СМИ Законы РФ
Юр.книга М.Й. Коржанський Кваліфікація злочинів

Mon, 06 May 2013 13:11:14 +0000
Зміст (М.Й. Коржанський Кваліфікація злочинів)

Зміст (М.Й. Коржанський Кваліфікація злочинів)


ПЕРЕДМОВА

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

II. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОВТОРНИХ ЗЛОЧИНІВ

III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ

VI. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

І. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ

II. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

А. РОЗКРАДАННЯ
1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ РОЗКРАДАНЬ
2. КРАДІЖКИ
3. ГРАБІЖ
4. РОЗБІЙ
5. ПРИВЛАСНЕННЯ, РОЗТРАТИ ТА РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
6. ШАХРАЙСТВО
7. ВИМАГАТЕЛЬСТВО ЧУЖОГО МАЙНА ЧИ ГРОШЕЙ

Б. ІНШІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
1. ЗАПОДІЯННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ
2. ПРИВЛАСНЕННЯ ЗНАЙДЕНОГО АБО ТАКОГО. ЩО ВИПАДКОВО ОПИНИЛОСЯ У ВИННОГО, ДЕРЖАВНОГО ЧИ КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА
3. ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ЧУЖОГО МАЙНА
4. НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО АБО КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА

ІІІ КВАЛІФІКАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ВИПУСК НА ТОВАРНИЙ РИНОК АБО ІНША РЕАЛІЗАЦІЯ СПОЖИВАЧАМ НЕДОБРОЯКІСНОЇ ПРОДУКЦІЇ
2. ЗАНЯТТЯ ЗАБОРОНЕНИМИ ВИДАМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІl.
3. УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ
4. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ЗАНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
5. ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО
6. ШАХРАЙСТВО 3 ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ
7. ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ ШПИГУНСТВО
8. РОЗГОЛОШЕННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ
9. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ВИПУСКУ (ЕМІСІЇ) ТА ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
10. ВИГОТОВЛЕННЯ СПИРТНИХ НАПОЇВ І ТОРГІВЛЯ НИМИ
11. СПЕКУЛЯЦІЯ
12. ОБМАН ПОКУПЦІВ
13. ОБМАН ЗАМОВНИКІВ
14. ОДЕРЖАННЯ НЕЗАКОННОЇ ВИНАГОРОДИ ВІД ГРОМАДЯН ЗА ВИКОНАННЯ РОБІТ, ПОВ'ЯЗАНИХ 3 ОБСЛУГОВУВАННЯМ НАСЕЛЕННЯ
15. ШТУЧНЕ ПІДВИЩЕННЯ І ПІДТРИМАННЯ ВИСОКИХ ЦІН НА ТОВАРИ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ ТА ПОСЛУГИ НАСЕЛЕННЮ
16. НЕЗАКОННА ТОРГОВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ
17. ЗГОВІР ПРО ФІКСУВАННЯ ЦІН
18. ПРИХОВУВАННЯ БАНКРУТСТВА
19. ФІКТИВНЕ БАНКРУТСТВО
20. НЕЗАКОННА ПОРУБКА ЛІСУ
21. НЕЗАКОННЕ ПОЛЮВАННЯ
22. НЕЗАКОННЕ ЗАНЯТТЯ РИБНИМ, ЗВІРИНИМ АБО ІНШИМ ВОДНИМ ДОБУВНИМ ПРОМИСЛОМ

IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОСАДОВИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСАДОВИХ ЗЛОЧИНІВ
2. ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
3. ПЕРЕВИЩЕННЯ ВЛАДИ АБО ПОСАДОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
4. ХАЛАТНІСТЬ
5. ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА
6. ДАЧА ХАБАРА
7. ПОСЕРЕДНИЦТВО В ХАБАРНИЦТВІ
8. ПРОВОКАЦІЯ ХАБАРА
9. ПОСАДОВИЙ ПІДЛОГ

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ХУЛІГАНСТВА

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ХУЛІГАНСТВА
2. ПРОСТЕ ХУЛІГАНСТВО
3. ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО
4. ОСОБЛИВО ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО

VI. КВАЛІФІКАЦІЯ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ
2. ВИПУСК В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ТЕХНІЧНО НЕСПРАВНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
3. УГОН ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
4. ДОПУСК ДО КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВОДІЇВ. ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СТАНІ СПЯНІННЯ
5. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ, НОРМ І СТАНДАРТІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ
6. ПОРУШЕННЯ ДІЮЧИХ НА ТРАНСПОРТІ ПРАВИЛ

БІБЛІОГРАФІЯ
Cноски


Mon, 06 May 2013 13:15:05 +0000
ПЕРЕДМОВА

ПЕРЕДМОВА

 

Кваліфікація злочину є найскладнішим видом правозастосування. Ніяка інша правозастосовча діяльність не вимагає врахування такої кількості конкретних обставин вчинення діяння, такого досконалого знання законодавства, що передбачає відповідальність за його вчинення, та слідчо-прокурорської і судової практики. Саме в цій діяльності припускається й найбільша кількість помилок. Більшість вироків змінюється і скасовується через неправильну кваліфікацію злочинів.

Причому до помилки в кваліфікації злочину призводить неврахування чи неправильна оцінка якоїсь однієї, іноді незначної обставини чи ознаки злочину. Як зазначає Пленум Верховного Суду України, припускаються помилки при розмежуванні окремих видів розкрадання, відмежуванні розкрадань від інших злочинів, закінченого розкрадання від замаху на нього, продовжуваного від повторного1; при кваліфікації дій винних за способом вчинення розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності2;

судами припускаються помилки при кваліфікації умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених за інших обтяжуючих обставин3.

Із 59 кримінальних справ про злочини проти особи, що надруковані у збірнику "Практика судів України в кримінальних справах", у 56 справах було встановлено, що кваліфікація злочину була неправильною, помилковою4, з 20 кримінальних справ про злочини проти власності у 19 справах кваліфікація злочину була визнана невірною5.

Між тим правильна кваліфікація злочину має вирішальне значення в процесі здійснення кримінального судочинства6..

Незважаючи на це, теорія кваліфікації злочинів залишається недостатньо розробленою, а практика кваліфікації злочинів вивчається неналежним чином і не повною мірою. Крім того, теоретичні дослідження кваліфікації злочинів у більшості випадків тісно не поєднуються з проблемами практики. Від цього значною мірою страждають і теорія, і практика, оскільки така розірваність не дає можливості досягти головної наукової мети — розробити загальні засади, принципи і правила кваліфікації злочинів.

У цій праці автор намагався поєднати теорію і практику кваліфікації злочинів, застосувати вже відомі й запропонувати деякі нові правила кваліфікації найбільш поширених злочинів.

 


1 Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна" від 25 вересня 1981 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах:

Бюлетень законодавства 1 юридичної практики України. — К., 1995. — № 1. — С. 75. (Далі — Постанови ..).

 

2 Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства в справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації" від 24 червня 1983 р. // Там само. — С. 79.

 

3 Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Там само. — С. 86.

4 Див.: Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1993. — С. 86—151. (Далі — Практика...).

 

5 Див.: Там само. — С. 63— 85.

 

6 Автор тут і далі за текстом вживає загальноприйняті терміни "кримінальне право", "кримінальна відповідальність" і т. ін. Але, як ми вже не раз зазначали (див.: Коржанський М.Й. Про принципи уголовного права України // Право України. — 1995. — № 1. — С. 69; Його ж. У головне право України. Частина загальна: Курс лекцій. — К., 1996. — С. 4), ця термінологія не є вдалою. Закон держави не може називатися кримінальним, тобто злочинним. В українській мові слово "кримінальний" значить "злочинний" (наприклад, кримінальний аборт, кримінальні структури, кримінальні угруповання, тобто злочинний аборт, злочинні структури, злочинні угруповання). Злочинним, кримінальним може бути лише закон кримінального світу, що створюється 1 діє в середовищі злочинців (у бандитських угрупованнях, у місцях позбавлення волі). Тому пропонуємо вживати історично першу назву цієї галузі права, що виникла ще за часів Київської Русі, — уголовне право.


Mon, 06 May 2013 13:15:34 +0000
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

II. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОВТОРНИХ ЗЛОЧИНІВ

III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ

VI. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ


Mon, 06 May 2013 13:19:03 +0000
І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

 

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка повніше описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis — який, якої якості. Кваліфікація взагалі — віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону шляхом застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Насамперед слід відзначити працю професора А.А. Герцензона "Кваліфікація злочинів". Кваліфікацію злочинів А.А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом1. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації — встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді — у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 93, 94, 95, 96, 97 та 98 Кримінального кодексу України (далі — КК). Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які теж передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя, — статті 58, 59, 190', ч. 2 і ч. З ст. 215, ч. З ст. 2172 та ст. 226 КК. Яку з них необхідно застосувати у конкретному випадку?

Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкретну норму. Проте у визначенні А.А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної для цього випадку норми. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатними для практики.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом2,. На відміну від професора А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев визначають поняття кваліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський3 Б.А. Куринов4 і С.А. Тарарухін5. Але й таке визначення цієї норми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднозначне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання державного чи колективного майна (статті 81, 82, 83, 84, 86 та 862 КК) відрізняються лише однією ознакою — способом вчинення діяння — таємно (ст. 81), відкрито (ст. 82 КК), із застосуванням обману (ст. 83 КК) і т. ін. Всі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 81 від ч. 1 цієї ж статті) — повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попереднім зговором групою осіб.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше — двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п+Д, де п — всі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а Д — та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. В цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. вказується, що "суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань6".

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. зазначається, що "деякі суди як хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 206 КК осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінально каране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних"7.

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) суттєве підсилення кримінальної відповідальності за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 41, ч. 2 ст. 86, п. "з" ст. 93, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 142 та деякі інші норми КК);

4) підстави для визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26 КК);

5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав — статті 31 і 38 КК, судимість — ст. 55 КК, адміністративний нагляд). Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення — соціальна характеристика особи—суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо. Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирішення кримінальної справи по суті;

3) кримінально-правові ознаки —- ознаки складу злочину8.

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознак"ами викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно, без бажання заволодіти ним неможливо.

Так само і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 94 і 95 КК, відрізняються одне від одного лише однією ознакою — наявністю чи відсутність сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що вбивство у стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 94 КК, а діяння, передбачене ст. 95 КК, — за ст. 94 КК.

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше помилок припускається при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 206 КК визначене такими занадто загальними ознаками, як "умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства".

У літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових безпорядків (ст. 71 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 86 і ч. 2 ст. 142 КК), групового зґвалтування (ч. З ст. 117 КК) та багатьох інших складів злочинів9. Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від злочинів проти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи10.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В.М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів11. Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта (наприклад, склади злочинів у статтях 81 і 140 КК відрізняються лише ознаками об'єкта посягання), суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів, передбачених статтями 94 і 98 КК), суб'єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених статтями 56 і 57 КК).

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені образа (ст. 189' КК), опір (ст. 188' КК), погроза вбивством чи знищенням майна (ст.1892 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 190' КК).

Кваліфікація злочину передбачає віднесення його до певного виду злочинної поведінки — вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його видовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує право-застосовників шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення12, на наш погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає в правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину13, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину являє собою застосування певної норми чи кількох норм кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічого іншого не становить. Тому немає підстав поряд із кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат — встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація — це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізацї кримінальної відповідальності.

П.А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення за вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення за вину — її змістом14. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст — формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення за вину — формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму — ч. 1 ст. 140, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 168 КК та ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка значною мірою визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення.

 


1 Герцензон А.А. Квалификация преступлений. — М., 1947. — С. 4.

 

2 Див.: Кудрявцев ВН. Общая теория квалификации преступлений — М., 1972. — С. 8. 9

 

3 Див.: Зелинский А Ф. Квалификацпя повторных преступлений. — Волгоград, 1976. — С. 5.

 

4 Див.: Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. — М„ 1984. — С. 5.

 

5 Див.: Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. — К., 1995. — С. 8.

 

6 Постанови... — С. 111—112

 

7 Там само. — С. 169.

 

8 Див. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 45.

 

9 Див.: Коржанский Н.И. Квалификация хулиганства. — Волгоград, 1989. — С. 6—7.

 

10 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 грудня 1985 р. у справі Л. // Практика... — С. 138—139; ухвала у справі К. // Там само. — С. 136—137; постанова президії Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П. // Там само. — С. 139—140.

 

11 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 146.

 

12 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 8.

 

13 Див.: Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. — М., 1957. — С. 87; Брайнин ЯМ. Уголовный закон и его применение. — М., 1967. — С. 93; Кудрявцев В.Н. Вказана праця. — С. 70.

 

14 Див.: Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. — К.. 1997.


Mon, 06 May 2013 13:38:05 +0000
II. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОВТОРНИХ ЗЛОЧИНІВ

II. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОВТОРНИХ ЗЛОЧИНІВ

У кримінальному праві повторністю злочинів (ст. 42 КК) називається вчинення особою вдруге злочину, в якому згідно з кримінальним законом передбачена ознака повторності незалежно від того, чи була ця особа притягнута до відповідальності за попередній (перший) злочин. У широкому розумінні повторність означає повторення чого-небудь (вислову, вчинку), зробити щось знову, ще раз те саме, вдруге1.

Практичне значення поняття повторності злочинів полягає в тому, що в одних кримінально-правових нормах одиничний злочин (вчинок) не відрізняється від злочину-діяльності2, а в інших закон значно посилює кримінальну відповідальність за вчинення злочину вдруге, повторно. Статті кримінального закону, що передбачають відповідальність за шпигунство (ст. 57 КК), диверсію (ст. 60 КК), пропаганду війни (ст. 63 КК), бандитизм (ст. 69 КК), контрабанду (ст. 70 КК), тілесні ушкодження (статті 101— 106 КК), ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 114 КК) чи на утримання непрацездатних батьків (ст. 116 КК) та багато інших, встановлюють кримінальну відповідальність за такі діяння, які були вчинені як один, одиничний злочинний акт, так і за множинність — повторність і неодноразовість таких злочинних актів. Кількість злочинних актів не впливає на кваліфікацію діяння і має значення лише для визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого та особи винного.

У багатьох інших кримінально-правових нормах встановлено відповідальність за злочинну діяльність, що проявляється у вигляді повторності або неодноразовості вчинення таких злочинів, вчинення їх систематично чи у вигляді промислу. Такими є ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 79, ч. 2 ст. 80, ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 82, ч. 2 ст. 83, ч. З ст. 84, п. "з" ст. 93, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 118, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 169, ч. 2 ст. 170 та деякі ін. Ці кримінально-правові норми не можуть застосовуватися до одиничних злочинів, оскільки їх обов'язковими ознаками згідно з законом є вчинення діяння повторно, неодноразово, систематично чи у вигляді промислу.

Таким чином, кримінально-правові норми або звужують міру кримінальної відповідальності, виключаючи таку ознаку, як кількість одиничних проявів злочинної діяльності, або посилюють відповідальність за повторне (неодноразове, систематичне) вчинення таких злочинів. Це значить, що кримінальне законодавство поділяє норми на такі: а) які можна застосувати лише до одиничних злочинів, і б) які можна застосувати лише до повторних (неодноразових, систематичних) злочинів. Віднесення злочинного діяння до однієї з цих норм становить головну практичну проблему кваліфікації повторних злочинів.

Повторність як кваліфікуюча обставина, що передбачена кримінальним законом, має свої характерні ознаки. Першою з них є вчинення двох або більше злочинів однією особою. Не створює повторності вчинення двох чи кількох відокремлених дій, які є об'єктивною стороною одного злочину. Наприклад, скуповування і продаж товарів при спекуляції (ст. 154 КК), виготовлення, придбання чи зберігання вогнепальної зброї (ст. 222 КК) і т. ін.

Не створюють повторності кілька тотожних епізодів одного злочину (продовжуваного), що охоплені одним умислом (наміром). Продовжуваним називається злочин, що складається з кількох тотожних злочинних актів, які поєднані одним умислом і спрямовані на досягнення однієї загальної мети. Всі злочинні акти продовжуваного злочину мають спільну (одну) суб'єктивну сторону, і тому вони утворюють один злочин. Продовжуваний злочин складається з кількох самостійних відокремлених діянь, кожне з яких може мати, а може й не мати всіх ознак завершеного злочину; всі окремі діяння, що утворюють продовжуваний злочин, об'єднані єдністю умислу, єдністю мети; оскільки продовжуваний злочин має єдину суб'єктивну сторону (умисел) і єдину мету для всіх діянь, що його утворюють, то він є одиничним злочином і кваліфікується за однією статтею Кримінального кодексу, не утворюючи повторності.

Продовжуваним злочином може бути, зокрема, викрадення майна окремими частинами при умислі викрасти ціле (автомобіль, будматеріали, певна сума грошей тощо) або при обмані покупців та деяких інших злочинах. Початком продовжуваного злочину є вчинення першого злочинного акту. Закінчується продовжуваний злочин:

1) вчиненням останнього злочинного акту; або

2) явкою з повинною; або

3) затриманням винного і припиненням його злочинної діяльності.

 

Визначення моменту закінченого продовжуваного злочину має значення для:

1) застосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК);

2) застосування акта амністії (ст. 54 КК);

3) призначення виду і міри покарання (ст. 39 КК). Оскільки продовжуваний злочин — злочин одиничний, то важливо відрізняти його від повторності і навпаки. Продовжуване розкрадання, наприклад, державного майна кваліфікується за ч. 1 ст. 81 КК і карається позбавленням волі на строк до 3 років. А повторне розкрадання такого майна кваліфікується за ч. 2 ст. ст. 81 КК і карається позбавленням волі на строк до 6 років, тобто вдвічі суворіше. Тому дуже важливо в кожній кримінальній справі встановити і довести — вчинене діяння утворює один продовжуваний злочин чи повторність злочинів. У тих випадках, коли у винного після першого злочинного діяння за певних обставин виник новий умисел, вчинений ним злочин не може бути продовжуваним, а значить кваліфікується як повторність.

Відмежування одного продовжуваного злочину від повторності чи відмежування повторного вчинення злочину від продовжуваного злочину є однією з найскладніших проблем кваліфікації злочинів. Пленум Верховного Суду України, враховуючи це, роз'яснив, що продовжуваним злочином визнається неодноразове вчинення тотожних злочинних дій, які мають загальну мету, охоплюються одним єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин3. Тобто головною ознакою продовжуваного злочину є єдність умислу для всіх вчинених дій. Повторне вчинення злочину, навпаки, характерне тим, що кожен епізод (дія) вчиняються з новим умислом. Відмежування повторності від одного продовжуваного злочину вимагає ретельного дослідження та аналізу умислу винної особи щодо кожного епізоду вчиненого злочину. Практика свідчить, що саме ці ознаки діяння не досліджуються належним чином.

Наприклад, вдруге вчинений насильницький статевий зв'язок не завжди утворює повторність діяння, що підпадає під ознаки ч. 2 ст. 117 КК. Насильницькі статеві акти, що вчинювалися за одним наміром, без тривалої перерви у часі становлять один продовжуваний злочин. Президія Житомирського обласного суду в справі Д. виправила помилку районного суду, який кваліфікував дії Д. за ч. 2 ст. 117 КК як повторне зґвалтування. Суд встановив, що Д. на квартирі П. зґвалтував сплячу Н. і незабаром там же знову вчинив щодо неї такий самий злочин із застосуванням погроз. Президія обласного суду у своїй постанові зазначила, що, кваліфікуючи дії Д. за ч. 2 ст. 117 КК, суд припустився помилки, оскільки виходив з того, що Д. зґвалтував потерпілу Н. повторно, тобто вчинив ще один самостійний злочин. Проте зазначені злочинні дії було вчинено щодо потерпілої без перерви в часі, засуджений мав єдиний умисел, тому їх не можна розглядати як самостійні злочини. Всі ці дії повністю охоплює ч. 1 ст. 117 КК як один продовжуваний злочин4.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. зазначається, що в тих випадках, коли винний без значної перерви у часі, діючи з єдиним умислом, вчинив два або більше статеві акти з однією і тією ж потерпілою, то його дії не можуть кваліфікуватися як зґвалтування, вчинене повторно5.

Одним продовжуваним злочином є одержання посадовою особою в кілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання обумовлених дій. У таких випадках кваліфікувати діяння як повторне вчинення злочину немає підстав. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про хабарництво" від 7 жовтня 1994 р. вказується, що одержання хабара, дача хабара і посередництво в хабарництві слід розглядати як вчинені повторно, коли один і той же злочин особа вчинила два і більше разів і притягується за них до відповідальності6.

Так, судова колегія Верховного Суду України обгрунтовано визнала винним С. у повторному одержанні хабарів. Він працював контролером ВТК дослідного заводу і за безконтрольне визначення якості здаваної продукції брав з робітників заводу хабарі.

Одночасне одержання посадовою особою хабара від кількох осіб кваліфікується як вчинене повторно, якщо хабар передається за вчинення різних дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а посадова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від кількох осіб. Отже повторність (неодноразовість) одержання хабара — це не об'єднане єдиним умислом одержання кількох хабарів від однієї особи чи кількох осіб.

Повторне одержання хабара не потребує додаткової кваліфікації ще й за ч. 1 ст. 168 КК, адже ч. 2 ст. 168 КК охоплює як перший, так і наступні злочини. У тому разі, якщо один з цих злочинів був закінчений, а інший — незакінчений або якщо особа вчинила один злочин як виконавець, а інші — як організатор чи пособник, то її дії кваліфікуються в першому випадку за ч. 1 ст. 168, ст. 17 та ч. 2 ст. 168 КК, а в другому — за ч. 1 ст. 168, ст. 19 та ч. 2 ст. 168 КК як закінчене одержання хабара та замах на повторне одержання хабара чи співучасть у повторному одержанні хабара.

Таким чином, повторність злочинів за суб'єктивними ознаками істотно відрізняється від продовжуваних злочинів.

Цікавий  приклад  продовжуваного  злочину  навів В.П. Малков. Одна жінка випадково побачила в магазині гарні жіночі туфлі, які їй дуже сподобались. Вона вирішила їх викрасти. Але продавці видавали для примірки лише одну туфлю. Злодійка попросила для примірки туфлю на ліву ногу і викрала її. На другий день вона знову прийшла до магазину і попросила для примірки туфлю на праву ногу і теж викрала її. Районний суд засудив цю жінку за повторне дрібне викрадення державного майна. В.П.Малков переконливо довів помилку суду, оскільки вона вчинила один продовжуваний злочин, умисел якого у неї виник одного разу тоді, коли вона вперше побачила ці туфлі і вирішила їх (обидва) викрасти7.

Продовжуваний злочин виключає повторність, а повторність виключає продовжуваний злочин. Тому не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що продовжуване викрадення може і повинно розглядатися водночас і як систематичне, неодноразове, повторне, а іноді і вчинюване у вигляді промислу8. Одиничне (продовжуваний злочин) не може бути множиною (повторність, неодноразовість), а множина не може бути водночас і одниною9. Крім того, таке розуміння повторності виключає можливість відмежувати її від одного продовжуваного злочину, а отже руйнує теоретичні та практичні основи кваліфікації таких злочинів.

 

При кваліфікації повторності (неодноразовості, систематичності) не враховують злочини:

1) за якими минули строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК) або строки давності виконання обвинувального вироку (ст. 49 КК);

2) за якими знято чи погашено судимість (ст. 55 КК);

3) за якими особа була звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ч. З ст. 10, ст. 50, ч. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 2 ст. 170, ч. 2 ст. 222 та ст. 22910 КК.

Пленум Верховного Суду України у своїх постановах не раз відзначав, що злочин не може кваліфікуватися як повторний, якщо судимість за раніше вчинений такий злочин знято чи погашено у встановленому законом порядку або на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин, а також у випадках, якщо винну особу у встановленому законом порядку звільнено від кримінальної відповідальності10.

Що стосується кваліфікації нового злочину, вчиненого особою, яку було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 КК, то з цього приводу є різні міркування. Деякі автори вважають, що звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею матеріалів справи до товариського суду (п. 2 ч. 1 ст. 51 КК) повністю і назавжди виключає кримінальну відповідальність за злочин11. Тому вчинений цією особою наступний злочин не може кваліфікуватися як повторний. Здається, що такий висновок необгрунтований. Вчинення нового злочину особою, до якої було виявлено довіру і міру покарання було замінено мірою громадського впливу, свідчить про її злісну неповагу до закону. Ця особа заслуговує на суворішу оцінку її поведінки. Отже немає ніяких підстав вважати новий злочин як такий, що його вчинено вперше12.

Так само і злочин, вчинений особою, яку було передано на поруки, повинен вважатися повторним, якщо він був вчинений у межах строків поручительства, тобто протягом 2 років з дня передачі цієї особи на поруки (п. 12 ст. 41 КК). По-перше, Пленум Верховного Суду України в наведених постановах не вказує на пункти 2 і 4 ст. 51 КК як підстави безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин. По-друге, згідно із законом (ч. 5 ст. 51 КК) особа, яку передано на поруки, звільняється від кримінальної відповідальності умовно, тобто її можна притягнути до кримінальної відповідальності, якщо протягом одного року ця особа не виправдала довіри трудового колективу і він відмовився від поручительства. Отже, вчинення нового злочину особою, яку передано на поруки, є підставою для відмови від поручительства, для притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності за вчинення попереднього злочину (у зв'язку з вчиненням якого її було передано на поруки) і для кваліфікації нового злочину як вчиненого повторно.

Другою характерною ознакою повторних злочинів є те, що вони однорідні або становлять один і той же склад злочину. Наприклад, у примітці до ст. 81 КК зазначається, що викрадення чужого майна буде повторним, якщо винна особа раніше вже вчинила такий самий злочин або один із злочинів, передбачених статтями 69, 86, 86', 140—144, 223, 2283, 2292, 22917 та 22914 КК.

У багатьох статтях Кримінального кодексу України передбачається підвищена кримінальна відповідальність за повторне вчинення таких самих злочинів:

— недозволений перехід державного кордону (ч. 2 ст. 75);

— розкрадання державного або колективного майна (ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 82, ч. 2 ст. 83, ч. 2 ст. 84, ч. 2 ст. 86 та ч. 2 ст. 8б2);

— викрадення чужого індивідуального майна (ч. 2 ст. 140,' ч. 2 ст. 141 та ч. 2 ст. 143);

— неодноразове вчинення спекуляції (ч. 2 ст. 154), неодноразове одержання хабара (ч. 2 ст. 168);

— незаконна порубка лісу (ч. 1 ст. 160) та інші.

Злочин кваліфікується повторно незалежно від того, чи був цей другий злочин (як і попередній) закінченим, чи це був лише замах на вчинення злочину, а також незалежно від тієї ролі, яку виконував винний при вчиненні злочину — чи був він виконавцем, організатором, підмовником чи пособником злочину. Повторна спроба вчинити один і той же злочин (вбити, зґвалтувати, викрасти, одержати чи дати хабар тощо) без перерви в часі не утворює повторності як кваліфікуючої ознаки злочину.

У разі вчинення особою кількох злочинів, одні з яких були закінчені, а інші — ні, незакінчені злочини кваліфікуються окремо з посиланням на відповідну частину ст. 17 КК13. Повторне вчинення одного і того ж виду посягання на чуже майно, передбаченого статтями 81—84, 86—862 та 140—144 КК, кваліфікується лише за ч. 2 цих статей. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно. Але якщо особа вчинила кілька посягань на чужу власність різними способами (таємно і відкрито, з насильством, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, чи з насильством, що є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого тощо), то перший злочин кваліфікується окремо за ч. 1 відповідної статті, а інші, як вчинені повторно, — за ч. 2 цієї самої статті КК14.

За загальним правилом, вчинення особою двох злочинів, передбачених різними частинами однієї статті КК, кваліфікується лише за тією частиною цієї статті, яка передбачає більш тяжкий злочин і суворіше покарання. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України, всі кваліфікуючі ознаки мають бути вказані в постанові про притягнення особи як обвинуваченого, в обвинувальному висновку і в мотивувальній частині вироку15. Така кваліфікація злочинів грунтується на тих підставах, що кримінальний закон, встановлюючи відповідальність за повторний злочин, враховує цю кваліфікуючу ознаку, що значно обтяжує вчинення злочину і відповідальність та суттєво підвищує міру покарання за нього. Наприклад, крадіжка державного майна, вчинена вперше (ч. 1 ст. 81 КК), карається позбавленням волі на строк до 3 років, а вчинена вдруге, повторно (ч. 2 ст. 81 КК) — на строк до 6 років, тобто вдвічі суворіше; крадіжка індивідуального майна, вчинена вперше (ч. 1 ст. 140 КК), карається позбавленням волі на строк до 3 років, а вчинена вдруге (ч. 2 ст. 140 КК), — на строк до 7 років.

З цього загального правила Пленум Верховного Суду України передбачив два винятки. У постанові Пленуму "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. зазначається, що при вчиненні двох і більше зґвалтувань, відповідальність за які передбачена різними частинами ст. 117 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в іншому — закінченого зґвалтування, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів. Крім того, Пленум визнав, що зґвалтування потерпілої без обтяжуючих ознак, а потім повторне зґвалтування за наявності ознак, передбачених ч. З або ч. 4 ст. 117 КК, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за ч. 1 ст. 117 КК і відповідно ч. З або ч. 4 цієї статті. В таких випадках кваліфікувати дії винного за ч. 2 ст. 117 КК не потрібно (п. 12)16. На чому ж грунтується кваліфікація двох випадків зґвалтування за ч. 1 ст. 117 і за ч. 2 ст. 117 КК? Адже і ч. 2 ст. 117 КК значно підвищує покарання за зґвалтування, вчинене вдруге (від 5 до 10 років позбавлення волі проти від 3 до 8 років позбавлення волі у ч. 1 ст. 117 КК). Крім того, такого обгрунтування немає і в законі — у ч. 1 ст. 42 КК встановлено, що окремо кваліфікуються діяння, передбачені різними статтями кримінального закону. У цій статті зовсім не йдеться про сукупну кваліфікацію (і призначення покарання) злочинів, передбачених різними частинами однієї і тієї ж статті кримінального закону. Таким чином, кваліфікація двох випадків зґвалтування за ч. 1 ст. 117 і за ч. 2 ст. 117 КК не узгоджується з позицією законодавця.

Професор А.Ф. Зелінський намагався обгрунтувати таку кваліфікацію тим, що вона підкреслює особливість особи серед об'єктів кримінально-правової охорони17. Професор В.П. Малков вважає, що кваліфікація повторного зґвалтування лише за однією ч. 2 ст. 117 КК не охоплює всього скоєного18. Але чого не охоплює в цьому разі ч. 2 ст. 117 КК В.П. Малков не вказує. У своїй праці він не пояснює, а чи охоплює ч. 2 ст. 81 КК (або ч. 2 ст. 140 КК, як і будь-яка інша норма, що передбачає відповідальність за повторне вчинення злочину) злочин, що був вчинений першим? Аргументація А.Ф. Зелінського і В.П. Малкова, на нашу думку, не є переконливою. У більшості випадків норми про відповідальність за повторне вчинення злочину викладені словами: "ті ж дії, вчинені повторно" (ч. 2 ст. 62, ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 1472, ч. 2 ст. 1473, ч. 2 ст. 1552, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 2062, ч. 2 ст. 227' та ч. 2 ст. 229' КК) або "те саме діяння, вчинене повторно" (ч. 2 ст. 118, ч. 2 ст. 206', ч. 2 ст. 223, ч. 2 ст. 227' та ч. 2 ст. 228 КК), тобто закон однозначно і безпосередньо вказує на врахування діяння, передбаченого ч. 1 відповідних статей. Отже, норми кримінального закону про відповідальність за повторне вчинення злочину враховують (охоплюють) вчинення першого (попереднього) злочину, і тому ці злочини не можна кваліфікувати за сукупністю різних частин однієї і тієї ж статті закону. Академік В.М. Кудрявцев обгрунтовано стверджує, що у випадках вчинення особою спочатку злочину, передбаченого ч. 1 певної статті КК, а потім повторного вчинення злочину, передбаченого ч. 2 тієї самої статті, все скоєне потрібно кваліфікувати лише за ч. 2 цієї статті КК19. Насправді немає ніяких підстав кваліфікувати повторне вчинення злочину подвійно (за ч. 1 і ч. 2 відповідних статей), оскільки прагнення охопити кваліфікацією вчинення першого і другого злочинів залишається марним при скоєнні третього, четвертого,... десятого злочину. Такі випадки кваліфікації повторних злочинів підпадають під дію загального правила: кваліфікований вид складу злочину має пріоритет (переваги) над простим (головним) складом злочину20.

Третьою характерною ознакою повторності є вчинення злочинів, що її утворюють, у різний час, послідовно, а не одночасно. Ця особливість повторності визначається законом. У багатьох статтях кримінального закону повторність визначена словами: "вчинення злочину особою, яка раніше вчинила такий злочин" (п. "з" ст. 93, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 2291, ч. 2 ст. 2293, ч. 2 ст. 2296, ч. 2 ст. 22913, ч. 2 ст. 22915, ч. 2 ст. 22916 та ч. 2 ст. 22917 КК). Тобто між злочинами, що утворюють повторність, є якась певна перерва в часі. Ще більшою є перерва в часі між злочинами, повторність яких у законі визначається словами: "вчинення злочину особою, раніше судимою за такий же злочин" (ч. 2 ст. 79, ч. 2 ст. 80, ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. З ст. 168, ч. 2 ст. 170 та ч. 2 ст. 206 КК).

Нарешті четверта характерна ознака повторності — вчинення злочину вдруге лише у випадках, передбачених законом. Тобто повторність як кваліфікуюча ознака злочину утворюється вчиненням злочину вдруге не взагалі, не в будь-якому випадку, але лише тоді, коли повторність безпосередньо вказана у диспозиції кримінально-правової норми. Зокрема шахрайство, вчинене після розбою, є повторним (ч. 2 ст. 83 і 143 КК), а розбій, вчинений після шахрайства, повторним не буде; зґвалтування, вчинене після зґвалтування, є повторним (ч. 2 ст. 117 КК), а заподіяння тілесних ушкоджень, вчинене після заподіяння тілесних ушкоджень, не є повторним, оскільки така повторність законом не передбачена (статті 101—106 КК).

Таким чином, повторністю називається вчинення особою двох або більше таких же однорідних злочинів у випадках, передбачених кримінальним законом.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає 2 види повторності:

1) повторність як обставина, що обтяжує відповідальність (п. 1 ст. 41 КК);

2) повторність як кваліфікуюча ознака злочину, що передбачена статтями Особливої частини КК.

Повторність як обставина, що обтяжує кримінальну відповідальність, не впливає на кваліфікацію діяння. Її враховує суд лише при призначенні міри покарання за злочин, вчинений вдруге (втретє і більше). Ця повторність має загальний характер — вона поширюється на всі без винятку випадки вчинення двох чи більше злочинів. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини" від 29 червня 1994 р. (п. 3) судам вказується, що відповідно до п. 1 ст. 41 КК "вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин, є обставиною, що обтяжує відповідальність, У зв'язку з цим необхідно враховувати її при призначенні підсудному покарання... Для визнання злочину повторним не має значення, чи було особу раніше засуджено за вчинення злочину. Вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин, може відповідно до закону розглядатися як кваліфікуюча обставина або обставина, що обтяжує відповідальність, лише за умови, коли винність у раніше вчиненому злочині встановлена вироком і судимість за нього не знята або не погашена, або коли судом встановлено, що раніше вчинений злочин обгрунтовано поставлено особі за вину в даній справі"21.

Згідно із законом суд має право не визнати повторне вчинення злочину обставиною, що обтяжує відповідальність. Це може бути тоді, коли один із вчинених злочинів був необережним або коли вчинені злочини занадто відрізняються тяжкістю заподіяної шкоди (наприклад, при заподіянні смерті після умисного заподіяння легкого тілесного ушкодження).

Повторність як кваліфікуюча ознака злочину, що встановлена у багатьох статтях Особливої частини КК, має значення головним чином для кваліфікації діяння. Певний злочин може кваліфікуватися за відповідною кримінально-правовою нормою як повторний лише у таких випадках:

1) якщо особа вчинила два і більше злочинів, передбачених цією кримінально-правовою нормою;

2) якщо ця норма містить ознаку повторності вчинення цього злочину;

3) якщо не минули строки притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності за перший (попередній) злочин, або якщо особу не було звільнено на законних підставах від кримінальної відповідальності за перший злочин, або якщо судимість за перший злочин ще не було знято чи погашено.

Наявність у чинному законодавстві двох видів повторності призводить до їх конкуренції. Вирішується вона на користь повторності як кваліфікуючої ознаки. Пленум Верховного Суду України вказав щодо цієї конкуренції, що враховувати додатково при призначенні покарання пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини, які містяться в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону, як ознаки злочину, недопустимо22. Таке рішення зумовлене тим, що у випадках повторності як кваліфікуючої ознаки злочину підвищену суспільну небезпечність і тяжкість злочину вже врахо-. вано у статті Особливої частини КК, а тому немає потреби ще раз брати їх до уваги при призначенні покарання.

Взагалі треба зазначити, що наявність у кримінальному законодавстві України двох видів повторності не є достатньо обгрунтованим. Крім того, законодавче визначення і застосування повторності як ознаки, що обтяжує кримінальну відповідальність і посилює покарання, є невдалим. По-перше, як відзначають дослідники, в кримінальній справі майже ніколи не буває зрозуміло, чи врахував суд повторне вчинення злочину чи ні, оскільки в кримінальній справі це ніяким чином не позначається23. По-друге, за таким законодавчим визначенням повторності вона в одній кримінальній справі може бути врахована двічі, а в іншій — жодного разу. Ні перевірити, ні довести, ні спростувати цього не можна, оскільки в справі, як правило, ніяких позначок про врахування повторності немає. Пленум Верховного Суду України не раз відзначав, що суди не завжди забезпечують суворе виконання вимог закону про врахування характеру ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, які пом'якшують відповідальність24, що недопустимо подвійно враховувати при призначенні покарання пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини вчинення злочину25. Доцільно було б мати у загальній частині кримінального закону одну загальну норму про посилення покарання за повторне вчинення злочину. Ця норма могла б мати таку редакцію:

"У разі вчинення особою злочину вдруге (повторно) покарання їй призначається у подвійному розмірі. Враховуючи обставини вчинення злочинів, суд може зменшити призначене покарання, але не більше як на чверть".

На кваліфікацію злочинів суттєво впливає наявність окремих видів повторності. Чинне кримінальне законодавство України виділяє кілька таких видів: неодноразовість вчинення злочину (ч. 2 ст. 1472, ч. 2 ст. 1473, ч. 2 ст. 154 та ч. 2 ст. 1552 КК), систематичність (ч. 2 ст. 160 і ч. 2 ст. 162 КК) та вчинення злочину у вигляді промислу (ч. 4 ст. 213 КК). Ці види повторності характеризуються кількістю вчинених злочинів та взаємопоєднаністю.

Неодноразовість — вчинення злочину два і більше разів26, більше як два рази. Діяння кваліфікується за ознакою неодноразового його вчинення у випадках вчинення одного й того ж злочину більше як 2 рази, якщо ця ознака зазначена у диспозиції певної статті кримінального закону. Деякі дослідники намагаються знайти відмінність неодноразовості від повторності вчинення злочину. Професор В.П. Малков свої пошуки завершив не дуже вдалими висновком: "Під неодноразовістю злочинів слід розуміти вчинення особою двох і більше тотожних діянь, за які вона ще не була засуджена"27. Але ж і повторна крадіжка (ч. 2 ст. 81 і ч. 2 ст. 140 КК) підпадає під таке визначення, хоч вона і не називається неодноразовою.

Але такі пошуки — марнування часу. І повторність, і неодноразовість відрізняються лише від одиниці — вчинення чогось один раз. А зроблене щось вдруге є вже повторенням, вчиненим більше як один раз, тобто двічі. Отже, будь-яка повторена, вчинена вдруге дія є повторною, вчиненою не один раз (неодноразово). Тому повторність і неодноразовість законодавці вживають як юридичні синоніми для визначення злочину, вчиненого вдруге, втретє і т. ін., тобто більше як один раз. Наприклад, кваліфіковані види одержання (ч. 2 ст. 168 КК) і давання (ч. 2 ст. 170 КК) хабара останнім часом уже кілька разів змінювалися з повторності на неодноразовість і навпаки. Юридична сутність такої кваліфікуючої ознаки цих злочинів ніяким чином не змінювалася. Тому кваліфікація повторних злочинів і злочинів, вчинених неодноразово, нічим не відрізняється.

Систематичне вчинення злочину характеризується не тільки певною кількістю вчинених злочинів, а й деякою їх взаємопоєднаністю, взаємопов'язаністю. Сукупність цих злочинів поєднується метою і мотивами вчинення їх. Систематичне вчинення злочинів — така злочинна діяльність, яка має минуле і майбутнє — вже вчинено кілька злочинів (не менше як три — інакше це буде неодноразовість вчинення злочинів) і ще припускається вчинення не меншої кількості, бо не буде системи.

За ознакою систематичного вчинення кваліфікують не тільки злочини, об'єктивні ознаки яких визначаються терміном "систематично" (ч. 2 ст. 160 і ч. 2 ст. 162 КК), а й багато інших, які тільки й можуть вчинюватися систематично. Такими є, наприклад, держання дому для вживання або виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 2294 КК), організація або держання дому для вживання одурманюючих засобів (ст. 229" КК) та деякі інші.

Можуть бути вчинені систематично і ті злочини, що мають адміністративну преюдицію, — випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 147 КК), порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 1483 КК), порушення правил адміністративного нагляду (ст. 196' КК) та деякі інші.

Вчинення злочину у вигляді промислу (злочинний промисел) є вчинення злочину з корисливих мотивів, систематично, з метою отримати істотний прибуток як засіб до існування. Злочинний промисел є кваліфікуючою ознакою ч. 4 ст. 213 КК — заздалегідь не обіцяного збуту або придбання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом. Хоч треба зазначити, що злочинний промисел, передбачений ч. 4 ст. 213 КК, майже неможливий, бо така діяльність раніше стане співучастю, ніж промислом. Адже вона дає злочинцеві, який здобуває майно за рахунок вчинення злочинів, обгрунтовані підстави розраховувати на таке сприяння йому в реалізації здобутого. Придбання здобутого злочинами як промисел може бути лише тоді, коли набувач майна матиме зв'язок з багатьма (різними) злочинцями, що трапляється дуже рідко. Вивчаючи практику застосування ст. 213 КК я знайшов лише один такий випадок у м. Одесі28.

Систематично можуть вчинюватися й інші злочини, які не мають такої кваліфікуючої ознаки, але мають корисливу мотивацію і припускають певну систему вчинків, спрямованих на досягнення однієї спільної (загальної) мети — наживи: виготовлення підроблених грошей (ст. 79 КК), виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними (ст. 149 КК), спекуляція (ст. 154 КК), обман покупців (ст. 155 КК) і замовників (ст. 155' КК), підроблення документів (ст. 194 КК), держання домів розпусти і звідництво (ст. 210 КК) та деякі інші.

Отже, головним у кваліфікації повторних злочинів є відмежування повторних від одиничних злочинів. Одиничний, або один, злочин (на відміну від множини злочинів) — поняття власне юридичне, а не кількісне за рахунком дій, наслідків, що настали, вчинених епізодів тощо. Одиничним називається злочин, передбачений однією кримінально-правовою нормою, яка містить лише один склад злочину. Одиничний злочин характеризується єдністю всіх його елементів: а) має один і той же безпосередній об'єкт посягання і злочинні наслідки, зокрема заподіяні тілесні ушкодження; б) вчинюється однією або кількома тотожними діями — нанесення кількох ударів, кілька епізодів розкрадання чужого майна; в) вчинюється за одним видом вини — умисно чи необережно.

Визначення ознак одного, одиничного злочину має вирішальне значення для кваліфікації повторних злочинів, оскільки дає можливість відмежувати їх. Відмінність одиничного злочину від повторних злочинів полягає в тому, що одиничний злочин має одиничність у всіх своїх елементах — в об'єкті, об'єктивній стороні (дії та наслідки) та в злочинному намірі. Повторність, навпаки, становлять дві чи багато злочинних дій, які не мають спільних об'єктивних і суб'єктивних ознак, крім того, що їх вчинила Одна особа. Повторність — вчинення особою двох або більше злочинів, відповідальність за які передбачена однією або різними кримінально-правовими нормами. Повторність може бути передбачена й однією статтею закону, наприклад самовільне зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 199 КК) і самовільне будівництво (ч. 2 ст. 199 КК). Повторність можуть утворювати всі діяння, які є: а) готуванням до вчинення злочину, б) замахом на вчинення злочину, а також діяння, виконані безпосередньо виконавцем злочину та вчинені у співучасті, тобто дії організатора, підмовника і пособника.

Таким чином, повторність від одиничного злочину відрізняється вчиненням однією особою двох або більше злочинів, передбачених однією і тією ж кримінально-правовою нормою або різними кримінально-правовими нормами, кожний з яких становить окремий вид злочину та є підставою кримінальної відповідальності.

Велика вада чинного КК України полягає в тому, що він не визнає повторними злочини, передбачені статтями 58, 59, 69, 70, 78, 100, 101, 102, 109, 110, 119, 120, 156, 159, 176', 1764, 1833-184, 1872—1875, 188—1895, 190— 1901, 198, 207—2082, 211—212, 215 та 228—229, і за повторне (неодноразове, систематичне) вчинення їх не посилює відповідальності. Такі законодавчі недоліки призводять до того, що зґвалтування двох (чи більше) потерпілих кваліфікується як вчинення двох злочинів і карається згідно зі ст. 42 КК за сукупністю вчинених злочинів, а заподіяння, наприклад, тяжких тілесних ушкоджень двом (або більше) потерпілим кваліфікується і карається як один злочин. Якби навіть злочинець заподіяв тяжкі тілесні ушкодження (ст. 101 КК) десятьом або двадцятьом потерпілим одночасно чи в різний час, то і тоді його діяння кваліфікуватимуться і каратимуться як один злочин, тобто як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому.

Згідно зі ст. 42 КК України сукупність злочинів характеризується такими ознаками:

1) вчинення однією особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або частинами статей кримінального закону (різними кримінально-правовими нормами);

2) вчинення однією особою злочинів, що мають різні юридичні ознаки, тобто передбачені різними статтями кримінального закону;

3) за вчинені злочини особа ще не притягалася до кримінальної відповідальності і не була за них покарана.

Зазначені у ст. 42 КК України ознаки сукупності злочинів мають значення і для кваліфікації злочинів, які становлять сукупність. При цьому треба мати на увазі, що кваліфікація злочину здійснюється не за статтею кримінального закону, а за кримінально-правовою нормою, оскільки переважна більшість статей чинного КК України містить не одну, а кілька кримінально-правових норм.

 

 


1 Див.: Словник української мови. — К., 1975. — Т. 6. — С. 696.

2 Див  Зелинский А Ф Квалификация повторных преступлений —-Волгоград, 1976 — С. 22.

3 Див.: п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна" від 25 вересня 1981 р. № 7 // Постанови... — С. 76.

4 Див.: Постанова президії Житомирського обласного суду від 11 січня 1991 р. // Практика... — С. 145.

5 Див.: Постанови... — С. 100.

6 Див.: Постанови... — С. 154.

7 Див.: Малков В.П. Повторность преступлений  -Казань 1970 С. 93.

8 Див.  Кригер Г.А. Квалификация Хищений социалистического иму-щества. — М., 1971. — С. 217, Курс советского уголовного права. Часть особенная. — Л , 1973. — Т. 3. — С. 377.

9 Див . Зелинский А Ф Квалификация повторных преступлений. — С 28

10 Див . п 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. № 4 // Постанови . — С 100, п 23 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. № 12 // Там само. — С. 118.

11 Див Малков В П Повторності, преступлений. — С. 22, Курс советского у головного права Часть общая — Л , 1970. — Т. 2 — С. 424; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К., 1994 - С. 166

12 Див.: Зелинский А.Ф. Квалификация повторных преступлений. — С. 36.

13 Див : п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р // Постанови... — С. 121.

14 Див : п 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. // Там само. — С. 118—119.

15 Див.. п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 121.

16 Див.: Там само. — С. 100.

17 Див.: Зелинский А.Ф. Квалификация повторных преступлений. — С. 32

18 Див.: Малков В.П. Повторность преступлений. — С. 116—117.

19 Див.: Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. — М., 1963. — С. 313.

20 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений.- С. 253.

21 Постанови... — С. 58—59.

22 Див.: п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами України мір кримінального покарання від 29 червня 1990 р. // Постанови... — С. 32. 2

23 Див.: Малков В.П. Повторность преступлений. — С. 152.

24 Див.: преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами України мір кримінального покарання" від 29 червня 1990 р. // Постанови... — С. ЗО.

25 Див: п 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. // Постанови... — С 32.

26 Див Малков В П Повторность преступлений —С 103—\04,3елин-ский А Ф Квалификация повторних преступлений. — С. 13; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 418, 420; Уголовное право УССР. Общая часть — К , 1984. — С. 211.

27 Див • Малков В.П. Вказана праця. — С. 105.

28 Див.: Коржанский Н.И. Ответственность за приобретение, хранение и сбыт имущества, добытого преступным путем. — Волгоград, 1971. — С. 81—82. 1 Див.: Словник української мови. — К., 1975. — Т. 6. — С. 696.


Mon, 06 May 2013 13:43:32 +0000
III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

Сукупністю злочинів у кримінальному праві називається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жоден з яких її не було засуджено.

О.С. Нікіфоров визнає, що визначення поняття сукупності злочинів подано у ст. 42 КК1. Автор коментаря до ст. 42 КК зазначає: "поняття "кілька злочинів" охоплює один з видів множинності злочинів- їх сукупність.2

Сукупність можуть утворювати і злочини, передбачені однією й тією ж статтею кримінального закону. Така сукупність злочинів має місце, коли однією статтею кримінального закону передбачається відповідальність за різні злочини, наприклад за самовільне зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 199) і за самовільне будівництво житлового будинку (ч. 2 ст. 199 КК).

У деяких випадках Пленум Верховного Суду України визнає за необхідне кваліфікувати діяння, передбачені різними частинами однієї й тієї ж статті кримінального закону, як сукупність злочинів. Зокрема Пленум визнав за доцільне зґвалтування потерпілої без обтяжуючих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалтування за наявністю ознак ч. З чи ч. 4 ст. 117 КК кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 117 КК та відповідно ч. З чи ч. 4 цієї статті3.

Крім того, при кваліфікації сукупності злочинів треба враховувати, що сукупність утворюють різні злочини, передбачені різними кримінально-правовими нормами, які мають власні санкції. Немає сукупності злочинів у тих випадках, якщо вчинені діяння передбачені різними пунктами однієї статті (наприклад, ст. 93 КК) і якщо ці пункти не мають власних санкцій. Таке діяння кваліфікується як один злочин, але за вину ставляться всі ті пункти ст. 93 КК, які охоплюють дії винної особи. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (пункти 17 і 19) вказується, що при вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ст. 93 КК, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю цих пунктів, але покарання не можна призначати за кожним пунктом цієї статті окремо4.

Злочини кваліфікуються за сукупністю, якщо вони були вчинені до засудження, до винесення вироку хоч би за один з них. Сукупність може бути створена кількома злочинами як тоді, коли особа взагалі ще не була засуджена, так і тоді, коли після винесення їй вироку з'ясується, що вона винна ще й в іншому злочині, який вчинила до суду5.

Криміналісти XIX ст. сукупність злочинів називали збігом злочинів, що, на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища. "Сукупністю або збігом злочинів, — писав О.Ф. Кістяківський, — називається вчинення одним і тим самим суб'єктом кількох однакових чи різних злочинів, скоєних одночасно або в різний час, за які притому виконавець не був ще покараний"6.

Отже, однією з головних ознак сукупності злочинів є вчинення двох або більше злочинів до засудження хоч би за один з них. Вчинення злочину після засудження за попередній злочин утворює зовсім інший інститут кримінального права — сукупність вироків (ст. 43 КК). Вчинення особою одного злочину після засудження за попередній злочин не створює труднощів у кваліфікації, оскільки тут кваліфікується лише один окремий злочин (наступний). Вчинення особою двох або більше злочинів після засудження її за попередній злочин утворює загальну сукупність цих у подальшому вчинених двох або більше злочинів.

Сукупність можуть утворювати лише ті злочини, які згідно з законом тягнуть за собою кримінальну відповідальність, тобто злочини, щодо яких:

1) не закінчилися строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК);

2) немає акта амністії (ст. 54 КК);

3) немає інших обставин, що виключають кримінальну відповідальність, наприклад відсутність заяви потерпілого при вчиненні злочинів, передбачених статтями 106, ч. І ст. 107, ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 125 та ст. 126 КК (частини 1 і 2 ст. 27 КПК);

4) особа не звільнена від кримінальної відповідальності на підставі статей 50 і 51 КК.

Не утворюють сукупності злочинів стадії вчинення злочину, які є окремими складовими частинами об'єктивної сторони цього злочину. Наприклад, при вбивстві щодо потерпілого можуть бути вчинені образа (ст. 126 КК), побої (ст. 107 КК) та тілесні ушкодження (статті 101—103 і 106 КК). Але все заподіяне кваліфікується лише за ст. 93 чи 94 КК як один злочин, оскільки всі інші зазначені злочини є невід'ємною складовою частиною вбивства.

Не виникає сукупності злочинів і при вчиненні бандитизму (ст. 69 КК), що поєднаний з незаконним володінням, придбанням і використанням винною особою вогнепальної зброї (ст. 222 КК), оскільки незаконне володіння вогнепальною зброєю є невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони бандитизму і без володіння вогнепальною зброєю злочинна група не може бути визнана бандою. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про бандитизм" від 7 липня 1995 р. вказано, що обов'язковою ознакою банди є наявність хоч би в одного з її учасників будь-якої вогнепальної чи холодної зброї за умови, що інші члени групи знають про неї та розуміють, що вона може бути застосована під час нападів7. Але сукупність злочинів матиме місце, якщо незаконне придбання вогнепальної зброї було вчинене з метою організації банди або використання чи збуту такої зброї членами існуючої банди8.

Не утворює сукупності вчинення злочину певним способом, який передбачений окремим складом злочину. Наприклад, необережне заподіяння смерті (ст. 98 КК) і середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 102 КК)9, викрадення чужого майна шляхом шахрайства (статті 83 і 143 КК) і використання при цьому підроблених документів (ч. 2 ст. 194 КК)10 та деякі інші. Кваліфікація у таких випадках, крім злочину, ще й додатково способу його вчинення необгрунтована, оскільки вчинення певних злочинів можливе лише певними способами, без цього способу не може бути цього злочину.

На практиці існує ряд складних питань кваліфікації злочинів і способів вчинення їх.

Розкрадання державного чи колективного майна в деяких випадках не може бути вчинене інакше як тільки з допомогою підроблених документів (отримання чужих грошей в Ощадбанку чи виграшу за підробленим білетом грошово-речової лотереї, чужого поштового переказу і т. ін.), Використання при цьому підробленого документа охоплюється складом злочину розкрадання і не повинно додатково кваліфікуватися за іншими статтями КК. Таке розв'язання цього практичного питання грунтується на тому, що використання підробленого документа при шахрайстві є одним із способів обману, тобто способом вчинення цього злочину. Іншим способом викрадення з Ощадбанку, з пошти і в деяких інших випадках неможливе.

Крім того, використання підробленого документа в цих випадках має вузьке цільове призначення — забезпечити перехід майна (грошей) у власність злодія, надати цій передачі майна (грошей) правомірний вигляд. Винна особа має намір і, як правило, може використати підроблений документ для вчинення злочину проти власності лише один раз. При цьому інші суспільні відносини не зазнають значної шкоди11.

Враховуючи ці особливості шахрайства, практика Верховного Суду УРСР теж не кваліфікувала додатково використання підробленого документа при шахрайстві. Наприклад, дії П., який отримав з допомогою підробленого білета грошово-речової лотереї в ощадній касі значну суму грошей. Судова колегія Верховного Суду УРСР кваліфікувала лише як викрадення державного майна шляхом шахрайства12.

Але у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 20) дається керівне роз'яснення, що диспозиція ст. 143 КК (та ст. 83 КК) не охоплює використання винною особою підробленого документа і тому поряд з шахрайством вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 83 чи статтями 143 та 194 КК13.

З цим погодитися не можна, оскільки диспозиція ст. 143 КК визначає головний спосіб вчинення цього злочину — обман. А використання підробленого, фальшивого документа і є обман як спосіб вчинення шахрайства. Отже Пленум Верховного Суду України пропонує кваліфікувати злочин і додатково спосіб його вчинення, тобто кваліфікувати дії шахрая як два злочини, тоді як він вчинив один злочин — викрадення чужого майна (грошей) шляхом обману, використавши для обману підроблений документ. Оскільки без використання підробленого документа за відповідних обставин такий злочин не може бути вчинений, остільки кваліфікація цього діяння ще й за ст. 194 КК є зайвою.

Таким чином, кваліфікація злочину і способу його вчинення підкоряється загальному правилу: діяння, при якому певні дії є способом, складовою частиною об'єктивної сторони іншого, більш тяжкого злочину, кваліфікується як один злочин.

Немає сукупності злочинів у випадках приховування злочинцями вчинених ними злочинів (ст. 186 КК). Кримінальний закон не покладає відповідальності за приховування злочинів на осіб, які вчинили ці злочини. Виконавці, організатори, підмовники і пособники, тобто всі співучасники вчиненого злочину не підлягають кримінальній відповідальності за приховування вчиненого злочину. Кримінальний закон не покладає юридичного обов'язку на всіх співучасників донести про вчинений злочин і не карає за таке недонесення (ст. 187 КК). Відповідальність за недонесення для співучасників не настає тому, що вони не можуть донести, не викриваючи себе, а тому юридичний обов'язок для них донести про вчинений ними злочин був би обов'язком самовикриття. У судовій практиці обгрунтовано визнається, що співучасники злочину не можуть нести кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань або за дачу завідомо неправдивих показань14.

Крім того, немає сукупності злочинів і в діях особи, яка не доносить про злочин, вчинюючи приховування злочину (ст. 186 КК), оскільки недонесення в цьому випадку є частиною більш тяжкого злочину — приховування злочину. Приховування в свою чергу є складовою частиною головного злочину (про який не доносять чи який приховують). Тому дії особи, яка вчинила злочин, поєднаний з приховуванням цього злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих цим злочином, а також з недонесенням про цей злочин, кваліфікується як один злочин.

Не можна погодитись з автором коментаря ст. 213 КК, який вважає, що за сукупністю злочинів повинні кваліфікуватися випадки, "коли особа придбала майно, завідомо здобуте злочинним шляхом, і при цьому переслідує мету приховування злочину"15. По-перше, злочин, передбачений ст. 213 КК, є особливим видом причетності до злочину, а тому подвійна відповідальність за причетність до злочину не має підстав. По-друге, придбання майна, завідомо здобутого злочином, вчинюється з корисливою метою, що виключає мету приховування. Якщо ж здобуте злочином майно набувається (збувається чи знищується) з метою приховування, то ця мета виключає корисливу мету, а тому сукупність злочинів при цьому не може утворюватись.16

Не має достатніх обгрунтувань кваліфікація за сукупністю злочинів хуліганства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень за відповідними частинами статей 101 і 206 КК.

По-перше, заподіяння смерті потерпілому з хуліганських мотивів кваліфікується як один злочин за п. "б" ст. 93 КК17, а заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень з хуліганських мотивів кваліфікується як два злочини (сукупність злочинів) за частинами 2 чи 3 ст. 206 та частинами 1, 2 чи 3 ст. 101 КК. Такі протилежні рішення кваліфікації злочинів не можуть бути правильними. Правильним може бути визнано рішення кваліфікації злочину, вчиненого з хуліганських мотивів, як одного злочину, оскільки мотив злочину (хуліганський мотив у цьому випадку) є його внутрішньою, невід'ємною складовою частиною, і він не може вимагати окремої додаткової кваліфікації принаймні при ідеальній сукупності злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 9) слушно зазначено, що сукупно з вбивством хуліганські дії необхідно кваліфікувати лише тоді, коли, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність)19.

По-друге, хуліганство є по суті не діяння, а його мотив. Професор С. Мокринський ще в 1924 р. довів, що "хуліганство не є дія, лише властивість дії"20. Закон також визнає хуліганство мотивом злочину (п. "б" ст. 93 КК). Але ніде, ніколи, ніякий інший мотив (користь при викраденнях, помста при вбивстві чи заподіянні тілесних ушкоджень і т. ін.) не кваліфікується окремо від злочину, додатково, тобто злочин і його мотив сукупності не утворюють.

На нашу думку, немає підстав для кваліфікації за сукупністю злочинів посягання, передбаченого ст. 1901 КК, ще за п. "в" ст. 93 КК. як це визначив Пленум Верховного Суду України21. По-перше, кваліфікувати таке діяння як два злочини немає підстав, оскільки реально вчинюється один злочин. По-друге, норма ст. 190' КК є спеціальною нормою відносно норми п. "в" ст. 93 КК, яка є загальною нормою, що встановлює відповідальність за вбивство з метою помсти за службову чи громадську діяльність потерпілого. Згідно з кримінально-правовою теорією спеціальна і загальна норми не можуть утворювати ідеальну сукупність злочинів22. При конкуренції таких норм застосовується лише спеціальна норма, бо це є воля законодавця, який із загальної норми виділив спеціальну норму. Саме тому не можна кваліфікувати як ідеальну сукупність злочини, передбачені статтями 94 і 93, 168 і 165, 174 і 165, 189 і 1891 КК.

По-третє, як в одному, так і в другому злочині посягання на життя потерпілого вчинюється з метою помсти за службову чи громадську діяльність, а діяльність по охороні громадського порядку є різновидом службової діяльності потерпілого, отже суб'єктивні ознаки цих злочинів тотожні.

По-четверте, санкція ст. 1901 КК перебачає можливість застосування смертної кари — найвищої міри кримінального покарання, тобто подвійна кваліфікація такого діяння і з цього боку не має обгрунтування.

Пленум Верховного Суду проявляє очевидну непослідовність, роз'яснюючи, що посягання, передбачене ст. 190', має кваліфікуватися ще за п. "в" ст. 93 КК і утворює сукупність злочинів, а посягання на життя державного діяча, вчинене у зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 КК і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 КК не потребують23. До того ж посягання на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця у зв'язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку юридично нічим не відрізняється від посягання на життя державного діяча у зв'язку з його державною діяльністю. Тому таке діяння має у всіх випадках кваліфікуватися однаково — або як один злочин, або як сукупність злочинів.

Не утворюють сукупності злочинів різні стадії вчинення одного і того ж злочину. Кожна послідовна стадія вчинення злочину переходить в наступну, а тому, по-перше, кожна наступна стадія містить у собі попередню, а, по-друге, діяння належить кваліфікувати за тією останньою стадією, на якій злочин було завершено чи зупинено. При цьому попередня стадія не повинна враховуватися і отримувати окрему, додаткову кваліфікацію навіть і у тих випадках, коли будуть встановлені чіткі межі стадій вчинення цього злочину — готування до нього та замах на вчинення цього злочину. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 11) зазначено, що вбивство однієї людини і замах на життя іншої не можна розглядати як один закінчений злочин, а вчинене у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 94 чи ст. 93 та ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК незалежно від послідовності злочинних дій24. Хоч Пленум Верховного Суду України при цьому вказує на різні стадії посягання на життя різних потерпілих, з цього можна зробити обгрунтований висновок про те, що тільки різні стадії посягання на життя різних потерпілих утворюють сукупність злочинів. Різні стадії посягання на життя одного потерпілого (готування до вбивства, одна чи дві попередні спроби вбити потерпілого) при заподіянні йому смерті кваліфікуються як один злочин за ст. 94 чи ст. 93 КК.

У кримінальному праві та кримінально-правовій практиці розрізняють два види сукупності злочинів — реальну сукупність злочинів та ідеальну.

Реальною сукупністю злочинів називається вчинення різними, окремими самостійними діями двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жодний з яких винний ще не був засуджений. У загальній масі злочинів реальна сукупність становить 94%, ідеальна — приблизно 5%25.

Для реальної сукупності характерне різночасне вчинення злочинів. Але тривалість перерви між злочинами юридичного значення не має.

Реальну сукупність утворюють: а) подібні (однорідні) злочини — грабіж і розбій, використання посадового становища і викрадення внаслідок зловживання посадовим становищем; б) злочини різнорідні — розкрадання і хуліганство та ін.; в) тотожні злочини — зґвалтування, передбачене різними частинами ст. 117 КК, та ін.; г) закінчені злочини, а також готування до злочину або замах на вчинення злочину; д) вчинення злочину самостійно (виконавець), а також у ролі пособника, організатора чи підмовника. Кваліфікація злочинів, що утворюють реальну сукупність, ніяких особливостей не має.

Ідеальною сукупністю злочинів називається вчинення однією дією (бездією) двох або більше злочинів одночасно, одноразово. Класичним прикладом ідеальної сукупності є вчинення посадовою особою державного торговельного підприємства кількох злочинів лише одним словом або навіть одним кивком голови на знак згоди відпустити покупцям дефіцитні товари завідомо для перепродажу за винагороду. Таке діяння кваліфікується як три злочини: за ст. 165, статтями 19 і 154 та ст. 168 КК26.

Ідеальну сукупність злочинів утворюють:

а) вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК)27;

б) вбивство, вчинене під час нападу з метою заволодіти майном потерпілого (п. "а" ст. 93 та ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 чи ст. 86' КК)28;

в) зґвалтування, поєднане із зараженням потерпілої венеричною хворобою або вірусом імунодефіциту людини (ч. 1 ст. 117 і ч. 2 ст. 108 або ч. 2 ст. 1082 КК)29;

г) порушення законодавства про охорону природи посадовою особою (статті 161 і 165 КК)30;

д) втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 208 КК), поєднане із заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень (статті 101—103, 106 КК) або з мордуванням (ст. 107 КК), або з погрозою вчинити вбивство (ст. 100 КК)31.

Ідеальна сукупність злочинів відрізняється від одиничного злочину множиною об'єктів посягання (кількома), різними злочинними наслідками діяння, а в деяких випадках — і видами вини.

Класифікація сукупності злочинів (розподіл на види) має значення для кваліфікації, оскільки різні види сукупності злочинів мають різні ознаки вчиненого діяння, різну їх суспільну небезпечність, по-різному стосовно кожного з них рахують строки давності, по-різному вирішується підслідність (статті 33—37 КПК) справи про ці злочини.

Щодо кваліфікації загальних та кваліфікованих складів злочину загальновизнаним є правило, яке, до речі, наводить і академік В.М. Кудрявцев: "усякий кваліфікований вид складу злочину має перевагу (пріоритет) над загальним видом"32. Тобто при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 чи ч. З певної статті кодексу, злочин належить кваліфікувати лише за частиною, яка передбачає кваліфікований склад злочину, а за наявності ознак особливо кваліфікованого (ч. З статті) — за цією частиною.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 23) так і роз'яснюється це правило — у випадку вчинення особою кількох злочинів, передбачених однією із статей (140, 141, 143 та 144 КК), ці дії, якщо немає інших кваліфікуючих ознак, належить кваліфікувати за ч. 2 тієї чи іншої статті. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно33. Але вже в іншій постанові Пленум Верховного Суду України дає протилежне роз'яснення: вчинення злочинів, передбачених різними частинами ст. 117 КК, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів34. Така не—послідовність безумовно негативно впливає на судову практику.

Загальновизнаним є правило застосування загальної і спеціальної норм кримінального закону. Такий розподіл кримінально-правових норм зумовлений прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність. Для цього він виділяє із загальної норми спеціальну (спеціальні) і посилює чи пом'якшує відповідальність за злочин, передбачений цією спеціальною нормою. Наприклад, із загальної норми про відповідальність за умисне вбивство (ст. 94 КК) законодавець виділив норму, що передбачає підвищену відповідальність за вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (ст. 93 КК), і норми, що передбачають відповідальність за умисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих відповідальність обставин (статті 95, 96 та 97 КК).

При кваліфікації вбивства, що має ознаки кількох кримінально-правових норм, зокрема норм статей 95 і 94 КК, виникають ускладнення і трапляється чимало помилок35. Оскільки спеціальна норма виділена із загальної для посилення чи пом'якшення кримінальної відповідальності, то вони не можуть утворювати сукупності злочинів. У таких і подібних випадках діє правило: за наявності у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм кримінального закону застосовується лише спеціальна норма36. Зокрема при умисному вбивстві, яке має ознаки статей 95 і 94 КК, застосуванню підлягає лише ст. 95 КК. Якщо у вчиненому діянні є ознаки статей 93 і 94 КК, застосовується лише ст. 93 КК.

В юридичній літературі тривалий час дискутувалося питання про кваліфікацію зґвалтування, поєднаного з вбивством потерпілої (п. "ж" ст. 93 КК). Одні доводили, що все скоєне охоплюється п. "ж" ст. 93 КК, інші вважали таку кваліфікацію неповною і пропонували кваліфікувати вчинене за сукупністю ч. 4 ст. 117 та п. "ж" ст. 93 КК. Поклала край суперечці постанова Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практику в справах про навмисне вбивство" від 27 червня 1975 р., у якій було грунтовно роз'яснено, що ці злочини належить кваліфікувати за сукупністю37. З цим рішенням погодився і Пленум Верховного Суду України38.

У судово-слідчій практиці виникає чимало й інших випадків, коли при кваліфікації діяння необхідно вирішити дилему — вчинене утворює один злочин чи воно є сукупністю кількох злочинів. Таке трапляється при вчиненні розбійного нападу, поєднаного з вбивством потерпілого, при заподіянні тілесних ушкоджень або знищенні майна при хуліганстві, опорі працівникові міліції, народному дружинникові чи військовослужбовцю при охороні ними громадського порядку, який був поєднаний із застосуванням насильства, та при вчиненні деяких інших злочинів.

Складність і недостатня теоретична розробка проблеми кваліфікації злочинів за сукупністю призводить до того, що Пленум Верховного Суду України відчуває скрутність у проведенні єдиної лінії застосування кримінального законодавства. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. ЗО) роз'яснюється, що коли під час хуліганства потерпілому заподіяно смерть з необережності, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю відповідної частини статей 206 і 98 КК39, а в постанові Пленуму "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 12) вказується, що вбивство з необережності при вимаганні чужого майна повністю охоплюється ч. З ст. 144 КК за ознакою тяжких наслідків і додаткової кваліфікації за ст. 98 КК не потребує40.

Однак у цих випадках вчинені діяння у всіх своїх головних ознаках тотожні: а) як хуліганство (ч. 2 чи 3 ст. 206 КК), так і вимагання чужого майна (ч. З ст. 144 КК) вчинені навмисно; б) вони утворюють посягання на різні об'єкти, відмінні від об'єкта злочину, передбаченого ст. 98 КК; в) настання смерті потерпілого є заподіянням тяжкої шкоди у сфері зовсім іншого об'єкта кримінально-правової охорони і тому ця шкода не може охоплюватися нормою, яка передбачає відповідальність за зовсім іншу шкоду.

Крім того, заподіяння смерті, хоч би і з необережності, є настільки тяжкою шкодою, що вона не може (не повинна!) вважатися дріб'язком, який може приєднуватися до іншого діяння чи охоплюватися (поглинатися) ним.

Своє рішення про кваліфікацію заподіяння смерті потерпілому при вимаганні чужого майна як одного злочину Пленум Верховного Суду України обґрунтовує тим, що ч. З ст. 144 КК передбачає відповідальність за вчинення цього злочину із заподіянням тяжких наслідків. Можна погодитися з рішенням Пленуму, що такими наслідками є заподіяння потерпілому чи близьким йому особам тілесних ушкоджень, переривання вагітності, знівечення обличчя, заподіяння великої майнової шкоди і т.ін. Але не можна погодитися з тим, що заподіяння смерті — це шкода такого самого рівня, що й заподіяння тілесних ушкоджень чи майнової шкоди (будь-яких розмірів). Якщо всі ці перелічені в постанові Пленуму Верховного Суду України (п. 28) наслідки вимагання чужого майна є тяжкими, то заподіяння смерті потерпілому треба вважати особливо тяжкими наслідками. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. (п. 15) грунтовно роз'яснюється, що смерть або самогубство потерпілої є "особливо тяжкими наслідками" як кваліфікуюча ознака ч. 4 ст. 117 КК41. Отже заподіяння смерті необхідно у всіх випадках вважати особливо тяжкими наслідками злочину. А їх ч. З ст. 144 КК не передбачає, а тому в цьому випадку скоєне утворює не один злочин, а сукупність злочинів (ч. З ст. 144 та ст. 98 КК).


Якщо навіть кваліфікований розбій (ч. З ст. 142 КК), що карається позбавленням волі на строк до 15 років з конфіскацією майна, не охоплює необережного вбивства (ст. 98 КК)42, то на яких підставах вимагання чужого майна (ч. З ст. 144 КК), що карається позбавленням волі на строк до 10 років з конфіскацією майна, охоплює необережне вбивство?

Непослідовними є роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації хуліганства, яке супроводилося заподіянням тілесних ушкоджень чи пошкодженням або знищенням чужого майна, в одних випадках як сукупності злочинів, а в інших як одного злочину. В постанові Пленуму "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. роз'яснюється, що хуліганські дії, які супроводилися погрозою вбивством, образою, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких ушкоджень) чи пошкодженням державного і колективного майна або індивідуального майна громадян без обтяжуючих обставин, належить кваліфікувати тільки за відповідною частиною ст. 206 КК. Додаткова кваліфікація за статтями про злочини проти особи або проти власності не потрібна.

У цьому ж пункті постанови зазначається, що вчинення злочинів, передбачених ст. 101, ч. 2 чи ч. З ст. 89 або ч. 2 ст. 145 КК, з хуліганських мотивів підлягає кваліфікації за сукупністю з хуліганством43. На яких же підставах хуліганство, яке супроводилося заподіянням тілесних ушкоджень (статті 102, 105 та 106 КК) чи знищенням або пошкодженням чужого майна (ч. 1 ст. 89 і ч. 1 ст. 145 КК), пропонується кваліфікувати як один злочин? На чому ж грунтується така кваліфікація? Чому особа, яка скоїла два або більше злочинів, притягається до відповідальності за один злочин? Відповідей на ці запитання немає.

Є підстави вважати, що проблему кваліфікації злочинів за сукупністю можна вирішити і обгрунтувати лише з позиції об'єкта злочинного посягання. Аналіз усіх ознак складів злочинів, що входять до сукупності, як і ознак того діяння, яке кваліфікується як один злочин, дає підстави для висновку, що одиничний [i]злочин і сукупність злочинів відрізняються головним чином ознаками, які характеризують об'єкт посягання. Ознаки суб'єкта при цьому завжди одні й ті самі. В абсолютній більшості випадків вони мають схожі чи навіть тотожні ознаки суб'єктивної сторони. Несуттєві відмінності є і в об'єктивній стороні цих злочинів.

Отже сукупність злочинів від одиничного злочину відрізняється, як правило, наявністю ознак двох і більше об'єктів кримінально-правової охорони. Це головна і найбільш відмінна ознака сукупності злочинів. Оскільки таке діяння заподіює злочинну шкоду двом (чи більше) безпосереднім об'єктам кримінально-правової охорони, то його не може охопити одна кримінально-правова норма, яка охороняє лише одне з цих суспільних благ. У таких випадках діяння повинно визнаватися сукупністю злочинів. Наприклад, життя людини і статева свобода (чи статева недоторканність) жінки — це самостійні, окремі об'єкти кримінально-правової охорони, відповідальність за посягання на які передбачені різними кримінально-правовими нормами. Жодна з цих норм не передбачає сукупного посягання, жоден з цих злочинів не є способом вчинення іншого (вбивство може бути вчинене без зґвалтування, а зґвалтування — без вбивства), а тому вбивство, поєднане із зґвалтуванням, завжди, у всіх випадках кваліфікується за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 117 та п. "ж" ст. 93 КК)44.

На підставі цих висновків можна вивести загальне правило кваліфікації злочинів за сукупністю: якщо вчинене є посяганням на різні безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони, то його належить кваліфікувати як сукупність злочинів.

Це правило можна застосовувати при кваліфікації за сукупністю таких злочинів, як тероризування засуджених, поєднане з вбивством (за ст. 69' і відповідними пунктами ст. 93 КК), розбійний напад, поєднаний з вбивством (п. "а" ст. 93 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142, або за ч. З ст. 101 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142, або за ст. 98 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК), вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК), вбивство при перевищенні влади чи посадових повноважень (ст. 93 чи 94 та ч. З ст. 166 КК), викрадення державного чи колективного майна посадовою особою з використанням підроблених документів (ч. 2 ст. 84 та ст. 172 КК), сприяння спекулянтам у купівлі або перепродажу товарів посадовою особою з використанням посадових повноважень (статті 19,

154 та 165 КК), одержаня хабара за рахунок коштів державної чи колективної організації, установи, підприємства (статті 168 і 84 КК), втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 208 і стаття закону, що передбачає відповідальність за той злочин, до вчинення якого був залучений неповнолітній), порушення правил дорожнього руху і залишення в небезпеці (статті 215 і 111 КК). Наведено найпоширеніші випадки одночасного заподіяння злочинної шкоди різним об'єктам кримінально-правової охорони.

Разом з тим необхідно відрізняти подібні до них злочини, які є посяганням лише на один об'єкт. Так, посягання на здоров'я (тілесні ушкодження, проведення аборту і т.ін.) іноді супроводяться залишенням потерпілого (потерпілої) у небезпечному для життя стані. Виникає питання, чи ставиться за вину в таких випадках і злочин, передбачений ст. 111 КК. Наприклад, якщо винна особа, заподіяла з мотивів помсти потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, залишила його в небезпечному для життя стані, не надала потерпілому допомоги і втекла з місця події? На практиці у таких випадках діяння додатково, крім статей 101 і 111 КК, не кваліфікується.

У літературі були висловлені різні міркування з цього приводу. Одні автори вважають, що таке діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, інші — що в подібних діяннях сукупності злочинів немає. Наприклад, автори ко-ментаря до Кримінального кодексу РРФСР пишуть: "Якщо дитина, в результаті того, що її було підкинуто, померла або дістала тяжке тілесне ушкодження, дії винної особи кваліфікуються за сукупністю злочинів — за ст. 127 і відповідною статтею Кримінального кодексу про вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень"45. Автор коментаря до ст. 111 КК України не дає відповіді на це запитання46.

Вирішення цього важливого практичного питання може бути винайдено лише з позиції оцінки об'єкта посягання. При цьому необхідно враховувати, що тут виникають дві різні ситуації: а) посягання проти особи спрямовано на один безпосередній об'єкт і б) посягання проти особи спрямовано на два безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони. У першому випадку посягання спрямоване лише проти життя, в другому — проти здоров'я і проти життя.

Якщо винний вчинив замах на вбивство або заподіяв потерпілому смертельне поранення, намагаючись вбити, і залишив його ще живого у небезпечному для життя стані, то діяння є посяганням лише на життя, тобто на один і той же безпосередній об'єкт. Залишення потерпілого в небезпечному для життя стані є в цьому випадку продовженням посягання на життя, ніякого іншого (додаткового) посягання тут немає. Якщо ж суб'єкт вчинив посягання на здоров'я потерпілого (заподіяв тілесні ушкодження чи аборт) і після цього залишив його в небезпечному для життя стані, то він вчинив посягання на два безпосередні об'єкти одночасно — на здоров'я і на життя. Це видно з того, що в момент посягання на здоров'я (тілесні ушкодження, аборт) суб'єкт не посягає на життя потерпілого. Тільки після вчинення цих діянь він залишає потерпілого в небезпечному для життя стані. Залишення в небезпеч-ному для життя стані не охоплюється диспозицією статті про відповідальність за злочин проти здоров'я. Воно утворює окремий самостійний злочин проти здоров'я. Така сама ситуація виникає і при залишенні в небезпеці і заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень внаслідок порушення правил безпеки руху, при зґвалтуванні з наступним залишенням потерпілої в небезпечному для її життя стані та в деяких інших випадках.

Оскільки в таких випадках посягання спрямоване на заподіяння шкоди двом об'єктам (здоров'ю і життю) кримінально-правової охорони, то воно утворює сукупність злочинів проти життя і проти здоров'я. Якщо ж злочин спрямований тільки проти життя (вбивство або замах на вбивство), то наступне залишення потерпілого в небезпечному для життя стані є лише продовженням посягання на його життя, тобто на один і той же об'єкт, і тому нового, окремого посягання при цьому немає. Все вчинене винним є одним злочином проти життя, і тому додаткова кваліфікація діяння за ст. 111 КК є зайвою, не потрібною.

Зазначимо також, що посягання на життя конкретної особи завжди є в той же час і посяганням на її здоров'я. Вбивство чи замах на вбивство завжди заподіює, як правило, і шкоду здоров'ю. Заподіяння шкоди здоров'ю завжди є способом, складовою частиною вбивства. Вбивства не може бути без заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Отже заподіяння тілесних ушкоджень завжди охоплюється вбивством як його невід'ємна складова частина, без якої немає вбивства. Але головне полягає в тому, що при вбивстві чи замахові на вбивство посягання завжди спрямоване тільки на життя, тобто на позбавлення потерпілого життя. Окремого, самостійного посягання на здоров'я цієї ж особи при цьому немає. Якщо ж винний одним діянням одночасно посягає на життя однієї особи і на здоров'я іншої, то воно кваліфікується за сукупністю злочинів (п. "е" ст. 93 та статтями 101 чи 102, чи 105, чи 106 КК залежно від тяжкості заподіяння тілесних ушкоджень)47.

Не утворюється сукупності злочинів і при перепродажу товарів, на які є державні роздрібні ціни, якщо ці товари були викрадені продавцем, оскільки, по-перше, ці товари не були скуплені (а викрадені). Скуповування товарів є обов'язковою ознакою спекуляції — без скуповування товарів немає спекуляції (ст. 154 КК)48. По-друге, як уже зазначалося, вчинення злочинного діяння стосовно викрадених речей (майна) окремого злочину не становить — таке діяння є частиною викрадення, а тому окрема, додаткова кваліфікація його поряд з викраденням (статті 81—84, 862, 140—144 КК) є зайвою.

Немає підстав кваліфікувати за сукупністю злочинів також недбале зберігання вогнепальної зброї і бойових припасів (ст. 224 КК) особою, яка викрала цю зброю і бойові припаси (ст. 223 КК). Таке рішення грунтується на тому, що суб'єктом злочину, передбаченого ст. 224 КК, може бути лише особа, яка зберігає зброю чи бойові припаси легально, на законних підставах49, а предметом цього злочину може бути лише зброя заводського (промислового) виготовлення. З цього випливає висновок, що при законному, але недбалому зберіганні вогнепальної зброї чи бойових припасів, створюється реальна загроза для громадської безпеки, тоді як викрадення вогнепальної зброї чи бойових припасів уже є посяганням на громадську безпеку. Тому наступне недбале зберігання їх є лише продовженням цього посягання на один і той же безпосередній об'єкт кримінально-правової охорони. В постанові Пленуму Верховного Суду України від "Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами" від 8 липня 1994 р. (п. 13) роз'яснюється, що відповідальності за недбале зберігання будь-якої вогнепальної зброї і будь-яких бойових припасів (у тому числі мисливської гладкоствольної рушниці та бойових припасів до них) підлягають і ті особи, які незаконно зберігали ці предмети50. Здається, що на злодія такі обов'язки не покладаються. Крім того, недбале зберігання викраденої зброї чи бойових припасів є продовженням уже вчиненого злочину проти громадської безпеки, а тому подвійна кваліфікація одного посягання на громадську безпеку є безпідставною.

Усе викладене про кваліфікацію злочинів за ознаками безпосередніх об'єктів посягання дає підстави для формулювання загального правила кваліфікації злочинів за сукупністю: діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному безпосередньому об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об'єктові заподіюється факультативне, кваліфікується за сукупністю злочинів51.

Треба зазначити, що Пленум Верховного Суду України останнім часом дав чимало обгрунтованих керівних роз'яснень щодо кваліфікації злочинів за сукупністю. Зокрема у постанові "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 11) є роз'яснення про кваліфікацію за сукупністю закінченого вбивства і замаху на вбивство (при намірі вбити кількох осіб) за п. "г" ст. 93 та ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК52, вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, за ч. 4 ст. 117 і п. "ж" ст. 93 КК53, вбивства, вчиненого при перевищенні влади або посадових повноважень (ст. 94 чи 93 та ч. 2 ст. 166 КК54), хуліганства і вбивства особи, яка припиняла хуліганські дії, за ч. 2 чи ч. З ст. 206 та п. "б" ст. 93 КК55, вбивства, вчиненого з метою заволодіти вогнепальною зброєю, наркотичними засобами або психотропними речовинами, за п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 223 чи ч. З ст. 2292 КК56 та деякі інші. Є багато обгрунтованих роз'яснень Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації злочинів за сукупністю і в інших постановах57.

Кваліфікація сукупності злочинів як одного є невиправданим і безпідставним звільненням винної особи від відповідальності за другий вчинений нею злочин. Так, безпідставно був засуджений лише за один злочин П. Він пообіцяв придбати для Г. фотоапарат іноземного виробництва вартістю близько 10 тисяч крб., за що одержав від Г. 4500 крб. Не маючи змоги дістати такий фотоапарат і в той же час не бажаючи повертати одержані гроші, П. домовився з Г. про зустріч з тим, щоб він передав йому ще 4000 крб. нібито для остаточного розрахунку. На цю зустріч П. взяв молоток, маючи на меті після отримання грошей вбити Г. Одержавши від Г. ще 4000 крб., П. повів його за вигаданою адресою нібито за фотоапаратом і дорогою кілька разів ударив ззаду молотком по голові, намагаючись вбити потерпілого, але головний убір пом'якшив удари і смерть не настала. Судова колегія обласного суду кваліфікувала дії П. за ч. 1 ст. 142 та ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК за сукупністю зазначених злочинів.

Судова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій П. неправильною, виключила з обвинувачення ч. 1 ст. 142 КК і кваліфікувала їх лише за ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК, тобто засудила П. лише за злочин проти особи і безпідставно звільнила його від кримінальної відповідальності за вчинення злочину проти власності. Судова колегія визнала, що у справі з достатньою повнотою встановлено, що, одержавши від Г. 8500 крб., П. не мав наміру придбати для нього дефіцитний фотоапарат і до того ж не мав такої можливості. Він переслідував лише одну мету — в будь-який спосіб привласнити одержані гроші.

Таким чином, судова колегія встановила і довела, що П. вчинив ще до замаху на вбивство Г. шахрайство, відповідальність за яке передбачає ч. З ст. 143 КК. Одним із способів обману при шахрайстві є одержання грошей на придбання товарів за умови, коли злодій не мав наміру виконувати свою обіцянку або плати за роботу, яку винний не мав наміру виконувати58. Отже діяння, вчинене П., містить у собі сукупність злочинів: шахрайство, передбачене ч. 2 ст. 143, та наступний замах на вбивство Г., передбачений ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК.

Але ж і навпаки — покарання особи за два злочини, яка вчинила лише один, — лихо не менше, бо таке покарання, грубо порушує права особи, завдає їй занадто тяжку і невиправдану шкоду, руйнує правосуддя59. Ось чому так прискіпливо потрібно шукати підстави для кваліфікації злочинів за сукупністю, доводити кожний такий випадок.

Уважний аналіз керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України не дає змоги визнати, що всі вони щодо кваліфікації сукупності злочинів мають задовільне обгрунтування. Вважаю, що не можна погодитися з Пленумом Верховного Суду України в тому, що вбивство вагітної жінки — це один злочин, а вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, — це два вбивства, які необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 17, п. "д" ст. 93 та ст. 94 КК60. Така подвійна кваліфікація діяння необгрунтована тому, що як у першому випадку, так і у другому вчинене було вбивством однієї потерпілої, тобто об'єктивні ознаки цих злочинів тотожні. Відрізняються вони лише суб'єктивними ознаками — помилкою винного щодо вагітності потерпілої. Але ж суб'єктивна сторона злочину не може утворювати окремий самостійний злочин, її не можна відокремити від злочину. Суб'єктивна сторона може впли-вати на кваліфікацію діяння (умисне, необережне, вчинене за різними мотивами і т.ін.), але вона не може бути окремим злочином. Крім того, об'єктивне і суб'єктивне в діянні утворюють єдність, яку не можна розривати. Тому і вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, є одним злочином, сукупності злочинів тут немає. Кваліфікувати окремо об'єктивну сторону злочину, а окремо — суб'єктивну немає ніяких підстав.

Не можна визнати достатньо обгрунтованим також роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації за сукупністю злочинів одержання посадовою особою хабара (ст. 168 КК) і зловживання цією особою наданою їй владою чи посадовими повноваженнями (ст. 165 КК), якщо ця особа вчинила за винагороду (хабар) дії, що є злочинними61. Таке рішення необгрунтоване, бо, по-перше, хабар посадовій особі дається, як визнав це і Пленум, лише за виконання чи невиконання певних дій, які ця особа тільки і може виконати чи не виконати, зловживаючи своїми посадовими повноваженнями62. Автор коментаря до ст. 168 КК України правильно відзначає, що вручення посадовій особі подарунків або інших підношень не за певні дії по службі, а з метою підлабузництва, для встановлення або підтримки з нею "добрих" стосунків не є злочином.63. Тобто без зловживання посадовою особою своїми посадовими повноваженнями хабара немає і бути не може. Хабар є платнею за зловживання посадовою особою своїми посадовими повноваженнями.

Тому при одержанні хабара окремого, незалежного від хабара зловживання владою немає. Хабар є передумовою зловживання. Якби хабар не тягнув за собою завжди, у всіх без винятку випадках обов'язкового зловживання владою чи посадовими повноваженнями, то одержання хабара не було б злочином, оскільки воно не становило б ніякої суспільної небезпечності. Суспільна небезпечність одержання хабара посадовою особою як тяжкого злочину (ст. 7' КК) полягає саме у тому, що посадова особа торгує наданими їй посадовими повноваженнями. Від одержання хабара не можна відокремити зловживання владою, оскільки без цього немає хабара. Отже, одержання хабара і зловживання за цю платню своїми повноваженнями є одним злочином.

По-друге, розглянемо твердження, що "виконання чи невиконання службовою особою відповідних дій знаходиться за межами об'єктивної сторони цього злочину". Дійсно, виконання чи невиконання обумовлених хабарем дій знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 168 КК. Але ж хіба перестає бути викраденням розбій від того, що захоплення чи незахоплення чужого майна знаходиться за межами складу злочину, передбаченого статтями 86 та 142 КК? Ні, не перестає, оскільки розбій є корисливим злочином, є викраденням чужого майна, в цьому його суспільна і юридична сутніть. Так само треба бачити і суспільно-юридичну сутність одержання хабара (ст. 168 КК), яку становить не збагачення чиновника, а торгівля ним наданими йому посадовими повноваженнями. Ця торгівля починається уже з початку домовленості про одержання хабара, оскільки хабар не дається за ніщо.

Нарешті, по-третє, склад злочину, передбачений ст. 168 КК, є спеціальний, що його виділив законодавець із загального злочину про відповідальність за зловживання владою чи посадовими повноваженнями (ст. 165 КК). Ці склади злочинів не можуть утворювати ідеальної сукупності, оскільки це буде порушенням волі законодавця. На цій підставі і побудоване правило, що при конкуренції загальної і спеціальної норм діяння кваліфікується лише за спеціальною нормою.

 


1 Див: Никифоров А.С. Совокупность преступлений. — М., 1965. — С. 6. 2

2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 129.

3 Див." п 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 100

4 Див : Постанови... — С. 92—93.

5 Див.: Яковлев А.М. Совокупность преступлений по советскому уго-ловному праву. — М., 1960. — С. 36; Блум МИ. Понятие и признаки совокупности преступлений // Вопросы уголовного права и процесса. — Рига, 1969. — С. ЗО, 36; Малков В.П. Совокупность преступлений. — Казань, 1974. — С. 35, 37.

6 Кистякоеский А Ф. Злементарный учебник общего уголовного права. Часть общая. — К.. 1891. — С. 592. Див. також: Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая. — 1902. — Т. 2. — С. 1322; Лохеицкий А. Курс русского уголовного права. — СПб, 1868. — С. 181.

7 Див.: п. 4 цієї постанови // Юридичний вісник України. — 1995. — № 10—11.

8 Див.: п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами" від 8 липня 1994 р. // Постанови... — С. 198.

9 Див.: Уголовное право УССР. Особенная часта. — С. 171; Ста-шис В.В., Бажано» М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. — Харьков, 1987. — С. 99; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К., 1994. — С. 310.

10 Див.: п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. // Постанови... — С. 117.

11 Див.: Коржанский Н.И. Обьект посягательства и квалификация пре-ступлевий. — Волгоград, 1976. — С. 96—97.

12 Див.: Радянське право. — 1971. — № 6. — С. 107.

13 Див.: Постанови... — С. 117.

14 Див.: постанова Президії Одеського обласного суду від 25 травня 1988 р. у справі Д. // Практика... — С. 215.

15 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 554.

16 Див.: Коржанский Н.И. Ответственность за приобретение, хранение и сбыт имущества, добытого преступным путем. — Волгоград, 1971.

17 Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 89.

19 Див.: Там само. — С. 89.

20 Мокринськчй С. Озорство и хулиганство // Еженедельник советской юстиции. — 1924. — № 37. — С. 879.

21 Див.: п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 95.

22 Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 251; Малков В.П. Совокупность преступлений. — С. 182; Коржанский Н.И. Ос-нования квалификации преступлений по совокупности // Труды ВСШ МВД. — 1978. — Вып. 18. — С. 125, Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. — С. 46—47; Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. — К., 1996. — С. 38.

23 Див.: п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994p. // Постанови... -С. 95.

24 Див.: Постанови... — С. 90.

25 Див.: Яковлев АМ. Совокупность преступлений по советскому уголовному праву. — С. 82; Малков В.П. Совокупность преступлений. — С. 22—23.

26 Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування законодавства про відповідальність за спекуляцію" від 25 червня 1985 р. // Постанови ... — С. 138.

27 Див.: п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // там само. — С. 91.

28 Див.: п. 8 цієї ж постанови // Там само. — С. 88—89.

29 Див.: п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // там само. - С. 101.

30 Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про прак-тику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" від 26 січня 1990 р. // Там само. — С. 202.

31 Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність" від 23 грудня 1983 р. // Постанови... — С. 179.

32 Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 253.

33 Див.: Постанови... — С. 118—119.

34 Див.:п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про згвалтування та інші статеві злочини “ від 27 березня 1992р.//Там само.-С.100.

35 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990 р. в справі Р. // Практика... — С. 105—106; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. в справі К. // Там само. — С. 108—109; постанова президії Запорізького обласного суду від 29 березня 1989 р. а справі Д. // Там само. — С. 104—105; постанова президії Черкаського обласного суду від 15 березня 1990 р. в справі К. // Там само. — С. 107—108.

36 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С.251; Малков В.П. Совокупность преступлений. — С. 182; Коржанский Н.И. Чснования квалификации преступлений по совокупности. — С. 123—129; Тарарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. — С. 46—47.

37 Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1975. — № 4 — С. 10.

38 Див.: п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови . — С. 91.

39 Див.: Там само. — С. 96.

40 Див.: Там само. — С. 115.

41 Див.: Постанови... — С. 101

42 Див.: п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Там само- — С. 115.

43 Див.: п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. // Постанови... — С. 172

44 Див.: п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 91

45 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР. — М., 1971. — С. 292.

46 Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 332—334.

47 Див.: п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 91.

48 Див.: п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування законодавства про відповідальність за спекуляцію" від 25 червня 1985 р. // Там само. — С. 137.

49 Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 692.

50 Див.: Постанови... — С. 198.

51 Див.: Коржанский Н.И. Обьект посягательства и квалификация преступлений. — С. 97

52 Див.: п. 11 цієї ж постанови // Постанови... — С. 90.

53 Див.: п. 15 цієї ж постанови // Там само. — С. 91

54 Див.: п. 29 цієї ж постанови // Там само. — С. 96.

55 Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 89—90.

56 Див.: п. 8 цієї ж постанови // Там само. — С. 88—89.

57 Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Там само. — С. 97—104; постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Там само. — С. 111—123

58 Див.: Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического иму-щества. — С. 151; Матишевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними Преступления. — К., 1996. — С. 75; Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти власності. — К., 1995. — С. 36; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 398—399.

59 Безпідставно, на думку автора, були засуджені Г. за сукупністю злочинів за ч. 215 та ч. 2 ст. 111 КК (див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 2 липня 1991 р. у справі Г. //Практика... — С. 141);Г. за ч. 1 ст. 165 та ст. 172 КК (див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 29 грудня 1988 р. в справі Г. // Там само. — С. 171).

60 Див.: п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 90.

61 Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про хабарництво" від 7 жовтня 1994 р. // Постанови... — С. 151.

62 Див.: Там само.

63 Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 513.


Mon, 06 May 2013 14:00:49 +0000
IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

Конкуренцією кримінально-правових норм називається передбачення певного діяння двома (кількома) кримінально-правовими нормами одночасно1. А.А. Герцензон називав конкуренцією наявність двох чи кількох законів, які рівною мірою передбачають караність певного діяння2. Характерною особливістю конкуренції кримінально-правових норм є те, що вона виникає лише тоді, коли було вчинено один злочин (на відміну від повторності чи сукупності злочинів). Але такий злочин має ознаки, передбачені двома (кількома) кримінально-правовими нормами, тобто при кваліфікації такого злочину виникає конкуренція двох чи більше кримінально-правових норм.

Вирішення конкуренції — це розв'язання питання про те, яка з конкуруючих кримінально-правових норм має бути застосована у конкретному випадку. Конкурують між собою кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за навмисне вбивство (статті 93, 94, 95 та 97 КК), за зловживання посадовими повноваженнями (статті 84, 165, 166, 168 та 172 КК), за посягання на життя особи з мотиву помсти за її службову діяльність (ст. 58, п. "в" ст. 93 та ст. 190' КК), за посягання на статеву свободу жінки (статті 117, 118 та 119 КК), за посягання на власність (статті 81, 82, 83, 86, 140, 141, 142 та 143 КК) та деякі інші.

Конкурувати між собою можуть дві або кілька кримінально-правових норм. Конкуренція зумовлюється диференціацією кримінально-правових норм, прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність, посилюючи її в одних нормах і пом'якшуючи в інших, а також недосконалістю системи кримінального законодавства. Але конкуренція кримінально-правових норм має і позитивну сторону, оскільки сприяє розвиткові кримінального законодавства.

Від конкуренції кримінально-правових норм треба відрізняти їх колізію, яка є результатом неузгодженості між окремими нормами закону, суперечностей між ними, дублювання норм. Не можна погодитися з тим, що для колізії характерна наявність кількох норм, що за змістом суперечать одна одній. За таким розумінням усі норми перебувають у колізії, оскільки більшість з них розходяться за змістом. Якраз навпаки, в колізії перебувають норми, тотожні за змістом, зокрема норми з позначками — статті 70 і 70', 1082 і 1083, 128 і 172, 143 і 155, 1553 і 1556, 1555 і 1557, 1562 і 1563, статті 89, 145 і ст. 159 КК та деякі ін.3 . Колізія кримінально-правових норм — це лише наслідок недоліків побудови системи кримінального законодавства, ніякого позитивного значення вона не має.

Конкуренція кримінально-правових норм, навпаки, є наслідком розвитку законодавства, створення нових кримінально-правових норм, виділення конкретизованих норм з більш загальних, норм, які передбачають відповідальність за окремі випадки вчинення загальних видів злочинів і т.ін. Але недоцільно/ і безпідставно, як зауважує академік В.М. Кудрявцев, свавільно створювати нові норми4. Конкуренція норм, яка не має відповідного обгрунтування, призводить лише до ускладнень кваліфікації злочинів і спричинюється до численних судових помилок. Як свідчить судова практика, такі помилки трапляються при конкуренції норм про відповідальність за вимагання чужого майна (ст. 144 КК) і розбій (ст. 142 КК)5, за вбивство в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК) і навмисне вбивство без пом'якшуючих обставин (ст. 94 КК) 6, за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть потерпілого (ч. З ст. 101 КК) і навмисне вбивство (ст. 94 КК)7, за навмисне вбивство (ст. 94 КК) і вбивство у стані необхідної оборони, але з явним перевищенням її меж (ст. 97 КК)8 та в деяких інших випадках.

Конкуренція кримінально-правових норм буває кількох видів:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів посягання різних кримінально-правових норм;

3) конкуренція цілого — всіх ознак певного складу злочину і частини — певної кількості цих ознак;

4) конкуренція кваліфікуючих ознак одних и тих самих кримінально-правових норм.

У спеціальній літературі наводиться дещо інша класифікація видів конкуренції. В.М. Кудрявцев виділяє два види конкуренції — конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію частини і цілого9. В.П. Малков виділяє такі види конкуренції: а) загальної і спеціальної норм, б) конкуренція спеціальних норм, в) конкуренція норм різних союзних республік, г) конкуренція норм національного законодавства і норм міжнародного права10. С.А. Та-рарухин також виділяє два види конкуренції — конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію цілого і частини11.

Конкуренція загальної і спеціальної кримінально-правових норм виникає з прагнення законодавця диференціювати кримінальну відповідальність шляхом виділення із загальної норми спеціальних норм, які передбачають або більш сувору або пом'якшену відповідальність порівняно із загальною нормою. Наприклад, загальною нормою про відповідальність за умисне вбивство є норма ст. 94 КК. Але законодавець вважає, що навмисне вбивство вчинюється за дуже різних обставин, які або суттєво обтяжують відповідальність (вбивство двох потерпілих, повторне вбивство, вбивство з особливою жорстокістю і т.ін.), або значно пом'якшують відповідальність (вбивство у відповідь на протизаконне насильство з боку потерпілого чи вбивство в стані необхідної оборони). Щоб зробити відповідальність і покарання за вбивство відповідними цим обставинам, законодавець виділив із загальної норми ст. 94 КК спеціальні норми: ст. 93 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин, статті 95 і 97 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин (у стані фізіологічного афекту, спричиненого протиправними діями потерпілого в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж).

Таким же чином із загальної норми ст. 165 КК виділено спеціальні норми про відповідальність за посадові злочини:

ст. 168 КК — зловживання владою чи посадовими повноваженнями за одержання хабара (грошей, цінностей і т.ін.); ст. 172 КК — зловживання посадовими повноваженнями шляхом службового підлогу і т.ін. Оскільки при конкуренції кримінально-правових норм кваліфікації підлягає один злочин, то вирішення конкуренції полягає в застосуванні до вчиненого діяння однієї із усіх конкуруючих норм.

При конкуренції загальної і спеціальної норм конкуренція вирішується за допомогою такого загального правила: застосовується лише спеціальна норма.

Таке вирішення цього виду конкуренції грунтується на волі законодавця, який, виділивши спеціальну норму, вказав — при наявності ознак, передбачених спеціальною нормою, повинна застосовуватися саме вона. У деяких випадках законодавець безпосередньо вказує на це в тексті закону. Зокрема, у п. "з" ст. 93 КК зазначено: "за винятком вбивства, передбаченого статтями 95—97 КК", а в ч. 2 ст. 106 КК — "умисне легке тілесне ушкодження без наслідків, вказаних у частині 1 цієї статті".

При застосуванні загального правила кваліфікації злочинів при конкуренції загальної і спеціальної норм, згідно з яким діяння повинно кваліфікуватися лише за спеціальною нормою, треба мати на увазі дві дуже важливі обставини:

1. Конкуренція загальної і спеціальної норм вирішується з допомогою цього правила лише за умови, що винна особа вчинила один злочин. Якщо ж винна особа вчинила два або більше (кілька) злочинів, то кваліфікація цих злочинів залежатиме від виду сукупності злочинів. Якщо вчинені злочини утворюють ідеальну сукупність, то їх кваліфікують як один злочин за правилом: при ідеальній сукупності злочинів, діяння кваліфікується як один злочин за спеціальною кримінально-правовою нормою, оскільки загальна і спеціальна норми не можуть утворювати ідеальної сукупності злочинів12.

При реальній сукупності злочини можна кваліфікувати за сукупністю загальної і спеціальної норм. Наприклад, судова колегія Верховного Суду України визнала правильною кваліфікацію діяння Н. за ч. 1 ст. 165 та ч. 2 ст. 168 КК, який, працюючи інспектором оперативної частини ВТУ, не раз одержував хабарі від ув'язнених за придбання і пронесення до ВТУ спиртних напоїв. Крім того, Н., зловживаючи своїм посадовим становищем, придбав через ув'язненого Л. незаконно виготовлені засудженими ножі, запальнички та інші речі, постачав Л. сигарети, часи, цукерки та інші продукти, позичав у Л. гроші. Отже діяння Н. створюють реальну сукупність злочинів, передбачених ч. 1 ст. 165 і ч. 2 ст. 168 КК, за що його й було засуджено за сукупністю цих злочинів13.

2. Співвідношення загальної і спеціальної кримінально-правових норм є відносним, оскільки певна кримінально-правова норма може бути загальною відносно однієї і спеціальною відносно іншої норми. Зокрема норма п. "в" ст. 93 КК є спеціальною (з обтяжуючими відповідальність обставинами) відносно загальної норми ст. 94 КК, але вона є загальною нормою, що передбачає відповідальність за вбивство у зв'язку із службовою діяльністю потерпілого, відносно норм статей 58 і 190' КК, які відносно п. "в" ст. 93 КК є спеціальними нормами. Норма ст. 172 КК є спеціальною відносно загальної норми ст. 165 КК, але вона є загальною відносно норм, що передбачають відповідальність за інші види спеціальної посадової фальсифікації документів — статті 174 і 176 КК14.

На цій підставі всі норми про відповідальність посадових осіб можна розташувати у такій послідовності: статті 165, 168, 172, 147, 167, 135 та 2152 КК. Кваліфікація за цими нормами підкоряється правилу; при конкуренції поряд розташованих норм діяння кваліфікується за наступною (останньою)15. Наприклад, при наявності у вчиненому діянні ознак статей 165 і 168 КК діяння кваліфікується за ст. 168 КК, при наявності ознак статей 167 і 135 КК діяння кваліфікується за ст. 135 КК і т.ін.

Основним і найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція безпосередніх об'єктів злочинного посягання. Конкуренція безпосередніх об'єктів посягання виникає у зв'язку з тим, що злочин заподіює суспільно небезпечну шкоду не одному, а кільком об'єктам одночасно. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння. Таким чином, оскільки злочин заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди не одному, а кільком безпосереднім об'єктам кримінально-правової охорони, то при кваліфікації діяння необхідно виділити ті суспільні відносини, які в цьому конкретному випадку є головним, визначальним, провідним об'єктом посягання. Інші безпосередні об'єкти цього посягання, яким заподіюється шкода, є додатковими чи факультативними.

У визначені головного безпосереднього об'єкта злочину є суттєві розбіжності. Одні автори головним безпосереднім об'єктом злочину визнають ті суспільні відносини, ті інтереси, які законодавець, створюючи певну кримінально-правову норму, прагнув поставити під охорони кримінального закону16. Здається, що таке визначення безпосереднього об'єкта злочину невдале, оскільки в ньому немає головної ознаки цього об'єкта. Основним у цьому визначенні є вказівка на прагнення законодавця поставити об'єкт під охорону кримінального закону. Таке твердження є суперечливим, оскільки і додатковий об'єкт за своєю важливістю і цінністю заслуговує на кримінально-правову охорону. Наприклад, здоров'я людини однаковою мірою охороняється кримінальним законом поряд з відносинами власності при грабежі і розбої, зі статевою свободою при зґвалтуванні і т.ін. Звідси стає зрозумілим, що сутність головного безпосереднього об'єкта не в цьому.

Визначальними ознаками головного безпосереднього об'єкта злочину є те, що з посягання на головний об'єкт випливає суспільна сутність злочину, що головний об'єкт злочину визначає його суспільну сутність. Зокрема хуліганство у багатьох випадках заподіює шкоду здоров'ю, відносинам власності, але суспільна сутність хуліганства полягає в посяганні на громадський спокій (порядок). Те саме можна сказати і про розбій, суспільна сутність якого — посягання на відносини власності.

Отже, головний безпосередній об'єкт можна визначити як ті суспільні відносини, посягання на які є суспільною сутністю певного злочину і з метою охорони яких було створено саме цю кримінально-правову норму. Доцільно було б у визначенні поняття головного безпосереднього об'єкта вказати на те, що він є найціннішим з усіх інших об'єктів, яким завдається шкода внаслідок цього злочину. Але для чинного кримінального законодавства це не характерно. Головний об'єкт має бути визначальним для кваліфікації злочину та для розміщення певної норми у Кримінальному кодексі. При такому підході до побудови системи кримінального законодавства норми про відповідальність, зокрема за розбій, слід віднести до глави про злочини проти особи, а норми про відповідальність за знищення майна загальнонебезпечним способом — до глави про злочини проти громадської безпеки і т.ін.

Додатковим безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, посягання на які не становить суспільної сутності цього злочину, але які руйнуються цим злочином поряд з головними або яким загрожує небезпека порушення разом з головними. Такими є здоров'я при розбої (статті 86 і 142 КК), життя чи здоров'я при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), власність при диверсії (ст. 60 КК), пошкодженні шляхів і транспортних засобів (ст. 78 КК), життя і здоров'я при порушенні правил охорони праці (ч. 2 ст. 135 КК) та деякі ін. Особливість додаткового об'єкта полягає в тому, що він у багатьох випадках є самостійним об'єктом злочину і потребує кримінально-правової охорони.

Факультативним безпосереднім об'єктом злочину визнаються ті суспільні відносини, які певним посяганням в одних випадках зазнають шкоди, а в інших — ні. Наприклад, при умисному знищенні чи пошкодженні чужого майна (статті 89 і 145 КК) в одних випадках заподіюється смерть потерпілих, а в інших випадках вчинення цих злочинів такі наслідки не настають.

Класифікація безпосередніх об'єктів "по горизонталі" має велике не тільки пізнавальне, а й практичне значення для кваліфікації злочинів. Значення це полягає в тому, що діяння кваліфікують лише за головним безпосереднім об'єктом. Тому практично дуже важливо з усіх об'єктів, які внаслідок певного злочину зазнають шкоди, виділити головний. Виділити головний і додатковий безпосередні об'єкти у вчиненому діянні — одне з важливих завдань кваліфікації злочину. Якщо не проводити такого розрізнення між кількома безпосередніми об'єктами, то в деяких випадках неможливо правильно кваліфікувати діяння. Саме тому припускаються помилки при відмежуванні і кваліфікації, зокрема, хуліганства і злочинів проти особи.

Деякі автори не погоджуються з думкою, що хуліганство посягає на два об'єкти — правила співжиття і здоров'я особи17. Але професор Н.Ф. Кузнецова змушена визнати, що, поряд з громадським порядком, хуліганство заподіює шкоду також особі і відносинам власності. Ця обставина змушує виділити головне благо (об'єкт), на яке спрямоване посягання і яке зумовлює кваліфікацію діяння. Без цього неможливо з'ясувати, чому хуліганство, поєднане із заподіянням легких тілесних ушкоджень або з пошкодженям чи знищенням чужого майна незначної вартості, не потребує додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи і власності.

Ті автори, які не відрізняють головного безпосереднього об'єкта посягання від додаткового припускаються помилок у визначенні безпосереднього об'єкта окремих злочинів. Зокрема в "Курсі радянського кримінального права" визнається, що безпосереднім об'єктом посягання під час диверсії (ст. 60 КК), поряд з економічною основою держави, є також особа, її життя і здоров'я. Але оскільки автори праці при цьому не відрізняють головного об'єкта диверсії (економічна основа держави) від факультативного (життя, здоров'я, власність), то незрозуміле, чому це діяння не кваліфікується і за статтями про відповідальність за посягання на особу та власність. Виділення факультативного (додаткового) об'єкта має важливе значення тому, що він не є обов'язковою ознакою конкретного складу злочину і не завжди його називають серед кваліфікуючих обставин злочину. Але безперечно, що заподіяння злочинної шкоди поряд з головним об'єктом ще й додатковому (факультативному) значно підвищує суспільну небезпечність діяння. Цю обставину має враховувати суд, призначаючи покарання.

Оскільки факультативний безпосередній об'єкт посягання не е обов'язковою ознакою складу злочину і не завжди впливає на кваліфікацію діяння, хоч значною мірою підвищує суспільну небезпечність посягання і тяжкість заподіяної злочином шкоди, то було б доцільно завжди вказувати факультативний об'єкт як одну з кваліфікуючих ознак складу злочину.

Таким чином, скоєння діяння має головний безпосередній об'єкт посягання, додатковий і факультативний. Одночасне заподіяння злочином суспільно небезпечної шкоди кільком безпосереднім об'єктам називається конкуренцією безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони18. Конкуренція безпосередніх об'єктів виникає при скоєнні розбою (статті 86 і 142 КК), при викраденні, вчиненому посадовою особою зі зловживанням нею своїми посадовими повноваженнями (ст. 84 КК), при вбивстві, поєднаному із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 КК), порушенні правил охорони праці (ст. 135 КК), завідомо неправдивому доносі (ст. 177 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) та багатьох інших злочинах. Оскільки в таких випадках кожен з конкуруючих безпосередніх об'єктів є самостійним об'єктом кримінально-правової охорони, то для кваліфікації діяння важливо враховувати всі особливості цих об'єктів і заподіювану їм шкоду.

Конкуренція об'єктів значно ускладнює кваліфікацію злочинів і спричинюється до помилок. Немає єдності у кваліфікації таких злочинів і в судовій практиці. Зокрема по-різному кваліфікуються: дії матеріально відповідальних осіб по приховуванню нестач, допущених ними внаслідок халатності, за статтями 165 і 167 КК19, хоч матеріально відповідальні особи (продавці, касири, їздові, водії, комір-вики та ін.) не є посадовими особами, а тому вони не можуть відповідати за ст. 165 КК; посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК) кваліфікується за сукупністю злочинів за п. "в" ст. 93 КК, а посягання на життя державного діяча у зв'язку з його державною діяльністю (ст. 58 КК) кваліфікується як один злочин20; заподіяння смерті потерпілому з необережності при розбої кваліфікується за сукупністю злочинів (статті 142 і 98 КК), а заподіяння смерті потерпілому з необережності при вимаганні чужого майна (ст. 862 чи ст. 144 КК) кваліфікується як один злочин21.

Такі розбіжності у кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об'єктів посягання вимагають ретельного дослідження проблеми і вироблення правил кваліфікації злочинів при конкуренції об'єктів. Конкуренція безпосередніх об'єктів зумовлюється складністю суспільного життя. Все-загальна поєднаність явищ реальної дійсності призводить до того, що злочини у багатьох випадках заподіюють шкоду кільком суміжним суспільним відносинам. Встановлюючи кримінальну відповідальність за певні злочини, законодавець враховує цю особливість злочинного заподіяння шкоди.

Конструкція складу злочину, віднесення його до конкретної глави в системі законодавства проводиться з урахуванням злочинної шкоди, заподіюваної злочином усім безпосереднім об'єктам. Але вирішальним при цьому є головний безпосередній об'єкт, тобто той з усіх, заради охорони якого створено відповідну кримінально-правову норму і заподіяння шкоди якому є сутністю даного злочину. При цьому заподіяння шкоди додатковому, другорядному об'єктові відсувається на друге місце, але враховується законодавцем.

Крім того, треба зазначити, що шкода цьому додатковому об'єктові в одних випадках заподіюється, а в інших — ні. Наприклад, при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), тероризуванні засуджених (ст. 692 КК), розбійному нападі (статті 86 і 142 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) та деяких інших злочинах, поряд з головними об'єктами, неминуче заподіюється і шкода особі. Але оскільки особа як об'єкт кримінально-правової охорони при вчиненні таких злочинів є лише додатковим об'єктом, то названі злочини не є посяганнями на особу, і тому вони віднесеш законодавцем до глав про злочини проти інших суспільних відносин. За загальним правилом, додатковий безпосередній об'єкт посягання при вчиненні таких злочинів з точки зору громадських інтересів є менш суспільно цінним порівняно з головним об'єктом. Так, державна влада (головний об'єкт) є більш суспільно цінним благом порівняно з особою (додатковий об'єкт) при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК).

У деяких випадках більш цінним є додатковий об'єкт. Життя людини (додатковий об'єкт) є більшою цінністю порівняно з безпечними умовами праці (ст. 135 КК) чи безпекою руху автомототранспортних засобів (ст. 215 КК), оскільки ці умови і безпека охороняються не заради самих себе, а для охорони, у першу чергу, життя та здоров'я людей.

Виділення з кількох конкуруючих безпосередніх об'єктів злочину головного, додаткового і факультативного22 значно полегшує проблему кваліфікації діяння, але повністю її не вирішує. Для цього ще необхідно з'ясувати ролі додаткового і факультативного об'єктів у механізмі вчинення злочину. До того ж виявляється, що у багатьох випадках заподіяння шкоди додатковому об'єктові є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному. Іноді шкода головному об'єктові може бути заподіяна лише шляхом заподіяння шкоди додатковому. Наприклад, викрадення державного чи колективного майна посадовою особою (ст. 84 КК) не може бути вчинене інакше, як тільки шляхом використання цією особою своїх посадових повноважень на шкоду державним інтересам або інтересам окремих громадян (ст. 165 КК). Протиправне заволодіння державним чи колективним майном хоч би й посадовою особою, але без використання нею своїх службових повноважень утворює вже інший злочин23. Так само і розбійний напад інакше не може бути вчинений як тільки шляхом застосування насильства або погрози застосувати насильство, небезпечного для життя чи здоров'я власника, володільця майна або його охоронця. Неможливий також неправдивий донос без наклепу.


Таким чином, оскільки заподіяння шкоди додатковому об'єктові є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові і інакше цю шкоду не можна йому заподіяти, то з цього можна зробити висновок, що склади таких злочинів охоплюють заподіяння шкоди і додатковому об'єктові. Отже, подібні діяння належить кваліфікувати лише за тією статтею кримінального закону, яка передбачає відповідальність за посягання на головний об'єкт.

Протилежне рішення призвело б до висновку, що при посяганні на життя державного діяча, наприклад, діяння належить кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 58 та п. "в" ст. 93 КК, а викрадення державного чи колективного майна посадовою особою шляхом зловживання своїми повноваженнями — за сукупністю статей 84 і 165 КК. Але це була б штучна і невиправдана сукупність, оскільки посягання в цих злочинах визначається спрямованістю на один об'єкт.

Ті злочини, при вчиненні яких заподіяння шкоди додатковому об'єктові не є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, при вчиненні яких шкода додатковому об'єктові заподіюється не завжди, утворюють сукупність злочинів, що їх кваліфікують за відповідними статтями за сукупністю.

Характерним прикладом цього є хуліганство, яке водночас заподіює шкоду кільком безпосереднім об'єктам: громадському порядку, здоров'ю, честі, гідності громадян (потерпілих), а також відносинам власності. При цьому деяким з цих об'єктів хуліганство заподіює шкоду неминуче, завжди (громадському спокою, честі, гідності). Власне порушення громадського порядку тільки й можливе способом грубого нехтування нормами поведінки, чемності і моралі, що неминуче призводить до приниження, плюндрування гідності, честі оточуючих хулігана осіб, в чому і виявляється неповага до суспільства. З цього випливає висновок, що заподіяння шкоди честі, гідності потерпілих є способом хуліганського діяння, а тому воно повністю охоплюється складом хуліганства. Щодо заподіяння шкоди здоров'ю чи майнової шкоди, то заподіяння такої шкоди не є способом чи складовою частиною хуліганських дій, способом порушення громадського порядку. Тому хуліганство, поєднане із заподіянням шкоди здоров'ю чи майнової шкоди, належить кваліфікувати за сукупністю відповідних статтей КК24. Взагалі треба зазначити, що зведення мотиву злочину (хуліганства) до складу злочину є суттєвою логічною і юридичною помилкою, оскільки щоразу виникає

штучно створена проблема — як кваліфікувати діяння і його мотив25.

Таким же чином кваліфікується розбійний напад, поєднаний з вбивством потерпілого, вбивство, поєднане із зґвалтуванням та інші подібні діяння. При цьому треба мати на увазі, що розбійний напад завжди охоплює заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень, тобто завжди охоплює заподіяння шкоди здоров'ю, оскільки без заподіяння шкоди здоров'ю (чи погрози заподіяти таку шкоду) немає розбою. У ч. 2 ст. 86 та ч. З ст. 142 КК йдеться про заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Але заподіяння смерті потерпілому складом розбою не охоплюється. В таких випадках скоєне утворює сукупність злочинів26. Обгрунтування такої кваліфікації є в законі. В диспозиції статей 86 і 142 КК вказується на насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погрозу застосувати до неї таке насильство, а також на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Про заподіяння смерті потерпілому у статтях 86 і 142 КК не йдеться. Отже, розбійний напад завжди поєднаний з посяганням на здоров'я потерпілого. Заподіяння смерті при розбійному нападі не є обов'язковою ознакою злочину.

Не можна погодитися з тим, що розбійний напад охоплює також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть з необережності, тобто злочин, передбачений ч. З ст. 101 КК27.

Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України про кваліфікацію розбійного нападу, поєднаного із заподіянням смерті потерпілому, у всіх випадках за сукупністю злочинів є обгрунтованими28.

Отже, розбійний напад як діяння, що ніяк не пов'язане із заподіянням смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті, а тому таке діяння завжди кваліфікують за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 86 чи ч 3 ст. 142 і п. "а" ст. 93 КК або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст 142 і ч. З ст. 101 КК, або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 і ст. 98 КК.

Все викладене можна узагальнити у вигляді такого правила кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об'єктів: діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому безпосередньому об'єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів29.

Застосування цих правил у законотворчій і правозастосовчій діяльності значно полегшить кваліфікацію злочинів як за їх сукупністю, так і при конкуренції безпосередніх об'єктів посягання. Якщо застосувати ці правила до кваліфікації, зокрема, вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, заподіяння шкоди здоров'ю і залишення в небезпеці, заподіяння шкоди здоров'ю представникові влади під час опору чи насильства над ним, то це дасть можливість грунтовно і без помилок кваліфікувати такі діяння: в одних випадках як один злочин, в інших — за сукупністю злочинів.

Так, умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, завжди утворює сукупність злочинів. Ця кваліфікація грунтується на тому, що конкуруючі об'єкти (життя і статева свобода чи статева недоторканність) не перебувають у такому тісному зв'язку, який є, зокрема, при розбої, бандитизмі чи хуліганстві. Ні вбивство не є способом зґвалтування, ні зґвалтування не є складовою частиною вбивства. Цей злочин заподіює шкоду двом об'єктам, але кожному окремо, тому і кваліфікувати ці злочини треба окремо. Жодне з цих діянь не є способом вчинення іншого, тому вони не охоплюють одне одного і кваліфікація скоєного лише за п. "ж" ст. 93 КК буде, на нашу думку, неповною, необгрунтованою і тому неправильною.

Конкуренція безпосередніх об'єктів злочину виникає також при посяганнях на честь, гідність, життя і здоров'я представників влади, працівників міліції, народних дружинників і військовослужбовців, при хуліганстві та деяких інших злочинах. Вибір головного безпосереднього об'єкта посягання для правильної кваліфікації забезпечується і в цих випадках за тими самими правилами, що їх було розглянуто вище.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів" від 26 червня 1992 р. (п. 8) роз'яснюється, що заподіяння легких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, побоїв потерпілим — народному дружинникові чи військовослужбовцю — охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 188' КК і кваліфікується як один злочин, а заподіяння працівникові міліції середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження при опорі утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 188' та ч. 2 ст. 1892 КК30. Заподіяння шкоди здоров'ю при цьому є способом вчинення іншого більш тяжкого злочину. Якщо ж заподіяння шкоди одному об'єктові є способом заподіяння шкоди іншому, головному об'єктові посягання, то діяння утворює один злочин.

Так само як один злочин кваліфікується посягання на життя працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця у зв'язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку (ст. 190' КК), поєднане із заподіянням їм побоїв, тілесних ушкоджень чи застосуванням до них іншого насильства.

Хуліганські дії, що супроводилися погрозою вбивством, образою громадянина, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких ушкоджень) чи пошкодженням державного і колективного майна або приватного майна громадян без обтяжуючих обставин, також кваліфікуються як один злочин тільки за відповідною частиною ст. 206 КК. Вчинення поряд з хуліганством більш тяжких злочинів, передбачених ст. 101, частинами 2 і 3 ст. 89 та ч. 2 ст. 145 КК, кваліфікується за сукупністю злочинів31.

У названих постановах Пленуму Верховного Суду України вказується і на обгрунтування такої кваліфікації — в цих випадках посягання на здоров'я особи є способом заподіяння шкоди більш цінному об'єктові посягання, способом вчинення більш тяжкого злочину32. При цьому заподіювана додатковому об'єктові шкода (здоров'ю, життю, честі, гідності, власності) не залишається поза увагою законодавця. Її враховують при визначенні тяжкості вчиненого злочину у санкції кримінально-правової норми.

Необхідно взяти до уваги й те, що в ч. 2 ст. 206 КК йдеться про хуліганство, поєднане з опором представникові влади чи представникові громадськості, який виконує обов'язки по охороні громадського порядку, без застосування насильства. Тобто у ч. 2 ст. 206 КК встановлено кримінальну відповідальність за опір без насильства представникам влади чи громадськості. А тому застосування до цих осіб опору, поєднаного з насильством, не охоплюється нормою ч. 2 ст. 206 КК, вона не передбачає відповідальності за посягання такої тяжкості. Отже, такий злочин утворює сукупність посягань і повинен кваліфікуватися за ч. 2 чи ч. З ст. 206 КК та статтями, які передбачають відповідальність за таке насильство (ч. 2 ст. 188, ч. 2 ст. 188', ст. 1894 та ч. 2 ст. 190 КК).

При конструюванні окремих кримінально-правових норм завжди необхідно зважати на можливу конкуренцію безпосередніх об'єктів посягання. І якщо з'ясується, що заподіяння шкоди додатковому об'єктові є неминучим, якщо він є складовою, невід'ємною частиною посягання на головний об'єкт, то в таких випадках норма про відповідальність за посягання на головний об'єкт має враховувати заподіяння шкоди і додатковому об'єктові. Якщо при цьому різна тяжкість шкоди додатковому об'єктові має різне кримінально-правове значення, то така норма повинна містити в собі і заподіяння шкоди додатковому об'єктові будь-якої тяжкості, включаючи і найтяжчу, як це передбачають норми про відповідальність за бандитизм, порушення правил охорони праці та інші злочини.

Дехто з дослідників виділяє як окремий вид конкуренції конкуренцію цілого і частини33. Академік В.М. Кудрявцев запропонував правило вирішення цього виду конкуренції: з двох (кількох) норм має застосуватися та норма, яка повніше охоплює всі фактичні ознаки вчиненого діяння34.

Конкуренцією частини і цілого називають відповідність деяких ознак одного складу злочину (частина) ознакам іншого складу злочину (ціле). При цьому виділяють деяку спільність ознак усіх елементів одного та другого складів злочину (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони).

Уважно аналізуючи конкуренцію частини і цілого, легко переконатися, що вона є іншою назвою конкуренції безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони. Різні посягання на об'єкти, які конкурують між собою, мають деякі різні ознаки об'єктивної і суб'єктивної сторони злочину. Але сутність явища від цього не змінюється. В.М. Кудрявцев називає конкуруючими норми статей 98 і 135 КК як приклад конкуренції частини (ст. 98 КК) і цілого (ст. 135 КК), оскільки стаття 135 КК має більш широкі ознаки об'єкта посягання (безпечні умови праці і життя потерпілого), то очевидно, що в цьому випадку ми маємо конкуренцію безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони.

Ще очевидніше це у випадках, коли конкуренцією частини і цілого називають вчинення діяння, при якому одне з них є способом вчинення іншого. Для вирішення цієї конкуренції пропонується правило: у тих випадках, коли норма, що передбачає відповідальність за спосіб вчинення злочину, конкурує з нормою, що передбачає відповідальність за весь злочин у цілому, повинна застосовуватись остання35. За своєю сутністю це те саме правило, яке ми запропонували для вирішення конкуренції безпосередніх об'єктів, але викладене іншими словами.

З'ясовується також, що не всі елементи складу злочину можуть конкурувати як частина з цілим. Неможлива, зокрема, конкуренція між формами вини, оскільки якщо особа "допускає" настання злочинних наслідків, то вона не може їх "не бажати", тобто одні види вини виключать інші. Конкурувати можуть мотиви вчинення злочину, але вони у багатьох випадках вирішального значення для кваліфікації діяння не мають. Взагалі конкуренція частини і цілого окремого ні теоретичного, ні практичного значення не має.

Третім видом конкуренції є конкуренція простих і кваліфікованих складів злочину. Така конкуренція виникає між різними видами одного й того самого злочину, які відрізняються між собою деякими об'єктивними ознаками — додатковими діями (наприклад, вчинення певного злочину повторно), способом вчинення злочину (наприклад, відкрито — статті 82 і 141 КК на відміну від таємного способу — статті 81 і 140 КК) або більш тяжкими наслідками (ч. З ст. 101, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 111, ч. 4 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 165 та ч. З ст. 215 КК).

До цього виду конкуренції належить і конкуренція різних кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за різні види одного й того ж злочину, один з яких передбачає пом'якшуючі відповідальність обставини, а інший — ще більш пом'якшуючі (зокрема, ст. 95 КК передбачає пом'якшуючі обставини навмисного вбивства, а ст. 97 КК — ще більш пом'якшуючі обставини). Таке співвідношення пом'якшуючих відповідальність обставин має вирішальне значення для кваліфікації злочинів. При конкуренції пом'якшуючих і ще більш пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу (пріоритет) мають більш пом'якшуючі відповідальність обставини36.

Але конкурують між собою не тільки норми з пом'якшуючими обставинами, конкурують також пом'якшуючі і обтяжуючі відповідальність обставини вчинення злочину. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин діяння кваліфікується за нормою, що передбачає пом'якшуючі обставини, які мають перевагу над обставинами, що обтяжують відповідальність. Так, при вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю вагітної жінки (обтяжуючі обставини — пункти "д" і "е" ст. 93 КК) особою, яка перебувала у стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина — ст. 95 КК), вчинене кваліфікується лише за ст. 95 КК. За наявності пом'якшуючих та ще більш пом'якшуючих обставин перевага віддається останнім. Тому вбивство, вчинене у стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина — ст. 95 КК) з мотиву захисту, але з перевищенням меж необхідної оборони (ще більш пом'якшуюча обставина — ст. 97 КК), кваліфікується лише за ст. 97 КК37.

Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин має важливе практичне значення. Він дає можливість вишикувати однорідні кримінально-правові норми у певній послідовності і сформулювати загальне правило кваліфікації злочинів, передбачених ними. Усі норми, які передбачають відповідальність за вбивство, можуть утворити таку послідовність: статті 93, 94, 95 КК; норми про відповідальність посадових осіб можуть утворити таку послідовність: статті 165, 168, 172, 147, 167, 135 та 2152 КК. Можна сформулювати загальне правило кваліфікації таких злочинів: при конкуренції поряд розташованих норм діяння кваліфікується за останньою з двох конкуруючих.

Однак це правило можна використовувати лише за умови, що конкуруючі норми мають спільні ознаки складу злочину. Якщо таких спільних ознак немає, то такі норми не можуть утворювати конкуренції. Так, немає ознак суб'єкта у посадових злочинах. Судова колегія Верховного Суду у справі К., засудженого за ч. 2 ст. 135 КК, вказала, що згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах, пов'язаних з порушеннями правил охорони праці" від 10 жовтня 1982 р. відповідальність посадової особи за ст. 135 КК може настати лише при нещасних випадках з особами, які мають постійний чи тимчасовий зв'язок з даним підприємством — з тими, хто безпосередньо на ньому працює, прибув у відрядження, на практику або стажування, та іншими особами, діяльність яких пов'язана з цим виробництвом. Заподіяння шкоди іншим потерпілим не є порушенням правил безпеки праці, а тому таке діяння не має ознак злочину, передбаченого ст. 135 КК. На цій підставі судова колегія Верховного Суду України перекваліфікувала дії К. з ч. 2 ст. 135 на ст. 167 КК38.

Конкурують між собою і різні склади одного і того ж злочину. Наприклад, різні частини однієї і тієї ж статті про відповідальність за розкрадання чужого майна (частини 1, 2, 3 і 4 статей 81, 82, 140, 141 КК, частини 1, 2 і 3 статей 83, 84, 8б2, 142, 143 та 144 КК), про відповідальність за хуліганство (частини 1, 2 і 3 ст. 206 КК), за спекуляцію (частини 1, 2 і 3 ст. 154 КК), за одержання хабара (частини 1, 2 і 3 ст. 168 КК) та ін. Така конкуренція є конкуренцією між простим (головним) складом злочину і кваліфікованим. У цій конкуренції частини перші названих статей є простими, а частинами 2 і 3 (4) є кваліфікованими складами злочину, виділеними законодавцем за певними додатковими ознаками (повторністю, вчинення злочину групою осіб, заподіяння злочином тяжкої шкоди і т.ін.).

Оскільки у виділенні кваліфікованих складів злочину відбивається воля законодавця, то кваліфіковані склади злочинів мають перевагу (пріоритет) над простим складом. Така конкуренція вирішується кваліфікацією злочину за статтею, що передбачає кваліфікований склад злочину39. Пленум Верховного Суду України в постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п.23) роз'яснив, що у випадку вчинення винною особою кількох злочинів, передбачених різними частинами статей 140, 141, 143 та 144 КК, її дії, якщо немає інших кваліфікуючих ознак, належить кваліфікувати за ч. 2 тієї чи іншої статті. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно. В разі вчинення особою кількох посягань на власність різними способами (таємно, відкрито, із застосуванням обману чи нападом на потерпілого) перший злочин (якщо немає інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за ч. 1 відповідної статті, а інші, вчинені повторно, — за ч. 2 відповідних статей КК40. Тобто Пленум Верховного Суду грунтовно обмежує конкуренцію простих і кваліфікованих складів злочину рамками лише однієї статті закону, що передбачає відповідальність за один вид посягання. Не можуть конкурувати між собою склади злочинів, які мають суттєві відмінності за ознаками об'єктивної сторони, наприклад крадіжка і розбій.

Ці загальні положення кваліфікації різних частин однієї й тієї ж статті стосуються і кваліфікації багатьох інших злочинів: спекуляції — ст. 154 КК, одержання хабара — ст. 168 КК, хуліганства — ст. 206 КК, порушення правил безпеки руху — ст. 215 КК та деяких інших.

Виняток, як ми вже зазначали, Пленум Верховного Суду України зробив лише для кваліфікації зґвалтування, передбаченого різними частинами ст. 117 КК41.

Взагалі конкуренція різних частин однієї й тієї ж статті вирішується за правилом: норма, що передбачає відповідальність за більш тяжкий кваліфікований вид злочину, охоплює менш тяжкий. Зокрема розкрадання державного чи колективного майна (статті 81—84 КК), вчинене повторно або за попереднім говором групою осіб (ч. 2 ст. 81 і ч.2 ст. 82 КК) з проникненням у приміщення чи інше сховище (ч. З ст. 81 і ч. З ст. 82 КК), кваліфікується лише за ч. З ст. 81 чи ч. З ст. 82 КК, але за вину ставляться всі обтяжуючі обставини, передбачені ч. 2 цих статей.

Таким чином, маємо три види конкуренції кримінально-правових норм і правила їх вирішення:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм, що вирішується застосуванням правила: при конкуренції загальної і спеціальної норм діяння кваліфікується лише за спеціальною нормою;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів кримінально-правових норм, яка вирішується застосуванням правил: діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин за нормою, що передбачає посягання на головний об'єкт; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому безпосередньому об'єктові заподіюється факультативне, кваліфікується за сукупністю злочинів;

3) конкуренція простих і кваліфікованих складів злочину, що вирішується застосуванням правил: норма, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, охоплює менш тяжкий спосіб вчинення цього злочину;кваліфікований склад злочину має перевагу (пріоритет) над простим складом злочину; норма з пом'якшуючими відповідальність обставинами — над загальною нормою.

 


1 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 240, Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следст-венной практике. — С. 46.

2 Див.: Герцензон А.А. Квалификация преступлений. — С. 21.

3 Див.: Основы теории государства и права. — М., 1960. — С. 336.

4 Див.: Кудрявцев В Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 249—250.

5 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 13 грудня 1988 р. у справі Я. // Практика... — С. 84—85.

6 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990 р. у справі Р. // Там само. — С. 105—106; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. у справі К. // Там само — С. 108—109

7 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 11 червня 1990 р. у справі 3. // Там само. — С. 96—97.

8 Див.: постанова президії Донецького обласного суду від 4 березня 1992 р. у справі М. // Там само. — С. 119—120.

9 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 251, 258.

10 Див.: Малков В.П. Совокупность преступлений. — С. 182.

11 Див.: Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. — С. 46, 52.

12 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 27 лютого 1986 р. у справі К. // Практика...— С. 162; постанова президії Чернігівського обласного суду від 1 березня 1988 р. у справі Р. // Там само. — С. 158—159.

13 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 25 липня 1985 р. у справі Н. // Практика... — С. 168—169.

14 Див.: Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. — Волгоград, 1992. — С. 18—19.

15 Див.: Коржанський М. Про принципи уголовного права України // Право України. — 1995. — № 11. — С. 71.

16 Див.: Фролов Е.А. Понятие непосредственного (основного), дополни-тельных и факультативных обьектов уголовно-правовой охраны и их значение для квалификации посягательств на социалистическую собственность: Материалы конференции. — Свердловск, 1968. — С. 94—97.

17 Див • Кузнецова Н Ф. Значение преступных последствий. — М., 1958. — С. 123, Курс советского уголовного права. Часть общая. — Л. 1968. — С. 299-300.

18 Див.: Коржанский II И. Обьект носягательства и квалификация пре-ступлений. — Волгоград, 1976. — С. 90—91.

19 Див : п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду Укрїни "Про практику застосування судами України законодавства в справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації" від 24 червня 1983 р. // Постанови... — С. 80.

20 Див.: п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Там само. — С. 95.

21 Див.: п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" // Постанови... — С. 114—115

22 Див.: Коржанский Н.И. Обьект и предмет уголовно-правовой охра-ны. — М., 1980. — С. 79—83.

23 Див.: п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства в справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації" від 24 червня 1983 р. // Постанови... — С. 79—80.

24 Див.: Гальченко Ф., Матышевский П., Яценко С. Квалификация ху-лиганства // Сов. юстиция. — 1972. — № 13. — С. 8—9.

25 Див.: Коржанский Н.И. Обьект посягательства и квалификация пре-ступлений. — С. 41—44.

26 Див.. п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 115.

27 Див.: Советское уголовное право. Часть особенная. — М., 1964. — С. 117—118.

28 Див.: п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 114—115.

29 Див.: Коржанский Н.И. Обьект посягательства и квалификация пре-ступлений. — С. 97; Його ж. Обьект и предмет уголовно-правовой охра-ны — М., 1980. — С. 215—223.

30 Див.: Постанови... — С. 161.

31 Див.: п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. // Там само. — С. 172.

32 Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. // Постанови... — С. 171.

33 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений, — С. 258—270; Тарарухин С.А. Квалификация преступлений. — С. 52—55.

34 Див.: Кудрявцев В.Н. Вказана праця. — С. 259.

35 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 263.

36 Див.: Коржачський М.Й. Про принципи уголовного права України // Право України. — 1995. — № 11. — С. 71.

37 Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 199І р. // Постанови... — С. 29.

38 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 27 лютого 1986 р. у справі К. // Практика... — С. 162.

39 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 253.

40 Див.: Постанови... — С. 118—119.

41 Див.: п. 12 постанови Пленум Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 100.


Mon, 06 May 2013 14:03:31 +0000
V. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ

Груповим називається злочин, у спільному вчиненні якого безпосередньо брали участь двоє чи більше осіб.

Кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за різні види групових злочинів. Тут ми розглянемо лише деякі загальні питання кваліфікації групових злочинів. Докладніше кваліфікація групових злочинів розглядатиметься при аналізі конкретних видів групових злочинів — розкрадання, зґвалтування, спекуляції, хабарництва та всіх інших. Першим і найпоширенішим груповим злочином визнається співучасть у вчиненні навмисного злочину (ст. 17 КК). Співучастю називається навмисне спільне вчинення злочину двома чи більше особами (ч. 1 ст. 17 КК).

Другим різновидом групового злочину є вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб (ч. 2 ст. 79, ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 82, ч. 2 ст. 83, ч. 2 ст. 84, ч. 2 ст. 86, ч. 2 ст. 862, ч. З ст. 123', ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 223 та ч. 2 ст. 2292 КК) або групою осіб (ч. З ст. 117 і ч. 2 ст. 122 КК).

Попередній зговір означає, що двоє чи більше осіб заздалегідь або напередодні домовились про спільне вчинення злочину. Ця домовленість може бути укладена за досить тривалий час — за кілька днів, тижнів чи місяців до вчинення злочину. Вона може бути досягнута і за кілька годин чи хвилин до початку вчинення злочину. Слова закону "за попереднім зговором групою осіб" вказують лише на те, що ця ознака має місце в діях осіб, які до початку вчинення злочину домовилися про спільні дії. Цю підвищену суспільну небезпечність вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб відзначив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 25). В ній вказано, що викрадення належить кваліфікувати як вчинене за попереднім зговором групою осіб тоді, коли у вчиненні відповідного злочину брали участь за домовленістю як співвиконавці дві і більше особи[i]. З цього роз'яснення Пленуму випливає, що діяння може кваліфікуватися як вчинене за попереднім зговором групою осіб, якщо:

1) у вчиненні злочину брали участь кілька осіб (дві чи більше особи), які діяли як співвиконавці злочину; в діях двох осіб, один з яких був підмовником (чи пособником), а другий — виконавцем, цієї кваліфікуючої ознаки злочину немає;

2) зговір про вчинення злочину спільно, загальними зусиллями був складений до початку вчинення злочину. Якщо зговір про спільне вчинення злочину виник вже в процесі вчинення злочину, під час вчинення діяння, то воно не може кваліфікуватися як вчинене за попереднім зговором групою осіб, оскільки у цьому випадку не було попереднього зговору[ii].

Головним змістом цієї кваліфікуючої ознаки "вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб" є зговір, тобто домовленність двох чи більше осіб вчинити злочин спільно, загальними поєднаними зусиллями. Спільність вчинення злочину включає загальну усвідомленість кожного співвиконавця про те, що у вчиненні злочину беруть участь кілька осіб, що вони діють спільно, взаємопоєднано, допомагають один одному і кожен з них розраховує на таку взаємодопомогу. Спільність вчинення злочину — це не тільки вчинення подібних дій в один і той же час, в одному й тому ж місці.

Автор коментаря ст. 17 КК, на наш погляд, безпідставно визнає двох осіб співвиконавцями викрадення. Один з них "шляховий обхідник побачив, що його напарник краде з товарного вагона взуття, підійшов до вагона і викрав з нього 9 пар ялових чобіт". У чому ж співучасть таких дій? Співучасть є лише там і тоді, де і коли один співучасник сприяє вчиненню злочину іншому, а цей останній усвідомлює і сприймає таке сприяння. Без цієї умови дії окремих осіб не мають спільності, поєднаності, а тому не можуть кваліфікуватися як співучасть, як вчинення злочину спільними зусиллями. Автор наводить цей випадок як приклад співвиконавства без попереднього зговору, але в цьому прикладі немає не тільки попереднього, а й будь-якого зговору[iii].

Спільність вчинення злочину — це головним чином усвідомленість згуртованості, єдності всіх учасників злочину, розуміння того, що злочин чиниться гуртом (що надає сили, впевненості), і кожен співучасник, розуміючи спільність вчинення злочину, розраховує на підтримку, на взаємодопомогу, на сприяння з боку інших співучасників.

Деякі злочини можуть кваліфікуватися як вчинені групою осіб і без їх попереднього зговору про вчинення цього злочину (ч. З ст. 117 і ч. 2 ст. 122 КК). Як зазначив Пленум Верховного Суду, для визнання зґвалтування вчиненим групою осіб не вимагається попереднього зговору між учасниками злочину. Тобто зговір про вчинення таких злочинів може виникнути і під час вчинення посягання.

Третім видом групового злочину є вчинення злочину організованою групою (п. 2 ст. 41, ч. З ст. 8б2, ч. З ст. 144, ч. З ст. 154 та ч. З ст. 1556 КК).

Деякі злочини за своєю юридичною сутністю можуть бути вчинені лише групою осіб: зговір про насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 56' КК), бандитизм (ст. 69 КК), масові безпорядки (ст. 71 КК), організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок (ст. 1873 КК), створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп, а так само і участь у цих формуваннях чи групах (ст. 1876 КК).

Учинення деяких злочинів групою осіб значно підвищує їх суспільну небезпечність, але закон не передбачає посилення покарання за них у разі вчинення їх за попереднім зговором групою осіб чи організованою групою. До таких злочинів належать: посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК) або на життя представника іноземної держави (ст. 59 КК), умисне вбивство (статті 93 і 94 КК), заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 101 КК), опір представникові влади (ст. 188 КК), опір працівникові міліції, народному дружинникові або військовослужбовцю (ст. 188' КК), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 2172 КК), насильницьке введення в організм іншої особи наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 22915 КК) та ін.

Для практики кваліфікації злочинів найбільше значення мають ознаки злочинів, що їх вчинила за попереднім зговором група осіб чи організована група. Кваліфікація таких злочинів має суттєві особливості, оскільки у деяких випадках співучасть не утворює групи. Так, вчинення розкрадання чужого майна (державного, колективного, індивідуального) у співучасті не завжди має таку ознаку як вчинення його за попереднім зговором групою осіб і не завжди кваліфікується за ч. 2 статтей 81, 82, 83, 84, 86, 862 та 140—144 КК.

Безпідставно, зокрема, були засуджені за вчинення викрадення державного майна за попереднім зговором групою осіб: М-ков — за ч. 2 ст. 81 КК, а М. — за ст. 19 і ч. 2 ст. 81 КК. Вони були визнані винними у тому, що водій автомашини М-ков на прохання М. продав йому 400 л бензину під час перевезення бензину з нафтобази до радгоспу. Розглянувши справу, президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій М-кова і М. неправильною. Було встановлено, що бензин викрав М-ков, а М. безпосередньої участі у злочині не брав, він лише підмовив М-кова вчинити крадіжку і купив у нього цей бензин. Як зазначила президія обласного суду, під розкраданням, вчиненим за попереднім зговором групою осіб, слід розуміти таке, в якому брали участь двоє або більше осіб, що заздалегідь домовились про це. Оскільки М. безпосередньої участі у злочині не брав, дії його і М-кова не можуть кваліфікуватися як крадіжка державного майна, вчинена за попереднім зговором групою осіб. На підставі наведеного президія обласного суду змінила вирок і кваліфікувала дії М-кова як крадіжку державного майна за ч. 1 ст. 81 КК, а М. — як підмову до вчинення зазначеного злочину за ст. 19 і ч. 1 ст. 81 КК[iv].

Пленум Верховного Суду України роз'яснив судам, що крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання чужого майна кваліфікуються як вчинені за попереднім зговором групою осіб лише тоді, коли у вчиненні відповідного злочину брали участь за домовленістю як співвиконавці дві і більше особи[v]. З цього безперечно треба зробити висновок — якщо інші співучасники викрадення були підмовниками або пособниками, то немає підстав кваліфікувати таке викрадення як вчинене за попереднім зговором групою осіб.

Президія Івано-Франківського обласного суду у справі Ч. зазначила, що така кваліфікуюча ознака розкрадання, як вчинення його за попереднім зговором групою осіб, ставиться підмовникові за вину лише тоді, коли вона охоплювалась його умислом.[vi]

Так само і зґвалтування кваліфікується як вчинене групою осіб за ч. З ст. 117 КК лише тоді, коли група осіб діяла погоджено з метою вчинення насильницького статевого акту з потерпілою. Якщо винні особи діяли погоджено відносно кількох потерпілих, хоч кожен з них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу, дії кожного кваліфікуються як зґвалтування, вчинене групою осіб[vii].

Зґвалтування також визнається як вчинене групою осіб (ч. З ст. 117 КК) лише тоді, коли всі співучасники були співвиконавцями злочину. Співвиконавством визнаються і дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою. Дії такої особи визнаються співвиконавством зґвалтування, вчиненого групою осіб, і кваліфікуються за ч. З ст. 117 КК. Дії учасника групового зґвалтування кваліфікуються за ч. З ст. 117 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших підстав, передбачених законом, не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Це роз'яснення Пленуму Верховного Суду України має певну обмеженість. Дії виконавця злочину можна кваліфікувати за ч. З ст. 117 КК лише за сукупністю умов:

1) неосудний чи малолітній був учасником злочину, брав якусь участь у його вчиненні, якимось чином допомагав виконавцеві у його вчиненні, а не був лише спостерігачем події;

2) малолітній, який не досяг віку кримінальної відповідальності, але має вік 12—13 років і може надати певну фізичну чи психічну допомогу виконавцеві злочину. Здатність надати виконавцеві злочину суттєву допомогу у вчиненні зґвалтування повинна бути критерієм для визнання певної особи учасником злочину, а дії виконавця мають кваліфікуватися як зґвалтування, вчинене групою осіб за ч. З ст. 117 КК.

Дії особи, яка сприяла вчиненню групового зґвалтування, але сама особисто статевого акту з потерпілою не вчинила і не застосовувала щодо неї насильства під час її зґвалтування іншими особами, кваліфікуються як пособ-ництво, тобто за ст. 19 і ч. З ст. 117 КК[viii].

Спекуляція кваліфікується за ч. 2 ст. 154 КК як вчинене за попереднім зговором групою осіб за умови, що всі учасники цього злочину були його співвиконавцями. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, співвиконав-ство у спекуляції полягає в безпосередній участі двох або більше осіб у скуповуванні і перепродажу товарів з метою наживи, в тому числі у випадку розподілу між ними ролей, коли скуповування проводилось одним, а перепродаж — іншим учасником злочину.

Сприяння спекулянтам у скуповуванні і перепродажу товарів або інші дії (підшукування покупців, надання транспорту) кваліфікується як співучасть у спекуляції за статтями 19 і 154 КК[ix].

Одержання хабара кваліфікується за ознакою вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб (ч. 2 ст. 168 КК), якщо у вчиненні злочину як співвиконавці брали участь дві і більше посадові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після надходження пропозиції про дачу хабара, але до його одержання. Спів-виконавцями вважаються посадові особи, які одержують хабар за виконання чи невиконання дій, які кожен з них міг чи повинен був виконати, використовуючи посадові повноваження: Для кваліфікації одержання хабара, як вчиненого групою осіб за попереднім зговором, не має значення, як були розподілені ролі між співвиконавцями, чи всі вони повинні були виконувати або не виконувати обумовлені дії, чи усвідомлював той, хто дав хабар, що в одержанні хабара беруть участь кілька посадових осіб[x].

Найнебезпечнішими є злочини, що вчинюються організованою групою. Пленум Верховного Суду України зазначив, що організованою групою слід вважати стійке об'єднання двох і більше осіб, які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоч би у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у тому числі і шляхом дачі хабарів службовим особам), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо[xi].

У цьому визначенні поняття організованої групи Пленум Верховного Суду України назвав її мінімальні характерні ознаки. По-перше, навряд чи може бути організованою злочинна група, що складається з двох осіб, та й взагалі чи можна таке об'єднання назвати організацією. По-друге, не виділив Пленум таку обов'язкову рису організації як її структура — наявність певних підрозділів та організаційні зв'язки між ними, запровадження та додержання певної дисципліни. До речі, як свідчить досвід, організовані злочинні групи характеризуються суворим додержанням дисципліни, а її порушення жорстоко караються. По-третє, не позначив Пленум і такої ознаки організованої злочинної групи як мета її створення. Будь-яка організація починається з мети свого створення (для вчинення не взагалі злочинів, а конкретних, певних злочинів — контрабанди, викрадень транспортних засобів, вимагання грошей, цінностей (рекет), вчинення нападів тощо). По-четверте, не вказав Пленум і на таку обов'язкову ознаку організованої злочинної групи як наявність матеріальної бази — приміщень, транспорту, зв'язку, коштів, друку, охорони тощо. Без будь-якої матеріальної бази ніяка організація існувати не може.

Отже, організована група — це стійке об'єднання кількох осіб, які спеціально зорганізувалися для більш-менш тривалої злочинної діяльності. Узагальнивши наведене, можна виділити такі ознаки організованої злочинної групи:

1) наявність статуту — розробленого (хоч би в загальних рисах) і схваленого учасниками групи плану злочинної діяльності і визначеної мети діяльності групи;

2) створення організаційної структури — підрозділи, їх керівники, підпорядкованість, підзвітність і їх конкретні завдання;

3) наявність організатора (керівника);

4) конспірація — прикриття своєї діяльності, налагодження корупційних зв'язків з органами влади;

5) вербування нових членів;

6) наявність загальних правил поведінки, ієрархія стосунків між учасникам організації;

7) наявність матеріальної бази — приміщень, транспорту, сховищ, коштів тощо[xii].

Пленум Верховного Суду зазначив, що організована група від групи осіб відрізняється головним чином ступенем зорганізованості. Звичайно, що організована група має вищий ступінь стійкості, зорганізованості, ніж випадкова група, що вчинила злочин за попереднім зговором. Але ступінь зорганізованості організованої групи не повинен впливати на кваліфікацію діяння, нею вчиненого. Діяння належить кваліфікувати як вчинене організованою групою незалежно від ступеня стійкості, зорганізованості цієї групи.

Інше рішення могло призвести до того, що ступінь стійкості, зорганізованості групи став би предметом доведення, для чого потрібно було б враховувати кількість членів організації, термін її існування, діяльності, наявність у неї організаційних структур, матеріальної бази і т.ін.

Визначення стійкості, згуртованості, зорганізованості групи має значення лише для відмежування організованої групи від інших випадків вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб. У постанові Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про бандитизм" від 7 липня 1995 р. (п. 2) роз'яснюється, що групу слід вважати стійкою за умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї входять, мають єдині наміри щодо вчинення злочинів[xiii]. Від інших злочинів, вчинених групою осіб, за попереднім зговором групою осіб чи організованою групою, бандитизм відрізняється найбільш високим ступенем внутрішньої організації, стійкості, згуртованості та озброєності[xiv]. Якщо організована група являє собою банду, то діяння, скоєні її членами, кваліфікуються лише за ст. 69 КК. Але якщо банда вчинить злочин, за який законом встановлено більш сувору відповідальність, ніж за бандитизм (наприклад, умисне вбивство за обтяжуючих обставин — ст. 93 КК, посягання на життя державного діяча — ст. 58 КК), то такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів бандитизму і того більш тяжкого злочину, що вчинила банда.

 


[i] Див.: Постанови ..— С. 119.

 

[ii] Див.: Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического иму-щества. — С. 216—217; Матьишвский. П.С. Преступления против собст-венности и смежные с ними преступления. — С. 126; Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. — С. 97.

 

[iii] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 61.

 

[iv] Див.: постанова президії Луганського обласного суду від 12 вересня 1984 р. у справі М-кова і М. // Практика... — С. 24.

 

[v] Див.: п. 25 постанови Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 119.

 

[vi] Див.: постанова президії Івано-Франківського обласного суду від 25 грудня 1987 р. у справі Ч. // Практика... — С. 25—26.

 

[vii] Див.: п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 100.

 

[viii] Див.: постанова президії Черкаського обласного суду від 3 квітня 1992 р. у справі А., який безпосередньої участі у зґвалтуванні не брав, а лише допоміг іншим засудженим обманом привести потерпілу до місця зґвалтування // Практика... — С. 28.

 

[ix] Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за спекуляцію" від 25 червня 1982 р. // Постанови... — С. 138—139.

 

[x] Див.: п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про хабарництво'' від 7 жовтня 1994 р. // Там само. — С. 155.

 

[xi] Див.: п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 119—120.

 

[xii] Див.: Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. — К., 1996. — С. 255.

 

[xiii] Див.: Юридичний вісник України. — 1995. — № 10—11.

 

[xiv] Див.: п. 8 цієї ж постанови // Постанови...


Mon, 06 May 2013 14:08:41 +0000
VI. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ

VI. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ


Помилкою у кримінальному праві називається спотворена, неправильна уява особи, що скоює злочин, про юридичну сутність і караність вчинюваного нею діяння.

При вчиненні злочину особа може помилятися щодо багатьох ознак вчинюваного нею діяння:

1) легальності чи забороненості законом вчинюваного діяння;

2) міри покарання за вчинений злочин;

3) кваліфікації вчиненого діяння за відповідною статтею кримінального закону;

4) потерпілого — жертви злочину;

5) спрямованості посягання на певний об'єкт кримінально-правової охорони;

6) властивостей предмета злочину;

7) характеру і розміру заподіяної злочином шкоди. Всі ці помилки злочинця мають різне юридичне значення для визначення підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочину і призначення міри покарання.

Іноді в практиці застосування кримінального законодавства виникає питання — знала чи не знала особа, яку притягують до кримінальної відповідальності, про протиправність вчиненого нею діяння, про його забороненість кримінальним законом? Такі питання постають нечасто тому, що всі правові системи сучасності додержуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє порушника закону від відповідальності. Тобто існує презумпція знання закону всіма громадянами, іноземцями, що перебувають на території держави, та особами без громадянства[i].

Але презумпція знання закону всіма, на кого поширюється його дія, не абсолютна. За деяких виняткових обставин (тяжка хвороба, закордонне відрядження, стихійні лиха, які виключали можливість ознайомитись з текстом закону) особа може бути звільнена від відповідальності за порушення закону, якщо вона не знала про заборону вчинення певного діяння.

Отже, як правило, помилка щодо легальності чи забороненості діяння не впливає на відповідальність, кваліфікацію злочину і призначення покарання. Але кожна особа може доводити, що у неї не було можливості ознайомитися з законом, який вона порушила. За доведеності таких обставин вона звільняється від відповідальності.

Помилка злочинця щодо кваліфікації його діяння за тією чи іншою нормою кримінального закону чи щодо міри покарання за вчинене діяння ніякого практичного значення не має. Закон вимагає від громадянина знання забороненості певного діяння взагалі, а не конкретно. Для кримінальної відповідальності має значення знання взагалі про забороненість викрадення чужого майна і зовсім не має значення, якою кримінально-правовою нормою передбачається відповідальність за конкретне вчинене викрадення.

Найбільше практичне значення для кваліфікації злочинів має помилка в об'єкті і предметі посягання. При вчиненні злочину іноді виникає помилка злочинця в об'єкті і предметі посягання, внаслідок чого діяння незалежно від волі винного спрямовується на інший об'єкт кримінально-правової охорони чи на інший предмет злочину. Спотворена уява суб'єкта щодо справжньої спрямованості його діяння відома в кримінальному праві як "помилка в об'єкті". Але уважний аналіз слідчо-судової практики свідчить, що помилка в об'єкті у багатьох випадках є помилка в предметі посягання і що ці два різновиди помилок мають різне кримінально-правове значення.

Помилка в об'єкті кримінально-правової охорони трапляється тоді, коли винна особа вчинює посягання не на ті суспільні відносини, які охоплювалися її умислом, і незалежно від її волі заподіює шкоду іншим суспільним відносинам. Причому помилка в об'єкті посягання можлива лише щодо родового, видового чи безпосереднього об'єктів. На рівні загального об'єкта помилка неможлива, оскільки будь-який злочин посягає на суспільні відносини, тобто загальний об'єкт завжди один і той же, а тому помилитися в ньому не можна.

Помилка в родовому об'єкті посягання полягає у неправильній уяві винної особи щодо спрямованості вчинюваного нею діяння на певний об'єкт. Вважаючи, що його дії спрямовані на одні суспільні відносини, суб'єкт насправді посягає на суспільні відносини іншого роду. У слідчо-судовій практиці такі помилки трапляються при вчиненні посягань на власність, управління, особу та деяких інших злочинів. Наприклад, викрадаючи державне чи колективне майно, винний вважає, що викрадає індивідуальне майно або вчинює браконьєрство; посягаючи на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця, він вважає, що вчинює злочин проти приватної особи і т.ін.

Помилка в родовому об'єкті посягання впливає на кваліфікацію діяння. Оскільки у такому випадку об'єктові, на який суб'єкт, на його думку, посягає, насправді шкода не заподіюється, то таке посягання по суті є лише замахом, невдалою спробою заподіяти певну суспільно небезпечну шкоду. Отже сумлінна помилка особи винного щодо родового об'єкта посягання кваліфікується як замах на вчинення злочину. Немає підстав кваліфікувати таке діяння як закінчене посягання на згаданий об'єкт, бо у цій сфері суспільного життя шкоду не було заподіяно. Не можна таке діяння кваліфікувати і як посягання на той об'єкт, якому шкоду було фактично заподіяно, оскільки такі наслідки не охоплювалися умислом винної особи.

Вирішальним для кваліфікації злочину при помилці в родовому об'єкті є суб'єктивний намір особи і фактично заподіяна шкода. Якщо ці обставини у справі не з'ясовані чи встановлені неповно, то при кваліфікації злочину можна припуститися помилки. Наприклад, за вироком обласного суду К. засуджено за ст. 86' КК. Працюючи бригадиром найманої бригади, К. одержав від колгоспу за виконані роботи 132 287 крб., з яких 65161 крб. привласнив. Пленум Верховного Суду України, розглянувши справу, визнав засудження К. за ст. 86' КК необгрунтованим, оскільки К. привласнив не колгоспні гроші, а заволодів обманом грошима членів бригади, яким зобов'язаний був їх виплатити. У зв'язку з цим Пленум дії К. перекваліфікував зі ст. 86' на ч. 2 ст. 143 КК[ii].

Особливо ретельно повинна досліджуватися спрямованість на певний об'єкт кримінально-правової охорони у випадках викрадення індивідуального майна, за яке державна чи колективна організація матеріально відповідає перед власником (здане її для зберігання, перевезення, на комісію і т.ін.). Якщо винна особа, викрадаючи таке майно, про відповідальність державної або громадської організації перед власником не знала і вважала, що вона заподіює шкоду громадянинові, то засудження цієї особи за викрадення державного чи колективного майна буде необгрунтованим. Таке діяння належить кваліфікувати як замах на викрадення індивідуального майна.

Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 22) роз'яснив, що у випадках, коли державна чи колективна організація у зв'язку з певними відносинами була зобов'язана зберігати передане їй майно громадян, викрадення, вчинене особою, яка усвідомлювала, що матеріально відповідає за вказане майно ця організація, належить кваліфікувати як злочин проти державної чи колективної власності. Викрадення майна, яке хоч і було в приміщенні державної чи колективної організації, але не передане їй на зберігання, належить кваліфікувати як злочин проти приватної власності. Якщо ж, помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на свою користь приватне майно, бажаючи викрасти державне чи колективне майно, або звернув на свою користь державне чи колективне майно, бажаючи викрасти приватне майно, його дії належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав вчинити. Дії особи, яка, викрадаючи чуже майно, допускала, що воно може належати як громадянинові, так і державній чи колективній організації, кваліфікуються залежно від фактичної належності майна[iii].

Для правильної кваліфікації викрадення необхідно встановити — на заволодіння яким майном (державним, колективним, індивідуальним) був спрямований умисел винної особи. Деякі помилки кваліфікації злочинів зумовлені саме тим, що ця обставина не була з'ясована і доведена. Цікавою щодо цього є справа В., засудженого військовим трибуналом за викрадення державного майна шляхом шахрайства. У вагоні потягу В. знайшов три акредитиви з контрольними листами до них, що їх загубив громадянин Г., і вирішив скористатися ними. Для цього В. обманом отримав в установі два порожні бланки доручення з гербовою печаткою і підписом посадової особи цієї установи, підробив їх від імені Г. і таким чином отримав за акредитивами велику суму грошей, які використав на свої потреби. Військова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій В. неправильною і вказала, що об'єктом злочину у даному випадку є не державна, а індивідуальна власність, оскільки В. викрав гроші, які належали громадянинові Г. Та обставина, що вони тимчасово перебували в ощадній касі, юридичного значення не має. Ощадна каса не несе перед власником акредитива матеріальної відповідальності, якщо він загубив обидві частини акредитива (власне акредитив і контрольний листок до нього). Військова колегія скасувала всі судові рішення у справі В. і повернула її на нове розслідування, оскільки органи слідства не з'ясували і не встановили змісту і спрямованості умислу винного. При цьому колегія вказала, що вирішальне значення для кваліфікації викрадення має зміст суб'єктивної сторони вчиненого — якщо він усвідомлював, що державна організація несе перед власником матеріальну відповідальність, то його дії належить кваліфікувати як викрадення державного майна; якщо ж він усвідомлював обставини, які виключають відповідальність державної організації перед громадянином, то його дії відповідно до умислу належить кваліфікувати як викрадення індивідуального майна. Коли ж винний, не знаючи умов відповідальності ощадної каси перед власником акредитива, допускав і те й інше, то вчинене ним діяння належить кваліфікувати залежно від фактично заподіяної шкоди[iv].

Іноді при викраденні чужого майна винний впевнений у його належності, але помиляється і чинить злочин проти іншого виду власності. Вирішальним у таких випадках є не фактична належність майна, а умисел винної особи. Кваліфікація такого викрадення залежить від спрямованості умислу — як замах на викрадення того майна, яке охоплювалося умислом (при помилці), або як закінчений злочин (без помилки).

Помиляючись, винна особа може замість викрадення вчинити, наприклад, посягання на інтереси рибного чи мисливського господарства або навпаки. Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" від 26 січня 1990 р. (п. 11) зазначив, що дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водних тварин, що їх вирощують колгоспи, радгоспи, інші підприємства та організації у спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або заволодіння рибою, водними тваринами, виловленими цими організаціями, або дикими тваринами і птахами, що перебувають у розплідниках і вольєрах, кваліфікуються як розкрадання державного чи колективного майна[v] за умови, що це їм було відомо. Якщо ж винна особа сумлінно помилялась, то її дії належить кваліфікувати за правилами помилки в об'єкті, тобто як замах на незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом за статтями 17 і 162 КК.

У деяких випадках обстановка вчинення злочину і особливості викраденого майна не дають підстав для висновку про його належність. За таких обставин винна особа рівною мірою допускає, що майно належить державній організації чи громадянинові. При такому прямому невизначеному умислі викрадення кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду, оскільки винний однаковою мірою бажав заподіяти будь-кому шкоду, тобто його намір охоплював заподіяння шкоди кожному з можливих родових об'єктів.

Таким же чином кваліфікується посягання при помилці і в інших родових об'єктах, наприклад посягання на честь, гідність і життя представників влади, працівників міліції, членів громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовців, якщо потерпілий таким не є, а лише видає себе за названих осіб, або якщо винний не знає завідомо про те, що посягає на таких осіб.

Узагальнюючи викладене і судову практику, можна сформулювати загальні правила кваліфікації злочинів при помилці в родовому об'єкті посягання:

1. При помилці в родовому об'єкті посягання діяння належить кваліфікувати як замах на заподіяння шкоди тому об'єктові, що його охоплював умисел винної особи.

2. Якщо обстановка вчинення злочину не давала можливості визначити родову належність об'єкта посягання, то діяння кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду.

Помилка у видовому об'єкті можлива лише у тих випадках, коли видові об'єкти мають подібне суспільне значення і розрізняються кримінальним законодавством. Зокрема відносини державної і колективної власності є різними видовими об'єктами кримінально-правової охорони, але кримінальним законодавством вони не розрізняються, і тому помилка у спрямованості посягання на них юридичного значення не має. При особливому виділенні законодавством видового об'єкта і помилці у спрямованості посягання на видовий об'єкт воно кваліфікується за правилами помилки в родовому об'єкті. Наприклад, чинне кримінальне законодавство виділяє як такі об'єкти життя державного діяча (ст. 58 КК), життя новонародженої дитини (ст. 96 КК), статеву недоторканність малолітньої (ч. 4 ст. 117 КК) та деякі інші.

На рівні безпосереднього об'єкта помилка в об'єкті можлива (наприклад, замість Петренка позбавлено життя Круп— ченка, помилково майнову шкоду заподіяно не Сидорчуку, а Вітруку і т.ін.), але така помилка юридичного значення не має, оскільки всі безпосередні об'єкти охороняються кримінальним законом однаковою мірою і охорона їх не має ніяких особливостей. Так, життя кожної особи — рівноцінний об'єкт кримінально-правової охорони. Тому позбавлення життя іншої особи, ніж тієї, яку намагався вбити винний, не змінює ні підстав кримінальної відповідальності, ні кваліфікації злочину, ні призначення міри покарання.

Трапляються помилки злочинця також у предметі злочину і в потерпілому. Помилки в предметі злочину можливі при викраденнях чужого майна, самоуправстві, порушенні конституційних прав громадян, незаконному полюванні та деяких інших злочинах. За загальним правилом, помилка у предметі злочину не має кримінально-правового значення і не впливає на кваліфікацію діяння. Для підстав кримінальної відповідальності і кваліфікації злочину не має значення, що винний помилився і замість кожуха викрав фуфайку, купив крадене міндобриво замість цементу, придбав анашу замість героїну. Така помилка в предметі злочину юридичного значення не має, оскільки з приводу кожного з цих предметів існують відповідні суспільні відносини, які є об'єктом таких посягань. Тому вчинення заборонених кримінальним законом дій щодо різних предметів одного роду не змінює юридичної сутності діяння і в тих випадках, коли винний, помиляючись, викрав, придбав, збув, зберігав, перевіз чи переслав і т.ін. інший предмет цього ж роду. Наприклад, різні предмети, які належать до майна, валютних цінностей, зброї, наркотиків.

Отже, помилка і предметах злочину одного роду юридичного значення не має, оскільки злочинний вплив на. однорідні предмети не має суспільних особливостей — він призводить до заподіяння шкоди одним і тим же суспільним відносинам і тому охоплюється одними й тими ж кримінально-правовими нормами.

Юридичне значення має тільки помилка в різнорідних предметах, які внаслідок своїх властивостей віднесені законодавством до різних груп: а) майно, б) валютні цінності, в) ліс, г) зброя, д) наркотики, е) документи, ж) порнографічні предмети і т.ін. Вчинення помилково заборонених кримінальним законом дій відносно предмета, що належить до іншого роду, ніж вважав винний, утворює лише замах на вчинення злочину, оскільки злочинний вплив на цей предмет не може заподіяти шкоду суспільним відносинам, які охполювалися умислом винного. Якщо винний, наприклад, вважає, що викрадає у громадянина гладкоствольну мисливську рушницю, а насправді він викрав нарізну вогнепальну зброю (зброю іншого роду), то скоєне утворює замах на викрадення індивідуального майна, оскільки крадіжка у громадян гладкоствольної мисливської рушниці згідно з законом кваліфікується за ст. 140 КК[vi].

Таким чином, злочинний вплив за помилкою на предмет іншого роду кваліфікується як замах на злочин, пов'язаний з впливом на той предмет, який охоплювався умислом винного.

Особливим видом помилки в предметі злочину є посягання на відсутній предмет. Такі посягання завжди кваліфікуються як замах на вчинення злочину (невдала спроба викрасти гроші з порожнього сейфа, викрадення порожнього гаманця тощо).

Аналогічне кримінально-правове значення має й помилка в потерпілому. За наявністю особливих ознак потерпілого (представники влади, працівники міліції, неповнолітні і т.ін.) і помилки винного у ньому діяння кваліфікується відповідно до умислу винного. Якщо винна особа, помиляючись, цих ознак не врахувала, то діяння не можна кваліфікувати за тими нормами кримінального закону, які їх передбачають. У таких випадках мають застосовуватися загальні норми. Так, посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК), працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця (ст. 190' КК) і т.ін., якщо винний не знає про те, що потерпілий є такою особою, кваліфікується як злочин проти особи. Пропозицію кваліфікувати діяння при помилці в особі потерпілого, що має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів (ст. 58 і п. "в" ст. 93 КК) не можна визнати обгрунтованою, оскільки вона порушує волю законодавця[vii].

Взагалі помилка винного щодо потерпілого має суттєве значення для кваліфікації злочинів, передбачених ч. З ст. 108, ч. З ст. 117, ст. 120, ч. 2 ст. 122, ст. 208 та ч. 2 ст. 2295 КК. Сумлінна помилка винного щодо віку потерпілого виключає кваліфікацію діяння за цими нормами. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, кваліфікація діяння за ч. З ст. 117 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачити[viii].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що помилка в предметі злочину і в потерпілому, за загальним правилом, кримінально-правового значення не має і на кваліфікацію діяння не впливає. При помилці в предметі злочину і в особі потерпілого, особливі ознаки яких виділені законодавством, діяння кваліфікується як посягання на той предмет чи потерпілого, які охоплювалися умислом винного.

Окремо треба сказати про замах на негодящий об'єкт[ix]. Автор коментаря ст. 17 КК називає негодящий об'єкт "неналежним"[x]. Перш за все зазначимо, що назва "негодящий об'єкт" помилкова за своєю суттю. Кримінальний закон не охороняє і не повинен охороняти негодящі об'єкти. В цивілізованому суспільстві немає і не повинно бути негодящих суспільних відносин. Якщо такі відносини навіть і виникають у суспільстві (наприклад, кримінальні — серед бандитських та інших антисуспільних угруповань), то вони не підлягають кримінально-правовій охороні. Навпаки, завданням кримінального законодавства має бути знищення, ліквідація їх. Тому всі суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом є доцільними і необхідними для нормального функціонування суспільства.

Поняття "негодящий об'єкт" суперечливе за змістом. Насправді, якщо це об'єкт кримінально-правової охорони, то чому він негодящий? А якщо він негодящий, то навіщо його охороняти? Адже об'єктом кримінально-правової охорони може бути лише суспільно цінне благо, значна суспільна цінність.

Ті ситуації, які у спеціальній літературі називають замахом на негодящий об'єкт, насправді є посяганнями на негодящий (непотрібний) предмет злочину або на відсутнього чи померлого потерпілого[xi].

Автор коментаря до ст. 17 КК прикладом посягання на неналежний об'єкт називає постріл у предмет, який помилково був прийнятий за особу. Цікаво було б у цьому діянні знайти неналежний об'єкт. Якщо хтось вчинив постріл в особу, то безперечно, що він посягав на її життя, навіть у випадку, коли він помилявся і вистрелив не в людину. Але ж на яких підставах життя людини в цьому випадку називається негодящим об'єктом? Життя особи завжди є об'єктом кримінально-правової охорони. До того ж воно повинно бути першим, найголовнішим об'єктом охорони, за винятком випадків, передбачених законом (при необхідній обороні, при виконанні вироку про смертну кару, при затриманні особливо небезпечного злочинця).

Предмет посягання в деяких випадках дійсно може бути негодящим. Наприклад, речі, які не мають ніякої господарської вартості, що були викинуті господарем як непотріб, — зіпсовані, зношені, використані. Іноді і потерпілий може за різних обставин перебувати у такому стані, що злочинне посягання на нього не може заподіяти шкоду тим суспільним відносинам, на які посягає винна особа. Оскільки предмет злочину чи потерпілий за таких обставин відсутні або в інших випадках, коли шкоду об'єктові не можна заподіяти з причин, незалежних від волі винного, посягання кваліфікується як замах на відповідний, причому належний і цілком годящий об'єкт.

 


[i] Див.: Уголовное право УССР. Общая часть. — К., 1984. — С. 122; Волков В.С. Проблема воли и уголовная ответственность. — Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1965. — С. 26; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 24.

 

[ii] Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО червня 1989 р. у справі К. // Прахтика... — С. 81-82.

 

[iii] Див.: Постанови... — С. 118.

 

[iv] Див.: Бюллетень Верховного Суд» СССР. — 1973. — № 1. — С. 30—31.

 

[v] Див.: Постанови... — С. 202—203.

 

[vi] Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. // Постанови... — С. 113; п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами" від 8 липня 1994 р. // Там само. — С. 196—197.

 

[vii] Див.: Андреева Д. Влияние ошибки обвиняемого в личности потер-певшего на квалификацию преступлений // Сов. юстиция. — 1970. — № 21. — С. 7—8.

 

[viii] Див.: п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 101—102.

 

[ix] Див.; Уголовное право УССР. Общая часть. — К., 1984. — С. 176.

 

[x] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. - С. 54.

 

[xi] Див.: Курс советского уголовного права. Часть общая. — М., 1970. — Т. 2. — С. 438; Советское уголовное право. Часть общая. — М., 1972. — С. 250; Уголовное право УССР. Общая часть. — К., 1984. — С. 176; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — С. 54.



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

І. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ

II. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

А. РОЗКРАДАННЯ
1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ РОЗКРАДАНЬ
2. КРАДІЖКИ
3. ГРАБІЖ
4. РОЗБІЙ
5. ПРИВЛАСНЕННЯ, РОЗТРАТИ ТА РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
6. ШАХРАЙСТВО
7. ВИМАГАТЕЛЬСТВО ЧУЖОГО МАЙНА ЧИ ГРОШЕЙ

Б. ІНШІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
1. ЗАПОДІЯННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ
2. ПРИВЛАСНЕННЯ ЗНАЙДЕНОГО АБО ТАКОГО. ЩО ВИПАДКОВО ОПИНИЛОСЯ У ВИННОГО, ДЕРЖАВНОГО ЧИ КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА
3. ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ЧУЖОГО МАЙНА
4. НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО АБО КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА

ІІІ КВАЛІФІКАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ВИПУСК НА ТОВАРНИЙ РИНОК АБО ІНША РЕАЛІЗАЦІЯ СПОЖИВАЧАМ НЕДОБРОЯКІСНОЇ ПРОДУКЦІЇ
2. ЗАНЯТТЯ ЗАБОРОНЕНИМИ ВИДАМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІl.
3. УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ
4. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ЗАНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
5. ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО
6. ШАХРАЙСТВО 3 ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ
7. ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ ШПИГУНСТВО
8. РОЗГОЛОШЕННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ
9. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ВИПУСКУ (ЕМІСІЇ) ТА ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
10. ВИГОТОВЛЕННЯ СПИРТНИХ НАПОЇВ І ТОРГІВЛЯ НИМИ
11. СПЕКУЛЯЦІЯ
12. ОБМАН ПОКУПЦІВ
13. ОБМАН ЗАМОВНИКІВ
14. ОДЕРЖАННЯ НЕЗАКОННОЇ ВИНАГОРОДИ ВІД ГРОМАДЯН ЗА ВИКОНАННЯ РОБІТ, ПОВ'ЯЗАНИХ 3 ОБСЛУГОВУВАННЯМ НАСЕЛЕННЯ
15. ШТУЧНЕ ПІДВИЩЕННЯ І ПІДТРИМАННЯ ВИСОКИХ ЦІН НА ТОВАРИ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ ТА ПОСЛУГИ НАСЕЛЕННЮ
16. НЕЗАКОННА ТОРГОВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ
17. ЗГОВІР ПРО ФІКСУВАННЯ ЦІН
18. ПРИХОВУВАННЯ БАНКРУТСТВА
19. ФІКТИВНЕ БАНКРУТСТВО
20. НЕЗАКОННА ПОРУБКА ЛІСУ
21. НЕЗАКОННЕ ПОЛЮВАННЯ
22. НЕЗАКОННЕ ЗАНЯТТЯ РИБНИМ, ЗВІРИНИМ АБО ІНШИМ ВОДНИМ ДОБУВНИМ ПРОМИСЛОМ

IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОСАДОВИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСАДОВИХ ЗЛОЧИНІВ
2. ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
3. ПЕРЕВИЩЕННЯ ВЛАДИ АБО ПОСАДОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
4. ХАЛАТНІСТЬ
5. ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА
6. ДАЧА ХАБАРА
7. ПОСЕРЕДНИЦТВО В ХАБАРНИЦТВІ
8. ПРОВОКАЦІЯ ХАБАРА
9. ПОСАДОВИЙ ПІДЛОГ

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ХУЛІГАНСТВА

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ХУЛІГАНСТВА
2. ПРОСТЕ ХУЛІГАНСТВО
3. ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО
4. ОСОБЛИВО ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО

VI. КВАЛІФІКАЦІЯ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗЛОЧИНІВ

1. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ
2. ВИПУСК В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ТЕХНІЧНО НЕСПРАВНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
3. УГОН ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
4. ДОПУСК ДО КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВОДІЇВ. ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СТАНІ СПЯНІННЯ
5. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ, НОРМ І СТАНДАРТІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ
6. ПОРУШЕННЯ ДІЮЧИХ НА ТРАНСПОРТІ ПРАВИЛ


Просмотров: 1046
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
И. С. Шиткина Корпоративное право в таблицах и схемах. Учебно-методическое пособие Corporate Law Tables and Charts
Корпоративное право в таблицах и схемах. Учебно-методическое пособие
В учебно-методическом пособии в форме структурно-логических схем исследуются корпоративные формы предпринимательства и прежде всего самые распространенные из них — хозяйственные общества (АО, ООО). Рассматриваются проблемы учреждения, реорганизации, ликвидации хозяйственных обществ; имущественной основы их деятельности; корпоративного управления и контроля; прав и обязанностей участников корпораций; правового режима крупных сделок; сделок, в совершении которых имеется заинтересованность; приобретения крупных пакетов акций; ответственности в корпоративных правоотношениях; защиты прав участников корпоративных правоотношений.
Книга предназначена для преподавателей, аспирантов, студентов (бакалавров и магистров) юридических вузов и факультетов, юристов организаций и органов государственной власти, а также для читателей, интересующихся вопросами корпоративного права.
Законодательство и судебная практика приведены по состоянию на 15 января 2016 года....

Цена:
939 руб

Е. П. Ищенко Криминалистика. Курс лекций
Криминалистика. Курс лекций
В настоящем издании, в доступной форме излагается полный курс криминалистики как учебной дисциплины, предусмотренной требованиями Государственного образовательного стандарта высшего профессионального образования. Освещены общая теория и методология криминалистики, раскрыто основное содержание криминалистической техники, тактики и методики расследования наиболее опасных и распространенных преступлений. Отражены произошедшие за последние годы изменения в теории криминалистики, практике раскрытия и расследования преступлений в изменившихся условиях.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов, в особенности периферийных. Учебник может быть полезен также работникам органов дознания, следствия, суда и прокуратуры.
Материалы приведены по состоянию на 1 сентября 2007 г....

Цена:
43 руб

 Правоохранительные органы. Шпаргалка
Правоохранительные органы. Шпаргалка
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать.

Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
39 руб

И. Л. Батманов Семейное право в схемах. Учебное пособие
Семейное право в схемах. Учебное пособие
В пособии в схематичной форме изложены основные темы учебной дисциплины "Семейное право". Схемы представляют собой краткое теоретическое обобщение материала и снабжены научно-практическими комментариями. Раскрыты темы, касающиеся всех видов социальной защиты, страхования и компенсаций....

Цена:
85 руб

М. Н. Марченко Сравнительное правоведение. Учебник
Сравнительное правоведение. Учебник
В работе рассматривается широкий круг вопросов, касающихся истории становления и развития сравнительного правоведения, его роли и значения в жизни общества, его функций. Особое внимание уделяется проблемам классификации национальных правовых систем и характеристике основных правовых семей. Рассматриваются также вопросы соотношения международного и национального (внутригосударственного) права. Учебник написан на основе изучения и обобщения зарубежного и отечественного материала, а также практики использовании сравнительного правоведения в разных странах.

Издание подготовлено по состоянию законодательства на май 2009 г....

Цена:
709 руб

В. В. Лунеев Курс мировой и российской криминологии. Учебник. В 2 томах. Том 2. Особенная часть
Курс мировой и российской криминологии. Учебник. В 2 томах. Том 2. Особенная часть
Данный Курс охватывает практически все аспекты проблематики как отечественной, так и зарубежной криминологии и потому является уникальным. Он преследует цель познакомить читателя с криминологическими достижениями и наиболее распространенными заблуждениями в этой области. Критический анализ основных достижений данной науки поможет криминологам, работникам системы уголовной юстиции и руководству страны выработать более эффективные криминологические стратегии противодействия, предупреждения и минимизации преступности.
В первом томе Курса рассматриваются общие фундаментальные проблемы криминологии: научная база, история криминологических знаний, становление и развитие отечественной криминологии, современные методы криминологических исследований, преступность и иные правонарушения и девиации, причины преступности, личность преступника и мотивация преступного поведения, "совокупная" цена преступности, социально-правовой контроль и противодействие преступности.
Второй том посвящен тем же проблемам, но применительно к отдельным видам и группам преступлений. Классификация преступных деяний построена главным образом на содержании мотивации. По данному признаку все преступления делятся на политические, насильственно-эгоистические, корыстные, анархические и легкомысленные (неосторожные). Кроме того, выделяются иные группы деяний специфической и сложной (смешанной) мотивации. Вторичными группировочными признаками в преступлениях сложной мотивации являются: возраст (преступность несовершеннолетних, молодежи и старшего поколения); пол (женская преступность); организованность (организованная преступность); вооруженность (вооруженная преступность); транснациональность (международная преступность); служебное положение (преступность военнослужащих); повторность (рецидивная, профессиональная и пенитенциарная преступность); образ жизни (преступность бомжей и мигрантов) и др.

Для юристов, занимающихся криминологией, студентов, преподавателей криминологии, аспирантов и практических работников системы уголовной юстиции, а также социологов, политологов и других специалистов, интересующихся проблемами противодействия, минимизации и предупреждения преступности....

Цена:
1939 руб

 Правовая информатика. Учебник и практикум
Правовая информатика. Учебник и практикум
Учебник подготовлен на кафедре правовой информатики Московского государственного юридического университета им. О.Е.Кутафина (МГЮА) в соответствии с программой дисциплины "Правовая информатика".
В нем представлены основные сведения о предмете и методах правовой информатики, роль информатики, информационных технологий и информационных систем в современном информационном обществе, основах государственной политики в информационной сфере, информационной безопасности, электронном документообороте. Рассмотрены возможности справочных правовых систем и технология работы в справочных правовых системах "КонсультантПлюс", "Гарант", "Кодекс". Даны вопросы и задания для самоконтроля, практические задания для самостоятельного решения, которые позволяют сформировать и закрепить умения и навыки в пользовании рассмотренных информационных технологий.
Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования.

Для студентов юридических факультетов и вузов, а также широкого круга специалистов, проявляющих интерес к проблемам правовой информатики....

Цена:
1109 руб

Н. Г. Шурухнов Криминалистика в схемах и таблицах
Криминалистика в схемах и таблицах
В удобной для понимания и запоминания форме - таблицах и схемах - излагается материал, охватывающий весь курс "Криминалистика". В основу учебного пособия положены традиционные темы курса, учитывающие достижения смежных областей научного знания, ряд глав посвящен новым методам и средствам сбора и исследования доказательств, методикам расследования новых составов преступлений, предусмотренных Уголовным кодексом Российской Федерации.
Наглядность и лаконичность подачи материала позволят студентам легче усвоить любые, даже самые сложные вопросы, а при необходимости - максимально быстро и качественно повторить пройденный материал при подготовке к семинарам, экзаменам, зачетам....

Цена:
309 руб

 Административное судопроизводство. Учебник
Административное судопроизводство. Учебник
Учебник написан на основе учебной программы по административному судопроизводству для студентов юридических вузов, обучающихся по направлению «Юриспруденция» (специалист, бакалавр, магистр). В учебнике в соответствии с системой действующего законодательства на базе судебной практики и современных процессуально-правовых концепций освещены все основные институты судебного административного процессуального права. Учебник рассчитан на студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов, а также на практикующих юристов, профессионалов, которые хотели бы обновить и систематизировать свои знания в области административного судопроизводства. Подготовлен на кафедре гражданского процесса Уральского государственного юридического университета....

Цена:
1179 руб

Ю. Ф. Беспалов, П. А. Якушев Гражданское право в схемах. Учебное пособие
Гражданское право в схемах. Учебное пособие
В данном учебном пособии, которое является четвертым, переработанным и дополненным изданием, в наглядной, схематичной форме излагается курс Общей и Особенной частей гражданского права. В первой части рассматривается также подотрасль "Наследственное право". Во второй части анализируются отдельные виды гражданско-правовых договоров и обязательств. При разработке схем использовались Гражданский кодекс РФ, федеральные законы, подзаконные акты, судебно-арбитражная практика и т. д. Издание подготовлено по состоянию законодательства на январь 2017 г.

Пособие предназначено для студентов юридических вузов и факультетов, преподавателей, научных работников, предпринимателей, руководителей и специалистов организаций всех форм собственности, работников государственных структур, судей, депутатов и всех, кто интересуется данной тема-...

Цена:
304 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования