СМИ Законы РФ
Юр.книга М.О. Мацелик Фінансове право Украiни

Mon, 20 Jun 2011 17:33:56 +0000
Титулка

 

М.О. Мацелик, Т.О. Мацелик, В.А. Пригоцький

 

 


Фінансове право України

 

 

 

Навчальний посібник

 

 

 

Навчальний посібник складається з двох частин: загальної та особливої. У загальній частині розглядаються фінансове право та держава, а також проблемні питання публічних фінансів. В особливій частині висвітлено бюджетне право, податкове право, банківське, страхове право та цінні папери як об'єкт правових відносин. До кожної теми наведено запитання і завдання для контролю знань.

Для студентів економічних та юридичних спеціальностей і викладачів вищих навчальних закладів. Книга буде корисною також юристам-практикам, науковцям, працівникам органів державного управління, всім, кого цікавить фінансове право.


Mon, 20 Jun 2011 17:41:22 +0000
ЗМІСТ


СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Вступ

Розділ I. ФІНАНСОВЕ ПРАВО І ДЕРЖАВА

Тема 1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ
1.1. Фінанси — економічна і юридична категорія
1.2. Фінансова діяльність держави
1.3. Поняття і склад фінансової системи України Фінанси державних підприємств.
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 2. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ДЖЕРЕЛА ТА СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА
2.1. Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання
2.2. Фінансове право в системі права України. Наука фінансового права. Наука фінансового права.
2.3. Система та джерела фінансового права
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 3. ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ВІДНОСИНИ
3.1. Поняття і сутність фінансово-правових норм
3.2. Фінансові правовідносини
3.3. Суб'єкти фінансового права
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 4. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ
4.1. Юридична природа фінансової діяльності держави
4.2. Функції органів державної влади у сфері фінансової діяльності держави
4.3. Фінансові повноваження органів місцевого самоврядування
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 5. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
5.1. Поняття фінансового контролю
5.2. Види та методи фінансового контролю
5.3. Організація та органи проведення фінансового контролю
Міністерство фінансів України.
Державно казначейство України.
Державна контрольно-ревізійна служба.
Державна податкова служба України.
Національний банк України.
5.4. Відповідальність за порушення законодавства з фінансових питань
Запитання і завдання для самоконтролю

Розділ II БЮДЖЕТНЕ ПРАВО

Тема 6. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
6.1. Значення Державного бюджету України для фінансової системи
6.2. Правовідносини бюджетної системи України
Будова бюджетної системи.
6.3. Бюджетна класифікація
6.4. Доходи та видатки бюджетів
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 7. БЮДЖЕТНІ ПОВНОВАЖЕННЯ
7.1. Бюджетні повноваження і права
7.2. Розподіл доходів і видатків між бюджетами
7.3. Поняття міжбюджетних відносин
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 8. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС
8.1. Стадії бюджетного процесу
8.2. Формування проекту бюджету
Заходи підготовки проекту бюджету.
8.3. Перша стадія бюджетного процесу
8.4. Прийняття Державного бюджету України — друга стадія бюджетного процесу
8.5. Виконання бюджетів
8.6. Облік та звітність щодо виконання Державного бюджету України
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 9. ЦІЛЬОВІ СПЕЦІАЛІЗОВАНІ ДЕРЖАВНІ ФОНДИ
9.1. Поняття цільових фондів державних коштів
9.2. Правове регулювання Пенсійного фонду України
Реєстрація.
9.3. Правове регулювання Фонду соціального страхування на випадок безробіття
9.4. Правові засади функціонування Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань
9.5. Правові засади функціонування Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням
9.6. Правові засади у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 10. БЮДЖЕТНЕ ФІНАНСУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНІ ВИДАТКИ
10.1. Державні видатки
10.2. Розподіл видатків між ланками бюджетної системи України
10.3. Бюджетне фінансування. Розпорядники бюджетних коштів
10.4. Соціально-культурні видатки
10.5. Фінансова дисципліна
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 11. КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНИЙ РЕЖИМ ФІНАНСУВАННЯ
11.1. Кошторис і порядок кошторисно-бюджетного фінансування
11.2. Фінансування соціально-культурних заходів
Порядок фінансування освіти.
Порядок фінансування науки.
Видатки на культуру і мистецтво.
11.3. Фінансування охорони здоров'я та фізичної культури
11.4. Фінансування видатків на національну оборону
11.5. Фінансування органів державного управління та місцевої влади
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 12. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ДОХОДІВ. СИСТЕМА ЦІН І ЦІНОУТВОРЕННЯ
12.1. Правовий інститут доходів
12.2. Види бюджетних податкових платежів
12.3. Правове регулювання ціноутворення
12.4. Система цін та органи ціноутворення. Відповідальність
Органи ціноутворення.
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 13. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО І МУНІЦИПАЛЬНОГО БОРГУ ТА ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ
13.1 Поняття запозичення
13.2. Державний та муніципальний кредит
13.3. Правові основи державного кредитування. Відносини з іноземними інвесторами
Запитання і завдання для самоконтролю


Розділ ІІІ ПОДАТКОВЕ ПРАВО

Тема 14. ТЕОРІЯ ПОДАТКОВОГО ПРАВА: ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ
14.1. Податкові правовідносини: поняття, суб'єкти та об'єкти
Об'єкти і суб'єкти
14.2. Принципи податкового права
14.3. Джерела податкового права
14.4. Елементи податку як юридичної категорії
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 15. ПРАВОВІ ОСНОВИ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ
15.1. Поняття податкової системи
15.2. Податкова система України
15.3. Види податків та їхні характеристики
Обов'язкові платежі, види та характерні ознаки
Види податків та їхні характеристики
15.4. Податкові пільги
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 16. ОСНОВНІ ПРЯМІ І НЕПРЯМІ ПОДАТКИ. ОПОДАТКУВАННЯ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ
16.1. Правове регулювання ПДВ
16.2. Правове регулювання акцизного збору
16.3. Правове регулювання податку на прибуток підприємств
16.4. Правове регулювання податку на доходи фізичних осіб
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 17. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ ПЛАТЕЖІВ
17.1. Правове регулювання митних платежів
17.2. Правове регулювання державного мита
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 18. РЕСУРСИ І ПОДАТКИ
18.1. Плата за землю
18.2. Відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки
18.3. Рентні платежі
18.4. Податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів
18.5. Поняття податку на нерухоме майно (нерухомість) і ріелторської діяльності
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 19. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
19.1. Правове регулювання діяльності ДПА
19.2. Правове регулювання діяльності податкової міліції
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 20. ПРЕТЕНЗІЙНО-ПОЗОВНА РОБОТА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
20.1. Необхідність і сутність претензійно-позовної роботи
20.2. Забезпечення і проведення претензійно-позовної роботи ДПСУ
20.3. Оскарження рішень суду органами ДПСУ та порушення процедури банкрутства органами ДПСУ
20.4. Визнання недійсними договорів органами ДПСУ
20.5. Відшкодування ПДВ
Запитання і завдання для самоконтролю


Розділ IV. БАНКІВСЬКЕ І СТРАХОВЕ ПРАВО. ЦІННІ НАПЕРИ

Тема 21. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТВОРЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
21.1. Банківська діяльність і гармонізація банківського законодавства
21.2. Поняття банківської системи України та її елементи
21.3. Роль НБУ у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду
21.4. Створення та державна реєстрація банків
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 22. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОШОВОГО ОБІГУ. ГОТІВКА
22.1. Правове регулювання грошового обігу в Україні
22.2. Організація і правове регулювання касових операцій
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 23. ПРАВОВІ ЗАСАДИ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ
23.1. Правовий режим банківських рахунків
23.2. Організації безготівкових розрахунків в Україні
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 24. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ
24.1. Правові засади кредитних відносин
24.2. Класифікація банківського кредиту
24.3. Правове забезпечення та порядок укладення кредитної угоди
24.4. Етапи процесу кредитування
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 25. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
25.1. Поняття валюти та валютних операцій
25.2. Організація валютного регулювання
25.3. Правове регулювання розрахунків в іноземній валюті та іноземного інвестування
25.4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 26. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ ТА ВІДПОВІДНИХ РИНКІВ
26.1. Юридична природа фінансових послуг
26.2. Державне регулювання ринків фінансових послуг
26.4. Ліцензування діяльності фінансових установ
26.5. Штрафні санкції за порушення правил на ринку фінансових послуг
26.6. Надання фінансових послуг нефінансовими установами
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 27. СИСТЕМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
27.1. Сутність і принципи страхування
27.2. Юридична природа страхового права і страхової діяльності України
27.3. Правове регулювання і управління діяльності у сфері страхування
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 28. ПРАВОВА СКЛАДОВА ДОГОВОРІВ СТРАХУВАННЯ
28.1. Юридична сутність і основні вимоги до страхових договорів
28.2. Права та обов'язки суб'єктів страхового зобов'язання
28.3. Укладання і припинення страхування
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 29. ЦІННІ ПАПЕРИ - ФІНАНСОВІ ІНСТРУМЕНТИ
29.1. Юридично-економічний зміст цінних паперів
29.2. Ринок цінних паперів. Професійна діяльність
29.3. Державне регулювання та ліцензування на ринку цінних паперів
29.4. Відповідальність учасників ринку цінних паперів
Запитання і завдання для самоконтролю

Тема 30. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОБІГУ ВЕКСЕЛІВ В УКРАЇНІ
30.1. Нормативно-правова база вексельного обігу
30.2. Вексельне право, характеристики векселя і учасники вексельних розрахунків
30.3. Основні положення Уніфікованого закону
30.4. Правові основи обігу векселів в Україні
30.5. Операції банків з векселями
30.6. Особлива форма векселів
Запитання і завдання для самоконтролю


Mon, 20 Jun 2011 17:52:43 +0000
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

 

БПН — бюджетно-правові норми;

КФУ — класифікація функцій управління;

КДСДС — Комітет державної скарбниці та державної служби;

• бюджетні висновки;

МВФ — Міжнародний валютний фонд;

ОДПС — органи Державної податкової служби;

ДКЦПФР — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

КУ — Конституція України;

ВРУ — Верховна Рада України;

КМУ — Кабінет Міністрів України;

АРК — Автономна Республіка Крим;

ВСУ — Верховний Суд України;

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення;

КАСУ — Кодекс адміністративного судочинства України;

УПУ — Указ Президента України;

ЦПКУ — Цивільний процесуальний кодекс України;

Мін'юст — Міністерство юстиції України;

ЗУ — Закон України;

НПА — нормативно-правовий акт;

МКУ — Митний кодекс України;

МОУ — Міністерство оборони України;

МВС — Міністерство внутрішніх справ;

СБУ — Служба безпеки України;

ВНЗ — вищий навчальний заклад;

ДВС — Державна виконавча служба;

ЄДР — Єдиний державний реєстр;

ДПСУ — Державна податкова служба України;

НКРЕ — Національна комісія з регулювання електроенергетики;

Держпідприємництво — Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва;

ДАІ — Державна автоінспекція;

ДКУ — Державне казначейство України;

БКУ — Бюджетний кодекс України;

Мінфін, МФУ — Міністерство фінансів України;

ВВВ — Велика Вітчизняна війна;

ДБУ — Державний бюджет України;

ВМС — Військово-морські сили;

ЗСУ — Збройні сили України;

ВПС — Військово-повітряні сили;

БТІ — бюро технічної інвентаризації;

ФО і ЮО — фізичні і юридичні особи;

ЮП — юридичний процес;

ЦКУ — Цивільний кодекс України;

ГКУ — Громадянський кодекс України;

ТМЦ — товарно-матеріальні цінності;

АКБ — акціонерний комерційний банк;

ДПАУ — Державна податкова адміністрація України;

ККУ — Кримінальний кодекс України;

НБФУ — небанківська фінансова установа;

ФОН — фінансово-операційна нерухомість;

ФІФО — спосіб обліку товарно-матеріальних цінностей.

 

Віктору Костянтиновичу Шкарупі — доктору юридичних наук, професору, завідувачу кафедри фінансового права Національного університету державної податкової служби України, заслуженому юристу України, фахівцю найвищого рівня, мудрій і мужній людині


Mon, 20 Jun 2011 17:54:13 +0000
Вступ

 

Державоцентризм (адміністративне управління) із радянського часу і тодішньої фінансово-правової доктрини механічно був перенесений у нові історичні й економічні реалії — становлення демократичного устрою держави. При цьому ознаками радянської фінансово-правової доктрини були:

• держава, як єдине джерело фінансового права, за абсолютизації прав та інтересів держави у сфері публічних фінансів;

• неврахування природних прав і законних інтересів усіх інших суб'єктів фінансових правовідносин;

• культивування патерналізму у фінансово-правовій політиці;

• ототожнення фінансового права з приписами, що містяться виключно у НПА держави чи її органів та органів місцевого самоврядування — догма фінансового права.

Зокрема серед догм радянської доктрини згадуються:

• поняття, структура та види позитивних норм фінансового права та їх об'єднань у різноманітні субінститути, інститути, розділи та під галузі;

• фінансово-правові та інші нормативні акти, в яких вони викладені;

• систематизація нормативних актів;

• юридична техніка тлумачення та застосування позитивного фінансового права;

• суб'єктно-об'єктні склади у фінансовому праві тощо.

Такий суто позитивістський підхід до розуміння фінансового права зокрема та права в цілому, за якого воно розглядається як явище виключно суб'єктивне, внаслідок чого заперечується навіть часткова його незалежність від держави, не має перспектив.

Насамперед позитивізм є:

1) нездоланною методологічною перешкодою на шляху пізнання об'єктивних явищ фінансового права, що перебувають поза позитивними нормами і не можуть бути охоплені ними за своєю природою субінстанціональних якостей фінансового права. Феноменологічного, герменевтичного, аксіологічного та інших об'ємних, різноплощинних адекватних вимірів фінансового права за цим підходом зробити неможливо, хоча саме вони нині гостро затребувані об'єктивними потребами суспільного прогресу;

2) формальна визначеність, нормативність фінансового права державою не є насправді його субстанціональною рисою, оскільки вона не властива внутрішньо всім відомим його проявам. А суспільні відносини з приводу публічних фінансів, що унормовані державою, характеризуються насамперед своєю апріорною, додержавною нормативністю;

3) на конституційному рівні в Україні закладена необхідність переходу до людино-центристського типу суспільного прогресу. Людина, а не держава, як було в попередню історичну епоху, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії, а не навпаки, як резюмується у ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини стало головним обов'язком держави.

Зміна парадигми суспільного розвитку є практичним затребуванням нових соціально-філософських концепцій, зарубіжна та вітчизняна постсоціалістична юриспруденція намагається переосмислити свої світоглядні засади, виробити новий, адекватний методологічний інструментарій, який природно впишеться уі логіку зміни епох наукового знання. З'явилися нові постмодерністські концепції і підходи до пізнавальної діяльності, науковості, до її ідеалів, критеріїв, меж, співвідношення юридичної науки з емпіричним та іншим позанауковим знанням, до соціокультурних передумов наукового мислення, що з неминучістю змушує переглядати наявні концепції та теорії права.

Системоутворюючою категорією науки пострадянського фінансового права має стати категорія "начала фінансового права". Наукою фінансового права вона ніколи раніше не тільки не досліджувалась, а й не вживалася взагалі. Це зумовлено безліччю причин, з яких тут вирізнимо лише декілька. По-перше, у попередній період розвитку науки фінансового права не було ні практичної, ні теоретичної потреби у виділенні цієї категорії. По-друге, наука фінансового права ще не досягла потрібного рівня розвитку для виокремлення цієї категорії. Нині визріла об'єктивна необхідність в обґрунтуванні цієї категорії, а досягнутий рівень розвитку науки фінансового права дає змогу це зробити. Така зміна вихідних категорій науки фінансового права цілком природна, оскільки вже відбулася зміна парадигм суспільного розвитку.

Глибинні начала фінансового права зумовлені первинною потребою індивіда і держави забезпечити своє існування, зберегти себе як явище, як феномен, тобто поява й існування цих начал продукуються первородними інстинктами самозбереження індивіда і держави. Однак, якщо індивід є продуктивною силою суспільства й за своєю природою здатний сам створювати умови самовідтворення (у т. ч. створити із собі подібних суспільство і продукувати появу держави на відповідному етапі розвитку), то держава такою властивістю не наділена.

Справжнім призначенням фінансового права з позицій природно-позитивної доктрини фінансового права і принципу соціального натуралізму, що випливає з чинних нині конституцій пострадянських держав, є досягнення суспільно необхідного компромісу щодо публічних фінансів між виробниками новоствореної доданої вартості та інститутами публічної влади, встановлення та підтримка, забезпечення балансу їх природних прав і законних інтересів, вироблення правових механізмів, завдяки яким стануть повніше задовольнятися на основі принципу конкуренції заявлених суспільних потреб саме ці потреби, з одного боку, і не пригнічувати і, тим більше, не знищувати, що має нині місце, а навпаки, якнайшвидше прирощувати можливості приватного сектору суспільного виробництва задовольняти власні потреби і виробляти водночас вагоміший публічний фінансовий продукт, що дасть змогу повніше задовольняти зростаючі суспільні потреби завтрашнього дня, у публічних фінансах, з іншого боку.

Прототипом для майбутнього фінансового права України може бути чинне право ЄС, основною властивістю якого є рівність як інструмент, що стала наслідком іншого імперативу сучасної епохи — визнання найвищою неперехідною цінністю природних прав та свобод людини. Проте межею такої свободи є така сама свобода інших індивідів. З позицій природно-позитивної доктрини права та принципу соціального натуралізму визначенням істинного фінансового права має стати його рівність як інструмент для всіх суб'єктів фінансових правовідносин. Це аксіома.

Найважливішим аксіологічним началом істинного фінансового права є принцип адекватності інтересів (більш відомий як принцип справедливості) виробника суспільних благ та відповідного інституту публічної влади з приводу тієї частки новоствореної суспільної вартості, яка переходить із власності її творця у власність держави чи органу місцевого самоврядування та досягнення на цій основі правового консенсусу між ними. Це завдання надто складне, особливо в умовах панування правового нігілізму з обох сторін. Проте відмова від його досягнення загрожує суспільству ще суттєвішим ускладненням та небезпеками.

Щоб начала фінансового права могли відігравати винятково важливу роль у регулюванні фінансово-правової дійсності, і тим самим виконати свою історичну місію, вони мають бути нормативно закріплені в Основному законі держави безпосередньо або виведені з нього КСУ. У чинній Конституції України міститься достатньо передумов для цього. Позитивне закріплення начал фінансового права в інший спосіб також відіграє прогресивну роль, однак не дає змоги сповна скористатися закладеним у них глибинним внутрішнім потенціалом.

Проблемні питання публічних фінансів. Фінанси, як переконує величезний історичний досвід людства, є одним із найунікальніших, найдавніших і найдивніших, найстабільніших у субстанціональних проявах та безкінечно мінливих за змістом і формами феноменів людської цивілізації. Власне, межа між істинно людською цивілізацією та доцивілізаційним часом розвитку людства (періодами дикості та варварства) і зумовила появу фінансів. Із прогресом людського суспільства з незчисленної кількості форм прояву конкретних фінансових відносин поступово диференціювалися, сформувались і якісно вирізнилися з-поміж інших як самодостатня субстанція публічні фінанси. У взаємодії з інститутами публічної влади вони стали найвпливовішим фактором суспільного розвитку, його незмінною домінантою.

Публічні фінанси в процесі еволюції набули субстанціональних якостей, завдяки яким можуть однаково спричинювати суспільний як прогрес, так і регрес, системні руйнування суспільних досягнень і цінностей* Щоб запобігти останньому або хоча б зменшити негативні впливи публічних фінансів на суспільний розвиток, необхідно насамперед вчасно та повною мірою з'ясувати їх сутнісні і змістовні риси, що постійно еволюціонують, закономірності внутрішнього розвитку і взаємодії із суспільством, державою, вчасно внести назрілі адекватні корективи у суспільне регламентування публічних фінансів.

Вперше у сучасній класичній формі конституційну процедуру регламентування публічних фінансів було запроваджено в Основному законі Федеративної Республіки Німеччини від 23 травня 1949 р. Німецький народ у такий спосіб насамперед прагнув поставити надійний заслін на майбутнє волюнтаризму з боку правлячих кіл у поводженні з публічними фінансами та унеможливити використання їх в антинародних, негуманних інтересах, що зобов'язувало публічну владу підпорядкувати публічні фінанси завданням поліпшення добробуту і благополуччя всього населення країни. Зокрема, конституційному регламентуванню публічних фінансів ФРН повністю присвячено окремий розділ "Фінанси" Основного закону держави.

Крім ФРН, у Європі спеціально на рівні засад публічні фінанси регламентуються Конституцією Австрійської Республіки (розділ V "Контроль за розрахунковою і фінансовою діяльністю"), Конституцією Республіки Албанія (частина ХІІІ "Державні фінанси"), Конституцією Бельгії (частина V "Про фінанси"), Конституцією Греції (глава VI "Оподаткування і управління фінансами"), Конституцією Іспанії (розділ VІІ "Економіка і фінанси"), Конституцією Республіки Кіпр (частина XI "Положення про державні фінанси"),

Конституцією Литовської Республіки (глава XI "Фінанси і державний бюджет") тощо.

Конституції багатьох неєвропейських держав також спеціально регламентують публічні фінанси. Ґрунтовний аналіз цих Конституцій, особливо їх частин, присвячених конституційному регламентуванню публічних фінансів, засвідчує, що застосування саме такого підходу до правового регулювання публічних фінансів дає змогу докорінно змінити на краще, порівняно з попередніми підходами, використання публічних фінансів, управління ними, а головне — багатократно примножити їх. Проте і тут є свої особливості.

Верховна Рада України підтримала конституційно-правову доктрину публічних фінансів четвертої, найпрогресивнішої конституційної моделі — моделі соціально-інструментальної демократичної сучасної конституції, яка вже реалізована в повному обсязі багатьма державами світу. Згідно з цією доктриною конструкція "суспільного багатства", застосована до публічних фінансів, визначена у Конституції України мірою свободи контрагентів держави в обов'язковому формуванні публічних фондів фінансових ресурсів. Інакше кажучи, частина їх приватної власності, на яку не поширюється правовий режим "суспільного багатства", апріорі безроздільно і повно перебуває у їх повній власності, щодо якої вони вправі здійснювати повний набір правомочностей власника. На вилучену державою частку приватної власності контрагентів держави з приводу публічних фінансів, на яку в належній правовій формі поширюється юридичний режим "суспільного багатства", її виробники претендують разом з іншими членами суспільства, але вже не як приватні власники, а тільки як споживачі суспільних благ.

Але й у держави, згідно з Конституцією України, не виникає права власності на створене в такий спосіб суспільне багатство — вона від імені суспільства тільки здійснює управління та розпоряджається ним. Більше того, як зазначено у ст. 95 Конституції України, держава в юридичній конструкції "суспільне багатство" є зобов'язаною стороною, управомоченою здійснювати тільки передбачені суспільством дії. Тобто вона не є реальним власником Державного бюджету України, а від імені істинного власника — суспільства — здійснює його права "лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України". Як бачимо, конструкція "суспільного багатства" є встановленою у Конституції України мірою необхідної поведінки держави щодо публічних фінансів.

У найбільш соціально орієнтованих країнах масштаби державного перерозподілу публічних фінансів ще набагато більші, ніж у Польщі. Наприклад, у Швеції цей показник сягає 60 % ВВП, що дає змогу їй мати справді соціальне обличчя.

В Україні, з урахуванням Пенсійного фонду, частка держави у перерозподілі ВВП дорівнює 40 %. Однак, якщо врахувати масштаби тіньової економіки у нашій державі, то участь її у перерозподілі ВВП, як мінімум, удвічі менша, ніж в інших країнах, і відповідає рівневі соціального розвитку людського суспільства на рубежі XIX — початку XX ст. Тому прагнення нинішнього уряду ще більше зменшити цю частку в Законі про Державний бюджет України на 2007 р. можна розцінити, як прикру помилку. Запобігти такій практиці правлячих еліт у країні, як переконує європейський та світовий досвід, можна тільки наданням публічним фінансам конституційно-правових конструкцій.


Mon, 20 Jun 2011 17:58:16 +0000
Розділ I. ФІНАНСОВЕ ПРАВО І ДЕРЖАВА Тема 1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

 

1.1. Фінанси — економічна і юридична категорія,

Фінанси виникли ще у рабовласницькому суспільстві під впливом розвитку функцій та потреб держави. Термін "фінанси" латинського походження й означає грошовий платіж. Використовувався в Італії (Флоренція, Венеція, Генуя) з XIII — XV ст. у центрах торгівлі та банківської справи. Далі термін поширився в усьому світі і почав застосовуватися як поняття, пов'язане з системою грошових відносин, утворенням грошових ресурсів, що мобілізуються державою для виконання своїх політичних та економічних функцій.

Існування фінансів нерозривно пов'язане з товарно-грошовими відносинами, розвиток яких обумовлений суспільним поділом праці, наявністю різних форм власності та організаційно-правових формах господарської, у т. ч. підприємницької, діяльності, зовнішньоекономічними зв'язками тощо. Саме фінанси пов'язані з розподілом та перерозподілом внутрішнього валового продукту (ВВП) та національного доходу (НД), що виражаються у грошовій формі.

Коротко розглянемо сутність фінансів як економічної категорії.

З цієї позиції фінанси є різностороннім і складним явищем, що характеризується різними істотними ознаками, має певні якості й форми прояву. Головним їх призначенням є забезпечення кожного суб'єкта і всього суспільства, достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами (активами). Фінанси є особливою сферою економічних відносин. їх зміст, характер використання, закономірності розвитку визначаються соціально-економічними відносинами у державі, природою держави та її функціями. Це сукупність грошових відносин, пов'язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання ВВП. Наукове вивчення цієї категорії виходить з того, що фінанси — не просто гроші, доходи, видатки або суспільне чи персоніфіковане багатство, а сукупність відносин, насамперед розподільного характеру, опосередкованих через доходи і видатки підприємницьких структур, держави, фінансових інститутів і міжнародних організацій.

Західна фінансова наука у визначенні фінансів виходить із прагматичного аспекту їх функціонування, тобто з фінансової діяльності. Проте визначення нею фінансів як доходів і видатків є неповним, адже гроші нізвідки не беруться і нікуди безслідно не зникають, а доходи одного суб'єкта завжди є витратами іншого. Вітчизняна наука більше уваги приділяє фінансовим відносинам, розглядаючи доходи і видатки як їх результат. Суперечностей і принципових відмінностей у підходах до розуміння сутності фінансів у світовій фінансовій науці немає, оскільки розглядаються і вивчаються саме відносини між суб'єктами, що й приводить до виникнення фінансів.

Сучасна фінансова наука має можливість вивчати фінанси з позицій різних рівнів, у т. ч. загальної теорії фінансів, економіки, менеджменту, права тощо.

Б. Нікбахт і А. Гроппеллі визначають фінанси як "застосування різноманітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу".

Фінанси, як і будь-яке інше явище, мають певні ознаки, за якими їх ідентифікують. Суттєвою ознакою фінансів є їх розподільний і перерозподільний характер, і відносини обміну до них не належать. Однак формування доходів та здійснення видатків переважно на основі розподілу та перерозподілу вартості створеного продукту стосується лише державних фінансів. На рівні фінансів підприємств цей процес більшою мірою пов'язаний саме з обмінними відносинами. Водночас і обмінні, й розподільні, й перерозподільні відносини охоплюють ширше коло відносин, ніж фінанси, а тому не можуть бути їх ключовою ознакою.

Фінанси мають дві форми прояву — зовнішню і внутрішню.

Зовнішня форма фінансів — це грошові потоки, рух яких відбувається між суб'єктами фінансових відносин. Характер і форма, спрямованість і обсяги потоків є предметом практичної фінансової діяльності.

Внутрішня форма — зміст фінансів, тобто відображення тих чи інших грошових потоків, а саме — рух вартості створеного ВВП, — тобто обмінні і розподільчі відносини, від яких залежить ефективність економічної системи і розвиток суспільства. Обмінно-розподільчі відносини характеризують внутрішню сутність фінансів — предмет фінансової науки*

Зазначимо, що фінанси — не просто гроші, доходи або видатки, а сукупність відносин, що мають розподільчий характер і опосередковуються через доходи і видатки фізичних і юридичних осіб, фінансово-кредитних установ, держави, міжнародних фінансових організацій тощо, а фінансова діяльність будь-якого суб'єкта проявляється у формуванні доходів і здійсненні витрат.

Отже, характеризуючи фінанси, слід виходити з таких ключових елементів, як фінансові відносини та фінансова діяльність. Фінансові відносини відображають рух вартості від одного суб'єкта до іншого, характеризують розподільні, перерозподільні та обмінні процеси і матеріально проявляються у грошових потоках. У свою чергу фінансова діяльність, як зазначалось вище, проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат суб'єктами.

Об'єкт фінансової діяльності — фінанси, основний інструмент фінансових відносин — гроші. Співвідношення між категоріями "фінанси" і "гроші":

гроші — загальний еквівалент, за допомогою якого вимірюються затрати праці виробників;

фінанси — економічний інструмент розподілу і перерозподілу НД, знаряддя контролю за фондами грошових ресурсів.

Сфери функціонування грошей і фінансів широкі і розгалужені і перетинаються у певному сегменті. Цей перетин настільки важливий, що визначає характер дії і грошей, і фінансів. З одного боку, фінанси неможливі без грошей — інструменту фінансових відносин, зовнішнім, видимим проявом яких є грошові потоки. З іншого, функціонування грошей без фінансів багато в чому втрачає сенс і зводиться до суто технічних питань обміну. Звідси відбувається побутове ототожнення фінансів і грошей.

Отже, можна сказати, що фінанси — це грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв'язку з формуванням грошових доходів і нагромаджень у суб'єктів господарювання та держави і використанням їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства, а функціонування фінансів пов'язане з поняттями фінансових відносин, фінансової діяльності, грошей і грошових коштів, фінансових ресурсів, доходів і видатків (витрат).

Фінанси як економічна категорія, тобто відносини у сфері фінансової діяльності, отримали нормативно-правове закріплення та стали об'єктом дослідження юриспруденції — правової науки, і специфічної її галузі — фінансового права, предметом дослідження якого, як галузі права, науки, навчальної дисципліни, є фінанси, що здійснюють рух у суспільстві та економіці.


1.2. Фінансова діяльність держави

Одним із завдань держави є нагромадження бюджетних коштів за рахунок стабільного й ефективного суспільного виробництва, вмілого управління та ефективного власного виробництва, проведення розумної цінової, кредитно-грошової й валютної політики, нагромадження капіталу за рахунок міжнародної торгівлі тощо.

Фінанси — категорія фінансової науки, ключове питання науки фінансового права. Предмет фінансового права виявляється у взаємозв'язку із фінансовою діяльністю держави. Більшу частину фінансових відносин у суспільстві охоплює фінансова діяльність держави, слід мати на увазі, що не всі вони підпорядковані державно-владній організації. Фінансові відносини всередині підприємств, установ, організацій, а також пов'язані з муніципальною формою власності будуються на рівності учасників, на диспозитивності сторін і виходять за межі фінансового права.

Предметом дослідження фінансового права є фінанси держави, тобто економічні відносини з мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів держави та органів місцевої влади і місцевого самоврядування для забезпечення розширеного відтворення та соціально-культурних потреб. У процесі руху фінансів держави відбуваються розподіл та перерозподіл сукупного суспільного продукту та контроль за задоволенням суспільних потреб. Державні фінанси нерозривно пов'язані з існуванням держави, проте в історичному аспекті е значно пізнішою категорією.

Відмінності між державними і приватними фінансами були сформульовані у праці французького вченого П.М. Годме:

1) державні фінанси:

• визначаються рішеннями держави і діями публічної влади;

• держава може у примусовому порядку забезпечити власні доходи;

• пов'язані з грошовою системою держави як засіб досягнення загального інтересу;

2) приватні фінанси:

• залежать від законів ринкової економіки;

• приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи;

• грошова система не залежить від волі приватного власника;

• орієнтовані на отримання прибутку.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами потреб, які не можна задовольнити через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином, у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, громадян, які з'являються на ринку як споживачі — малозабезпечені, інваліди, діти, престарілі, а також проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.

Загальновідомо, що необгрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів зумовлює негативні наслідки, оскільки на рівні суцільної централізації важко здійснювати раціональний розподіл і забезпечувати їх ефективне використання. З іншого боку, зниження централізації за високої частки державної власності спричинює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, а у кінцевому підсумку — фінансовий розлад у державі. Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення: якщо держава надмірно втручається у перерозподіл частки населення у валовому національному продукті, це підриває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави у цей процес або значне скорочення ресурсів також має негативні наслідки — стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння окремих верств населення тощо.

Отже, перерозподільні процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами і в якій формі відбувається їх рух, за якими критеріями їх виокремлюють і використовують.

Матеріальний зміст фінансів — це фонди грошових коштів. Централізовані фонди коштів перебувають у розпорядженні держави як суб'єкта публічної влади (державний бюджет, Пенсійний фонд) та органів місцевої влади й місцевого самоврядування (місцеві бюджети). За рахунок зібраних до цих фондів коштів фінансуються державні та місцеві видатки, здійснюється капітальне будівництво, інвестиційна та інноваційна діяльність, утримується соціально-культурна невиробнича сфера — освіта, наука, фізична культура та спорт, охорона здоров'я; утримуються органи державної влади, правоохоронні органи тощо.

Децентралізовані фонди коштів створюються у межах окремих суб'єктів господарської діяльності та певних галузей національної економіки (як за рахунок власних прибутків, так і за рахунок держави). їх не використовують органи державної влади для фінансування видатків держави, проте вони відіграють істотну роль на фінансовому ринку держави. Зокрема, за рахунок цих коштів мобілізуються фінансові ресурси держави шляхом сплати податків. Вони здійснюють рух у кредитно-фінансовій системі, в т. ч. у банківській, і дають додаткові прибутки як власникам, так і кредитно-фінансовим установам і, відповідно, державі.

Сукупність централізованих і децентралізованих фондів коштів є фінансовими ресурсами держави, що відображаються у її зведеному фінансовому балансі.

Таким чином, фінансова діяльність держави — планована діяльність у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави.

Розуміння державою визначальної ролі фінансів для виконання її завдань і функцій, які залежать від конституційного ладу та державної політики зазначено у ч. 2 ст. 92 Конституції України: "Виключно законами України встановлюються: 1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи...".

Однією з функцій держави є формування грошової системи країни та забезпечення нормального її функціонування. Ст. 99 Конституції України: "грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення її стабільності — основна функція центрального банку держави — НБУ".

Фінансовими інструментами, що обертаються через централізовані і децентралізовані фонди, є не лише гроші, а й цінні папери, емітовані як державою, так і суб'єктами господарювання, та валютні цінності. Валютними цінностями, згідно з декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", є валюта (національна, іноземна, готівкова чи безготівкова), цінні папери, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння тощо.

Централізовані фонди держави (Державного банку України, місцеві бюджети, спеціалізовані фонди) є грошовими, оскільки здійснення видатків потребує грошових розрахунків.

Разом із тим децентралізовані фонди можуть містити не лише гроші, а й інші фінансові інструменти.

Принципи здійснення фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування поділяються на загально-правові, галузеві, міжгалузеві та принципи окремих правових інститутів галузі права.

Загально-правові: законність; принцип верховенства права; суверенітет держави; рівність усіх форм власності; право власності народу України на природні об'єкти та інші принципи, закладені в Конституції України.

Галузеві принципи е базовими для визначення кола суб'єктів, що беруть участь у фінансових відносинах, та об'єктів правового їх регулювання. Зокрема, як зазначав П.С. Пацурківський, принципи фінансової діяльності держави гарантують безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують взаємозв'язок фінансового законодавства та фінансової політики, є своєрідним камертоном усієї подальшої нормотворчості у цій сфері суспільних відносин.

Галузеві принципи фінансової діяльності:

1) публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, наприклад, прийняття і публікування законів;

2) принцип розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої влади у сфері фінансової діяльності, наприклад, повноваження Верховної Ради України і КМУ. Пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування перед виконавчими органами;

3) пріоритет публічних видатків над доходами (для держави видатки є первинними, а доходи — вторинними, для приватних суб'єктів — навпаки);

4) контроль у сфері фінансової діяльності держави, що здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло учасників, наділених компетенцією у сфері фінансового контролю;

5) інші принципи: єдності фінансової та грошової систем держави; фінансової безпеки держави; міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави; гласності, плановості, цільового використання фінансових ресурсів тощо.

Держава реалізує розподільчу, перерозподільчу та контрольну функції фінансів, що виражається через методи фінансової діяльності, тобто способи, які поділяються на три основні групи, що пов'язано з роллю та призначенням державних фінансів:

1. Методи мобілізації фондів коштів. Мобілізація — це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного формування фондів коштів. Збирання коштів здійснюється за допомогою обов'язкового та добровільного методів мобілізації. Обов'язковий метод є, по суті, справлянням податків, зборів та інших обов'язкових платежів, за рахунок яких і формуються переважно дохідна частина бюджетної системи країни та цільові фонди коштів. Держава на рівні закону встановлює види обов'язкового платежу, розміри, ставки, об'єкти та платників, порядок справляння. Метод обов'язкових відрахувань застосовується і у процесі проведення обов'язкового державного страхування.

Добровільний метод мобілізації передбачає і реалізується у вигляді грошово-речових лотерей, благодійної допомоги, подарунків тощо. Особливо це стосується позики, що здійснюється державою та органами місцевого самоврядування шляхом емісії державних або муніципальних цінних паперів з метою покриття дефіциту бюджету або виконання певних цільових програм. Зокрема Бюджетний кодекс України доходами бюджету вважає усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України, включаючи трансферти, дарунки, гранти.

2. Методи розподілу коштів: фінансування та кредитування. Фінансування — безповоротний, безоплатний цільовий відпуск коштів, що здійснюється на основі затверджених фінансових планів з відповідного централізованого фонду коштів; кредитування — виділення коштів на певний строк на засадах оплатності та поворотності з додержанням цільового призначення. Ці методи, у свою чергу, поділяються на кілька підвидів залежно від об'єктів та суб'єктів, які беруть участь у відносинах з розподілу фінансових ресурсів. Зокрема бюджети установи можуть отримувати кошти на умовах як фінансування, так і кредитування.

Розподіл коштів є також одним із важливих напрямів фінансової діяльності держави. Саме під час розподілу коштів чіткіше простежуються пріоритети державної політики та її співвідношення з функціями держави, в т. ч. закріпленими у законодавстві (насамперед у Конституції України). На цьому етапі відображається перерозподільча функція фінансів. Розподіл коштів здійснюється на підставі БКУ відповідно до затверджених річних фінансових планів як держави (державний бюджет), так і окремих суб'єктів (місцеві бюджети, бюджетні розписи, кошториси бюджетних установ тощо).

3. Методи використання фінансових ресурсів: плановість; цільовий характер використання коштів; ефективність; економія та науковий підхід у визначенні обсягів видатків та ін. Видатки здійснюються за економічним призначенням (за сферами та економічними операціями, в які спрямовуються кошти) та за функціональним призначенням (за напрямами спрямування коштів на виконання функцій держави, АРК, органів місцевого самоврядування тощо).

Призначення методу фінансового контролю є досить важливим, оскільки фінансових ресурсів завжди не вистачає, їх мобілізація й витрачання регламентуються спеціальними правовими нормами. Фінансовий контроль є постійним і всебічним, оскільки фактично охоплює всі аспекти діяльності держави, а також юридичних і фізичних осіб. Звідси випливають і широкі повноваження органів фінансового контролю. Фінансова діяльність кожного суб'єкта має бути прозорою і здійснюватися у межах чинного законодавства.

У сфері фінансової діяльності відбувається постійна поступова гармонізація із законодавством інших країн і організацій, наприклад ЄС. Однією зі сфер такої гармонізації є галузь фінансового права та її підгалузі — фіскальне, банківське, бюджетне законодавство. Така гармонізація фінансових систем забезпечить більш повну і якісну співпрацю між Україною і міжнародним співтовариством.


1.3. Поняття і склад фінансової системи України

Функції та механізми управління фінансовою діяльністю мають у повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними актами, а державні кошти слід виділяти та витрачати лише за наявності відповідних на це правових повноважень, а також за напрямами, визначеними в межах фінансової системи держави.

Термін система (з грец. system — ціле, що складене з частин; сполучення) означає сукупність елементів, що перебувають у відносинах і взаємозв'язку один з одним і створюють певну єдність, цілісність. Елементи системи об'єднані в підсистеми прямими й зворотними зв'язками. Система, з філософського погляду, розуміється як ієрархічна впорядкованість сукупності підсистем і структурних одиниць.

Фінансова система, як і будь-яка система, є сукупністю взаємопов'язаних елементів, які мають однорідні ознаки. Вона поділяється залежно від теоретичного погляду, на категорії "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах, наприклад:

• як сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності щодо мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування;

• як сукупність різних сфер фінансових відносин, у процесі яких створюються і використовуються фонди грошових коштів, тобто фінансова система будується за блоками фінансових відносин — централізованих і децентралізованих (Л.А. Дробозіна, В.М. Родіонова);

• як сукупність відокремлених певних складових фінансів, які мають свої характерні ознаки й особливості і відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу ВВП (В.Н. Опарін);

• як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які у межах своєї компетенції здійснюють керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ та організацій, що беруть у ній участь (з погляду порядку її організації).

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок (ринок грошей, капіталів, цінних паперів та кредитний ринок).

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок (елементів):

• державний бюджет;

• місцеві фінанси;

• фінанси державних підприємств, установ та організацій;

• спеціальні цільові фонди;

• кредит.

Державний бюджет — найбільший централізований фонд коштів, який перебуває у розпорядженні КМУ та виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину НД, що перерозподіляється фінансовими методами. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути — податки, позики й видатки.

Бюджетний кодекс України: бюджет — план формування та використання фінансових ресурсів з метою забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи і є координуючим центром, який в умовах ринкової економіки надає необхідну їм допомогу. Це, зокрема, бюджетні дотації, субвенції, субсидії, кредити, гарантії, які сприяють забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи.

Місцеві (муніципальні) фінанси. Компетенція щодо їх формування визначається чинним законодавством України: Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенція встановлюється насамперед Бюджетним кодексом України та періодичними актами про бюджет місцевих органів.

Структура місцевих фінансів визначається державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У США до місцевих фінансів належать бюджети штатів, графств, муніципалітетів, округів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН — бюджети земель, громад та міст.

 

Фінанси державних підприємств.

Основну роль у фінансовій діяльності держави, особливо у сфері фіскальної політики і формування дохідної частини бюджетної системи, відіграє приватний сектор шляхом перерозподілу частки отриманих доходів у вигляді податків та обов'язкових цільових платежів. Однак значення фінансів державних підприємств є великим. Є навіть поняття "державне підприємництво".

Одним із завдань фінансів державних підприємств є підтримання господарства країни шляхом збереження та розвитку низки важливих галузей національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку економіки через свою специфіку мають низьку рентабельність і є невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями (наприклад, виробництво алкогольних напоїв, тютюнових виробів).

Спеціальні фонди мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність, характерною рисою яких є чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним.

В Україні досить довго спецфонди функціонували у межах Державного бюджету України для підвищення контролю (парламентського та спеціального фінансового контролю) за мобілізацією, розподілом та використанням коштів, що надходять до таких фондів. Ці фонди включаються до Спеціального фонду Державного бюджету України і передбачають обов'язковий цільовий характер використання коштів, визначений законодавством. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави — забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням тощо.

Пенсійний фонд України є загальнодержавним цільовим фондом коштів, який не входить до складу Державного бюджету України і має свій апарат та власні повноваження у сфері здійснення контролю за мобілізацією та витрачанням зібраних коштів. Його діяльність також спрямована на виконання соціальної політики держави.

Кредит — державний (муніципальний) та банківський. Основні риси таких видів кредиту: відплатність, строковість, поворотність, забезпеченість. У відносинах щодо державного кредиту позичальником є безпосередньо держава. Наприклад, випускаючи облігації державної внутрішньої позики (ОДВП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, строк, термін повернення та розмір відплатності (тобто процентів, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП), а забезпеченням є все майно держави. Фактично кошти, які збирає держава шляхом розміщення емітованих випусків державних цінних паперів (ОДВП, ощадних сертифікатів, казначейських зобов'язань тощо), є боргом держави перед юридичними та фізичними особами. Наявний борг має погашатися у встановлені державою строки. Отримані кошти спрямовуються на покриття дефіциту Державного бюджету України, на фінансування поточних видатків держави.

У свою чергу банківський кредит передбачає обов'язковий цільовий характер використання позичених коштів. Кредитором є фінансово-кредитна установа, що має відповідні повноваження на здійснення активних операцій щодо розміщення залучених ресурсів, позичальником — юридичні та фізичні особи, які отримують такі ресурси під відповідне забезпечення на умовах, визначених кредитором. Тобто на відміну від державного кредиту, умови кредитування встановлює кредитор, а не позичальник. Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових капіталів і, відповідно, на утворення та обіг державних фінансів.

Перелічені ланки є основними і є предметом дослідження науки фінансового права. Проте фінансову систему України не можна обмежувати тільки названими вище ланками, оскільки крім них є й інші, більш специфічні.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що таке фінанси як економічне явище? Які ознаки і характер їх функціонування?

2. Які є форми існування фінансів?

3. Охарактеризуйте фінансові відносини та діяльність. їх забезпечення.

4. Що таке об'єкт фінансової діяльності, які його основний інструмент і принципи?

5. Охарактеризуйте фінанси як правову категорію.

6. Які є принципи здійснення фінансової діяльності? Охарактеризуйте загально-правові і галузеві принципи.

7. Назвіть предмет дослідження фінансового права.

8. Які відмінності між державними і приватними фінансами?

9. Поясніть, що таке централізовані і децентралізовані фонди коштів та фінансові ресурси держави?

10. Які є методи фінансової діяльності?

11. Розкрийте поняття фінансової системи України.

12. Охарактеризуйте елементи ФСУ: державний і місцевий бюджет.

13. Охарактеризуйте елементи ФСУ: фінанси державних підприємств, спеціальні фонди і кредит.


Mon, 20 Jun 2011 18:05:50 +0000
Тема 2. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ДЖЕРЕЛА ТА СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

 

2.1. Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання.

Галузь права є відносно самостійним підрозділом системи права, який складається з правових норм, що регулюють якісно специфічний вид однорідних суспільних відносин, відображає більш високий рівень системоутворювальних зв'язків, характеризується певною цілісністю та автономністю.

Будь-яка галузь права характеризується самостійним предметом та методом правового регулювання, тобто основними елементами, за якими можна розрізняти галузі права у системі права. Метод правового регулювання об'єднує об'єктивні та суб'єктивні елементи, має щодо предмета додатковий похідний характер та є юридичним критерієм виокремлення галузей права.

У теорії права наявна позиція, згідно з якою предмет та метод правового регулювання становлять галузевий юридичний режим регулювання суспільних відносин, тобто цілісну систему регулятивного впливу, якій властиві специфічні прийоми регулювання, особливий порядок виникнення та формування змісту прав та обов'язків, їх здійснення, специфіка санкцій, способи їх реалізації, а також дія єдиних принципів, загальних положень, що поширюються на певну сукупність норм. Кожна галузь права з юридичного погляду виокремлюється у правовій системі саме таким режимом регулювання.

Публічне право як право організації державного управління вимагає від відповідних суб'єктів свідомо сприяти загальним інтересам, тоді як приватне право дає можливість людині прагнути до досягнення своїх індивідуальних цілей і спрямоване лише на встановлення таких обмежень індивідуальних дій, унаслідок яких ці дії сприяли б загальним інтересам.

Фінансове право є публічною галуззю права, оскільки сфера регулювання фінансів потребує проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними державними витратами і визначенням способу належного отримання доходів, між різними суб'єктами.

Закони, що застосовуються у фінансах, відображають державну політику. Основними нормативними актами у сфері фінансів є БКУ та щорічний закон про державний бюджет — план дій держави, яка надає повноваження конкретним учасникам фінансових відносин на мобілізацію, розподіл або використання фондів коштів. Свого часу однією з передумов виокремлення галузі права було названо політичну заінтересованість держави в самостійному регулюванні комплексу суспільних відносин, що мають певну єдність.

Предмет та метод фінансового права. Предмет правового регулювання є якісно однорідним видом суспільних відносин, на який впливають норми певної галузі права, для яких характерні такі риси: 1) життєво важливі для людини та її об'єднань відносини; 2) вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) стійкі, повторювані та типові відносини; 4) відносини поведінки, за якими можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикційними органами). Отже, предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави.

За П.М. Годме, фінансове право — галузь публічного права, предметом якого є норми, що регулюють державні фінанси. У відносинах, пов'язаних із формуванням і витрачанням коштів централізованих і децентралізованих фондів,' необхідних державі для виконання її функцій, завжди виявляється владно-організуюча роль держави у розподілі й перерозподілі НД та ВВП. Саме тому такі відносини мають грошовий характер.

Проте не всі грошові відносини є фінансовими. Наприклад, придбання товарів через торговельну мережу є предметом регулювання цивільного права — хоч і мають грошовий характер. Однак, якщо торговельна фірма за наслідками підприємницької діяльності розраховує та сплачує податок до бюджету відповідного рівня, такі відносини стають уже фінансовими, оскільки відбувається мобілізація ресурсів до централізованого фонду коштів. Аналогічно: видача кредиту (для позичальника) є цивільним правом, а порядок регулювання видачі (для банку) — фінансовим.

У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені владними повноваженнями: Міністерство фінансів, Державне казначейство, ДПСУ, НБУ тощо. Іншим учасником фінансових відносин можуть бути як державні органи, організації, установи (наприклад, бюджетні організації), так і суб'єкти підприємницької діяльності та громадяни. Визначальною умовою для віднесення таких відносин саме до фінансових є наявність діяльності щодо мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та децентралізованих фондів. Наприклад, фінансові відносини виникають під час встановлення бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем держави; складання, розгляду та затвердження актів про бюджет; розподілу доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи; виконання державного та місцевих бюджетів; збирання податків, зборів, інших обов'язкових платежів; фінансування та кредитування; обов'язкового державного майнового й особистого страхування тощо.

Метод фінансово-правового регулювання — сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів (вказівок), який за структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Метод владних приписів властивий публічним галузям права — конституційному, адміністративному та кримінальному. Однак у кожній галузі він застосовується залежно від предмета правового регулювання. Оскільки фінансове право пов'язане з фінансовою діяльністю держави, метод владних приписів є органічною системою, що уособлює цілісність юридичних фактів, з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин, юридичний статус їхніх суб'єктів, розподіл прав та обов'язків між ними, встановлення санкцій за порушення приписів фінансових правових норм та порядок їх застосування.

Метод владних приписів проявляється у змісті конкретних фінансових правовідносин та у складі їх учасників. Владні приписи стосуються забезпечення фінансової діяльності держави: визначення розміру та порядку справляння податків, інших обов'язкових платежів до бюджетів різних рівнів; визначення повноважень розпорядників бюджетних коштів; встановлення порядку розподілу компетенції між учасниками бюджетних відносин; здійснення бюджетних трансфертів; порядку використання фінансових ресурсів, у т. ч. шляхом кошторисно-бюджетного фінансування; правового забезпечення державного боргу; здійснення грошово-кредитної діяльності тощо.

Для державно-владних приписів у сфері фінансової діяльності характерні категоричність та оперативна несамостійність, тому що фінанси впливають на стабільність функціонування держави та забезпечення суверенітету.

Категоричність. Наприклад, несплата своєчасно податку тягне за собою у будь-якому разі обов'язок застосування санкцій з боку держави через уповноважений орган — ДПСУ. Під час застосування стягнення наявність суб'єктивної вини, на відміну від адміністративних або кримінальних відносин, не має значення. Вчинення правопорушення автоматично тягне за собою застосування встановлених санкцій.

Оперативна несамостійність. ДПСУ не має права обирати той чи інший вид санкції за вчинене правопорушення у сфері податкових відносин — за кожне з них передбачається конкретна санкція, розмір якої або черговість застосування не можуть бути змінені. До права часткової оперативної самостійності належить прийняття уповноваженим органом рішення на основі норм, які містять гнучкі неконкретні поняття і вирази. Суб'єкт застосування фінансово-правової норми сам з'ясовує зміст і призначення загальних понять.

Метод владних приписів найкраще коментувати на прикладі регулювання податкових відносин, оскільки чинне законодавство підходить до питання податків доволі суворо.

Інші методи ФП — метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, у якій органи місцевої влади та самоврядування отримують більше самостійності у реалізації своїх повноважень, у т. ч. й у фінансовій сфері. Проте основним методом фінансового права є метод владних приписів.

Процес формування і "шліфування" в державі фінансового права відбувається постійно. Підтвердженням цього є нормо-творча діяльність парламенту України, зокрема прийняття БКУ, законів у сфері грошово-кредитної системи України, закріплення на рівні законів компетенції спеціальних фінансових органів, розгляд проекту Податкового кодексу тощо.


2.2. Фінансове право в системі права України. Наука фінансового права

Специфічною рисою правового регулювання суспільних відносин є те, що, як правило, до більшості сфер людської діяльності належать багато різновидів соціальних зв'язків. Тому майже неможливо знайти настільки ізольовану сферу суспільного життя, щоб у ній домінував лише один вид суспільних відносин, який би був предметом регулювання лише однієї галузі права. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють і неминуче сприяють реалізації галузевими нормами свого прямого соціального призначення або, навпаки, гальмують її.

Фінансове право — самостійна галузь єдиної правової системи держави. Його самостійність зумовлена предметом правового регулювання, змістом, якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом, превалюванням однотипних фінансово-правових методів.

Характеризуючи окрему галузь права, потрібно враховувати зв'язок з іншими елементами системи права. Фінансове право як публічна галузь права тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом, важливим є його зв'язок з цивільним та господарським правом.

Наприклад, конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави, її устрою, тоді як адміністративне право — суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням. Конституційне право є провідною галуззю національного права і складається з сукупності конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з відносинами особи з державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, визначенням територіальної організації держави. Конституція України є Основним законом держави, єдиним нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, в т. ч. й у сфері фінансової діяльності. Норми фінансового права забезпечують виконання положень конституційних норм шляхом мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Конституційні і фінансові норми є частково однорідними (у регулюванні однакових відносин), але не тотожними. Норми Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових норм. Конституційні норми, на відміну від фінансово-правових, мають більший юридичний зміст. Отже, галузеві фінансові норми ґрунтуються на правових механізмах, закладених у конституційних нормах, які коректуються під час право-застосування.

Адміністративне право регулює суспільні відносин управлінського характеру, переважно у сфері державного управління, у процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, а також внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів та громадських організацій під час виконання ними делегованих повноважень і функцій виконавчої влади. Діяльність із формування, розподілу й витрачання коштів за характером є управлінською (місцеві фінанси, фінансова юрисдикція, організація управління фінансами).

Спираючись на норми та принципи теорії управління, фінансове право регулює відносини, безпосередньо пов'язані з фінансовою діяльністю держави, у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фінансових ресурсів закріплює на правовому рівні виконання державою свого призначення.

Важливим є зв'язок фінансового права з цивільним і господарським правом. Норми цивільного права регулюють майнові та особисті немайнові відносини. Майнові відносини можуть також виражатися у грошовій формі. Господарське право як галузь права регулює відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності суб'єктами всіх форм власності, пов'язаної з виробництвом промислової продукції та товарів широкого вжитку, їх реалізацією, виконанням робіт і наданням послуг. НБУ, як орган державного управління у сфері грошово-кредитної діяльності, водночас є суб'єктом господарювання. З одного боку, він є органом спеціальної компетенції у сфері фінансового контролю, оскільки уповноважений забезпечувати нагляд за діяльністю банківських установ та виконувати своє завдання, визначене Конституцією України, — забезпечення стабільності національної грошової одиниці. З другого, НВУ має право укладати цивільно-правові угоди з іншими учасниками банківської системи. Банки, у свою чергу, надають кредити клієнтам за кредитними угодами, що є предметом регулювання цивільного права, підпадаючи під фінансово-правове регулювання, оскільки умови кредитування у деяких аспектах додатково обмежуються НБУ.

Фінансове право тісно пов'язане з іншими галузями права: кримінальним (оскільки кримінальне законодавство встановлює відповідальність за правопорушення у сфері фінансових відносин, наприклад, за порушення бюджетної дисципліни, несплату податків), трудовим (нарахування ПДФО та обов'язкових платежів на фонд оплати праці пов'язане з оформленими на підприємстві трудовими відносинами), пенсійним, екологічним, земельним, природоохоронним тощо.

Наявний тісний взаємозв'язок фінансового права з економікою та загальною теорією фінансів. Понятійно-категорійний апарат останньої є базою для створення понятійно-категорійного апарату фінансового права, про що йшлося вище. Об'єктом товарно-грошових відносин є гроші й товар водночас, а фінансових — лише гроші (фінанси); суб'єктом товарно-грошових відносин є продавець і покупець, а фінансових — держава. Товарно-грошові відносини є вираженням економічної рівності суб'єктів. Фінансово-економічні відносини відображають економічну нерівність сторін, фінансові правовідносини, які є його опосередкованим правовим вираженням, — юридичну нерівність. Отже, товарно-грошові відносини є предметом регулювання цивільного права, а фінансово-економічні — фінансового права.

 

Наука фінансового права.

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати й як галузь юридичної науки. Тобто наука фінансового права є сукупністю теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що входять до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія, а також осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення галузі.

Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових нормах, принципах, методах; наука фінансового права — в узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових поняттях і категоріях, у теоріях і доктринах, що відображаються в наукових працях: статтях, монографіях, навчальних посібниках та підручниках із фінансового права.

Як і будь-яка інша наука, наука фінансового права має властиві тільки їй предмет дослідження і понятійно-категорійний апарат, власний зміст. З іншого боку, вона є частиною юридичної науки в цілому. Предметом науки фінансового права є сукупність знань про фінансове право та фінансову діяльність держави, хоч такі знання є різнорідними.

Як одна з юридичних наук, наука фінансового права вивчає історію фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації щодо його вдосконалення. Завданнями науки фінансового права є вивчення фінансового законодавства інших держав, здійснення порівняльного аналізу й використання позитивного досвіду для вдосконалення практики оновлення фінансово-правових актів, тим паче, що нині на порядку денному у сфері фінансової діяльності держави залишається реформування податкового законодавства та законодавства про відносини у сфері державного кредиту.

Фінансовому праву як науці притаманні певні особливості. Це суспільна наука, відповідно вона підпадає під різноманітні деформації та політичний тиск, особливо у сфері дослідження практичного досвіду правозастосовної діяльності органів управління у сфері фінансів.

Наука фінансового права як юридична наука досліджує низку фінансових явищ і понять, що за своєю природою є предметом дослідження економіки та фінансів. Отже, понятійно-категорійний апарат фінансової науки та науки фінансового права значною мірою тотожні. Наука фінансового права вивчає фінансово-правові явища, які за юридичною природою є публічно-правовими і виникають лише у сфері державних фінансів. Сфера приватних фінансів — предмет дослідження цивільного права, там застосовується диспозитивний метод правового регулювання.

У межах фінансового права розвиваються інститути податкового права, фінансового контролю, банківської діяльності, оскільки всі розуміють значення податків для формування дохідної частини бюджету, однак формування податкової системи держави має бути відпрацьоване на певних категорійних поняттях. Визначаючи склад податкової системи, слід ураховувати як практику розвинутих країн, так і особливості національної економіки України, історичні традиції тощо.

Дослідження фінансово-правових відносин є актуальною темою для вивчення у вищих навчальних закладах. Фахівці-практики добре розуміють, що впровадження фінансових законів, формування сучасної системи міжбюджетних, податкових відносин, діяльності у кредитно-фінансовій сфері потребують якісного наукового підґрунтя. Саме тому за останні роки значно зросла кількість та якість дисертаційних досліджень, що здійснюють не лише науковці, а й практики.


2.3. Система та джерела фінансового права

Фінансове право — це галузь законодавства, тобто сукупність законів та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять джерело фінансового права. Фінансове право — це також навчальна дисципліна щодо сфери фінансової діяльності держави.

Система курсу фінансового права як навчальної дисципліни складається відповідно до системи фінансового права, із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина об'єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів та фінансової діяльності держави; методи, принципи та правові форми; предмет і методи фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та методи, тобто норми й інститути, спільні для всіх інших фінансово-правових інститутів, які становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце займає бюджетне право, яке є її підгалуззю і складається з двох великих правових інститутів — бюджетного устрою та бюджетного процесу. Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної системи (податкові та неподаткові); видатки бюджетної системи та цільових фондів; державний кредит; державне обов'язкове страхування (майнове та особисте); грошово-кредитну систему. Ці інститути мають свої особливості, складаються з правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права та об'єднуються в одну систему через єдиний предмет і методи фінансово-правового регулювання. Ці правові інститути містять правові норми, що регулюють фінансову діяльність держави.

Система законодавства утворюється в результаті видання правових норм, закріплення в офіційних актах та систематизації, має складну структуру. Часто під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, у яких об'єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права.

За підставами (критеріями) виокремлюють кілька видів систем законодавства: горизонтальну, вертикальну.

1. Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства зумовлена предметом правового регулювання — фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право — конституційне законодавство, трудове право — трудове законодавство, фінансове право — фінансове законодавство тощо).

2. Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою.

Серед сучасних тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового нагромадження нормативного матеріалу та поділ його за структурними блоками (інститутами, галузями). Наявна тенденція до уніфікації таких блоків дає підстави для підвищення ефективності правового регулювання. Цей процес тягне за собою утворення нових інститутів (банківське, податкове право). У свою чергу тенденції вдосконалення законодавства пов'язують зі створенням нових комплексних галузей законодавства (зокрема банківського, приватизаційного, податкового законодавства тощо), що є значним чинником впливу на реальне вирішення економічних та соціальних питань. З удосконаленням законодавства, яке тягне за собою зменшення розриву між чинним правом та зміненими суспільними відносинами, система законодавства наближається до ідеалу — системи права, від чого остання все більше відповідає системі суспільних відносин.

Якщо система права є внутрішньою формою права, побудованою за галузями та інститутами, то система законодавства, його зовнішня форма, є системою нормативно-правових актів, у яких галузі та інститути права знайшли своє вираження. Внутрішня та зовнішня форми права нерозривно пов'язані й не можуть бути одна без одної. Системи права та законодавства діалектично пов'язані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати.

Для системи права первинним елементом є правова норма, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не обов'язково містить усі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин. Професор П.С. Пацурківський: "Предметний підхід і структурний аналіз змісту права та законодавства є головним для пізнання об'єктивної структури права, створення на основі цього її ідеального образу (побудови структури права) та вираження її у законодавстві".

До джерел фінансового права належать: Конституція — Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети КМУ; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, в т. ч. у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96) тощо. У Конституції України (ст. 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Інші статті Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язані зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства.

Закони займають важливе місце серед джерел фінансового права, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод. До загальних належать закони України "Про господарські товариства", "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" та ін.

Найбільшу увагу у законодавстві приділено бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України — перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права. Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Спеціальні закони у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це насамперед стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську діяльність". У сфері фінансів прийнято низку статусних законів, які визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у т. ч. закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади — постановах та декретах КМУ (останні видавалися протягом 1992—1993 рр.). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ — Міністерства фінансів, Державного казначейства, ДПСУ, НБУ (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади — міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансово-правових норм, що містяться у законах. Специфічною рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток, який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Поясніть, що таке фінансове право як галузь публічного права.

2. Що таке предмет фінансового права?

3. Охарактеризуйте метод фінансового права.

4. Дайте характеристику методу владних приписів.

5. Коротко охарактеризуйте інші методи ФП.

6. Що таке наука фінансового права?

7. Який зв'язок ФП з іншими науковими дисциплінами?

8. Що таке система фінансового права?

9. Назвіть джерела фінансового права.

10. Що таке Загальна і Особлива частини ФП?


Mon, 20 Jun 2011 18:24:45 +0000
Тема 3. ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ВІДНОСИНИ

 

3.1. Поняття і сутність фінансово-правових норм.

Поняття відповідності відносин урегульованим певною системою нормам, як специфічної форми реалізації норми виникає лише стосовно права як сукупності норм. Це зумовлюється місцем права в житті суспільства та особливостями правової норми, виконання якої забезпечується можливістю застосування державного примусу. Такий стан притаманний будь-яким правовим нормам, у т. ч. й нормам фінансового права.

У системі права норми єдині та взаємопов'язані. Вони не можуть функціонувати ізольовано. Будь-який структурний елемент, вилучений із системи права, втрачає системні функції і, як наслідок, — соціальну значимість. Лише взяті в сукупності зміст, засоби впливу, форми вираження, процедури, засоби забезпечення, а також система інформування щодо правових норм, дають можливість провести розмежування між цим регулятором та соціальними нормами суспільства, між правом та іншими регуляторами (моральними тощо), які діють у суспільстві.

Фінансово-правові норми — загальнообов'язкові приписи компетентних органів державної влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, виражені у категоричній формі й забезпечені державним примусом. Вони визначають права та обов'язки учасників фінансових відносин, обставини, за наявності яких вони стають носіями прав та обов'язків, і передбачають відповідальність за невиконання приписів держави. Фінансові норми регулюють відносини тільки в галузі фінансів і містять приписи та заборони, щодо предмету їх дії.

Правовідносини є результатом дії правової норми. Вони виникають унаслідок дії різних факторів: матеріальних умов життя суспільства; конкретних умов, у яких перебуває особа (особи); виховання, традицій, звичок, психофізичного складу тощо. Здійснюючи правовідносини, норма набуває реального "життя" і втілюється у певному акті поведінки. Це — особливість реалізації норми. Абстрактний, загальний припис норми конкретизується і набирає юридичної сили. Особливості реалізації норми у правовідносинах визначаються характером відносин, що регулюються.

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в їх державно-владному, імперативному характері. За їх допомогою держава приписує (визначає) правила поведінки юридичним та фізичним особам у галузі фінансової діяльності. Зміст фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави.

Сутність і зміст фінансово-правової норми зумовлює її імперативний (владний) характер. Ці норми складаються з письмово сформульованих вимог, виражених у категоричній формі, що не допускає їх довільної зміни, вони мають точно й вичерпно визначати обсяг прав та обов'язків учасників фінансових правовідносин. Такі права та обов'язки спрямовані безпосередньо на забезпечення загальнодержавного інтересу, а опосередковано — інтересів усіх інших учасників фінансових правовідносин.

У фінансово-правових нормах містяться адресовані суб'єктам господарської діяльності вимоги вчасно вносити встановлені законодавцем платежі до державного та місцевого бюджетів; користувачам бюджетних коштів — розподіляти та використовувати кошти відповідно до затверджених нормативів та їх цільового призначення, надавати звіти та інші документи для здійснення контролю з боку компетентних органів, вчиняти інші дії, які б забезпечували акумуляцію у централізованих фондах грошових ресурсів та їх використання відповідно до затверджених фінансових планів.

Сутність юридичної природи фінансово-правової норми полягає в тому, що це писане, встановлене державою у суворо визначених порядку і формі та забезпечене заходами державного примусу, виражене у категоричній формі правило поведінки суб'єктів фінансово-правових відносин стосовно мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, яке закріплює права та обов'язки їх учасників.

Зміст фінансово-правових норм — забезпечення державою регулювання фінансових відносин.

Права та обов'язки учасників фінансових відносин спрямовані на забезпечення загальнодержавних інтересів, особливо на справляння податків та обов'язкових зборів і фінансування загальнодержавних програм та бюджетних установ.

За способом впливу на учасників фінансових відносин, визначення їх юридичних прав та обов'язків фінансово-правові норми (далі — ФПН) можна поділити на три види: зобов'язальні, заборонні та уповноважуючі. Незалежно від поділу на види ФПН мають імперативний характер, що пояснюється значенням закріплених правил поведінки учасників фінансових відносин для держави зокрема щодо забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування фінансовими ресурсами.

Зобов'язальними ФПН є більшість норм фінансового права. Вони вимагають від учасників фінансових відносин здійснювати відповідні дії і встановлюють їх права та обов'язки. Саме за допомогою цих ФПН переважно виявляється основний метод фінансово-правового регулювання — метод владних приписів. Наприклад, у ст. 67 Конституції України зазначається, що "кожний зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законодавством".

Заборонні ФПН містять заборону на здійснення певних дій або встановлюють обов'язок учасників фінансових відносин утриматися від них. Наприклад, ч. 6 ст. 15 БКУ забороняє використовувати емісійні кошти НБУ на фінансування дефіциту Державного бюджету України; ч. З ст. 21 БКУ забороняє Бюджетній установі позичати у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України. Кількість заборонних ФПН порівняно із зобов'язальними — незначна. Це пояснюється перевагою наявних зобов'язань, що містяться у приписах норм, оскільки у нормі є припис чітко додержуватися встановлених правил поведінки та немає потреби встановлювати додаткові заборони.

Уповноважуючі ФПН установлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій. Фінансове право хоч і є публічною галуззю, проте містить незначний перелік уповноважуючих приписів, які ще можна назвати умовно-уповноважуючими. Ці норми дають можливість учасникам фінансових відносин приймати самостійні рішення, але у чітко визначених межах. Уповноважуючі ФПН також мають імперативний характер, оскільки учасникам фінансових відносин заборонено виходити за межі встановлених приписів. Наприклад, у ст. 143 Конституції України зазначається, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують бюджети, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, визначаючи ставки податку, а за ч. 1 ст. 85 БКУ держава може передати Раді міністрів АРК або органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків. Водночас встановлено обмеження, що така передача може відбутися лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України.

За юридичним змістом норми фінансового права можуть бути матеріальними та процесуальними.

1. Матеріальні ФПН закріплюють види та обсяг грошових зобов'язань юридичних та фізичних осіб перед державою та територіальними громадами, джерела утворення фінансових ресурсів, види видатків тощо, тобто виражають матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав та обов'язків учасників фінансових відносин. Переважна частина норм фінансово-правового інституту бюджетного устрою є матеріальними за змістом.

2. Процесуальні і процедурні ФПН визначають порядок діяльності у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів. Зокрема цілий інститут фінансового права присвячений виключно процедурним питанням — бюджетний процес. Бюджетним кодексом встановлено процедуру складання проекту закону про ДБУ, розробку бюджетної резолюції, складання бюджетних запитів; розгляд і затвердження акта про бюджет парламентом; його виконання; складання, розгляд та затвердження звітності про виконання ДБУ.

Бюджетне право є винятком із загальної сукупності фінансових інститутів, що поряд з матеріальними містить процедурні правові норми. Це стосується як податків та неподаткових доходів, так і видатків бюджетної системи України.

Структура ФПН тотожна будь-якій іншій нормі права: гіпотеза, диспозиція та санкція є основними елементами правової норми. Однією з особливостей ФПН є їх розгорнутий обсяг, зокрема порівняно з нормами конституційного права.

Гіпотеза визначає умови, за яких можуть виникати передбачені нормою юридичні права та обов'язки учасників фінансових відносин у галузі фінансової діяльності. Такі умови повинні мати конкретне вираження.

Диспозиція є основою норми й містить саме правило поведінки учасників фінансових відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин. Диспозиція має визначену форму і є досить обтяжена за змістом.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на юридичні наслідки для її порушника. У санкції виражається імперативний характер приписів у сфері фінансової діяльності. За порушення встановлених умов законодавство передбачає можливість застосування фінансових, адміністративних, дисциплінарних та кримінальних заходів.

Санкції фінансово-правових норм мають низку ознак. Зокрема санкції як один із видів державного примусу виражаються у нормах фінансового законодавства та застосовуються спеціально уповноваженими органами, а також їм притаманна імперативність та майновий характер. Метою санкцій є забезпечення суспільних і державних фінансових інтересів, додержання фінансової дисципліни.

Санкції ФПН за своєю природою є майновими, оскільки передбачають утримання майнової сфери правопорушника. їх особливістю є поєднання правовідновлювального і штрафного (компенсаційного) аспектів. Завдяки реалізації санкцій відновлюється порушена фінансова дисципліна.

Таким чином, фінансова санкція — це штрафний засіб державного примусу, виражений у грошовій формі, що застосовується уповноваженим державним органом до платника податків за вчинення податкового правопорушення у порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів під час забезпечення грошових надходжень до бюджету.

 


 

3.2. Фінансові правовідносини

Категорія правовідносин є центральною у правовій науці взагалі та у всіх галузях права зокрема.

Правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормою права, завжди є єдністю форми і змісту. У процесі правового регулювання норма права може надати наявним суспільним відносинам, які не вимагали раніше правового оформлення, правової форми. Норма встановлює обов'язковість визначених дій, необхідних у процесі певного виду діяльності, надає форми правовідносин суспільним відносинам. У зв'язку з розширенням сфери правового регулювання у сучасному суспільстві суспільні відносини можуть бути лише у вигляді правовідносин.

У фінансових правовідносинах, як і в інших, наявна єдність матеріального змісту і юридичної форми. Оскільки правовідносини є формою суспільних відносин, урегульованих нормами права, останні можуть впливати на поведінку людей через невіддільність правових і фактичних відносин.

Правова форма реальних фінансових відносин визначається не тільки їх змістом, а й необхідністю держави у забезпеченні матеріальних умов життя суспільства, які встановлюються для конкретного виду відносин у тій чи іншій формі.

Сукупність особливостей фінансових відносин (завжди грошових відносин; як розподільчих відносин; з особливим суб'єктним складом тощо), істотно відрізняє їх від усіх інших суспільних відносин та дає змогу визначити предмет регулювання фінансового права як систему специфічних грошових відносин, безпосередньо пов'язаних з утворенням, розподілом і витрачанням державних фондів коштів. Тобто фінансовим правом регулюються тільки організаційно-майнові відносини, що виникають з владної діяльності держави в особі повноважних органів щодо утворення і використання нею фондів коштів.

Фінансові відносини завжди цілісні, системні та формально визначені, оскільки чітко регулюють зв'язки, які формуються між суб'єктами. Фінансово-правові відносини є складною та специфічною системою правових утворень, що становлять структуру фінансового права. Загальні принципи побудови системи фінансового права, форми й методи здійснення фінансової діяльності державою, наявність специфічних груп норм усередині цієї системи дають підстави розглядати фінансове право не лише як самостійну галузь, а й як підсистему права.

З позицій теорії права, підгалузь фінансового права є вужчою групою норм, ніж галузь, адже є лише частиною тієї сфери відносин, які регулюються нормами всієї галузі права. Виокремлення підгалузей та правових інститутів у фінансовому праві зумовлено соціально-економічною специфікою кожної ланки системи фінансів. Відповідно, можна назвати бюджетні, податкові, кредитні, розрахункові та інші відносини.

Фінансові правовідносини у механізмі правового впливу на державні фінанси виконують три основні функції: 1) визначають коло осіб, на яких у конкретний час поширюється дія ФПН; 2) закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян у галузі мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів, якої вони мають додержуватися; 3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників фінансових відносин.

Матеріальний зміст фінансових правовідносин — поведінка суб'єктів, а юридичний — суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників, встановлених фінансово-правовими нормами. Суб'єктивні права є мірою належної фінансовому або фінансово-кредитному органові поведінки для задоволення інтересів держави. Інший учасник наділений мірою дозволеної поведінки, забезпеченої його юридичними обов'язками та можливістю застосування імперативу з боку держави. У податкових правовідносинах податковий орган є носієм суб'єктивних прав і наділений мірою належної поведінки — здійснення контролю за справлянням податків. У свою чергу платник податків є носієм юридичного обов'язку й наділений мірою належної поведінки — у встановлених законом випадках самостійно обчислити суму податку, своєчасно сплатити його до бюджету відповідного рівня й подати податкову звітність.

У процесі регулювання суспільних відносин можуть сформуватися два основні типи зв'язку між суб'єктивними юридичними правами та обов'язками. Зокрема, якщо правове регулювання спрямоване на закріплення й упорядкування суспільних відносин, виникають правовідносини "пасивного типу". Певним учасникам надаються права на позитивні дії, а на всіх інших покладаються пасивні обов'язки — утримуватися від певних дій. Так, до правовідносин пасивного типу належать фінансові відносини, що закріплюють компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері фінансової діяльності держави.

З іншого боку, якщо правове регулювання спрямоване на те, щоб забезпечити в правовому аспекті розвиток, динаміку суспільних відносин, виникають правовідносини "активного типу". На певних учасників покладаються активні юридичні обов'язки — здійснення позитивних дій, а зміст суб'єктивного права полягає у можливості вимагати такої поведінки від зобов'язаної особи. Отже, у змісті правовідносин активного типу головне юридичні обов'язки. Суб'єктивне право іншого учасника полягає у можливості вимагати від зобов'язаної особи їх виконання. Правовідносинами активного типу є податкові відносини.

Об'єкт фінансових правовідносин — фонди коштів, які формуються, розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників фінансових відносин. Враховуючи значення фінансової діяльності для функціонування держави, об'єкт фінансових правовідносин завжди буде пов'язаний з інтересом держави.

Суб'єкти фінансових правовідносин — юридичні та фізичні особи, які можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. З одного боку, учасником фінансових відносин є суб'єкти, що представляють інтереси держави у сфері державних фінансів, зокрема Міністерство фінансів, Державне казначейство, НБУ тощо, з іншого — юридичні та фізичні особи, які, виконуючи покладені на них юридичні обов'язки, сприяють мобілізації та використанню фінансових ресурсів. Так, суб'єктами фінансових відносин можуть бути як платники податків — підприємства, організації, громадяни (у т. ч. резиденти й нерезиденти), так і бюджетні установи, що фінансуються за рахунок коштів бюджетів відповідних рівнів. Окремі правові інститути або підгалузі фінансового права мають особливості щодо суб'єктивного складу. Так, учасниками бюджетних відносин можуть бути виключно юридичні особи, фізичні особи в них участі не беруть.

Для виникнення фінансових правовідносин необхідний юридичний факт (життєві обставини, що приводять у дію норми права, у результаті чого настають певні наслідки — виникають, змінюються або припиняються правові відносини), який складається з дій і подій.

Дії поділяються на правомірні та неправомірні.

Правомірні дії — вольова поведінка, передбачена ФПН:

• юридичні акти — правомірна дія учасника фінансових правовідносин, спрямована на отримання правового результату. Юридичні акти можуть бути індивідуальними (кошторис бюджетної установи, податкова декларація платника податків, акт ревізії, складений контролером Рахункової палати України тощо) і неіндивідуальними;

• юридичні вчинки — правомірна дія, що зумовлює правові наслідки, пов'язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб'єкта відносин. Наприклад, юридичним вчинком буде надання свідчень посадовою особою платника податків щодо сплати обов'язкових платежів.

Неправомірні дії є поведінкою, що не відповідає приписам ФПН. Це, зокрема, несвоєчасне подання податкової звітності платником податків, нецільове використання бюджетних коштів, порушення строку повернення банківського кредиту.

Юридичні події — обставини, що не залежать від волі їх учасників, але тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин.

Отже, фінансові правовідносини — це врегульовані ФПН суспільні відносини, учасники яких виступають носіями юридичних прав та обов'язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

 


 

3.3. Суб'єкти фінансового права

Одним зі структурних елементів фінансових правовідносин є їх суб'єкти. У теорії фінансового права традиційно виокремлюють такі суб'єкти: а) суспільно-територіальні утворення; б) колективні суб'єкти; в) індивідуальні суб'єкти. М.П. Кучерявенко зазначає, що суб'єктом фінансових правовідносин насамперед є держава, як правило, в особі державних органів.

Вступаючи у фінансові правовідносини, суб'єкти реалізують свою компетенцію.

Фінансове право визначає права та обов'язки учасників фінансових правовідносин — юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у фінансовій діяльності та які є суб'єктами фінансового права. ФПН реалізуються у суспільних відносинах, що внаслідок правореалізації стають фінансовими правовідносинами. Суб'єкти фінансового права можуть бути суб'єктами конкретних фінансових правовідносин, тому суб'єкти фінансового права та фінансових правовідносин співвідносяться як загальне і конкретне.

Проте не завжди суб'єкти фінансового права стають суб'єктами фінансових правовідносин, оскільки визначальним є наявність правосуб'єктності.

Суб'єктами права є фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності. Учасники правовідносин мають бути наділені спеціальною юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто спроможністю бути носієм прав та обов'язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію, що не суперечить встановленим правовим нормам. Правосуб'єктність включає правоздатність та дієздатність. Отже, суб'єктами фінансового права є фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності.

Правоздатність — здатність бути носієм прав та обов'язків.

Дієздатність — здатність самостійно, своїми діями реалізовувати права та обов'язки.

Суб'єктивне право існує в конкретних правовідносинах, в які вступає правосуб'єктна особа та є конкретною формою, в якій визначаються права та обов'язки, що виникли внаслідок вступу правосуб'єктної особи у правовідносини.

Суб'єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення, юридичні та фізичні особи.

Держава виступає в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це органи загальної компетенції — Верховна Рада України, КМУ або спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності — Державне казначейство, ДПСУ, НБУ тощо. Водночас у фінансових відносинах держава може бути суб'єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, насамперед для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, у разі отримання Україною коштів у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо).

Т. Чернадчук зазначає, що держава визнається суб'єктом бюджетного права за умови закріплення за нею, а не за державними органами, матеріальних і процесуальних бюджетних прав у законодавстві. Ці права мають належати державі, а не державним органам. Основним правом є право на бюджет. У п. 3 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України встановлено, що держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади АРК та органів місцевого самоврядування. На основі аналізу цієї норми можна дійти висновку, що саме держава має право на державний бюджет, а не державні органи, а далі вказується на невідповідальність держави за бюджетними зобов'язаннями представницьких органів адміністративно-територіальних утворень.

Відповідно до ст. 85 БКУ держава може передавати Раді міністрів АРК або органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків. Посилання на державу міститься й у деяких дефініціях Бюджетного кодексу. Наприклад, відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 1 БКУ державний борг — це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави. Аналіз бюджетного законодавства дає підстави стверджувати, що держава не завжди визначається як суб'єкт бюджетного прана, а підміняється вказівкою на державні органи. Так, відповідно до ч. 1 ст. 16 БКУ "право на здійснення внутрішніх та зовнішніх запозичень... належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України". Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний внутрішній борг України" державний борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності. Отже, у разі невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань держава як власник майна несе відповідальність усім своїм майном.

Місце держави в системі суб'єктів бюджетних правовідносин визначається її виключною бюджетною компетенцією та особливостями як владного суб'єкта.

Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, що наділені державно-владними повноваженнями, які характеризуються тим, що державний орган, будучи наділений правом видавати юридичні акти, які містять обов'язкові загальні та індивідуальні приписи, має спиратися не тільки на переконання та примус, а й на матеріальне забезпечення приписів цих актів, завдяки можливості розпоряджатися певною частиною коштів із державного бюджету. В категорії державно-владного повноваження наочно проявляється органічний взаємозв'язок держави і права, механізму держави в цілому та окремого державного органу.

Органи державної влади, будучи суб'єктами фінансового права, одночасно є уповноваженими державою органами. Вони, будучи наділеними компетенцією у сфері фінансової діяльності, перебувають у постійних відносинах із державою й уповноважені виражати державну волю у визначених їм державою межах.

Отже, правосуб'єктність органу державної влади у правовідносинах з отримання бюджетних асигнувань та виконання бюджетних кошторисів визначається статусом бюджетної установи. Беззаперечним є те, що бюджетне асигнування є повноваженням, наданим розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів із конкретною метою в процесі виконання бюджету. Це не владне повноваження, що ще раз підтверджує висловлену раніше тезу про подвійність правового статусу органу державної влади у бюджетних правовідносинах (в одних випадках — як управлінський суб'єкт, в інших — як зобов'язаний).

Таким чином, у фінансових правовідносинах держава виступає як опосередкований (уявний) суб'єкт, а безпосередніми (реальними) суб'єктами є органи державної влади. У цих правовідносинах фактично формується спеціальний блок владних суб'єктів, які представляють державу й організуються за принципами: по-перше, частини єдиного цілого, тобто органів, які представляють державу в бюджетних правовідносинах, по-друге, частини і цілого, що відтворює відносини між державою та суб'єктами управління бюджетних правовідносин, по-третє, як відносин між частинами всередині цілого, тобто будучи суб'єктами управління, так і зобов'язаними суб'єктами бюджетних правовідносин.

Отже, суб'єктами фінансового права є юридичні і фізичні особи, які мають правосуб'єктність, та держава, а суб'єктом фінансових правовідносин — реальний їх учасник.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що таке зміст і юридична природа фінансово-правової норми?

2. Яке призначення елементів структури фінансово-правової норми?

3. Які є фінансово-правові норми за способом впливу на учасників фінансових відносин?

4. Які є фінансово-правові норми за юридичним змістом?

5. Яка структура ФПН? Що таке поняття фінансової санкції?

6. ФП відносини. Єдність форми і змісту правовідносин.

7. Що таке предмет регулювання фінансового права?

8. Які є підгалузі фінансового права?

9. Охарактеризуйте матеріальний і юридичний зміст фінансових правовідносин.

10. Дайте визначення об'єкта і суб'єктів фінансових правовідносин.

11. Що таке юридичний факт і фінансові правовідносини? Як поділяються юридичні факти?

12. Назвіть суб'єкти фінансового права і суб'єкти фінансових правовідносин. Що таке правосуб'єктність?


Mon, 20 Jun 2011 18:33:43 +0000
Тема 4. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ

 

4.1. Юридична природа фінансової діяльності держави.

Як відомо, потреба фінансів робить абсолютно необхідною діяльність щодо управління ними і, відповідно, фінансова діяльність держави є її діяльністю щодо формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів із метою здійснення функцій держави, завдань соціально-економічного характеру, управління, обороноздатності, діяльності державних органів. Зміст фінансової діяльності є виявом усіх функцій держави, оскільки реалізація будь-якої державної функції вимагає відповідного фінансового забезпечення. Залежно від змісту і характеру державних функцій така діяльність здійснюється як: 1) реалізація державної влади; 2) виконавчо-розпорядницька діяльність — реалізація державного управління.

Фінансова діяльність, будучи необхідним складником механізму соціального управління, забезпечує спрямування фінансових ресурсів у відповідні галузі економіки, управління, соціальну сферу, а відтак їй характерні певні особливості:

1) на відміну від однорідних сфер державної діяльності, вона має міжгалузевий, загальний характер, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами спрямоване на всі галузі та сфери державного управління, галузь контролю;

2) її реалізують як державні органи, так і органи місцевого самоврядування (у деяких випадках її реалізують спільно);

3) вона поєднує як безпосереднє управління з використанням імперативних методів (щодо державних підприємств тощо), так і непряме, рекомендаційне управління (щодо грошових ресурсів недержавних юридичних та фізичних осіб);

4) її здійснюють через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.

Об'єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів на всіх стадіях їхнього обороту (формування, розподіл, використання). Суб'єктний склад фінансових відносин традиційно визначений: держава — суб'єкт і влада; територіальні громади; юридичні та фізичні особи.

Використання фінансів та фінансову діяльність здійснюють усі органи державної влади й місцевого самоврядування. Залежно від повноважень та правового статусу визначається обсяг їх участі у фінансовій діяльності.

Зміст фінансової діяльності за стадіями руху фінансів:

1) на стадії формування централізованих і децентралізованих фондів створюють бюджетні фонди (державний і місцеві бюджети), децентралізовані фонди;

2) стадія розподілу коштів поділяється на три рівні здійснення фінансової діяльності:

• на рівні формування грошових фондів, що відбувається, наприклад, під час надходження коштів у бюджети (податок з доходів фізичних осіб, наприклад, поділяють під час сплати на частини, що надходять до місцевих бюджетів різних видів);

• власне розподіл охоплює рух коштів, уже закріплених за окремими бюджетами, на фінансування державних завдань і функцій;

• перерозподіл, який здійснюють через механізми непрямих податків, мита, трансфертів;

3) на стадії використання державних коштів фінансову діяльність розподіляють за різними напрямами (галузями, регіонами тощо);

4) завершальна стадія — контроль за рухом грошових фондів. З одного боку, його здійснюють на кожній стадії руху коштів, а з іншого, контроль є підсумковим етапом руху грошових ресурсів, що поєднує підсумково-звітні дії.

Як і інші види діяльності фінансову діяльність здійснюють за принципами: законності, плановості, гласності, системності.

Принципи фінансової діяльності характеризують та розкривають її зміст, створюють умови для здійснення функцій фінансової діяльності.

Методи фінансової діяльності — засоби, прийоми, за допомогою яких держава й уповноважені нею органи мобілізують, розподіляють і використовують централізовані і децентралізовані грошові фонди.

В основі вибору конкретного методу фінансової діяльності лежать кілька факторів:

• стадія фінансової діяльності держави, руху грошових фондів;

• форма власності на кошти, що переходять державі;

• джерела державних доходів;

• мета, на яку використовують грошові ресурси на конкретному етапі розвитку держави;

• співвідношення між доходами й витратами.

Залежно від стадії руху грошових фондів використовують такі групи методів.

1. Методи мобілізації грошових ресурсів:

а) метод обов'язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов'язки, гарантує забезпечення їх виконання. Реалізують його насамперед через форми податкових платежів, інших безумовних і обов'язкових зборів. Імперативно визначають і гарантують вид платежу, платника, об'єкт, ставку, розмір, строки, засоби забезпечення тощо;

б) метод добровільної мобілізації припускає переважно диспозитивні засоби забезпечення фінансових надходжень, механізми кредитування (внески населення, придбання державних цінних паперів, лотерейних білетів тощо).

2. Методи розподілу грошових ресурсів:

а) метод фінансування становить цільову, планову, безоплатну й безповоротну передачу державних коштів із бюджетів на визначені цілі, завдання, реалізацію державних функцій;

б) метод кредитування означає цільову, відплатну, термінову і поворотну передачу коштів, здійснювану на платній основі та поєднує два різних за змістом способи — державне та банківське кредитування.

3. Методи використання грошових ресурсів: а) за спрямуванням видатків:

• пооб'єктний — припускає спрямування грошових ресурсів на фінансування певних об'єктів (майнових комплексів тощо);

• посуб'єктний — виділення й передача коштів окремим суб'єктам (конкретним розпорядникам чи одержувачам бюджетних коштів — окремим особам, категоріям осіб або регіонам);

б) за формою надходження грошових ресурсів: безготівкові гротові перерахування, розрахунки; готівкові кошти.

Методи фінансової діяльності не є застиглими формами реалізації руху грошових фондів, її забезпечення. Вони можуть змінюватися з часом, набувати нового змісту. В основі цих змін лежать перетворення самої держави, зміна її завдань. Наприклад, з початку 90-х років XX ст. досить активно розвивався метод обов'язкових мобілізацій, ускладнювалася податкова система України, яку в радянський період застосовували дуже стримано, тощо.

Фінансову діяльність держави реалізують у різних формах, класифікацію яких можна здійснювати за різними підставами:

1) за юридичними формами, властивостями: правова; не врегульована нормами права;

2) за організаційними формами: створення централізованих фондів коштів; формування децентралізованих грошових фондів;

3) за змістом інститутів фінансової діяльності: у галузі бюджетної діяльності; у галузі податкового регулювання; у сфері кредитування; у галузі валютного регулювання; у сфері фінансового контролю;

4) за іншими підставами.


4.2. Функції органів державної влади у сфері фінансової діяльності держави

Представницькі органи та органи державної виконавчої влади забезпечують регулювання та управління державними фінансами в межах, визначених чинним законодавством, насамперед Конституцією України. До їх сфери безпосередньо державного управління належать лише відносини у сфері державних фінансів, тобто відносини у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів, виключно якими можуть оперувати органи державної влади.

На формування завдань і функцій держави у сфері ринкових відносин впливає:

1) грошова система, яка опосередковує рух ресурсів і використовується як важіль державного регулювання;

2) фінансова система, що спирається на грошову, забезпечує перерозподіл коштів в економічній системі, нагромадження інвестиційних ресурсів і розширене відтворення;

3) бюджетно-податкова система є складовою фінансової системи і доповнює її дію, вона утримує частину коштів і перерозподіляє їх на потреби, що не забезпечуються дією ринкових механізмів, встановлює міру участі окремих економічних суб'єктів у фінансуванні суспільних потреб;

4) структура економіки;

б) соціальна політика, що тісно пов'язана з бюджетною, створює умови для нормального життя населення, забезпечує суспільну впевненість і стабільність, формує довіру населення до урядової політики і безпосередньо створює стимули до збереження державного ладу;

6) зовнішньоекономічні відносини, що діють через валютно-грошові відносини, зовнішню торгівлю і міжнародний рух капіталів.

Щоб гарантувати реальну національну безпеку, яка є чинником і міжнародної безпеки, державна економічна (в т. ч. і фінансова) політика має забезпечувати збалансований розвиток усіх названих підсистем і елементів.

Крім ролі законодавця та регулятора фінансового ринку держава виконує роль кредитора і позичальника, акціонера та емітента акцій. Держава с найбільшим позичальником на фінансовому ринку, власником найбільшої кількості цінних паперів українських підприємств та найбільшим продавцем корпоративних цінних паперів.

Відповідно до принципу балансу функцій гілок влади, Конституція України наділяє представницьку владу правом формувати бюджет та контролювати його виконання, а виконавчу — правом його виконувати.

Оскільки виконання завдань держави вимагає від кожного її органу виконання певних повноважень та здійснення конкретної фінансової роботи, у фінансовій діяльності беруть участь як представницькі, так і виконавчі державні органи. Проте масштаби їх фінансової діяльності і міра участі неоднакові внаслідок відмінностей у завданнях та правовому статусі кожного з них.

Фінансові повноваження Верховної Ради України:

1) затвердження Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

2) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

3) відповідно до ст. 9 Конституції України надання згоди на обов'язковість чинних міжнародних договорів, які після ратифікації стають частиною національного законодавства. Особливо важливого значення такі договори набули у сфері регулювання податкових і банківських відносин та державного кредиту;

4) призначення посадових осіб державних органів, що мають компетенцію у сфері фінансової діяльності. Зокрема, виключною компетенцією парламенту є призначення та звільнення з посади голови та членів Рахункової палати України. Голови НБУ та половини складу Ради НБУ. Верховна Рада затверджує кошторис парламенту та структуру його апарату.

Президент України — глава держави. Унаслідок особливого правового статусу Президент України здійснює керівництво фінансовою діяльністю, зокрема, шляхом підписання законів або застосування процедури вето; призначає голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає половину складу Ради НБУ та пропонує кандидатуру на посаду Голови НБУ.

У межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, Президент може створювати для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Кабінет Міністрів України наділений значними повноваженнями у сфері фінансової діяльності та є вищим органом у системі органів виконавчої влади. У питаннях фінансової діяльності уряд відповідальний перед Верховною Радою України у межах, передбачених Конституції України. КМУ забезпечує:

1) економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

2) проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

3) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання, затвердженого Верховною Радою України, а також подає їй звіт про його виконання.

Відповідно до ст. 33 БКУ КМУ подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, який містить пропозиції КМУ щодо:

1) граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу ВВП;

2) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України;

3) граничного обсягу державного боргу та його структури;

4) частки обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;

5) частки капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та пріоритетних напрямів їх використання;

6) взаємовідносин Державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді;

7) змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;

8) переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету України;

9) захищених статей видатків бюджету;

10) обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальний фонди.

Уряд України здійснює також багато інших функцій, безпосередньо чи опосередковано пов'язаних з управлінням державними фінансами та регулюванням відносин у сфері їх обігу.

Водночас фінансова діяльність держави здійснюється через особливі органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих повноважень. На відміну від вищих органів законодавчої і виконавчої влади, що забезпечують стратегічне, загальне керівництво фінансами, вони забезпечують організацію оперативного управління ними. Це, насамперед, спеціалізовані державні органи виконавчої влади, склад і структура яких зумовлені рівнем розвитку та потребами національної економіки, її державним устроєм та історичним розвитком країни.

До спеціалізованих органів належать державні органи, що здійснюють фінансову діяльність у зв'язку з виконанням основних обов'язків та функцій шляхом реалізації своїх повноважень. Це, наприклад, спеціально створена система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює всі ланки фінансової системи — бюджет, позабюджетні цільові фонди, децентралізовані фонди підприємств, установ, організацій, страхування та кредитування. До них належать МФУ, Державне казначейство України, НБУ. Спеціальні повноваження у сфері фінансового контролю покладено на органи ДПСУ та Контрольне ревізійне управління України.

Рахункова палата України займає окреме місце у цій системі та є вищим контрольним органом. Фінансовою базою будь-якої держави є її бюджет, через який перерозподіляється основна частина фінансових ресурсів, оскільки без публічного контролю бюджет є нереальним.

Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 р. вступив у дію 1 жовтня 1996 р. Протягом 1998—2000 рр. Конституційним Судом України було розглянуто кілька справ, пов'язаних зі змістом цього закону та визначенням меж компетенції Рахункової палати.

Рахункова палата України регулярно інформує Верховну Раду України, її комітети про хід виконання Державного бюджету та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій, а також організовує і проводить оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету за звітний період. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Компетенцією контрольно-рахункових органів є виявлення порушень фінансової дисципліни, вжиття заходів щодо їх припинення та запобігання порушенням законності у фінансовій сфері. Одним із принципів здійснення контролю є принцип плановості.

До складу Рахункової палати входять голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: перший заступник і заступник голови, головні контролери та секретар Рахункової палати. Для здійснення своєї діяльності Рахункова палата має апарат, структуру і штатний розпис якого затверджує колегія Рахункової палати за поданням голови Рахункової палати у межах бюджетних коштів, передбачених на її утримання.

Для розгляду питань планування та організації роботи Рахункової палати, методології контрольно-ревізійної діяльності, прийняття колегіальних рішень і підготовки висновків з матеріалів перевірок, ревізій, обстежень та експертиз, а також підготовки звітів та інформаційних повідомлень створено колегію Рахункової палати, до складу якої входять голова Рахункової палати, перший заступник і заступник голови, а також головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати, секретар Рахункової палати.

Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України строком на сім років, з правом призначення на другий строк. Призначення голови Рахункової палати проводиться таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Перший заступник і заступник голови, головні контролери та секретар Рахункової палати призначаються на посаду Верховної Ради України поданням голови Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком строком на сім років у порядку, встановленому для призначення голови Рахункової палати.

Згідно з Указом Президента України від 19 вересня 2000 р. з метою забезпечення законності та підвищення ефективності використання бюджетних коштів у 2001 р. розпочалося створення представництв Рахункової палати у регіонах.

До єдиної системи органів державного управління фінансами в Україні належать МФУ, МФ АРК, фінансові управління обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, фінансові відділи районних, міських і районних у містах державних адміністрацій, які діють у межах відповідних положень.

Міністерство фінансів України — центральний орган виконавчої влади, підпорядкований КМУ. У своїй діяльності Мінфін України керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, КМУ та Положенням про МФУ, затвердженим Указом Президента України від 26 серпня 1999 р.

На Мінфін України покладено завдання забезпечити проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснення координації діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади. Мінфін України також узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд КМУ. У межах своїх повноважень Мінфін України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основні завдання МФУ:

1) розробка та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики;

2) здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;

3) розробка стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави і погашення та обслуговування державного боргу;

4) розробка проекту Державного бюджету України;

5) забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України;

6) забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення у межах своєї компетенції державного фінансового контролю тощо.

Як орган, який визначає загальну державну податкову політику, Мінфін:

• розробляє пропозиції щодо її формування, визначає порядок подання центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних матеріалів для проведення аналізу ефективності діяльності податкової системи та пропозицій щодо її вдосконалення;

• проводить аналітичні дослідження впливу податкової політики на економічне зростання та ефективність дії системи оподаткування;

• прогнозує й моделює на поточний період та на перспективу податкові надходження до бюджету, готує пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів для забезпечення державних витрат.


Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінфіну України, обговорення напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, інших керівних працівників. Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов'язків КМУ за поданням міністра. У Мінфіні України з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує міністр. Структуру центрального апарату Мінфіну України затверджує прем'єр-міністр України.

Через Мінфін України КМУ спрямовує і координує діяльність Держказначейства України, ДПСУ, ГоловКРУ України, Державної пробірної палати, Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів.

Мінфіну України підпорядковуються Державне казначейство України, ДПСУ, ГоловКРУ України, Державна пробірна палата. У 2002 р. у складі Мінфіну України був створений спеціалізований орган — Державний департамент фінансового моніторингу, якому фінансово-кредитні установи мають передавати інформацію щодо здійснюваних сумнівних операцій або операцій у великих розмірах відповідно до критеріїв, визначених чинним законодавством.

Мінфін України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Мінфіну України підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством і є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами.

Державне казначейство України, утворене при Міністерстві фінансів України, діє на основі Указу Президента України від 27 квітня 1995 р. Систему Державного казначейства України становлять Головне управління Державного казначейства України та його територіальні органи — управління Державного казначейства України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах і районах у містах.

Основні завдання Державного казначейства України:

1) організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю;

2) управління наявними коштами Державного бюджету України;

3) фінансування видатків Державного бюджету України;

4) ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

5) здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;

6) розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами АРК, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

7) здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

8) розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бю-джетів усіх рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Державна податкова служба України (ДПСУ) здійснює контрольні повноваження у сфері формування дохідної частини бюджету. Компетенція визначена Законом України "Про Державну податкову службу в Україні". До системи органів ДПСУ належать: ДПАУ, державні податкові адміністрації (ДПА) в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції (ДПІ) в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. Структуру Державної податкової адміністрації України затверджує КМУ.

ДПАУ залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та в їх складі відповідні підрозділи податкової міліції. У ДПАУ та державних податкових адміністраціях в АРК, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії, які є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій. ДПАУ є центральним органом виконавчої влади.

ДПА в АРК, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються ДПАУ. ДШ у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані ДНІ підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.

Визначальною рисою організації роботи органів ДПСУ є координація своєї діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, МВС, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також із податковими службами інших держав.

Завдання органів ДПСУ:

1) здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством;

2) внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

3) прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

4) формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;

5) роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

6) запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

У складі органів Державної податкової служби перебувають відповідні спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями (податкова міліція). Податкова міліція складається зі спеціальних підрозділів з боротьби з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів Державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Завданнями податкової міліції є:

1) запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення;

2) розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;

3) запобігання корупції в органах Державної податкової служби та виявлення її фактів;

4) забезпечення безпеки діяльності працівників органів Державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.

Державна контрольно-ревізійна служба України (ДКРС) має контрольні повноваження у сфері використання видаткової частини бюджету і складається з ГоловКРУ України, конт-рольно-ревізійних управлінь у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.

Головним завданням ДКРС України є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом та достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах, які отримують кошти з бюджету.

ДКРС діє при МФУ України. КРУ в АРК, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Голові КРУ України. До складу обласних контрольно-ревізійних управлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) у районах, містах і районах у містах.

ДКРС координує свою діяльність із місцевими радами та органами виконавчої влади, фінансовими органами, ДПСУ, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.

Положення про ДКРС затверджує КМУ.

Функцїї ДКРС:

1) організація роботи контрольно-ревізійних підрозділів у АРК, областях, містах Києві та Севастополі;

2) проведення ревізій та перевірок фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності у міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, у державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету;

3) проведення ревізій та перевірок правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України;

4) здійснення контролю за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

5) розроблення інструктивних та інших нормативних актів про проведення ревізій та перевірок;

6) здійснення методичного керівництва і контролю за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнення досвіду проведення ревізій та перевірок і поширення його серед контрольно-ревізійних служб, розроблення пропозицій щодо вдосконалення контролю.

Основна функція Національного банку України (НБУ) — центрального банку держави — забезпечення стабільності національної грошової одиниці (ст. 99 Конституції України).

НБУ — особливий центральний орган державного управління, виведений з-під юрисдикції КМУ. Національний банк підтримує економічну політику уряду, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Відповідно до норми, закладеної у ст. 50 Закону України "Про НБУ", будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов'язкового характеру.

Головні функції НБУ: втілення монетарної політики; регулювання національної валюти; захист національних та міжнародних резервів та управління ними; як фінансового консультанта уряду й парламенту; регулювання відсоткових ставок у межах здійснюваної грошово-кредитної політики; здійснення банківського регулювання та нагляду за банківською діяльністю.

НБУ підзвітний Верховній Раді України, з КМУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. НБУ входить до кола осіб (народні депутати, Президент України, КМУ), які наділені правом законодавчої ініціативи. Це дає йому право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо зміни чинного законодавства, а також самостійно приймати рішення у межах грошово-кредитної політики.

Конституція України у п. 18 ст. 85 закріплює високий статус голови НБУ в ієрархії державних посад: голова НБУ призначається на посаду та звільняється з неї Верховною Радою України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України. Керівними органами центрального банку є Рада НБУ, конституційний статус якої закріплений ст. 100 Конституції України (в якій зазначено, що Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням), та Правління НБУ.

Голові, членам Правління та службовцям НБУ заборонено бути народними депутатами України, членами уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької діяльності. Службовцям НБУ забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком НБУ.

В особливому становищі, порівняно з працівниками НБУ, членами його Правління, перебувають члени Ради НБУ: вони здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи офіційної плати від банку.

До складу Ради НБУ входять її члени, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова НБУ, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради НБУ за посадою. Президент України та Верховна Рада призначають по сім членів Ради НБУ шляхом прийняття відповідного указу або постанови. Строк повноважень членів Ради — сім років, крім голови НБУ, який входить до складу Ради на строк здійснення ним повноважень за посадою.

За Законом України "Про НБУ" Раду НБУ очолює голова, якого обирають члени Ради строком на три роки. Членом Ради може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади, або наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Рада НБУ аналізує вплив грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України, вносить до Правління НБУ рекомендації стосовно методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, грошово-кредитної політики, політики курсо-утворення, валютного регулювання, розвитку банківської системи, окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; затверджує кошторис НБУ, встановлює форми оплати праці працівників НБУ, укладає зовнішньоекономічні договори, складає бухгалтерський баланс НБУ і публікує його, визначає порядок покриття збитків і порядок відрахування доходів ДБУ та має багато інших повноважень.

Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг створено відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг" у 2002 р.

Голова Комісії відповідальний перед Президентом України. Завданням Комісії є здійснення регулювання, у т. ч. реєстрація та ліцензування діяльності кредитно-фінансових установ, за винятком банків, які підпадають під юрисдикцію НБУ. До таких установ належать кредитні спілки, ломбарди, інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди, що паралельно підпадають під юрисдикцію Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку — ДКЦПФР), а також недержавні пенсійні фонди, що засновуватимуться після прийняття відповідного закону. Основним завданням Комісії є також забезпечення поточного контролю за діяльністю кредитно-фінансових установ.

Певною мірою до управління державними фінансами залучається ДКЦПФР та Українська державна інноваційна компанія. Окреме місце в управлінні державними фінансами належить цільовим централізованим фондам — Пенсійному фонду України, Фондам соціального страхування та ін.


4.3. Фінансові повноваження органів місцевого самоврядування

Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування — важлива умова демократичної держави. Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян, форми місцевого самоврядування у кожній державі зумовлені її політичним, територіальним устроєм, історичними, національними, економічними та іншими ознаками. У свою чергу суспільні відносини, які виникають у процесі мобілізації, розподілу й використання грошових фондів органів місцевого самоврядування, є публічними відносинами, що регулюються нормами фінансового права та належать до предмета фінансового права. Діяльність місцевих органів спрямована на реалізацію та задоволення територіального (публічного) інтересу.

Оскільки органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції наділені правом самостійного вирішення питань місцевого значення з метою забезпечення соціально-економічного розвитку своєї території, гарантією реалізації прав з боку держави є виділення для цього фінансових коштів. Визначальне місце серед фінансових ресурсів, що нагромаджуватимуться на відповідній території, відводиться централізованому фонду коштів — місцевому бюджету, розмір якого і визначає безпосередньо реальний обсяг повноважень місцевих органів, що може бути реалізований протягом поточного бюджетного періоду.

Місцеве самоврядування, яке визначається Конституцією України як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, має відповідну фінансову базу. Стаття 142 Конституції закріплює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Ці положення лягли в основу Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникають унаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою. Наприклад, згідно зі ст. 19 Закону України "Про столицю України — місто-герой Київ" держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування міста Києва столичних функцій. Кошти, необхідні для здійснення цих функцій, щороку передбачаються в законі про Державний бюджет України.

Так, до відання АРК відповідно до ст. 138 Конституції України належать: управління майном, що належить АРК; розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм тощо.

Конституція закріплює за органами місцевого самоврядування право затверджувати бюджети відповідних рівнів, установлювати місцеві податки і збори згідно із законом тощо. Місцеві ради також наділені повноваженнями затверджувати власні бюджети, які формуються з коштів Державного бюджету України для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролювати їх виконання.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення таких повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Згідно зі ст. 115 БКУ контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошторисів бюджетних установ здійснюється:

1) Радою міністрів АРК — стосовно бюджетів міст республіканського значення та районних бюджетів АРК;

2) обласними державними адміністраціями — стосовно районних та міських (міст обласного значення) бюджетів;

3) міськими державними адміністраціями в містах Києві та Севастополі — стосовно районних у цих містах бюджетів;

4) районними державними адміністраціями — стосовно міських (міст районного значення), сільських, селищних та їх об'єднань бюджетів;

5) виконавчими органами міських рад — стосовно бюджетів районів у місті, сільських, селищних або міст районного значення, що входять до складу цих міст.

Отже, Україна не тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Конституції, а й визнає його однією з фундаментальних засад демократичного устрою держави і суспільства. Система місцевого самоврядування визначається адміністративно-територіальним устроєм України. Зокрема Конституційний Суд України у рішенні від 13 липня 2001 р. тлумачить поняття адміністративно-територіальної одиниці як компактної частини єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Виконавчу владу, в т. ч. у сфері фінансової діяльності, в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, повноваження яких визначаються Конституцією та Законом України "Про місцеві державні адміністрації".

Місцеві фінанси є сукупністю відносин, урегульованих нормами фінансового права, що виникають між органами місцевого самоврядування та територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями щодо формування, розподілу та використання фондів коштів органів місцевого самоврядування з метою задоволення публічного інтересу територіальної громади та виконання органами місцевого самоврядування державних функцій у процесі реалізації власних та делегованих державою повноважень. Безпосереднього розвитку всієї економічної системи України та її стабілізації можна досягти через фінансове забезпечення її складових — адміністративно-територіальних одиниць.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття фінансової діяльності.

2. Що таке об'єкт і суб'єкти фінансової діяльності?

3. Які є методи і форми фінансової діяльності?

4. Назвіть фактори впливу на функції держави у сфері ринкових відносин.

5. Держава — кредитор і позичальник, акціонер та емітент акцій.

6. Які фінансові повноваження Верховної Ради України?

7. Охарактеризуйте вплив Президента на фінансову діяльність.

8. Розкрийте фінансову діяльність КМУ і МФУ.

9. Яку роль у фінансовій діяльності відіграє Рахункова палата?

10. ДПСУ, ДКРС і Державне казначейство — фінансові органи.

11. НБУ і Держфінпослуг, їх фінансові можливості.

12. Розкрийте поняття місцевого бюджету. Які обсяг їх повноважень і бюджет?

13. Що таке місцеві фінанси?


Mon, 20 Jun 2011 18:42:33 +0000
Тема 5. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ


Розділ II БЮДЖЕТНЕ ПРАВО Тема 6. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Просмотров: 1680
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Криминалистика. Учебник. Том 2
Криминалистика. Учебник. Том 2
В учебнике на основе методологии и новейших достижений естественных, технических и общественных наук, адаптированных к целям и задачам предупреждения, раскрытия и расследования преступлений, а также анализа следственной и судебно-экспертной практики освещены актуальные проблемы отечественной и зарубежной криминалистики, рассмотрена ее история, описаны современные научно-технические криминалистические методы и средства. В целях лучшего усвоения учебного материала широко представлены наглядные иллюстрации, взятые из практики.

Для студентов, аспирантов, научных сотрудников, преподавателей вузов, практических работников правоохранительных органов, а также всех, кто интересуется вопросами криминалистики....

Цена:
335 руб

 Уголовное право. Особенная часть. Учебник
Уголовное право. Особенная часть. Учебник

Данный учебник - экспериментальный, подготовлен преподавателями кафедры уголовного права Московского государственного юридического университета имени О.Е. Кутафина с участием специалистов других вузов (Национального исследовательского университета "Высшая школа экономики" Московского государственного лингвистического университета) и ВНИИ МВД России в соответствии с программой курса "Уголовное право. Особенная часть" на основе современного уголовного законодательства, а также иных нормативных правовых актов. При анализе уголовно-правовых институтов учтены постановления Пленума Верховного Суда РФ по вопросам применения уголовного права.
Учебник имеет оригинальную структуру. Каждая глава содержит аннотацию и информационно-справочный материал. Текст параграфа разбит на смысловые единицы, к каждой из которых дан заголовок. Такое расположение материала облегчает его усвоение. Этой цели подчинены также дидактические и контрольно-измерительные материалы, которые способствуют выработке практических навыков применения уголовного закона.

Учебник рассчитан на студентов, аспирантов и преподавателей высших учебных заведений.

...

Цена:
519 руб

Н. Г. Шурухнов Криминалистика в схемах и таблицах
Криминалистика в схемах и таблицах
В удобной для понимания и запоминания форме - таблицах и схемах - излагается материал, охватывающий весь курс "Криминалистика". В основу учебного пособия положены традиционные темы курса, учитывающие достижения смежных областей научного знания, ряд глав посвящен новым методам и средствам сбора и исследования доказательств, методикам расследования новых составов преступлений, предусмотренных Уголовным кодексом Российской Федерации.
Наглядность и лаконичность подачи материала позволят студентам легче усвоить любые, даже самые сложные вопросы, а при необходимости - максимально быстро и качественно повторить пройденный материал при подготовке к семинарам, экзаменам, зачетам....

Цена:
294 руб

 Практика адвокатской деятельности. В 2 частях. Часть 2
Практика адвокатской деятельности. В 2 частях. Часть 2
Настоящее издание составили именитые ученые-практики, которые долгие годы занимаются своим любимым делом — юриспруденцией. Их опыт и знания будут в значительной степени полезны как молодым, начинающим свою карьеру адвокатам, так и юристам со стажем. В книге даются практические рекомендации по вопросам права, учтены последние изменения законодательства. Практикум будет полезен не только для адвокатов, но и для студентов, аспирантов, преподавателей, а также всех, кто интересуется правом....

Цена:
1049 руб

В. Г. Графский Всеобщая история права и государства
Всеобщая история права и государства
Учебник дает систематизированные знания в области всеобщей истории права и государства (истории государства и права зарубежных стран) как основополагающей дисциплины в современном юридическом образовании. Книга знакомит с лучшими образцами законодательного искусства и творчеством выдающихся политических реформаторов. Каждая тема снабжена контрольными вопросами для повторения и списком литературы для углубленного изучения наиболее важных проблем и событий в истории права.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических факультетов, а также для читателей, интересующихся прошлой и современной историей права разных народов и стран....

Цена:
1519 руб

В. С. Нерсесянц История политических и правовых учений
История политических и правовых учений
В учебнике, подготовленном выдающимся российским ученым, академиком РАН, доктором юридических наук, профессором, разработчиком фундаментальных проблем и тем исторического и теоретического правоведения и философии права, освещаются основные идеи, концепции и направления развития всемирной истории политической и правовой мысли от ее зарождения до современности. Значительное внимание уделено формированию и развитию политических и правовых учений в России.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических и других гуманитарных вузов и факультетов, а также широкого круга читателей, интересующихся политико-правовыми идеями прошлого и современности....

Цена:
1169 руб

Отв.ред. Исаев И.А., Филиппова Т.П. История государства и права зарубежных стран. Учебник
История государства и права зарубежных стран. Учебник
Учебник полностью соответствует новым стандартам высшего образования по направлению "Юриспруденция" (квалификация (степень) - "бакалавр и подготовлен профессорско-преподавательским коллективом МГЮА имени О.Е. Кутафина, который разрабатывал программы учебных дисциплин базовой части нового стандарта.

Учебник предназначен для студентов юридических факультетов и вузов, обучающихся по программам бакалавриата, а также для преподавателей, практикующих юристов и всех интересующихся правом.

Рекомендовано Учебно-методическим объединением по юридическому образованию вузов Российской Федерации в качестве учебника для студентов высших учебных заведений, обучающихся по направлению "Юриспруденция"....

Цена:
464 руб

В. М. Шумилов Международное экономическое право. Учебник
Международное экономическое право. Учебник
Данный учебник – шестое издание первого в России и СНГ в постсоветский период учебника по международному экономическому праву. В издании представлена классическая российская научная концепция международного экономического права. Весь курс подразделяется на две части — Общую и Особенную. В Особенной части курса освещено международное торговое право, международное финансовое право, международное инвестиционное право. В конце каждой главы представлены вопросы и задания для самоконтроля....

Цена:
1469 руб

 История государства и права зарубежных стран. Учебник. В 2 томах. Том 2. Современная эпоха
История государства и права зарубежных стран. Учебник. В 2 томах. Том 2. Современная эпоха
Книга представляет собой третье (переработанное и дополненное) издание учебника «История государства и права зарубежных стран», выпущенного издательством «Норма» в 1997—1998 гг. и апробированного в учебном процессе в МГУ им. М.В.Ломоносова, РУДН и других ведущих вузах нашей страны и стран ближнего зарубежья. Учебник рассчитан на студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов, научных работников. Он может быть полезен и широкому кругу читателей, интересующихся проблемами истории государства и права....

Цена:
1089 руб

 Трудовое право России. Практикум
Трудовое право России. Практикум
Учебное пособие подготовлено учеными кафедры трудового права и права социального обеспечения Московского государственного юридического университета имени О.Е.Кутафина в соответствии с программой учебного курса по трудовому праву России и с учетом динамики развития законодательства в современный период. К каждой теме практикума даны методические указания, планы практических занятий, список специальной литературы, перечень основных нормативных правовых актов, а также конкретные задачи (казусы).

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов и факультетов....

Цена:
263 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования