СМИ Законы РФ
Юр.книга М.В. Цвік Загальна теорія держави і права

Thu, 27 Jan 2011 10:09:29 +0000
Титулка

 


Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України  імені Ярослава Мудрого

 

 

Загальна теорія держави і права

 

За редакцією проф. М. В. Цвіка,

доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина

Допущено Міністерством освіти

і науки України як, підручник

для студентів юридичних спеціальностей

вищих навчальних закладів освіти

 

 

Харків

«Право»

2002

 

ББК67 3-14

Підручник підготовлений викладачами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Рецензенти В. Д. Гончаренко, доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України А. П. Заєць, доктор юридичних наук В. В. Копєйчиков, доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України

Автори підручника

Розділи: І — проф. М. В. Цвік, доц. В. Д. Ткаченко; II — доц. Л. Л. Богачова; III — проф. М. В. Цвік; IV — проф. О. В. Петришин; V — доц. В. Д. Ткаченко; VI — доц. С. М. Олейников; VII — проф. М. В. Цвік; VIII, IX - проф. О. В. Петришин;

X — доц. Л. М. Павловська, доц. І. В. Яковюк;

XI — доц. Л. Л. Богачова; XII — проф. М. В. Цвік;
ХШ-ХУІ — доц. М. А. Вороніна;

XVII — проф. О. В. Петришин, доц. В. Д. Ткаченко (§ 3), доц. І. В. Яковюк; XVIII — доц. В. Д. Ткаченко (§ 1-8), канд. юрид. наук С. П. Погребняк (§ 9);

XIX — доц. В. Д. Ткаченко, доц. І. В. Яковюк;

XX — доц. Л. Л. Богачова (§ 1-5, § 7), канд. юрид. наук
С. П. Погребняк (§ 6, 8); XXI, XXII - доц. О. Р. Даш-
ковська; XXIII — доц. С. М. Олейников;

XXIV- доц. М. А. Вороніна (§ 2-6),

доц. В. Д. Ткаченко (§ 1); XXV — доц. С. М. Олейников;

XXVI — доц. В. Д. Ткаченко;

XXVII — доц. В. Д. Ткаченко, Є. Б. Ручкін

Підручник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії дер­жави і права для юридичних вузів України. В ньому відбиті досягнення юридичної науки. Навчальний матеріал викладено з урахуванням узагальнень законодавства та юридичної практики.

Розрахований на студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридичного профілю і тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про державу і право.

I5ВN 966-7146-71-5

© М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін., 2002 © «Право», 2002


Thu, 27 Jan 2011 10:15:32 +0000
ЗМІСТ


Розділ І ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Система і функції юридичної науки

§ 2. Предмет загальної теорії  державні права

§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та інших суспільних наук

§ 4. Методологія дослідження теорії держави і права

 

Розділ II ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

§ 1.Розмаїття концепцій (теорій) походження держави

§ 2. Публічна (суспільна) влада при первіснообщинному ладі, її ознаки, структура, функції

§ 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу

§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування первіснообщинного ладу

 

Розділ III ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

§ 1. Ознаки та поняття держави

§ 2. Держава як організація

§ 3. Державний суверенітет

§ 4. Типологія держави

 

Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

§ 4. Партії в політичній системі суспільства: правове регулювання статусу та діяльності

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

 

Розділ V ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

§ 1. Поняття функцій держави

§ 2. Класифікація функцій держави

§ 3. Внутрішні функції держави

§ 4. Зовнішні функції держави

§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави

 

Розділ VI ФОРМА ДЕРЖАВИ

§ 1. Поняття і структура форми держави

§ 2. Форма правління держави

§ 3. Форми державного устрою

§ 4. Політичний режим

 

Розділ VII ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

§ 1. Поняття і соціальна цінність демократії

§ 2. Форми демократії

§ 3. Інститути і суб'єкти демократії

§ 4. Принципи демократії

§ 5. Функції демократії

§ 6. Демократія і самоврядування

§ 7. Демократія в умовах України

 

Розділ VIII МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

§ 1. Механізм держави і його структура

§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види

§ 3. Принципи організації і діяльності державного апарату. Поділ державної влади

§ 4.3агальна характеристика, функції та принципи діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

 

Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина

§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

§ 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. їх система в Конституції України 1996 року

§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній правовій державі

 

Розділ X ПРАВОВА ДЕРЖАВА

§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку

§ 2. Поняття і ознаки правової держави

§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави

§ 4. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні

 

Розділ XI ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

§ І. Теорії походження права

§ 2. Соціальні норми первіснообщинного ладу, їх види і функції

§ 3. Закономірності виникнення права

§ 4. Відмінності права від соціальних норм первіснообщинного ладу

 

Розділ XII ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Головні підходи до праворозуміння

§ 2. Поняття і різні прояви права

§ 3. Ознаки права

§ 4. Функції права і його соціальна цінність

§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

 

Розділ ХІІІ ПРИНЦИПИ В ПРАВІ

§ 1. Поняття, риси і класифікація принципів, що діють у правовій системі

§ 2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права

§ 3. Загальноправові принципи

§ 4. Міжгалузеві й галузеві принципи

§ 5. Принципи правових інститутів

 


 

Розділ XIV ПРАВО, ЕКОНОМІКА,ПОЛІТИКА

§ 1. Поняття відносної самостійності права

§ 2. Право і економіка

§ 3. Право і політика

 

Розділ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

§ 1. Правові системи сучасності і критерії їх класифікації

§ 2. Романо-германська правова система

§ 3. Англо-американська правова система

§ 4. Релігійно-традиційна правова система

 

Розділ XVI ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

§1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм

§ 2. Співвідношення технічних і правових норм

§ 3. Право і мораль

§ 4. Право і звичай

§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом

 

Розділ XVII ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості

§ 2. Види правосвідомості

§ 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості (правоустановленні)і правореалізації

§ 4. Правова культура: поняття та структура

§ 5. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм

 

 

Розділ XVIII СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Поняття системи права

§ 2. Предмет і метод правового регулювання як вихідні критерії поділу системи права на галузі та інститути

§ 3. Структура системи права

§ 4. Публічне і приватне право

§ 5. Галузі вітчизняного права

§ 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права

§ 7. Структура вітчизняного законодавства

§ 8. Фактори формування та розвитку системи законодавства

§ 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права

 

Розділ XIX НОРМИ ПРАВА

§ 1. Поняття і загальні ознаки норм права

§ 2. Структура норми права

§ 3. Спеціалізовані норми права: природа, особливості і значення в правовому регулюванні

§ 4. Інші види правових норм

§ 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта

 

Розділ XX ФОРМИ ПРАВА

§1. Поняття і види форм права

§ 2. Ознаки нормативного правового акта і вимоги до нього

§ 3. Поняття, ознаки, види законів

§ 4. Порядок прийняття законів в Україні

§ 5. Підзаконні нормативні правові акти

§ 6. Дія нормативно-правових актів у часі

§ 7. Дія нормативних правових актів в просторі і за колом осіб

§ 8. Колізії в законодавстві

 

Розділ XXI ПРАВОУТВОРЕННЯ

§ 1. Етапи процесу правоутворення

§. 2 Функції, принципи й види правоутворення

§ 3. Стадії створення нормативно-правових актів

§ 4. Законодавча техніка: поняття і види

§ 5. Систематизація нормативно-правового матеріалу

 

Розділ XXII ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття і риси правових відносин

§ 2. Види правових відносин

§ 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи

§ 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права

§ 5. Поняття і види об'єктів правових відносин

§ 6. Юридичні факти: поняття і класифікація. Фактичний склад

 

Розділ XXIII ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

§ 1. Поняття і види правової поведінки

§ 2. Поняття, риси і види правомірної поведінки

§ 3. Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Складі види правопорушень

§ 4. Юридична відповідальність

 

Розділ XXIV ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

§ 1. Поняття реалізації правових норм

§ 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

§ 3. Стадії застосування нормативних приписів

§ 4. Основні вимоги правильного застосування нормативних приписів

§ 5. Акти правозастосування, їх види

§ 6. Прогалини в праві і засоби їх подолання та усунення

 

Розділ ХХУ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

§ 1. Поняття тлумачення норм права

§ 2. Способи тлумачення норм прав

§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права

§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види

§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту

 

Розділ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

§ 1. Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія

§ 2. Функції законності

§ 3. Поняття правопорядку

§ 4. Співвідношення права, законності і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок

§ 5. Гарантії законності і правопорядку

 

Розділ XXVII ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття правового регулювання

§ 2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим

§ 3. Види правового регулювання

§ 4. Механізм правового регулювання

§ 5. Ефективність правового регулювання

 


Thu, 27 Jan 2011 10:24:30 +0000
Розділ І ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

 

 

§ 1. Система і функції юридичної науки

Юридична наука, до системи якої входить загальна теорія держави і права, є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, аст­рономія тощо, суспільні науки вивчають відносини, які склада­ються між людьми і їх утвореннями, безпосередньо служать лю­дині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефек­тивному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійс­ність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв'язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою.

Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має свій об'єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвід­носяться між собою, але повністю не збігаються. Поняття об'єкта ширше, ним охоплюються явища і процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і практичний вплив лю­дей. Об'єкт може бути загальним для ряду наук, а предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет визна­чає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, тобто те, чим вона відрізняється від інших наук.

Юридична наука належить до суспільних наук, і об'єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських — вся держав­но-правова дійсність, яка входить до сфери відносин між особою і суспільством. Спільний об'єкт дослідження — право і держава — пов'язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний предмет дослідження. Таким чином складається система юридич­них наук, кожна з яких вивчає окремі прояви права і держави.

Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на кілька груп. До першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і права, яка є найбільш загальною юридичною на­укою, а також історія держави і права та історія вчення про держа­ву і право. Якщо теорія держави і права абстрагується від вивчення особливостей державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави і права окре­мих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.

Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють за­гальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи юридичних наук.

Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посіда­ють центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, криміна­льного, процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні пра­вові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки становить си­стема знань про відповідну галузь права — про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежить якість зако­нодавчих робіт, проведення відповідних реформ, зокрема підго­товка кодексів. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найбільш принципових галу­зевих нормативних актів.

До групи галузевих наук прилягають і такі, які виникають на стикові різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов'язаний з дослідженням тих правовідносин, які ре­гулюються нормами різних галузей права, в їхньому взаємозв'яз­ку і взаємодії. Саме тому їх називають міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністра­тивного, фінансового тощо.

Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних наук. Поміж них слід вирізнити судову медицину, су­дову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статис­тику. Ці науки перебувають у тісному зв'язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтиру в діяльності по­садових осіб, у реалізації вимог права. Так, наприклад, кримі­налістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і мето­ди усунення обставин, що сприяють її існуванню, судову пси­хіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність тощо. Ха­рактерним для ряду наук, що належать до цієї групи, є викорис­тання ними даних не тільки юридичних, але й інших наук — хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина, психіатрія і статистика є водночас складовими частинами як юридичної на­уки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на поло­ження яких вони спираються.

Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають за­рубіжні державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов'язані наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у питаннях правової розбу­дови. Так, в Україні знання принципів діяльності і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн пев­ною мірою було використаної процесі розробки проекту Кон­ституції України, яку прийняли в 1996 році.

До п’ятої групи юридичних наук слід віднести ті науки, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародно­го публічного права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження євро­пейського права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

Юридична наука в цілому і окремі юридичні науки, поміж них і теорія держави і права, виконують певні функції, які визначають головні напрямки наукових досліджень.

Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їхні характерні ри­си, сутність, форми, специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань про право, і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з'ясу­ванні їх ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображають результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне значення для освітянської діяльності.

Евристична функція націлена на встановлення закономірнос­тей розвитку і функціонування держави і права. Оскільки спо­стерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ, юридична наука повинна фіксувати наявність певних тен­денцій. Науковий висновок про постійність їх існування означає відкриття закономірності. Такий характер має, наприклад, розши­рення демократичних прав людини і громадянина та гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних до­кументах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією розвитку цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволя­ють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев­ристичної функції передусім є свідченням розвитку юридичної на­уки, гарантією від її зайвої догматизації.

Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціо­нування державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших властивих їй функцій.

Функція наукового передбачення полягає в науковому про­гнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Завдя­ки їй здійснюються оптимальні способи реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відно­син дає підстави для прогнозування поступового збільшення об'єктів приватної власності, обмеження державного втручання в господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відно­синах, скорочення в перспективі державного апарату.

Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає втому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій основі служить розробка проектів нормативних актів групами фахівців-науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно визна­чення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на забез­печення ефективності попереднього слідства, правильне вирі­шення питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження злочинів тощо спрямовані висновки прикладних юридичних наук.

Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже різним. Залежить він від того, на якій ідейній ос­нові закладеній. У рамках юридичної науки в умовах демокра­тичного суспільства існують різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну спрямованість. Вимоги деідео-логізації не поширюються на державно-правові погляди. Ідео­логічна різноманітність породжує наукові дискусії, які завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна ідеологія не може бути визнана загальнообов'язковою. Напрями державної ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є сво­бода, рівність, гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і загально­національної ідеології.


 

§ 2. Предмет загальної теорії держави і права

Поряд із спільним об'єктом дослідження і рядом функцій, притаманних як загальній теорії держави і права, так і іншим юридичним наукам, вона не дублює їх положення — у неї є влас­ний предмет дослідження.

Предметом теорії держави і права є питання, що мають найбільш загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання головних юридичних понять і їх ознак, встанов­лення найбільш загальних закономірностей виникнення, розвит­ку і функціонування держави і права.

Саме загальнотеоретичні категорії та закономірності, що їх формулює теорія держави і права, об'єднують окремі науки про право і державу в єдину юридичну науку і водночас сприяють створенню системи законодавства, яка б відповідала принципу верховенства права, здійсненню правових форм діяльності дер­жави тощо.

Специфіка предмета теорії держави і права пов'язана з на­явністю власних, специфічних для неї функцій, зміст яких визна­чається характером її взаємодії з іншими юридичними науками. Теорії держави і права щодо цих наук властиві узагальнююча, інтеграційна і методологічна функції.

Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія дер­жави і права досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При цьому у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави і права в окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права, торкаючись лише тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для багатьох юридичних на­ук. Отже, найточнішою назвою цієї галузі науки буде така: за­гальна теорія держави і права, — саме «загальна», оскільки й іншим юридичним наукам властиві свої власні теорії, які мають не загальний, а приватний характер.

Загальній теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридич­них явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні поняття (категорії), що мають абстрактний характер, а також формулюються їх основні риси і загальні закономірності. Ці ка­тегорії становлять каркас загальної теорії держави і права, яка в концентрованій формі виводить спільні, найсуттєвіші риси та оз­наки певного державно-правового явища. Поняття юридичних категорій, що мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. До нього вхо­дять такі поняття, як право; держава; типи, форми і функції дер­жави і права; норми права; принципи права; правовідносини; пра­восвідомість; законність; правозастосування і багато інших.

Існування загальнотеоретичних понять відображає сутнісні характеристики державно-правової дійсності і, у свою чергу, обумовлює існування методологічних функцій загальної теорії держави і права. Завдання сформулювати загальнотеоретичні по­няття як опорні пункти для всіх наук і юридичної практики орієнтують теорію держави і права на їх вивчення, дослідження глибинних процесів, що пов'язані з розвитком юридичної науки і практики, а також зумовлюють зв'язок держави і права з іншими явищами суспільного життя. На цій основі загальна теорія дер­жави і права формулює закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, а саме: закономірність переро­стання суспільної влади і соціальних норм первісно-суспільного ладу в державу і право, зміна одного історичного типу держави і права іншим, участь держави у виконанні всезагальних справ, взаємозв'язок держави і права, права з суспільною мораллю то­що. Ці та інші закономірності, що формулюються загальною те­орією держави і права, мають загальний характер на відміну від закономірностей розвитку і функціонування держави і права в окремих країнах або правових системах.

Характерним для загальної теорії держави є дослідження дер­жави і права у їх єдності, взаємозв'язку і взаємодії в межах однієї науки. Точки зору, що їх висловлюють окремі юристи стосовно до­цільності нарізного дослідження і вивчення теорії держави і теорії права, не витримують критики. Адже право є невідривним від дер­жави, яка повинна діяти в правових формах, охороняти встановле­ний у суспільстві правовий порядок, застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. При спільному ви­вченні держави і права необхідно виходити з принципу верховен­ства права, що закріплений у ст. 8 Конституції України. Верховен­ство права над державою знаходить свій вияв передусім у першості прав і свобод людини і громадянина, які є невідчуженими і непо­рушними і які держава не може ні анулювати, ні звужувати.

Теорія держави і права пройшла довгий шлях свого форму­вання. Вона поступово зароджувалася, складалася і розвивалась як частина юридичної науки. Про значення законів і юридичної діяльності для досягнення справедливості йшлося вже в працях мислителів стародавнього світу — Індії, Китаю, Греції. Са­мостійна правова наука склалася в Стародавньому Римі, де точка зору групи найвідоміших юристів за своїм значенням навіть прирівнювалась до закону/ Саме в Римі було вироблено ряд тео­ретичних юридичних понять, конструкцій і принципів, які мали загальний характер. Деякі з них не втратили свого значення і нині. В умовах середньовіччя поняття і положення, що торкалися держави і права, подавалися в релігійному забарвленні. Виник­ненню теорії держави і права передували спроби представників так званої аналітичної юриспруденції (Д. Остіна, І. Бентама) дати аналіз юридичних понять, загальних для різних галузей права, що висувались окремими галузевими науками. Величезний внесок у філософське обґрунтування вчення про державу і право зробив І. Кант, який виходив з необхідності забезпечення свободи і прав людини, у зв'язку з чим довів першість права перед державою.

У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і пра­ва передувало створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830 році в Україні вийшла книга професора К. Неволіна  «Знциклопедия законоведения», що складалася з двох частин. У першій частині коротко висвітлювалися всі знання про позитив­не право, що були на той час накопичені галузевими дисциплінами. Друга частина в історичній послідовності викладала погляди на право і державу видатних мислителів-суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права, яка, спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким повинно бути право.

Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були вла­стиві як енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризува­лась більш широким узагальненням державно-правової практи­ки, тобто використовувала ще й соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій основі був побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з теорії держави і права проф. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж міцно поєднав за­гальне вчення про право з вченням про державу.

Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з на­вчальною дисципліною, яку викладають у відповідних закладах осві­ти. Підручники і курси лекцій хоча і містять наукові положення з ос­новних проблем загальної теорії держави і права, в них, проте, не­має розгорнутої аргументації щодо дискусійних у науці питань. . Вони, як правило, відбивають наукові погляди авторів чи лекторів. Всебічне дослідження наукових проблем, аналіз наукових дискусій з окремих питань здійснюється в спеціальних наукових курсах, мо­нографіях або в наукових статтях, де містяться не тільки нові теоре­тичні висновки, але й детальне наукове обґрунтування рекомендацій для державно-правової практики. Щодо загальної теорії держави і права як навчальної дисципліни, то ЇЇ зміст має на меті підготувати кваліфікованих спеціалістів, які мають високу правову культуру. Не засвоївши основних загальних понять про державу і право, не мож­на засвоїти засновані на них конкретні питання, що є в інших на­вчальних курсах. Саме через це загальній теорії держави і права відводиться особлива роль серед інших навчальних дисциплін.


 

§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та інших суспільних наук

Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, ба­зову. Всі ці якості теорії держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв'язок. Це питання є важливою частиною більш широкої пробле­ми, що має загальносуспільний характер, про співвідношення теорії і практики.. Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагаль­нення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних ви­сновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.

З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, пра­вильність яких підтверджена практикою, повинні ставати керів­ними теоретичними орієнтирами для спеціальних наук, сприйма­тися ними як аксіоматичні положення, що мають установчий ха­рактер. Якби не було загальної теорії держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола конкретних пи­тань на базі аналізу і логічної обробки певної групи юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні положення. Так, на­приклад, кожна галузева юридична наука досліджує специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія держави і права відки­дає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись на спільні для всіх галузей, формулює загальнотеоретичне поняття, а потім і вчення про правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних рис окремих юридичних явищ завдання теорії держави і права не об­межуються. Для формулювання своїх загальнотеоретичних по­ложень вона повинна використовувати й інші знання. При фор­мулюванні якогось загальнотеоретичного поняття правопору­шення треба спиратись і на вчення про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і на вчення про за­гальні ознаки права і законності.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені в науці кримінального права положення про вину як передумову відповідальності були згодом перенесені в на­уку цивільного права, в якій тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової відповідальності нанесення матеріальної шкоди. Згодом на цій основі було побудоване загаль­нотеоретичне вчення про підстави юридичної відповідальності. Поняття юридичної особи було сформульоване наукою цивільно­го права, а потім перенесене в інші галузеві науки і враховане при розробці загальнотеоретичного вчення про суб'єктів права.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер те­орії держави і права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики, яка безпосередньо вивчається спеціальни­ми юридичними науками. її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення державного управ­ління і правового регулювання як сучасного, так і минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку понять, категорій та закономірностей у державно-пра­вовій сфері, як основа загальнотеоретичних висновків. Суспільна практика постійно ставить перед наукою певні завдання, висуває проблеми, які вимагають наукових рішень, в тому числі прогнозу­вання. Так, робота по розбудові правової демократичної соціаль­ної держави, формуванню громадянського суспільства, інтегру­ванню в міжнародне співтовариство висунуло на передній план ряд досліджень. Йдеться про аналіз принципів поділу влади і вер­ховенства права, формулювання рекомендацій щодо удоскона­лення законодавчого процесу, створення такого за змістом зако­нодавства, яке б відповідало міжнародним стандартам щодо прав людини, про налагоджування процесу імплементації міжнарод­но-правових норм у національне право. Великого значення набу­ває в сучасних умовах дослідження судової практики при засто­суванні норм різних галузей права. У процесі її удосконалення вирішуються загальнотеоретичні питання про можливості і співвідношення правоутворення, правотлумачення і правозастосування в діяльності судової системи.

Зворотний вплив теорії держави і права на юридичну практи­ку може здійснюватись у двох напрямках. Загальні категорії те­орії впливають на практику опосередковано. Так, наприклад, загальнотеоретичне поняття і визначення права дає можливість розрізняти право і законодавство, створюючи таким чином кри­терії для визнання правового чи неправового характеру окремих законодавчих актів. Деякі висновки, що формулюються з позицій теорії держави і права, безпосередньо містять рекомендації, які мають практичне значення, обумовлюють напрямки практичної діяльності. До них можна віднести положення про порядок прий­няття законів, правила юридичної техніки, рекомендації в галузі державного будівництва і т. ін.

Не можна також применшувати значення юридичної практи­ки як критерію правильності і наукової цінності окремих кон­цепцій. Цінність цих концепцій залежить від ефективності прак­тики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права є частиною суспільного життя, отже, воно пов'язане з політичним, економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для створення кате­горій загальної теорії держави і права необхідним є широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, еко­номічної теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо велико­го значення в цьому зв'язку набуває співвідношення загальної те­орії держави і права з філософією, соціологією і політологією.

Отже, передусім державно-правова дійсність потребує свого осмислення з боку філософії як науки про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія формулює лише найзагальніші положення про державу й право, шукає шля­хи по забезпеченню розгорнутого і детального аналізу держав­но-правових явищ, формулює критерії того, якими повинні бути право і держава.

Зв'язок загальної теорії держави і права з філософією відбу­вається у трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юрис­тів науковою методологією дослідження. Саме нею вироблені ма­теріалістичний, ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші підходи до наукових досліджень, що вико­ристовуються і в загальній теорії держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони суспільного розвит­ку, які поширюються і на державу та право. По-третє, філо­софські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві. Так, наприклад, у XIX столітті видатний філософ І. Кант дав праву ха­рактеристику, яка застосовується і нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати поєднання свободи однієї особи зі сво­бодою усіх людей. Тісний зв'язок теорії держави і права з філо­софією привів до формування на їх стику філософії права, яку значна частина науковців розглядає як систему філософських знань про право. Філософія права є засобом осмислення права з філософських позицій із використанням філософських кате­горій. Визнаючи позитивне значення такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично філософія права є складовою час­тиною як філософської, так і державно-правової науки і не має чітко визначеного власного предмета дослідження.

Так само стоїть справа з питанням про зв'язок вивчення проб­лем держави і права з соціологією — наукою, об'єктом дослід­ження якої є - поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні процеси, що відбуваються в су­спільстві. Ці процеси безумовно впливають і на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися при за­гальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для державно-правової сфери і пов'язані з особливостями юридичної практики — діяльністю державних та самоврядних органів, по­ведінкою посадових осіб, правопорушеннями, судовою практи­кою, конфліктами, що виникають у державно-правовій сфері тощо. Все це привело до проведення в рамках загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та інших суб'єктів права, з'ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів їх подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо. Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі наукового знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд, дещо умов­ний характер. Проведення відповідних стикових наукових до­сліджень є необхідною і невід'ємною складовою частиною як за­гальної соціології, так і юридичної науки. При всьому величезно­му значенні використання соціологічного інструментарію для правових досліджень соціологія права не має власного, тільки їй властивого предмета дослідження і саме тому не може бути ви­знана самостійною міжгалузевою юридичною наукою.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державо­знавства, загальна теорія держави і права спирається і на політологію — науку про політику, політичні системи, політичні проце­си, владовідносини, методи досягнення політичної влади, струк­туру соціальної основи суспільства. Політологія розглядає дер­жаву і право в практичному плані як результат боротьби за владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широ­ко використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Та­ким чином, існує тісний зв'язок цих двох галузей наукового знан­ня. Але кожна з них має свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії держави і права або політології.


 

§ 4. Методологія дослідження теорії держави і права

Під методом науки слід розуміти найбільш загальний підхід до дослідження тих явищ, що становлять його об’єкт і предмет. Метод теорії держави і права полягає в застосуванні для їх дослідження сукупності загальних засобів, прийомів і  принципів, за допомогою яких можна досягти бажаних наукових результатів. На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Методика становить сукупність технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та узагальнення наукового матеріалу (скла­дання плану дослідження, вивчення літератури, архівних ма­теріалів, юридичної практики, їх конспектування і фіксації, запису на дискетах і т. ін.).

Методи дослідження, що застосовуються загальною теорією держави і права, є досить різноманітними і залежать від загально-філософських позицій, з яких ведеться дослідження, та від мірку­вань про найдоцільніші засоби досягнення його цілей.

Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють загальнофілософські, які застосовуються всіма на­уками, приватаонаукові, які застосовуються окремими групами наук. Загальнофілософські методи суттєво відрізняються один від одного. Упродовж багатьох років юридична наука базувалася на принципі філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим ме­тодом дослідження державно-правових явищ вважався діалек­тичний матеріалізм. Проте, віддаючи належне діалектичному ме­тоду дослідження і визнаючи його провідну роль, слід заперечити проти обов'язкового поєднання цього методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод був спочатку роз­роблений і сформульований Г. Гегелем саме на ідеалістичному підґрунті. Сучасна наука, в тому числі юридична, підтверджує можливості застосування ідеалістичного світогляду для обґрун­тування прогресивних, таких, що відповідають потребам суспіль­ного розвитку, ідей. По суті, на ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права людини і громадянина. Ці пра­ва обґрунтовуються не з матеріалістичних позицій, а як такі, що надані особі від природи (деякі вважають, що від Бога). І вченням про ці права сучасна юридична наука віддає належне.

Вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що най­сприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний стан­дартний підхід, а плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань, набутих на основі різних світоглядів — ма­теріалістичного й ідеалістичного, ліберально-демократичного і соціалістичного і т. ін., — збагачує науку і підвищує наукову цін­ність її висновків. У зв'язку з цим не можна погодитися з механіч­ним відкиданням положень марксистської теорії держави і права і положень, вироблених на її основі юридичною наукою. Особли­во це стосується ідей про тісний взаємозв'язок держави і права з економічними, соціальними, політичними, ідеологічними та інши­ми суспільними факторами. Відкидаючи вульгарні крайнощі (на­приклад, про механічну залежність держави і права як частини надбудови виключно від економічного базису), юридична наука повинна використовувати усе багатство ідей, вироблених люд­ством у галузі вчень про державу і право.

Зокрема, зберігає свою всезагальну цінність діалектичний метод дослідження державно-правових явищ, який після Гегеля ши­роко використовувався марксизмом. В основі цього методу ле­жить принцип всебічності наукового дослідження. Це означає, що юридичні явища досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності, форми, ролі в суспільстві і ефектив­ності, перспектив розвитку тощо. У галузі загального вчення про державу і право великого методологічного значення набуває ряд фундаментальних ознак цього методу. Виходячи з загального взаємозв'язку державно-правових явищ, загальна теорія держави і права повинна пов'язувати свої висновки з використанням досягнень всіх суспільних і особливо юридичних наук. Необхідно виходити із взаємозв'язку і взаємодії держави і права, пов'язува­ти їх з урахуванням стану суспільної свідомості, з реаліями у сфері політики, економіки та інших проявів суспільного життя. На цій основі сама юридична наука повинна весь час поглиблюва­ти пізнання держави і права, переходити від емпіричного до за­гальнотеоретичного рівня, від малих до більш глибинних знань, що є проявом діалектичної ідеї безперервного розвитку в при­роді, суспільстві і мисленні. Державно-правові явища повинні розглядатись у динаміці, на шляху від простого до складного, від менш до більш ефективних, від таких, що гальмують державно-правовий прогрес, до таких, що йому сприяють.

Державу і право необхідно розглядати в їхній єдності, врахо­вувати боротьбу протилежних начал усередині цієї єдності і пе­редбачати можливі результати цієї боротьби. Саме з цих позицій слід вирішувати питання про співвідношення державної цент­ралізації і децентралізації, правових і неправових законів, пра­вомірної поведінки і правопорушень, прав і обов'язків, боротьби різних наукових течій, концепцій і т. ін.

У науці є неприпустимим як введення ідеологічних стандартів, так і повна деідеологізація. З цього боку великого методо­логічного значення набуває визнання існування загальних мето­дологічних орієнтирів. В Україні, яка пішла шляхом світової цивілізації, до них слід віднести орієнтацію на загальнолюдські цінності, на побудову демократичної, соціальної, правової дер­жави, на додержання принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, справедливості.

Дослідження державно-правової дійсності великою мірою спрямовується і такими загальними категоріями діалектики, як суть і явище, форма і зміст, можливість і дійсність, такими її за­конами, як заперечення запереченя, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежних засад. Так, предмет за­гальної теорії держави і права має на увазі не тільки опис певного явища, а й необхідність пізнавання його суті. Співвідношення змісту і форми як держави, так і права засноване на визнанні вто­ринності форм стосовно їх сутності, на можливості існування в межах однієї сутності різних форм, на пошук саме тих із них, що найбільше відповідають сутності явища, тощо.

Спрямованість діалектики на необхідність обґрунтування за­кономірних змін в усіх сферах, у тому числі державно-правовій, певною мірою забезпечується енергетикою — наукою, яка надає великого методологічного значення випадковостям, що виника­ють на базі суспільної самоорганізації в умовах нестабільності і випливають з наявності великої кількості можливостей, виник­нення непередбачених труднощів і т. ін. Такий підхід, безумовно, має перспективи, але в сучасних умовах є мало розробленим, особливо щодо вчення про державу і право.

Ось деякі методи, що мають загальнонаукове значення і особ­ливо широко використовуються юридичною наукою.

Велика роль у формуванні юридичної науки належить фор­мально-логічному методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу полягає в зосе­редженні уваги на логічній обробці правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові положення трансформу­ються в загальні поняття, з яких, у свою чергу, виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення. Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматично­го (догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які характеризують окремі державно-правові явища, а саме: дер­жавне керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій ос­нові формулюється визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на окремі інститути. На основі спільних рис, властивих державно-правовим явищам, що досліджуються окремими правовими науками, теорія держави і права виявляє їх найсуттєвіші повторювальні ознаки, які синтезуються у відповід­ні поняття, такі як «держава», «право», «орган держави», «ком­петенція», «правосуб'єктність», «суб'єкт права», «правовідно-щення», «правопорушення», «законність» і т. ін. Велике наукове значення мають визначення юридичних понять — наукові абст­ракції, які відбивають найсуттєвіші їхні риси. Недоліком застосу­вання формально-логічного методу є певна його однобокість. Він не забезпечує необхідної повноти в дослідженні державно-пра­вових явищ, майже не відбиває зв'язку держави і права з іншими суспільними явищами, за що невипадково дістав назву «юриспру­денції понять».

При подальшому розвитку тих чи інших наукових положень після того, як наукові абстракції сформульовані, цей недолік ліквідується шляхом поступового сходження від абстрактного до конкретного знання. Це здійснюється за допомогою встановлення зв'язку наукових абстракцій з юридичною і суспільною практикою, їхньої деталізації, визначення місця в державно-правовій системі і шляхів практичної реалізації потенціалу цих абстракцій.

Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість висловлювати в коротких дефініціях всю різнобіч­ність і багатство державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині державної і правової системи.

Застосування історико-порівняльного методу передбачає різні напрями порівняння державно-правових явищ. Аналіз певно­го явища на різних історичних етапах сприяє встановленню тен­денцій і закономірностей його розвитку. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи відсутність наступності в розвит­ку такого явища, як держава і право, і дійти висновку про доціль­ність або недоцільність використання відповідного історичного досвіду. Так, простеживши розвиток прав і свобод людини і грома­дянина в незалежній Україні, можна зробити висновок про на­явність постійних тенденцій їх розширення і посилення їх захисту. Важливими етапами цього процесу є прийняття Конституції, на­прямки діяльності Конституційного Суду і Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, приєднання України до між­народних угод з захисту прав людини, надання суду права безпо­середнього застосування конституційних норм, які захищають права громадян, як норм прямої дії, — усього, що дає підстави для висновку про постійний характер таких тенденцій, тобто існуван­ня відповідної закономірності. Вибір для України президентсько-парламентської форми державного управління є співзвучним істо­ричним традиціям існування гетьманської влади у сполученні з дійовою участю населення у вирішенні громадських справ на тих етапах розвитку, коли Україна мала хоча б відносну самостійність.

Історичні порівняння можуть здійснюватися і з розвитком держави і права іноземних країн і їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити всезагальні спільні риси і відмінності дер­жавно-правових явищ, їх позитивні і негативні риси. Таким чи­ном здійснюється узагальнення досвіду, частина якого може вра­ховуватися в процесі розвитку національної державної і правової систем. В Україні таке врахування особливо необхідне в процесі правового врегулювання ринкових та інших пов'язаних з ними суспільних відносин.

Конкретно-соціологічний метод дослідження застосо­вується на його першому або останньому етапі. Він завжди пов'язаний з дослідженням державно-правової практики. Прак­тичні матеріали можуть бути одержані внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення з судовою та іншою дер­жавно-правовою практикою, документами, статистичними дани­ми, шляхом моделювання, проведення експериментів. Аналіз одержаних результатів і їх узагальнення можуть застосовува­тись і на початковому етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дії певних державно-правових інститутів і підго­товки висновків щодо ефективності їх реалізації і необхідності реформування, а також виявлення ставлення суспільної думки до їх функціонування.

Ці дослідження відіграють винятково важливу роль у визначен­ні, посиленні окремих напрямків діяльності державних органів і по­садових осіб, законотворчої і правозастосовної діяльності.

Системний аналіз у правовій науці побудований на погляді на державу і право_як системи, що складаються з окремих еле­ментів. Між елементами кожної системи існує взаємозв'язок, яким обумовлюються місце і роль кожного елементу в цій сис­темі.

Завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб уста­новити структуру певної правової або державної системи і взаємозв'язок кожного її елементу з іншими елементами тієї ж системи і з вищестоящою системою. Так, держава є системою, до якої як елементи входять державні органи, а право становлять галузі, що є елементами системи права. Кожний державний ор­ган пов'язаний з усіма іншими державними органами. Від місця того чи іншого органу в державній системі залежать його функції. Кабінет Міністрів як державний орган має свою струк­туру. Він пов'язаний певними зв'язками з іншими елементами державної системи. Дослідник відповідає на питання про до­цільність встановлення зв'язків між його структурними елемен­тами і структурами інших державних органів. Щодо галузі права як структурного елементу системи права, то вона теж по­діляється на більш дрібні структурні елементи — підгалузі, ін­ститути і норми права. З позицій системного аналізу науковець може і повинен ставити і вирішувати питання, яке місце повинна займати та чи інша норма в системі інституту, галузі та права і законодавства в цілому.

Усі розглянуті методи дослідження держави і права тісно дов'язані між собою і застосовуються у поєднанні один з одним. При цьому окремі спеціальні методи можна розглядати як засоби задоволення тих чи інших вимог загальнофілософського методу. Спільне одноразове застосування різних методів сприяє задово­ленню основної методологічної вимоги — всебічності наукового дослідження.


Thu, 27 Jan 2011 10:31:51 +0000
Розділ II ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

 

§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави

Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме: релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних, антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні конкретно-історичні умови (процеси) формування держави, а також розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій обумовлюють множинність теорій щодо при­чин виникнення держави. Кожна з них відображає різні погляди і судження на природу держави та її походження.

Теологічна теорія (XIII ст., Ф. Аквінський) пояснює поход­ження держави волею Бога, відстоює її недоторканність, за­лежність від релігійних догм, закликає до підкорення всіх дер­жавній владі. Теологічна теорія висувала ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від божественної волі, яка знаходить свій вияв через релігійні організації. Особливого поширення вона набула в епоху середньовіччя для теоретичного обґрунтування необмеженої влади монарха, виправдання того, що  будь-яке  посягання  на  державу  приречене  на  невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана за­хищати благо всіх.

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Аристотель, Фільмер) представляє її продуктом природного розвитку, ре­зультатом поступового розростання сім'ї. В основі виникнення держави вбачає природний потяг людей до взаємного спілкування. Для цього вони об'єднуються в сім'ї, кілька сімей складають рід (се­лища), а з селищ утворюється держава. Державна влада є продов­женням батьківської влади в сім'ї, влади домогосподаря. Держава — це найвища форма політичного спілкування людей. Так само як і теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунту­вання необмеженої влади царя, але витоки її вона вбачала в тих формах сім'ї, де існувала необмежена влада глави сім'ї, патріарха. ' У XVII — XVIII століттях формується договірна теорія по­ходження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, X. Гольбах, О. Радищев та ін.). Державі передує «природний стан» людей («природний стан» уявляють як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або «війни всіх проти всіх»). Кожна людина мала природні, невід'ємні права, але  процесі розвитку людства права одних людей вступають у супе­речність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди домовилися встановити над со­бою інституцію — державу, яка відповідала б за дотримання по­рядку, всезагальні інтереси і вимогам якої вони б підкорялися. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів, спільного співіснування. Суспільний договір — це згода людей на об’єднання, він має конститутив­ний характер, оформляє встановлення державно-організованого суспільства. В договірній теорії розрізняють первинний договір (договір-об’єднання) і вторинний договір (договір-підпорядкування народу і державних органів правителям) Таким чином, держава народилася в наслідок розумної волі народу. Мається на увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала демократичний зміст; прихильники цієї теорії використовували її для обґрунтування ідеї народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев ), конституційної монархії (Дж. Локк), природно правової концепції прав людини і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою, який порушує природні права. Основні положення договірної теорії дістали закріплення в Декларації незалежності США і конституціях західних країн.

Наприкінці XIX століття для пояснення причин виникнення держави була висунута теорія насильства, в рамках якої розрізня­ють теорію внутрішнього насильства (Є. Дюрінг): власність, класи і держава виникли внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники теорії зовнішнього насильства (К. Каут-ський, Л. Гумплович) виокремлювали серед найважливіших чин­ників державотворення війни і територіальні завоювання. Головна причина виникнення держави — завоювання, насильство, понево­лення одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими народами, для насильства над ними і утво­рюється держава. Насильство розглядається як глобальне, а не ло­кальне явище, яке не тільки породжує правлячих і тих, якими прав­лять, а й має соціально-економічні наслідки, тобто насильство може привести до рабства, рабство — до виникнення приватної влас­ності, а з приватною власністю пов'язується перехід від кочового до осілого способу життя. При цьому зароджується державна вла­да, яка спирається на фізичну силу. Це держава племені, основою якої є фізичне переважання одного племені над іншим. З розвит­ком суспільства держава племені переростає в державу класу.

Ідеї теорії насильства в ХІХ столітті були покладені в обґрун­тування расової теорії (Ж.-А. Гобіно, Ф. Ніцше). Поділ суспіль­ства за расовою ознакою вважався основною передумовою ви­никнення і розвитку держави. У світі існують «вищі» раси, які по­кликані володарювати, і «нижчі», яким природою призначено бути в підкоренні у «вищих» рас, а виникнення держави необхід­не для забезпечення панування одних рас над іншими.

Марксистське розуміння природи держави (класова теорія) було викладене Ф. Енгельсом у роботі «Походження сім'ї, при­ватної власності і держави» (1884 р.). У ній відстоювалася теза, згідно з якою держава виникла через те, що первіснообщинний лад був підірваний поділом праці та його наслідками — розколом суспільства на класи, тобто обґрунтовувалася ідея про класову природу держави, про боротьбу класів між собою як головну причину її виникнення, рушійну силу її існування. Держава ви­никла із необхідності стримувати пригнічений клас; вона зроби­лася знаряддям економічно панівного класу, який за допомогою держави став ще й політично домінуючим у суспільстві.

Спільним для представників техніко-економічних теорій по­ходження держави є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було пов'язане передусім з виникненням виробничих (замість збиральних) видів господарювання і їх роз­витком. Автор теорії «неолітичної революції» Г. В. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання виробництва, що привело до збільшення на­селення, поглиблення спеціалізації праці, соціальної і майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.

Згідно з «гідравлічною» («іригаційною») теорією К. Віттфоге-ля передумовою ранньої державності був перехід до ірригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювало не­обхідні організаційні умови розгалуженого державного апарату. Віттфогель пов'язував деспотичні форми держав азіатського спо­собу виробництва з будівництвом іригаційних споруд, для чого необхідно було жорстке централізоване управління і підпорядкування. Деспотизм він називав «гідравлічною» цивілізацією. Ця теорія має локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших регіонах.

Автор органічної теорії походження держави Г. Спенсер (XIX ст.) порівнював суспільство з біологічним організмом. У роз­витку суспільства проглядаються загальні закономірності, прита­манні всім живим організмам (зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв'язок їх окремих частин, їх диференціація). Об'єднання людей (племена, союзи племен, імперії, міста-держави) Спенсер називає «агрегатами», які змінюються під впливом соціально-класового розшарування суспільства, спеціалізації праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її части­ни виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують внутрішні функції, займаються землеробством, ско­тарством,   забезпечують   життєдіяльність   суспільства;   існує спеціальна розподільча система — торгівля, транспорт, засоби зв'язку; панівні класи відповідають за зовнішні функції (забезпе­чення оборони). Держава виникає внаслідок наступальних і обо­ронних війн одних суспільств проти інших. Спочатку обов'язком держави стає захист суспільства від зовнішніх і внутрішніх во­рогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у за­безпеченні благополуччя всього суспільства.

Виникнення держави пояснювалось також психологічними факторами — особливостями людської психіки, зокрема прагнен­ням людей до пошуку авторитету, якому б можна було підкоряти­ся (А. Петражицький); демографічними факторами — зростанням народонаселення (Т. Р. Мальтус); географічними — кліматом, ландшафтом, природними ресурсами (Е. Хантінгтон) та ін.

Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні моменти, але всі вони мають право на існування, є відо­браженням рівня економічного, соціального розвитку суспіль­ства і свідомості людства, сприяють кращому розумінню переду­мов і причин походження держави.


 

§ 2. Публічна (суспільна) влада при первіснообщинному ладі, її ознаки, структура, функції

Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (приблизно два мільйони років тому) до утворення держави (п'ять тисяч років тому), класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1) ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два голов­них періоди в розвитку первісного суспільства: 1) період збираль­ної (присвоювальної) економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, риб­ної ловлі; 2) період виробничої економіки, коли людство перехо­дить до землеробства, тваринництва, металообробки, керамічно­го виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організоване. Його структуру становили сім'ї, роди (20 — 30 чоловік), фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родо­ва община — це колектив людей, об'єднаних кровнородинними зв'язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів і згурто­ваність членів роду.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету, насильства тощо. Соціальна влада при первісно­общинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. роtestus — влада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації — первісне само­врядування.

Управління в первісному суспільстві здійснювалося: загаль­ними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували пи­тання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною су­довою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старій­шинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалась на їх авто­ритеті, шануванні, досвіді, мудрості; воєнними вождями (радами воєнних вождів). Така структура самоврядування дозволяла ви­користовувати  більш  доцільний  інститут  прийняття  рішень залежно від стану суспільства. Так, під час стоянок (осілого способу життя) значну частину управлінських функцій брали на себе загальні збори; рухомий стан суспільства потребував опе­ративного вирішення питань радами старійшин, а воєнно-похід­ний — основним суб'єктом управління робив воєнного вождя. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення існую­чого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала функцію перерозподілу суспільного про­дукту; організуючу функцію (поступове введення ієрархічної си­стеми управління); контрольну (контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Через простоту економічної і соціальної організації первісно­го суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апа­рату управління і примушування, відокремлених від суспільства.


 

§ 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу

Держава виникає внаслідок розкладання первісно-суспільно­го устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить істо­рична наука, перші держави утворились наприкінці IV — початку III тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VIII — VI столітті — в Стародавній Греції.

Економічною передумовою формування держави став пе­рехід людства від добувної економіки до нового способу господа­рювання — виробничої економіки.

Удосконалення знарядь праці в процесі так званої неолітич­ної революції (період пізнього неоліту) сприяло розвитку нових форм землеробства, виникненню окремого роду занять — кочо­вого скотарства (перший суспільний розподіл праці). В ході по­дальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стиму­лювало промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розподіл праці). Спеціалізація видів трудової діяльності привела до зростання ефективності і продуктивності праці. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регулярного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з'явилися професійні торгівці (третій суспільний розподіл праці). З цього моменту об'єктивно стає можливим утримання ве­ликої групи людей, які виконують суспільнозначущі функції і не беруть безпосередньої участі в матеріальному виробництві (ор­ганізатори виробництва, працівники інформаційних систем, сис­тем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває са­мостійного значення.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну ди­ференціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.

Кровнородинні зв'язки заміняються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиниця­ми. Однією з перших форм територіального об'єднання людей стає місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і заво­юваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцню­вання влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву «вождівство» («chiefdom» — лат. «chief» - керівник, «dom» - панування Вождівство складалося з групи общинних поселень, підпорядкованих цент­ральному найбільшому, у якому жив правитель (вождь)2. Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важ­ливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, су­дові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя ство­рюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затвердження єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колективу. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберіга­ються органи общинного самоврядування (загальні збори,   ради старійшин), які спираються на кровнородинні зв'язки і мононорми («общинне право»), і водночас виокремлюються вожді, які на­магаються створити воєнну, корпоративну організацію і підтри­мувати дисципліну з допомогою воєнних наказів («командне пра­во»). Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна була за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, на­родності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування.

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспільства апаратом управління і примушування, побудова­ним, в основному, на єдиноначальних засадах.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами. Східний («азіатський») шлях характерний для Єгипту, Вави-лону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються засобами виробництва). Пер­винні держави — це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потре­бувало проведення значних громадських робіт (будівництво, ек­сплуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і обумовлювало не­обхідність існування самостійної публічної влади, групи посадо­вих осіб, які виконують  адміністративні функції  («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об'єднань, а політичне панування було засноване на відправленні громадської функції, громадської посади. Основ­ними факторами виникнення держав, заснованих на «азіатсько­му» способі виробництва, були: необхідність забезпечення зе­мельними угіддями, водою, іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників; об'єднання для цього значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізовано­го керівництва суспільством.

Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Ста­родавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від ко­лективної до приватної власності на землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — ре­форми Солона 594 року до нової ери (введена цензова консти­туція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 року до нової ери (через які відбувався територіальний розподіл населення, виникали різно­манітні соціальні групи, ускладнювалися стосунки між ними). З'являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабо­власницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави усклад­нювався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені самоврядні по­рядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кож­ному водночас воїном і землевласником та інші. Але наприкінці II тисячоліття до нової ери загострюються внутрішні супереч­ності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворен­ня держави.

Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. У ході розкладу первісних відносин виникає ран­ньофеодальна держава, яка характеризується феодальним зем­леволодінням, васальною службою, становою організацією су­спільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних сто­сунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою державного впорядкування у східно-слов'янських пле­мен були князівства. Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді — князі, що об'єднувалися у вій­ськові союзи, пізніше поряд з племінними утворювалися і тери­торіальні князівства — «землі». Виникнення франкської держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових територіях і привело до формування держави ранньо­феодального типу. Політична специфіка даної форми держав­ності була наслідком поєднання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя герман­ських племен.


 

§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування первіснообщинного ладу

Держава виникає як особлива територіальна, політична і структурна організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації первісного ладу за такими ознаками. Держава має свою територію, окреслену кордонами. На єдиному територіальному просторі здійснюється госпо­дарське і політичне життя. Населення об'єднується і поділяється за територіальним принципом ( територіальними общинами, во­лостями, графствами, іншими адміністративно-територіальними одиницями). Постійне населення  даної території підтримує стійкий зв'язок з державою у вигляді підданства чи громадянства і користується її захистом як всередині, так і за межами країни. Органи держави мають територіальні межі здійснення своїх пов­новажень; управляють певними територіями.

Первіснообщинний лад мав у своїй основі сукупність сімей­них общин, об'єднаних кровнородинними зв'язками.

Держава характеризується наявністю публічної політичної влади, яка не співпадає з суспільством.

У суспільстві виокремлюється верства населення, яка не ви­робляє матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими справами і наділяється для цього владними пов­новаженнями. З ускладненням суспільних функцій відбувається кількісне зростання професійних управлінців, влада набуває інституціолізованого характеру, тобто здійснюється за допомо­гою окремих органів і установ (інститут монарха, інститут наміс­ника, канцелярія, відомство громадських робіт, контролюючі ор­гани і т. ін.). Як самостійні виокремлюються органи примушуван­ня («військо», «дружина», поліція, суд). Необхідність захисту і охорони державних кордонів потребувала формування армії. Складається нова ієрархічна структура — апарат держави, пер­винна бюрократія. Публічна влада концентрується в містах, де проживають всі члени бюрократичного апарату, і розширює сфе­ру своєї діяльності (нові інформаційні функції, організація будівельних робіт, управління іригаційними спорудами тощо).

Управління ж у родовій общині ще не відокремлювалося від су­спільства, рішення приймалися і виконувалися членами роду доб­ровільно, не було спеціальних засобів і апарату примушування. Для утримання державних чиновників, армії, поліції, фінансування загально соціальних функцій держави необхідні ма­теріальні засоби.

Спочатку це був додатковий продукт, у подальшому суспіль­ство перейшло до регулярного збору данини, а ще пізніше — д0 введення і сплати податків. Податки — це безоплатні, постійні платежі на користь держави (казни). Платежі існували як у натуральній, так і в грошовій формі. Для збору податків утворюється розгалужена система державних органів.

При первіснообщинному ладі подібних матеріальних засобів не було.


Thu, 27 Jan 2011 11:41:29 +0000
РОЗДІЛ III ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

 

§ 1. Ознаки та поняття держави

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на то­му, що вона є необхідною формою організації розвиненого су­спільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику ЇЇ сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого на­укового напрямку. Велика група науковців виходила при визна­ченні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які про­живають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфі­кацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єк­тів і є носіями права.

Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов ви­значав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, — отже, наголошував на її примусовому ха­рактері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий ха­рактер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інте­ресів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або ма­шини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держа­ви, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за кла­сичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада. Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою по­значається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородинними озна­ками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших форму­вань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністра­тивно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший пра­вовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою. Він та­кож має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими про­явами державної влади. Найважливішою з них є здатність вида­вати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безу­мовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність вод­ночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на їх поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів армії й поліції. Держа­ва має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпе­чення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі не­обхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і на­ведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як ор­ганізація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій— механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внут­рішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення кра­їни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загально­обов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загально­суспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками закон­ності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є ор­ганізатором усіх спільних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим. Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошар­ки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв'язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспіль­ства з діями на їх користь. Інтереси суспільства у певних випад­ках набувають пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Держава може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди по­значається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямо­ваній на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати все­народну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Узята в механізменному аспекті держава організована як пев­ний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства держав­них органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управ­ління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат по­винен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представ­ництва. Органи первинного народного представництва утворю­ються безпосередньо шляхом народного голосування. Потім во­ни обирають органи вторинного представництва. В Україні орга­нами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, система судів, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократично­го суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.

§ 2. Держава як організація

Центральним у характеристиці поняття «держава» є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава невідривна від такого універсального понят­тя, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політич­них партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологіч­ним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практич­ним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організова­ної сили, заснованої на здатності одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі держав­ної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють мож­ливість різними способами нав'язувати державну волю громадя­нам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їхню економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством.

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Ци­ми суб'єктами можуть бути колегіальні множини людей (наприклад, переважної кількості органів, що входять до судо­вої системи) або окремі особистості — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу міліції тощо).

Приймаючи обов'язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відноси­ни можуть бути при цьому побудовані на добровільних і приму­сових засадах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призво­дить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відпо­відно, підкорення велінням державної влади може бути заснова­не на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріально­го чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авто­ритет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефектив­ності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в при­родності, доцільності і необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний ха­рактер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою. Державна влада здійснюється над різно­манітними суспільними угрупованнями і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (такими угру­пованнями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні й релі­гійні групи, що об'єднуються в певні суспільні утворення). Політика завжди пов'язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Біль­ше того, політична влада є державною монополією. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх вла­да поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має ха­рактер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є го­ловним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — пар­тіями, рухами, групами населення, об'єднаними за соціальними, національними, професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою провідний суб'єкт політичного життя. У цій якості вона взаємодіє з іншими ланками політичної системи, реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає за його до­держанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, бороть­бу за державну владу, за вплив на її діяльність. Через законодав­ство держава офіційно визначає правове становище інших еле­ментів політичної системи. Оскільки усяка політична боротьба і діяльність так чи інакше пов'язана з державою, все це обумовлює винятково її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення низки функ­цій — напрямків її діяльності стосовно впливу на суспільні відно­сини. Через функції держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій держави буде викладена в спеціаль­ному розділі підручника обмежимось окремими зауваженнями. Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні. Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, викори­стовується нею для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньо­політичних завдань. Цьому відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них притаманний тимчасовий специфічний харак­тер. Ці функції здійснюються під час воєнних дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, у зв'язку з участю в діях міжнарод­них збройних сил і т. ін. Тимчасові функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегу­вання її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Дек­ларацією про державний суверенітет України виборним держав­ним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада України. Другим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні орга­ни — похідні від перших двох.


 

§ 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності засто­совує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язу­вати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить ха­рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виник­нення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з'явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в XVI столітті був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкрет­ними історичними обставинами — боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї дер­жави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управ­ляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суве­ренітет внутрішній і зовнішній. Отже, державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всере­дині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межа­ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені­тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріп­люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці­онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади  верховенству державної влади  протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посила-  лась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер­ковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд­кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве­ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що'об'єдна-лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від­бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними;

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота - суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве-,    ренітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного  суверенітету.  Поняття   «національний  суверенітет» спочатку було  розраховане  на  етнічно  однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави,  це привело до збігу понять «державний  суверенітет»,   «народний  суверенітет»,   «націо­нальний суверенітет». Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.


 

§ 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визна­чення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування тощо. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою фор­маційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумов­люється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєд­нується у згаданій теорії з іншими — на якій матеріальній базі вини­кає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидан­ня вульгарного економізму і винятково класового підходу відпо­відно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі. З найсуттєвішими інши­ми, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індуст­ріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув та­кож так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-еко­номічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розме­жування між стародавніми і наступними цивілізаціями (напри­клад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком під­ходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визна­чення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва; див. розділ «Виник­нення держави»).

Згідно з формаційною теорією історія державності започат­кувалася з IV столітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній  Єгипет,  Китай,  Месопотамія,  Греція,  Рим).  її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забез­печувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво '   було індивідуальним, колективним або державним. Раб був голов­ною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В ме­жах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існува­ли різновиди. їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платона, який поділяв держави на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) не­важко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж принципу класифікації виходив Арістотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Ста­родавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звужен­ням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільсько­господарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали ве­ликі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від влас­ності на землю. Одним з головних землевласників була церква, яка відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань дер­жавного значення, не тільки претендуючи на владу, але реально виконуючи певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн про­ходить три головних етапи — феодальної роздрібненості, стано­вого представництва і абсолютизму. В умовах раннього фео­далізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися від­носини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється фео­дальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові органи стано­вого представництва, які мали формально або фактично дорад­чий характер (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Бо­ярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представниць­кого періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв'язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV «Дер­жава — це я !», яка вдало характеризує останній абсолютист­ський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві фео­далізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індуст­ріального суспільства. Феодальні відносини в умовах максималь­но централізованої абсолютистської феодальної держави стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціально­го життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжу­валася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприєм­ництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетво­рень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної ре­волюції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного су­спільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника за­собів виробництва. Економічна свобода стає базою для створен­ня громадянського суспільства, заснованого на недоторканності ґ приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручан­ня держави в суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охо­рона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна дер­жава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принци­пи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та іде­ологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи лю­дини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати со­ціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гост­рих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спря­мовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держа­ва дотримується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи,  що  забезпечують  буржуазії  панування  в  здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістично­му етапі існування буржуазної держави. Монополізація вироб­ництва, вирішальний економічний та політичний вплив промисло­вих монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмов­ляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підви­щується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумов­люють виникнення державного сектора в економіці. Заради збе­реження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничо­го класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціаль­них послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається на­уково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використову­ються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атом­на енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати ста­ють особливо відчутними після Другої світової війни. В ін­дустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій доб­робут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить частина робітників і який становить приблизно дві тре­тини населення розвинених країн Заходу. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та ви­бухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу викорис­товує можливість брати активну участь у регулюванні еко­номічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок серед­нього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будів­ництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошар­кам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширюва­лась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, ре­жимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні дер­жави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії. Отже, капіталістична держава по­ступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієн­тованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирі­шального значення в її діяльності набуває виконання загально­суспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути пра­вовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, повинна орієнтуватися в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах тощо. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. До них належить і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтова­ної держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний істо­ричний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважали насамперед провідну роль держави або ко­лективів, що перебувають під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечу­вати справедливий розподіл результатів праці за принципом «кожному за якістю і кількістю праці». Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна стано­вити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна Власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до ви­рішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здій­снювати контроль за діяльністю державного апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу та­кою, що служить народові, побудованою на принципах гу­манізму, демократії, колективізму ї справедливості. Але при цьо­му слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держа­ви. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, К. А. Сен-Сімона та інших. При цьому загально визнано, що для переходу до соціалістичного ти­пу суспільства і держави необхідний тривалий історичний пе­рехідний період.

Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Індії, Швеції, Єгипті, Австрії, Сирії та інших країнах.

Враховуючи, що спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах, особли­во в Європі, де державна влада протягом тривалого часу нале­жить соціалістичним партіям, питання про соціалістичний тип держави аж ніяк не можна вважати знятим з порядку денного. Зрозуміло одне: така держава повинна мати риси демократичної, соціальної, правової держави.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумін­ні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури проле­таріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і демократичною щодо ши­роких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до народного самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших країн Східної Євро­пи, соціалістичної держави там фактично-не існувало, реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та адмі­ністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу. Такі держави є всі підстави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості. Така характеристика є значно точнішою за ту, що містить поширений у літературі термін «казармений соціалізм».

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави в суспільне і особисте життя зводили нані­вець ідею загальнонародної власності влади і конституційних прав громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших країн.


Thu, 27 Jan 2011 11:49:00 +0000
Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

 

§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідно­шення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного про­цесу формування державної влади.

Природна хода цього процесу започатковується індивіду­альними інтересами, які консолідуються інституціями грома­дянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерога­тиву держави як організації публічної влади в масштабі суспіль­ства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання ор­ганізації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебува­ти в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні заса­ди в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову пито­му вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утво­рень компенсується повсякденним втручанням у суспільні вза­ємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство спирається на самоврядний по­тенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізо-вуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи са­моврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням пев­ного прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юрис­там, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі від­мінності між громадянським суспільством і державою вказав ви­датний німецький філософ Гегель1.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сут­ності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням підходу до структури суспільного уст­рою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні сво­боді індивіда, ні автономії об'єднань індивідів, стала в XX столітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично ре­алізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особис­тості, відвертого нехтування основними правами та свободами людей.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життє­діяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед державного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу ста­ють:

1)    концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова   суспільного  та   політичного  устрою,   найвища
соціальна цінність;

2)    принцип непорушності права приватної власності;

3)         ліберальне   розуміння   свободи,   що   не   зводить   її  до взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобо­да розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;

4)         ідея місцевого самоврядування, що передбачає дифе­ренціацію й відносну автономію організації та здійснення різних
форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владно­го впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, за­безпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспіль­ством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, вста­новлюють водночас певні «правила гри » для учасників соціально­го спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові части­ни одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної фор­ми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розгля­даються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громад­ського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зу­силь з боку державної влади.

Слід також врахувати, що просування економічно розви­нених країн до моделі «соціальної державності» передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні відно­сини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, по­силення соціального захисту громадян. Окрім того, у будь-яко­му, навіть найдемократичнішому суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звес­ти до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єк­тивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери держав­но-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «дер­жава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства най­більш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держа­ви, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші ха­рактеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми са­морегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства висту­пають сформовані на формально-правових засадах інституції дер­жави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпо­середньо поєднує його громадські та правові засади1.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну сво­бодою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспіль­ство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли пробле­матика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної держав­ності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно но­ва соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в ор­ганізації суспільної життєдіяльності, утворення нових держав­них органів влади та управління, яких не могло бути за умов пере­бування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку на­ближення до загальновизнаних стандартів правової демократич­ної державності, які, однак, практично мало адаптовані укра­їнським суспільством.

 


 

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспіль­ством, його особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття та визначення суттєвих ознак.

У філософській, політологічній та правовій науці пропо­нується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На пер­ший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «су­купність індивідів», «неодержавлені суспільні відносини», «ре­алізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед досліджен­ням громадянського суспільства в межах різних соціальних дис­циплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в кон­тексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.

Отже, громадянське суспільство це сукупність громад­ських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.

Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені без­посередніми життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є антро­пологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонуван­ня як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на при­ватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і грома­дянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виник­нення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елемен­тарного соціального зв'язку між індивідами.

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства ста­новлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як ок­ремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Та­ким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування  в  напрямку  до  цивілізованих  форм  соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтег­рації, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, еко­номічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відно­сини, які опосередковують процеси формування загально­національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відно­сини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства склада­ються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відно­син, де здійснюються основні права людин на життя, свобо­ду, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відносин, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юри­дичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформ­лення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод лю­дини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє куль­турні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів грома­дянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви­знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність ре­ального втручання з боку держави, примусового здійснення пра­вових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних гро­мадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські ор­ганізації, політичні партії, недержавні засоби масової інфор­мації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють­ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціо­нування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідо­мості. Саме від ефективності функціонування інститутів грома­дянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріори­тетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу грома­дянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здій­снення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути форму­ються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди  безпосередньо  або  через утворені  ними  органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно форму­ють певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціаль­них, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяль­ності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громад­ського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втру­чання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи по­ведінки1 учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства висту­пає як результат впорядкування на основі правових норм, насам­перед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не до­сить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством ро­зуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, по­будованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.


 

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді політичних проблем є поняття політи­ки, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літера­турі панувало спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та пануван­ня класової волі. Це було зумовлено об'єктивними та суб'єктив­ними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов ак­центування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократично­го дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значу­щих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною вла­дою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має ви­значену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний по­тенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику 'державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:

1)     суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2)     політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять
разом політичну організацію суспільства;

3)     політичні відносини, які складаються між структурними елементами політичної системи;

4)     політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя суспільства;

5)     політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

6)     політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

1)    держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади та управління в загально­
національному вимірі;

2)    політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть
участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3)    об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної систе­ми в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структуро­ваність існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення на­званих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення   державно-владним   впливом   різноманітних   видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, про­вокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регу­люють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань грома­дян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключа­ючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.


 

§ 4. Партії в політичній системі суспільства: правове регулювання статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпо­середньо була спрямована на завоювання державної влади. Про­образи сучасних політичних партій сформувалися ще за антич­них часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об'єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утво­рюється для участі у виробленні та здійсненні державної політи­ки, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єд­нань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це ос­новне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бу­ти суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх до­помогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режи­му виконують такі функції:

1)    виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2)    представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3)    формування політичних програм щодо можливих напрям­ків розвитку суспільства та держави;

4)    забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5)    підготовки кадрів для політичної діяльності;

6)     реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7)     політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демо­кратії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непоруш­ності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — га­рантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приво­дить до того, що сама сутність цих політичних систем часто ви­значається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими вида­ми об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких мо­жуть бути лише громадяни країни, які пов'язані з державою єди­ним політичним інтересом, спільною політичною долею;

певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності;

спеціальні правила та процедури легалізації політичних пар­тій (в Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — доб­ровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, за­конності;

вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які

не повинні суперечити чинному законодавству;

гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусо­вого розпуску політичних партій, який допускається тільки на за­конних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Кон­ституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяль­ності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий за­кон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах зако­ном забороняється організація і діяльність радикальних полі­тичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, націо­нальну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудову­ються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати та­кий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсотко­вих бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у ви­борчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які ство­рюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий харак­тер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.


 

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба  політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та про­грам провідними виступають такі державні інститути, як парла­мент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приво­дить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об'єднує все населення країни на умовах особливого член­ства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає мож­ливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника на­родного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи. політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інте­реси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнарод­ного права, заключати від свого імені міжнародні договори, вхо­дити до складу міжнародних організацій.

3)       являє собою єдину форму політичної організації населення, яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується
на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує
в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом
сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати
їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;

4)       державна влада як найбільш суттєва ознака державної ор­ганізації має таку політико-правову властивість, як суверенність,
що дає можливість визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне
за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною у
міждержавних стосунках;

5)       видає загальнообов'язкові правила поведінки, насамперед у формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для
такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійно­ го навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апара­ту. Статус державних службовців і питання проходження ними служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7)       володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних
придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX
століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяль­ності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситу­ації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.

Тому жодна політична партія не може претендувати на ство­рення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями гро­мадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забо­роняється Конституцією України 1996 року і переслідується за­коном.


Thu, 27 Jan 2011 12:53:38 +0000
Розділ V ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

 

§ 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступає суб'єктом управління суспільними справами. її управлінське (функціональне) призна­чення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним ви­дам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управ­ління справами суспільства. Вираження у функціях держави її .сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, за­ради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її во­ля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Відображення у функціях держави її соціального призначен­ня є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому поля­гає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до ви­никнення негативних наслідків у суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об'єкти впливу.

Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призна­чення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку. В сукупності функції дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе, діє, розвивається, змінюється.

Об'єктом функції є певна сфера суспільних відносин (еко­номіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкт є критерієм розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманна низка ознак.

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний на­прямок діяльності дозволяє виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і за­гальні за обсягом. Функціями визнаються такі напрямки діяль­ності, які мають своїм об'єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, еко­номіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексни­ми за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирі­шальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всере­дині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й соціального призначення закономірно відбиваються на змісті її діяльності, оскільки функції є найбільш «чутливими» до сутнісних змін.

3. У функціях держави різних типів проявляються й об'єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється змінафункцій сучасної української держави, які кардинально модифіковані порівняно з попередніми періодами їх розвитку в складі Союзу РСР.

4.Функції держави — це стійка, усталена предметна діяль­ність, що означає їх постійний характер на довгому періоді існу­вання держави.

5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм метода­ми і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на пев­них етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і ме­тодів здійснення функцій держави є їх здатність змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну командно-адміністра­тивним методам здійснення економічної функції в Україні при­йшли методи опосередкованого, м'якого впливу на економіку.

6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється тим, що вони піддаються могутньому впливу ет­нокультурних пластів життя суспільства — національних, тери­торіальних особливостей, традицій тощо. Тому новий тип держа­ви, який з'являється в розвитку конкретного державного організаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі мо­же зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад, окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці соціалістичної держави суворо заперечувала­ся. Разом з тим поряд із зберіганням спадкоємності в держав­ності діє механізм оновлення функцій. На появу нових функцій впливає система об'єктивних і суб'єктивних факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких не­обхідно досягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність існування завдань, які повинні бути по­ставлені для їх вирішення. Цілі бувають різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Зав­дання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спря­мовані зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави з завданнями і цілями пріоритет належить останнім. Щодо функцій держави, то завдан­ня і цілі є їх безпосередньою передумовою, визначають послі­довність їх виникнення, зміну та розвиток. Так, наприклад, пер­шочергове значення вирішення політичних завдань призводить до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади на реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окре­мих гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації державної влади. Однак, хоча за­конодавчі, управлінські, судові функції за деякими характерис­тичними даними і наближаються до функцій держави, вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, викону­ються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Ана­логічно більш вузький, локальний характер, порівняно з функція­ми держави, мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті.

Функції держави постійно розвиваються під впливом внут­рішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми дер­жави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, тра­диції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які про­живають на території країни; науково-технічний, інтелектуаль­ний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації су­спільства, створення  загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.


 

§ 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави це їх поділ на окремі види, групи залежно від тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для вироблення рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.

Класифікація функцій держави повинна проводиться за різними критеріями.

Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах вони здійснюються, функції держави можна поділити на загально-соціальні і функції захисту групових інтересів.

Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в цілому, всіх його верств. У юридичній літе­ратурі радянського періоду вважалося аксіомою, що нема і не мо­же бути надкласових, тобто загальносоціальних функцій. Такий підхід суперечив очевидному факту: в суспільстві можливі не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї загальні спра­ви й інтереси реалізуються державою. Як суб'єкт загально-соціальної діяльності держава виступає механізмом управління загальними справами суспільства.

Про це свідчить і історичний досвід розвитку держави і суспільства, їх взаємодії. Наприклад, ведення землезрошуваль-ного господарства у країнах далекого і близького Сходу зумови­ло необхідність проводити організацію громадських робіт по спорудженню каналів і гребель, нагляду за зрошувальними роботами. У сучасних розвинених країнах виникла об'єктивна не­обхідність суттєвого посилення втручання в ринкові відносини задля перерозподілу національного багатства, забезпечення до­статнього матеріального рівня усім членам суспільства.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучас­ної держави в галузі захисту прав і свобод людини в демо­графічній, космічній аферах та в інших сучасних глобальних дер­жавних сферах. Вони є великим демократичним потенціалом і спрямовані на задоволення інтересів всього суспільства, забезпе­чення суспільного розвитку на основі норм і принципів демо­кратії, особистої безпеки свободи громадян.

Поряд із загальнонаціональними держава протягом тисячоліть виконує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вираження й задоволення інтересів певних соціальних сил — прав­лячих угруповань, за якими стоять ті верстви населення, які ста­новлять соціальну базу здійснення державної влади. Держава ви­користовується панівною елітою як владна політична організація правлячої соціальної групи в цілях обслуговування її інтересів. В таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках, які вигідні прав­лячій еліті. При цьому використовуються різні методи — стриму­вання, виховання, прямого подавлення підвладних та ін.

У XX столітті, особливо в другій його половині, в західних країнах ці функції відійшли на другий план у зв'язку з появою се­реднього класу, що значно пом'якшило існуючі в суспільстві су­перечності.

Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна класифікація залежите від того, за яким критерієм виокремлюється
сам тип держави - формаційним чи цивілізаційним. Так, напри­клад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити
функції рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в радянській юри­дичній літературі. Відповідні функції є об'єктивною категорією, з чим пов'язана неприпустимість панівної в радянські часи надмірної
ідеологізації вчення про них, наприклад протиставлення функцій соціалістичної держави функціям буржуазної як демократичних
антидемократичним. Спільним недоліком класифікації функцій за формаційною ознакою є їх абсолютизація, винятково з класових
позицій, невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції держави можна поділити на головні і похідні. До головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах сучасної демокра­тичної держави є функції захисту прав і свобод людини, еко­номічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має безспірний і, до того ж, об'єктивний характер, оскільки їх здій­снення є основою забезпечення нормального розвитку суспіль­ства, особистої безпеки людей, їх матеріального благополуччя.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них на­лежить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.

Разом з тим така класифікація не означає «постійної пропис­ки» одних функцій серед головних, а інших — серед похідних. «Переміщення» їх з одного розряду до іншого обумовлюється важливістю на різних історичних етапах завдань, які вирішуються державою. Так, у разі кризи, в умовах ведення війни, екологічних та інших масових катастроф на перше місце в системі функцій мо­жуть відповідно виходити політична, оборонна, екологічна.

За часом їх дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існу­вання, функціонування та розвитку (політична, соціальна, ор­ганізація оборони країни та ін.). Тимчасові з'являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та ін.).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань служить критерієм поділу функцій на внут­рішні і зовнішні.

Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності дер­жави всередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави по­за її межами, характеризують її напрями діяльності на міжна­родній арені в галузі встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку та ін.).

Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однако­вими для всіх держав. Певні відміни залежать від типу держави і характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнарод­ної обстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між со­бою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв’язок. Кожна Держава заради найефективнішого вирі­шення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки і політики, культури, розбудови збройних сил. З їх допомогою держава може швидше і ефектив­ніше вирішувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може вирішити самостійно, особливо тоді, коли для цього нема необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це при­зводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх особливо в державах однотип­ною соціальною базою, у сучасних демократичних державах процеси їхньої взаємозалежності привели до створення таких міжнародних утворень, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.


 

§ 3. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних законів та інших  державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні  державної влади і прийнятих нею рішень.  Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також  шляхом реформування державного механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення  незаконних  дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних зв'язків з населенням країни

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робо­та по реалізації національної політики. Йдеться не тільки про  регламентацію взаємовідносин між різними етносами. Першо­рядне значення має створення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сфор­мувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій ге­незис у найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держа­ва повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси інших етносів, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно виявляти джерела загострення на­пруги в національних відносинах і використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним шляхом національних протиріч.

Безпосереднім продовженням політичної функції в демокра­тичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та гро­мадянина. В її основі лежить політика визнання людини найви­щою соціальною цінністю, невідчуженості та непорушності її ос­новних конституційних прав і свобод. Виходячи із верховенства права над державою, права і свободи людини визначають зміст, сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судо­вих органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини вна­слідок переростання її із внутрішньої справи держави у фактор міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави по забезпеченню основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав — це створення належ­них демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах тощо; у сфері економічних прав — ство­рення умов для вільного володіння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні гарантії, які надають людині мож­ливість самій використовувати та захищати свої права і свободи. Для цього законодавець у законі повинен передбачати способи їх здійснення, встановлювати процедури їх захисту, особливо у сфері правосуддя.

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадя­нина здійсняється системою державних органів, серед яких важ­лива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, дер­жавної безпеки тощо.

Економічна функція держави спрямована на. забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку еко­номіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

В умовах ринкової економіки ця економічна функція конкре­тизується в цілому ряді напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розробку економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять дер­жавну власність і мають загальнодержавне значення (ядерна енергетика, діяльність у космосі, загальнодержавний транспорт, зв'язок та ін.); встановлення правових основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового за­хисту власника, припинення недобросовісної конкуренції (моно­полізму), охорони прав споживача від недобросовісного вироб­ника тощо; здійснення дотацій, фінансування окремих форм еко­номіки; регулювання в опосередкованій формі ціни і заробітної плати (податки, встановлення мінімуму заробітної плати і т. ін.); здійснення контролю за дотриманням законності підприємцями, юридичними особами, а також різними організаціями, які займа­ються підприємницькою діяльністю тощо.

Соціальна функція спрямована на створення умов, які забез­печують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожит­кового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здій­снення відбувається у двох важливих напрямках: перший — за­безпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населен­ня, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування; другий — соціальний захист тих, хто потребує дер­жавної підтримки, — безробітних, інвалідів, літніх людей, бага­тодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, пенсіонерів, сту­дентів. В умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від ма­теріальних можливостей суспільства, від наявності певної ма­теріальної бази.

Екологічна функція, або функцій охорони природи та раціо­нального використання природних ресурсів, спрямована на за­безпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науково-технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, ра­зом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне вироб­ництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних сис­темах: забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіа­ції, що стало серйозною загрозою рослинному і тваринному світу, здоров'ю та життю людини. За цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобаль­ному міжнародному масштабі, перетворившись на проблему ря­тування землі, усього людства.

Основний зміст екологічної функції становить державне управління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Так, держава здійснює: планування і державне нормування якості довкілля; вживає заходів для відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, ка­тастроф; державне страхування громадян, утворення резервних фондів допомоги для відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян внаслідок забруднення природи та інших шкідливих впливів; державний контроль за додержанням природно-охорон­ного законодавства, притягнення до відповідальності осіб і ор­ганізацій, які винні в порушенні екологічних вимог.

Функція оподаткування і фінансового контролю спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюд­жету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використан­ням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо,-призначені для покриття витрат на утримання державного апара­ту, перерозподілу доходів серед різних груп і верств населення, для забезпечення перспективного економічного, культурного, іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для пе­ревірки фінансових зобов'язань перед державою, перевірки додер­жання правил фінансових операцій, контролю за правильністю ви­користання юридичними особами державних фінансових ресурсів, які перебувають у їх розпорядженні; попередження та усунення порушень фінансової дисципліни; правильності нарахувань по­датків, своєчасності їх сплати тощо.

Держава має широке коло суб'єктів фінансового контролю. Зо­крема, в Україні — це Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Міністерство фінансів та ін.

Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підня­ти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізо­ваного суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, користування відповідними культурними і на­уковими установами і досягненнями, забезпечити науково-техніч­ний прогрес розвитку суспільства. її зміст становить різноманітна державна підтримка розвитку культури — літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, архітектури; зберігання історико-культур-них пам'ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; забезпечення розвитку фізичної культу­ри і спорту; підтримка розвитку науки, її інтеграції в нові ринкові умови; створення сприятливих умов для творчої діяльності науко­вих колективів і для вільної змагальності різних шкіл і напрямків; підтримка пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій тощо.

Державна підтримка (фінансова, матеріальна тощо) осві­тянських, виховних, наукових установ, установ культури особли­во необхідна в умовах ринкових відносин. Держава повинна звільняти вказані сфери суспільного життя від ринкових ме­ханізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. Охо­рона здоров'я, освіта, культура повинні стати загальнодоступни­ми, оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров'я і інтелектуальний потенціал суспільства.

Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямована на ствердження панування права, створення належ­них правових та політичних умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової та політичної систем.

Головними напрямками діяльності держави по забезпеченню законності і правопорядку є: удосконалення роботи законодавця по прийняттю доступних населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі правосуддя; покращення ор­ганізації роботи правоохоронних органів, особливо в боротьбу з організованою злочинністю; всебічне розгортання демократич­них принципів і норм у діяльності державного апарату. Особли­вої уваги заслуговують заходи по підвищенню правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання покликане до­вести до свідомості людей розуміння необхідності знання ними законів і виконання їх вимог, а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати законним способом, прищепити кож­ному громадянину почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватись відпо­відна система правового виховання, навчання, засобів пропаган­ди і систематичної роботи в цьому напрямку. Все це зрештою по­винно сформувати у людей переконання в необхідності виконувати вимоги закону і рішень державної влади.

 


 

§ 4. Зовнішні функції держави

Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяль­ності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосу­вання, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.

Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік цієї функції.

Робота по обороні країни може здійснюватися за різними на­прямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття агресії, охорона державних кордонів. Виконання за­вдань відповідно до міжнародних договорів повинно бути спрямо­ване на зміцнення, підтримання системи колективної безпеки.

Починаючи з другої половини XX століття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки вна­слідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення робо­ти по роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового уражен­ня, додержання зобов'язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї.

Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співро­бітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжна­родним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у бо­ротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабан­дою всіх її видів, наркобізнесом тощо.

Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втру­чання. При цьому слід наголосити на підвищеній відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку в сучасному світі таких держав, як США,- Англія, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих країн про­водяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація Об'єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав держав — переможниць у Другій світовій війні.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробіт­ництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, еко­номічних, правових, культурних, інформаційних та інших відно­син, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції особливо важлива в умовах постконф-ронтаційного періоду відносин між головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні орієнтири в міжна­родному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого народу і світового суспільства в цілому.

До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охоро­на природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовлено­стей держави узагальнюють і відповідну національну політику.

Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов'язаних із засвоєнням космічного просто­ру, зокрема збереженням його чистоти.

Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна співпрацює в різних напрямках з іншими державами і міжнародними організаціями — ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.

Ця співпраця відбувається в суперечливій складності сучасно­го світу. Між окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості, причиною яких є, їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на компромісних заса­дах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій ситуації.

В Україні як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, що­далі більшу роль відіграє функція інтеграції в європейську та  світову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин — виробничі-, науково-технічні, валютні, кредитні, транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі роз­поділу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку і т. ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держава вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв'язків; рівності, взаємовигідної співпраці, неза-стосування дискримінаційних заходів. Відповідно до них бу­дується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які, зокрема, повинні бути захищені від націоналізації та експропріації.


 

§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Держава здійснює функції через свій механізм шляхом вико­ристання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв'я­зок держави і права, обов'язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правові форми діяльності держави це визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення функцій.

Правові форми діяльності держави характеризується рядом оз­нак, які відрізняють їх від інших організаційних форм.

1.    Вони є системою юридично значущих дій, які здійснюються органами держави, посадовими особами та іншими уповноваже­
ними на те суб'єктами. Дії набувають властивості «юридично зна­чущих» завдяки їх спрямованості на реалізацію суспільних по­треб саме правовими засобами. Вихідне і заключне призначення цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на суспільні відносини шляхом створення нормативних приписів, прийняття нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.

2.  Предметом юридично значущих дій є певне коло юридичних питань, які підлягають вирішенню на користь і для задово­лення інтересів зацікавлених суб'єктів. Так, прийняття закону  повинно відповідати інтересам народу і держави, винесення су­дом рішення — інтересам позивача чи відповідача.

3.    Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розробка і прийняття норма­тивно-правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття індивідуально-правових актів в порядку застосування норм права тощо. Правові форми здійснення функцій держави уособлюють механізм правового регулювання.

4.    Результати застосування окремих правових форм закріп­люються у визначених законом юридичних актах (закон, поста­нова Уряду, рішення суду, міжнародний договір тощо).

5.    Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, ре­гулюється процедурно-процесуальними нормами. Він може бути
регламентованим детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фраг­ментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

Головними правовими формами здійснення функцій держави є такі:

правотворча діяльність — сукупність дій, спрямованих на розробку, прийняття, зміну та систематизацію нормативних при­писів, нормативно-правових актів; за її допомогою держава здійснює вплив на суспільні відносини шляхом закріплення або встановлення нормативно-правової основи їх регулювання;

правозастосовча діяльність — сукупність юридично значущих дій органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій; через них відбу­вається індивідуалізація загальних правових правил поведінки;

правоохоронна діяльність, предметом якої є ті юридичні пи­тання, що пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб'єктам права, інтересам суспіль­ства, правопорядку;

контрольно-наглядова діяльність — здійснення дій по нагля­ду за відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб'єктами суспільних відносин;

інтерпретаційно-правова діяльність уповноважених на те дер­жавою суб'єктів права по офіційному тлумаченню чинних норм права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційного акта;

засновницька (установча) діяльність — сукупність юридично значущих дій, спрямованих на створення, формування, перебу­дову державних органів, їх структурних підрозділів та держав­них установ.

Від правових форм слід відрізняти фактичні (організаційні) форми реалізації функції держави. Вони являють собою такі фак­тичні дії, які спрямовані на сприяння реалізації функцій держави.

Це:

організаційно-господарська діяльність — сукупність поточ­них господарських, оперативно-технічних дій по матеріальному забезпеченню виконання різних функцій держави (економічне обґрунтування, оперативно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання і т. ін.);

організаційно-регламентаційна діяльність — здійснення опе­ративної поточної організаційної роботи по вирішенню тих чи інших конкретно-політичних завдань, техніко-організаційному забезпеченню функціонування різних ланок державного ме­ханізму.

При здійсненні своїх функцій держава використовує також різноманітні методи: законності, примусу та інші.

Метод законності, як один із найуніверсальніших методів державного керівництва суспільством, знаходить своє втілення в організації суспільних відносин шляхом видання і неухильного здійснення правових законів, інших правових актів. Метод закон­ності призваний виконувати функцію гаранта від можливих про­явів суб'єктивізму, волюнтаризму в діяльності державного ме­ханізму, провідника в суспільне життя принципів верховенства права і закону.

Метод інформаційного впливу на суспільство полягає в про­веденні через засоби масової інформації роботи по повідомлен­ню населення про прийняті державні та правові рішення, по фор­муванню суспільної думки, цілеспрямованому регулюванню інформаційних потоків і т. ін.

Метод переконання зводиться до заохочення суб'єктів суспільних відносин до певних дій (поведінки, діяльності), які відповідають їх волі без застосування силового тиску, таким чи­ном забезпечуючи свободу вибору. Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби, як суб'єктивні права, законні інтереси, пільги і т. ін.

Методи рекомендації і заохочення мають місце тоді, коли держава орієнтує й спонукає суб'єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним з її точки зору. Ви­користовуючи ці методи, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності.

Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається в схиленні суб'єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), таким чином обмежу­ючи свободу їх вибору. Примус може здійснюватись через такі юридичні засоби, як міри припинення здійснення правопору­шень, покарання тощо.

Крім перелічених держава використовує й інші форми і мето­ди. Однак названі належать до ключових, основоположних.


Thu, 27 Jan 2011 13:12:06 +0000
РОЗДІЛ VI ФОРМА ДЕРЖАВИ

 

§ 1. Поняття і структура форми держави

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особли­вості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особ­ливості методів, прийомів, що використовуються державною вла­дою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститута­ми. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово — від арістотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конст­рукція, що виражена в понятті форми держави для характеристи­ки численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридично визна­чений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою дер­жавної влади, її територіальної організації; легітимність прийня­тих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, викори­стовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів ор­ганізації державної влади. Держава — складно організована сис­тема, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольо­вано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави во­ни характеризуються взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяль­ності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особли­вості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих факторів держава має робити вибір способів-здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Аспекти організації державної влади, які становлять поняття «форма держави», розкриваються через способи та порядок утво­рення і організації вищих органів державної влади, правовий (пе­редусім — конституційний) порядок відносин між ними і насе­ленням. Ці моменти відображені у понятті «форма правління дер­жави». Способи територіального устрою державної" влади і організація системи державних органів, що відповідає цьому уст­рою, їх правове закріплення відбиті в понятті «форма державного устрою». Сукупність способів здійснення державної влади, ре­альна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправових методів розкривається через поняття «політичний (держаний) режим».

Отже, форма держави це взяті в єдності способи органі­зації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це ви­роблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.

 

§ 2. Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утво­рення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу насе­лення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих оргадів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій систе­му вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої ди­настії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного прав­ління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отриман­ня її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представ­ництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі мо­нархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада мо­нарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. її різновидом є деспо­тична монархія — історичний попередник розвиненої необме­женої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспо-та спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Мо­нархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монар-ха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непоруш­ний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і еко­номічна централізація влади, яка концентрується в руках монар­ха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а стано­во-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії)'. Такі мо­нархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: ду­алістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характери­зується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконав­чої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Ду­алістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржу­азної державності в європейських державах (Англія XVII століт­тя). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише фор­мально зберігає функції глави держави і має виключно представ­ницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійсню­вати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені мо­нарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох дер­жав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Республіка — форма правління, при якій вищі органи держав­ної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) устано­вами.

Основні юридичні ознаки республіки:

влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у кон­ституційних законах;

виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента); відповідальність глави держави;

верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки.

До основних ознак парламентських республік належать:

1)     формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе
відповідальність за свою політичну діяльність;

2)     вибори до парламенту одночасно передбачають питання
формування ним уряду;

3)   уряд формується парламентом (головним чином з числа де­путатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

4)    виконавча влада існує окремо від президента: на нього по­кладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру тощо);

5)    уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати новий;

6)     розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту;

7)     особливості виборів президента: він може обиратися пар­ламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у країнах Східної Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словаки) і нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у нарламентських республіках президент може обиратися двома шляхами: парламентом за участю представників
адміністративно-територіальних (автономних) одиниць і спеціально-створеним органом, який складається з парламентарів та
представників суб’єктів федерації.

Позитивні якості парламентських республік звичайно вбача­ють у їх здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов'я­зуються з нестабільністю виконавчої влади, що виражається в ча­стих урядових кризах за умови відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.

Президентська республіка. її основні ознаки й особливості:

1)     президент об'єднує повноваження глави держави і глави
уряду (виконавчої влади);

2) позапарламентський метод обрання президента: він оби­рається шляхом загальних виборів;

3)     позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

4)     відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв'язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

5)   Президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

6)   президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшіс­тю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

Однак цей тип республік має і недоліки (президент не зале­жить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності пе­ред ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).

Напівпрезидентська республіка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх «чистих» парламентських і президент­ських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і доз­воляє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламент­ській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з друго­го — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П'ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

а) президент призначає голову уряду і за його пропозицією одночасно призначає склад уряду (наприклад, у Польщі);

б) глава держави (президент) пропонує кандидатуру глави уряду, парламент його обирає, а президент призначає на посади і звільняє членів уряду за пропозицією голови уряду (напри­клад, у ФРН);

в) глава держави призначає главу уряду і за його пропозицією — склад уряду, а парламент його схвалює (наприклад, в Італії).

В Україні парламент дає згоду на призначення Президен­том Прем'єр-міністра (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції України). Щодо складу українського уряду, то згідно з п. 10 ст. 106 Конституції України Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України.

 


 

§ 3. Форми державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові ча­стини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою уст­рою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (феде­рації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:

а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;

б)  являє  собою  централізовану державу  (місцеві  органи підконтрольні центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці та­ кого права не мають);

г)  має єдину систему законодавства;

ґ) має одно канальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);

д) існує єдине громадянство.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть вхо­дити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм централь­ною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі Укра­їни є Автономна Республіка Крим. В основу територіального уст­рою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, ком­плексності і керованості її частин, поєднання державних і регіо­нальних інтересів.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що міс­тить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридич­но визначену політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за прин­ципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неод­норідність федеративно організованих держав. Можна припус­тити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федератив­них держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають

у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же
час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, як­ що вони не схвалені суб'єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб'єкта федерації (штату, землі, про­вінції тощо);

г)  суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб'єкти федерації;

ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб'єктів федерації);

д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;

є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалат­них парламентів: головний законодавчий орган федерації (парла­мент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти фе­дерації мають рівне представництво в його палатах;

ж)  федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;

з)  федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб'єктів федерації.

Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежуван­ня компетенції між федерацією і її суб'єктами, можуть бути кон­ституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними орга­нами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб'єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повнова­жень: федерації, її суб'єктів і питання спільного відання (при­кладом останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може прий­мати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб'єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:

а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та ін.);

б)   грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада, Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.);

ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН, Швейцарія та ін.);

д)  армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та по­ширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принци­пом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб'єктів, інші питання вирі­шуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох прин­ципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на те­риторіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бра­зилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що націо­нальний чинник, який при побудові федерації вимагає врахуван­ня показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (прикла­ди колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визна­чався по-різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його консти­туцією) або за ними не закріплювався статус суверенного дер­жавного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і ок­руги у складі Російської Федерації, які вже не називаються «су­веренними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суве­ренного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неодна­ковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних фак­торів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відноси­ни з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфеде­рація являє собою державно-правовий союз суверенний держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об'єднання міжнародно-правового характеру;

в)  конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кож­ний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах су­веренної території), єдиної території створюваного об'єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об'єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);

г)  конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що вхо­дять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;

ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки уря­дами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загально конфедеративного органу;

д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швей­царська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.


 

§ 4. Політичний режим

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правлін­ня й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і сво­бод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в)  співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій;

г)  методи, інтенсивність і правова обґрунтованість викорис­тання силових структур, інших ресурсів влади;

ґ) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним  реаліям. Політичні реалії — невід'ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспо­тичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитар­ного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим виміром політичного життя держа­ви — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнен­ня. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дес­табілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов'язують захист власних інте­ресів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто при­мусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демокра­тичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних показників.

Демократичний режим — стан політичного життя суспіль­ства, при якому державна влада здійснюється на основі прин­ципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у фор­муванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різно­видом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо лібераль­на класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною (демократією індивідів), то  сучасна демократія  стала демо­кратією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держа­ва гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту  (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії сво­бод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про мак­симально можливу свободу особистості сьогодні достатньо вико­ристовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Од­нак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократич­них держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність та­кого плюралізму закономірно призводить до переродження демо­кратії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади;

є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів: лібе­рально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.

Недемократичні режими — це режими, за яких державна вла­да здійснюється шляхом обмеження і порушення формально про­голошених прав і свобод людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення нале­жать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в)  тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;

г) застосування примусових методів управління;

ґ) протиправне використання силових структур;

д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у   прагненні   держави   повністю   контролювати   всі   сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. ін.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних ос­нов, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорст­ких способів здійснення влади при режимі одноособового прав­ління в античних державах); військово-диктаторський; расист­ський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитар­ний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авто­ритарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня фор­ма авторитарного) особливо помітні методи силового ідео­логічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання_силових структур держави, міліта­ризація державної політики, підміна державних і правових ме­ханізмів створенням неконституційних органів (наприклад, ор­ганів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демокра­тизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у дер­жавах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й авто­кратією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвит­ку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благо­денства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням ав­торитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий дер­жавний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не висту­пає індивід, то там немає демократії або вона існує формально.


Thu, 27 Jan 2011 13:18:08 +0000
Розділ VII ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

 

§ 1. Поняття і соціальна цінність демократії

Демократія являє собою одне з величезних завоювань світо­вої цивілізації. Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з суспільним самоврядуванням, що існує при ро­довому ладі, в суспільних організаціях.

Виходячи з дослівного перекладу терміна «демократія» її часто-густо ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народа, з яким вона тісно пов'язана. Народовладдя є суттю послідовно демократич­ної держави, а демократія — його внутрішньою формою на відміну від форм правління і державного устрою, які характери­зують форму держави ззовні. Демократію можна розглядати в трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму.

У цілому демократія це форма такої держави, яка заснова­на на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. Вико­ристовуючи свої права і свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у розробці, прийнятті і ре­алізації державних рішень, забезпеченні нормального функціо­нування громадянського суспільства.

Необхідно, щоб демократія була заснована на певних власти­вих громадянському суспільству передумовах, в основу яких по­кладено забезпечення свободи і рівності громадян і їх об'єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних партій і об'єднань, можливість для них бра­ти участь у формуванні і діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії властива відсутність будь-якої мо­нополії в ідеологічній сфері. У Конституції України (ст. 15) гово­риться про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися держа­вою як обов'язкова». Таким чином, створюється можливість рівного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій, у тому числі з використанням засобів масової інформації.

Невід'ємною частиною характеристики демократії є розкрит­тя змісту принципу демократизму і особливостей демократично­го політичного режиму. Демократизм як загальнолюдський принцип являє собою низку незаперечних вимог до держави і суспільства. Він знаходить свій вияв в обов'язковій легітимації державної влади — приведенні її змісту на стадіях як формуван­ня, так подальшої діяльності відповідно до суспільних ідеалів. Найважливішими проявами цього принципу є також залучення громадян у різних формах до участі у вирішенні державних та суспільних справ і забезпеченні широти, непохитності, гарантованості прав і свобод громадянина.

Ще одним аспектом демократії є існування державного режи­му, заснованого на застосуванні саме демократичних методів і принципів організації та діяльності державного апарату. Демокра­тичний політичний режим характеризується широкою підтримкою державної влади з боку населення, широтою ЇЇ соціальної бази.

Рівень демократії завжди залежав від соціальної бази, на яку вона спирається. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де державна влада спиралася на більшість вільного насе­лення, був набагато вищим, ніж у Спарті, де панувала і відповідно користувалася демократичними установами тільки аристократич­на верхівка рабовласників. Формування розвиненої демократії по­ступово відбувається в умовах буржуазного суспільства, на базі ліквідації феодалізму, свавілля, нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення.

Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент, поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні принципи.

Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш. Монтеск'є, під справжньою свободою слід розуміти «право робити все, що дозволено законами». Завдяки обмеженню демо­кратії рамками законності вона здатна і повинна сприяти зміц­ненню порядку і стабільності, узгодженню різних думок, пану­ванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно з демократичними пра­вовими засадами демократія не повинна перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності, гуманізму і т. ін. Де­мократія має бути спрямована на запобігання конфліктам, посту­пове зближення точок зору різних політичних сил. Це досягається шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу. Політичний підхід до розв'язання невирішених проблем повинен здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти всупереч цим принципам.

Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспіль­них цінностей. Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна цінність. Невмируща загальноісторична цін­ність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, полі­тичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягнен­ню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом воле­виявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності.

 

§ 2. Форми демократії

Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчужені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворю­вати об'єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористування); галузеві права — цивільні (право купівлі-продажу); тру­дові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплек­су цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів. Існування де­мократії неможливе без здійснення принципів гласності, надання певних можливостей для всіх політичних партій, виборності і де­централізації влади. Саме через застосування цих та інших прин­ципів здійснюються прогресивні перетворення.

По-третє, демократія, як відомо, є формою здійснення на­родовладдя. Це знаходить свій вияв у тому, що громадяни беруть участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:

1)    безпосередня (пряма) демократія, яку здійснюють пересічні громадяни (через вибори, громадські ініціативи, обговорення і т. ін.);

2) представницька демократія, яку здійснюють обрані народом депутати державних представницьких органів, передусім парламентів.

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії. Передусім слід пам'ятати, що провідна роль у здійсненні демократії належить утвердженню прав людини і гро­мадянина, їх захищеності, а також функціонуванню системи пра­вових органів на основі демократичних принципів.

Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності гро­мадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державно­го і суспільного значення, прийняття відповідних рішень та їх втілення в життя. Його витоки беруть початок з часів первіснооб­щинного ладу, де воно було природною формою здійснення вла­ди народу. Безпосереднє народовладдя передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань самими громадянами, що сприяє підвищенню їхньої політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без будь-яких посередницьких інстанцій. Історичними формами прояву прямого народовладдя були на­родні збори в Афінах, народні ради і віче республік періоду се­редньовіччя, козацькі збори в Україні.

В умовах сучасності саме наявність інститутів безпосереднього народовладдя створює найбільш сприятливі умови для викорис­тання громадянами своїх демократичних прав. Як головні форми здійснення народовладдя Конституція України закріплює вибори та референдуми. Безпосереднє волевиявлення населення може та­кож проявлятися у проведенні громадських та всенародних обго­ворень з питань місцевого та загальнодержавного значення у таких формах прояву прямого народовладдя, як проведення мітингів, зборів і демонстрацій з метою сприяння вирішенню пи­тань державної ваги. Народна ініціатива може полягати у зборі підписів з вимогою проведення референдуму. Вирішення найбільш важливих справ місцевого значення може здійснюватися загальни­ми зборами територіальних громад. Конституція України дозво­ляє створення за ініціативою громадян будинкових, квартальних, вуличних та інших органів самоорганізації населення. В кінцевому підсумку здійснення прямого народовладдя відповідає інтересам як особистості, так і народу в цілому.

Однак безпосередня демократія не може вирішити питань, ,що виникають в ході державного будівництва. Так, прийняття законів безпосередньо на народних зборах (прихильником цьо­го був Ж.-Ж. Руссо) можливе лише в масштабах дрібних дер­жавних утворень (як це робилось і робиться в деяких кантонах Швейцарії) і не пристосоване для великих держав. Крім того, значна кількість проблем потребує для їх вирішення ретельного попереднього дослідження і наявності спеціальних знань. Такі питання бажано вирішувати на рівні досвідченої спільноти. Особливо це стосується нашого періоду інтенсифікації науко­во-технічного прогресу, який робить можливим вирішення ба­гатьох складних проблем лише з допомогою  застосування спеціальних знань.

Подібні обставини обумовлюють існування іншої форми на­родовладдя — представницької демократії. Йдеться про здійс­нення державних повноважень обраними народом представниць­кими органами. Вони, передусім парламенти, складаються з деле­гованих народом обранців і виступають від його імені. Існують органи первинного і вторинного представництва населення. Ор­гани первинного представництва обираються виборчим корпу­сом, тобто безпосередньо громадянами. В Україні такими орга­нами є Верховна Рада України, Президент України, місцеві ра­ди, їх голови, які виступають безпосередньо від імені народу України або певної його частини, органами вторинного представ­ництва — Кабінет Міністрів, Верховний і Конституційний Суди, Генеральний прокурор і т. ін.

В історії вчень про державу та право ще з часів ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької демократії. Визнаючи, що пряма участь насе­лення у здійсненні народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представ­ницькій демократії. Вони виходять з того, що представницька де­мократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представництвом, попереднього одержання необхідних обґрунтувань і консультацій, проведення екс­пертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, ураху­вання точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення. Ці переваги відсутні у такому, напри­клад, прояві прямої демократії, як референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту за­кону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести поправки, доповнення, ви­казати незгоду з окремими положеннями запропонованого про­екту. У практиці найбільш ефективним є поєднання представ­ницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою фор­мою, що є свідченням взаємозв'язку і взаємодії обох головних форм народовладдя. Умовою створення представницьких органів є застосування такої форми прямого народовладдя, як загальні демократичні вибори.

Проведення народного голосування на референдумі немож­ливе без ініціювання його проведення, прийняття рішення про його проведення, формулювання питань, що виносяться на рефе­рендум, утворення комісій з його проведення, визначення діль­ниць для голосування, публікації його результатів. Вся ця робота здебільшого проводиться за участю вищого представницького органу — парламенту — та центральної виборчої комісії.

Проведення обговорення в засобах масової інформації і кон­сультативних опитувань населення має на меті урахування гро­мадської думки представницьким органом — парламентом при остаточному вирішенні певного питання.

 


 

§ 3 Інститути і суб'єкти демократії

Система демократії складається з її інститутів. Кожен інсти­тут демократії є юридично оформленим самостійним струк­турним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. Демо­кратія здійснюється через численні інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т. д.), в інших — функ­ціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права гро­мадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіаль­ної або національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інсти­тутів демократії, що багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація ви­борів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське ве­то), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної ді­яльності існують інститути, що діють у сфері прийняття держав­них рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), за­безпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути де­мократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голо­сування під час виборів) і консультативний (всенародне обгово­рення, опитування населення) характер.

Демократія здійснюється щодо конкретних суб'єктів. Ними є всі співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб'єктами демо­кратії можуть бути людина (громадянин), державні органи, політичні партії, їх об'єднання, громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий корпус, гру­пи громадян, депутати тощо. Головним суб'єктом демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні бути підпорядковані дії всіх інших її суб'єктів.

 

§ 4. Принципи демократії

Демократія діє на основі розвиненої системи принципів. Коли говорять про принцип демократії, мають на увазі безумовну ви­могу, яка випливає з самої суті демократії і пред'являється до всіх суб'єктів і інститутів демократії. До фундаментальних принципів демократи можна віднести принципи гласності, різно­манітності (плюралізм), залучення населення до вирішення питань державного значення, поділу влади; єдності, рівності і гарантованості демократичних прав і обов'язків. Вони є запорукою успішного застосування багатьох інших принципів — урахування гро­мадської думки, співробітництва різних політичних сил, узгод­ження їх інтересів, урахування і охорони прав меншості, взаємо­контролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб і управлінських ор­ганів перед представницькими органами і населенням тощо. Зупинимось на фундаментальних принципах. Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості дер­жавного і громадського життя, усіх джерел інформації, можли­вості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб'єкта­ми суспільних відносин відповідно до їх потреб. Гласність покла­дає на компетентні державні органи обов'язок систематичного інформування населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, ходу їх обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і друку, урахування і використання в інтересах прийняття державних рішень гро­мадської думки.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана з їх бо­ротьбою і взаємодією на базі підтримання контактів між ними і державою. Ці контакти проводяться заради вирішення певних політичних питань, передусім формування і функціонування вла­ди. Плюралізм повинен бути заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні для них рівних можливостей у політичному житті, в користуванні заступ­ництвом держави. Водночас свобода політичних утворень не ви­ключає негативного ставлення держави і відмови в державній реєстрації відверто антиконституційних і фашистських та інших екстремістських партій та об'єднань. Щодо ідеологічного плю­ралізму, то він є безпосереднім продовженням плюралізму полі­тичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну моно­полію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість різних ідей, думок, ідеологічних підходів і вільного їх висловлення, різного трактування окремих явищ суспільного життя. Відкрите проголошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідео­логію, може бути обмежене лише в разі, коли про заборону її про­голошення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян і суспільної моралі та безпеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості існування в демократичному суспільстві державницької ідеології, яка, проте, має певні особливості.

Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення дер­жави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виклю­чає будь-яку дискримінацію меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах розвиненої демократії не повинні прийматися механічною більшістю голосів, без поперед­нього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення відкритих дискусій.

Більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю зберігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентова­ною в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламен­ту), виставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати хід виконання прийнятих рішень і т. ін. Права меншості — етнічної, релігійної, політичної, не можуть бути скасовані голосами більшості. В інтересах меншості прийняття найважливіших рішень згідно з законом відбувається кваліфікованою більшістю голосів. Принцип урахування прав меншості є важливим засобом посилен­ня відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи інших рішень. В умовах демократії більшість зобов'язана ра­хуватися з точкою зору меншості, консультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще, до консенсусу, уважно розглядати і обґрунтовано відповідати на критичні зауваження меншості.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рам­ках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців і трудо­вих колективів, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, участь у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту і т. ін.). Залучення гро­мадян до участі в роботі виконавчих органів є дійовим засобом боротьби з бюрократизмом і корупцією. Розширення участі насе­лення в діяльності всіх державних органів є однією з форм підви­щення ефективності демократії.

До фундаментальних принципів належить і принцип побудови влади в демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Влада здійснюється спеціаль­но уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, вра­ховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключається можливість узурпації влади якимось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її за­лучення до вирішення державних справ.

Яскравим проявом демократії є рівність існуючих у демокра­тичному суспільстві прав і обов'язків людини та їх гарантованість. Права і обов'язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом. Права кожної особи ор­ганічно доповнюються відповідними обов'язками. При цьому обов'язки щодо прав виступають як гарантії їх реалізації і захис­ту. Демократія не припускає прав без відповідних обов'язків, як і обов'язків без прав. Так, наприклад, права на таємницю листу­вання забезпечуються встановленням для державних органів за­борони перегляду ними поштових відправлень і правом особи звертатися у разі порушення цих обов'язків до компетентних державних органів, включаючи судові.

Рівність прав і свобод особи пов'язана із цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституційні права є невідчужуваними, такими, що не мо­жуть бути звужені, скасовані (ст. 22 Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завда­ної шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, вклю­чаючи Конституційний Суд, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до органів прокуратури, послуг адвокатів.

Можна назвати і ряд інших принципів демократії, які мають відносно загальний характер. Серед них вищезгадані принципи пріоритету прав людини, підзвітність і підконтрольність посадо­вих осіб перед представницькими органами і народом, співробіт­ництво та узгодження інтересів різних політичних сил, взаємний контроль різних державних органів і гілок влади, колегіальність, поєднання представницьких і прямих форм народовладдя та інші.


 

§ 5. Функції демократії

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини.

Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних загальнодержавних функцій — економічної, політичної, соціальної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і вико­нанні завдань, що випливають з цих функцій, належить форму­ванню громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демократичного обгово­рення тих чи інших проблем засобами масової інформації, ко­легіальними дорадчими органами при Президентові і в структу­рах  виконавчої  влади,   а  також  за  допомогою  проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосеред­ньо шляхом всезагальних виборів. Йдеться про Верховну Раду України і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утворю­ють (обирають або призначають) органи вторинного представ­ництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого затверджується Верховною Радою України.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання керується прин­ципами демократії, використовує свої правові інститути, щоб та­ким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього пи­тання обговорюються постійними комітетами парламенту з за­лучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних течій, виступів у пресі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє мобілі­зація через засоби масової інформації громадської думки, сама громадськість.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депу­татських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвитку особи, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї функції спрямоване широке ви­користання людиною своїх демократичних прав, участь у прове­денні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її політичної і соціальної активності, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

 

§ 6. Демократія і самоврядування

Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління (врядуванняі, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у ви­конанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є ха­рактерним для демократії. Самоврядування з'явилося задовго до виникнення демократії — при первіснообщинному ладі.

Самоврядування тісно пов'язане з демократією, але не є прос­тою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. В галузі державного управління самоврядні органи можуть вирішувати лише ті питання, які делегуються їм державою.

Діяльність органів самоврядування у політичній сфері є од­нією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність органів самоврядування, профспілок, партій, моло­діжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але ме­ханізми локального самоврядування при вирішенні питань дер­жавного значення (наприклад, під час виборчої компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «де­мократія». Самоврядування має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька си­стем самоврядування — по лінії професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Вельми важливим в умовах державності і найбільш всеохоплюючим різновидом самоврядування є діяльність органів само­врядування на місцях. Вже саме їх існування є свідченням наяв­ності певної децентралізації державного управління. Самовряду­вання може здійснювати ефективну допомогу державі у вирішенні її завдань і виконанні її функцій.

У сучасних умовах участь самоврядування в демократичних процесах визначаються Європейською Хартією місцевого само­врядування, Конституцією і законами держави. В Україні первин­ним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна грома­да. Закон характеризує самоврядування як реальну здатність мешканців села або різних сіл, селищ, міст, що добровільно об'єдналися в громаду, вирішувати питання місцевого рівня. Ак­тивність цих органів і фактичний зміст їхньої діяльності зале­жить від кола і характеру віднесених до їх компетенції питань, наявності тенденцій до централізації або децентралізації держав­ної влади. Прискорення демократичних процесів можливе тільки на базі децентралізації влади, перерозподілу повноважень між органами державного управління і самоврядування на користь останніх.

Розвиток місцевого самоврядування має великі потенційні можливості. Він надає нових імпульсів для удосконалення демо­кратії. Матеріальною основою підвищення ролі органів само­врядування повинно стати збільшення майнових об'єктів муніци­пальної власності, їх поступова передача органам самоврядуван­ня. На базі інтенсифікації згаданих процесів відбуватиметься зростання ролі місцевого самоврядування в сприянні демократи­зації, підвищення єдності демократії і самоврядування як різних форм здійснення народовладдя.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох го­ловних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які є властивими як для само­врядування, так і для демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безу­мовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівно­правність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як демократії, так і самоврядування по­требує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю голосів при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, праг­нення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципа­ми є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання.

 

§ 7. Демократія в умовах України

Україна сьогодні є посттоталітарною державою перехідного періоду Цей факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії. Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення режиму гласності, утво­рення неформальних організацій і об'єднань, утворення і посту­пове структурування системи політичних партій, політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверен­ної незалежної України і щодо здійснення конституційної ре­форми, проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступо­ве структурування суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності засобів масової інформації, розвиток си­стеми консультативних і узгоджувальних органів, широке вико­ристання громадянами наданих їм політичних прав і свобод, по­ступове розширення законодавчої бази (Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного реформування суспільства.

Величезного значення ддя розвитку демократії мало прий­няття у 1996 році Конституції України і формування передбаче­ної нею системи державних органів, що побудована на основі принципу поділу влади. Згідно з Конституцією на основі принци­пу верховенства права і міжнародних актів про права і свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захис­ту і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї систе­ми правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особ­ливо слід наголосити на значенні підвищення ролі судової систе­ми. З допомогою судів громадяни дістали можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадяни­ну достатньо послатися на встановлення відповідного права нор­мами Конституції.

Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існуван­ня в Україні розвиненої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення темпів структу­рування суспільства, партій і партійних фракцій, удосконалення виборчої системи, створення умов для реалізації механізму га­рантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децент­ралізації і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних питань, до боротьби зі злочинністю, сут­тєве підвищення політичної і правової культури населення і онов­лення складу державних службовців, завершення створення і по­кращення роботи системи державних органів, що захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи, по­силення державного і громадського контролю за роботою дер­жавного апарату.

Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти прове­дення конституційної адміністративної і судової реформи, скоро­чення і оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів корупції, подолання правового нігілізму.



Розділ VIII МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

 

 

§ 1. Механізм держави і його структура

При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у практичному відношенні на перший план завжди ви­ступає її конкретна характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні дер_жавою функцій по управ­лінню суспільством.

Функції держави здійснюються за посередництвом спеціаль­но утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних дер­жавних органів, які об'єднуються у відносно виокремлену струк­туру — державний апарат, та інших державних_інституцій'. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту дер­жавності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави має розглядатися в кон­тексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі ме­ханізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окре­мий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок су­спільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення).

Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманіс­тичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людсь­кий вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш пред­метно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забез­печення, організації та проходження державної служби, бюро­кратії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяль­ності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Так, класичною ліберальною концепцією держави «нічного охоронця», яка була домінуючою на ранніх етапах функціону­вання ринкової системи виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в суспільне життя і особливо — у сферу економіки. Діяльність держави мала обмежуватися охоро­ною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за та­ких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади і зводився до сукуп­ності державних органів, наділених державно-владними повно­важеннями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не мо­жуть бути зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передба­чає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей вироб­ництва,  необхідних для життєдіяльності суспільства, соціально­го, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і розвиту системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захис­ту соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін.

З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до реабілітації тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтуван­ня правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянсько­го суспільства, на обслуговування потреб існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку науко­вих знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому не повинна досліджуватися поза межами ви­щезгаданих якісних характеристик державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспіль­ства і державної влади покликані вирішуватися на рівні консти­туціоналізму, конституційно-правового регулювання. Так, Кон­ституція України 1996 року закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади  і самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії_місцевого самоврядування (ст. 7), сво­боди політичної діяльності, не забороненої Конституцією і зако­нами України (ч. 4 ст. 15) і т. ш.

Отже, механізм держави це сукупність державних органів, установ, підприємств та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави.

До складу державного механізму входять різні за своєю кон­кретною характеристикою види державних інституцій — органи, установи, підприємства та специфічні державні інститути. Понят­тя механізму держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60-х років XX століття В. В. Копєйчиков. Загаль­ними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:

вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від самоврядних організацій;

за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;

вони утворюються за рішенням держави, уповноважених дер­жавних органів;

вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;

їх працівники як державні службовці мають особливий ста­тус, особливі гарантії зайнятості та соціального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлюва­ти державні_органи як найбільш специфічну і важливу для реалізації функцій держави його частину, про що детальніше йти­меться далі. Водночас разом з державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за характером і змістом діяльності державні організації — державні підприємства, дер­жавні установи, така специфічна державна інституція, як збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату.

Державними підприємствами, і передусім заснованими на за­гальнодержавній власності казенними підприємствами, вважа­ються в Україні такі, що проводять виробничу або іншу діяль­ність, яка, виходячи з її специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем про­дукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб'єктами природних монополій. Державні підприємства во­лодіють часткою державної власності на праві повного госпо­дарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, несуть са­мостійну майнову відповідальність, на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.

Щодо державних установ, то для них специфічною є неви­робнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров'я і соціального захисту грома­дян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених то­що. За характером і напрямком своєї діяльності державні устано­ви не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебува­ють на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпада­ють під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі не­обхідності примусу, основним інститутом якого є військові фор­мування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією Укра­їни як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17).

 


 

§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види

Головними функціями будь-якої держави в різні історичні ча­си залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособ­лює та представляє державу, є державний апарат.

Отже, на основі приналежності державним органам як певно­му різновиду державних інституцій державно-владних повнова­жень із більш широкого поняття «механізм держави» виокрем­люється поняття «державний апарат», за посередництвом якого здійснюється державна влада і управління суспільством. Держав­ний апарат покликаний виконувати основні функції держави що­до практичного здійснення державної влади і управління су­спільством і є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і існу­вання та функціонування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена особлива увага в контексті більш ши­рокої проблематики механізму держави.

Таким чином, державний апарат це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати дер­жавну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.

Поняття державного апарату як складова частина кате­горійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тоб­то охоплює на основі спільних ознак усю сукупність різно­манітних за конкретним спрямуванням діяльності державних ор­ганів. Державний орган розглядається теорією держави і права як первинний структурний елемент державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Для більш змістовного вивчення державного апарату не­обхідно розглянути характерні його ознаки, а саме:

1)   державний апарат є основним інститутом держави, безпо­середнім носієм державної влади, яку він уповноважений прак­тично здійснювати і представляти у відносинах з населенням;

2)   державний апарат як системне утворення формується й функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;

3)   державний апарат є складною системою органів, що перед­бачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціо­нальним критерієм — на гілки влади, так і за ієрархічними озна­ками — на вищі та нижчі органи, тощо;

4) первинним елементом державного апарату, з якого скла­дається вся система державного апарату, є окремий державний орган;

5)     у державному апараті зайняті на постійних засадах про­фесійно підготовлені для здійснення управлінських функцій кад­ри — державні службовці;

6)     функціонування державного апарату здійснюється в межах і в порядку, які встановлені законодавством, тобто в певних пра­вових формах;

7)     державний апарат спирається у своїй діяльності на певні матеріальні, фінансові та інші ресурси, отримані із державних коштів;

8) функціонування державного апарату спирається на мож­ливість застосування державного примусу.

Державний орган це структурно виокремлений, внут­рішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для ви­конання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.

Слід зауважити, що структурно державний орган можна роз­глядати як складне утворення, яке включає два відносно відо­кремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повнова­ження цього органу, а інший — виконує допоміжні функції, за­вданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити пра­вовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяль­ності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристи­ки посад на державній службі1.

Різноспрямованість та складність владно-управлінських функ­цій держави обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними характеристиками видів державних органів.

Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути прези­дент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні.

Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем'єр-міністра України і за його по­данням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.

Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої влади виступає парла­мент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очо­лює прем'єр-міністр, а за умов президентського — президент, су­дам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях — мо­нарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президен­та як главу держави конституційно покладаються арбітражні по­вноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади.

За територією, на яку поширюються повноваження держав­них органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, на­приклад, до центральних державних органів слід відне­сти ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов феде­ративного устрою державні органи поділяються на феде­ральні органи і органи суб'єктів федерації.

Залежно від способу утворення державні органи класифіку­ють на виборні, призначувані, успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх.

Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав лю­дини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішен­ня і вступають у правові відносини лише як певні колективи дер­жавних службовців (парламент, кабінет міністрів).


 

§ 3. Принципи організації і діяльності дер­жавного апарату. Поділ державної влади

Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади, які виступають як регулятивні вимоги щодо основних параметрів його ор­ганізації і функціонування з метою найбільш ефективного вико­нання функцій та завдань держави.

До принципів організації і діяльності державного апарату слід віднести:

поділ влади;

виборність представницьких органів державної влади; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; діяльність у межах компетенції та у спосіб, передбачені зако­нодавством (законність);

професіоналізм і компетентність;

обов'язковість рішень, прийнятих вищими державними орга­нами для нижчих державних органів; прозорість; підконтрольність; відповідальність;

ефективність;

дотримання прав місцевого самоврядування, об'єднань гро­мадян, підприємств, організацій, установ; неупередженість здійснення повноважень; рівне право громадян на доступ до державної служби;

стабільність кадрів.

Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор­ганізації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.

Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поді­ляється єдина державна влада на певні відносно відокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостій­них влад. Так, Конституція США 1787 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом дер­жавної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виклю­чає можливості поділу державної влади на окремі її гілки.

Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це пи­тання, оскільки в ній йдеться про державну владу і про окремі ви­ди влади — законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висно­вок про наближеність конституційних засад української держав­ності до концепції народного суверенітету.

Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, що виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормо-творчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефектив­ності функціонування державного апарату.

Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з роз­поділом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного прав­ління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, по­ваги до політичної свободи своїх громадян.

Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад де­мократичного правління. Іншими словами — без поділу влади де­мократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може.

Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режи­му законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можли­вості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:

поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;

функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і су­дову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконав­чої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нор­мами Конституції, може здійснюватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами за­конодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи зако­нодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законо­давчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.

За парламентсько-президентської форми правління прези­дент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окрес­лених Конституцією умов має право розпустити парламент і, на­впаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у сис­темі судової влади може стримувати як законодавчу, так і вико­навчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційни­ми у разі, якщо вони не відповідають Конституції.



§ 4.Загальна характеристика, функції та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади

Законодавча влада це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії - Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент)   визнається   єдиним   законодавчим   органом   України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор­ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. На­приклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодав­чого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра­їни і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада, є:

оперативність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асо­ціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранич­но визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу за­конодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі.

Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області держав­но-управлінської діяльності, що побудована передусім на заса­дах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової держав­ності. Тому правова держава є «державою суддів»1 у тому ро­зумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду роз­глядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обме­ження їх прав чи свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.


 

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голову. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

 


§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби1 надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як прак­тичне функціонування всіх державних інституцій (органів і ор­ганізацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як ор­ган управління суспільством.

Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринко­вих відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кош­торис» на утримання державного апарату.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна державна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вва­жається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність поміч­ників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб дер­жавних органів, що має назву патронатної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повнова­ження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають поса­ди, пов'язані зі здійсненням державно-владних або інших служ­бових обов'язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий ста­тус як осіб, які працюють на державу, її службовців.

Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті особи, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов'язків.

Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці . поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія дер­жавних службовців об'єднує осіб із різноманітними за своїм кон­кретними особливостями, щонайперше — за характером та обся­гом імперативності повноважень, їх можна поділити на держав­них службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну служ­бу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню кате­горію державних службовців називають звичайно чиновниками,  тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.

Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної < влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового ,   права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулювати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату.

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге по­садова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату це державний службовець, який уповноважений на виконання Управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності

Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Ком­петенція — це окреслений законодавством певний обсяг повнова­жень, обов'язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від ре_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі.

При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на ви­конання покладеного за посадою обов'язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обся­гом. Компетенція державного органу встановлюється Консти­туцією або відповідним актом законодавства, залежить від Харак­теру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату.


Просмотров: 3909
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Теория государства и права
Теория государства и права
Учебник подготовлен в соответствии с новыми стандартами на основе обобщения и привлечения новейшего фактического материала. Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов.
Рекомендован Министерством образования и науки в качестве учебника для студентов юридических вузов....

Цена:
1079 руб

 Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
В учебнике, подготовленном в соответствии с требованиями Государственного образовательного стандарта и программой курса гражданского права коллективом кафедры гражданского и семейного права Московского государственного юридического университета имени О.Е.Кутафина, освещаются вопросы второй части курса гражданского права РФ: отдельные виды обязательств, включающих договоры купли-продажи, аренды, подряда, перевозки, займа и кредита, страхования и др.; обязательства вследствие причинения вреда; обязательства вследствие неосновательного обогащения.
Материал излагается на основе норм Гражданского кодекса РФ, других правовых актов с учетом практики Верховного Суда РФ, Высшего Арбитражного Суда РФ и достижений российской цивилистической науки.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, практических работников правоохранительных органов и иных лиц, изучающих действующее гражданское законодательство России.

Издание подготовлено по состоянию законодательства на март 2012 г....

Цена:
709 руб

Смирнов Петр Юрьевич Римское право. Шпаргалки
Римское право. Шпаргалки
В книге кратко изложены ответы на основные вопросы темы "Римское право". Издание поможет систематизировать знания, полученные на лекциях и семинарах, подготовиться к сдаче экзамена или зачета.

Пособие адресовано студентам высших и средних образовательных учреждений, а также всем, интересующимся данной тематикой....

Цена:
20 руб

Ю. С. Поваров Акционерное право России. Учебник
Акционерное право России. Учебник
Рассмотрены основные понятия и направления развития отечественного акционерного права, место и роль акционерных обществ в системе юридических лиц, дана развернутая характеристика правоотношений, складывающихся в акционерной сфере. В изложении учебного курса использован единый подход к раскрытию научно-концептуальных, правотворческих и правоприменительных проблем. Рассчитан на углубленное изучение дисциплины акционерного права.
Соответствует Федеральному государственному образовательному стандарту высшего профессионального образования третьего поколения.

Для студентов вузов, обучающихся по специальностям 030501 (021100) "Юриспруденция", 030500 (521400) "Юриспруденция (магистр)", а также для аспирантов и преподавателей высших учебных заведений юридического профиля. Может быть полезен для педагогических, научных и практических работников....

Цена:
1599 руб

А. В. Смирнов, К. Б. Калиновский Уголовный процесс
Уголовный процесс
Учебник представляет собой полное научное изложение курса российского уголовного процесса в его исторической и идейной связи с мировыми процессуальными доктринами. Впервые в учебной юридической литературе приводится развернутая классификация всех известных типов и видов уголовного судопроизводства в их историческом развитии. Лейтмотивом книги является идея состязательности процесса. Максимально используются опубликованные и неопубликованные правовые позиции Конституционного Суда РФ по вопросам уголовного судопроизводства. Учитываются изменения в уголовно-процессуальном и уголовном законодательстве.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, а также для всех, кто интересуется вопросами уголовно-процессуального права....

Цена:
1299 руб

Отв.ред. Исаев И.А., Филиппова Т.П. История государства и права зарубежных стран. Учебник
История государства и права зарубежных стран. Учебник
Учебник полностью соответствует новым стандартам высшего образования по направлению "Юриспруденция" (квалификация (степень) - "бакалавр и подготовлен профессорско-преподавательским коллективом МГЮА имени О.Е. Кутафина, который разрабатывал программы учебных дисциплин базовой части нового стандарта.

Учебник предназначен для студентов юридических факультетов и вузов, обучающихся по программам бакалавриата, а также для преподавателей, практикующих юристов и всех интересующихся правом.

Рекомендовано Учебно-методическим объединением по юридическому образованию вузов Российской Федерации в качестве учебника для студентов высших учебных заведений, обучающихся по направлению "Юриспруденция"....

Цена:
464 руб

А. А. Бирюков Авторское право в схемах. Учебное пособие
Авторское право в схемах. Учебное пособие
В учебном пособии содержится теоретические и практические материалы, необходимые для изучения дисциплины "Право интеллектуальной собственности" и ее важнейшего раздела — авторского права. Материал пособия изложен в краткой, доступной форме в виде схем.

Пособие предназначено для студентов дневной и заочной форм, обучающихся по специальности (направлению подготовки) "Юриспруденция", преподавателей юридических вузов, а также практикующих специалистов....

Цена:
51 руб

А. С. Васильев, А. В. Губарева Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 3
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 3
Настоящее учебное пособие необычно. Основной материал, необходимый для изучения полного курса гражданского права, сосредоточен в приводимом тексте Гражданского кодекса Российской Федерации. Авторы стремились не пересказывать нормы закона, а выделениями, выносками, краткими вспомогательными комментариями и разъяснениями помочь обучающимся овладеть первоначальными цивилистическими знаниями. В комментарии представлены не только основные достижения отечественной юридической науки, но и немалое число судебных актов, иллюстрирующих положения Гражданского кодекса.
Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

Для студентов, аспирантов, преподавателей высших юридических и не юридических учебных заведений, практикующих юристов, а также всех, кому необходимо получить основную информацию о статьях Гражданского кодекса Российской Федерации, и всех, кто интересуется вопросами гражданского права....

Цена:
164 руб

 Практикум по международному праву
Практикум по международному праву
Практикум содержит учебно-методические материалы по международному публичному праву: программы курса "Международное право" и специальных курсов, задания для подготовки к семинарским занятиям, учебные схемы, образцы документов, примерную тематику курсовых и выпускных квалификационных работ, перечни рекомендуемой литературы и сборников нормативных актов. Для студентов всех форм обучения по специальностям и направлениям "Юриспруденция", "Государственное и муниципальное управление", "Налоги и налогообложение", "Международные отношения", "Таможенное дело" и др....

Цена:
719 руб

В. К. Быковский Лесное право России. Учебник
Лесное право России. Учебник
В учебнике на основании действующего законодательства проанализированы основополагающие положения и институты лесного права. Определено место лесного права в системе отраслей российского права. Рассмотрены функции государственного управления в области использования, охраны и защиты лесов. Приводятся понятие и классификация лесонарушений и меры юридической ответственности при их совершении (уголовной, административной и таксовой).
В учебнике приведена программа курса "Лесное право" Он может быть полезен при изучении таких дисциплин, как "Экологическое право", "Земельное право", "Природоресурсное право", "Лесное право" и др.

Для студентов и преподавателей юридических и лесных вузов и факультетов, специалистов в сфере лесного хозяйства, научных работников, государственных служащих, а так же всех интересующихся лесным правом....

Цена:
529 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования