СМИ Законы РФ
Юр.книга І.С. Ярошенко Право соціального забезпечення

Mon, 29 Apr 2013 08:28:36 +0000
ВСТУП (Право соціального забезпечення (Ярошенко І.С.))

 

ВСТУП


У період розбудови демократичної правової соціальної держави зростає роль юристів-фахівців у галузі соціального захисту населення, котрі розуміли б зростаючу роль права соціального забезпечення, яке визначає порядок та умови забезпечення громадян у старості та у разі непрацездатності; безпосередній зв’язок норм права з їх практичним застосуванням відповідними органами.
Для підготовки таких фахівців є необхідним створення відповідної навчально-методичної бази. Саме цим обґрунтовується необхідність написання навчального посібника.
Структура і зміст посібника визначені програмою навчальної дисципліни “Право соціального забезпечення”. Програма охоплює основні питання гарантій та реалізації прав особи на соціальний захист у випадку непрацездатності, материнства та дитинства.
Матеріал посібника спрямований на розуміння студентами природи і сутності соціально-забезпечувальних відносин, конкретного змісту норм права соціального забезпечення; формування вміння правильного тлумачення та застосовування їх до вирішення конкретних завдань.
У посібнику характеризуються різноманітні форми та види соціального забезпечення, їх особливості та правове регулювання. Проаналізовані норми та інститути права соціального забезпечення, які визначають порядок та умови забезпечення.
Навчально-методичний матеріал відображає структуру галузі права соціального забезпечення. Визначені основні її елементи, такі як загальнообов’язкове соціальне страхування, пенсійне забезпечення та державна соціальна допомога. Останнім часом суттєво змінилося законодавство у сфері соціального захисту. У даному виданні відображені новели щодо соціального страхування, надання адресної соціальної допомоги.
До кожної теми подається список рекомендованої літератури. В кінці посібника вміщений словник основних термінів, які вживаються в ньому.
Автор намагався написати підручник, який сприяв би творчому вивченню права соціального забезпечення, підвищенню теоретичного та практичного рівня знань у сфері соціального захисту студентів вищих юридичних закладів, підготовці їх до самостійної юридичної діяльності.


Mon, 29 Apr 2013 08:32:30 +0000
Зміст (Право соціального забезпечення (Ярошенко І.С.))

Зміст

ВСТУП

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД ТА СИСТЕМА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
1. Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод)
2. Правові форми й види соціального забезпечення
3. Система права соціального забезпечення
4. Принципи права соціального забезпечення

ТЕМА 2. ПРАВОВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
1. Правовідносини з соціального забезпечення
- види правовідносин;
- суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин.
2. Джерела права соціального забезпечення

ТЕМА 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ
1. Реформа діючої системи соціального страхування в Україні
2. Поняття, принципи й види загальнообов’язкового державного соціального страхування
3. Суб’єкти й об’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування
4. Соціальний ризик, страховий ризик і страховий випадок
5. Види соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням

ТЕМА 4. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ. ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ
1. Структура системи пенсійного забезпечення в Україні
2. Солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування: суб’єкти, страховий стаж, пенсійні виплати та соціальні послуги
3. Накопичувальна система пенсійного страхування
4. Види пенсійних виплат із коштів Накопичувального фонду
5. Недержавне пенсійне забезпечення
6. Пенсійне забезпечення окремих категорій осіб

ТЕМА 5. ОБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СТРАХУВАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ТИМЧАСОВОЮ ВТРАТОЮ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ТА ВИТРАТАМИ,  ЗУМОВЛЕНИМИ НАРОДЖЕННЯМ І ПОХОВАННЯМ
1. Право громадян на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням
2. Соціальні допомоги та виплати з коштів Фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю
3. Порядок і строки проведення страхових виплат Фондом соціального страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю

ТЕМА 6. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ
1. Завдання та умови загальнообов’язкового соціального страхування від безробіття
2. Суб’єкти страхування на випадок безробіття
3. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття

ТЕМА 7. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ, ЯКІ СПРИЧИНИЛИ ВТРАТУ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ
1. Завдання та принципи страхування від нещасного випадку і гарантії забезпечення прав застрахованим особам
2. Суб’єкти та об’єкти страхування від нещасного випадку
3. Страховий ризик і страховий випадок відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Нещасний випадок та професійне захворювання
4. Види та порядок призначення виплат потерпілому

ТЕМА 8. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ
1. Загальна характеристика допомог зі соціального забезпечення. Поняття державної соціальної допомоги
2. Державна допомога сім’ям з дітьми
3. Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям
4. Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам
5. Призначення субсидії для оплати житлово-комунальних послуг

ТЕМА 9. СТАТУС ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ГРОМАДЯН, ЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ВНАСЛІДОК АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС
1. Категорії зон радіоактивного забруднення. Правовий режим забруднених територій
2. Статус осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС:
- учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС;
- потерпілі від чорнобильської катастрофи;
- діти, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи.
3. Соціальний захист осіб, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС:
- компенсації та пільги;
- особливості пенсійного забезпечення.

ТЕМА 10. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ, ІНВАЛІДІВ, ВЕТЕРАНІВ ПРАЦІ ТА ІНШИХ ОСІБ ПОХИЛОГО ВІКУ
1. Поняття і зміст статусу ветерана війни та осіб, на яких поширюється чинність Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»
2. Пільги ветеранам війни та гарантії їх соціального захисту
3. Соціальний захист інвалідів за законодавством України
4. Законодавче визначення поняття ветерана праці та кола осіб, які визнаються такими. Пільги ветеранам праці
5. Статус громадян похилого віку і гарантії їх соціального захисту
6. Статус ветеранів військової служби. Їх соціальний захист

ТЕМА 11. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
1. Система соціального захисту в країнах—учасницях ЄС
2. Пенсійне забезпечення в постсоціалістичних країнах
3. Пенсійні реформи у країнах Латинської Америки

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ


Mon, 29 Apr 2013 08:52:48 +0000
ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД ТА СИСТЕМА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

 

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД ТА СИСТЕМА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ


1. Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод)
2. Правові форми й види соціального забезпечення
3. Система права соціального забезпечення
4. Принципи права соціального забезпечення

 

1. Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод)


Право на соціальне забезпечення — одне з природних прав людини, що обумовлене ходом розвитку людини в суспільстві, визнане світовим співтовариством і закріплене в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія.
Конституція України встановила право громадян на соціальний захист, у тому числі й на соціальне забезпечення.
Відповідно до Конституції України соціальний захист базується на соціальному страхуванні і соціальному забезпеченні.
Право на соціальний захист є центральним соціальним конституційним правом. За Конституцією України (ст. 46), це право включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Поряд з детальним визначенням права на соціальний захист у Конституції закріплена система його гарантій. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, який встановлено законом. Система соціального захисту, відповідно до Конституції, має досить складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога. Оскільки системний підхід передбачає, що будь-яка система складається зі структурних одиниць, які перебувають у стійких взаємозв’язках один з одним і не існують самі по собі [13, с. 8], вважаємо за недоцільне включати до права на соціальний захист право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке визначене як окремий вид соціальних прав.
Зрозуміти сутність соціального захисту як одного з конституційних прав можна лише з урахуванням форм задоволення потреб громадян із спеціальних фондів.
Є дві форми задоволення потреб громадян: індивідуальна та сумісна [13, с. 7].

Індивідуальна форма передбачає надання благ безпосередньо в розпорядження особи (пенсії, допомоги).

Сумісна — відсутність виплат безпосередньо громадянам (освіта, медичне обслуговування).
Що стосується соціального обслуговування, то його не можна вважати належним до другої форми, оскільки воно надається за рахунок коштів, що призначаються для соціального захисту; обслуговування є додатком до грошового забезпечення. Тому соціальне обслуговування виконує ті самі функції, що і соціальний захист, і входить до системи соціального захисту.
Соціальний захист має ряд ознак. По-перше, це система суспільних відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробітку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування.
Соціальний захист має на меті дати кожному члену суспільства, незалежно від соціального статусу, національної або расової приналежності, можливість вільного розвитку, реалізації власних здібностей, а також підтримання стабільності в суспільстві, тобто запобігання соціальній напруженості, яка виникає через майнову, расову, культурну, соціальну нерівність та виявляє себе у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між певними групами населення.
Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість [10, с. 80]. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинились у скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів до існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Соціальний захист на засадах адресності є загальноприйнятою практикою в країнах Західної Європи. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння.
Проте не менш важливими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, та на стимулювання активності особи. Соціальний захист здійснює свою превентивну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від утрати доходу у разі безробіття, старіння, хвороби або смерті та поліпшення її добробуту через соціальне страхування.
Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними — соціальне страхування.
Таким чином, соціальний захист — це система суспільних відносин, призначена для задоволення матеріальних потреб громадян із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї у випадках, передбачених законодавством, з урахуванням трудового стажу громадян чи соціального фактора або без урахування цих обставин.
Соціальне забезпечення можна визначити як організаційно-правову діяльність держави, спрямовану на матеріальне забезпечення осіб, які не мають виходу на ринок праці, не застраховані в системі загальнообов’язкового соціального страхування, зазнали соціального ризику, внаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю соціального забезпечення є діяльність держави щодо надання особі гарантованого законом мінімуму засобів до існування для забезпечення достатнього рівня життя.
Юридичний механізм забезпечення права на соціальний захист здійснюється за допомогою самостійної галузі права — права соціального забезпечення.
Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини стосовно забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги окремій особі чи сім’ї, а також процедурні та процесуальні відносини.
Право соціального забезпечення як галузь права має відмітні ознаки: особливий предмет регулювання й метод. Варто зазначити, що у сучасній юридичній літературі дається визначення і третьої ознаки — зацікавленість суспільства у становленні й розвитку системи правових норм як галузі права.
Предметом прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть бути врегульовані лише певною системою правових норм [9, с. 5]. Отже, предметом правового регулювання права соціального забезпечення є три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Але значне місце серед них посідають майнові відносини, пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення.
Основою суспільних відносин, які визначають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини із надання допомоги та соціальних послуг [6, с. 31]. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів соціального забезпечення, та процесуальні відносини стосовно вирішення спорів з питань соціального забезпечення (йдеться про відносини, які не входять до предмета процесуального права). Безпосередньо належать до відносин предмета права соціального забезпечення відносини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни й праці. Зазначені вище відносини складають предмет права соціального забезпечення.
Метод правового регулювання визнається другим критерієм розмежування галузей права. Кожна група відносин, що визначають предмет галузі права, вимагає специфічних засобів нормативно-правового регулювання, які реалізуються у методі. Методом права соціального забезпечення є поєднання кількох способів регулювання: влади й підпорядкування (один суб’єкт вимагає призначення певного виду соціального забезпечення, а другий — зобов’язаний його надати); юридичної рівності (жоден із суб’єктів не створює нових норм, а діє відповідно до актів, прийнятих уповноваженими органами); дозволу (право вибирати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за призначенням).
Метод права соціального забезпечення має свої особливості. Фізична особа як один із суб’єктів наділяється не тільки правоздатністю, а й правом вимагати надання конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, встановлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Усі права й обов’язки суб’єктів правовідносин встановлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін.
Визнаючи право соціального забезпечення самостійною галуззю права, слід відмежовувати її від суміжних галузей права — трудового, адміністративного, фінансового. Підставою для відмежування є різні суспільні відносини, які складають предмет різних галузей права, та ознаки, що характеризують метод. Основна відмінність відносин, які регулюються трудовим правом, від відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, полягає в тому, що перші пов’язані з трудовою діяльністю людини, а другі — із соціальним захистом непрацездатних. У трудових відносинах учасниками є працівник і роботодавець, а в соціальному забезпеченні — непрацездатний громадянин та орган соціального захисту населення. Відносини соціального забезпечення виникають під час реалізації громадянином свого конституційного права на соціальний захист у разі втрати працездатності. В межах трудових відносин громадянин реалізує конституційне право на працю.
Між трудовим правом та правом соціального забезпечення існує зв’язок та взаємодія. Їм властива наявність ряду спільних понять: страховий стаж, трудове каліцтво, професійне захворювання. Наявність трудових відносин у минулому чи сьогодні, як правило, є підставою для отримання певного виду забезпечення і для встановлення диференційованих розмірів забезпечення.
Адміністративне право забезпечує організаційні зв’язки у відносинах із соціального забезпечення. Але ці зв’язки не тотожні владним організаційним відносинам в адміністративному праві.
За допомогою норм фінансового права забезпечується функціонування фондів соціального страхування (формування фондів, використання коштів тощо).

 

 


 

 

2. Правові форми й види соціального забезпечення


Здійснення конституційного права на соціальний захист може бути організоване в державних і недержавних формах, які розмежовуються за такими ознаками, як суб’єкти забезпечення, джерела і способи формування фондів для фінансування відповідних заходів, види забезпечення, умови та розміри забезпечення, органи, які надають забезпечення [7, с. 7]. Соціальне забезпечення виступає в декількох організаційно-правових формах і видах, що пов’язано зі специфікою забезпечення окремих категорій громадян [6, с. 13].

1. Однією з форм соціального забезпечення, що витримала випробування часом, є страхування: обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове державне соціальне страхування в разі тимчасової непрацездатності, страхування на випадок безробіття та в разі нещасного випадку чи професійного захворювання. Обов’язкове державне соціальне страхування поширюється на осіб, які працюють за наймом, та інших осіб, які визначені законом. Для фінансування державного соціального страхування створені відповідні фонди, що функціонують як позабюджетні самоврядні фінансові системи.

2. Соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань із державного бюджету. Ця система охоплює певну групу суб’єктів. За рахунок коштів з Державного бюджету здійснюється пенсійне забезпечення військовослужбовців, надаються численні види допомоги сім’ям з дітьми, а також видатки на професійне навчання й працевлаштування інвалідів, забезпечення засобами пересування та ін.

3. Забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, благодійних організацій і приватних добровільних внесків громадян. Найбільшими суспільними об’єднаннями і фондами є “Союз Чорнобиль України” і Фонд України соціального захисту інвалідів. Чорнобильська організація надає допомогу особам, потерпілим унаслідок аварії на ЧАЕС. Допомога надається вибірково, враховується діагноз і матеріальний стан потерпілих. Фонд України соціального захисту інвалідів є державною організацією. Його кошти використовуються на фінансування державних програм зі соціальної захищеності інвалідів, професійної реабілітації, витрат на створення робочих місць для інвалідів та інші види соціальної допомоги інвалідам. Значну роль у соціальному забезпеченні окремих категорій громадян відіграють благодійні фонди, гуманітарні акції “Милосердя”.

4. Утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних та інших установах соціального призначення. Таке утримання є самостійною формою соціального забезпечення, яке відбувається за рахунок прямих асигнувань із бюджету, та належить до сфери послуг для людей похилого віку (перебування в будинках-інтернатах та надомне обслуговування непрацездатних).

5. Адресна соціальна допомога. Суб’єктами соціальної допомоги слід визнавати лише осіб, які потребують такої допомоги, виходячи зі стану їх нужденності (рівень доходів не досягає прожиткового мінімуму). Право на соціальну допомогу не обумовлюється трудовою діяльністю або сплатою страхових внесків. Тому фінансування цієї форми можливе тільки за рахунок бюджетів різних рівнів. Отже, це відносно нова форма допомоги конкретним непрацездатним чи малозабезпеченим залежно від рівня їхньої забезпеченості і можливостей держави.

6. Недержавне пенсійне забезпечення громадян. Недержавна пенсія відрізняється від державної тим, що її розмір можна встановити за власним бажанням. Вкладники коштів у недержавні фонди не позбавляються державних пенсій, а лише одержують до них додатки.
Названі організаційно-правові форми соціального забезпечення доповнюють одна одну і складають систему соціального захисту населення.
Соціальне забезпечення виражається у певних грошових сумах або у формі матеріальних і побутово-культурних благ та послуг, що надаються окремим категоріям громадян. Перелік видів забезпечення визначений Конституцією України. Грошові суми виплачуються, як правило, у вигляді пенсій та допомог.

Пенсії — це регулярні грошові виплати, які отримують громадяни від держави та спеціальних фондів після досягнення встановленого віку, у разі інвалідності, втрати годувальника, за вислугу років. Їх характерними ознаками є:
1) грошові виплати за віком та у разі непрацездатності, коли особа звільняється від обов’язку працювати або не може працювати за станом здоров’я;
2) виплати зі спеціальних фондів;
3) розмір залежить в основному від одержуваного заробітку.
Допомоги — це такі грошові виплати (крім пенсій) громадянам у випадках, передбачених законом, що надаються з фондів соціального страхування та за рахунок державного бюджету. Види допомоги відрізняються між собою їх безпосередньою метою та низкою юридичних ознак. Допомоги можна класифікувати за періодичністю виплат (одноразові та регулярні), за їх метою (у разі тимчасової непрацездатності, у зв’язку з народженням дитини та ін.).
Третім видом соціального забезпечення є соціальні послуги та пільги побутового характеру. Соціальні послуги — це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя [2, ст. 1]. Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога надається особам, що перебувають у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги: продуктів харчування, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації. Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг: за місцем проживання особи (удома); у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; у територіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальної підтримки (догляду). За Законом України “Про соціальні послуги” можуть надаватися такі види соціальних послуг:
- соціально-побутові послуги — забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації; здійснення соціально-побутового патронажу, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;
- психологічні послуги — надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, із метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;
- соціально-педагогічні послуги — виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, заінтересованих осіб;
- соціально-медичні послуги — консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;
- соціально-економічні послуги — задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій;
- юридичні послуги — надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу й реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо);
послуги з працевлаштування — пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи;
- послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями — комплекс медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість;
- інформаційні послуги — надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); розповсюдження просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги);
Перелік та порядок надання соціальних послуг за видами загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Усі види соціального забезпечення мають спільну мету — соціальний захист громадян у передбачених законом випадках.

 

 


 

 

3. Система права соціального забезпечення


Право соціального забезпечення має свою систему, тобто науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що складають самостійну галузь права. За такою системою можуть розміщуватися норми в єдиному правовому акті, в якому зібрані основні норми галузі (кодекс). Але така науково обґрунтована класифікація й послідовність (система законодавства) не завжди ідентична із системою галузі права, оскільки ряд норм в інших актах, що належать даній галузі, цією системою не охоплені. Норми галузі права соціального забезпечення не кодифіковані. Тому в даному випадку йдеться про наукову класифікацію норм, що закріплені різними нормативними актами.
Визначення системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється тим, що жодним законодавчим актом вона не встановлена. Лише одним актом передбачено основні її структурні частини — це Концепція соціального забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову галузі у напрямі її реформування. Однак Концепція не має юридичної сили закону, що дає підстави нормотворчим органам урегульовувати окремі суспільні відносини і діяти у цій сфері на власний розсуд [11, с. 24].
Система може бути визначена і встановлена за такими критеріями: функціональними, інституціональними, суб’єктними та ін. Норма може відображати загальні принципові положення, які характеризують галузь права з урахуванням сукупності всіх суспільних відносин, що регулюються нею, або закріплювати правило, що стосується лише певних суспільних відносин, які входять до предмета даної галузі.
В основі класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на норми загальної й особливої частини галузі права соціального забезпечення. До загальної частини належать норми, що характеризують предмет, метод, завдання галузі за чинним законодавством (ст. 46, 92 Конституції України; ст. 1, 3, 5, 7 Закону України “Про пенсійне забезпечення”; ст. 1, 2, 3, 4, 5 “Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 14.01 1998 р.).
До особливої частини права соціального забезпечення належать такі норми, що детально регламентують розмір, умови й порядок надання громадянам різних видів соціального забезпечення. Система особливої частини досить складна. Перш ніж аналізувати її, треба зазначити, що дана галузь має у своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. На сьогодні підгалузями називають права соціального забезпечення, право загальнообов’язкового соціального страхування й право державної соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має власну загальну частину та принципи. В той же час вони перебувають під дією загальних положень цілої галузі права соціального забезпечення.
До цього часу нез’ясованим залишається галузева приналежність правового інституту стипендіального забезпечення студентів. Такі виплати за своєю суттю є соціальною допомогою, а відповідний правовий інститут має бути віднесений до підгалузі права державної соціальної допомоги [11, с. 28].
Системність у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового механізму має відображатися у системі законодавства.

 


 


4. Принципи права соціального забезпечення


Правові норми, які регулюють предмет права соціального забезпечення, внутрішньо взаємопов’язані, оскільки базуються на єдиних принципах. Принципи права соціального забезпечення визначаються політичною та економічною системами, які закріплені Конституцією України. Зміст вказаних принципів у Конституції України не розкритий (як, наприклад, зміст принципів судочинства). До сьогодні немає загального нормативного акта, де були б зафіксовані принципи права соціального забезпечення. Але аналіз конкретного законодавства дає можливість їх сформулювати й обґрунтувати.
У юридичній літературі висвітлюються різні системи принципів. Сирота І. М. запропонував таку систему принципів правового регулювання соціального забезпечення [8, с. 66—67]:

1) соціальне забезпечення на умовах обов’язкового державного соціального страхування всіх працюючих громадян;

2) різноманітність форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників;

3) диференціація умов і норм соціального забезпечення залежно від характеру й тривалості трудової діяльності та розміру страхових внесків працівників;

4) забезпечення пенсіями та допомогами на рівні прожиткового мінімуму;

5) здійснення соціального забезпечення за рахунок коштів державних та недержавних страхових фондів;

6) здійснення соціального забезпечення органами державного управління;

7) охорона й захист прав і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.

 

Література до теми


1. Конституція України // Відомості ВР України. — 1996. — № 30. — С. 141.
2. Закон України “Про соціальні послуги” № 966-ІV від 19.06 2003 р.
3. Загальна декларація прав людини: Законодавство України про шлюб, сім’ю та молодь. — К.: Юрінком, 1997. — С. 22—23.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права // Международные акты о правах человека. — М. 2000. — С. 25—28.
5. Европейская социальная хартия // Сборник важнейших документов по международному праву. — Ч. І общая. — М., 1996. — С. 233.
6. Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР. — М., 1987.
7. Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. — М., 1997.
8. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні. — Х., 2001.
9. Сирота І. М. Право пенсійного забезпечення в Україні. — К., 1998.
10. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К., 1997.
11. Болотіна Н. Право соціального забезпечення України: системно-структурний аналіз // Право України. — 2001. — № 5. — С. 24—28.
12. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.
13. Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права социального обеспечения. — Свердловск, 1986. — С. 8.


Mon, 29 Apr 2013 09:02:25 +0000
ТЕМА 2. ПРАВОВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

 

ТЕМА 2. ПРАВОВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ


1. Правовідносини з соціального забезпечення
- види правовідносин;
- суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин.
2. Джерела права соціального забезпечення

 

1. Правовідносини з соціального забезпечення


- види правовідносин;
- суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин.


Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. Суспільні відносини набувають форми правовідносин тільки тому, що відносини між їх учасниками регламентуються нормами права. Різні аспекти правовідносин соціального забезпечення досліджені ще за часів Радянського Союзу такими вченими: Н. Г. Александровим, В. С. Андрєєвим, В. А. Тарасовою, Я. М. Фогелем.
Правовідносини у сфері соціального забезпечення — це врегульовані нормами права фактичні відносини щодо надання грошових виплат, послуг, пільг, які виникають між відповідними органами і фізичними особами, що мають на них право, при настанні ситуації соціального ризику.
Залежно від того, результатом реалізації якої норми є правовідносини, їх можна поділити на правовідносини з приводу окремих видів забезпечення (матеріальні), процедурні правовідносини з установлення фактів та констатації обставин, що мають юридичне значення, та процесуальні правовідносини у випадках розгляду спорів між сторонами правовідносин, якщо закон не відніс їх до звичайних спорів, які розглядаються цивільним процесом.
Для розкриття суті правовідносин необхідно розглянути питання про юридичні факти, про суб’єкти даних правовідносин, їх зміст та об’єкт.
Основу системи правовідносин з соціального забезпечення складають матеріальні правовідносини, оскільки саме в них задовольняються об’єктивні потреби особи в матеріальних засобах та соціальних послугах. Відмітною рисою соціально-забезпечувальних правовідносин є те, що особа (або сім’я) у разі дотримання встановлених законом умов наділена суб’єктивним правом на отримання пенсії, допомоги, компенсації, послуги або пільги, а державний орган зобов’язаний їх надати. При цьому обов’язок державного органу визначається вимогою уповноваженої особи [3, с. 48]. Це означає, що в односторонньому порядку або за угодою сторін обов’язок не може бути змінений. Слід наголосити, що саме в цьому полягає одна з головних відмінностей обов’язку в соціально-забезпечувальних відносинах від обов’язку в цивільних правовідносинах, де суб’єкти на власний розсуд покладають на себе обов’язки в передбачених законом межах.
Унаслідок цільового характеру коштів, призначених для соціального забезпечення, відносини, що розглядаються, виникають, як правило, на не договірній основі (крім добровільного та недержавного соціального страхування). Даному твердженню не суперечить той факт, що правовідносини по загальнообов’язковому соціальному страхуванню виникають на основі договору між страховиком і страхувальником на користь третьої особи — застрахованого. Нормативними актами визначений типовий договір, який містить усі необхідні умови, відхід від яких не допускається, якщо це порушує права застрахованої особи.
Традиційною залишається класифікація матеріальних правовідносин за видами забезпечення: пенсійні, із приводу надання допомог та компенсаційних виплат, з соціального обслуговування. Але така класифікація є загальною і потребує конкретизації. Зокрема, залежно від специфіки юридичних фактів пенсійні правовідносини можна об’єднати в такі групи: виплата пенсій за віком; у зв’язку з інвалідністю; в разі втрати годувальника із солідарної системи пенсійного забезпечення; у зв’язку з наданням одноразової виплати або довічної пенсії із накопичувального фонду загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.
Правовідносини з приводу виплати допомог та компенсацій досить різні, але їх також можна класифікувати за видами, наприклад, до правовідносин у зв’язку з наданням допомог належать: у разі тимчасової непрацездатності; при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та ін.
Різноманітними є правовідносини і з соціального обслуговування: соціальне обслуговування вдома; утримання в установах соціального захисту; професійне навчання та працевлаштування інвалідів; забезпечення інвалідів транспортними засобами і т.д.
Матеріальні правовідносини розрізняються за юридичними фактами, строками дії, суб’єктами, об’єктами, змістом.
Юридичні факти — це об’єктивні обставини, із якими пов’язані виникнення, зміна або припинення правовідносин. Як правило, більшість правовідносин із соціального забезпечення виникають із юридичних складів (ряд фактів). Відсутність хоча б одного з необхідних фактів у складі не приводить до виникнення, зміни або припинення правовідносин. Разом із тим обставини, які утворюють склад, виконують різні функції. Серед них, як вказує В. С. Андрєєв [1, с. 115], слід виділити юридичний факт, який викликав необхідність правової регламентації відповідних відносин, а також юридично значимі обставини та передумови. Наприклад, в юридичному складі, який викликає виникнення пенсійних правовідносин за віком, юридичним фактом є досягнення встановленого законом віку. А до юридично значущих передумов належать: наявність страхового стажу відповідної тривалості; письмове звернення за призначенням пенсії за віком; рішення Пенсійного органу.
За строком дії правовідносини з соціального забезпечення поділяють на три групи [3, с. 50]

1) правовідносини, що припиняються з одноразовим виконанням обов’язків (одноразові виплати, протезування, надання транспортного засобу);

2) правовідносини з абсолютно встановленим строком існування у часі (пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника — до досягнення дитиною повноліття; правовідносини з приводу надання допомоги по догляду за дитиною віком до трьох років);

3) правовідносини з відносно невизначеним строком існування у часі (пенсійні правовідносини за віком, з інвалідності, правовідносини з виплат допомоги у разі тимчасової непрацездатності).
Отже, більшість соціально-забезпечувальних відносин за своєю природою є соціально-зобов’язальними правовідносинами недоговірного характеру. Вони мають чітку правову регламентацію, оскільки всі права і обов’язки їх суб’єктів визначені законом і не можуть бути змінені за угодою сторін.
Передують реалізації матеріальних правовідносин або виникають разом із ними процедурні правовідносини зі встановлення юридичних фактів (наприклад, тривалості страхового стажу, групи та причини інвалідності) та винесення рішень про призначення або про відмову у наданні конкретних видів соціального забезпечення. Хоча ці правовідносини тісно пов’язані з матеріальними, проте мають особливості, які підтверджують їх самостійність. Процедурні правовідносини виникають завжди за волевиявленням заінтересованої особи після виникнення права на той чи інший вид забезпечення.
Процедурні правовідносини є правозастосовчими, пов’язаними з реалізацією матеріальних правовідносин. Вони пов’язані із установленням юридичного складу, який створює дані правовідносини. Юридичні правовідносини бувають кількох видів: одні з них слугують для призначення тієї чи іншої соціальної виплати, а інші мають більш широке значення, встановлюючи лише деякі юридично значимі обставини.
Процедурні правовідносини у праві соціального забезпечення можна класифікувати на окремі види за різними критеріями [7, с. 98].
Залежно від виду соціального забезпечення, на реалізацію якого спрямовані процедурні правовідносини, розрізняють процедурні правовідносини: у пенсійному забезпеченні; у зв’язку з призначенням грошових допомог; які виникають у зв’язку з наданням соціальних послуг і пільг.
Стосовно форми соціального забезпечення розрізняють процедурні правовідносини у сфері: загальнообов’язкового соціального страхування; державного соціального забезпечення та соціальної допомоги; недержавної соціальної підтримки.
Юридичним фактом, що породжує процедурні правовідносини, є звернення заінтересованої особи або її представника з проханням підтвердити конкретний факт. При цьому громадянин має не тільки право вимагати від компетентних державних органів розгляду свого прохання, а й несе обов’язок з надання необхідних доказів.
Процедурні правовідносини продовжуються в часі. Вони припиняються з винесенням рішення про наявність або відсутність обставин, що мають юридичне значення. Важливу роль у процедурних правовідносинах відіграють строки, протягом яких мають виконуватися певні юридичні дії. Пропуск строків без поважних причин призводить до відмови у призначенні відповідного виду соціального забезпечення. Так, одноразова допомога у зв’язку з народженням дитини надається одному з батьків, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців після народження дитини. У разі пропуску цього строку без поважних причин допомога не надається.
У разі незгоди з рішенням відповідного компетентного державного органу громадянин має право звернутися за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку. У зв’язку з розглядом спору виникають процесуальні правовідносини. Відмінність процедурних правовідносин від процесуальних в соціальному забезпеченні визначається специфікою їх, змісту. В процедурних правовідносинах законодавством передбачена обов’язкова нормальна процедура, без якої неможливі подальші етапи реалізації прав та обов’язків у матеріально-правовому відношенні, а процес розгляду спору охоплює не всі, а лише спірні обставини. Вказані правовідносини виникають на підставі охоронних норм із приводу вирішення спору про соціальне забезпечення і не є обов’язковими у ході реалізації норм матеріального права на конкретний вид забезпечення.
Оскільки право соціального забезпечення не закріплює ніякої особливої процедури розгляду спорів, судовий розгляд здійснюється за нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права. Відсутність відповідних норм є недоліком законодавства, який необхідно виправити для спрощення та прискорення порядку розгляду спорів, підвищення ефективності захисту прав громадян у галузі соціального забезпечення.
В юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо доцільності створення спеціалізованих судів для розгляду названих вище спорів. Отже, процесуальними правовідносинами із соціального забезпечення називають урегульовані нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права відносини громадянина або сім’ї з юрисдикційним органом про розгляд спору між особою та органом соціального захисту.
Суб’єктами правовідносин з соціального забезпечення є фізична особа та державний орган, які є носіями суб’єктивних прав та обов’язків.
Серед фізичних осіб як суб’єктів правовідносин з соціального забезпечення в першу чергу слід назвати громадян України. Крім них, суб’єктами даних правовідносин можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні. Всіх фізичних осіб об’єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв’язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов’язків (робота у шкідливих умовах).
Існують також правовідносини, в яких суб’єктом виступає сім’я, а не фізична особа. Це пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника; правовідносини з приводу надання допомоги малозабезпечним сім’ям. Але представлення одним із членів сім’ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.
Другим суб’єктом правовідносин у сфері соціального забезпечення є один з державних органів, що зобов’язаний призначити й надати конкретний вид забезпечення. До таких органів належать: органи Пенсійного фонду; комісія з установлення пенсій за особливі заслуги перед Україною; органи Міністерства праці та соціальної політики України; органи пенсійного забезпечення Міноборони, СБУ, МВС України та ін.
Щоб бути учасником правовідносин з соціального забезпечення, громадянин повинен мати правосуб’єктність, зміст якої складають два структурні елементи — правоздатність та дієздатність. У різних галузях права ці структурні елементи правосуб’єктності мають різне поєднання. В одних галузях (наприклад, адміністративне, кримінальне, трудове право) правоздатність і дієздатність виступають у нерозривній єдності. Для інших галузей (наприклад, цивільне право) можливе роз’єднання цих елементів. Правосуб’єктність громадян у соціальному забезпеченні слід віднести саме до другої групи. Зокрема, інвалід дитинства до 16 років, будучи суб’єктом правовідносин з надання соціальної пенсії, має тільки правоздатність. Від його імені в цих відносинах виступають батьки, опікун або піклувальник. Якщо громадянин визнаний недієздатним унаслідок душевної хвороби чи недоумства, то від його імені у правовідносинах з соціального забезпечення бере участь його представник.
Існують правовідносини, в яких неможливо розділити правоздатність і дієздатність громадянина (наприклад, у правовідносинах з безкоштовного протезування).
Отже, щоб бути cуб’єктом права, необхідно мати правоздатність, тобто можливість мати права і обов’язки. Умовами володіння правоздатністю є автономне існування індивіда та наявність у нього власного імені і власної індивідуальності [5, с. 39].
Деякі вчені поділяють правоздатність на загальну (здатність особи бути суб’єктом права взагалі), галузеву (бути суб’єктом правовідносин конкретної галузі права) і спеціальну (бути суб’єктом лише певних правовідносин, що складаються в середині окремої галузі права) [2, с. 61—86]. Наприклад, суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-який громадянин. Але щоб стати пенсіонером, особа повинна мати пенсійну правоздатність. Під пенсійною правоздатністю розуміється здатність громадянина здобути суб’єктивне право на пенсію і володіти ним, вступати в конкретні пенсійні правовідносини. Момент виникнення пенсійної правоздатності залежить від виду конкретних правовідносин: у пенсійних правовідносинах за віком — в 60, 55 років; у пенсійних правовідносинах з інвалідності — із початку суспільно корисної діяльності.
Інші науковці [5, с. 40] вважають, що правоздатність вказує лише на те, хто може бути суб’єктом права, тобто чия поведінка регулюється правовими нормами і цим обмежується. Сенсу виділяти спеціальну правоздатність немає. Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю — здатністю реалізовувати права і виконувати обов’язки.
Правоздатністю, окрім громадян, наділені також державні органи і юридичні особи. Перші здійснюють управлінську функцію у сфері соціального забезпечення і для цього наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наявності у них статусу юридичної особи.
Окрім правоздатності, суб’єкти правовідносин наділені дієздатністю. Це визначена законом можливість суб’єкта особисто вчиняти юридичні дії. У сфері соціального забезпечення — це здатність особи самостійно чи за допомогою визначених законом осіб здійснювати права й обов’язки. Сприяння у здійсненні дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздатності. У праві соціального забезпечення дієздатність буває повна та часткова. Повна дієздатність настає з 16 років. Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов’язана надавати соціальне забезпечення.
Іншим суб’єктом пенсійних правовідносин є відповідний державний орган. Як правило, таким органом є районне (міське) управління соціального захисту. Функції, права та обов’язки управління соціального захисту визначені відповідним Положенням. Управління завжди виступає як орган державної виконавчої влади, що діє в рамках функцій, покладених на нього державою.
Під об’єктом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення розуміють конкретне благо матеріального чи нематеріального характеру, щодо якого вони виникають, тобто конкретний вид соціального забезпечення: об’єктом пенсійних правовідносин є пенсія; об’єктом правовідносин із приводу надання допомог є відповідна допомога. У процедурних правовідносинах об’єктом виступають дії — рішення державних органів про призначення конкретного виду соціального забезпечення, без яких неможлива реалізація матеріальних правовідносин. У процесуальних правовідносинах з розгляду спорів — рішення по суті спору. Об’єкти правовідносин не слід плутати із змістом правовідносин. Під юридичним змістом правовідносин розуміють сукупність суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, якими наділені суб’єкти правовідносин [4, с. 86]. Характерна риса всіх правовідносин зі соціального забезпечення — наявність правомочності правоздатної особи на одержання окремого виду соціального забезпечення і відповідно цій правомочності наявність юридичного обов’язку органу державної влади надавати особі матеріальне благо. Змістом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення є суб’єктивне право громадянина на конкретний вид соціального забезпечення в установленому законом розмірі і у визначені законом строки і обов’язок державного органу прийняти рішення про його надання або про відмову в його наданні. Змістом процедурних правовідносин є суб’єктивне право громадянина на встановлення юридичних фактів, необхідних для виникнення права на конкретний вид соціального забезпечення, і відповідний обов’язок державного органу здійснити перевірку і винести акт-рішення про задоволення суб’єктивного права громадянина або про відмову в цьому. Змістом процесуальних правовідносин виступає суб’єктивне право на поновлення порушеного права і відповідний обов’язок державного органу розглянути сутність спору і прийняти рішення. Це не означає, що у сфері соціального забезпечення правовідносини є простими, тобто складаються з однієї правомочності і кореспондуючого їй обов’язку, або однобічними, коли правомочності належать одному суб’єкту правовідносин, а обов’язки — іншому. Більшість правовідносин у праві соціального забезпечення складні і двосторонні, з комплексом прав і обов’язків у обох суб’єктів.


 

2. Джерела права соціального забезпечення


Розглядаючи шляхи розвитку системи соціального законодавства в Україні з моменту проголошення її незалежності та звертаючись до сучасного стану в галузі законодавчого забезпечення соціальної сфери, слід відзначити, що за цей час так і не було створено системи, тобто єдиної і внутрішньо несуперечливої юридичної структури, законодавчих актів, які регулюють соціальний захист громадян.
Певним чином це пояснюється специфікою самої системи соціального захисту, яка має доволі складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальна допомога, соціальне страхування. Тому складність об’єкта правового регулювання та різноманітність соціальних проблем породжують певні ускладнення в коригуванні правових норм. Внаслідок цього виникають розбіжності в різних законах з одного і того ж питання, що ускладнює можливість їх безпосереднього застосування. Тому практично жодна спроба кодифікації існуючих юридичних актів у сфері соціального законодавства не реалізована.
У Концепції соціального забезпечення населення України закладено основи правової й нормативної баз соціального забезпечення, вироблено механізми забезпечення дотримання соціальних гарантій. Але Концепція перебуває в стадії початкової реалізації.
Наполягаючи на недосконалості законодавчого забезпечення права на соціальний захист, не маємо на увазі недостатню кількість законів. Навпаки, існує занадто багато законів та підзаконних нормативно-правових актів, які нерідко суперечать один одному. Політика держави з питань соціального захисту формується, в першу чергу, на законодавчому рівні. За роки незалежності України прийнято значну кількість законів України, указів Президента та інших нормативно-правових актів із питань соціального захисту населення України. На сьогодні правовий простір у цій сфері регулюється більше ніж двомастами нормативно-правовими актами [6, с. 357], серед яких Закони України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 р., “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р., “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 19 грудня 1991 року, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р., “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 22 березня 2001 р., “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 р., “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” від 5 жовтня 2000 р., “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 р. і т. ін.
Саме з метою забезпечення соціальної політики й закладення основи соціального захисту і соціальних гарантій для населення України, Верховна Рада в липні 1991 року прийняла Закони “Про мінімальний споживчий бюджет” та “Про індексацію грошових доходів населення”. У першому визначено поняття мінімального споживчого бюджету. Закон “Про індексацію грошових доходів населення” визначає механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість відшкодувати громадянам подорожчання товарів. Але дія цього Закону була зупинена Декретом Кабінету Міністрів України у грудні 1992 року.
Таким чином, мінімальні соціальні гарантії залишалися без законодавчого регулювання до 1994 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень до Законів Української РСР “Про мінімальний споживчий бюджет” та “Про індексацію грошових доходів населення”.
Цими законами було встановлено, що в період спаду економіки та виробництва замість мінімального споживчого бюджету встановлювався новий соціальний норматив — величина вартості межі малозабезпеченості. Цей норматив був встановлений як виняток. Проте лише у жовтні 1995 року була затверджена величина вартості межі малозабезпеченості, яка так і не стала базою для визначення мінімальної зарплати та пенсії [9, с. 190—194].
Джерела права соціального забезпечення розрізняються за своєю юридичною чинністю залежно від положення нормотворчого органу в механізмі держави. Але один і той самий орган державної влади може приймати різні нормативні акти. Тому краще проводити класифікацію актів за правовими особливостями. За цією ознакою всі нормативні акти поділяються на закони та підзаконні акти.
Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. У ній записано, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Серед нормативних актів соціального забезпечення важливе місце належить “Основам законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 14 січня 1998 р., де сформульовані основні принципи, форми і види соціального страхування працівників і членів їх, сімей.
У регулюванні пенсійних відносин важливу роль відіграє Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р. Закон гарантує усім застрахованим особам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного та Накопичувального фондів шляхом надання пенсій.
У сфері пенсійного забезпечення діють також і інші закони — “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р., “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною” від 1 червня 2000 р.
Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, регулюється Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 19 грудня 1991 року.
Відносини у сфері соціального страхування регулюються Законами України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 18 січня 2001 року, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття від 2 березня 2000 року”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 року.
Також джерелами права соціального забезпечення є Закони України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 грудня 1995 р., “Про державні виплати сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р., “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 р.
До підзаконних актів, що регулюють пенсійні й інші відносини з пенсійного забезпечення, належать постанови Кабінету Міністрів України. Це акти про періодичну зміну й встановлення нових розмірів пенсій, про затвердження Списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що надають право на пенсію за віком на пільгових умовах (Людина і праця // Інформаційний бюлетень Мінпраці та соціальної політики України. — 1994. — № 6).
Джерелами права соціального забезпечення є міжнародні договори та угоди. Україна ратифікувала низку угод у галузі соціального забезпечення в рамках СНД. Серед них Угоди “Про гарантії прав громадян держав—учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення” від 13 березня 1992 р., “Про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав і сімей загиблих військовослужбовців” від 15 квітня 1994 р.
Право на соціальний захист та соціальне забезпечення визнані світовим співтовариством, що закріплено у міжнародних правових актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейській соціальній хартії (1961 р.), Європейській хартії про основні соціальні права трудящих (1989 р.) [11, с. 201—205]. Соціальні нормативи та принципи закріплені в Конвенціях Міжнародної організації праці. Питання соціального забезпечення регулюються 48-ю, 102-ю та 157-ю Конвенціями МОП. На жаль, вказані Конвенції не ратифіковані Україною, тому вони не мають обов’язкової сили для нашої країни.

 

Література до теми


1. Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР. — М., 1987.
2. Зайкин А. Д. Правоотношения по социальному обеспечению. — М., 1974.
3. Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. — М., 1997.
4. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні. — Х., 2001.
5. Сташків Б. Суб’єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення // Право України. — 2003. — № 2. — С. 39—44.
6. Прилипко С. М. Систематизація законодавства про соціальний захист // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — К., 1999. — С. 357.
7. Сташків Б. Процедурні правовідносини у сфері соціального забезпечення: поняття, структура, види // Підприємництво, господарство, право. — 2003. — № 12. — С. 95—98.
8. Болотіна Л. Право людини на соціальне забезпечення: проблеми термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 35—39.
9. Приходько С. Г. Економіко-правовий аспект соціального захисту громадян / Зб. наук. праць “Правове регулювання економіки”. — 2000. — № 1. — С. 182—194.
10. Ярошенко І. С. Історичний розвиток інституту соціального захисту // Зб. наук. праць “Правове регулювання економіки”. — 2002 — № 3. — С. 230—238.
11. Ярошенко І. С. Становлення права соціального забезпечення в системі європейського права // Зб. наук. праць “Правове регулювання економіки”. — 2001. — № 2. — С. 199—206.


Mon, 29 Apr 2013 09:36:49 +0000
ТЕМА 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ

 

ТЕМА 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ


1. Реформа діючої системи соціального страхування в Україні
2. Поняття, принципи й види загальнообов’язкового державного соціального страхування
3. Суб’єкти й об’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування
4. Соціальний ризик, страховий ризик і страховий випадок
5. Види соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням

 

1. Реформа діючої системи соціального страхування в Україні


З набуттям незалежності в Україні розроблена й схвалена в грудні 1993 року Верховною Радою України Концепція соціального забезпечення населення України, яка врахувала перехід країни до ринкової економіки, оскільки механізми діючої на той час системи соціального захисту вичерпали себе і спричинили негативні тенденції, такі як зростання заборгованості з виплат, випадки нецільового використання страхових коштів, невідповідність форм управління фондами існуючій системі формування коштів. Необхідно було реформувати всю систему соціального захисту в Україні.
Метою реформи системи соціального захисту населення України є:

1. Створення стійкої фінансової системи для економічного та правового захисту людини у разі настання безробіття, тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, народження дитини, догляду за нею, нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, старості та інших випадків, передбачених законодавством, за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб;

2. Створення ефективної системи управління соціальним страхуванням за участю представників трьох сторін соціального партнерства;

3. Удосконалення системи виплат;

4. Установлення дієвого контролю за цільовим використанням коштів цільових страхових фондів.
Соціальне забезпечення радянського періоду повністю спиралось на державу і втілювалось у життя державними органами. Така модель має серйозні недоліки. Держава, крім соціального забезпечення, виконує багато інших завдань та функцій, які вступають у пряму конкуренцію між собою, особливо щодо фінансування тих чи інших напрямів та окремих програм [5, с. 32]. Звідси виникає небезпека того, що державні органи швидше за все будуть більше зорієнтовані на сьогоденну політичну цілеспрямованість, а не на глобальні, довготривалі інтереси всього населення.
Тому є сенс у тому, щоб здійснення державного соціального страхування доручити установам, які не є у безпосередньому підпорядкуванні держави. При цьому слід врахувати, що фінансові ресурси соціального страхування мають бути відокремленими від Державного бюджету. Тоді не буде спокуси отримати доступ до коштів, які виділені на соціальні потреби, і привласнювати їх при нагоді.
Україна, як відомо, розпочала перебудову соціального страхування з початку 2001 р. і йде в реформуванні цього важливого напряму соціальної політики, фактично, європейським шляхом. Адже здійснення державного соціального страхування у нашій країні є функцією самоврядних правових органів — фондів загальнообов’язкового соціального страхування. Вважається, що якщо держава частину своїх повноважень передає соціальним партнерам, тим самим відбувається зміцнення самої держави. Держава бере на себе лише загальний юридичний нагляд за системою соціального страхування.
Самоврядування у соціальному страхуванні означає, що всі учасники системи — як застраховані, так і роботодавці — несуть відповідальність за управління страховою організацією. Це свідчить про відмову від елементів централізованого державного керівництва і є співзвучним ринковому принципу особистої відповідальності.
Сутність самоврядування в системі соціального страхування полягає у виділенні органів управління цієї системи із системи безпосереднього державного управління. Установи соціального страхування наділяються правовою самостійністю й незалежністю від уряду, парламенту та інститутів державного управління. Однак виділення соціального страхування із системи державного управління не означає, що держава не несе за нього ніякої відповідальності. Держава має створювати правову основу, на якій базуватимуться відносини між страхувальником та застрахованими, а також регулювати створення установ соціального страхування через прийняття законів та підзаконних актів. Держава, крім того, бере участь на засадах соціального партнерства в управлінні фондами соціального страхування, здійснює нагляд і контроль за цією системою.
Страхування — це один з найважливіших механізмів, який забезпечує дієву систему захисту майнових прав та інтересів громадян, підприємців, підтримання соціальної стабільності суспільства, економічної безпеки держави, а також є важливим фінансовим інструментом регулювання національної економіки та потужним джерелом акумулювання коштів для їх, подальшого довготривалого інвестування у галузі економіки. Але на сьогодні, незважаючи на досить сталий розвиток страхового ринку та його реформування в Україні, він є заручником економічної ситуації, що склалася. Практично відсутній розвиток довгострокових видів страхування, який надасть можливість у більших обсягах залучати кошти для подальшого інвестування, суттєво зменшити бюджетні витрати та значною мірою перекласти тягар багатьох соціальних виплат на плечі страхових компаній.
Кошти необхідно використовувати ефективно, щоб вони не лежали на депозитах у банках. Як показує світовий досвід, одним із найкращих шляхів є інвестиції на фондовому ринку (але фондовий ринок в Україні недостатньо розвинений).
Економіка України здатна ефективно використовувати дуже великі обсяги коштів. Тільки інвестувати їх треба (до остаточного становлення фондового ринку) в інвестиційно привабливі підприємства під контролем та за законодавчої підтримки держави [6, с. 40].

 


 

 

2. Поняття, принципи й види загальнообов’язкового державного соціального страхування


Для реалізації Концепції соціального забезпечення населення України були розроблені Основи законодавства України про соціальне страхування, які прийняті у вигляді базового закону. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — Основи) відповідно до Конституції України визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні.
Соціальне страхування є однією із організаційно-правових форм соціального забезпечення, визначальною категорією в якому є соціальні ризики й вимога їх обов’язкового й добровільного страхування.
Відповідно до ст. 1 Основ загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
Соціальне страхування — це встановлена державою система права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством [4, с. 31]. Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов’язкового характеру, яка зможе діяти досить ефективно лише в тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як із погляду охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків.
Фінансування виплат зі соціального страхування здійснюється за рахунок страхових внесків працюючих осіб та їх роботодавців. У фінансуванні систем соціального страхування іноді також бере участь держава.
Можна виділити такі основні елементи соціального страхування:
- соціальне страхування, що фінансується за рахунок внесків, які зазвичай солідарно сплачують роботодавці та працівники, за можливої участі держави у формі внесків за певні категорії працівників або дотацій за рахунок загальних податків;
- обов’язкова участь працівників із деякими винятками; внески акумулюються у спеціальних фондах, за рахунок яких виплачується пенсія та допомога;
- надлишок коштів у фонді, які не використані для виплати пенсій або допомоги, інвестуються для отримання додаткового доходу; особисте право на пенсію чи допомогу гарантується наявним обліком внесків без застосування процедури перевірки доходів або нужденності;
- розмір внеску та виплати часто залежить від того, який заробіток має (або мала) застрахована особа; страхування від трудового каліцтва зазвичай повністю фінансується за рахунок наймача за можливої участі держави за рахунок загальних податків.
Соціально-економічні відносини, інтереси соціальних суб’єктів (працівників, роботодавців та держави) з приводу захисту працівників та самозайнятого населення (і членів їх сімей) від факторів, які знижують якість життя, та їх соціальний статус є предметом категорії соціальне страхування.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування громадян України здійснюється за принципами [2, ст. 5]:
- законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування;
- обов’язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадян — суб’єктів підприємницької діяльності;
- надання права отримання виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю тощо;
- обов’язковості фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов’язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг, у обсягах, передбачених законами з окремих видів загальнообов’язкового соціального страхування;
- солідарності та субсидування;
- державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;
- забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування;
- цільового використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування;
- паритетності представників усіх суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування в управлінні загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.
Світовий досвід свідчить про те, що захист від конкретних видів соціального ризику найбільш ефективно може бути організований у рамках окремих напрямів (секторів) соціального страхування: пенсійне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; страхування у зв’язку з безробіттям.
Доцільність такого поділу соціального страхування пояснюється різною природою соціальних ризиків, від яких вони покликані захищати, схожістю потреб застрахованих, що задовольняються, а також специфікою правового регулювання різних видів страхування.
Українським законодавством визначені такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування [2, ст. 4]:
- пенсійне страхування;
- страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
- медичне страхування;
- страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;
- страхування на випадок безробіття;
- інші види страхування, передбачені законами України.
Відносини, що виникають за зазначеними видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, регулюються окремими Законами, прийнятими відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування: “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.
Основними джерелами коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування відповідно до ст. 20 Основ є внески роботодавців і застрахованих осіб. Бюджетні та інші джерела коштів, необхідні для здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування, передбачаються відповідними законами з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування з кожного його виду визначаються виходячи з того, що вони повинні забезпечувати:
- надання особам матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених законодавством;
- фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків;
- створення резерву коштів для забезпечення виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам;
- покриття витрат страховика, пов’язаних із здійсненням загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України відповідно для роботодавців і застрахованих осіб із кожного виду страхування на календарний рік у відсотках одночасно із затвердженням Державного бюджету України, якщо інше не передбачено законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування залежно від його виду встановлюються з кожного виду страхування, як правило, на календарний рік у відсотках:
- для роботодавців — до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам, які підлягають оподаткуванню прибутковим податком із громадян;
- для фізичних осіб — до сум оподатковуваного доходу (прибутку).
Внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань сплачує виключно роботодавець.
Джерела та порядок формування коштів цільових страхових фондів для забезпечення осіб, які повністю або на певний час звільняються від сплати внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, порядок здійснення платежів і резервування коштів, строки сплати внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

 


 

 

3. Суб’єкти й об’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування


Право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування є [2, ст. 6]:
1) застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи;
2) страхувальники;
3) страховики.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають:
1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):
а) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;
б) у фізичних осіб;
2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Перелік, доповнення та уточнення кола осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, а також конкретних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, до яких належать особи, визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Громадяни України, які працюють за межами території України та не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням в Україні за умови сплати страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Cтрок, протягом якого особа підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та сплачує внески (вона та/або роботодавець) на страхування, називається страховий стаж.
Особи, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, одержують свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування та документом суворої звітності. Порядок видачі та зразок свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування затверджується Кабінетом Міністрів України.
Страхувальниками за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи, якщо інше не передбачено законами України.
Роботодавцем вважається:
- власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання і фізичні особи, які використовують найману працю;
- власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Страховиками є цільові страхові фонди з:
- пенсійного страхування;
- страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
- страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
- страхування на випадок безробіття.
Страхові фонди беруть на себе зобов’язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг у разі настання страхових випадків.
Страхові фонди [2, ст. 14] є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно із затвердженими статутами.
Усі застраховані громадяни є членами відповідних страхових фондів залежно від виду соціального страхування.
Страхові фонди є некомерційними самоврядними організаціями.
Вони не можуть займатися іншою діяльністю, крім тієї, для якої їх створено, та використовувати свої кошти на цілі, не пов’язані з цією діяльністю.
Основним джерелом коштів фондів загальнообов’язкового соціального страхування в законодавчих актах визначені страхові внески роботодавців та застрахованих осіб. До всіх фондів застраховані особи сплачують страхові внески, крім Фонду соціального страхування від нещасних випадків. З переходом до ринкових відносин усе більш очевидною стає необхідність безпосередньої участі працівників у фінансуванні фондів соціального страхування, що дає їм можливість самим впливати на рівень свого соціального захисту в разі настання страхових випадків.
Перехід від фінансування загальнообов’язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внесків має принципове значення, оскільки поняття “соціальний податок” та “страхові внески” різняться як за соціально-економічною природою, так і за роллю й призначенням у соціальному захисті.                                                                                                                                                                                                              Страхові внески — це форма резервування заробітної плати, яка забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам у разі настання страхового випадку.
Підміна страхових внесків єдиним соціальним податком позбавляє їх цільового призначення. Фінансові механізми соціального страхування у такому разі знову трансформуються у систему соціальної допомоги, що призводить до втрати взаємозв’язку індивідуального вкладу застрахованої особи та його роботодавця з розміром соціальних виплат, а також до зменшення надходжень до фондів соціального страхування, оскільки застраховані особи вже сьогодні сплачують від 2 до 4 відсотків своєї заробітної плати. Запровадження єдиного соціального податку виключить із бюджету фондів ці платежі. Світовий досвід розвитку соціального страхування передбачає пропорційну сплату внесків до соціальних фондів як роботодавців, так і найманих працівників.
Досвід Російської Федерації, яка перейшла з 1.01.2001 року на єдиний соціальний податок (ст. 241 Податкового кодексу Російської Федерації) [7, с. 33], показує, що він не тільки не вирішив існуючих соціальних проблем, а навпаки загострив їх у зв’язку із зменшенням надходжень до фондів. Оскільки внески на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань до єдиного соціального податку не включені, а внески до державного фонду зайнятості ліквідовано, то, по суті, єдиного соціального податку не існує. Слід також зазначити, що єдиний соціальний податок виключає участь у страхуванні застрахованих осіб — найманих працівників.
Фонди діють на підставі статутів, що затверджуються у порядку, визначеному законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Управління ними здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб’єктів соціального страхування: роботодавцями та застрахованими особами [8, с. 177].
Управління фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування здійснюють правління та виконавчі дирекції страхових фондів, які забезпечують визначені законами конкретні види соціального страхування.
Об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім’ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених статтею 25 Основ.

 


 

 

4. Соціальний ризик, страховий ризик і страховий випадок


Види, суб’єктний склад та коло суспільних відносин, схожих між собою причинами виникнення матеріальної незабезпеченості осіб найманої праці та самозайнятого населення, поєднує універсальна соціально-економічна й правова категорія — “соціальний ризик”.
Соціальний ризик — це визначена законодавчо ймовірність настання матеріальної незабезпеченості в результаті втрати заробітку або трудового доходу з об’єктивних, соціально значимих причин, а також необхідності додаткових витрат.
Ситуація соціального ризику може виникнути внаслідок втрати самої здатності до праці (у результаті хвороби, нещасного випадку, народження дитини та догляду за нею, старості і т. д.); відсутності попиту на працю (безробіття).
Об’єктом страхового захисту різних видів соціального страхування є ризик втрати заробітної плати у зайнятого населення і ризик нести додаткові витрати, пов’язані з народженням дитини.
Незабезпечення внаслідок хвороби, інвалідності, безробіття, через які працівник не може брати участі у виробничому процесі і таким чином позбавляється заробітної плати, є для окремого індивіда випадковістю, а в цілому для економіки це явище постійне й масове.
Через дану обставину соціальні ризики піддаються кількісній оцінці і прогнозу як з позиції ймовірності настання ризикових ситуацій (чисельність інвалідів, хворих, пенсіонерів), так і з позиції їх вартісних параметрів (середній вік настання інвалідності, встановлений законом пенсійний вік) [4, с. 291].
Соціальними визнаються ризики, які виникають з причин суспільного характеру і захищатися від яких індивідуально у більшості випадків неможливо. Вони обумовлені складним комплексом об’єктивних соціально-економічних умов і практично не залежать від волі окремої людини. Виходячи з цього держава повинна встановлювати критерії нормального, достатнього соціального становища людей у разі настання тих чи інших видів соціальних ризиків. І при відхиленні від нормального рівня життя вживати заходів соціального захисту відповідно до визначених соціальних гарантій. У цьому зв’язку “соціальний ризик” і “соціальні гарантії” є нерозривними поняттями.
Отже, “соціальні ризики” — це визначені законом фактори порушення нормального соціального становища людей у разі ушкодження здоров’я, втрати працездатності або відсутності попиту на працю, які супроводжуються настанням для зайнятого населення матеріальної незабезпеченості внаслідок втрати заробітку, додаткових витрат, пов’язаних з лікуванням, а для сімей — утратою джерела доходу у випадку втрати годувальника.
Оскільки соціальні ризики мають об’єктивний характер і механізм захисту від них повинен мати надійний характер, то страхування від них повинне бути обов’язковим (за законом) для охоплення всіх працюючих, а фінансові зобов’язання повинні солідарно нести основні соціальні суб’єкти — роботодавці й працівники. При цьому частка фінансової участі соціальних партнерів може бути різною, але кожна сторона прагне знайти оптимальні пропорції фінансової відповідальності з урахуванням конкретних умов.
Обставини, внаслідок яких громадяни та/або члени їх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування і потребують матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, визначають категорію страховий ризик.
Страховий випадок — це подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг, передбачених законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування [2, ст. 11].
До страхових випадків, із настанням яких надаються матеріальне забезпечення та соціальні послуги, належать:
- тимчасова непрацездатність;
- вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною;
- інвалідність;
- хвороба;
- досягнення пенсійного віку;
- смерть годувальника;
- безробіття;
- соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов’язані з певними обставинами;
- нещасний випадок на виробництві;
- професійне захворювання.
Характеристика страхових випадків, умови надання соціальних послуг, їх види та розміри матеріального забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, іншими нормативно-правовими актами, які містять норми щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування.

 


 

 

5. Види соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням


За загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення:

1) пенсійне страхування:
- пенсії за віком, у зв’язку з інвалідністю внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства);
- пенсії у зв’язку з втратою годувальника;
- медичні профілактично-реабілітаційні заходи;
- допомога на поховання пенсіонерів;

2) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:
- допомога у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);
- допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;
- допомога у разі народження дитини та в зв’язку з доглядом за нею;
- допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);
- забезпечення оздоровчих заходів;

3) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:
- профілактичні заходи зі запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;
- відновлення здоров’я та працездатності потерпілого;
- допомога з тимчасової непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
- відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним своїх трудових обов’язків;
- пенсія у зв’язку з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
- пенсія у зв’язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
- допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

4) страхування від безробіття:
- допомога у зв’язку з безробіттям;
- відшкодування витрат, пов’язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією;
- матеріальна допомога безробітному та членам його сім’ї;
- дотація роботодавцю для створення робочих місць;
- допомога на поховання безробітного.
Доповнення переліку матеріального забезпечення та соціальних послуг, які надаються особам за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, можуть здійснюватись законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, можуть бути припинені [2, ст. 27]:
а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості;
б) якщо страховий випадок стався унаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність;
в) якщо страховий випадок стався унаслідок умисної дії особи;
г) унаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов’язків щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування;
д) в інших випадках, передбачених законами.
Перелік видів матеріального забезпечення та соціальних послуг свідчить про те, що соціальним страхуванням охоплена значна частина соціальних ризиків. Тому нова систем соціального захисту спроможна забезпечити матеріальні втрати особи, викликані не будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі отримали спеціальний термін — соціальні ризики (старість, інвалідність, втрата годувальника, безробіття, материнство та інші).
Функції фондів не обмежуються лише накопиченням та розподілом коштів. Вони мають широке коло повноважень щодо збереження, інвестування та примноження страхових коштів.

 

Література до теми


1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості ВР України. — 1996. — № 30. — С. 141.
2. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР.
3. Концепція соціального забезпечення населення України: Постанова Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року // Урядовий кур’єр. — 1994. — 22 січня.
4. Социальная политика / Под ред. Волгина. — М., 2001.
5. Надточій Б. Соціальне страхування чи соціальне забезпечення? Погляд з позицій системи прав, установ та принципів // Україна: аспекти праці. — 2003. — №1. — С. 31—34.
6. Рєпін К. Ю. Перспективи впровадження в Україні пенсійного страхування як гарантії соціального захисту населення та зростання економіки // Соціальний захист. — 2001. — № 1. — С. 39—40.
7. Единый социальный налог и пенсионное обеспечение граждан // Социальное обеспечение. — 2001. — № 11. — С. 33—38.
8. Приходько С. Г. Деякі питання вдосконалення системи загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні / Зб. наук. праць “Правове регулювання економіки”. — 2001. — № 2. — С. 174—186.


Mon, 29 Apr 2013 10:19:54 +0000
ТЕМА 4. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ. ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ

Mon, 29 Apr 2013 10:28:33 +0000
ТЕМА 5. ОБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СТРАХУВАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ТИМЧАСОВОЮ ВТРАТОЮ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ТА ВИТРАТАМИ, ЗУМОВЛЕНИМИ НАРОДЖЕННЯМ І ПОХОВАННЯМ

Mon, 29 Apr 2013 10:35:42 +0000
ТЕМА 6. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ

Mon, 29 Apr 2013 10:55:05 +0000
ТЕМА 7. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ, ЯКІ СПРИЧИНИЛИ ВТРАТУ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ


ТЕМА 8. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ

Просмотров: 1706
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
Второй том трехтомного учебника содержит систематическое изложение отдельных видов регулятивных обязательств. Последовательно рассмотрены обязательства по передаче имущества в собственность, временному пользованию имуществом, производству работ, оказанию услуг, кредитованию и расчетам, страхованию, а также обязательства из односторонних действий. Наряду с изложением действующего законодательства в учебнике широко представлены положения доктрины, включая различные точки зрения по обсуждаемым проблемам, а также практика применения гражданско-правовых норм. В учебнике отражено законодательство по состоянию на 1 июня 2016 г.

Учебник рассчитан на студентов и аспирантов юридических вузов и факультетов, преподавателей, научных и практических работников, а также может быть полезен для всех, кто интересуется вопросами гражданского права.
...

Цена:
799 руб

 Шпаргалка по истории отечественного государства и права
Шпаргалка по истории отечественного государства и права
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать.

Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
58 руб

А. В. Малько, Д, А. Липинский, Д. В. Березовский, А. А. Мусаткина Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
Учебник дает исчерпывающую информацию, необходимую при изучении дисциплины"Теория государства и права", освещает все основные категории по данной теме. Авторы подробно и доступно излагают материал, дают характеристику основным правовым понятиям, таким, как "государство", "право", "государственные органы" и др. Структура учебника способствует усвоению и запоминанию материала, а сравнительно-правовой анализ, представленный авторами, значительно расширяет сферу его применения.
Учебник соответствует Государственному образовательному стандарту.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов, а также каждого, кто хочет получить или расширить свои знания по дисциплине "Теория государства и права"....

Цена:
716 руб

 Шпаргалка по конституционному праву России
Шпаргалка по конституционному праву России
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать. Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
60 руб

Е. В. Васьковский Задачи по русскому гражданскому праву. Задачи по гражданскому процессу
Задачи по русскому гражданскому праву. Задачи по гражданскому процессу
Несмотря на то, что настоящие задачи вышли еще в начале XX века и предназначались для будущих юристов, работающих в правовой системе Российской империи, они и в наши дни будут интересны не только историкам русского права, но и практикующим юристам, преподавателям и студентам юридических вузов, составителям современных задачников по правоведению, которые могут ознакомиться с опытом дореволюционных правоведов в этой области....

Цена:
385 руб

 Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
Учебник призван способствовать формированию общекультурных и профессиональных компетенций обучающихся в соответствии с предъявляемыми к среднему профессиональному образованию требованиями, написан на основе сравнительного анализа содержания рабочих программ учебной дисциплины "Теория государства и права" целого ряда средних профессиональных учебных заведений, реализующих профильную подготовку учащихся, а также в соответствии с ФГОС среднего профессионального образования по специальности 40.02.01 "Право и организация социального обеспечения" и ФГОС среднего профессионального образования по специальности 40.02.02 "Правоохранительная деятельность"....

Цена:
408 руб

 Гражданское право. Шпаргалка. Часть 4
Гражданское право. Шпаргалка. Часть 4
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно их сдать.

Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
50 руб

 Право интеллектуальной собственности. Том 2. Авторское право. Учебник
Право интеллектуальной собственности. Том 2. Авторское право. Учебник
Во втором томе "Авторское право" учебника по праву интеллектуальной собственности рассматриваются понятие, история и источники авторского права, дается характеристика объектов и субъектов авторских и смежных прав, раскрываются их содержание, порядок осуществления, сроки действия, анализируются случаи свободного использования объектов указанных прав, особенности договоров по созданию и использованию этих объектов, а также особенности правовой охраны авторских и смежных прав.
Учебник подготовлен творческим коллективом, включающим как сотрудников кафедры интеллектуальных прав Московского государст-венного юридического университета им. О.Е.Кутафина (МГЮА), так и других признанных ведущих специалистов в этой области.

Для студентов и преподавателей юридических вузов и юристов-практиков, а также широкого круга лиц, создающих и использующих объекты авторских и смежных прав....

Цена:
1117 руб

В. Д. Мельгунов, К. Д. Горохов Основы горного права. Учебное пособие. Часть 2. Понятие и структура горных правоотношений. Право пользования недрами как институт горного права России
Основы горного права. Учебное пособие. Часть 2. Понятие и структура горных правоотношений. Право пользования недрами как институт горного права России
В учебном пособии рассматриваются теоретические основы современного горного права, формулируется необходимый понятийный аппарат, приводится понятие, классификация и структура горных правоотношений, включая субъектный состав и объекты горных правоотношений, исследуется институт права пользования недрами, приводятся понятие и классификация прав пользования недрами.

Законодательство приведено по состоянию на октябрь 2016 г.

Учебное пособие может быть полезно для студентов, обучающихся по программам бакалавриата и магистратуры, а также аспирантов вузов, осуществляющих образовательную деятельность в области юриспруденции, нефтегазового и горного дела....

Цена:
279 руб

А. А. Потапенко Предпринимательское право. Краткий курс. Учебное пособие
Предпринимательское право. Краткий курс. Учебное пособие
Издание представляет собой краткое изложение всех основных вопросов дисциплины "Предпринимательское право". В учебном пособии раскрыты темы, касающиеся организационно-правовых и имущественных основ предпринимательской деятельности, банкротства, правового регулирования рынка ценных бумаг, аудиторской, банковской, бухгалтерской, страховой, рекламной, внешнеэкономической и оценочной деятельности, а также правового регулирования конкуренции и монополии в предпринимательской деятельности.


Для студентов, аспирантов, преподавателей и всех интересующихся проблемами предпринимательского права.
Издание подготовлено по состоянию законодательства на ноябрь 2011 г....

Цена:
113 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт. Партнёрская программа.
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования