СМИ Законы РФ
Юр.книга Л.Д. Коровіна Основи правознавства Навч. посібник

Mon, 31 Jan 2011 12:06:09 +0000
Титулка

Л.Д.Коровіна

Навчальний посібник

ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА

(для студентів технікумів залізничного транспорту)

Кременчук

2008 р.


Автор:

 

Л.Д.Коровіна, викладач-методист

Кременчуцького технікуму залізничного транспорту

Рецензенти:

 

М.І.Сьомик – викладач-методист Кременчуцького технікуму залізничного транспорту

Н.В.Щурик  - викладач-методист ліцею №11 м. Кременчука

Основи правознавства. Навчальний посібник, К., 2008 р. - 140 с.

Навчальний посібник складений на основі „Програми з основ правознавства”, затвердженої науково-методичним центром Міністерства освіти і науки України від 26.09.2005р.

У посібнику висвітлюються питання з основ теорії держави і права, основ конституційного права України та окремих галузей законодавства України.

Зміст курсу відповідає вимогам державних програм з основ правознавства з урахуванням змін поточного законодавства.

Висвітлено матеріал щодо транспортного законодавства України, особливостей трудових відносин на транспорті.

 

Видання розраховане на викладачів, студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації, випускників, абітурієнтів.

 

Схвалено

науково-методичною радою Кременчуцького технікуму залізничного транспорту

Протокол № _____

від 26 березня 2008 р.

 

Голова методичної ради


Mon, 31 Jan 2011 12:06:59 +0000
ВСТУП

Як працювати з посібником?

Навчальний посібник складається з трьох розділів та глав.

Розділ І „Основи теорії держави і права” висвітлює основні поняття теорії держави і права, розкриває сутність держави, форми держав у сучасному світі, дає характеристику ознак громадянського суспільства і правової держави. Окремо висвітлюється матеріал щодо транспортного законодавства України.

Розділ ІІ „Основи конституційного права України” розкриває питання громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, їх конституційні обов’язки, безпосередньої  та представницької демократії; дає характеристику засад конституційного ладу та органів державної влади і місцевого самоврядування.

Розділ ІІІ „Окремі галузі законодавства” містить базові поняття щодо окремих галузей законодавства України: цивільного, сімейного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального та інших галузей права, законодавства про соціальний захист.

Посібник складено з урахуванням змін поточного законодавства

До кожної глави у посібнику вміщені контрольні питання, тестові завдання та завдання „Юридичного практикуму”, що дозволяє самостійно перевірити рівень засвоєння знань.

До кожної глави додається список нормативно-правових джерел та літератури, який має допомогти поширити та закріпити отримані знання.


Mon, 31 Jan 2011 12:11:55 +0000
Зміст


 

Розділ І. Основи теорії держави і права

Глава 1. Основи теорії держави

1.1.Теорії походження держави і права

1.2.Поняття та ознаки держави

1.3.Поняття функцій держави. Внутрішні і зовнішні функції держави

1.4.Класифікація держав за їхньою формою

1.5.Загальне поняття про громадянське суспільство

1.6.Поняття та основні ознаки правової держави

1.7.Принцип єдності і розподілу державної влади

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 2 Основи теорії права

2.1.Право – особливий вид соціальних норм

2.2.Поняття та ознаки права

2.3.Єдність і відмінність права і моралі

2.4.Джерела (форми) права

2.5.Поняття законодавства, його система

2.6.Мета і форми систематизації нормативно-правових актів

2.7.Поняття системи права. Поділ права на галузі, правові інститути, правові норми

2.8.Загальна характеристика основних галузей права України

2.9.Поняття та структура правовідносин. Юридичні факти

2.10.Правопорушення та юридична відповідальність. Характер правомірної і протиправної поведінки

2.11.Поняття, причини та види правопорушень

2.12.Соціальна і юридична відповідальність

2.13.Поняття і види юридичної відповідальності

2.14.Функції та мета юридичної відповідальності

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 3. Основи транспортного права

3.1.Законодавство про залізничний транспорт України

3.2.Основні положення Статуту залізниць України

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Розділ ІІ. Основи конституційного права України

Глава 4. Основи конституційного права України

4.1.Конституція України – Основний Закон держави. Загальна характеристика Конституції України

4.2.Конституційна форма правління, державного устрою та політичного режиму

4.3.Державні символи та державна мова України

4.4.Поняття громадянства України

4.5.Умови прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України

4.6.Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина

4.7.Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина

4.8.Конституційні обов’язки людини і громадянина

4.9.Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина

Глава 5. Представницька демократія в Україні

5.1.Поняття та форми здійснення народного суверенітету

5.2.Поняття та види референдумів в Україні

5.3.Засади виборчого права та види виборчих систем

Глава 6. Система органів державної влади за Конституцією України

6.1.Система органів державної влади в Україні

6.2.Верховна Рада України, її склад та повноваження

6.3.Президент України, його повноваження

6.4.Органи державної виконавчої влади України

6.5.Органи місцевої державної виконавчої влади України

6.6.Місцеве самоврядування в Україні

6.7.Судова влада в Україні

6.8.Правовий статус Конституційного Суду України

6.9.Поняття та система правоохоронних органів, їх завдання

6.10.Правовий статус міліції України

6.11.Адвокатура в Україні

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Розділ ІІІ. Окремі галузі законодавства України

Глава 7. Основи цивільного права України

7.1.Загальна характеристика Цивільного кодексу України

7.2.Учасники цивільних правовідносин. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної дієздатності

7.3.Юридичні особи як учасники цивільних правовідносин

7.4.Особисті немайнові права громадян та їх захист

7.5.Майнові права громадян і юридичних осіб

7.6.Право власності та його захист. Форми і види власності

7.7.Інтелектуальна власність. Набуття та здійснення прав інтелектуальної власності. Система інтелектуальної власності

7.8.Авторське  право і суміжні права

7.9.Право промислової власності. Право на нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності

7.10.Поняття цивільного правочину та цивільного договору

7.11.Види цивільних договорів. Загальна характеристика окремих видів договорів. Договір купівлі-продажу

7.12.Договір поставки

7.13.Договір дарування

7.14.Договір майнового найму (оренди)

7.15.Договір підряду

7.16.Договір позики

7.17.Договір перевезення

7.18.Загальні положення про спадкування

7.19.Спадкування за заповітом

7.20.Спадкування за законом. Черги спадкоємців за заповітом

7.21.Здійснення права на спадкування

7.22.Виконання заповіту. Оформлення права на спадщину

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 8. Основи сімейного права

8.1.Загальна характеристика Сімейного кодексу України. Предмет та принципи сімейного права

8.2.Поняття шлюбу, умови і порядок його укладання. Перешкоди для реєстрації шлюбу

8.3.Шлюбний договір

8.4.Підстави і порядок розірвання шлюбу

8.5.Визнання шлюбу недійсним

8.6.Особисті немайнові права та обов’язки подружжя

8.7.Майнові права та обов’язки подружжя

8.8.Права та обов’язки подружжя по утриманню

8.9.Взаємні права та обов’язки батьків і дітей

8.10.Позбавлення батьківських прав

8.11.Усиновлення

8.12.Опіка та піклування. Патронат

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 9. Основи трудового права України

9.1.Поняття і предмет трудового права. Загальна характеристика Кодексу законів про працю України (1971 р.)

9.2.Колективний договір

9.3.Трудовий договір. Поняття, сторони та зміст трудового договору

9.4.Контракт – особлива форма трудового договору

9.5.Умови та порядок прийняття на роботу

9.6.Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника

9.7.Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

9.8.Робочий час і його види

9.9.Поняття і види часу відпочинку

9.10.Робочий час і час відпочинку працівників залізничного транспорту

9.11.Оплата праці, її правове регулювання

9.12.Трудова дисципліна

9.13.Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту

9.14.Правила внутрішнього трудового розпорядку

9.15.Види дисциплінарних стягнень. Порядок накладання і зняття дисциплінарних стягнень

9.16.Відповідальність за прогул. Відповідальність за появу на роботі у нетверезому стані

9.17.Гарантії при покладенні на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству

9.18.Порядок розгляду  індивідуальних трудових спорів

9.19.Законодавчо-нормативна база з питань охорони праці

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 10. Основи соціального права України

10.1.Поняття права соціального захисту та соціального забезпечення

10.2.Правові основи загальнообов’язкового соціального страхування

10.3.Пенсійне забезпечення

10.4.Види пенсій за Законом України „Про пенсійне забезпечення”

10.5.Державна соціальна підтримка сім’ї, материнства й дитинства

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 11. Основи фінансового права України

11.1.Фінансова діяльність та фінансове право України

11.2.Бюджет і бюджетна система

11.3.Система оподаткування в Україні

11.4.Законодавство України про банки і банківську діяльність

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 12. Основи адміністративного права

12.1.Поняття, предмет і метод адміністративного права

12.2.Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

12.3.Поняття і види адміністративних проступків

12.4. Склад адміністративного правопорушення

12.5.Поняття і види адміністративної відповідальності

12.6.Види адміністративних стягнень

12.7.Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Глава 13. Основи кримінального права

13.1.Поняття і система кримінального законодавства України. Загальна характеристика Кримінального кодексу України

13.2.Поняття і ознаки злочину. Склад злочину

13.3.Обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння

13.4.Стадії вчинення злочину

13.5.Співучасть у вчиненні злочину

13.6.Поняття неосудності

13.7.Види кримінальних покарань

13.8.Обставини, які пом’якшують покарання

13.9.Обставини, які обтяжують покарання

13.10.Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх

13.11. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

 

Література


Mon, 31 Jan 2011 12:14:37 +0000
Розділ І. Основи теорії держави і права Глава 1. Основи теорії держави.

 

1.1. Теорії походження держави і права.

Держава і право існували не завжди. Про їх походження існує немало теорій, всі вони по – різному трактують причини виникнення держави і права.

Основні теорії походження держави і права:

Теологічна (релігійна) теорія (Августин Блаженний і Фома Аквінський). Пояснює походження держави та права божественною волею, спираючись на Біблію. Вони обґрунтовують її вічність і непорушність, будь-яке посягання на державу приречене на невдачу.

Сакральна(харизматична) (Дж. Фрезер). Логічно продовжує теологічну теорію. Вона пояснює виникнення держави і права вірою людей у божественну силу носіїв влади – вождів, князів, царів, їх так звану харизму.

Патріархальна теорія (Аристотель, Фільмер, М.Драгоманов). Пов’язують виникнення держави з історичним процесом росту сім’ї, об’єднання родів у племена, племен у державу. Державна влада є продовженням батьківської (патріархальної) влади, яку здійснює у державі монарх.

Договірна теорія (ЖЖ.Руссо, Д. Локк, Спіноза). Держава – результат згоди, досягнутої між правителями і населенням певної території, з метою забезпечення порядку і організації суспільного життя.

Теорія завоювання (насильницька) (К. Каутський, Гумплович, Дюрінг). Держава виникає внаслідок завоювання одних народів іншими; держава утворюється завойовниками для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення своєї влади.

Органічна теорія (Г. Спенсер) Держава, подібно біологічному організму, народжується, розвивається, старіє, вмирає і має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні та зовнішні органи, що виконують певні функції.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Г.Тард). Походження держави й права пояснюється властивостями людської психіки, необхідністю одних владарювати, а інших підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, а тому потребує постійного керівництва.

Технократична теорія (Л. Михайловський) Держава є результат розвитку науки: обумовлена необхідністю регулювання відносин між людьми і технікою.

Космічна теорія Державні інститути занесені з космосу, створені при участі позаземних істот.

Теорія географічного детермінізму (А. Мечніков, Е.Хантінктон). Вирішальними факторами у виникненні держав є клімат, ландшафт природних ресурсів.

Демографічна теорія (Т.Мальтус) Полягає в тому, що практично всі суспільні процеси, в тому числі і утворення держави, обумовлені зростом народонаселення.

У XX ст. найбільшого поширення набула класово – економічна теорія походження держави (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін). Згідно із нею держава та право є важливим, об’єктивно закономірним надбанням людської цивілізації. Вони виникли внаслідок економічного розвитку суспільства у лоні первіснообщинного ладу, його норм моралі, звичаїв та традицій.

Тривалий час історія не знала інституту держави. Основними формами суспільної організації були рід, община, плем’я, об’єднання (союз) племен. Не існувало також і права: стосунки між індивідуумами регулювалися на основі звичаїв, забобонів, фізичної сили тощо. Суспільний поділ праці, розвиток людини та знарядь праці (продуктивних сил) зумовили появу умов для створення надлишкового продукту, його обміну, а отже, і виникнення приватної власності. В результаті з’являються групи людей, які наділені можливостями не працювати, а привласнювати продукцію, створену іншими групами людей. Суспільство розмежовується на класи, які відрізняються між собою за роллю і місцем у суспільному виробництві, розподілі матеріальних благ, за соціальним і майновим станом, способом життя тощо. Між цими групами виникають різноманітні суперечності, які з часом стають все гострішими, антагоністичними, тобто такими, що характеризуються непримиренною боротьбою.

Загроза втратити не лише продукти своєї праці, а й життя, змусила  людей до такої організації співжиття, яка б не тільки захистила їх фізично, але сприяла узгодженню, захисту різноманітних їхніх інтересів, які з плином часу постійно розширювалися.

Це зумовило виникнення інституту держави, яка взяла на себе функції узгодження інтересів різних груп населення, організації внутрішнього життя за допомогою загальнообов’язкових норм та правил поведінки (законів), механізмів їхнього впровадження, забезпечила єдність і цілісність суспільства, а також захист своїх громадян від зовнішніх сил. Держава стала єдиною формою організації суспільного життя. Виникнення держави закріпило певний етап розвитку суспільства на шляху прогресу. Водночас і право постає основним фактором (нормою) організації співжиття в державі, потіснивши, але не ліквідувавши інших норм: звичаїв, традицій, моралі, релігійних канонів. Цінним у соціально – економічній теорії є те, що держава розглядається як наслідок об’єктивних економічних процесів у суспільстві.

 

1.2. Поняття та ознаки держави

Поняття „держава” сучасному значенні з’явилося на початку XVII ст.

Держава - це універсальна політична форма організації людського суспільства, що характеризується політичним і публічним характером суверенної влади, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади й реалізації загальносоціальних повноважень.

Держава має такі ознаки:

1. Особливий апарат публічної влади: держава виступає від імені всього населення, панівного класу чи соціальної групи. Апарат публічної влади складається з апарату управління й апарату примусу. До апарату управління належать законодавча і виконавча влади: парламент, президент і його апарат, уряд, міністерства й відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу належать: армія, міліція (поліція), суди, прокуратура, виправні установи тощо. Наявність у суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави, яка тісно пов’язана з іншими.

2. Політичний характер влади: носії влади організаційно відокремлені від суспільства, захищаючи інтереси певних правлячих верств. Але в громадянському суспільстві задовольняються інтереси всього населення.

3. Територіальна ознака: територія держави визначається її кордонами. До території держави належать суша, внутрішні моря, озера. ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20км) – територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військово-морські й повітряні судна, літаки та космічні апарати. Територія є власністю держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

4. Суверенітет держави означає, що державна влада – єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. Політична влада держави та її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

5. Здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки: тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території. Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада – єдиний суб’єкт, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи.

6. Здатність збирати податки, робити позики, давати кредити: держава стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що перебувають на її території. Крім того, держава бере позики і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і на розвиток загальнонародних соціально – економічних та політичних програм.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші; державну мову; державні символи – герб, прапор, гімн. Кожна держава має також свої звичаї, традиції і культуру.

 

1.3 Поняття функцій держави. Внутрішні та зовнішні функції держави.

Функції держави – це напрямки її діяльності, які відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

Різноманітність суспільних відносин і форм діяльності держави щодо їх регулювання визначає різноманітність функцій держави.

Функції держави класифікують за різними ознаками:

1)   залежно від поділу влади – законодавчі, виконавчо – розпорядчі, судові і контрольно – наглядові; вони забезпечують управління суспільством і державою;

2)   залежно від ролі, яку вони відіграють в суспільстві – основні і другорядні;

3)   залежно від сфери суспільного життя – економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, ідеологічні, економічні;

4)   залежно від строків виконання – постійні і тимчасові;

5)   залежно від сфери впливу і здійснення – внутрішні і зовнішні;

6)   залежно від форм і методів державної діяльності – правотворча, правореалізаційна, правоохоронна.

За сферами суспільних відносин внутрішні функції класифікуються:

-     в економічній сфері – господарсько–організаторська; господарсько–стимулююча (забезпечення стабільності ринкових відносин, стимулювання конкуренції), науково–організаторська (організація системи наукових установ, забезпечення обороноздатності держави), регулювання міри праці і міри споживання.

-     у політичній сфері – функції соціального компромісу; охорони конституційного ладу, законності і правопорядку, забезпечення громадянського миру.

-     у гуманітарній сфері держава виконує такі функції:


Mon, 31 Jan 2011 12:18:30 +0000
Глава 2. Основи теорії права.

 


 

2.1. Право – особливий вид соціальних норм.

Суспільне життя людей тісно взаємопов’язане. Вчинки однієї людини спричиняють наслідки для іншої. Взаємодія людей неможлива без дотримання певних правил. З метою створення взаємовигідних умов спілкування, чіткого порядку взаємовідносин, люди виробили систему правил, які регламентують їх поведінку. Ці правила називають соціальними нормами - правила поведінки, що поширюються на певні групи людей, регулюють суспільні відносини і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Соціальні норми поділяються на:

Норми права             – які встановлюються і охороняються державою.

Мораль                       – норми, що склалися у людському суспільстві у зв’язку з уявленням про добро, зло, правду, справедливість.

Звичаї – норми, що склалися історично і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку.

Корпоративні

норми                         – норми громадських організацій, які визнає держава.

Релігійні норми         – норми, відображені в Корані або інших релігійних книгах.

Становлячи різновид соціальних норм, норми права мають всі ознаки соціальних норм (регулятивність, нормативність, забезпеченість) і в той же час відрізняються від них специфічними властивостями:

1)   формування і дія права тісно пов’язані з державною діяльністю. Держава надає праву загальнообов’язковий характер і примусову силу. Державний примусовий вплив   забезпечує втілення правових норм у життя в тих випадках, коли   люди добровільно не виконують або не дотримуються їх;

2)   порушення норми права тягне негативну реакцію держави у вигляді юридичної відповідальності. Вона постає як найбільш серйозний за своїми наслідками для людини вид соціальної відповідальності. Наприклад, заходом юридичної відповідальності може бути позбавлення волі, майнове стягнення, позбавлення права займатися певним видом діяльності. Порушення ж норм моралі тягне лише суспільний осуд, а порушення релігійної норми – санкції з боку церкви;

3)   дія норм права поширюється на всіх людей. Межі дії права не залежать від волі й бажання людини; навіть незнання правової норми не звільняє від необхідності її дотримуватися та від відповідальності у разі її порушення. Навпаки, дія релігійних чи корпоративних норм поширюється на людину тільки при її добровільній згоді. Наприклад, норми православної церкви діють тільки щодо її парафіян; статут політичної партії обов’язковий до виконання для її членів.

 

2.2. Поняття та ознаки права

Право – це система загальнообов’язкових і формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

 

Ознаки права:

1.   Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються, за певною процедурою, державою.

2.   Право є системою норм. Приписи, що складають право, є не просто сукупністю, а системним утворенням. Вони певним чином підпорядковуються та взаємодіють.

3.   Право є загальнообов’язковим для всього населення, що проживає на території певної держави. Право передбачає неможливість невиконання чи порушення його приписів будь-ким. Така поведінка визнається протиправною і карається державою.

4.   Формальна визначеність права. Правові норми – закони, втілені в офіційних конкретно-правових актах, викладених в оптимальній логічно виваженій формі.

5.   Право має загальний характер. Його норми регламентують необмежену і не визначену кількість відносин, право поширюється на невизначену кількість суб’єктів.

6.   Право охороняється державою. У разі добровільного невиконання правових вимог застосовується певні засоби для їх примусової реалізації.

Об’єктивне право – система загальнообов’язкових, формально визначених норм, які забезпечені державою і служать критерієм правомірної (дозволеної) і неправомірної (недозволеної) поведінки особи.

Суб’єктивне право – це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Це право на свою юридично можливу поведінку, право на звернення до держави за захистом своїх юридичних можливостей.

Поки норма права є загальною і поширюється на всі випадки певної сфери життєдіяльності, вона є об’єктивною. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб’єкта, то стає об’єктивною.

Розрізняють:

 

ЗМІСТ СУБЄКТИВНОГО ПРАВА

ЗМІСТ ЮРИДИЧНИХ ОБОВЯЗКІВ

включає:

-     можливість діяти відповідно до свого бажання;

-     вимагати певних дій від зобов’язальної сторони;

-     звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права;

-     користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом.

-     необхідність здійснення певних дій;

-     утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;

-     нести юридичну відповідальність за невиконання передбачених нормою права дій.

 

2.3. Єдність і відмінність права і моралі

Мораль і право характеризується як спільним призначенням в процесі регулювання суспільних відносин, так різним впливом та значенням у забезпеченні системності суспільства.

Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюється державою з метою упорядкування суспільних відносин.

Мораль – система норм поведінки людей, що прийняті більшістю, як загальнообов’язкові, підтримуються завдяки громадській думці і громадському осуду в разі порушення.

Єдність моралі і права ґрунтується на тому, що обидва ці засоби соціального регулювання:

Відмінність права і моралі

Право

Мораль

1.  Спосіб запровадження

Приймає державний законодавчий орган згідно зі спеціально визначеним порядком

Поступово утворюється в переконаннях людей

2. Ступінь обов’язковості

Обов’язкові для всіх з моменту набрання чинності або з моменту вступу в дію

Визначається рівнем усвідомлення норм членами суспільства

3. Сфера дії

Регулюють найважливіші суспільні відносини, що мають загальне значення

Врегульовують практично всі відносини людей

4. Форми вияву

Закріплюються в нормативно-правових державних актах

Як правило, не закріплюються в офіційних актах

5.  Спосіб забезпечення і наслідки порушення

Підтримується державою. Порушення передбачає юридичну відповідальність

Підтримується громадською думкою. Порушення викликає громадський суд

Правові норми повинні бути моральними

Мораль і право взаємодоповнюють один одного. Сила законів значно збільшується, якщо закони спираються не тільки на владу, але й на суспільну мораль.

2.4.      Джерела (форми) права

Джерела (форми)права – це офіційні, закріплені державою, способи зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальну обов’язковість.

Розрізняють такі основні джерела права:

Санкціоновані правові звичаї

Санкціоноване державою правило поведінки, що набуває загальнообов’язкового значення

Релігійно-правові норми

Релігійні канони та інші релігійні звичаї, яким надається загальнообов’язковий характер

Правовий прецедент

Судове чи адміністративне рішення з конкретної справи, що має обов’язкове значення під час розгляду інших наступних аналогічних справ

Нормативно-правовий акт

Офіційний письмовий документ держави, який приймається компетентними державними органами і встановлює, змінює або відміняє норми права

Нормативно-правовий договір

Спільний документ кількох суб’єктів, який містить норми права, що встановлюється за їхньою взаємною домовленістю і забезпечується державою

Міжнародно-правові акти

Документи міжнародної співдружності, що із санкції держави поширюються на їх територію

Основне джерело права України – нормативно-правовий акт. Він має свою певну форму: закони, укази, постанови, інструкції та інше.

Нормативно-правовий акт є результатом правотворчості, яка складається з кількох етапів:

1.   Підготовчий – здійснюється підготовка проекту нормативно-правового акту

2.   Прийняття нормативно-правового акту.

3.   Введення нормативно-правового акту в дію.

Структурними елементами правових актів є:

- преамбула – вступна частина;

- статті (їх частини або пункти);

- глави;

- розділи;

- частини (наприклад кримінальний, цивільний кодекси поділяються на Загальну та Особливу частину).

 


 

2.5.      Поняття законодавства, його система.

Система законодавства – це сукупність нормативно-правових актів, розташованих у певному порядку.

Структура законодавства може розглядатися у трьох аспектах.

1.   Вертикальна (ієрархічна) структура законодавства зумовлюється різницею юридичної сили актів, які приймаються різними нормотворчими органами, а також різними формальними ознаками актів, що приймаються одним органом. Вертикальна структура законодавства України складається з таких елементів:

2.   Горизонтальна (галузева) структура законодавства заснована на поділі нормативних актів за сферами суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання. Вона значною мірою наближається до структури системи права, хоча цілком з нею не збігається.

3.   Державно-організаційна структура законодавства відображає особливості форми державного устрою. Як відомо, законодавство діє не лише в межах певних відносин та юридичної сили акта, а й у межах певної території держави, відображаючи особливості її устрою.

Законодавство унітарної держави є єдиним. Воно ґрунтується на єдиній конституції та системі нормативних актів, що мають вертикальну й горизонтальну структуру.

Закон – нормативно-правовий акт прийнятий найвищим представницьким органом державної влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдум), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства країни. Основним законом кожної держави є Конституція. Норми звичайних законів не можуть суперечити нормам конституційних законів.

Види законів:

-     конституційний - нормативний акт вищої юридичної сили, що містить юридичні норми, які регулюють найважливіші питання організації політичної системи суспільства і правового становища особистості в ній;

-     надзвичайний - приймається у певних, передбачених Конституцією, випадках;

-     звичайний - нормативний акт вищої юридичної сили, що містить юридичні норми, які регулюють певні сфери суспільних відносин

Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний акт компетентних органів держави, що видається на підставі закону, відповідно до закону, і з метою його виконання.

Підзаконні нормативно-правові акти поділяються на:

Загальні

Розповсюджуються на всю територію і населення (Указ Президента, розпорядження Кабінету Міністрів України, постанова ВРУ, розпорядження Президента).

Відомчі

Розповсюджуються на певну сферу суспільних відносин (накази, інструкції та розпорядження міністерств і відомств, державних комітетів та інших органів).

Місцеві

Мають владу на території певної адміністративної одиниці (рішення місцевих рад: сільської, міської, районної, обласної, державних адміністрацій та державної адміністрації міст Києва та Севастополя).

Локальні

Регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій (накази та розпорядження директора, генерального директора, начальника, командира).

2.6.      Мета і форми систематизації нормативно-правових актів.

Систематизаціяце діяльність правотворчих органів щодо упорядкування та вдосконалення правових актів, приведення їх до певної внутрішньо узгодженої системи.

Систематизація правових актів традиційно здійснюється міністерством юстиції, яке співпрацює з іншими міністерствами та окремими фахівцями.

Види систематизації

Консолідація

Інкорпорація

Кодифікація

Звід законів

Це об’єднання, зовнішня обробка нормативного матеріалу – розташування його за галузями права, у хронологічному порядку; як наслідок, видають збірник нормативно-правових актів з окремих галузей права.

Це спосіб систематизації, внесення поточних змін і доповнень до чинного законодавства в межах конкретного правового акта; як наслідок, нормативні акти офіційно перевидаються зі змінами і доповненнями на конкретну дату.

Це спосіб систематизації, за яким нормативні акти переробляють, удосконалюють, а на їх основі створюють новий нормативний акт (кодекс, статут, положення), що регулює відносини у певній галузі права. Як наслідок, кодекс за формою і за суттю є новим правовим актом, що змінює старий

Це об’єднання, зовнішня обробка нормативного матеріалу, розташування його за галузями права, у хронологічному порядку тощо; як наслідок – видають збірник нормативних актів з окремих галузей права.

На сьогодні поширення набуває новий вид систематизації правових актів з використанням комп’ютерних технологій.

2.7.   Поняття системи права. Поділ права на галузі, правові інститути, правові норми.

Система права – історично створена, об’єктивно зумовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комплексах – галузях, підгалузях, інститутах. Іншими словами, система права – це система всіх діючих юридичних норм певної конкретної держави.

ОЗНАКИ:

Диференціація – розподіл всієї сукупності норм права на взаємозв’язані між собою правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентуються правом

Єдність і узгодженість – система права заснована на єдиних і узгоджених між собою принципах і нормах права

Об’єктивний характер побудови системи права – залежність системи права від рівня розвитку суспільних відносин та об’єктивних умов існування та  функціонування суспільства

Право поділяється на галузі, правові інститути та правові норми.

Галузь права – це сукупність норм права, які властивими їм методами регулюють певну однорідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних).

Інститут права – це сукупність відносно відокремлених правових норм, які регулюють певний однорідний вид суспільних відносин в середині галузі права (наприклад, інститут працевлаштування в трудовому праві, інститут усиновлення в сімейному праві).

Серед інститутів розрізняють:

Норми правазагальнообов’язкові формально визначені правила поведінки, що встановлюються або санкціонуються державою з метою врегулювання суспільних відносин.

Норми права, у свою чергу, мають власну структуру, до якої належать:

Норми права, як «елементарні одиниці» системи права, мають безліч класифікацій.

 

2.8.      Загальна характеристика основних галузей права України

Кожна галузь права має свій предмет регулювання, тобто конкретний вид суспільних відносин, що врегульовуються саме цією галуззю права.

1.   Конституційне право – система правових норм, що регулюють відносини народовладдя, забезпечують організацію та єдність суспільства як цілісної соціальної системи.

2.   Цивільне право – сукупність норм, що регулюють майнові й тісно пов’язані з ними особисті немайнові правовідносини громадян, державних і кооперативних організацій.

3.   Адміністративне право – галузь права, предметом якої є відносини, що виникають у ході організації діяльності виконавчо-розпорядчими органами, іншими державними і місцевими органами, а також при здійсненні адміністративних повноважень суддями та громадськими організаціями.

4.   Кримінальне право – сукупність норм, що визначають, які суспільно-небезпечні діяння є злочином, і встановлюють міру покарання за їх вчинення.

5.   Сімейне право – сукупність норм, що врегульовує сімейно-шлюбні відносини та прирівняні до них відносини.

6.   Житлове право – сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права громадян на житло.

7.   Екологічне право – галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища (земельне, водне, лісове, гірниче).

8.   Земельне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері використання та охорони землі.

9.   Фінансове право – галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері накопичення, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування, грошових коштів з метою забезпечення виконання функцій цих органів.

10. Кримінально-процесуальне право – норми, що регламентують порядок і процедуру попереднього слідства, судового слідства, права й обов’язки учасників кримінального процесу, порядок розгляду кримінальних справ і винесення вироку.

11. Цивільно-процесуальне право – норми, що визначають порядок, процедуру і принцип розгляду цивільних, трудових, сімейних та інших спорів.

12. Трудове право – врегульовує відносини, в які вступають особи з приводу праці.

Цей перелік галузей права не є вичерпним.

2.9. Поняття та структура правовідносин. Юридичні факти.

Суспільні відносини регулюються різними нормами: моральними, корпоративними, релігійними. Але значна частина суспільних відносин будується на основі правових норм. Ці відносини називаються правовими відносинами.

Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1.   Суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

2.   Відносини, що охороняються державою і становлять основу державного примусу.

3.   Зв'язок між особами через суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

4.   Відносини, для яких потрібна наявність волі хоча б одного з учасників.

Структуру правовідносин складають такі елементи: суб’єкти, об’єкти, юридичний і фактичний зміст.

Суб’єкти правовідносин – наділені правосуб’єктністю їх учасники. В юридичній науці розрізняють такі елементи правосуб’єктності:

Недієздатність особи визначається лише судом.

Структуру  правовідносин перегляньте по таблиці:

1. Суб’єкти правовідносин

 

фізичні особи:

-    громадяни;

-     іноземці;

-     особи без громадянства;

-     народи, нації;

-     національні меншини;

юридичні особи:

-     підприємства;

-        установи;

-        організації;

-        держава;

-        адміністративні одинці.

 

2. Об’єкти правовідносин – соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у відносини.

Розрізняють:

матеріальні цінності

-     речі (рухоме і нерухоме майно);

-           цінні папери (гроші, акції, облігації, документи).

нематеріальні цінності

-     особисті немайнові блага (життя, честь, гідність);

-           результати інтелектуальної праці;

-           послуги виробничого і невиробничого характеру.

 

3. Зміст правовідносин – права та обов’язки сторін характеризуються синтезом фактичного і юридичного змісту.

Юридичний зміст – це суб’єктивні юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, які потенційно визначають межі можливої поведінки.

Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб’єктивні юридичні права.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з настанням яких виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Юридичні факти поділяються на: дії, що залежать від волі особи; події , що не залежать від волі особи.

2.10.  Правопорушення та юридична відповідальність. Характеристика правомірної і протиправної поведінки.

Поведінка людей регулюється правовими нормами. Правова поведінка поділяється на два типи: правомірна і неправомірна.

Правомірна поведінка – це поведінка, що відповідає приписам правових норм. Ознаками правомірної поведінки є:

1) відповідальність праву;                                2) соціальна корисність;

3) передбачуваність дій;                                   4) масовість.

За мотивами розрізняють такі види правомірної поведінки:

1)   Соціально–активна. Людина глибоко вірить у справедливість правових розпоряджень і свідомо неухильно додержується їх. Правосвідомість і поведінка такої людини перебувають у повній гармонії.

2)   Звична. Людина не дуже замислюється над розпорядженнями права, діє за інтеграцією, за звичкою, дотримуючись сформованого стереотипу.

3)   Конформістська. Людина додержується не своїх переконань або звичок, а копіює дії свого оточення, діє „як усі”.

4)   Маргінальна. Людина діє правомірно внаслідок особистого розрахунку або страху перед покаранням. Правосвідомість такої людини розходиться з приписами правових норм.

Правомірна поведінка – норма для абсолютної більшості громадян правової демократичної держави.

Неправомірна (протиправна) поведінка протилежна за своїм змістом, значенням та наслідками правомірній поведінці.

Протиправність поведінки суб’єктів:

-     є формою свавілля певних суб’єктів у сфері правовідносин;

-     має свідомо-вольовий характер, відображає негативне ставлення правопорушника до інтересів суспільства;

-     має протиправний характер, тобто порушує вимоги правових норм;

-     має суспільно небезпечний, шкідливий характер для суб’єктів суспільних відносин.

Протиправність поведінки полягає в ігноруванні призначення права як регулятора суспільних відносин.

Протиправна поведінка людей породжує правопорушення.

 

2.11.  Поняття, причини та види правопорушень.

Правопорушення – протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), за яке настає юридична відповідальність.

Ознаками правопорушення є:

1)   соціально небезпечне або шкідливе діяння;

2)   протиправне, неправомірне діяння;

3)   винне діяння, вина виражається у формі умислу чи  необережності;

Намір (умисел) визначається двома формами:

прямий намір буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його шкідливих наслідків;

непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах:

-     протиправна самовпевненість - суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, але сподівається, що вони не настануть.

-     протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає настання можливості негативних наслідків діяння, хоча повинен і міг їх передбачити.

4) юридично карне діяння.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди наявні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

1.   Об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини особистого характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини.

2.   Суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність людини до вживання алкогольних напоїв, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюються не однією окремою причиною, а відразу кількома.

Залежно від ступеня небезпеки та завданої шкоди правопорушення поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно – правового договору і т. ін.).

Злочининайбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

1)   дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни);

2)   адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не завдали тяжких наслідків);

3)   цивільно–правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);

4)   кримінальні правопорушення (злочини).

Правопорушення мають свій склад правопорушення – систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають певне діяння як правопорушення, це його структура, в яку входять:

-     об’єкт правопорушення;

-     об’єктивна сторона правопорушення;

-     суб’єкт правопорушення;

-     суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт правопорушення – блага чи соціальні цінності, що охороняються нормами права, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння (власність, життя, здоров’я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи).

Об’єктивна сторона правопорушення включає протиправне діяння (таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в бездіяльності – невиконанні зобов’язуючих норм), його шкідливі наслідки, причинний зв'язок між протиправними діяннями і шкідливими наслідками, а також місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – особа, наділена дієздатністю (яка включає деліктоздатність і здатність укладати угоди), осудна, здатна усвідомлювати свої дії.

Суб’єктивна сторона правопорушення включає мету (ідеальне уявлення про наслідки діяння), мотив (внутрішня причина, яка спонукала до діяння) і провину (поділяється на намір (умисел) і необережність – з їх різновидами).

 


 

2.12. Соціальна і юридична відповідальність.

Поняття відповідальності доволі містке. Воно охоплює почуття відповідальності, підвищення відповідальності та зняття з себе відповідальності, притягнення до відповідальності та звільнення від неї. Усі ці різні за змістом поняття є складовими одного явища – соціальної (суспільної) відповідальності.

Соціальна відповідальність відбиває взаємозв’язок суспільства і окремої людини. Жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо. Людина в будь-яких життєвих ситуаціях повинна порівнювати свої вчинки з існуючими в суспільстві нормами й цінностями, з інтересами інших людей.

Тому відповідальність у широкому соціальному значенні – це суспільні відносини між суб’єктом (людиною) і контролюючою його поведінку інстанцією – суспільством, державою, колективом. Соціальна відповідальність забезпечує організованість і порядок у суспільстві.

Оскільки поведінка людини має два полярних різновиди – соціально корисний і соціально шкідливий, то й відповідальність може бути позитивною і негативною.

Відповідальність у позитивному значенні – це характеристика суспільно корисної діяльності особи, усвідомлення нею важливості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх якісно, якнайефективніше і якнайшвидше. Це відповідальність за доручену справу, за виконання соціальних норм. У правовій сфері позитивна відповідальність – це активність, ініціатива при виконанні правових приписів. Таким чином, позитивна відповідальність – це відповідальність за результати виконання соціальних норм.

Відповідальність у негативному значенні – це відповідальність за кожний негативний вчинок, яким особа зашкодила суспільству, державі, колективу. Ця відповідальність може бути моральною, суспільною тощо. Серед видів негативної відповідальності провідне місце посідає юридична відповідальність як найважливіший різновид відповідальності соціальної.

 

2.13. Поняття і види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність – це застосування до порушника або злочинця передбачених законом заходів державного примусу особистого, організаційного чи майнового характеру.

До основних ознак юридичної відповідальності належать такі:

§ юридична відповідальність передбачає державний примус;

§ державний примус, тобто чітко окреслений, певного обсягу кількісний показник, який встановлюється відповідно до міри порушення чи покарання;

§ юридична відповідальність, що пов’язана з правопорушенням, настає після нього і спрямована на правопорушника;

§ юридична відповідальність спричинює негативні наслідки для правопорушника;

§ характер і обсяг юридичної відповідальності встановлюються в санкції юридичної норми;

§ державно-примусові заходи застосовуються виключно компетентними державними органами в суворо визначених законом порядку і формах. Застосування юридичної відповідальності неможливе без процесуальної форми.

Завдання юридичної відповідальності – регулювати й охороняти існуючий лад і суспільний порядок.

Види юридичної відповідальності:

1)   Кримінальна – за скоєння злочину; суб’єкти – фізичні особи, для яких існує принцип презумпції невинності, настає судимість – негативні наслідки, які супроводжують особу і після відбуття нею покарання.

2)   Адміністративна відповідальність настає за адміністративне правопорушення.

3)   Цивільно – правова – відповідальність особи перед іншою особою або державою за невиконання або неналежне виконання зобов’язань. Носить майновий і компенсаційний характер. Мета – відновлення порушених прав потерпілого та відшкодування збитків.

4)   Дисциплінарна – відповідальність працівника перед власником або уповноваженим органом за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку (догана і звільнення).

5)   Матеріальна – відповідальність працівника перед власником за спричинену йому шкоду в зв’язку з     виконанням трудових обов’язків.

6) Конституційна – відповідальність державного органу або посадової особи за порушення Конституції та конституційного законодавства (реформування органу, відкликання народного депутата, дострокове припинення повноважень, імпічмент Президента, притягнення до юридичної відповідальності.

 

2.14. Функції та мета юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність є наслідком правопорушення. Ціль (мета) юридичної відповідальності:

1.   Формування правомірної поведінки не тільки у осіб, які скоїли правопорушення, а й усіх інших членів суспільства.

2.   Компенсація потерпілому (у тому числі й державі) збитків, заподіяних правопорушенням, включаючи і моральну шкоду.

3.   Позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення.

4.   Вплив на винного та інших осіб, внаслідок якого у них повинно зникнути бажання вчиняти нові правопорушення.

5.   Надання винному можливості для пристосування до нормального життя в суспільстві.

6.   Покарання за скоєння тяжких правопорушень (злочинів), що особливо нетерпимі у суспільстві.

Основна функція відповідальності – охоронна. Вона складається з кількох видів.

1.   Штрафна (каральна) функція. Це реакція суспільства в уособленні держави на шкоду, заподіяну правопорушником, полягає в обов’язковому покаранні правопорушника. Покарання – це засіб самозахисту суспільства, що може виявлятись у вживанні до злочинця моральних, особистих, матеріальних санкцій. Покарання реалізується шляхом зміни юридичного статусу правопорушника, накладання на нього певних обов’язків.

2.   Попереджувальна (превентивна) функція полягає в попередженні здійснення правопорушень, у дії на свідомість правопорушника в напрямі усвідомлення ним невідворотності покарання в разі нових правопорушень. Попереджувальне діяння впливає не тільки на правопорушника, а й на оточуючих.

3.   Виховна функція. Ефективна боротьба з правопорушеннями, своєчасне і обов’язкове покарання винних створюють у громадян уявлення про твердість існуючого правопорядку, зміцнюють віру у справедливість і міць державної влади, впевненість у захисті їх законних прав та інтересів. Це, у свою чергу, сприяє підвищенню рівня політичної та правової культури, відповідальності та дисципліні громадян і, з рештою, укріпленню законності та правопорядку.

4.   Компенсаційна (правовідновлювальна) функція. Найчастіше заходи юридичної відповідальності спрямовані не на формальне покарання винного, а на відновлення порушеного інтересу суспільства, особи. Найактивніше ця функція застосовується в цивільному праві, де передбачається така санкція, як відшкодування збитків.

5.   Організаційна або регулятивна функція. Власне факт існування і обов’язковості покарання є організаційною засадою діяльності суспільства.

 

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

1.   Дайте визначення поняття „соціальні норми”, які види соціальних норм вам відомі?

2.         Порівняйте норми права та норми моралі

3.         Дайте визначення поняття „право” та розкрийте його ознаки

4.         Розкрийте зміст поняття „законодавство”, охарактеризуйте його систему

5.         Що таке правовідносини? Їх склад

6.         Правосуб’єктність. Які елементи вона включає?

7.         Що таке правопорушення? Які ознаки воно має?

8.         Які види правопорушень вам відомі?

9.         Назвіть підстави юридичної відповідальності

 

тестові завдання

1.   Соціальна норма – це:

а) правила поведінки людей та їх об’єднань, що покликані врегулювати життя суспільства з метою збереження в ньому порядку і стабільності;

б) сукупність однорідних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, об’єднаних загальністю предмета і метода правового регулювання;

в) уся сукупність існуючих приписів, правил поведінки нормативного характеру

2.   Основні види соціальних норм:

а) інтерес суб’єктів;

б) звичаї;

в) звичка;

г) об’єднання громадян;

д) норма права;

е) релігійна норма;

ж) правила поведінки, які впроваджуються у суспільну практику за ініціативою держави;

з) корпоративні норми;

і) правила, що регулюють порядок поводження людей із засобами виробництва;

к) правила управління економікою

3.   Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки, які є юридичним регулятором суспільних відносин, - це:

а) мораль;

б) право;

в) звичаї;

г) традиції

4.   Ознаками права є:

а) виникає одночасно з виникненням суспільства;

б) виникає з появою держави;

в) формується стихійно;

г) встановлюється спеціальними органами держави;

д) існує лише у свідомості людини;

е) має встановлену форму вираження;

є) регулює всі суспільні відносини;

ж) регулює найважливіші суспільні відносини

5.   Установіть відповідність між складовими елементами поняття „юридичні факти” та їх характеристиками:

1) події;                            а) активна поведінка суб’єкт з його волі;

2) дії;                                б) те, що відбувається незалежно від волі суб’єкта;

3) бездіяльність;              в) специфічні характеристики суб’єкта;

4) стан                             г) абсолютна пасивність, відсутність дій

6.   Виділіть види правопорушення:

а) умисні;

б) дисциплінарні;

в) необережні;

г) майнові (цивільні);

д) адміністративні;

е) випадкові;

є) громадські;

ж) кримінальні

7.   Назвіть елементи системи права:

а) галузь законодавства;

б) правова норма;

в) правовий звичай;

г) галузь права;

д) інститут права;

е) кодекс;

є) підгалузь права;

ж) кримінальні

8.   Види систематизації нормативно-правових актів:

а) інкорпорація;

б) управління;

в) диференціація;

г) кодифікація;

д) консолідація;

е) матеріалізація;

9.   Правосуб’єктність – це:

а) здатність суб’єкта бути учасником правовідносин;

б) здатність особи нести юридичну відповідальність;

в) здатність суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

юридичний практикум

1.   Визначте вид дієздатності:

а) громадянин В., 13 років;

б) громадянин О., 25 років, визнаний судом таким, що зловживає алкогольними напоями, чим довів свою сім’ю до злиднів;

в) громадянка Т., 38 років, хвора на імбецильність (слабоумство);

г) громадянин Ш, 17 років, засуджений до позбавлення  волі на 3 роки;

д) громадянка Б., 16 років, одружена;

е) громадянин Ю., 17 років , визнаний батьком дитини;

є) громадянка З., 17 років, розлучена;

ж) громадянин Ж., 16 років, зареєстрований як приватний підприємець.

2.   Визначте види юридичної відповідальності:

а) за появу на роботі в нетверезому стані, охоронцю О.Н. оголосили догану;

б) за встановленням суду майстер зобов’язаний відшкодувати підприємству вартість вкраденої електродрилі;

в) за грабіж, відкрите вилучення чужого майна, громадянина С. осудили до 4-х років позбавлення волі із конфіскацією майна;

г) за нецензурну лайку в автобусі та образливе приставання до пасажирів на громадян Ш. та Д., за рішенням суду, наклали штраф у розмірі по 100 грн. кожному.

д) за безпідставну невиплату заробітної плати робітникам заводу  протягом 2-х місяців директора було покарано штрафом у 300 грн.


Mon, 31 Jan 2011 12:20:50 +0000
Глава 3. Основи транспортного права


3.1. Законодавство про залізничний транспорт України

 

Загальна схема  формування транспортного законодавства включає джерела права, що базуються на Конституції України. Їх можна  переглянути по схемі.

Конституція України

Нормативні акти, що визначають положення державних органів влади України

Закони України

Норми права непрямої дії

Норми права прямої дії

Законодавство України про місцеве самоврядування

Державні підзаконні акти

Державні підзаконні акти

Нормативні акти органів місцевого управління

 

Транспортне законодавство України

Структуру транспортного законодавства складають:

Конституція України

Закони України

Кодекси, статути, постанови та інші кодифіковані акти

Постанови Верховної Ради України

Укази розпорядження Президента України

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України

Закон України „Про транспорт”

Закон України „Про державний рух”

Закон України „Про залізничний транспорт”

Закон України „Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період”

Закон України „Про перевезення небезпечних вантажів”

Закон України „Про автомобільний транспорт”

Міжнародні угоди України з іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані та визнані Україною

Повітряний кодекс України

Кодекс торгівельного мореплавства України

Статут залізниць України

 

Сукупність норм, які регулюють відносини, що виникають при залізничних перевезеннях вантажів, пасажирів і багажу називають транспортне право.

Транспортне право слід розглядати як складову частину цивільного права, так як здійснюється перевізний процес, який регламентується нормами:

-     цивільного права

-     митного права

-     природоохоронного права

-     адміністративного права

-     господарського права

-     спеціальними нормами залізничного транспорту.

Транспортне право носить  комплексний характер. Транспортне право (законодавство) містить правові норми, що регулюють не тільки різні транспортно-технологічні процеси й операції, але і операції, пов’язані з експлуатацією рухомого складу транспорту та його технічного складу.

Та обставина, що залізничний транспорт України є  однією із небагатьох природних державних монополій у структурі ринкового господарства України, зумовлює необхідність збереження централізованого державного регулювання його виробничої діяльності. Тому Кабінет Міністрів України визначає умови і порядок організації діяльності залізничного транспорту, ним же у цій сфері здійснюються також такі повноваження:

-     затверджує Статут залізниць України;

-     приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію залізниць та визначає їхні територіальні межі;

-     призначає і звільняє керівників залізниць;

-     організовує активне інвестування будівництва об’єктів залізниць;

-     видає дозволи на примикання залізничних колій до станцій колій загального користування, визначає порядок їхнього обслуговування;

-     контролює надходження доходів від перевезень і інших робіт, здійснює централізовані розрахунки з підприємствами і структурними підрозділами, проводить режим економії;

-     контролює дотримання цін і тарифів, затверджує за узгодженням  з відправниками вантажу необхідні доплати до тарифів і зборів;

-     забезпечує безпеку руху, схоронність матеріальних коштів, а також вантажів, вантажообігу, багажу і пошти;

-     організовує матеріально-технічне забезпечення підприємств і підрозділів залізниці;

-     розробляє норми витрат матеріалів, палива, змащення, електроенергії, запасних частин та ін.;

-     розвиває зовнішньоекономічне співробітництво, експорт і імпорт продукції і послуг;

-     організовує підготовку і перепідготовку кадрів, контроль за дисципліною, управляє роботою з організації й оплати праці;

-     складає зведені баланси, організовує бухгалтерський, статистичний облік і звітність та ін.

Законодавство про залізничний транспорт складається з таких законів та підзаконних нормативно-правових актів:

-     „Про залізничний транспорт”;

-     „Про транспорт”;

-     Статут залізниць України.

Нормативні документи, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, є обов’язковими для виконання всіма фізичними і юридичними особами (незалежно від форм власності), що користуються послугами залізниць України на території України.

Міністерством транспорту України затверджені Правила  перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти залізничним транспортом  України ( від 30.11.98 р. №620/3060). Ці Правила складені згідно зі ст.. 100 Статуту України  та порядком обслуговування громадян на залізничному транспорті, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1997 р. №252.

Розвиток міжнародних економічних відносин зумовив встановлення постійного зв’язку між залізничним транспортом різних країн. У зв’язку з цим Закон України „Про залізничний транспорт” встановлює, що перевезення вантажів і пасажирів у прямому і непрямому міжнародному і прямому і непрямому змішаному сполученнях регулюється чинним законодавством України і міжнародними договорами України.

Ст. 20 цього ж Закону передбачено, що здійснення співробітництва з організаціями залізничного транспорту інших країн, правовий захист із питань залізничного транспорту України та представництво інтересів України у відповідних міжнародних організаціях залізничного транспорту загального користування покладається на Укрзалізницю.

Закон України „Про залізничний транспорт” 04.07.1996 р. є  комплексним актом, що включає норми цивільного, господарського, земельного  та інших галузей  права. Він визначає економічні, правові і організаційні основи діяльності залізничного транспорту України, який відповідно до Конституції України перебуває у віданні держави.

Законом зазначено, що залізничний транспорт – виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному  сполученнях та надання інших транспортних послуг.

Ст.2 Закону визначає роль залізничного транспорту в економіці і соціальній сфері України: забезпечувати у взаємодії з іншими видами транспорту своєчасне і якісне задоволення потреб вантажовідправників, вантажоотримувачів і населення в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях і пов’язаних з ними послугах.

Діяльність залізничного транспорту України регулюється і контролюється державою, яка здійснює розвиток його матеріально-технічної бази як природної державної монополії.

Державне управління залізничним транспортом, як транспортом загального користування, згідно зі ст.4 цього Закону здійснює Міністерство транспорту та зв’язку України.

Господарське управління залізничними та іншими підприємствами залізничного транспорту, що належать до загальнодержавної власності, здійснюються органом управління  залізничним транспортом – Державною адміністрацією залізничного транспорту України (далі - Укрзалізниця), підпорядкованим Міністерству транспорту та зв’язку України.

Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця, яка забезпечує взаємодію з іншими видами перевезення вантажів і пасажирів у регіоні, що обслуговуються.

До залізничних колій загального користування належать залізничні лінії, на яких розташовані залізничні станції, відкриті для виконання операцій з прийому та відправлення поїздів, прийому та видачі вантажів, вантажообігу, багажу, обслуговування (посадки, висадки) пасажирів, виконання маневрових робіт.

Важливим фактором у здійсненні безперебійного функціонування залізничного транспорту є дисципліна його працівників.

Працевлаштування на підприємстві пасажирського залізничного транспорту здійснюється за контрактною формою трудового договору.

Закон України „Про залізничний транспорт” є основним для формування правової бази галузі. Створення правового фундаменту для залізничного транспорту України дозволить поліпшити якість транспортного обслуговування, забезпечити більш надійне, стійке функціонування галузі, що буде надійною основою економічного реформування країни.

 


 

3.2. Основні положення Статуту залізниць України.

 

Важливе значення в регулюванні діяльності усього транспортного комплексу України має затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 6 квітня 1998 року №457, Статут залізниць України (далі - Статут).

Статут має такі розділи:

-     загальні положення;

-     організація перевезень вантажів;

-     залізничні під’їзні колії;

-     перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні;

-     перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти;

-     відповідальність залізниць, відправників вантажу, вантажоодержувачів і пасажирів;

-     акти, претензії, позови.

На залізничні лінії не загального користування, що не входять у загальну мережу залізниць, чинність Статуту не розповсюджується.

Статут уточняє деякі транспортні поняття:

Вантаж – матеріальні цінності, які перевозяться залізничним транспортом у спеціально призначеному для цього вантажному рухомому складі.

Вантажовідправник (відправник вантажу, вантажовласник) – зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка довіряє вантаж залізниці для його перевезення.

Вантажоодержувач (одержувач вантажу, вантажовласник) – зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка за дорученням вантажовідправника отримує вантаж.

Вантажні операції – навантаження вантажу на залізничний рухомий склад, вивантаження вантажу із залізничного рухомого складу, сортування дрібних відправок та контейнерів, перевантаження, перевалка на транспортні засоби іншого виду транспорту.

Внутрістанційні перевезення – перевезення вантажу з однієї під’їзної колії на іншу в межах однієї станції.

Міжнародне залізничне сполученняперевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між Україною та іноземними державами.

Накладна – основний перевізний документ встановленої форми, оформлений відповідно до цього Статуту та Правил і наданий залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони одержувача.

Небезпечні вантажі – речовини, матеріали, вироби, відходи виробничої та іншої діяльності, які через присутні їм властивості за наявності певних факторів можуть в процесі транспортування, під час проведення вантажних робіт та збереження призвести до вибуху, пожежі, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об’єктів транспорту, заподіяння матеріальних втрат і шкоди навколишньому середовищу, а також загибелі, травмування, отруєння, опіків, захворювання людей, тварин тощо.

Перевізні документи – накладна та інші залізничні документи на вантаж.

Під’їзди до залізничних станцій – автомобільні шляхи, які примикають до території залізничної станції.

Правила перевезення вантажів (Правила) – нормативний акт, що конкретизує передбачені цим Статутом положення, які регламентують участь та обов’язки сторін у процесі перевезення вантажів.

Пряме залізничне сполучення – перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше залізниць України.

Тарифи на перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу система цінових ставок та правил їх застосування, за якими провадять розрахунки за перевезення залізницями;

Зборицінові ставки, за якими провадять розрахунки за виконання підприємствами залізничного транспорту робіт та послуг, пов’язаних з перевезенням  вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу.

Технічні умови навантаження і кріплення вантажів – обов’язкові для отримання всіма учасниками перевезення вимоги щодо розміщення, закріплення, способу навантаження, розвантаження вагонів, забезпечення безпеки руху, збереження залізничного рухомого складу та вантажів.

Транспортні засоби – залізничний рухомий склад (вагони всіх видів, локомотиви, монорейковий транспорт) і контейнери.

Статутом регламентуються порядок укладання договорів, організація та основні  умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти, основні положення експлуатації залізничних під’їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту.

Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, у тому числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких відбувається на залізничних під’їзних коліях незалежно від форм власності, які не належать до залізничного транспорту  загального користування.

На підставі цього Статуту Мінтрансзв’язку затверджує:

-     Правила перевезення вантажів;

-     Технічні умови навантаження і кріплення вантажів;

-     Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України;

-     Інші нормативні документи.

З метою захисту прав споживачів послуг залізничного транспорту Статут передбачає обов’язок Укрзалізниці та інших органів виконавчої влади здійснювати контроль за дотриманням вимог, що містяться у ньому.

 

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

1.   Що таке транспортне право?

2.   Назвіть структуру транспортного законодавства України

3.   Охарактеризуйте основні положення Закону „Про залізничний транспорт”

4.   Яким органом влади затверджено Статут залізниць України? Його основні положення

 

Тестові завдання

1.   Продовжити речення „Структуру транспортного законодавства становлять...”

а) Конституція України;

б) Закон „Про залізничний транспорт”;

в)

г)

д)

2.   Державне управління залізничним транспортом здійснює:

а) Верховна Рада України;

б) Міністерство транспорту і зв’язку України;

в) Кабінет Міністрів України;

г) Укрзалізниця

3.   Укрзалізниця (Державна адміністрація залізничного транспорту) підпорядкована:

а) Кабінету Міністрів України;

б) Верховній Раді України;

в) Міністерству транспорту та зв’язку України

4.   Працевлаштування на підприємства пасажирського залізничного транспорту здійснюється за:

а) трудовим договором;

б) колективним договором;

в) змішаною формою трудового договору;

г) контрактом

5.   На підставі Статуту залізниць Міністерство транспорту і зв’язку затверджує:

а) Правила перевезення вантажів;

б) технічні умови навантаження і кріплення вантажів;

в) Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України;

г) інші нормативні документи


Mon, 31 Jan 2011 12:22:37 +0000
Розділ ІІ. Основи конституційного права України Глава 4. Основи конституційного права України

 

4.1. Конституція України – Основний Закон держави. Загальна характеристика Конституції України.

Термін «конституція» походить від латинського constitunio – установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування і діяльності, основні права та свободи громадян.

Конституція встановлює і закріплює державний і суспільний лад, саме за це її називають основним законом. В юридичній науці конституції класифікують за певними ознаками.

1.   Писані і неписані конституції. Писані конституції – це основні закони держави, які складаються з єдиного правового акта (США, Франція, Україна). Неписані конституції складаються з багатьох правових актів і в сукупності становлять основний закон держави (Велика Британія, Ізраїль).

2.   За порядком внесення змін до конституцій вони поділяються на жорсткі й гнучкі. Жорсткими є конституції, внесення змін до яких вимагає ухвалення відповідних законів кваліфікованою більшістю депутатів парламенту, а також проведення конституційних референдумів, ратифікації змін федеральних конституцій законодавчими зборами суб'єктів федерацій (США, Греція, Україна, Іспанія тощо). До гнучких конституцій зміни вносяться у порядку звичайної законодавчої процедури (50%+1 голос). Конституційний процес для України виявився складним і тривалим. Задум прийняття принципово нової конституції України виник ще в середині 80-х років, але практичне втілення стало можливим лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України 16.07.1990 р., яка вселила віру у можливість відродження української державності. Велике значення мало проголошення економічної самостійності України, права на самостійне вирішення питань розвитку науки, культури, освіти, права на власні Збройні Сили. Важливим кроком до незалежності стало прийняття Верховною Радою України „Акта проголошення незалежності України” 24.08.1991 р.

Конституцію України прийнято Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Структура Конституції України

Преамбула - закріплює, що Конституція приймається від імені Українського народу: визначає історичні та політичні передумови прийняття Конституції, мету її прийняття

Основна частина складається з 15 розділів

Розділ І. Загальні засади (стаття 1-20) Закріплює найважливіші політико-правові принципи організації суспільства та держави (ладу), засади міжнародних відносин основи конституційного ладу, державні символи України

Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина (стаття 21-68) Закріплює основні права, свободи та обов'язки, їх гарантії та механізм реалізації

Розділ III. Вибори. Референдум (стаття 69-74) Закріплює форми безпосередньої демократії, встановлює конституційні основи проведення виборів; визначає суб'єктів призначення всеукраїнського референдуму, обмеження щодо його проведення

Розділ IV. Верховна Рада України (стаття 75-101) Закріплює конституційний статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, її склад та структуру, порядок роботи, функції та повноваження.

Розділ V. Президент України (стаття 102-112) Закріплює правовий статус Президента України як глави держави, порядок його обрання, конституційні повноваження, підстави та процедуру дострокового припинення повноважень, статус Ради національної безпеки та оборони

Розділ VI. Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади (стаття 113-120) Закріплює конституційний статус та повноваження Кабінету Міністрів України, порядок його формування та припинення повноважень; статус місцевих державних адміністрацій

Розділ VII. Прокуратура (стаття 121-123) Закріплює функції органів прокуратури; порядок призначення та звільнення Генерального прокурора  України. Встановлює, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначається законом

Розділ VIII. Правосуддя (стаття 124-131) Закріплює конституційні принципи судочинства та судоустрою; порядок призначення (обрання) суддів та гарантії їх діяльності; конституційний статус та повноваження Вищої ради юстиції

Розділ IX. Територіальний устрій України (стаття 132-133) Закріплює конституційні засади територіального устрою України; систему і принципи адміністративно-територіального устрою України

Розділ X. Автономна Республіка Крим (стаття 134-139) Закріплює конституційний статус АРК як невід'ємної складової частини України, систему її органів, предметів відання та повноваження. Встановлює, що в АРК діє представництво Президента України.

Розділ XI. Місцеве самоврядування (стаття 140-146)

Визначає основи правового статусу місцевого самоврядування, закріплює систему його органів; матеріальну та фінансову основу; конституційні повноваження органів місцевого самоврядування

Розділ XII. Конституційний Суд України (стаття 147-153) Закріплює конституційні засади правового статусу Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції, визначає порядок його формування та повноваження

Розділ XIІI. Внесення змін до Конституції України

Розділ XІV. Прикінцеві положення

Розділ XV. Перехідні положення (пункт 1-14)

Головним об’єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і суспільством. Через усю Конституцію проведено ідею правової держави. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, утверджує демократичний і гуманістичний вибір народу України. Конституцію треба розглядати як підвалину подальшого розвитку законодавства і правової системи України.

Найважливішими принципами Конституції є:

1.   Суверенність (полягає в праві українського народу на власний розсуд розв'язувати свої зовнішні і внутрішні справи, без втручання ззовні), реалізується в непорушності кордонів, недоторканності й неподільності території.

2.   Незалежність часто розглядається як зовнішній суверенітет (пріоритет власних інтересів і не підпорядкованість політиці інших держав у міжнародних стосунках).

3.   Правова держава (верховенство закону, рівна відповідальність усіх членів суспільства перед законом, постійний розвиток прав та свобод людини).

4.   Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

5.   Демократизм (виборність органів вищої влади, участь народу у вирішенні державних справ, гарантії прав і свобод людини).

6.   Соціальність держави (держава служить усьому суспільству, сприяє розвитку всіх сфер його життя, піднесенню матеріального і духовного рівня найбідніших верств народу).

 

4.2. Конституційна форма правління, державного устрою та політичного режиму.

Форма Української держави має важливе значення для розуміння механізмів її функціонування.

Конституція України як Основний Закон займає центральне місце у сис­темі законодавства і є основним джерелом права держави.

1.   У Конституції Україна визнається суверенною, незалежною і демократичною, соціальною, правовою державою.

Україна визнається суверенною державою. Це означає, що наша держава самостійна у вирішенні своїх внутрішніх справ, а також виступає в зовнішніх відносинах як рівна серед рівних.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу. Це озна­чає, що народ бере участь у керівництві державними справами (ст.5). Демо­кратія має дві форми - безпосередня (участь громадян в управлінні справами суспільства і держави) та представницька (участь громадян України в управлінні державою і суспільством не безпосередньо, а через представників, обраних ними в органи держави). Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Слід зауважити, що форма політичного режиму залежить не стільки від проголошеного в Конституції, скільки від методів, якими реально здійснюється державна влада.

2.   За державним устроєм Україна є унітарною державою (ст.2). Це озна­чає, що Україна - єдина держава, її територія поділяється на адміністративно - територіальні одиниці, які не мають ознак суверенітету. Проте, окремі самоврядні територіальні одиниці у складі держави можуть мати статус територіальної автономії: мати певну самостійність у межах, встановлених конституцією та законами держави. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою .

3.   Конституція України визначає, що наша держава має республіканську форму правління. Україна є республікою, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виходячи із змісту інших статей Конституції, можна твердити, що Україна – змішана республіка.

Отже, за Конституцією, Україна: республіка - за формою правління, унітарна держава - за формою державного устрою, демократична – за типом політичного режиму.

 

4.3. Державні символи та державна мова України.

Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру, символізуючи суверенітет конкретної держави.

Характерними ознаками державних символів виступають:

-     здатність знака чи звукового вираження у лаконічній формі відображати найважливіші ідеї народу і держави,

-     офіційність закріплення даних знаків чи звукових виражень у законодавстві країни як символів державного суверенітету.

Визначивши ті чи інші знаки, зображення, звукові вираження символами державного суверенітету, держава встановлює порядок їхнього використання та систему правового захисту.

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України було визначено, що державними символами України є: Державний прапор України, Державний герб України, Державний гімн України.

Державний прапор України - стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головними елементами великого Державного герба України є знак княжої держави Володимира Великого і малий Державний герб України. У 1992р. Верховна Рада визнала тризуб малим Державним гербом України. Зазначалось, що він стане головним елементом Великого Державного герба України. Але наша держава до цього часу ще не має великого герба.

Державний гімн України — національний гімн на музику Л.Вербицького, слова П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Опис державних символів та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Інститут державної (офіційної) мови - широковідоме явище як у науковій літературі, так і в політико-правовій практиці. Під державною (офіційною) мовою розуміють визнану законом урядову мову, обов'язкову для органів законодавчої та державної виконавчої влади, судочинства, освіти тощо.

28 жовтня 1989р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про мови в Українській РСР»

Згідно ст.10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя і по всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин України. Держава сприяє розвитку мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України. Серед мов національних меншин спеціально виділено російську мову, як таку, що нею користується значна частина населення України.

У ст.24 Конституції України закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а у ст.92 підкреслено, що порядок застосування мов визначається ви­ключно законами України. Ряд статей містять положення, згідно з якими обов'язково во­лодіти державною мовою повинні Президент України (ст. 103), професійні судді, судді Конституційного Суду. Законодавство країни також передбачає обов'язкову вимогу воло­діння українською мовою в обсязі достатньому для спілкування до осіб, які набувають громадянство України, визначає її як мову судочинства, освіти.

Закріплення за українською мовою статусу державної мови означає також необхідність проведення державної політики щодо української мови, якій держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя — для її збереження та подальшого розвитку.

Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української мови тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ч. 2 ст. 8 «Закону про мови»).

 

4.4. Поняття громадянства України.

Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і державою Україна, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов'язках.

Громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому її законами та міжнародни­ми договорами України.

Питання громадянства України регулюються Консти­туцією України (ст. 4, 25, 26), Законом України «Про громадянство Украї­ни» від 18 січня 2001р., міжнародними договорами України. При цьому, якщо міжнародним договором України встановле­но інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:

1)   єдиного громадянства;

2)   запобігання виникненню випадків без громадянства;

3)   неможливість позбавлення громадянина України гро­мадянства України;

4)   визнання права громадянина України на зміну грома­дянства;

5)   неможливість автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства в результаті укладення шлюбу з громадянином України або набуття гро­мадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматич­ного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6)   рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7)   збереження громадянства України незалежно від міс­ця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

а)   усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

б)   особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 13 листопада 1991 р. проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

в)   особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

г)   особи, які набули громадянства України відповідно до законів та міжнародних договорів України.


 

4.5. Умови прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України.

Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України за умов:

1)   визнання і дотримання Конституції та законів України;

2)   неперебування в іноземному громадянстві або подання зобов'язання його припинити чи декларації про відмову від нього;

3)   безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (за винятками, визначеними законом);

4)   отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5)   володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова, не поширюється на осіб, які мають фізичні вади — сліпі, глухі, німі),

6)   наявності законних джерел існування (крім осіб, яким надано ста­тус біженця або притулок в Україні). Деякі з цих вимог не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1)   вчинили зло­чин проти людства чи здійснювали геноцид;

2)   засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3)   вчинили на території іншої держави діяння, яке законодавством України визнано тяжким злочином.

Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави припинення українського громадянства:

1)   внаслідок виходу з громадянства України. Він здійснюється за клопотанням особи, що виїхала на постійне проживання за кордон. Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула іноземне громадянство або одержала гарантії про прийняття в іноземне громадянство. Не дозволяється вихід із громадянства особи, притягнутої як обвинуваченої у кримінальній справі;

2)   внаслідок втрати громадянства.

Громадянство України втрачається, якщо:

-  повнолітній громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;

-  іноземець набув громадянство України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

-  іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, що надала або по­клала на нього іноземна держава;

-  особа набула громадянство України внаслідок подан­ня свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

-  громадянин України без згоди державних органів України вступив на державну службу або на службу в органи місцевого самоврядування іншої держави;

3)   з підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Рішення про припинення громадянства України при­ймається Президентом України. Вихід з громадянства України дітей віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

 

4.6. Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина.

У міжнародній сучасній практиці права людини визнаються пріоритетними порівняно з правами громадянина. Справа в тому, що права людини поширюються на всіх лю­дей, які проживають у тій чи іншій країні, а громадянина – лише на тих осіб, які є грома­дянами певної держави.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Особливо цей процес активізувався після Другої світової війни, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй, інші міжнародні демократичні інститути. Демократизація процесу, пов'язана з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяла прийняттю цілого ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової рег­ламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й оголосила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ). Вона складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У другій статті сформульовано принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.

ЗДПЛ – складова частина так званої Хартії прав людини, куди увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996р. у розвиток Загальної декларації прав людини: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації, кожний Пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали; кожна держава зобов’язується поважати і забезпечувати права, що містяться у Пакті.

До важливих документів в захисті прав людини також відносяться:

-    Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950р.).

-    Європейський соціальний статут (1961 р );

-    Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р);

-    Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць з питань безпеки та співробітництва в Європі;

-    Конвенція про права дитини (1989 р).

 

4.7. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гноб­ленню.

Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини.

Правовий статус особи — це сукупність (система) суб'єк­тивних юридичних прав і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

Є різні правові статуси особи: конституційно-правовий статус громадянина України, правовий статус іноземних гро­мадян, правовий статус особи без громадянства, правовий статус військовослужбовців тощо.

Структура правового статусу особи складається з:

-     суб'єктивного права - це міра можливої і бажаної по­ведінки особи, спрямованої на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб та інтересів. Реалізація суб'єк­тивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних та політичних умов буття суспільства;

-     юридичного обов'язку - міра необхідної поведінки чи діяльності особи (вчинити правомірні дії або утриматись від дій), яка закріплена в законодавстві або інших формах права і спрямована на задоволення потреб й інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Конституційні обов'язки встановлю­ються як для реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожної окремої особи.

Конституційні (основні) права і свободи людини та гро­мадянина - невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в Кон­ституції держави і мають найвищий юридичний захист. Так, згідно зі ст.З Конституції України утвердження і забезпечен­ня прав та свобод є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи - це закріплені в Кон­ституції України і гарантовані державою можливості людини та громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися соціальними благами, реалізуючи як особистий, так і загальний інтерес. Конституційне закріп­лення прав і свобод є способом визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади та захисту людини від свавілля держави.

Проголошення, дотримання та захист прав і свобод людини є визначальним критерієм оцінки політики держави.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, спільною рисою їх є те, що вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини (свобода світогляду і віросповідання, свобода думки та слова). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з необхідними для його реалізації діями інших суб'єктів (наприклад, держави), а та­кож правомочністю людини брати участь у діяльності об'єднань громадян (право на об'єднання у профспілки, право відшкодування матеріальної чи моральної шкоди; право знати свої права і обов'язки; право на безпечне для життя та здо­ров'я довкілля; право на освіту, яке гарантується обов'язком держави щодо її отримання).

Конституція України визначає такі групи основних прав людини і громадянина:

Особисті права:

1)   право на життя, на недоторканність особи, житла (ст. 27, 28, 29, 30);

2)   на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції (ст.31);

3)   право на приватне життя, невтручання у нього (ст. 32);

4)   на вибір місця проживання, свободу пересування (ст. 33);

5)   на свободу власної думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань (ст. 34);

6)   на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Політичні права:

1)   утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (ст. 36, 37);

2)   право брати участь в управлінні державними та громадсь­кими справами (ст. 38);

3)   обирати і бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо (ст. 38).

4)   обговорювати і приймати закони та рішення загальнодер­жавного і місцевого значення (ст. 39);

5)   надсилати індивідуальні і колективні звернення до дер­жавних органів (ст. 40);

Економічні права:

1)   право на приватну власність (ст. 41);

2)   право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

3)   право на працю (ст. 43);

4)   можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням (ст. 43);

5)   право на справедливу оплату праці (ст. 43);

6)   право на страйк (ст. 44);

7)   право на відпочинок (ст. 45).

Соціальні права:

1)   право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хво­роби, втрати працездатності (ст. 46);

2)   право на житло (ст. 47);

3)   право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає одяг, житло і харчування, тощо (ст. 48).

4)   право на охорону здоров'я (ст. 49);

Екологічні права:

1)   право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50);

2)   на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);

3)   на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Культурні права:

1)   право на освіту (ст. 53);

2)   право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);

3)   право на свободу наукової, технічної та художньої творчості (ст. 54);

4)   право на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Соціально – юридичні права:

Ст. 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження рішень в суді. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи.

Ст. 56 гарантує, що кожен має право на відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Ст.57 гарантує право кожному знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення.

Ст.59 Конституції гарантує право на правову допомогу.

Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те ж саме правопорушення.

В Україні діє "презумпція невинуватості". Це означає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

 

4.8.      Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України.

Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов'язків. Тому поряд із різноманітними за характером    правами людини і громадянина Конституція України фік­сує ряд конституційних обов'язків. До них належать:

1.   Захист Батьківщини, незалежності й територіальної цілісності України. Відповідно до цього встановлено також обов'язок нести військову службу. Цей обов'язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом виконання цього конституційного обов'язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та службу в збройних силах.

2.   Повага до державних символів України.

3.   Охорона природи і культурної спадщини. Кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки.

4.   Сплата податків і зборів. Кожен зобов'язаний спла­чувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов'язок включає також щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік.

5.   Дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

6.   Одержання повної середньої освіти. Цей обов’язок адресованій кожній людині.

7.   Взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

 

4.9.      Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юри­дичні гарантії.

Економічні гарантії - це наявність розвинутої еконо­міки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демокра­тичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори).

Політичні гарантії - народовладдя, багатопар­тійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держа­ви.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і грома­дянина, закріплених Конституцією України, належать:

1)   право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити у суді рішення і дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

2)   право на відшкодування за рахунок держави чи ор­ганів місцевого самоврядування завданої людині матері­альної і моральної шкоди;

3)   право знати свої права та обов'язки;

4)   право на правову допомогу. Правова допомога нада­ється як державними органами, так і недержавними інсти­тутами, серед яких перше місце посідає адвокатура. У ви­значених законом випадках надання такої допомоги здій­снюється безоплатно;

5)   право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

6)   презумпція невинуватості. Особа вважається невин­ною і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено. Обвинувачений не повинен доводити свою невин­ність, навпаки, тягар доведення вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;

7)   право не свідчити проти себе і своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумп­ції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи казати правду і обов'язком перед членами своєї родини, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану.

Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен :

1)   має право будь – якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від протиправних посягань;

2)   права і свободи захищаються судом;

3)   Президент України – є гарантом додержання прав і свобод людини, громадянина;

4)   кожен має право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5)   захист прав і свобод здійснює прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6)   адвокатура, політичні партії сприяють захисту прав і свобод;

7)   міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина: ООН; Рада Європи; організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші механізми.


Mon, 31 Jan 2011 12:24:00 +0000
Глава 5. Представницька демократія в Україні.


5.1.  Поняття та форми здійснення народного суверенітету.

Слово «суверенітет» походить від латинського «suverenus» (володар) і означає «повновладдя». Це поняття було введено Жаном Боденом (90-ті роки 16 ст.) саме як повновладдя монарха, яке в час феодальних міжусобиць було найактуальнішою проблемою. Він визначив дві сторони суверенітету: внутрішню — як єдину владу (закон) на всій підвладній території і зовнішню - як рівність серед інших держав (правосуб'єктність у міжнародних стосунках).

Але в Європі завжди існували держави, де не було монаршої влади. Тому, наприклад, Ніколло Макіавеллі (20-ті роки 16 ст.) і Гуго Гроцій (20-ті роки 17 ст.) суверенітет розуміли як повноту державної влади. Поняття «народний суверенітет» утвердилося після написання праці «Суспільний договір» Жан Жака Руссо (1762), яку називали «Євангеліє французької революції». В ній він обґрунтовує, що тільки народ є єдиним джерелом влади і лише делегує її державцям. Таким чином, поняття суверенітет може застосовуватись як для характеристики держави, так і для характеристики повноти народовладдя в цій державі.

Саме в цих двох значеннях зустрічається поняття суверенності в Конституції України. У ст. 1 зазначається, що Україна є суверенною державою, а в ст. 2, що суверенітет нашої держави поширюється на всю її територію. В цьому ж «державному» розумінні суверенітет згадується в ст. 17, ст. 37 та деяких інших.

У ст. 5 проголошується, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Тут поняття «суверенітет» пов'язане з іншими двома йому подібними, які склались історично раніше, відповідно в Афінах і Римі: це поняття демократія (народовладдя) і республіка (всенародна справа). У цій же статті розкриваються способи здійснення народовладдя: безпосередньо і через органи державної вклади. Важливою пересторогою від порушення народовладдя є твердження, що право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5).

З конституційних норм, визначених у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», багато норм стосуються, прямо чи опосередковано, реалізації народного суверенітету. Особливо у статтях, що визначають політичні права (ст. 36-40).

Народний суверенітет здійснюється в таких формах:

1)   через недержавну владу, таким видом влади є місцеве самоврядування;

2)   через державну владу, державна влада реалізується народом безпосередньо (вибори, референдум) і через пред­ставницькі органи державної влади.

Демократія — давньогрецьке слово, що перекладається як «правління народу». Таким чином, «демократія» і «на­родний суверенітет» схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному розумінні слова демократія — це одночасно система і процес колективного управління суспільством.

Розрізняють безпосередню і представницьку демократію.

Безпосередня демократія – це пряма (без будь – яких органів – посередників) участь громадян в управлінні суспільними і державними справами.

 

5.2. Поняття та види референдумів в Україні.

 

Конституція України закріпила основні форми безпосередньої демократії: вибори і референдум, не виключаючи при цьому й інші форми. Наприклад, у діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян.

Представницька демократія – це вирішення суспільних і державних питань виборними представниками громадян.

Органами представницької демократії є:

1)   Верховна Рада України;

2)   Президент України;

3)   Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

4)   Органи місцевого самоврядування.

Як і в інших країнах, в Україні представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування вирішують переважну більшість питань загальнодержавного та місцевого значення. Адже приймати закони, інші рішення за допомогою референдуму технічно складно і накладно для державного бюджету.

Референдум (лат - те, що повинно бути повідомлено) — спосіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального (прийняття конституції) і місцевого значення, інших важливих законів чи внесення в них змін. Референдум є одним з важливих інститутів безпосередньої демократії, який проводиться з метою забезпечення народовладдя — особистої участі громадян у керівництві державою і місцевими справами. Організація і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах відповідно до Конституцій України і Закону "Про всеукраїнський та місце­вий референдум" (3 липня 1991 року).

Всеукраїнський референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень загальнодержавного значення. Він признача­ється Верховною Радою України або Президентом України. Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають  право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Місцевий референдум - спосіб прийняття громадянами України, які постійно про­живають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, рішень з най­важливіших питань місцевого значення. Його призначають органи місцевого самовряду­вання за вимогою не менше половини депутатів від загального складу, або якщо цього вимагає 1/10 частина громадян України, які постійно проживають на відповідній території і мають право голосу.

Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи (чи кола осіб), які, на думку більшості виборців, найбільш гідна (гідні) обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види.

1. За юридичною силою результатів розрізняють імпе­ративний і консультативний референдуми:

2. За предметом голосування референдуми поділяють на конституційні й законодавчі:

3. За територіальною ознакою розрізняють загальнодержавні і місцевий референдуми.

 

5.3.      Засади виборчого права та види виборчих систем.

Вибори є формою безпосередньої демократії саме тому, що це – засіб реалізації волі народу, коли він безпосередньо обирає своїх представників в органи влади: насамперед народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, депутатів органів місцевого самоврядування.

Виборче право — це правовий інститут конституційного права, його також розуміють як суб'єктивне право (і обов’язок ) громадян обирати (активне виборче право) або бути обраним (пасивне виборче право).

Через вибори здійснюється дві форми демократії - безпосе­редня (коли виборці шляхом голосування обирають народного депутата або президента) і представницька (своїм вибором ви­борці наділяють обрану особу представницькою владою).

Згідно із Законом України «Про вибори народних депу­татів України» від 25 березня 2004р. народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівно­го і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принципами виборчого права є:

§ загальне виборче право. Вибори є загальни­ми. Право голосу на виборах мають громадяни Ук­раїни, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років;

§ рівне виборче право. Усі кандидати в народні депутати мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі, а громадяни – право 1-го голосу;

§ пряме виборче право. Гро­мадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчо­го списку партії (блоку);

§ добровільність участі у виборах. Ніхто не може бу­ти примушений до участі чи неучасті у виборах;

§ вільні вибори. Виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному волевиявленню виборця, забороняється. Для забез­печення вільного волевиявлення військовослужбовцям стро­кової служби в день виборів надається відпустка для участі в голосуванні не менш як на чотири години;

§ таємне голосування; контроль за волевиявленням виборців заборо­няється;

§ особисте голосування; кожний виборець голосує на ви­борах особисто;

§ право бути обраним; депутатом може бути обраний гро­мадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одно­го року, має право голосу і проживає в Україні протягом ос­танніх п'яти років. Не може бути включений до виборчого списку і обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погаше­на і не знята у встановленому законом порядку;

§ право висування кандидатів у депутати. Право вису­вання кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу.

§ рівність прав і можливостей кандидатів виборчого процесі

Виборча система - це сукупність правових засад і право­вих норм та принципів, які виражені в нормативно-правових актах і спрямовані на:

-     регулювання порядку формування вищих представ­ницьких органів державної влади і органів місцевого самовря­дування;

-     порядок здійснення громадянами своїх виборчих прав - права обирати і бути обраним.

У світі склалося декілька видів виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Саме пропорційна виборча система діє в Україні згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р., за яким 26 березня 2006 р. відбулися вибори народних депутатів України до Верховної Ради України.


Mon, 31 Jan 2011 12:29:32 +0000
Глава 6. Система органів державної влади за Конституцією України.


6.1.      Система органів державної влади в Україні.

Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до Конституції України і законів України. Конституція України закріплює таку систему державних органів:

1.   Органи законодавчої влади (Верховна Рада України).

2.   Президент України - глава держави.

3.   Органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства та державні комітети, місцеві державні адміністрації)

4.   Органи судової влади.

5.   Контрольно-наглядові органи (органи прокуратури, різні інспекції).

6.   Органи місцевого самоврядування.

 

6.2.      Верховна Рада України, її склад та повноваження.

Ст. 75 Конституції України закріплює, що „єдиним органом” законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Проголошення Верховної Ради парламентом свідчить про те, що Україна сприйняла один із традиційних, випробуваних досвідом багатьох країн демократи­чних принципів - здійснення законодавчої влади загальнонаціональним представницьким органом, який обирається народом України.

Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних де­путатів, які обираються на 5 років.

Вибори до Верховної Ради можуть бути черговими, які мають відбуватися в останню неділю останнього місяця 5го року повноважень її діючого складу, та позачерговими, які при­значаються внаслідок дострокового припинення повнова­жень Верховної Ради.

Верховна Рада України набуває право здійснювати свої повноваження за умови обрання до її складу не менш як 300 народних депутатів, що становить дві третини її консти­туційного складу.

Верховна Рада працює в сесійному порядку. Перша сесія кожного її нового скликання збирається не пізніше ніж на трид­цятий день після дня офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання новообраної Верховної Ради від­криває найстарший за віком народний депутат України і веде його, поки не буде обрано Голову Верховної Ради.

За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу ВРУ, протягом одного місця з дня відкриття першого засідання парламенту.

Сесії Верховної Ради можуть бути черговими, які починають свою роботу в конституційно встановлені строки (пер­шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року), та позачерговими, які збираються на таких підставах:

Якщо конституційно встановлені строки повноважень Верховної Ради закінчуються під час дії воєнного чи надзви­чайного станів, за яких організація і проведення нових виборів практично неможливі, її повноваження продовжу­ються аж до першого засідання Верховної Ради, яку буде обрано після скасування воєнного чи надзвичайного станів.

Усі рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим і здійснюватись шляхом підняття рук, бюлетенями або за до­помогою технічних засобів. Депутат повинен голосувати осо­бисто й не може доручати подавати голос від свого імені іншим депутатам. Рішення Верховної Ради приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю конституційного складу Верховної Ради (не менш як 226 голосів народних депутатів). Щодо питань, пов'язаних з внесенням змін до Конституції та усуненням Президента в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як двома третинами чи трьома четвертими конститу­ційного складу Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради можуть бути відкритими та, за рішенням не менше як 150 народних депутатів, закритими. В роботі останніх мають право брати участь лише депутати та спеціально запрошені особи, а хід роботи закритих засідань у засобах масової інформації не висвітлюється.

Повноваження ВРУ припиняється у день відкриття першого засідання Верховної Ради нового скликання.

Президент України має право достроково припинити повноваження ВРУ, якщо:

1.   Протягом одного місяця у Верховній Раді не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2.   Протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3.   Протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Таке рішення приймає Президент України після консультацій з Головою та заступниками Голови ВРУ та головами депутатських фракцій у ВРУ.

Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає зі складу народних депутатів Голову Верховної Ради, його Першо­го заступника і заступника.

СТРУКТУРА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Партійна

фракція

Тимчасові спеціальні комісії

Голова, Перший заступник і заступник Голови

450 народних депутатів України

Комітети

Тимчасові слідчі комісії

Уповноважений з прав людини

Рахункова палата

 

Компетенція (повноваження) Верховної Ради України визначає її місце й роль у механізмі держави. За своєю сутністю і призначенням конкретні повноваження Верховної Ради можна поділити на кілька груп. Це повноваження, пов'язані:

-     з внесенням змін до Конституції України; з прийняттям та внесенням змін до поточного законодав­ства;

-     з формуванням бюджету;

-     з визначенням засад політики держави та програм сус­пільного розвитку;

-     із взаємовідносинами з Президентом України; з формуванням інших державних органів; з контрольною функцією;

-     з організацією адміністративно-територіального поділу країни;

-     зі здійсненням зовнішніх функцій держави.

Слід зазначити, що досить широке коло питань може вирішуватись Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів, тобто актів, які наділені найвищою юридичною силою. Це стосується відносин, які мають надзвичайно важ­ливе значення для особи, суспільства, держави, а саме:

-     прав і свобод людини й громадянина та їхніх гарантій;

-     основних засад використання природних ресурсів та ос­воєння космічного простору;

-     засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяль­ності;

-     засад утворення політичних партій, інших об'єднань гро­мадян, засобів масової інформації; територіального устрою України; засад місцевого самоврядування;

-     основ національної безпеки, організації Збройних Сил України й забезпечення громадського порядку;

-     бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національ­ної та іноземних валют на території України;

-     одиниць ваги, міри й часу, порядку створення державних стандартів;

-     амністії та ряду інших питань.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України що­до кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до Конституції вносить пропозиції стосовно кандидатур до складу Кабінету Міністрів України;

- зміни до ст. 85 Конституції відображені у повноважен­нях Верховної Ради України щодо призначення за поданням Президента України, Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питань про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

-  право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України (це право скасовано щодо Національного банку України ).

 

6.3. Президент України, його повноваження

 

Згідно зі ст. 102 Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і гро­мадянина. Президент України обирається громадянами Ук­раїни на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Прези­дентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обраним Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницько­го мандата, займатися іншою оплачува­ною або підприємницькою діяльністю, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в остан­ню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Пре­зидента України. Президент України користується правом не­доторканності на час виконання повноважень.

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

-     відставки;

-     неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

-     усунення з поста в порядку імпічменту;

-     смерті.

Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України. Неможливість виконання Прези­дентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бу­ти встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної Ради України, і медично­го висновку.

Президент України може бути усунений з поста Верхов­ною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

До основних напрямів діяльності Президента України як глави держави належить забезпечення:

1.   Державного суверенітету, тобто неподільності, верховенства, незалежності державної влади в Україні.

2.   Територіальної цілісності України, тобто недоторканності її кордонів і внутрішньої єдності.

3.   Відповідності внутрішньої та зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам; чіткого й своєчасного реагування відповідних державних органів на будь-які порушення конституційних приписів.

4.   Прав і свобод людини, відповідності міжнародно-правовим актам і реальності правового статусу людини і громадянина.

Повноваження Президента поділяються на кілька груп:

1.   Представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти, дипломатичних представників інших держав тощо.

2.   Повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії вона не може розпочати свої засідання.

3.   Повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою.

4.   Повноваження, пов'язані з призначенням на посади, звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб.

5.   Повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, зокрема ті, що пов'язані з прийняттям рішень про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, з керівництвом Радою національної без­пеки і оборони України.

6.   Установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем'єр-Міністра, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).

7.   Повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування).

8.   Повноваження, пов'язані з наданням громадянства України та його припиненням і наданням притулку в Україні.

Змінами до Конституції України 2004 р . передбачено:

-     надання додаткових повноважень Президенту України щодо дострокового розпуску Верховної Ради, якщо: протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персо­нальний склад Кабінету Міністрів України; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпо­чатися;

-     Президент України вносить кандидатуру для призна­чення на посаду Прем'єр-міністра України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (раніше саме Президент України призначав Прем'єр-міністра України за згодою Верховної Ради, таким чином, участь Президента України при формуванні уряду обмежуються відповідним посиленням повноважень парламенту, що й дозволяє зробити висновок про трансформацію президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську);

-     скасоване повноваження Президента України щодо при­пинення повноважень Прем'єр-міністра України та прийнят­тя рішення про його відставку;

-     вносить до Верховної Ради України подання про призна­чення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; подання про призначення на посаду та звільнення з по­сади Голови Служби безпеки України;

-     зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним звернен­ням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (раніше Президент мав право самостійно скасовувати акти Кабінету Міністрів України);

-     обмежено коло актів Президента України, які повинні скріплюватися підписами Прем'єр-міністра України і мініст­ра, відповідального за акт та його виконання ( у випадку при­значення та звільнення глав дипломатичних представництв; у питаннях діяльності Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни; при прийнятті рішень про введення в Україні надзви­чайного стану, а також при здійсненні Президентом України повноважень щодо утворення судів).

 


 

6.4. Органи державної виконавчої влади України.

 

Система органів виконавчої влади складається з вищих, центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Вищий орган виконавчої влади. Ст.113 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України від 21 грудня 2006 встановлює, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є  вищим органом у системі органів виконавчої влади; здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Права і обов'язки Кабінету Міністрів України визначені Кон­ституцією України та Законом «Про Кабінет Міністрів України». До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, 1-й Віце-прем’єр і три віце-прем'єр-міністри та міністри України.

-     Прем'єр-міністр України призначається Верховною Ра­дою України за поданням Президента України;

-     кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України;

-     прийняття Верховною Радою України резолюції не­довіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (в цьому випадку Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України).

Кабінет Міністрів України за обсягом і характером компетенції є органом загальної компетенції, оскільки в його віданні знаходяться всі питання життєдіяльності держави.

Центральні органи виконавчої влади утворюють систему, до якої згідно з Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999р. входять: міністерства; державні комітети; центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство України — головний орган виконавчої влади, утворений для формування і забезпечення державної політики в основних сферах діяльності та відповідних секторах державного управління.

Державний комітет України — центральний орган виконавчої влади утворюється для забезпечення реалізації державної політики в міжгалузевих та міжсекторних сферах державного управління.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом створений для виконання визначених Конституцією та законами України особливих завдань і повноважень, наприклад, Антимонопольний комітет України. Для такого органу може встановлюватися особливий порядок утворення, реорганізації, ліквідації, призначення та звільнення керівників тощо.

Повноваження Кабінету Міністрів визначаються ст. 116 Конституції України.

Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує  та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади і призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керів­ників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України (раніше частина цих повноважень належала Президенту України).

 

6.5.      Органи місцевої державної виконавчої влади України.

 

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Голови місцевих державних адміністрацій призна­чаються і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони відпові­дальні перед Президентом України і Кабінетом Мініст­рів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Склад місцевих держадміністрацій фор­мують голови місцевих державних адміністрацій.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтро­льні радам у частині повноважень, делегованих їм відпо­відними районними чи обласними радами.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Прези­дент приймає рішення про відставку голови місцевої держадміністрації (ст. 118 Конституції).

Місцеві державні адміністрації забезпечують на відповідній території:

1.   Виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади.

2.   Законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян.

3.   Виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку національних меншин.

4.   Підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів.

5.   Звіт про виконання відповідних бюджетів.

6.   Взаємодію з органами місцевого самоврядування.

7.   Реалізацію інших повноважень, наданих державою і відповідними радами.

 

6.6. Місцеве самоврядування в Україні.

 

Правову основу місцевого та регіонального самоврядування в Україні складають Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р.

Місцеве самоврядування є правом територіальної  громади — жителів села чи добровільного об'єднан­ня в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само­врядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціати­вою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною влас­ної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на ос­нові загального, рівного, прямого виборчого права таємним го­лосуванням строком на 5 років.

Ст. 142 Конституції України визначає, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і не­рухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

 

6.7. Судова влада в Україні.

 

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (судовою владою). Основні завдання судової влади в Україні:

-     зміцнення законності;

-     охорона від посягань на власність;

-     судовий захист від посягань на честь і гідність;

-     запобігання у вчиненні злочинів.

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції, визначені Конституцією та Законом "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р.

Згідно з цим законом судова влада реалізується шляхом здійс­нення правосуддя у формі конституційного, цивільного, госпо­дарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Судочинство в Україні здійснюється: Конституційним Судом та су­дами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка будується за принципами територіальності та спеціалізації.

Принцип територіальності означає, що система судів загальної юрисдикції визначається особливостями адміністративно-територіаль­ного устрою і до неї належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, Він може переглянути будь-яке рішення судів нижчих ланок. Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних і особливих суддів.

Місцеві суди - суди першої інстанції, розглядають переважну більшість цивільних, кримінальних та адміністративних справ.

Апеляційні суди - суди другої інстанції. Вони розглядають і перевіряють законність рішень судів першої інстанції.

Система судів загальної юрисдикції

 

Верховний Суд України - найвищий судовий орган

 

Судова пала­та у цивільних справах

Судова палата у кримінальних справах

Судова палата у господарських справах

Судова палата у адміністративних справах

Військова судова колегія

 

Перегляд окремих рішень у касаційному порядку та справ у порядку повторної касації, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку

 

Президія Верховного Суду

Пленум Верховного Суду

Науково-консультативна рада

 

Організаційне забезпе­чення

Організаційно-методичне забезпечення

Науково-методичне забезпечення

Апеляційний суд України (1) Перегляд справ в апеляційному порядку

Вищі спеціалізовані суди Перегляд рішень апеляційних і місцевих адміністративних та госпо­дарських судів у касаційному порядку

 

Судова палата у цивільних справах

Судова палата у кримінальних справах

Адміністративний (1)

Господарський (1)

 

Військова судова палата

Президія Апеляційного суду

 

Апеляційні суди (40)

 

Загальні (31)

Спеціалізовані (9)

 

АРК, областей, міст Києва і Севастополя (27)

Військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України (4)

Господарські (9)

Адміністративні

 

Перегляд рішень в апеляційному поряд­ку та розгляд окремої категорії справ у першій інстанції

Перегляд рішень місцевих господарських судів в апеляцій­ному порядку

Перегляд рішень в апеляційному порядку та розгляд окремої категорії

справ у першій інстанції

 

Суд присяжних Розгляд справ, визначених процесуальним законом

 

Місцеві суди (791)

 

Загальні (764)

Спеціалізовані (27)

 

Районні, міські, районні у містах, міськрайонні (740)

Військових гарнізонів (24)

Господарські АРК, областей, міст Києва

і Севастополя (27)

Адміністративні (окружні)

 

Розгляд криміналь­них,

цивільних і т.п. справ у першій інстанції

Розгляд справ щодо військовослужбов­ців

у першій інстанції

Розгляд господарських справ у першій інстанції

Розгляд адміністративних справ у першій інстанції

 














Примітка : цифрами позначено кількість відповідних судів

Засади судочинства:

-     законність;

-     рівність всіх учасників судового процесу;

-     забезпечення доведеності вини;

-     змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів;

-     підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

-     забезпечення обвинуваченому права на захист;

-     гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

-     забезпечення апеляційного оскарження рішення суду;

-     обов’язковість рішення суду

 

6.8. Правовий статус Конституційного Суду України.

Порядок формування, функціонування і компетенція Конституційного Суду визначаються розділом XII Конституції України і Законом України «Про Конституційний Суд України» (16 жовтня 1996 р.);

Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції і, відповідно, не розглядає конкретних кримінальних або цивільних справ, не є апеляційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції. Він вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України.

Формування складу Конституційного Суду також відрізняється від формування інших судових органів. Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада і з’їзд суддів України призначають по 6 суддів Конституційного Суду. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду судді Конституційного Суду зі свого складу шляхом таєм­ного голосування обирають Голову Конституційного Суду (тільки на один трирічний строк).

Повноваження Конституційного Суду України:

-    вирішення питань щодо відповідності Конституції України (конституційності): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

-    офіційне тлумачення Конституції України і законів України;

-    надання висновку щодо відповідності Конституції України діючих міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для ратифікації;

-    надання висновку щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту.

Усі державні органи, органи місцевого самоврядування і їхні посадові особи, громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства зобов'язані дотримуватися Конституції України і виконувати її.

 

6.9..  Поняття та система  правоохоронних органів, їх завдання.

Правоохоронні органи - це державні та недержавні органи, головним завданням і функцією яких є охорона правопорядку, захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, держави.

До державних правоохоронних органів належать:

1)    прокуратура;

2)    органи й установи юстиції (Міністерство юстиції, Вища рада юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актів гро­мадянського стану);

3)    органи внутрішніх справ, у тому числі — міліція;

4)    Служба безпеки України;

5)    органи державної податкової служби;

6)    митні органи.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, приватний нотаріат, приватні охоронні орга­нізації.

Прокуратура України — це єдина система державних органів, що здійснюють прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів.

Правовий статус прокуратури України визначається Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» (5 листопада 1991 р.) зі змінами, внесеними Законом України від 12 липня 2001 р.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, що призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради Укра­їни. Верховна Рада України може висловити недовіру Гене­ральному прокурору України, що тягне його відставку з посади.  Строк повноважень Генерального прокурора України – 5 років.

Система органів прокуратури України

Генеральна прокуратура України

 

Прокуратура АРК

Прокуратури областей

Прокуратури міст Києва та Севастополя

Військові прокуратури регіонів,

військово-морських сил

Спеціальні прокуратури

Міські, районні, міжрайонні, прокуратури

Військові прокуратури гарнізонів

 

Відповідно до Конституції та законів України на про­куратуру України покладені такі функції (повноважен­ня):

1)    підтримання державного обвинувачення у суді. За­вдання прокурора - в обвинувальній промові обґрунтувати застосування до підсудного кримінального закону;

2)    представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його нездатність із поважних причин самостійно захистити свої порушені права чи оскаржувані права, а держави - наявність по­рушення або загрози порушення державних інтересів;

3)    нагляд за додержанням законів органами, що здій­снюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (до них належать: міліція, податкова міліція, органи безпеки України, митні органи, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної охорони і деякі інші);

4)    нагляд за додержанням законів при виконанні су­дових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Про­куратура зобов'язана здійснювати нагляд за дотриманням законів у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання, установах з виконання кримінальних пока­рань, психіатричних лікарнях з суворим і посиленим на­глядом;

5)    нагляд за додержанням прав і свобод людини і гро­мадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

До створення системи державних органів, на які будуть покладені функції досудового слідства, органи прокурату­ри здійснюють також розслідування ряду злочинів, як правило, тяжких та особливо тяжких.

Крім того, Генеральний прокурор та підлеглі йому про­курори координують діяльність на боротьбу зі злочинністю всіх правоохоронних органів.

 


 

6.10. Правовий статус міліції України

Міліція України — це державний озброєний орган ви­конавчої влади, який захищає життя, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Правовий статус міліції України визначається Законом України «Про міліцію» (20 грудня 1990 р.).

Основні завдання міліції:

1)    забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів;

2)    запобігання правопорушенням та їх припинення;

3)    охорона і забезпечення громадського порядку;

4)    виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх вчинили;

5)    забезпечення безпеки дорожнього руху;

6)    захист власності від злочинних посягань;

7)    виконання адміністративних стягнень;

8)    участь у наданні соціальної та правової допомоги гро­мадянам.

Для їх виконання у структурі міліції створені такі підрозділи:

1)    кримінальна міліція, головне її завдання - виявлення і викриття злочинів;

2)    міліція громадської безпеки. Завданням цього підроз­ділу є припинення і профілактика правопорушень, охоро­на громадського порядку,

3)    транспортна міліція має функції, аналогічні кри­мінальній міліції;

4)    державна автомобільна інспекція покликана забез­печити безпеку дорожнього руху;

5)    міліція охорони здійснює функцію охорони власності від злочинних посягань;

6)    спеціальна міліція зайнята охороною спеціальних об'єктів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. створена також кримінальна міліція у справах неповнолітніх.

 

6.11. Адвокатура в Україні

 

Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднан­ням, покликаним сприяти захисту прав і свобод та представляти законні інтереси фізичних і юридичних осіб та надавати їм іншу правову допомогу.

Діяльність адвокатури регламентована Законом "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юриди­чну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і прийняв  присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, органах МВС, СБУ, державної виконавчої влади. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Адвокат може займатися адвокатською діяльністю: індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвока­тами у колегії, фірми тощо. Адвокатські об'єднання є юридичними осо­бами і діють відповідно до закону та їхніх статутів на засадах доброві­льності, самоврядування, колегіальності та гласності, їх реєстрація провадиться Міністерством юстиції.

Види адвокатської діяльності: виконання обов'язків по захисту осіб у процесі дізнання, досудового слідства і судового розгляду; на­дання консультацій, довідок і роз'яснень з юридичних питань; складан­ня заяв, скарг та інших документів правового характеру; представницт­во інтересів фізичних і юридичних осіб у суді та інших державних органах перед фізичними і юридичними особами; правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності фізичних і юридичних осіб тощо.

 

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

Конституція України – Основний Закон держави

1.   Дайте визначення поняття „конституція”, охарактеризуйте структуру Конституції України

2.   Проаналізуйте статті 1 розділу „Загальні засади”, які характеризують форму держави

3.   Проаналізуйте ст. 15,19 Конституції України і визначте засади суспільного ладу та правового порядку.

 

Тестові завдання

1.   Конституція України була прийнята:

а)   16 липня 1990 року;

б)   24 серпня 1991 року;

в)   1 грудня 1991 року;

г)   28 червня 1996 року

2.   Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах:

а) Універсалу  національної єдності;

б) пріоритетності національних та державних інтересів;

в) політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності

3.   Конституція України була прийнята:

а)   Верховною Радою України;

б)   Президентом України;

в)   народом України шляхом референдуму;

4.   Основний Закон України приймався від імені ___________ і виражав суверенну волю:

а)   народу України;

б)   населення Української держави

5.   Визначте, що входить до державних символів:

а)   Конституція України;

б)   вишиванка;

в)   державна мова;

г)   Державний Гімн України;

д)   Президент України;

е)   День Незалежності України;

ж)  Державний Герб України

 

Громадянство України

1.   Що таке громадянство? Якими правовими актами регулюються відносини з приводу громадянства?

2.   Умови ступу до громадянства України

3.   Охарактеризуйте підстави припинення та втрати громадянства України

 

Тестовий контроль

1.   Позначте термін, протягом якого особа повинна постійно проживати в Україні, при прийнятті до громадянства України:

а)   3 роки;

б)   4 роки;

в)   5 років;

г)   6 років

2.   З наведеного переліку виберіть умови вступу до громадянства України:

а)   наявність законних джерел для існування;

б)   володіння українською або російською мовами;

в)   наявність дозволу на постійне проживання;

г)   наявність близьких родичів на території України;

д)   визнання та дотримання Конституції і законів України;

е)   постійне проживання на території України протягом останніх 5 років;

ж)  неперебування в іноземному громадянстві;

з)   володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування

3.   Виберіть правильні варіанти відповідей:

1)   Громадянин України:

а)   не може бути виданий іншій державі;

б)   може бути виданий за вчинення тяжкого злочину;

в)   може бути виданий за вчинення злочину проти людства за рішенням міжнародного суду;

2)   Громадянин України може бути позбавлений громадянства:

а)   за державну зраду;

б)   у разі тривалого проживання за межами України;

в)   за вчинення тяжкого злочину;

г)   не може бути позбавлений громадянства;

3)   Рішення про надання громадянства приймає:

а)   місцеві органи внутрішніх справ;

б)   Верховна Рада України;

в)   Президент України;

г)   Кабінет Міністрів України

 

Права та свободи людини і громадянина

1.   Дайте визначення поняття „права”, „свободи”, „обов’язки людини”

2.   Які міжнародні стандарти в галузі прав людини вам відомі?

3.   Класифікація прав і свобод людини і громадянина

4.   Проаналізуйте обов’язки людини і громадянина

 

тестовий контроль

1.   Залежно від сфер суспільного життя, в яких вони реалізуються, конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на:

а) громадські;

б) громадянські (особисті);

в) політичні;

г) корпоративні;

д) соціально-економічні;

е) культурні

2.   До політичних прав і свобод громадян належать:

а) свобода думки і слова;

б) свобода зборів, мітингів і демонстрацій;

в) право об’єднуватися у політичні партії;

г) право на працю, на страйк;

д) право брати участь в управлінні державними справами

3.   За ст.. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї включає:

а) харчування;

б) достойна оплата праці;

в) соціальне забезпечення;

г) житло;

д) одяг

4.   Встановіть відповідність груп конституційних прав окремим правам і свободам людини і громадянина

1) особисті права                                               а) право на житло

2) політичні права                                             б) право на недоторканість житла

3) соціально-економічні                                               в) свобода зборів, демонстрацій

5.   Установіть відповідність між категоріями військовослужбовців та строками військової служби:

1) солдати, сержанти                                                                а) 9 місяців

2) матроси, старшини на флоті                                                           б) 12 місяців

3) особи з вищою освітою (спеціаліст, магістр)                    в) 18 місяців

6.   До конституційних обов’язків громадян України належать:

а) шанування символів держави;

б) членство у політичних партіях та громадських організаціях;

в) захист Вітчизни;

г) дотримання Конституції та законів України;

д) підтримка авторитету органів влади;

е) сплата податків та зборів;

є) здобуття повної загальної середньої освіти;

ж) піклування батьків про неповнолітніх дітей та піклування дорослих дітей про непрацездатних батьків;

з) не нанесення шкоди природі, пам’яткам історії та культури

 

Представницька демократія в Україні

1.   Що таке вибори,  референдум?

2.   Перелічіть принципи виборчого права

3.   Охарактеризуйте види виборчих систем. Виборча система України

 

тестовий контроль

1.   Залежно від носіїв цієї властивості суверенітет поділяється на :

а) державний суверенітет;

б) суверенітет національних меншин;

в) народний суверенітет;

г) регіональний суверенітет;

д) національний суверенітет

2.   Єдиним джерелом державної влади є:

а) держава;

б) Верховна Рада України;

в) Кабінет Міністрів України;

г) Президент України;

д) народ

3.   Із наведеного нижче переліку виберіть органи представницької демократії в Україні:

а) Верховна Рада України;

б) Рахункова палата;

в) Президент України;

г) органи місцевого самоврядування

4.   Спосіб прийняття рішень з важливих питань загальнонаціонального значення громадянами України має назву:

а) голосування;

б) плебісцит;

в) референдум;

г) вибори

5.   Питання про зміну території України вирішуються виключно:

а) всеукраїнським референдумом;

б) Верховною Радою України;

г) Кабінетом Міністрів України

6.   На всеукраїнський референдум не виносяться законопроекти з питань:

а) діяльності Верховної Ради України;

б) амністії;

в) про зміну території України;

г) бюджету;

д) обороноздатності України;

е) податків

7.   Укажіть види виборчих систем

а) мажоритарна;

б) демократична;

в) пропорційна;

г) змішана

 


 

Система органів державної влади. Верховна Рада України

1.   Охарактеризуйте систему органів державної влади за Конституцією України

 

Тестовий контроль

1.   Чергові вибори до Верховної Ради України проходять:

а) в останню неділю останнього місяця 5 року повноважень Верховної Ради України;

б) в останню неділю березня;

в) в останню неділю останнього місяця 4 року повноважень Верховної Ради України

2.   Чергові сесії Верховної Ради України починають свою роботу:

а) 1 лютого та 1 вересня кожного року;

б) першого вівторка лютого кожного року;

в) першого вівторка вересня кожного року;

г) першого вівторка березня і жовтня кожного року;

д) першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року

3.   Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді мають:

а) Президент України;

б) обласні державні адміністрації;

в) народні депутати України;

г) Національний банк України;

д) Кабінет Міністрів України

4.   Контроль за надходження коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює від імені Верховної Ради України:

а) Державна податкова адміністрація України;

б) контрольно-ревізійне управління України;

в) бюджетний комітет Верховної Ради України;

г) Міністерство фінансів України;

д) Рахункова палата

Президент України

 

тестовий контроль

1.   Гарантом прав і свобод людини і громадянина є:

а) Верховний Суд України;

б) Конституційний Суд України;

в) Президент України;

г) Кабінет Міністрів України

2.   Президент України вносить подання до Верховної Ради України про призначення:

а) Міністра внутрішніх справ;

б) Міністра закордонних справ;

в) Міністра оборони;

г) Міністра юстиції;

д) Міністра фінансів;

е) Міністра з надзвичайних ситуацій

3.   Допишіть „Підставами для дострокового припинення повноважень Президента України є-”

а) відставка;

б) ...............................;

в) ...............................;

г) смерть

 

Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади

 

Тестовий контроль

1.   Вищим органом у системі органів виконавчої влади України є:

а) Верховна Рада України;

б) Президент України;

в) Кабінет Міністрів України;

г) Верховний Суд України

2.   Кабінет Міністрів України складає свої повноваження перед:

а) новообраним Президентом України і новообраною Верховною Радою;

б) новообраною Верховною Радою;

в) новообраним Президентом України

3.   Питання утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших органів виконавчої влади належить до компетенції:

а) Прем’єр-Міністра України;

б) Президента України;

в) Верховної Ради України;

г) Кабінету Міністрів України

4.   Функції виконавчих комітетів, районних та обласних рад виконують:

а) секретаріати районних та обласних рад;

б) прес-служби районних та обласних рад;

в) районні та обласні державні адміністрації

Судова влада в Україні

 

Тестовий контроль

1.   З наведеного переліку оберіть відповідь, яка визначає статус судів в Україні:

а) суди належать до системи законодавчої влади;

б) суди належать до системи виконавчої влади;

в) суди є самостійною гілкою влади

2.   Принципами судочинства в Україні є:

а) законність;

б) обов’язковість виконання рішень суду;

в) змагальність сторін;

г) забезпечення доведеності вини;

д) закритий розгляд справ;

е) підтримка державного обвинувачення в суді

3.   Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є:

а) Верховна Рада України;

б) Верховний Суд України;

в) Конституційний Суд України;

г) Генеральна прокуратура

4.   До кандидата на посаду судді Конституційного Суду України висуваються такі вимоги:

а) вік - 40 років на день призначення;

б) проживання в Україні протягом останніх 20 років;

в) стаж роботи за фахом - не менше 20 років;

г) проживання в Україні протягом останніх 10 років;

д) володіння державною мовою;

е) вища юридична освіта;

є) стаж роботи за фахом – 10 років

5.   Право звернення до Конституційного Суду України мають:

а) Президент України;

б) 45 народних депутатів;

в) Уповноважений  Верховної Ради України з прав людини;

г) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

д) Верховний Суд України

6.   Рішення Конституційного Суду України може бути оскаржене:

а) Верховною Радою України;

б) Європейським Судом з прав людини;

в) не можуть бути оскаржені;

г) Уповноваженим Верховної Ради з прав людини

 

Правоохоронні органи України

Тестовий контроль

1.   Генеральний прокурор України призначається та звільняється з посади:

а) Верховною Радою України;

б) Президентом України;

в) за згодою Верховної Ради України Президентом України;

г) колегією Генеральної прокуратури України

2.   Виберіть правильну відповідь „Міліція – є єдиною системою органів, які входить до структури...”:

а) Служби Безпеки України;

б) Міністерства оборони України;

в) Міністерства внутрішніх справ;

г) Кабінету Міністрів України

3.   До умов, за якими особа в Україні  може працювати адвокатом, належать:

а) громадянство України;

б) прийняття Присяги адвоката України;

в) вища юридична освіта;

г) стаж роботи в галузі права не менше 2-х років;

д) реєстрація у Міністерстві юстиції;

е) одержання свідоцтва про права на зайняття адвокатською діяльністю;

є) володіння державною мовою;

ж) складення кваліфікаційних іспитів

 

юридичний практикум

1.   Президент України, скориставшись правом вето, повернув закон для повторного розгляду Верховною Радою України. Парламент здолав вето глави держави й ухвалив цей закон 370 голосами народних депутатів України. Президент України протягом встановленого терміну не підписав закон. Яка подальша доля цього закону?

2.   Двоє молодиків – громадяни України Олег і Дмитро поїхали на роботу до Москви. Олег влаштувався водієм вантажівки до комерційної фірми, а Дмитро уклав контракт на проходження військової служби. Через три роки обидва повернулися в Україну. Чи є вони громадянами України?

3.   Чи може бути призначена суддею Конституційного Суду України особа, яка є громадянином України, 35 років, має вищу юридичну  освіту, стаж роботи суддею районного суду 12 років, проживає в Україні протягом 10 останніх років, володіє розмовною українською мовою?

4.   Знайдіть помилки у тексті:

Адвокатура – державний правоохоронний орган, який сприяє захисту прав, свобод та інтересів громадян України і надає їм іншу юридичну допомогу.



Розділ ІІІ. Окремі галузі законодавства України Глава 7. Основи Цивільного права України.

Просмотров: 2081
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
И. А. Покровский Лекции по истории римского права
Лекции по истории римского права
Рекомендуется историкам права, историкам-антиковедам, юристам обществоведам, преподавателям и студентам юридических и исторических вузов а также широкому кругу читателей, интересующихся историей Древнего Рима и историей права....

Цена:
379 руб

А. А. Кауфман Право социального обеспечения в схемах и определениях. Учебное пособие
Право социального обеспечения в схемах и определениях. Учебное пособие
Учебное пособие в удобном формате рассматривает курс учебной дисциплины "Право социального обеспечения". В пособии в форме схем и определений раскрыты основные вопросы, входящие в билеты на зачетах и экзаменах. Данная форма выбрана для удобства пользования и лучшего усвоения весьма абстрактного теоретического материала. Издание подготовлено по состоянию законодательства на июль 2010 г.

Для студентов, аспирантов юридических вузов, а также всех, кто интересуется юриспруденцией....

Цена:
86 руб

Н. Г.Деменкова, М. С. Игнатова, И. Ю. Стариков Административное право в схемах и таблицах
Административное право в схемах и таблицах
Настоящее учебное пособие составлено на базе обобщенного научного и учебного материала с использованием нормативных актов, содержащих административно-правовые нормы. Материал излагается в удобной для понимания и запоминания форме - в виде схем и таблиц - и предназначен для систематизации полученных знаний, а также быстрой и качественной подготовки к семинарским занятиям, зачетам, экзаменам. Пособие предназначено для магистров, бакалавров, специалистов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов. Содержание и структура учебного пособия соответствуют требованиям Государственного образовательного стандарта высшего профессионального образования. Издание подготовлено по состоянию законодательства на февраль 2011 г....

Цена:
185 руб

Д. В. Чермянинов Таможенное право. Учебник
Таможенное право. Учебник
В учебнике на основе современного законодательства подробно раскрываются базовые понятия и важнейшие категории таможенно­го права. С учетом новейшего законодательства и нормативных актов в области таможенного дела, вступивших в силу в связи с началом су­ществования и развития Таможенного союза, рассмотрены источники таможенного права, выделены особенности таможенных правоотноше­ний, проведена детальная классификация и изучены административ­но-правовые статусы их участников. Авторское видение проблем таможенного права аргументируется анализом нормативных правовых актов, иллюстрируется примерами из истории, опирается на заключения известных исследователей в об­ласти истории, экономики, права.
Учебник соответствует Федеральному государственному образо­вательному стандарту высшего профессионального образования тре­тьего поколения.

Для студентов высших и средних специальных учебных заведений, аспирантов, преподавателей, практических работников, а также всех интересующихся вопросами организации и планирования внешнеэконо­мической деятельности и перемещением через таможенную границу товаров для личного пользования (туристов, путешественников, пере­езжающих на постоянное место жительства и др.)....

Цена:
629 руб

П. В. Павлов Финансовое право. Учебное пособие
Финансовое право. Учебное пособие
В учебном пособии рассматриваются основные понятия и система финансового права, структура, механизм и специфика реализации фи­нансовых правоотношений, основные тенденции и особенности разви­тия финансового права в настоящее время. В краткой форме изложен материал общей и особенной частей учебного курса ФИНАНСОВОЕ ПРАВО. Автором учтены последние изменения в российском законодательстве.

Для студентов, аспирантов и преподавателей экономических и юри­дических вузов....

Цена:
325 руб

И. В. Гетьман-Павлова Международное право. Учебник
Международное право. Учебник
В учебнике освещаются основные проблемы современного международного права. В общей части традиционно излагаются вопросы теории международного права. Особое внимание уделяется процессу создания норм международного права; их специфике и отличию от внутригосударственных норм; проблемам соотношения международного и национального права; вопросам реализации международного права; праву международной ответственности.
Особенная часть посвящена анализу отдельных отраслей международного права. Наиболее подробно проанализированы те отрасли международного права, которые в настоящее время являются самыми актуальными и проблемными: право международных организаций, право международной безопасности, право вооруженных конфликтов, международное гуманитарное право, международное уголовное право, международное экономическое право.
Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования.

Предназначен для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, для широкого круга читателей, интересующихся проблемами современного международного права....

Цена:
1669 руб

 Банкротство хозяйствующих субъектов. Учебник
Банкротство хозяйствующих субъектов. Учебник
В предлагаемом учебнике излагается курс по банкротству хозяйствующих субъектов, а также содержится материал о банкротстве граждан ввиду особой значимости данной новеллы. В работе проанализированы такие базовые категории, как «несостоятельность», «банкротство», «неплатежеспособность», «недостаточность имущества»; изучено правовое положение должника, различных категорий кредиторов, их коллегиальных органов (собрание и комитет кредиторов), арбитражного управляющего, саморегулируемой организации арбитражных управляющих; исследованы меры по предупреждению несостоятельности и судебные процедуры банкротства; раскрыты особенности банкротства отдельных категорий должников — организаций, а также индивидуального предпринимателя. Законодательство приведено по состоянию на ноябрь 2015 г. Для бакалавров, преподавателей юридических вузов и факультетов, а также для арбитражных управляющих, саморегулируемых организаций арбитражных управляющих, практикующих юристов, субъектов предпринимательской деятельности....

Цена:
375 руб

Г. М. Давидян, О. И. Куприянова, Т. Е. Новицкая, П. Л. Полянский История отечественного государства и права. Учебник. Часть 1
История отечественного государства и права. Учебник. Часть 1
Учебное пособие предназначено для проведения семинарских занятий по истории отечественного государства и права (истории государства и права России). В нем представлены рекомендуемые задания для семинарских занятий, списки рекомендуемой литературы. Основное место в издании занимают тексты памятников права, изучаемых в курсе истории отечественного государства и права (государства и права России). Все тексты сопровождаются необходимыми для их понимания комментариями. Часть первая содержит правовые памятники XI - начала XX века. Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических факультетов университетов и юридических институтов, а также вузов, в которых изучается история отечественного государства и права (история государства и права России)....

Цена:
1260 руб

Л. М. Пчелинцева Практикум по семейному праву
Практикум по семейному праву
Издание, подготовленное с учетом изменений законодательства и судебной практики, содержит все материалы (перечни основных и контрольных вопросов, нормативных актов, списки литературы, задачи), которые необходимы для проведения практических занятий по семейному праву. В практикум включены также примерная программа курса «Семейное право» и постановления Пленумов Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ, содержащие разъяснения семейного законодательства. Для преподавателей, аспирантом и студентов юридических вузов и факультетов....

Цена:
629 руб

Л. А. Морозова Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
В учебник включен ряд новых вопросов, которые до сих пор не рассматривались в курсе "Теория государства и права", но приобрели в последнее время значительную актуальность. Изучение этих вопросов поможет студентам в формировании юридического мышления, творческого подхода к приобретению юридических знаний, самостоятельности в суждениях и оценках государственно правовой действительности. Учебник полностью соответствует Государственному образовательному стандарту, программе дисциплины "Теория государства и права" для юридических вузов. Темы излагаются в последовательности, которая доказала свою целесообразность в учебном процессе и ориентирует на эффективное усвоение основополагающих понятий, категорий и юридических конструкций. 

Для студентов всех форм обучения юридических вузов, слушателей других учебных заведений юридического профиля, преподавателей и аспирантов.

...

Цена:
1239 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования