на тютюнові вироби й алкогольні на­пої, що зумовлює підвищення їх ціни. У результаті зменшуються обсяги вживання цих виробів.

За допомогою податків держава перерозподіляє частину при­бутку підприємств і підприємців, доходів громадян, спрямовуючи їх на розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, на інвес­тиції, капітало- та фондомісткі галузі з тривалими термінами окупності витрат: залізниці й автостради, добувні галузі, електро­станції тощо. Таким чином, податки здійснюють розподільну функцію.

Податки відіграють важливу роль у соціальному житті суспіль­ства, виконуючи соціальну функцію. Від розмірів і кількості подат­ків залежить добробут громадян держави. У міру підвищення гнуч­кості податкової системи державні органи дедалі частіше надають окремим групам населення податкові пільги з метою пом'якшення соціальної нерівності. Широко застосовуються податкові пільги багатодітним родинам, студентам і особам, що підвищують свою кваліфікацію. Часто податкові пільги надаються дрібним і серед­нім підприємцям, фермерам, але ці пільги мають уже не тільки соціальний, а й регулювальний характер.

Зазначене розмежування функцій податкової системи умовне, тому що всі вони переплітаються і виконуються одночасно.

Тепер розглянемо види податків. Перший вид — податки на доходи і майно: прибутковий податок; податок на прибуток під­приємств і організацій; податок на майно; плата за землю; пода­ток на промисел та ін. Вони стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи і називаються прямими податками. Другий вид — податки на товари і послуги: податок на додану вартість; акцизи (податки, послуги, що входять безпосередньо в ціну то­вару); мита. Це непрямі податки. На відміну від прямого оподат­кування розмір непрямого податку не залежить від доходів плат­ників податків, а фіксується в ціні товару або послуги. Непрямі податки зручні для застосування. Для них характерна простота вилучення; вони забезпечують регулярність надходжень у бюджет; стягування цих податків не потребує розвиненого податкового апарату.


Співвідношення між доходами, що надійшли в бюджет у вигля­ді прямих або непрямих податків, залежить від рівня економіч­ного розвитку країни. Непряме оподаткування переважає у краї­нах, що розвиваються, для яких це основна форма мобілізації податкових надходжень до бюджету.

Системи стягування податків залежно від розміру доходу плат­ника поділяються на системи пропорційного оподаткування (однакова частка податку в доходах незалежно від їх розміру), прогресивного (передбачають підвищення ставки податку в міру збільшення доходу) і регресивного (зменшення ставки податку в міру збільшення доходу).

Встановлення та скасування податків і зборів у бюджети й державні цільові фонди, а також пільг їх платникам здійсню­ються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними та міськими радами відповідно до Закону України про оподатковування. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні та міські ради можуть встановлювати додаткові пільги з оподатковування в межах сум, що надходять у їх бюджети.

Ставки, механізм стягування податків і зборів, за винятком особливих видів мита, і пільги з оподатковування не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподатковування.

Зміни і доповнення в закони України про оподатковування з надання пільг, зміни розміру податків, зборів, механізму їх сплати вносяться не пізніше як за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджет­ного року.

До принципів побудови системи оподатковування належать:

•    стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробни­ка на світовий ринок високотехнологічної продукції;

•    стимулювання підприємницької виробничої діяльності й інвес­тиційної активності шляхом введення пільг з оподатковуван­ня прибутку;

•    обов'язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів, визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподатковування за звітний період, і встановлення відповіда­льності платників податків за порушення податкового зако­нодавства;

•    рівнозначність і пропорційність;

•    рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискри­мінації — забезпечення однакового підходу до суб'єктів гос­подарювання при визначенні обов'язків щодо сплати подат­ків і зборів;

•    соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтрим­ки малозабезпеченого населення;

•    стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів та їх ставок, а також податкових пільг упродовж бюджетного року;

•    економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів на основі показників розвитку національної економіки і фінан­сових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

•    рівномірність сплати — встановлення термінів сплати подат­ків і зборів виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

•    компетентність — встановлення і скасовування податків і збо­рів, а також пільг їх платникам виключно уповноваженими органами;

•    єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору, об'єкта оподаткування, джерела сплати подат­ку і збору, податкового періоду, ставок податку і збору, термінів і порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

•  доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків.

Основні напрямки реформування податкової системи України

Податкова система України формується у складний для дер­жави період переходу до економіки ринкового типу, що супрово­джується кризовими явищами практично в усіх сферах громад­ського життя. Прийняття і дія податків мають непослідовний характер, що спричинює зниження ефективності кожного з елемен­тів податкової системи. Економічна нестабільність висуває підвищені вимоги до стійкості бюджетної системи. У цій ситуації професійність законодавців повинна виявитися в умінні знайти оптимальне співвідношення рівнів податкових ставок, адекват­них сучасному моменту. Для отримання оптимальних податків, на наш погляд, найважливішими є такі вимоги:

•    податкова структура повинна сприяти використанню податко­вої політики з метою стабілізації, оздоровлення і піднесення економіки країни;

•    податкова система повинна бути справедливою, не допускати довільного тлумачення, бути зрозумілою платникам подат­ків;

•    податки повинні по можливості не впливати на прийняття різними особами економічних рішень або такий вплив повинен бути мінімальний;

•    система податків повинна містити якомога менше необгрун­тованих пільг, узгоджуватись із загальною політикою ціно­утворення і підвищення заробітної плати;

•    податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям, науково-технічному прогресу.

Податкова система може передбачати різні цілі, що не обов'яз­ково можуть взаємоузгоджуватися. При цьому виникають супе­речності, тому й необхідно домагатися тимчасового компромісу. Наприклад, принцип рівності оподаткування потребує усклад­нення адміністративної системи і спричинює порушення принципу нейтральності, а регулювальна функція податків може пору­шувати принцип рівності та справедливості.

Розрізняють два підходи до реалізації принципу рівності та справедливості. Перший ґрунтується на принципі вигоди для платників податків. Справедливою вважається така податкова система, при якій податки, що сплачуються платниками, відпові­дають користі, отримуваній від послуг держави, або, простіше, справедливість податкової системи залежить від структури дер­жавних витрат.

Другий підхід ґрунтується на принципі "здатності платити", згідно з яким податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від політики державних витрат, тобто при такій по­требі в податкових надходженнях кожний платник податків по­винен внести певну частку залежно від здатності платити.

Обидва зазначені підходи мають як переваги, так і недоліки. Кожна з податкових систем містить елементи двох підходів.

Податкова політика в Україні повинна сприяти насамперед збільшенню обсягів нагромадження, створенню умов, що полег­шують підприємствам відновлення основного капіталу.

Податки — найадекватніший свободі господарської діяльності метод відносин держави як з підприємствами, так і з населенням, найдемократичніший спосіб економічного регулювання. Нова податкова система повинна враховувати принципові зміни, що відбуваються у країни. Отже, необхідно створити розгалуженішу, кваліфікованішу податкову службу з метою контролю і своєчас­ної сплати податків.

Варто також забезпечити гнучкість податкової системи, при­стосувати її до зовнішньої і внутрішньої економічної кон'юнк­тури. Насамперед йдеться про делегування податковим органам права надавати відстрочки й розстрочки з оплати податків, стя­гуванню пені та введення штрафних санкцій залежно від фінан­сового стану платника податків і перспектив його розвитку з дотриманням єдиної умови — наприкінці визначеного звітного періоду платник податків зобов'язаний оплатити всю суму забор­гованості. При такій схемі можна використовувати й уже випро­бувану систему податкових кредитів.

Необхідно звести до мінімуму негативний вплив на економіку країни тіньового бізнесу. Аналіз ситуації, що склалася, свідчить, що тіньова діяльність завдає збитків однаковою мірою як державі, так і кожному підприємцеві, що працює легально. Тіньова економіка небезпечна ще й тим, що активно залучає до своєї сфери нових і нових суб'єктів підприємницької діяльності.

Основне завдання податкової адміністрації і поліції — не роз­порошувати сили на нескінченні перевірки ятків і кіосків, а сис­тематично відпрацьовувати найзначніші факти ухиляння від сплати податків, попереджати масові порушення податкового законодавства. Таким чином, поняття податкової реформи охоп­лює не тільки зміну законодавства, що регулює розміри і процес збирання податків, а й модернізацію податкової служби, приве­дення її у відповідність з існуючими ринковими нововведеннями, що могло б на достатньому рівні забезпечувати доходи в бю­джет.

Контрольні питання

1.      Що означає система оподаткування в Україні?

2.      Види податків.

3.      За якими принципами будується податкова система України?

4.      Способи стягування податків.

5.      Основні напрямки реформування податкової системи України.



Глава 6. Правове регулювання відносин суб'єктів господарювання щодо стандартизації та сертифікації

Просмотров: 1062
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
Л. А. Морозова Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
В учебник включен ряд новых вопросов, которые до сих пор не рассматривались в курсе "Теория государства и права", но приобрели в последнее время значительную актуальность. Изучение этих вопросов поможет студентам в формировании юридического мышления, творческого подхода к приобретению юридических знаний, самостоятельности в суждениях и оценках государственно правовой действительности. Учебник полностью соответствует Государственному образовательному стандарту, программе дисциплины "Теория государства и права" для юридических вузов. Темы излагаются в последовательности, которая доказала свою целесообразность в учебном процессе и ориентирует на эффективное усвоение основополагающих понятий, категорий и юридических конструкций. 

Для студентов всех форм обучения юридических вузов, слушателей других учебных заведений юридического профиля, преподавателей и аспирантов.

...

Цена:
1239 руб

Д. Б. Савельев Сборник задач по семейному праву. Практикум
Сборник задач по семейному праву. Практикум
Настоящий сборник задач содержит учебно-методические материалы и рекомендации для проведения теоретических семинаров и практических занятий со студентами. В сборник включены задачи (ситуационные казусы), сгруппированные по 12 темам. Каждая тема снабжена проверочными тестовыми вопросами, перечнем рекомендуемой к изучению литературы.

Учебное издание предназначено для преподавателей и студентов, изучающих дисциплину "Семейное право" в образовательных учреждениях высшего профессионального образования.

...

Цена:
333 руб

 Уголовный процесс. Учебник
Уголовный процесс. Учебник
Учебник подготовлен на основе действующего российского законодательства с учетом и анализом последних изменений и дополнений. Рассмотрены все базовые положения уголовно-процессуального права. Правильно подобранный и хорошо структурированный материал поможет студентам понять сущность, задачи, основные понятия и принципы уголовного процесса, досудебное и судебное производство, в том числе особый порядок уголовного судопроизводства, а также вопросы регулирования международной правовой помощи. После каждой главы даны вопросы и задания для самоконтроля....

Цена:
1239 руб

 Семейное право. Учебник
Семейное право. Учебник
В предлагаемом учебнике освещаются общие положения семейного права, рассматриваются правоотношения, возникающие между супругами, родителями и детьми, алиментные обязательства членов семьи, формы воспитания детей, оставшихся без попечения родителей, а также семейные правоотношения с участием иностранных лини лиц без гражданства.
Нормативные акты используются по состоянию на 1 сентября 2013 г.

Для студентов, аспирантов, преподавателей высших юридических учебных заведений, а также практикующих юристов....

Цена:
455 руб

Е. П. Лиховицкая Судоустройство и правоохранительные органы. Краткий курс. Учебное пособие
Судоустройство и правоохранительные органы. Краткий курс. Учебное пособие
Издание представляет собой краткое изложение основных вопросов дисциплины "Судоустройство и правоохранительные органы". В учебном пособии раскрыты темы, касающиеся вопросов судебной власти, принципов судебной системы, прокурорского надзора и органов прокуратуры, органов внутренних дел и юстиции, а также иные темы, включенные в курс "Судоустройство и правоохранительные органы". Законодательство приведено по состоянию на август 2014 г.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов....

Цена:
97 руб

П/р Степанова С.А. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 4
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 4
Настоящее учебное пособие необычно. Основной материал, необходимый для изучения полного курса гражданского права, сосредоточен в приводимом тексте Гражданского кодекса Российской Федерации. Авторы стремились не пересказывать нормы закона, а выделениями, выносками, краткими вспомогательными комментариями и разъяснениями помочь обучающимся овладеть первоначальными цивилистическими знаниями. В комментарии представлены не только основные достижения отечественной юридической науки, но и немалое число судебных актов, иллюстрирующих положения Гражданского кодекса.
Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

Для студентов, аспирантов, преподавателей высших юридических и неюридических учебных заведений, практикующих юристов, а также всех, кому необходимо получить основную информацию о статьях Гражданского кодекса Российской Федерации, и всех, кто интересуется вопросами гражданского права....

Цена:
269 руб

В. В. Ралько, Н. В. Репин, А. В. Дударев, В. А. Фомин Нотариат. Учебник
Нотариат. Учебник
В учебнике рассматриваются вопросы организации и деятельности нотариата в Российской Федерации. Авторами уделено большое внимание практической составляющей нотариальной деятельности, с целью чего в учебнике содержатся правила совершения конкретных нотариальных действий, а также образцы нотариальных документов.
Соответствует Федеральному государственному образовательному стандарту высшего образования нового поколения для юридических специальностей и направлений.

Для студентов высших учебных заведений, обучающихся по юридическим специальностям....

Цена:
849 руб

 История государства и права зарубежных стран. Шпаргалка
История государства и права зарубежных стран. Шпаргалка
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать.

Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
50 руб

Е. В. Васьковский Учебник гражданского процесса
Учебник гражданского процесса
Очередной том серии "Русское юридическое наследие" воспроизводит текст второго издания "Учебника гражданского процесса Е.В.Васьковского, вышедшего в свет в Москве в 1917 г.
Современники считали эту книгу "самым полным из существующих учебников гражданского процесса" и называли ее "образцовым учебником гражданского процесса и прекрасным пособием для начинающих юристов".
При подготовке учебника к изданию орфография его текста была приведена в соответствие с современными правилами.

Книга рекомендуется для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов, специалистам в области гражданского права и процесса....

Цена:
1099 руб

Т. А. Полякова, А. А. Стрельцов, С. Г. Чубукова, В. А. Ниесов Организационное и правовое обеспечение информационной безопасности. Учебник и Практикум
Организационное и правовое обеспечение информационной безопасности. Учебник и Практикум
В учебнике изложены общие теоретический и методологический подходы к формированию правового и организационного обеспечения информационной безопасности человека, общества и государства. Подробно освещены основные институты правового обеспечения информационной безопасности: правовые режимы защиты информации, государственной, служебной и коммерческой тайн, персональных данных, юридической ответственности за правонарушения в области информационной безопасности, а также структура организационного обеспечения информационной безопасности. Рассмотрены проблемы формирования правового режима международной информационной безопасности. Значительное внимание уделено организационным аспектам управления защитой информационных систем. Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования. Предназначен для студентов, обучающихся по программам академического бакалавриата и магистратуры дисциплины "Правовое и организационное обеспечение информационной безопасности", будет полезен для аспирантов, преподавателей юридических и экономических высших учебных заведений, юридических и экономических факультетов университетов....

Цена:
1569 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования