СМИ Законы РФ
Юр.книга Т.В. Варфоломеева Правознавство

Tue, 18 Jan 2011 19:59:38 +0000
Правознавство. (Авторський колектив)

 

 

Правознавство


Авторський колектив:

Т.В.Варфоломеєва, В.Г.Гончаренко, В.П.Пастухов, В.ФЛеньківський, В.П.Капелюшний.

Наукові рецензенти:

| В.В. Копєйчиков |, академік Академії правових наук Украї­ни, доктор юридичних наук, професор;

ВЛ.Мунтян, доктор юридичних наук, професор; І.К.Туркевич, доктор юридичних наук, професор.

П68      Правознавство:  Навчальний посібник.  / За загальною

редакцією В.Г.Гончаренка. — К.: Український інформаційно-правовий центр.  — 2002.

ISBN 966-95844-4-2

У посібнику висвітлюються основні питання теорії та істо­рії держави і права, конституційного права України, основи адміністративного, цивільного, сімейного, трудового, земель­ного, екологічного, житлового, фінансового, кримінального права, правові основи підприємницької діяльності, чинна система правоохоронних органів України тощо. За струк­турою і змістом посібник відповідає програмі навчальної дисципліни "Правознавство" для загальноосвітніх шкіл.

Розраховано на абітурієнтів, учнів старших класів за­гальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, студентів вищих нав­чальних закладів, усіх, хто цікавиться питаннями права.

ISBN 966-95844-4-2       © Колектив авторів, 2002

© УШЦ,  2002


Tue, 18 Jan 2011 20:23:01 +0000
Зміст

 

ПРОГРАМА З ОСНОВ ПРАВОЗНАВСТВА

БІЛЕТИ З ОСНОВ ПРАВОЗНАВСТВА

Передмова

Розділ І. ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 1.    Роль держави і права в суспільстві —основні теорії походження держави і права

§ 1.   Держава і право як закономірний результат розвитку цивілізації

§ 2.   Роль держави і права як атрибутів політичної влади. Держава, право і соціальна справедливість

§ 3.   Основні теорії походження та сутність держави і права

 

Тема 2.    Держава

§4.   Поняття та ознаки держави

§ 5.   Внутрішні та зовнішні функції держави

§ 6.   Форми держави

§ 7.   Форми політичного (державно-правового) режиму

§ 8.   Держава і право, які існували на території сучасної України

 

Тема 3.    Право

§ 9.   Поняття права та його ознаки

§ 10. Право  —  особливий вид соціальних норм. Єдність та відмінність права і моралі (спільні та відмінні ознаки права і моралі)

§ 11. Джерела (форми) права

§ 12. Поняття і структура правовідносин. Правосвідомість

 

Тема 4.    Система законодавства і система права

§ 13. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні правові акти

§ 14. Система законодавства

§ 15. Конституція, закони та підзаконні акти

§ 16. Структура правової норми. Види правових норм

§ 17. Поняття системи права. Поділ права на галузі, підгалузі та правові інститути

§ 18. Загальна характеристика основних галузей права України

 

Тема 5.    Правова держава. Громадянське суспільство

§ 19. Поняття і головні ознаки правової держави

§ 20. Основні напрями формування правової держави в Україні

§ 21. Громадянське суспільство

 

Тема 6. Правопорушення та юридична відповідальність

§ 22. Поняття, причини та види правопорушень

§ 23. Цілі, підстави та види юридичної відповідальності

§ 24. Необхідна оборона та інші обставини, що виключають юридичну відповідальність

§ 25. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення

 

Розділ II. КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Тема 7.    Закріплення державного, народного й національного суверенітету до прийняття Конституції України

§ 26. Декларація про державний суверенітет України

§ 27. Закон України "Про економічну самостійність України"

§ 28. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1991 року

§ 29. Питання правонаступництва України

 

Тема 8.   Конституція України — Основний Закон держави

§ ЗО. Поняття конституції як основного закону. Види конституцій

§ 31. Джерела конституційного права в Україні

§ 32. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України

§ 33. Державна символіка України

§ 34. Законодавство про мови та національні меншини в Україні

§35. Основи зовнішньополітичної діяльності та принципи участі України в міжнародних об'єднаннях (співдружностях)

 

Тема 9.    Громадянство України

§ 36. Єдність і відмінність (спільне і відмінне) понять "людина", "особистість", "громадянин"

§ 37. Закон України "Про громадянство України"

§ 38. Набуття громадянства України

§ 39. Припинення громадянства України

 

Тема 10. Конституційні права та обов'язки (загальні положення)

§ 40. Рівноправність громадян

§ 41. Невід'ємні права людини. Єдність прав і обов'язків

§ 42. Боротьба за юридичне закріплення прав людини та сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини

§ 43. Основні конституційні обов'язки громадян

 

Тема 11. Особисті (громадянські) права та свободи громадян

§ 44. Захищеність особи в правовій державі. Права людини на життя, свободу та особисту недоторканність

§ 45. Принцип презумпції невинуватості та право громадян на судовий захист

§ 46. Недоторканність житла. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на невтручання в особисте життя

§ 47. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання

§ 48. Паспортна система і реєстрація громадян за їх місцем проживання

§ 49. Право на свободу світогляду і віросповідання

 

Тема 12. Політичні права та свободи, соціальні, економічні та культурні права

§ 50. Поняття політичних прав і свобод

§ 51. Свобода думки і слова

§ 52. Свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій

§ 53. Право на звернення до органів державної влади та самоврядування

§ 54. Право громадян об'єднуватися у політичні партії, професійні спілки та інші громадські організації

§ 55. Соціальні, економічні та культурні права

 

Тема 13. Право на освіту

§ 56. Завдання реформування змісту освіти

§ 57. Конституційне закріплення права на освіту

§ 58. Закон України "Про освіту"

§ 59. Система та рівні освіти в Україні. Типи загальноосвітніх закладів відповідно до Закону "Про загальну середню освіту"

§ 60. Закон України "Про вищу освіту". Освітні рівні вищої освіти

§61. Учасники навчально-виховного процесу. Права та обов'язки учнів

§ 62. Управління освітою

§63. Правовий статус навчально-виховних закладів

 

Тема 14. Народний суверенітет

§ 64. Поняття і форми здійснення народного суверенітету

§ 65. Засади та принципи виборчого права в Україні

§ 66. Виборча система України

§ 67. Виборчий процес в Україні

§ 68. Конституційне регулювання референдумів

 

Тема 15. Верховна Рада України

§ 69. Правовий статус і компетенція Верховної Ради України

§ 70. Законодавчий процес

§ 71. Структура, органи та апарат Верховної Ради України

§ 72. Статус народного депутата України

 

Тема 16. Президент України

§ 73. Правовий статус Президента України

§ 74. Повноваження Президента України

§ 75. Адміністрація Президента України

 

Тема 17. Уряд і центральні органи виконавчої влади України

§ 76. Кабінет Міністрів України

§ 77. Повноваження Кабінету Міністрів України

§ 78. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

 

Тема 18. Місцеве самоврядування і місцеві органи виконавчої влади

§ 79. Місцеве самоврядування

§ 80.   Місцеві органи виконавчої влади

§ 81.   Спеціальний статус міста Києва як столиці України

§ 82.   Автономна Республіка Крим

 

Тема 19. Судова влада в Україні

§ 83.   Поняття судової влади та її завдання

§ 84.   Система судів загальної юрисдикції

§ 85.   Конституційний Суд України

§ 86.   Статус суддів України

§ 87.   Цивільно-процесуальне право

§ 88.   Кримінально-процесуальне право

§ 89.   Державна виконавча служба

 

Тема 20. Правоохоронні органи та адвокатура 

§ 90.   Поняття правоохоронних органів

§ 91.   Прокуратура України

§ 92.   Правовий статус міліції

§ 93.   Служба безпеки України

§ 94.   Поняття оперативно-розшукової діяльності

§ 95.   Органи юстиції

§ 96.   Органи охорони державного кордону України

§ 97.   Державна податкова адміністрація

§ 98.   Митна служба

§ 99.   Адвокатура

 

Тема 21. Нотаріат в Україні

 

Розділ III. ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Тема 22. Цивільне законодавство

§ 100. Цивільне законодавство та його джерела. Цивільний кодекс України

§ 101. Цивільно-правові відносини

§ 102. Цивільна правоздатність, дієздатність

§ 103. Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим

§ 104. Юридичні особи

§ 105. Держава як суб'єкт цивільного права

§ 106. Особисті немайнові права громадян. Захист честі, гідності й ділової репутації

§ 107. Право власності та його захист

§ 108. Форми та види власності

§ 109. Інтелектуальна власність

§ 110. Зобов'язання та засоби їх забезпечення

§ 111. Авторське право

§ 112. Цивільно-правові угоди. Договори

§ 113. Договір купівлі-продажу

§ 114. Договір майнового найму (оренда)

§ 115. Договір позики

§ 116. Договір дарування

§ 117. Договір довічного утримання

§ 118. Цивільно-правова відповідальність. Делікт

§ 119. Спадкове право

 

Тема 23. Житлове законодавство

§ 120. Конституційне право на житло. Житловий кодекс

§ 121. Договір найму житлового приміщення

§ 122. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду"

§ 123. Права та обов'язки власників і наймачів житлового приміщення

 

Тема 24. Сімейне законодавство 

§ 124. Міжнародні стандарти в галузі охорони сім'ї та дитинства

§ 125. Сімейний кодекс України

§ 126. Порядок укладення шлюбу і створення сім'ї

§ 127. Рівність прав та обов'язків подружжя

§ 128. Припинення шлюбу і визнання шлюбу недійсним

§ 129. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

§ 130. Усиновлення (удочеріння). Патронат

§ 131. Позбавлення батьківських прав

§ 132. Опіка і піклування

 

Тема 25. Трудове законодавство

§ 133. Конституційне право на працю і відпочинок

§ 134. Трудові відносини

§ 135. Кодекс законів про працю України (КЗпП)

§ 136. Колективний договір

§ 137. Трудовий договір: поняття та порядок укладення

§ 138. Зміна умов трудового договору

§ 139. Підстави та порядок припинення трудового договору

§ 140. Оплата праці

§ 141. Трудова дисципліна

§ 142. Відповідальність за прогул і відповідальність за появу на роботі у нетверезому стані

§ 143. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації

§ 144. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

§ 145. Особливості праці жінок, молоді та інвалідів

§ 146. Розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів

§ 147. Робочий час і його види

§ 148. Правове регулювання часу відпочинку

 

Тема 26. Законодавство про соціальний захист і охорону здоров'я

§ 149. Право на соціальний захист і достатній життєвий рівень

§ 150. Поняття "соціальне страхування" та "соціальне забезпечення"

§ 151. Закон України "Про пенсійне забезпечення"

§ 152. Інші види соціальної допомоги

§ 153. Право на охорону здоров'я

§ 154. Закон України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"

 

Тема 27. Фінансове законодавство

§ 155. Відносини, які регулюються фінансовим законодавством

§ 156. Державний бюджет України

§ 157. Поняття податку

§ 158. Банки. Довірчі товариства

 

Тема 28. Законодавство про підприємницьку діяльність

§ 159. Основні організаційні форми підприємницької діяльності

 

Тема 29. Екологічне законодавство

§ 160. Загальна характеристика законодавства про охорону навколишнього середовища

§ 161. Екологічні права та обов'язки природокористувачів

§ 162. Червона книга України

 

Тема З0. Земельне законодавство

§ 163. Загальна характеристика Земельного кодексу України

§ 164. Право власності на землю

§ 165. Оренда землі

§ 166. Охорона земель

§ 167. Порядок вирішення земельних спорів

 

Тема 31. Адміністративне законодавство

§ 168. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Кодекс України про адміністративні правопорушення

§ 169. Адміністративні стягнення та адміністративна відповідальність

 

Тема 32. Кримінальне законодавство

§ 170. Загальна характеристика Кримінального кодексу України

§ 171. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів

§ 172. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця

§ 173. Співучасть у вчиненні злочину

§ 174. Мета і види кримінального покарання. Обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність

§ 175. Поняття неосудності       376

§ 176. Особливості відповідальності неповнолітніх

§ 177. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

§ 178. Амністія і помилування

§ 179. Види злочинів. Відповідальність за окремі злочини

Література


Tue, 18 Jan 2011 20:24:18 +0000
ПРОГРАМА З ОСНОВ ПРАВОЗНАВСТВА

1. Держава та право

Основні теорії походження держави і права. Поняття й ознаки держави. Поняття функцій держави. Внутрішні й зовнішні функції держави. Класифікація держав за їхньою формою (форми правління, форми державного устрою, політичні режими). Держави, які існували на території сучасної України.

Поняття й ознаки права. Право — особливий вид соціальних норм. Форми (джерела) права. Поняття і структура правовідносин.

Поняття законодавства, його система. Відмінність між правом і законом. Конституції, закони і підзаконні акти. Питання, які визна­чаються (встановлюються) виключно законами України. Мета і форми систематизації нормативно-правових актів.

Поняття системи права. Поділ права на галузі, правові інсти­тути та правові норми. Загальна характеристика основних галу­зей права України.

Поняття й основні ознаки правової держави. Головні напрями формування правової держави в Україні.

Поняття, причини і види правопорушень. Поняття і види юри­дичної відповідальності. Підстави і цілі юридичної відповідальності.

2. Конституційне законодавство України

Закріплення державного, народного й національного сувереніте­ту в Декларації про державний суверенітет України. Акт прого­лошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Питання правонаступництва України.

Конституція України — Основний Закон держави. Конститу­ційна форма правління, державного устрою й політичного режиму України. Державна символіка України. Державна мова в Україні. Конс­титуційний статус мов національних меншин.

Поняття громадянства України. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин". Набуття громадянства України. Припинення громадянства України.

Конституційні права та свободи людини і громадянина. Конс­титуційні обов'язки людини та громадянина. Рівноправність гро­мадян. Міжнародні стандарти в галузі прав людини.

Конституційне закріплення права на освіту. Гарантії права на освіту в Законах України "Про освіту" та "Про загальну середню освіту".

Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації' відповідно до законодавства України. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.

Конституційний обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Поняття загального військового обов'язку.

Поняття та форми здійснення народного суверенітету. Без­посередня й представницька демократія. Поняття референдуму і види референдумів в Україні. Конституційне регулювання прове­дення референдумів в Україні. Засади виборчого права й види вибор­чих систем. Виборча система України.

Конституційний принцип поділу державної влади. Система орга­нів державної влади за Конституцією України.

Правовий статус і повноваження Верховної Ради України. Ви­бори народних депутатів, статус народних депутатів України. Упов­новажений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата України.

Президент України, його правовий статус і повноваження. Рада національної безпеки і оборони України. Кабінет Міністрів України: склад, порядок формування, повноваження. Центральні органи вико­навчої влади в Україні. Місцеві органи виконавчої влади.

Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядуван­ня в Україні.

Судова влада в Україні. Конституційний Суд України. Система судів загальної юрисдикції за конституцією і законодавством Ук­раїни.

Поняття правоохоронних органів. Система правоохоронних орг­анів в Україні, їхні завдання. Правовий статус міліції. Правовий статус Служби безпеки України.

Генеральна прокуратура України, її повноваження за Консти­туцією України. Місце адвокатури у захисті прав людини.

 

3. Окремі галузі законодавства України

Цивільне законодавство. Загальна характеристика Цивільного кодексу України. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учас­ники цивільних правовідносин. Поняття юридичної особи. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної діє­здатності.

Особисті немайнові права громадян та їх захист. Майнові пра­ва громадян і юридичних осіб.

Право власності та його конституційний захист. Форми влас­ності в Конституції України. Інтелектуальна власність.

Поняття цивільно-правової угоди і цивільно-правового договору. Види цивільно-правових договорів. Договір купівлі-продажу. Договір майнового найму (оренди). Договір позики. Договір дарування.

Поняття спадщини. Спадкування за законом і за заповітом. Право на обов'язкову частку спадщини.

Житлове законодавство. Загальна характеристика Житлового кодексу України. Право громадян на житло і форми його реалізації. Договір найму житлового приміщення. Правове регулювання прива­тизації державного житлового фонду.

Сімейне законодавство. Загальна характеристика Сімейного кодексу України. Поняття шлюбу, умови і порядок його укладення. Підстави і порядок розірвання шлюбу. Визнання шлюбу недійсним. Майнові права подружжя. Взаємні права й обов'язки батьків та дітей. Позбавлення батьківських прав. Опіка і піклування. Усиновлення (удо­черіння).

Трудове законодавство. Загальна характеристика Кодексу про працю України. Поняття, сторони та зміст трудового договору. Трудові правовідносини. Колективний договір. Умови та порядок прий­няття на роботу. Порядок припинення трудового договору з ініціа­тиви працівника. Порядок припинення трудового договору з ініціа­тиви власника або уповноваженого ним органу.

Робочий час і його види. Скорочений та неповний робочий час. Поняття і види часу відпочинку. Робочий час і час відпочинку непов­нолітніх.

Трудова дисципліна. Правила внутрішнього трудового розпо­рядку. Види дисциплінарних стягнень. Порядок накладання і зняття дисциплінарних стягнень. Відповідальність за прогул. Відповідаль­ність за появу на роботу у нетверезому стані. Матеріальна відпо­відальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству. Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів.

Законодавство про соціальний захист і охорону здоров'я.

Поняття соціального страхування та соціального забезпечення. Види пенсій за законодавством України. Види соціальної допомоги сім'ям з дітьми. Юридичні гарантії права на охорону здоров'я.

Фінансове законодавство. Поняття податку та його види. Прибутковий податок з громадян.

Законодавство про підприємницьку діяльність. Поняття підприємницької діяльності. Основні організаційно-правові форми під­приємницької діяльності.

Екологічне законодавство. Загальна характеристика законо­давства на охорону навколишнього природного середовища. Еколо­гічні права та обов'язки громадян. Права та обов'язки власників природних ресурсів і природокористувачів. Червона книга.

Земельне законодавство. Загальна характеристика Земель­ного кодексу України. Право власності на землю. Оренда землі. Порядок вирішення земельних спорів.

Адміністративне законодавство. Відносини, які регулюють­ся адміністративним правом. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення. Поняття адміністра­тивного проступку. Види адміністративних стягнень. Адміністра­тивна відповідальність неповнолітніх.

Кримінальне законодавство. Загальна характеристика Кри­мінального кодексу України. Поняття і ознаки злочину. Стадії вчи­нення злочину. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця. Співучасть у вчиненні злочину. Види кримінальних покарань. Понят­тя неосудності. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.


Tue, 18 Jan 2011 20:31:31 +0000
БІЛЕТИ З ОСНОВ ПРАВОЗНАВСТВА

 

Білет № 1

Виникнення або походження держави.

Поняття Конституції і загальна характеристика Конс­титуції України,  1996.

Поняття, сторони і зміст трудового договору.

 

Білет № 2

Поняття, основні ознаки і визначення держави.

Утворення держави України.

Порядок прийняття на роботу.

 

Білет № З

Поняття і класифікація функцій держави.

Правонаступність України.

Трудові правовідносини: поняття і структура.

 

Білет № 4

Характеристика внутрішніх функцій Української держави.

Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р.

Особливості прийняття на роботу неповнолітніх.

 

Білет № 5

Характеристика зовнішніх функцій Української дер­жави.

Конституційні соціально-економічні права громадян.

Загальні підстави припинення трудового договору.

 

Білет № 6

Поняття форми держави і її елементи.

Конституційні політичні права і свободи громадян.

Порядок припинення трудового договору з ініціа­тиви працівника.

 

Білет № 7

Поняття, види і характеристика монархій.

Конституційні особистісні права громадян.

Порядок припинення трудового договору з ініціа­тиви власника або уповноваженого ним органу.

 

Білет № 8

Поняття, види і характеристика республік.

Конституційні культурні (духовні) права громадян.

Робочий час і його види.

 

Білет № 9

Поняття, види і характеристика форм адміністра­тивно-територіального устрою.

Конституційні обов'язки громадян України.

Скорочений та неповний робочий час.

 

Білет № 10

Поняття, види і характеристика політичного держав­ного режиму.

Рівність конституційних прав і свобод громадян.

Поняття і види часу відпочинку.

 

Білет № 11

Форма правління та адміністративно-територіальний устрій України.

Поняття громадянства і порядок набуття громадян­ства України.

Відпустка як вид часу відпочинку.

 

Білет № 12

Поняття та основні ознаки (принципи) правової дер­жави.

Право на освіту за законодавством України.

Робочий час і час відпочинку неповнолітніх.

 

Білет № 13

Поняття і види соціальних норм.

Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації за законодавством України.

Правовий статус іноземців в Україні.

Білет М 14

Поняття, основні ознаки і визначення правових норм.

Право громадян на свободу світогляду і віроспові­дання за законодавством України.

Охорона праці неповнолітніх.

 

Білет № 15

Поняття, основні ознаки і визначення права.

Конституційний обов'язок захисту Вітчизни.

Трудова дисципліна. Види дисциплінарної відпові­дальності.

 

Білет № 16

Поняття і види правовідносин.

Порядок відбуття військової служби за законодавст­вом України.

Права та обов'язки працівника.

 

Білет №17

Структура правовідносин: суб'єкти, об'єкти і зміст.

Державна мова в Україні. Статус мов національних меншин.

Відповідальність за прогул і за появу на роботі в нетверезому стані.

 

Білет № 18

Форми і джерела права України.

Поняття і види референдумів в Україні.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству.

 

Білет № 19

Поняття юридичного закону і його види.

Право законодавчої ініціативи.

Розгляд індивідуальних трудових спорів.

 

Білет № 20

Виборча система України.

Право громадян на соціальний захист.

Поняття кримінального злочину.

 

Білет № 21

Поняття і види систематизації нормативно-правових актів.

Порядок і організація проведення виборів народних депутатів України.

Види пенсій за законодавством України.

 

Білет № 22

Поняття галузі права. Загальна характеристика га­лузей права.

Порядок обрання Президента України (Закон Украї­ни від 05.03.1999 p.).

Загальна характеристика цивільного права.

 

Білет № 23

Поняття і види правопорушень.

Громадяни — учасники цивільних правовідносин.

Поняття кримінальної відповідальності і види пока­рань за Кримінальним кодексом.

 

Білет № 24

Поняття і види юридичної відповідальності.

Система державних органів України за Конститу­цією України.

Статус біженців в Україні.

 

Білет № 25

Підстави юридичної відповідальності.

Верховна Рада України і її повноваження.

Поняття і загальна характеристика договору купівлі-продажу і його види.

 

Білет № 26

Правовий статус народного депутата України.

Відповідальність неповнолітніх за Кримінальним ко­дексом.

Поняття шлюбу, порядок і умови його укладання.

 

Білет № 27

Президент України і його повноваження.

Поняття і характеристика цивільних правовідносин.

Поняття і види хуліганства.

 

Білет № 28

Кабінет Міністрів України: склад, порядок форму­вання і повноваження.

Цивільна правоздатність і дієздатність громадян.

Поняття неосудності.

 

Білет № 29

Місцеве самоврядування в Україні.

Поняття юридичної особи і її правосуб'єктність (пра­воздатність і дієздатність).

Охорона праці неповнолітніх.

 

 

Білет № ЗО

Місцеві органи виконавчої влади.

Особисті немайнові права громадян та їх захист.

Кримінальна відповідальність за розкрадання дер­жавного, колективного чи індивідуального майна.

 

Білет № 31

Система судових органів України.

Поняття, значення і види строків позовної давності.

Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів.

 

Білет № 32

Прокуратура України в системі державних органів і її повноваження за Конституцією України.

Поняття права власності і форми власності за зако­нодавством України.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

 

Білет № 33

Правовий статус особи і громадянина.

Поняття і види цивільних договорів.

Поняття заповіту і спадкування за заповітом.


Tue, 18 Jan 2011 20:32:20 +0000
ПЕРЕДМОВА

Посібник з правознавства має на меті у загальному вигляді і в доступній формі ознайомити молодих людей, зокрема учнів і всіх, хто бажає набути базового рівня правових знань, з основами теорії держави та права, державного ладу і правової системи України. Водночас він розрахований на абітурієнтів, які скла­датимуть вступні іспити з основ правознавства до юридичних навчальних закладів, а також на студентів які вивчають право в неюридичних навчальних закладах і на факультетах.

Структурно посібник відповідає програмі з основ правознав­ства, рекомендованій Міністерством освіти і науки України для абітурієнтів юридичних навчальних закладів.

У посібнику враховані вимоги програми з основ правознав­ства для навчальних закладів загальної середньої освіти.

Ряд актуальних у сучасному суспільстві тем і питань ви­ходять за межі шкільної програми з правознавства.

Видання базується на чинному законодавстві України, зокре­ма бере до уваги норми Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 p., Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 p., Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 p., Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 p., Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. та ін.

Автори посібника акцентують увагу на питаннях, що мають найбільше практичне значення в реальному сучасному житті, сприяють вирішенню конкретних життєвих ситуацій, моральному вихованню молоді.

Посібник дає загальну характеристику основних теорій похо­дження держави і права, розкриває поняття держави і права, розглядає основи таких галузей законодавства, як конституційне, цивільне, житлове, сімейне, трудове, соціальне, фінансове, еколо­гічне, земельне, адміністративне, кримінальне, законодавства про підприємницьку діяльність.

У процесі підготовки посібника автори прагнули до об'єк­тивності, висвітлення матеріалу з позицій гуманізму, керувались конституційним принципом політичної та ідеологічної багатома­нітності життя, відчуттям відповідальності за правове і моральне виховання молодих людей.

В.Г.Гончаренко

академік Академії правових наук України


Tue, 18 Jan 2011 20:40:51 +0000
Розділ І ДЕРЖАВА І ПРАВО Тема 1 РОЛЬ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В СУСПІЛЬСТВІ. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

§ 1. Держава та право як закономірний результат розвитку цивілізації

Цивілізація (від лат. civilis — гідний, вихований) ха­рактеризує рівень розвитку суспільства, матеріальної і ду­ховної культури. Атрибутами цивілізації є держава і пра­во, що виникли в процесі еволюції суспільства.

Під суспільством розуміють сукупність форм сумісної діяльності людей, які склалися в процесі історичного роз­витку людства. Передумовою виникнення суспільства є різноманітні зв'язки і відносини, що виникають між людь­ми в процесі їх життєдіяльності. На певному етапі люди усвідомлюють, що в них є постійні спільні потреби та інтереси і що для їх задоволення необхідні сумісні зу­силля. Саме переважно на цих засадах і утворюється суспільство.

З моменту виникнення суспільство вимагає регулю­вання та управління, потреба в яких значно зростає з появою класів і виокремленням різних видів господарської і духовної діяльності. У цей час закінчується бездер­жавний період розвитку суспільства, виникають держава і право, що є нероздільними і свідчать про більш високий ступінь суспільного розвитку. Держава і право стають складним і універсальним інструментом регулювання від­носин між окремими людьми, особою і суспільством, між окремими суспільними групами.

Держава і право можуть забезпечувати панування од­ного класу над іншими, але можуть здійснювати захист суспільства  і   кожної  особистості   від   зловживань   з   боку сильнішого, гарантувати суспільне життя на основі прав людини. Держава і право можуть бути ефективною про­тидією сваволі, анархії і безладдю, сприяти розвиткові господарства і культури. Право може втілювати вищу доцільність щодо меж поведінки людей. У такій же мірі, в якій держава і право перетворюються із засобів обслу­говування інтересів окремих соціальних груп на засоби задоволення загальносоціальних потреб, інтересів і запитів усього суспільства й одночасно кожного з його членів, можна розглядати державу і як суспільно-історичну цін­ність.

Проте держава і право породжуються суспільством і відбивають його недоліки й суперечності. Держава і право не можуть бути предметом ідеалізації, їх роль у суспіль­стві за різних часів на різних континентах далеко не однакова.

 


§ 2. Роль держави і права як атрибутів політичної влади.

Держава, право і соціальна справедливість

У загальному розумінні влада — це відносини залеж­ності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим. Тому влада є цілеспрямованим впливом тих, хто має владу (суб'єкт влади), на тих, на кого ця влада спрямована (об'єкт влади).

Слід зазначити, що владні відносини виявляються ли­ше в тому разі, якщо суб'єкт і об'єкт перебувають у відносинах панування і підкорення. Влада має багато різ­новидів: батьківська, релігійна, економічна, політична, дер­жавна тощо. Оскільки влада здійснюється в суспільстві, поширюється на людей і має на меті регулювання певних відносин між ними, то її називають соціальною.

Держава і право перебувають у нерозривному зв'язку з політичною владою, а державна влада може розглядатися як різновид політичної влади. Політика — особливий вид людської діяльності, участь у справах суспільства і дер­жави. У ній знаходять своє відображення питання взаємо­відносин між класами і соціальними групами, проблеми партійної боротьби, відносин між різними національнос­тями, між державами (зовнішня політика) тощо.

Ядром політики є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Державна влада як різновид політичної влади втілюється в державно-правових інститутах і призначається для регулювання суспільних відносин. Державна влада носить офіційний публічний характер. У межах країни вона є найвищою, повною, верховною і незалежною.

Державна влада має свої особливості:

здійснюється від імені держави;

впроваджується в життя силою держави;

регламентується за допомогою права і здійсню­ється в офіційно встановлених межах і лише певними засобами.

Верховенство державної влади виявляється в її універ­сальності (її владна сила поширюється на все населення і всі громадські організації країни), в її повноваженнях (державна влада може відмінити будь-який прояв іншої суспільної влади), а також в наявності таких засобів впли­ву, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (напри­клад, монополія законодавства, правосуддя).

У демократичному суспільстві державна влада набуває форми народовладдя. її першочерговими завданнями ста­ють: втілення свободи і справедливості у відносинах учас­ників суспільного життя; захист та охорона прав і закон­них інтересів особи та родини (сім'ї); функціонування державних органів на основі права; реалізація повнова­жень держави не лише через примус, а й через силу громадської думки; забезпечення рівних для всіх мож­ливостей у сферах життєдіяльності людей, на базі принци­пів соціальної справедливості, гуманізму і загального блага.

З давніх-давен людство мріяло про державу соціальної справедливості. Ці мрії знайшли відбиток у творах Пла-тона, Аристотеля, Фоми Аквінського, Т.Мора, Т.Кампа-нелли, А.Сен-Сімона, Ш.Фурье, О.Герцена, М.Драгоманова, С.Булгакова, П.Флоренського та багатьох інших мислителів.

У загальнофілософському розумінні справедливість — це розподіл блага і зла між людьми, зокрема співвідно­шення між роллю окремих особистостей в житті суспіль­ства та їх соціальним становищем, працею і винагородою, вчиненим діянням і віддачею, достоїнством людини та її суспільним визнанням, між правами та обов'язками, зло­чином і покаранням.

Справедливість має бути одним з основних принципів правосуддя. Взаємопов'язаність права і справедливості на­дає справедливості соціально-правової спрямованості.

Соціальна справедливість вимагає від держави і права забезпечення не класового або групового мотивів нав'я­зування всьому суспільству волі певного класу чи певної соціальної групи, а здійснення загальносуспільних інте­ресів, гарантування всім громадянам гідного існування, всебічної підтримки чесної праці, морального та фізичного здоров'я населення та збереження навколишнього при­родного середовища.


§ 3. Основні теорії походження та сутності держави і права

На сьогодні серед науковців-юристів, істориків, філо­софів, етнографів та інших вчених немає одностайності в поглядах на причини виникнення держави і права. Зде­більшого виникнення держави і права пов'язується з еко­номічними та соціальними чинниками, з майновою нерів­ністю і з появою класів.

У науку така теорія походження держави ввійшла під назвою соціально-класової теорії.

Згідно з цією теорією найважливіші зміни в житті первіснообщинного ладу були пов'язані з істотними зміна­ми в економічному житті тогочасного суспільства, яке поступово переходило від привласнювального господарю­вання (мисливства і збирання) до господарювання вироб­ничого, до одержання надлишкового продукту. Людина стала виробляти більшу кількість продуктів, ніж було необхідно для підтримання її життя. Виникали реальні умови для експлуатації чужої праці та майнової і со­ціальної диференціації.

Цей період характеризується трьома великими розпо­ділами праці:

відокремленням скотарства від землеробства;

відокремленням ремесел від землеробства;

виділенням особливого прошарку людей,  зайня­тих лише обміном продуктів.

Перший великий розподіл праці сприяв першому ве­ликому розподілу суспільства на два класи — вільних і рабів; другий великий розподіл спричинив поглиблення майнової нерівності серед вільних; третій викликав появу класу посередників-купців, зайнятих лише обміном про­дуктів.

Суспільство розкололося на групи людей (класи) з різним майновим станом і різними, подекуди протилеж­ними, інтересами. З'являється об'єктивна необхідність у новій організації, здатній вирішувати проблеми і кон­флікти в суспільстві. На зміну відносинам на первісно­общинному рівні приходить держава. Органи родового (об­щинного) управління замінюються органами державного апарату, виникає державна влада, яка виступає захис­ником панівних верств суспільства. Державна влада поши­рюється на всіх, хто проживає на визначеній кордонами території, незалежно від національності, й виступає як офіційний представник суспільства.

Водночас із виникненням держави відбувається процес формування права. Правила поведінки, що існували, ста­ють непридатними у класовому суспільстві. Спочатку пра­во складалося із звичаїв та окремих судових рішень, яким панівний клас надавав значення загальнообов'язкових норм. Згодом, із становленням і зміцненням центральних органів державної влади, основним засобом формування правової системи стають акти (офіційні документи, що містять правила поведінки), які видаються цими органами і вира­жають інтереси домінуючих у країні верст суспільства.

Згідно із класовим соціально-економічним вченням, кожному типу виробничих відносин відповідає історичний тип держави і права з характерними рисами та особли­востями. Виробничі відносини — це категорія, що харак­теризує відносини між людьми в процесі суспільного ви­робництва: відносини власності, виробництва, обміну, роз­поділу і споживання матеріальних благ.

Найчастіше визначаються такі історичні типи держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний, сучасний. За різних часів у різних країнах існували також держави перехідного періоду.

Рабовласницький тип держави і права характеризу­ється наступними ознаками:

поділ суспільства на вільних і рабів;

відсутність у рабів елементарних людських прав {розмовляючі знаряддя);

панівна роль великих землевласників та війсь­кової верхівки;

зневажання фізичної праці, що визнавалася та­ланом рабів;

переважно автократичний та олігархічний харак­тер політичних режимів.

 

Феодальному  типу  держави  і   права  притаманні   такі риси:

власність феодалів на землю закріплена у фео­дальному праві, яка складає основу суспільства;

закріплення у праві майнової та особистої за­лежності від феодалів-землевласників;

правове закріплення поділу суспільства на стани, належність до яких визначалася самим фактом народження;

набуття багатими містами права на самовряду­вання;

створення станових представницьких органів (пар­ламентів, земських соборів);

закріплення ієрархії взаємовідносин сюзерен — васал у середовищі дворянства;

вплив церковного (канонічного) права на суспіль­не та особисте життя;

найпоширеніша форма правління — монархія.

 

Характерними рисами держави буржуазного типу є:

правове закріплення формальної рівності грома­дян перед законом;

проголошення принципу законності;

визнання особистих і політичних прав людини;

проголошення свободи, недоторканності й непо­рушності приватної власності;

зосередження основних зусиль держави на функ­ціях охорони приватної власності та боротьби проти загальнокримінальної злочинності;

скасування дворянських та інших станових при­вілеїв;

процес зрощення державного апарату з фінансо­вими монополіями;

множинність форм правління (парламентська мо­нархія, парламентська і президентська респуб­ліка та ін.).

 

Соціалістичному типу держави і права (на прикладі СРСР) притаманні такі характерні риси:

проголошення диктатури пролетаріату, що посту­пово переростає у загальнонародну державу;

заперечення принципу розподілу державної вла­ди і закріплення керівної ролі комуністичної партії;

скрщійне закріплення марксистсько-ленінської ідео­логії як панівної і єдиної в країні;

правове закріплення переваги інтересів держави над інтересами особистості;

заборона приватної власності та підприємництва;

монополія державної власності в господарстві країни;

проголошення однією з головних функцій дер­жави охорону соціалістичної власності;

юридичне закріплення обов'язку громадян пра­цювати;

акцентування уваги на забезпеченні соціально-економічних прав громадян.

Однак масові репресії, голодомори, які мали місце за часів радянської влади, жорстке обмеження релігійної ді­яльності та нехтування значенням релігії у суспільстві, заборона трудової приватної власності, недооцінка куль­турних і національних традицій народів, обмеження сво­боди слова, зародження в надрах державного і партійного апарату номенклатурної буржуазії та інші негативні явища значною мірою дискредитували ідею соціалістичної дер­жави.

У цьому аспекті варта уваги думка М.Бердяєва: "У ко­мунізмі є здорове, вірне і цілком збіжне із християнством розуміння життя кожної людини як служіння надосо-бистісній меті, як служіння не собі, а великому цілому. Але ця правильна ідея спотворюється запереченням самостійної цінності і гідності кожної людської особистості, її духовної свободи".

Найдетальніше соціально-класова теорія розроблена в творах Л.Моргана, Ф.Енгельса, К.Маркса, В.Леніна.

Радикальні теоретики цього напрямку дотримувались тактики зміни буржуазного ладу на соціалістичний шля­хом збройної революційної боротьби. Визначаючи саме та­кий метод досягнення мети — побудови справедливого соціального ладу, вони проігнорували як історичний досвід (криваві наслідки французької революції 1789 року та ін.), так і наслідки знецінення принципів християнської мо­ралі.

В Україні більшою або меншою мірою прихильність до цієї теорії виявляли видатний політичний діяч і історик М.П.Драгоманов, вчений-мислитель С.Л.Подолинський, Леся Українка, відомий письменник і політик В.К.Винниченко та ін.

З точки зору М.П.Драгоманова, "...політична форма держави є річчю цілком другорядною порівняно із со­ціально-економічними відносинами", а, "...певні форми ко­лективізму, навіть комунізму рішуче насуваються на жит­тя всіх цивілізованих народів". С.Л.Подолинський ставив за мету знищення революційним шляхом існуючого ладу, завоювання політичної влади трудящими і утворення со­ціалістичної республіки, в основі якої мали стати община, що сама вершитиме "суд і правду".

У XX ст., а особливо в другій його половині, у бур­жуазних державах і буржуазному праві відбуваються змі­ни: зростає чисельність державного апарату і збільшується його вплив на життя країни; посилюється роль партій і громадських організацій, зростає роль держави у пере­розподілі прибутків на користь соціально незахищених верств населення: за громадянами визнаються не лише політичні, але й соціально-економічні права. До держав, де відбуваються такі зміни, нерідко застосовуються поняття демократичні сучасні держави.

Окрім викладеної вище соціально-класової теорії похо­дження держави і права, поширені також: теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, теорія насильства, конвергенції, космічна та інші теорії.

Теологічна (релігійна) теорія

Пояснює походження кожної держави і права божест­венною волею. Це обґрунтовує їх вічність, непорушність і святість. Відомими представниками цієї теорії у середньо­вічній Європі були богослови і мислителі Аврелій Августін і Фома Аквінський. У XX ст. палкий послідовник Фоми Аквінського відомий католицький філософ і професор Жак Марітен, виступаючи проти капіталізму і буржуазної де­мократії, протиставляє їм християнську демократію. Істин­не буття, за Ж.Марітеном, — це духовний світ, а держа­ва — це реальність другого порядку, підпорядкована ду­ховному світові й залежна від нього.

Ця теорія багатоаспектна, за наших часів поширена також і в багатьох мусульманських країнах.

Згідно з теологічною теорією, існує вищий божествен­ний закон, який має лежати в основі права, створюваного державою. Прихильники цієї теорії пов'язують розвиток держави і права з діяльністю релігійних діячів, дотри­манням релігійних канонів або орієнтацією держави і права на божественні начала.

З точки зору прихильників цієї теорії існування як у минулому, так і у наш час антигуманних, несправедливих, з погляду віри, режимів не протирічить їй, бо релігія не заперечує існування добра і зла у земному бутті.

Патріархальна теорія

Сутність цієї теорії полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї, є результатом розростання сім'ї. Сім'я, як початковий осередок суспільного життя, розростається у плем'я, а плем'я — у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми під­даними. Піддані мають підкорятися своєму монархові, мо­нарх — проявляти щодо них батьківську турботу. Представ­никами цієї теорії були Арістотель і Платон. Розглядаючи суспільні відносини у державі як аналогію сімейних від­носин, Платон виступав проти поділу суспільства на бід­них і багатих, проти права приватної власності. Як має бути мудрим глава сім'ї, так і мудрими мають бути правителі держави. Платон стверджував, що до тих пір, поки філософи не стануть царями у державі або царі й законодавці не стануть філософами, тобто поки обидві сили — політика і філософія — не зіллються, до тих пір не буде кінця бідам держави. Прихильне ставлення до патріархальної теорії було в Україні у історика, філософа і громадського діяча М.Драгоманова. В Росії цієї теорії дотримувався найвідоміший теоретик народницького руху М.Михайловський.

 

Договірна теорія

Згідно з цією теорією держава виникає внаслідок укла­дення між людьми суспільного договору — добровільної угоди для забезпечення спільної справедливості. Держава має забезпечувати безпеку громадян та охорону їхньої власності. Таким же шляхом створюється і право, яке з погляду прихильників цієї теорії має природний характер: кожна людина наділена невід'ємними правами, набутими від природи. У разі порушення правителями умов договору і природних прав людини народ має право замінити пра­вителів. Представниками цієї теорії були Т.Гоббс в Англії, Г.Гроцій у Голландії, Ж.-Ж.Руссо у Франції, О.Радищев у Росії, ректор Київського університету св. Володимира К.Не-волін та ін.

Психологічна теорія

За цією теорією причини виникнення держави кри­ються у властивостях психіки людей. Психіці переважної частини людей притаманна потреба покорятися видатним особистостям, залежати від еліти суспільства. Залежність членів роду, племені від старійшин і вождів згодом закріп­люється в праві. На чолі держави мають стояти особис­тості, наділені особливою волею і талантом керівництва.

Одним із представників цієї теорії був професор Київ­ського університету св. Володимира, а згодом Варшавсь­кого університету Л.Петражицький.

Теорія насильства

Ця теорія пояснює виникнення держави завоюванням одними племенами, народами інших. Переможці перетво­рюються на панівні касти, стани, класи, а переможені — на рабів, підневільних тощо. Для утримання поневолених у покорі, для управління ними необхідна держава — як апарат, створюваний переможцями для керування пере­моженими. Отже, держава, за цією теорією, — не резуль­тат Божого провидіння, а породження ворожнечі, переваги грубої сили, війни й насильства. Ідеологічними підва­линами даної теорії певною мірою можна вважати філо­софію Ф.Ніцше, який пропагував ненаситне прагнення до влади, культ грубої сили, зверхність арійців, підкорення слабких народів та ін.

Представниками цієї теорії були австрійський право­знавець і соціолог другої половини XIX — початку XX ст.

Л.Гумплович, який стверджував, що у знищенні і підко­ренні слабких проявляється природний закон боротьби за існування, а також німецький правознавець і філософ цього ж періоду Є.Дюрінг, на думку якого відносини між індивідами з'ясовуються шляхом насильства, так званої "робінзонади". Прихильно ставилися до теорії прибічники нацизму і расизму, вони проголошували насилля найваж­ливішим чинником розвитку, а гуманізм — виправданням слабовілля.

Теорія конвергенції

У пошуках відповіді на історичну перспективу роз­витку держави і права чимало дослідників другої половини XX ст. зверталися до так званої теорії конвергенції (від лат. convergentio — зближення, сходження). За цією тео­рією, в ході історичного розвитку поступово зникають істотні відмінності між капіталізмом і соціалізмом і відбу­вається їх зближення, злиття. Кожна система запозичує в іншої усе найкраще і ліквідує негативні економічні, полі­тичні, правові та інші моменти своєї державності. Пред­ставники теорії — російський емігрант, професор Гарвард­ського університету П.Сорокін, американський соціолог, економіст, історик Х.Ростоу. Певною мірою з цією теорією збігаються погляди відомого українського вченого, народ­ного депутата України професора М.Павловського, який у книзі "Шлях України" обґрунтовує ідею "соціалізованого капіталізму".

Космічна теорія

Поява держави за цією теорією пояснюється втручан­ням інопланетних цивілізацій.

Анархізм (від грецьк. "безвладдя")

У XIX—XX ст. набуває поширення теорія анархізму. Представники цієї теорії виступали і виступають за макси­мальне обмеження, або навіть знищення всякої державної влади і приватної власності, за створення федерації дріб­них автономних асоціацій (об'єднань) виробників. Різно­видністю анархізму є анархо-синдикалізм, в теорії якого передбачається передача всієї влади в суспільстві проф­спілкам. Основними провідниками анархістських ідей були М.Штірнер, П.Ж.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін. Ідею анархізму в Україні прагнув втілити Н.Махно.

 

Слов'янофільська теорія

В основу цієї теорії покладено ідею самобутності су­спільного і державного розвитку слов'янських народів. Погляди представників слов'янофільського напрямку су­спільної думки в XIX—XX ст. засновувались на проти­ставленні ідеології слов'янських народів, яким притаманні релігійність, "єдність духу" відчуттів і розуму, колек­тивізм, любов до ближнього, ідеології народів Західної Європи, яким притаманні індивідуалізм, раціоналізм, роз­судливість, культ матеріального прогресу. Найвищою духо­вною цінністю слов'ян, що обумовлює характер їхньої державності, слов'янофіли вважали "соборність", тобто по­єднання свободи і єдності багатьох людей на основі їх спільної любові до одних і тих же абсолютних цінностей, якими є вчення православної церкви та її святих отців.

Слов'янофіли заперечували як революційний соціалізм, так і буржуазну демократію з її "фабричними відноси­нами" та "формально-логічною законністю". За поглядами слов'янофілів, на Заході держава виникла на основі на­сильства і завоювання, а в Древній Русі — внаслідок "природнього розвитку національного життя". Слов'янські держави минули період жорстокого рабовласницького су­спільства. Для слов'янофілів характерна ідеалізація суспіль­ного ладу Київської Русі та общинного способу життя.

Слов'янофільство виступає як антипод орієнтації су­спільної думки на західноєвропейський (буржуазний) шлях соціального розвитку. Теоретики слов'янофільства в захід­ному світі вбачають культ індивідуалізму під виглядом "загальнолюдських цінностей", пріоритет матеріального над духовним, масовий егоїзм і раціоналізм. Водночас, сло­в'янофіли не заперечують необхідності запозичення кра­щих надбань західних країн.

Державна влада, на їхню думку, має бути централізо­ваною, а народу необхідно надати можливість вирішувати питання місцевого самоврядування, місцевих проблем гос­подарського, культурного і соціального життя.

Політичні свободи, вважають вони, є відносним і нега­тивним явищем, а справжнє завдання держави — творити правосуддя, стежити за моральністю і святістю законів, охороняти гідність людини, сприяти землеробській праці, общинному землеволодінню і, таким чином, слугувати не тимчасовим, а вічним цілям. Слов'янофіли виступають прихильниками переважно монархічних форм державного правління.

Слов'янофіли не проповідували ворожнечі до інших народів, вважаючи за слов'ян всіх — не за ознаками походження по крові, а за умов сприйняття духовних цінностей православної цивілізації. В.Соловйов писав, що необхідно застосовувати заповідь Ісуса Христа "Люби ближ­нього, як самого себе" також і до спілкування націй: "Люби всі інші народи, як свій власний".

Слов'янофільські ідеї були характерними для О.Хо­м'якова, братів І.Киреєвського і П.Киреєвського, К.Акса-кова і І.Аксакова, М.Данилевського, Ю.Самаріна, Ф.Досто-євського, С.Соловйова, В.Заньківського, М.Бердяєва та ін.

У сучасний період прихильними до ідей слов'яно­фільства в Росії є відомі письменники О.Солженіцин і В.Распутін; в Україні — філософ О.Ф.Базилюк. Першочер­говими завданнями слов'янських держав, вважають вони, є відновлення традиційних цінностей слов'ян, протистоян­ня "ринковій психології", надання пріоритету виробничій сфері над комерційною, зміцнення співробітництва сло-в'янських держав, створення заслону примітивній масовій культурі.


Tue, 18 Jan 2011 20:48:09 +0000
Тема 2 ДЕРЖАВА

§ 4. Поняття та ознаки держави

Держава є одним з найважливіших суспільних явищ. Протягом століть вчені-юристи, філософи, політики праг­нули дати визначення поняття держави та розкрити його сутність. Дати універсальне правове визначення держави для всіх епох і всіх країн важко. В сутності держави залежно від історичних умов на перший план можуть виходити або класовий початок, підґрунтя, або загаль-носоціальний (діяльність в загальнонаціональних інтере­сах). Проте, узагальнюючи спільні ознаки держав, різних за класовою сутністю, формою управління і функціями, можна зробити висновок, що держава — це певний спосіб організації суспільства, основний елемент політичної сис­теми.

Отже, держава — це особлива політико-територіальна організація влади, що має суверенітет, володіє спеціальним апаратом управління і примусу, здатна надавати своїм ве­лінням загальнообов'язкової сили і здійснювати керівницт­во суспільством.

Держава характеризується низкою ознак, що, по-пер­ше, відрізняють її від суспільної влади у додержавний період і, по-друге, підтверджують її особливість як основ­ного знаряддя здійснення політичної влади.

До найсуттєвіших із ознак держави можна віднести наступні.

Територія. Якщо у первісному суспільстві влада поши­рювалася на людей залежно від належності їх до того чи іншого роду, племені, то з появою держави вона діє на людей залежно від території проживання. Поширення дер­жавної влади лише на виокремленій кордонами частині земної кулі зумовлює адміністративно-територіальний по­діл: уся територія держави розбивається на адміністра­тивно-територіальні одиниці. У різних країнах адміністра­тивні одиниці називаються по-різному: область, округ, край, провінція тощо.

Суверенітет. Це політико-правова властивість держав­ної влади, яка охоплює:

а)         верховенство державної влади на території краї­ни, можливість самостійно вирішувати важливі

питання суспільного життя, встановлювати за­гальнообов'язкові для всіх членів суспільства пра­вила поведінки;

б)         єдність державної влади — тобто наявність у дер­жаві лише законодавчо встановлених державних

органів, відсутність будь-яких не передбачених законом паралельних структур влади;

в)         незалежність державної влади, що означає неза­лежність її на міжнародній арені.

У суспільно-політичній літературі застосовуються ще поняття — національний суверенітет (право націй на ство­рення власної держави) і народний суверенітет (здійснення народовладдя в державі).

Наявність публічної політичної влади, що виявляється в існуванні груп людей, які не приймають участі у вироб­ництві матеріальних благ, а здійснюють владні управ­лінські функції і здатні впливати на суспільні відносини шляхом застосування примусу.

Механізм держави — система державних організацій, які здійснюють функції та завдання держави (державні підприємства, установи і органи).

Наявність загальнообов'язкових правил поведінки — правових норм. Держава видає закони та інші акти, норми яких є загальнообов'язковими на всій території держави.

Система податків. Це збір коштів, які держава в певній пропорції збирає з населення, підприємств, орга­нізацій для утримання державного апарату, здійснення загальнокорисних цілей — фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, природоохоронних заходів тощо.

Держава є універсальною політичною формою орга­нізації суспільства, центральним елементом політичної сис­теми, тому що:

1)  у  кожній  країні  може  бути  багато  політичних організацій, а держава існує лише одна;

2)         лише держава може вирішувати будь-які загаль­носуспільні справи, а решта організацій вирішу­ють, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

3)         лише держава має право виступати від імені всього населення країни;

4)         лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов'язковими.

Термін "держава" може вживатись і в інших зна­ченнях. Так, інколи поняття "держава" ототожнюють з поняттям "країна", тобто з певною територією, що стано­вить єдність населення, історії, природних умов тощо.

 


§ 5. Внутрішні та зовнішні функції держави

Функціями держави є основні напрямки (сторони, ви­ди) діяльності держави всередині країни і на міжнародній арені для досягнення певних цілей.

Під цілями діяльності держави розуміється бажаний результат внутрішньої та зовнішньої політичної, економіч­ної та іншої діяльності держави. У функціях проявляється соціальне призначення держави.

Функції держави класифікуються по-різному. За озна­кою часу здійснення розрізняють функції постійні (підтри­мання правопорядку, оборона) та тимчасові (ліквідація на­слідків стихійного лиха), за сферами суспільного життя — економічні, соціальні, політичні, а також здійснювані у духовній сфері.

Залежно від напрямів діяльності щодо меж країни дер­жавні функції поділяють на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій належать напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культур­них та інших сторін життя суспільства.

Внутрішніми функціями Української держави є такі:

економічна (планування і прогнозування еконо­мічного розвитку, формування бюджету, встанов­лення системи податків);

культурно-виховна;

соціального обслуговування (фінансування охоро­ни здоров'я, пенсійне забезпечення, допомога без­робітним та ін.);

охорони та захисту всіх форм власності;

охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина;

екологічна (охорона, відновлення і поліпшення природного середовища);

інші.

Зовнішні функції — це основні напрямки діяльності держави за її межами у зносинах з іншими державами, міжнародними організаціями і світовим суспільством в цілому.

Зовнішні функції Української держави такі:

організація співробітництва з іншими державами, міжнародними організаціями і світовим суспіль­ством у цілому;

оборона від нападу ззовні, охорона державних кордонів;

підтримка миру і мирного співіснування держав, запобігання війнам, ліквідація зброї масового зни­щення;

екологічна;

участь у вирішенні інших світових глобальних проблем сучасності.

Внутрішні і зовнішні функції кожної держави тісно пов'язані, оскільки зовнішня політика держави значною мірою залежить від внутрішніх умов існування країни.

Основні методи здійснення функцій держави:

переконання — виховання населення у дусі необ­хідності сприяння виконанню функцій держави;

заохочення — пропаганда позитивного досвіду здійснення функцій держави та надання певних переваг колективам і особам, сприяють її здійс­ненню;

примус — можливість застосування або реальне застосування до суб'єктів, які утруднюють здійс­нення функцій держави заходів щодо притяг­нення їх до юридичної відповідальності.

 

Основними формами здійснення функцій держави є: правотворча (створення законів та інших правових актів), виконавча (реалізація правових норм, їх втілення в життя та контроль за їх виконанням), охоронна (скасування неза­конних актів, припинення неправомірних дій, відновлення законності та ін.).



 

 

§ 6. Форми держави

Форма держави — сутність трьох елементів: форми правління, форми державного устрою і політичного (дер­жавного) режиму.

1. Форма правління — це організація верховної дер­жавної влади, тобто порядок утворення вищих державних органів, їх компетенція та взаємовідносини між ними.

Для з'ясування форми правління слід встановити, як формуються вищі органи державної влади, яка їх струк­тура і обсяг владних повноважень, як вони взаємодіють з народом і один з одним.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верхов­ну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор, негус та ін.) і одержує її (владу), як правило, за спадкоємством і на все життя, а не на певний строк. Монарх не несе юридичної відповідальності за свої діяння.

Монархія буває необмеженою та обмеженою. За необме­женої монархії монарх ні з ким не ділить верховну владу і сам видає закони, призначає чиновників на вищі посади, творить вищий суд і управляє державою на свій розсуд.

Необмежена монархія була характерна для держав минулих епох, але як виняток збереглась і до наших днів (Саудівська Аравія).

Обмежена парламентська монархія — це монархія, за якої влада монарха суттєво обмежується конституцією. Реальна влада у країні належить парламенту та уряду, члени якого (міністри) підпорядковані парламенту. Монарх є символом єдності нації, народу, держави, він забезпечує стабільність суспільства, виконує представницькі функції. Таких монархій чимало у сучасному світі: Англія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Іспанія, Люксем­бург, Японія та ін.

Серед обмежених монархій виокремлюють дуалістичну монархію, якій притаманна подвійність (дуалізм) верховної влади: монарх зосереджує всю повноту виконавчої влади (він формує уряд, призначає і звільняє міністрів, які несуть відповідальність перед ним), а законодавча влада належить парламенту, який складається з обраних на­родом представників (депутатів). У сучасному світі така монархія є дуже рідкою (Марокко, Йорданія).

Ідеологом монархізму був відомий історик, соціолог, політик і публіцист В.К.Липинський, який в еміграції створив політичну організацію — український союз хлібо-робів-державників (УСХД). Метою УСХД було відновлення української держави у формі трудової монархії із спад­ковою гетьманською владою. Найвідоміша праця В.К.Ли-пинського — "Листи до братів-хліборобів".

Ознаками республіки є виборність вищих органів вла­ди і, як правило, колегіальність законодавчого органу. Республіки вже були у рабовласницьких і феодальних країнах (Афіни, Венеція, Псков, Новгород), але ця форма найбільш характерна для сучасних держав.

У наш час у республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню краї­ни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними, чиї права не обмежені на підставах, передбачених законом. Республіки бувають пар­ламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках:

президент обирається парламентом;

уряд формується з представників партій, що ма­ють більшість у парламенті;

уряд підзвітний парламенту й очолюється прем'­єр-міністром;

парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.

Такими республіками є Італія, ФРН, Молдова.

У президентській республіці:

президент обирається всенародне або за особли­вою процедурою (виборщиками та ін.);

президент є главою держави і формує підзвітний собі уряд;

законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

президент є головнокомандуючим, має право відкладного вето та деякі інші права (напри­клад, право розпустити парламент).

До таких республік належать СІЛА, Аргентина, Казах­стан, Білорусія, Узбекистан, Замбія та ін.

У змішаних президентсько-парламентських або парла­ментсько-президентських республіках поєднуються у тому чи іншому співвідношенні елементи як президентської, так і парламентської республік.

Такі форми державного управління існують в Україні, Росії, Франції, Португалії, Польщі та ін.

2. Форма державного устрою — це внутрішній поділ держави на ті чи інші частини, правове становище і взаємовідносини їх, а також центральних і місцевих ор­ганів.

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, тери­торія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, губернії тощо), які не мають ознак суверенітету (Україна, Білорусь, Франція, Польща, Болгарія, Македонія, Куба, Угорщина, Чехія, Словаччина, Швеція та ін.). Для таких країн характерна наявність єдиної системи державних органів, єдиного законодавства, єдиної системи судових і правоохоронних органів, єдиного громадянства.

Федеративна держава є об'єднанням кількох держав або державних утворень — суб'єктів федерації (автономних республік, штатів, земель), які мають свої законодавчі, виконавчі, а нерідко й судові органи. Територія федерації складається з територій її суб'єктів. Федеративними дер­жавами сучасного світу є Росія, СІЛА, ФРН, Індія, Бра­зилія та ін. У 2002 р. федерація Югославія реорганізована в союз Сербії та Черногорії.

Конфедерація — це форма союзу держав за умов збере­ження за суб'єктами конфедерації повного суверенітету. Члени конфедерації зберігають право виходу зі складу конфедерації. У різний час конфедераціями були: Швеція і Норвегія до 1905 p., Єгипет і Сирія з 1958 р. до 1961 p., Сенегал та Гамбія з 1981 р. до 1982 р. Швейцарія і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча реально вже давно стала федерацією. В теперішній час існує погляд на Європейський Союз як на своєрідну конфедерацію.

 


§ 7. Форми політичного (державно-правового) режиму

Політичний режим виявляється в сукупності засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, що відо­бражають її характер і зміст з точки зору співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють два основних види політичного режиму — демократичний та антидемократичний.

Демократичний державний режим пов'язаний з наро­довладдям, захистом прав людини, принципом законності і правопорядку.

Основними ознаками демократичного режиму є:

проведення виборів вищих і місцевих представ­ницьких органів;

плюралізм у політичній, економічній, ідеологіч­ній та духовній сферах життєдіяльності людей;

рівноправність людей,   гарантії здійснення  ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;

демократизм правосуддя, пріоритет методів пере­конання перед методами примусу тощо;

підконтрольність органів і посадових осіб дер­жавної влади суспільству.

Антидемократичний державний режим пов'язаний із запереченням народовладдя, прав і свобод людини.

До антидемократичних режимів належать тоталітар­ні, фашистські, авторитарні режими.

За тоталітарного режиму держава здійснює тотальний, тобто повний, всеохоплюючии контроль над всіма сферами життя суспільства. Існує, як правило, одна правляча пар­тія, значний партійний і державний апарат, що надзви­чайно централізується. Панує одна офіційна ідеологія.

Фашистський режим є однією з форм тоталітарного ре­жиму, коли існує ідея зверхності однієї нації або раси. Ідея обґрунтовується тим, що нація (раса), визнана вищою, гідна кращого життя, ніж інші — неповноцінні, які мо­жуть використовуватися як робоча сила або навіть зни­щуватися. В таких країнах правовий статус громадян зале­жить від національної належності. Цим країнам притаманна агресивна зовнішня політика, зорієнтована на захоп­лення чужих земель та поневолення інших народів.

Авторитарний режим посідає проміжне місце між то­талітарним і демократичним режимами. Він характеризу­ється концентрацією влади в руках одного чи кількох органів державної влади, можливістю позазаконного за­стосування насильства чи звуженістю сфери гласності та виборності державних органів. За такого режиму офіційна ідеологія часто намагається створити авторитет одній або кільком особам правлячої еліти, акцентуючи увагу на турботі цих осіб про народ,  державу тощо.

Для характеристики державної влади застосовуються й такі поняття:

тиранія — одноосібна влада за умов крайньої централізації органів державної влади та управ­ління і застосування жорстоких репресій щодо противників цього режиму;

охлократія — влада натовпу, юрби, нехтування законами, використання такої ситуації у власних інтересах політичними авантюристами та кри­мінальними елементами;

теократія — форма влади, за якої певною мі­рою наближені релігійні та державні органи, державні закони та релігійні принципи (ціннос­ті). У теперішній час мусульманські теократичні режими прийнято називати фундаменталістськи-ми (Іран, Лівія, Афганістан).

 


§ 8. Держава і право, які існували на території сучасної України

Історія державності на території України складна і суперечлива. На території нашої Батьківщини в різні часи виникали, існували і занепадали різні держави. Першими на шлях державотворення вступили кочові племена пів­нічного Причорномор'я усередині І тис. до н.е. — кімерій-ці, скіфи, сармати, готи, гуни. Традиції та досвід держав­ного життя на ці території були принесені греками-пересе-ленцями, що в VII—V ст. до н.е. заснували міста-держави (поліси) Tip, Ольвію, Херсонес, Понтікапей.

Державність у східних слов'ян. На рубежі IV—V ст. у східних слов'ян відбувається процес розпаду первісного суспільства, виникнення державних форм організації су­спільного життя. Найбільш відомим племенним союзом цього часу був антський племенний союз. Економічне і по­літичне зближення східних слов'ян на рубежі VIII—IX ст. призвело до широких політичних об'єднань навколо Києва та Новгорода, а згодом до їх об'єднання в єдину державу — Київську-Русь. Ця держава проіснувала до середини XIII ст., коли внаслідок татарської навали і політичної роздробле­ності набула ознак союзницьких відносин. Державно-пра­вові структури Київської Русі характеризувались станов­ленням влади удільних князів, які перебували в певній васальній залежності від Великого Київського князя, але прагнули набути якомога більше незалежності. Влада кня­зів дещо обмежувалась боярами та верхівкою княжих дружинників. Рабство на Київській Русі не набуло по­ширення, переважна частина населення були селянами; в господарстві застосовувалось общинне землеволодіння. На рубежі XII—XIII ст. вирізняються певні політичні центри, що продовжили традиції державотворення. На південно-західній частині Київської Русі таким центром стало Га-лицько-Волинське князівство, яке проіснувало до середини XIV ст.

Литовсько-руська держава (XIV ст. — 1569 p.). Час­тина руських князівств увійшла до Великого князівства Литовського. Колишні удільні князі в основному зберігали свою владу та систему управління, продовжувала діяти "Руська правда" та "Звичаєве право". Проте князі вва­жались залежними від Великого князя Литовського. Пра­вославна релігія стала пануючою по всій Литві. Литва значною мірою перейняла давньоруську писемність і куль­туру.

Річ Посполита і землі України (1569—1648 pp.). По­літичне зближення Литви та Польщі завершилося утво­ренням Польсько-Литовської держави та включенням зе­мель південно-західної Русі до складу польської корони. На українських землях запроваджується польська адмініст­рація, права місцевого населення обмежуються, відбува­ється процес закріпачення селян, експансія католицької церкви. Така політика колонізації та асиміляції українства викликала соціальний і духовний протест.

Запорізька Січ та Гетьманщина (XVI — друга поло­вина XVIII ст.). Військова демократія на Запоріжжі та Гетьманська держава з початку XVIII ст. перетворюються на політико-адміністративну автономію українських земель у складі Росії.

Українська державність (1917—1991 pp.). Відновлення української державності в цей період було пов'язане з розгортанням національно-визвольної революції в Україні, результатом якої було утворення УНР (1917—1918 pp.), гетьманату П.Скоропадського (1918 p.), Західно-Української Народної республіки (1918—1919 pp.), Директорії (1918— 1920 pp.). Далі були — Радянська Україна (1917—1991 pp.), незалежна держава Україна (1991 р. — наші дні).


Tue, 18 Jan 2011 20:54:30 +0000
Тема З ПРАВО

§ 9. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство є саморегулюючою системою. Це означає, що суспільство само забезпечує певний порядок, використовує для впливу на поведінку людей різні засоби регулювання (впорядкування) суспільних відносин.

До виникнення держави такими регуляторами були правила поведінки (норми) первісного, докласового, су­спільства, які мали форму родових і племінних звичаїв. Ці норми складалися в процесі життя суспільства, були обо­в'язковими лише для членів роду, племені, виражали спільні інтереси і тому виконувалися добровільно. У разі їх невиконання до порушників уживали заходів громад­ського впливу, аж до вигнання з роду (племені).

З виникненням держави і розшаруванням суспільства родові звичаї вже не могли підтримувати порядок у су­спільстві, оскільки були неспроможні узгоджувати інте­реси різних груп населення.

За таких умов виникла об'єктивна суспільна потреба у новому типі регуляторів поведінки людей — в юридичних (правових) правилах, або нормах права. їх основна від­мінність від норм (правил) первісного суспільства — тіс­ний зв'язок з державою. Отже, право зароджувалося і розвивалося разом із державою як основний регулятор суспільних відносин у ній, спосіб надання державній волі, яка виражається у законах та інших нормативних актах, обов'язкового характеру.

Держава і право відіграють важливу роль у підтри­манні й зміцненні цілісності суспільства та у його розвит­ку. Право належить до суспільних норм, тобто таких, які регулюють відносини між людьми.

Право — це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), які охороняються силою державного примусу і забезпе­чують юридичну регламентацію суспільних відносин у масш­табах усієї країни.

Право, як і держава, відображає певний тип вироб­ничих відносин, умови життя суспільства, його соціальну, класову структуру та співвідношення класових сил, тра­диції народу, його культуру. На державу і право впли­вають демографічні процеси в суспільстві, географічне се­редовище, а також зовнішні умови життя країни. Норма права є складовою права в цілому, а тому на неї поширю­ються загальні ознаки і властивості права.

Характерні ознаки правових норм:

норми права виникають разом із державою і офіційно встановлюються чи санкціонуються дер­жавою. Право — це правила поведінки, які походять уже не від суспільства в цілому, а лише від держави, виступаючи втіленням її волі, тобто державної волі політичних сил, які пере­бувають у влади;

норми права, у випадках невиконання їх добро­вільно, забезпечуються державною владою; дер­жава охороняє їх від порушень шляхом держав­ного примусу;

норми права регулюють і охороняють найбільш важливі, з позицій інтересів суспільства, Дер­жави та особи, суспільні відносини і соціальні цінності;

норми права — це правила поведінки загального характеру. Правила поведінки, відображені в пра­вовій нормі, адресовані не конкретному суб'єк­тові, а поширюються на всіх, хто стає учасником відносин, які регулюються даною нормою права;

норми права встановлюють юридичні права та обов'язки учасників суспільних відносин, або офі­ційно-правовий статус суб'єктів відносин;

норми права виражаються тільки в певних офі­ційних формально визначених формах (законах, постановах, указах, декретах) і мають свою чин­ність у часі й просторі;

правові норми тісно пов'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, пра­вові галузі та інші частини системи права.

Право як сукупність усіх правових норм, встановлених державою і чинних у цій державі, називають об'єктивним або позитивним, правом.

Суб'єктивним правом називають закріплені нормами права певні юридичні можливості людей, міру свободи, що належить суб'єктові, який сам, у міру своїх можливостей і бажання, вирішує, користуватися ними чи ні.

Об'єктивне та суб'єктивне право перебувають у тісному взаємозв'язку.

Функції права — це основні напрямки впливу права на суспільні відносини. Виділяють регулятивну й охоронну функції права.

Регулятивна функція використовується для запрова­дження позитивних правил поведінки шляхом закріплення наявних порядків (наприклад, закріплення повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження майном) або для забезпечення активної поведінки тих чи інших суб'єктів (наприклад, покладання обов'язку спла­чувати податки).

Охоронна функція призначена для вжиття заходів юри­дичного захисту і юридичної відповідальності і характе­ризується особливими засобами впливу на поведінку людей (наприклад, заборона розповсюдження наркотичних засо­бів, кримінальна відповідальність за крадіжку).

За характером приписів правові норми поділяються на такі види:

зобов'язуючі (закріплюють обов'язки певних учас­ників);

забороняючі (запроваджують заборони щодо здійс­нення тих чи інших діянь);

уповноважуючі (закріплюють за учасниками пев­ні права, надають право вибору поведінки).

Роль права в реалізації класових і загальносуспільних інтересів залежить від типу держави, класів і суспільних груп, які перебувають при владі, їх світогляду та рівня загальної культури, співвідношення класових сил, впливу релігії на суспільство та від низки інших чинників.

За ознакою класових і загальносуспільних інтересів усі правові норми можна поділити на три групи.

До першої групи належать правові норми, які вира­жають лише інтереси економічно і політично пануючих у суспільстві груп населення.

Друга група об'єднує правові норми, які виражають інтереси абсолютної більшості населення країни (виклю­чення становлять лише представники криміналітету, мафіозні угруповання та корумповані клани). Правові норми цієї групи спрямовані на запобігання епідеміям, стихійним лихам, міжетнічним конфліктам, на ліквідацію хвороб, злочинності, на сприяння розвиткові різних галузей гос­подарства, освіти і науки, забезпечення зайнятості насе­лення, на організацію оборони країни від нападу ззовні.

Правові норми третьої групи спрямовані на захист соціально незахищених верств населення (на допомогу інва­лідам, сиротам, справедливе пенсійне забезпечення, орга­нізацію пансіонатів для одиноких літніх осіб, безкоштовну медичну допомогу, безкоштовну освіту, врегулювання цін на товари першої необхідності тощо).

Гуманісти (мислителі, філософи, літератори, юристи) всіх часів і народів мріяли про державу, в якій діятимуть лише правові норми другої і третьої груп, тобто про державу соціальної справедливості, де правові норми є втіленням гуманізму, справедливості й милосердя. Проте одні з них убачали таку державу теологічною (заснованою на принципах і цінностях релігії), а інші — світською.

Очевидним є те, що побудова соціально справедливої держави не може здійснюватися жорстокими методами, масовим застосуванням примусу, обмеженням елементар­них природних прав людини; вона має ґрунтуватися на релігійних цінностях та кращих народних традиціях.

 


§ 10. Право — особливий вид соціальних норм.

Єдність та відмінність права і моралі

(спільні та відмінні ознаки права і моралі)

Право належить до соціальних норм, тобто до норм, що регулюють відносини між людьми та їх організаціями (громадськими утвореннями й об'єднаннями). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), мо­ральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, есте­тичні, звичаї та традиції.

Моральні норми вказують на принципи поведінки, мають ідейне обґрунтування в ідеалах справедливості та несправедливості, добра і зла, честі, совісті, обов'язку і забезпечуються певним духовним впливом, громадською оцінкою у формі схвалення або осуду. Головне в моралі це уявлення про добро і зло. Моральним є те, що приносить добро людям, і навпаки — дії, які тягнуть за собою зло, аморальні.

Релігійні норми — це такі норми, які регулюють від­правлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу. Вони викладені в Біблії, Корані, Талмуді, у рішеннях зборів духовенства (Постанови собо­рів), творах авторитетних релігійних теологів і пропо­відників, в яких поряд із релігійними канонами знайшли вираз загальнолюдські норми, правила людського спів­життя. Так, у біблійних заповідях встановлюються зобо­в'язання працювати протягом шести днів, а відпочивати на день сьомий, вимога поваги дітей до своїх батьків, забо­рона вбивства, злодійства, лихосвідчення, засуджується заздрість тощо.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями, іншими об'єднаннями людей. Корпоративними нормами є, наприклад, статути профспі­лок, статути партій, молодіжних, ветеранських, національ­них, культурних та інших громадських організацій.

Політичні норми — це норми, що регулюють політичні відносини між різними суб'єктами політичної діяльності.

Звичаї — це правила поведінки, які склалися вна­слідок історично тривалого повторення людьми певних дій, що закріпилися як стійкі звички (вітання при зустрічі, весілля, звичай "толоки" в селах тощо). Різновидом зви­чаїв є традиції, що вказують на епізодичне правило, стиль поведінки (поздоровлення із святами, відзначення "Дня матері", "Дня вчителя", "Дня медика" тощо).

Естетичні норми відображають ставлення людей до по­рядку оформлення й оцінки предметів духовної чи мате­ріальної культури з позицій краси, гармонії, якості тощо. Тут важливу роль відіграють усталені погляди людей на красиве й потворне тощо.

У регулюванні суспільних відносин, поведінки людей право взаємодіє із мораллю. Мораль як форма суспільної свідомості зародилася раніше за правову форму свідомості. Норми моралі— це продукт історичного розвитку людства, вони формувалися в боротьбі зі злом, за ствердження добра, людяності, щастя людей. Загальнолюдське у змісті моралі знайшло вираз у мудрому й найсправедливішому правилі: "Стався до інших так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе".

 

Моральні критерії застосовуються до оцінки правових норм.

Високу моральну цінність являють основні права лю­дини: юридичне вираження свободи і гідності. Честь і гідність особи охороняються законом. Міцний правопо­рядок може існувати лише там, де у свідомості людей уявлення про справедливість і законність зливаються воє­дино. Право і мораль доповнюють одне одного, вони мають як спільні риси, так і відмінні.

Спільні риси права і моралі:

право і мораль є частиною надбудови над еко­номічним базисом;

мають нормативний зміст (виражені через пра­вила поведінки) і є регулятором суспільних від­носин;

мають спільні економічну, соціальну, політичну та ідеологічну бази;

входять у зміст культури суспільства і є цінніс­ними формами свідомості.

Відмінні риси права і моралі:

мораль виникає раніше за право;

у нормах права закріплено волю держави, в мо­ралі воля виступає як форма суспільної думки;

норми моралі регулюють значно більше коло су­спільних відносин, ніж право;

норми права характеризуються конкретністю, нор­ми моралі дають значно більший простір для їх тлумачення;

норми моралі утворюються й зберігаються в су­спільній думці, норми права закріплюються в офіційних актах;

внутрішнім гарантом виконання норм моралі є совість людини, зовнішнім — сила суспільної думки, а норми права забезпечуються приму­совою силою держави;

моральні норми не регламентують конкретні міри покарання за той чи інший вчинок, а правові норми можуть передбачати вид і міру покарання.

Право має впливати на укріплення суспільної моралі, моральне становлення особистості.

Слід підкреслити значення моральних норм у профе­сійній діяльності юриста. Покликання професійного юрис­та — діяти в інтересам суспільства, відновлювати спра­ведливість, захищати скривджених, виховувати в людині повагу до інших людей, перевиховувати громадян, які порушили закон. Чесність, непідкупність і справедливість мають бути його невід'ємними якостями.

Шляхами посилення моральної обумовленості правових норм мають бути прийняття державою таких правових норм, які відповідають високим принципам моралі, та скасування тих правових норм, які суперечать цим прин­ципам, встановлюють нерівність у правах, порушують соці­альну справедливість. Право має бути втіленням соціальної справедливості — надавати кожному те, на що він дійсно заслуговує; справедливість має бути присутньою в кожній правовій нормі.

Мораль і право пов'язані також із політичною і пра­вовою культурою.

Політична культура — це сукупність політичних по­глядів, переконань, цінностей, норм, традицій, які нахо­дять прояв в участі громадян у суспільно-політичному житті, в діяльності державних органів, політичних, дер­жавних діячів, політичних партій, рухів, об'єднань гро­мадян.

Правова культура є системою правових цінностей, част­кою духовної культури, яка відображає якісний рівень розвитку й досконалість правових відносин, дотримання законності. Правові цінності відображають рівність, спра­ведливість, стан свободи особистості, повагу до права у суспільстві. Прояви правого нігілізму є виявами низької правової культури, вони послаблюють вплив права на суспільство, перешкоджають зміцненню законності.

Правове виховання, предметом якого є право і мораль, — один з найважливіших засобів впливу на поведінку людей, формування правової культури і зміцнення законності.

Правове виховання передбачає:

юридичну освіту;

правову пропаганду та агітацію;

правове самовиховання.

 

Основними завданнями правового виховання є роз'яс­нення громадянам змісту правових норм, переконання їх у доцільності і справедливості цих норм, навчання методів і засобів їх застосування, формування навичок правової по­ведінки, привернення особи до цінностей правової куль­тури. Результати правового виховання виявляються у то­му, що людина починає вимогливо ставитися до себе та до інших, дає вчинкам правову оцінку.

 


§ 11. Джерела (форми) права

Термін "джерела права" тлумачиться неоднозначно. Його розуміють і як матеріальне джерело права (суспільно-економічні відносини, правові концепції, характер та особ­ливості ведення господарства та ін.), і як історичну па­м'ятку права, з якої ми одержуємо знання про існуюче в давні часи право (Кодекс Юстиніана, "Руська правда", "Права, за якими судиться малоросійський народ" та ін.), і як формальне джерело права — спосіб вияву змісту і закріплення правил поведінки, що встановлюється дер­жавою,  — "джерело (форма) права".

Основні джерела права такі.

Правовий звичай — звичаєве правило поведінки, яке санкціонується та забезпечується державою. Значна роль належала правовим звичаям у рабовласницькому суспіль­стві, в умовах феодалізму. Так, "Закони XII таблиць", "Салічна правда", "Руська правда" є переважно збірками звичаєвого права. Правовий звичай був дуже поширений в Україні і діяв у сільських місцевостях до XX ст.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надалі на­дається формально обов'язковість при розв'язанні в май­бутньому всіх аналогічних судових чи адміністративних справ. Ця форма права поширена в СІЛА, Великобританії та інших країнах, де є система загального права.

Нормативний договір — письмовий документ, в якому правила поведінки у відносинах між собою встановлюють кілька суб'єктів (учасників договору). Наприклад, колек­тивний договір у трудових правовідносинах, договір про утворення федерації у державно-правових відносинах. Це продукт узгодження, компромісу сторін, який містить пра­вила, обов'язкові для його учасників.

Міжнародно-правові акти — норми міжнародного спів­товариства, які за згодою держави поширюються на її територію.

Нормативно-правовий акт — письмовий документ дер­жавного органу, прийнятий в межах компетенції цього органу. Це найпоширеніше джерело права, основа, а іноді майже єдина форма права в багатьох державах, у тому числі в Україні. Правові акти поділяються на закони і підзаконні акти (укази, постанови), які складають систему писаного права.

В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишаються мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити. Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.

 


§ 12. Поняття і структура правовідносин. Правосвідомість

Правовідносини — це суспільні відносини, врегульо­вані нормами права. Це саме життя норми права. Пра­вовідносини — явище складне для реального сприймання, їх не можна побачити чи сприйняти органами чуттів. Реально можна лише спостерігати конкретну поведінку людей, наприклад продавця і покупця, які реалізують свої суб'єктивні права, передбачені цивільним законодавством. Через правовідносини особи можуть реалізовувати свої пра­ва та обов'язки, задовольняти свої інтереси. Правовід­носини виникають в конкретній поведінці суб'єктів пра­вовідносин (громадян, організацій, підприємств та ін.).

Основні ознаки правовідносин:

є видом суспільних відносин фізичних.чи юри­дичних осіб, організацій і спільнот;

виникають на основі норм права;

характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

здійснення суб'єктивних прав чи додержання юри­дичних обов'язків у правовідносинах що контро­люється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і включають такі елементи:

суб'єкти;

об'єкти;

зміст;

юридичні факти.

Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями взаємних суб'єктивних прав та юридичних обо­в'язків.

Розрізняють такі суб'єкти правовідносин:

фізичні та юридичні особи;

державні та громадські організації (органи дер­жави, профспілки, партії, фонди, земляцтва, ве­теранські, молодіжні організації тощо);

різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єкт-ністю — правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю.

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.

Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи при­пиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні й духовні блага, дії суб'єктів, правовідносини, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.

Зміст правовідносин складають права та обов'язки його учасників (суб'єктів) та рівень їх здійснення на практиці.

Зміст суб'єктивного права (можливість певної поведін­ки) включає можливості:

1) діяти відповідно до свого бажання та користу­ватися соціальним благом, на оволодіння яким спрямоване суб'єктивне право;

вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

звертатися до суду, державного органу чи поса­дової особи щодо захисту свого права.

Змістом   юридичних   обов'язків   (належної   необхідної поведінки) є необхідність:

здійснення або нездійснення певних дій на ви­могу уповноваженої сторони;

юридичної відповідальності за невиконання чи не­належне виконання передбачених нормою права дій.

Залежно від тих чи інших ознак можна виділити такі види правовідносин:

1)         за галузями права:

а)         конституційно-правові;

б)         кримінально-правові;

в)         цивільно-правові;

г)          трудові;

д)         сімейно-правові;

є) фінансово-правові тощо;

2)         за кількістю суб'єктів (учасників):

а)         прості (між двома суб'єктами);

б)         складні (між трьома суб'єктами і більше);

3)         за розподілом прав та обов'язків суб'єктів:

а)         односторонні (кожен суб'єкт має або лише право,

або лише обов'язки, наприклад договір займу);

б)         двосторонні (кожен суб'єкт має і права, і обо­

в'язки, наприклад договір купівлі-продажу);

4)         за характером дій зобов'язаного суб'єкта:

а)         активні (суб'єкт повинен вчинити певні дії);

б)         пасивні (суб'єкт повинен утримуватися від вчи­

нення певних дій);

5)         за методом правового регулювання:

а)         договірні (виникають за волевиявленням сторін);

б)         управлінські (виникають на основі односторон­нього волевиявлення уповноваженої сторони);

 

6)         за дією у часі:

а)         довготривалі;

б)         короткотривалі;

7)         за функціональною спрямованістю відповідних норм права:

а)         регулятивні;

б)         охоронні.

Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Юридичні факти поділяються на окремі групи за та­кими показниками:

юридичними наслідками — утворюючі, право-змінні, правоприпиняючі;

складом — прості (складаються з однієї обста­вини, якої досить для настання юридичних на­слідків), складні (сукупність окремих обставин);

тривалістю у часі — одноактні (складаються з одноразового акту їх виявлення), тривкі, або сталі акти (тривають у часі);

наявністю волі суб'єктів (щодо волі учасників) — події, дії. Події — обставини, що не залежать від волі людини (стихійне лихо, досягнення певно­го віку, народження, смерть людини тощо). Дії — обставини, що залежать від волі людини. Дії бувають правомірні (відповідають вимогам право­вих норм) і неправомірні (протиправні — зло­чини, проступки).

Право тісно пов'язане зі свідомістю людей. Правосвідомість є формою суспільної свідомості, сукуп­ністю світоглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, його мети, до закон­ності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і що є неправомірним.

Правосвідомість містить у своїй структурі:

1) правову ідеологію — систему пануючих у су­спільстві правових поглядів, які грунтуються на  певних соціальних, моральних, релігійних і нау­кових (теоретичних) позиціях;

2) правову психологію — звички, почуття, емоції конкретних людей щодо правових явищ, буденне ставлення членів суспільства до права.

Правосвідомість — це не тільки знання чинних прав, їх основних принципів і вимог, а й свідоме ставлення до права, орієнтація людей на поведінку, що відповідає вимо­гам права. Розрізняють правосвідомість людини, певної соціальної групи, суспільства загалом.

Правосвідомість пов'язана із правовою системою, яку слід відрізняти від системи права (сукупності чинних пра­вових норм і поділу їх на галузі та інститути). Під поняттям правової системи розуміють сукупність усіх вза­ємозв'язаних правових явищ у суспільстві: створення, реа­лізація, і охорона права, забезпеченість виконання право­вих норм, вплив права на суспільство, ставлення членів суспільства до чинного законодавства тощо.


Tue, 18 Jan 2011 21:01:47 +0000
Тема 4 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА І СИСТЕМА ПРАВА

§ 13. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні правові акти

Поняття "законодавство" найчастіше вживається в двох значеннях, а саме: як один з основних методів здійснення державою своїх функцій шляхом видання органами дер­жавної влади законів; як сукупність чинних правових норм, що регулюють суспільні відносини (законів, підза-конних нормативних актів, назви яких у різних державах можуть різнитися, — укази, декрети, постанови, ордонан-си, накази, інструкції тощо).

Відмінність між правом і законом ґрунтується на тому, що право і закон співвідносяться між собою як зміст і форма. Закон виступає в ролі основної форми надання зовнішнього вияву нормам права, є засобом їх упоряд­кування. Ототожнювати право і закон не можна. В одному законі може бути кілька різних за предметом регулювання правових норм (цивільного, трудового, фінансового права тощо).

У теперішній час до самого закону нерідко висувається вимога щодо приведення його у відповідність з прин­ципами природного права (свободи і справедливості). Лише за таких умов, згідно з теорією природного права, закон набуває якості правового.

Нормативний акт — це офіційний письмовий доку­мент, що містить норми права. Йому притаманні такі ознаки: він відображає державну волю та вміщує юридичні норми, видається компетентними органами, має юридичну силу, документально оформлюється, охороняється держа­вою, розрахований на багаторазове використання.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти інди­відуальні правові акти — документи, які видані на під­ставі відповідного нормативно-правового акта задля вирі­шення конкретних справ, містять індивідуально-конкретні веління, розраховані на одноразове використання та не мають загального характеру.  Такий акт обов'язковий для осіб, яким адресований (видача ордера на квартиру, випис­ка свідоцтва про народження,  реєстрація підприємства).

 

§ 14. Система законодавства

Система законодавства — це сукупність чинних норма­тивно-правових актів певної держави, пов'язаних між со­бою і розподілених на галузі та інститути. Система законо­давства є способом зовнішнього прояву та існування сис­теми права і її складають:

галузь законодавства — це сукупність норматив­но-правових актів, які регулюють однотипні су­спільні відносини. Галузі законодавства збіга­ються в деяких випадках з галузями права (ци­вільне, кримінальне право), в інших — з під-галузями права (банківське, авторське право) чи міжгалузевими комплексами (морське законодав­ство, сільськогосподарське законодавство).

інститут законодавства — це сукупність нор­мативно-правових актів, які регулюють один вид суспільних відносин. У основі системи законодав­ства лежить нормативний акт, який містить нор­мативні приписи. Нормативний припис — це вимога, що висувається до суб'єктів права в тексті нормативно-правового акта.

Чинне законодавство охоплює велику кількість норма­тивно-правових актів і є багатоплановим. Для полегшення практики його застосування використовується системати­зація нормативних актів, яка забезпечує доступність зако­нодавства для всіх зацікавлених суб'єктів.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упорядкування та удосконалення нормативних актів, зве­дення їх до певної внутрішньо узгодженої системи.

Основними формами систематизації є кодифікація та інкорпорація.

Кодифікація — це систематизація нормативних актів з удосконаленням їх змісту. Найпоширенішим кодифікацій­ним актом є кодекс.

Кодекс — це законодавчий акт, у якому зосереджені й систематизовані норми права, правові інститути, що регу­люють певну сферу суспільних відносин, як правило, щодо певних галузей права (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Земельний кодекс та ін.).

Прийняття кодексів може бути лише офіційним і здійс­нюється Верховною Радою України. Але саме видання, перевидання їх текстів може бути й не офіційним (напри­клад, здійснюється комерційним приватним видавництвом).

Інкорпорація — це систематизація нормативних актів без втручання в їх зміст, тобто видання збірників нор­мативних актів, коли за основу беруться зовнішні їх ознаки (хронологія, розташування актів за алфавітом, за предметом правового регулювання тощо).

 


§ 15. Конституція, закони та підзаконні акти

За юридичною силою нормативні акти поділяться на закони та підзаконні акти.

Закон — нормативно-правовий акт, що має вищу юри­дичну силу, приймається вищим представницьким органом держави — конституційними зборами або безпосередньо населенням (референдумом); регулює найважливіші суспіль­ні відносини. Скасувати закон або внести до нього зміни має право лише сам законодавчий орган.

Чільне місце серед законів посідає конституція.

Конституція — це основний закон держави, який прий­мається за особливою процедурою, встановлює засади дер­жавного і суспільного ладу, основи правового статусу лю­дини і громадянина, систему і порядок утворення держав­них органів, територіальний устрій держави. Конституція є ядром усієї системи права, має найвищу юридичну силу і верховенство.

Крім конституції країни є ще такі види законів: конс­титуційні, органічні, поточні.

Конституційні закони — це закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, прий­маються більшістю голосів депутатів або шляхом рефе­рендуму.

Органічні закони — це закони, на необхідність існу­вання яких вказано в конституції. Вони закріплюють по­рядок формування і функціонування певного державного органу.

Поточні закони регулюють усі інші суспільні відно­сини і приймаються більшістю депутатів від складу парла­менту.

Усі закони мають вищу юридичну силу, що означає таке:

ніхто, крім органів законодавчої влади або рефе­рендуми, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

усі інші нормативно-правові акти повинні вида­ватися відповідно до законів;

у разі колізій між нормами закону і підзакон-ного нормативно-правового акта діють норми за­кону.

На підставі законів, з метою їх конкретизації компетент­ними органами, приймаються підзаконні нормативні акти, спрямовані на забезпечення виконання законів. В Україні до них належать нормативно-правові укази і розпоря­дження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим; накази, інструкції та розпорядження міністерств, відомств, держкомітетів та інших центральних органів виконавчої влади, рішення органів місцевого самоврядування; нормативні акти міс­цевих державних адміністрацій.

§ 16. Структура правової норми. Види правових норм

Норма права — це формально визначене, сформульо­ване або санкціоноване державою загальнообов'язкове пра­вило поведінки загального характеру, реалізація якого забезпечується державними примусовими заходами.

Норми права мають певну логічну структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

У гіпотезі описуються обставини, вказуються умови, за яких вступає у дію норма, і зазначається, що саме нею слід керуватися за конкретної життєвої ситуації.

Диспозиція — частина правової норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка за наявності фактичних обставин,   передбачених   гіпотезою.   Це   —   саме   правило поведінки, права та обов'язки певних суб'єктів, встанов­лені нормою права.

Санкція — частина правової норми, що містить вка­зівки щодо юридичних наслідків порушення правила, за­фіксованого в диспозиції. Ці наслідки можуть знайти ви­раз у різних формах: у визнанні недійсними певних дій, у примусі до здійснення певних дій, до майнової відпові­дальності тощо.

Види правових норм — це, по суті, їх класифікація, яка дає змогу краще визначити місце правових норм у системі права, полегшує правознавчу і поліпшує право-творчу діяльність.

Правові норми можна класифікувати таким чином:

1)         за метою дії норм у регулюванні суспільних відно­син:

а)         регулятивні (встановлюють права та обов'язки);

б)         охоронні (передбачають заходи примусу за пору­шення);

в)         зобов'язуючі  (наказують  здійснювати   позитивні дії);

г)          забороняючі (забороняють розголошувати таєм­ницю слідства);

ґ) дефінітивні (закріплюють визнання юридичних понять);

д)         виключні (встановлюють винятки із загальних правил);

є) спеціальні (поширюються лише на певну кате­горію осіб (наприклад, на військовослужбовців, посадових осіб та ін.);

2)         за предметом правового регулювання (за галузями права):

а)         конституційно-правові;

б)         цивільно-правові;

в)         адміністративно-правові;

г)          кримінально-правові;

ґ) земельно-правові;

д)         сімейно-правові;

є) фінансово-правові тощо;

3)         залежно від того, встановлюються правила поведінки, права та обов'язки, чи регламентується порядок реалізації

прав і обов'язків суб'єктів, процедура правової діяльності:

а)         матеріальні (встановлюють права та обов'язки суб'єктів);

б)         процесуальні (регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов'язків, зафіксованих у матеріальних нормах права);

4)         за характером приписів:

а)         зобов'язуючі (закріплюють обов'язки певних суб'­єктів);

б)         забороняючі (містять заборону щодо здійснення тих чи інших діянь);

в)         уповноважуючі (наділяють суб'єктів певними пра­вами);

5)         за формою закріплення бажаної поведінки суб'єкта:

а)         категоричні, або імперативні (приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерп­ний (закритий) перелік прав та обов'язків суб'­єктів і не допускають жодних відхилень від них);

б)         диспозитивні (встановлюють певні права та обо­в'язки суб'єктів, лише за згодою останніх до­пускають їх доповнення);

в)         рекомендаційні (встановлюють варіанти бажаної, але не обов'язкової поведінки);

г)          заохочувальні (встановлюють засоби заохочення за здійснення бажаних або корисних для дер­жави і суспільства діянь).

 


§ 17. Поняття системи права. Поділ права на галузі, підгалузі та правові інститути

Право складається з норм права, а норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісність, певну соціальну нормативну систему.

Для будь-якої держави право функціонує як єдина юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загаль­нообов'язкових правил поведінки.

Отже, система права — це об'єктивно зумовлена вну­трішня організація права певної держави, яка полягає в єдності, погодженості всіх юридичних норм і диференціації їх за галузями, підгалузями та інститутами права.

Галузь права — це частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних спільністю предмета, методів правового регулювання. Предмет пра­вового регулювання — це сукупність суспільних відносин певного виду; метод правового регулювання — це прийоми і засоби їх регулювання.

Підгалузь права — це частина галузі права, що об'єд­нує норми права, які регулюють суспільні відносини пев­ного виду (наприклад, авторське право у галузі цивільного права).

Інститут права — це частина норм певної галузі чи підгалузі права, яка регулює конкретний вид чи сторону однорідних відносин. Інститути права можуть бути галу­зевими (вони утворюються нормами однієї галузі права) та міжгалузевими (до них входять норми декількох галузей права). Міжгалузевим є, наприклад, інститут права влас­ності, що утворюється сукупністю норм, які належать до галузей цивільного, земельного, кримінального та деяких інших галузей права.

 

§ 18. Загальна характеристика основних галузей права України

У системі права визначальне місце посідає консти­туційне право, яке часто називають державним.

Конституційне право — галузь права, предметом якої є: регулювання основ державного і суспільного ладу, прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; правовий ста­тус Верховної Ради України, Президента України, Кабі­нету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, прокуратури, правосуд­дя; територіальний устрій України; державні символи тощо. Основним джерелом конституційного права є Конституція України, конституційні та інші закони.

Цивільне право — галузь права, яка включає правові норми, що регулюють майнові відносини (наприклад, пра­во власності, відшкодування збитків) та пов'язані з ними немайнові відносини (авторське право), а також відносини суто   особисті   (захист   честі,   гідності,   ділової   репутації).

Цивільні правовідносини основані на юридичній рівності, вільному волевиявленню та майновій самостійності їх учас­ників. Найважливішим нормативно-правовим актом цієї галузі є Цивільний кодекс України.

Трудове право — галузь права, норми якої регулюють трудові відносини між працівниками і власником або орга­ном, уповноваженим власником, щодо укладення трудового договору, його розірвання, умов праці та її охорони, часу праці і часу відпочинку, порядку розгляду трудових спорів тощо. Основним нормативним актом цієї галузі є Кодекс законів про працю України.

Сімейне право — галузь права, норми якої регулюють порядок, умови реєстрації і розірвання шлюбу, права та обов'язки подружжя, стосунки між дітьми і батьками тощо. Ці норми зосереджені у Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 року.

Фінансове право — галузь права, яка регулює питання державного бюджету, діяльності банків, податкової сис­теми тощо і для якої характерним об'єктом регулювання є гроші та цінні папери.

Господарське право — галузь права, норми якої регу­люють відношення, які виникають в процесі здійснення виробничо-господарської діяльності і державного управ­ління нею.

Земельне право — система правових норм, що регу­люють відносини щодо використання та охорони земель, їх режиму тощо. Основним джерелом цієї галузі права є Земельний кодекс України.

Аграрне право — галузь права, якою регулюються суспільні відносини, що складаються у процесі вироб­ництва сільськогосподарської продукції, її переробки, збе­реження, реалізації, а також форми і порядок організації сільськогосподарських підприємств, селянських і фермер­ських господарств.

Екологічне право — система норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на збереження, віднов­лення сприятливих природних умов, охорону навколиш­нього середовища, збереження рослинного і тваринного світу.

Адміністративне право — галузь права, норми якої регулюють управлінські відносини державних органів, ді­яльність виконавчо-розпорядчого характеру, встановлюють склад адміністративних правопорушень, порядок і види адміністративних стягнень. Основним джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні пра­вопорушення.

Кримінальне право — сукупність юридичних норм, що визначають злочинність діянь, їх караність, обставини, що пом'якшують і обтяжують вину, звільняють від пока­рання, окреслюють коло злочинів, види і міру покарання за них тощо. Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України.

Виправно-виконавче право — галузь права, що регу­лює суспільні відносини, які виникають у зв'язку із засто­суванням кримінального покарання і заходів виправно-тру­дового впливу. Для цієї галузі права існує Виправно-трудовий кодекс України.

Усі зазначені та ряд інших галузей права є галузями так званого матеріального права, оскільки регулюють су­спільні відносини, так би мовити, у статиці.

Але для правильного застосування норм права необ­хідні відповідні процедури, процесуальні норми, які скла­дають цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та деякі інші процесуальні галузі права.

Цивільно-процесуальне право — галузь права, що ре­гулює порядок розгляду та вирішення судом цивільних справ і виконання судових рішень. В основу її покладено Цивільний процесуальний кодекс України.

Кримінально-процесуальне право — галузь права, нор­ми якої регулюють діяльність, пов'язану з порушенням кримінальних справ, попереднім розслідуванням злочинів і розглядом кримінальних справ у судових інстанціях. Основ­ним джерелом кримінально-процесуального права є Кримі­нально-процесуальний кодекс України.

Міжнародне право — система правових норм, що регу­люють взаємовідносини між державами (міжнародне пуб­лічне право) чи між громадянами різних країн та їх об'єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до системи внутрішнього права, а складається на основі міждержавних угод. Норми міжна­родного права набувають сили в країні лише за умов офіційного визнання (ратифікації) цією країною відповід­ної міжнародної угоди.

 



Тема 5 ПРАВОВА ДЕРЖАВА. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВ

§ 19. Поняття і головні ознаки правової держави

Поняття "правова держава" поширене в юридичній науці й конституційному праві. Ідеї правової держави знайшли своє відображення в конституціях багатьох країн світу (Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, України, Росії, Білорусі, Болгарії, Чехії, Угорщини, Словенії). Однак це поняття не має однозначного визначення. У наш час, як і в минулому, політики, філософи, юристи — представники різних ідеологій і політичних уподобань убачають у ньому різну суть.

Ідея правової держави в розумінні верховенства чин­них законів сягає в далекі часи античного світу.

Арістотель, Платон, Геракліт, Цицерон у пануванні законів убачали запобігання сваволі властителів і, у той же час, міць держави. Цицерон писав: "Закон — опора того високого становища, яким ми користуємося у дер­жаві, основа свободи, джерело правосуддя; розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у законах". Проте ідеї піднесення ролі права в Стародавній Греції, Старо­давньому Римі та інших рабовласницьких країнах були позбавлені гуманістичної основи. Це були ідеї, що від­бивали інтереси лише панівної частини тогочасного суспіль­ства — рабовласників, доля сотень тисяч рабів майже не бралася до уваги.

Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни в оцінці ролі права. Видатний християнський теолог IV—V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному "божественною благодаттю". Згодом ці ідеї знайшли яскравий вияв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського "Про правління князів", у якому стверджувалася ідея держави і права як таких, що є елементами Божого управління Всесвітом і засобом спри­яння "загальному благу". Отже, закладалася ідея не просто значимості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

У XVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти все­владдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасних монархій.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави вніс видатний німецький філософ І.Кант. Сам термін "правова держава" ввів до наукового обігу німецький юрист першої половини XIX ст. Р.  фон Моль.

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з XIX ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету і член Російської Акаде­мії наук С.Десницький та вчений і дипломат В.Малицький обстоювали ідеї рівності прав усіх людей і націй, вер­ховенство права, засуджували кріпацтво. Ідеї правової дер­жави розроблялися відомими юристами М.Коркуновим і П.Новгородцевим. Значну увагу ролі права у державі при­діляв філософ В.Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів "особистої свободи і загального блага" як необ­хідну умову для подолання зла, "щоб світ не перетворився на пекло". Філософ С.Франк вплив права на суспільство та його виключну роль обумовлював необхідністю витоку пра­ва із совісті і вільного внутрішнього визнання правди.

Глибокі розробки питань становлення правової дер­жави на початку XX ст. здійснені українськими вченими-юристами Б.Кістяківським і С.Котляревським. Б.Кістяків-ський після революції 1905 р. у відомому збірнику "Вєхи" публікує статтю "На захист права", де виступає перекона­ним прибічником непорушності права і застерігає інте­лігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв'язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти "деспотизму" закону, про можливі неперед-бачувані наслідки таких поглядів. Ця стаття була покла­дена Б.Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив у 1917 р. і став деканом юридичного факуль­тету Київського університету.

Професор державного права С.Котляревський у магіс­терській дисертації "Конституційне право. Досвід політико-морфологічного огляду" (1907 р.) і докторській дисертації "Правова держава і зовнішня політика" (1909 р.) обґрун­тував значення пріоритету права як для блага країни, так і в міждержавних відносинах. У статті "Оздоровлення" С.Котляревський констатував, що "культ сваволі і класової ненависті" обумовлює катастрофу держави.

У пореволюційний період теорія правової держави вия­вилася в Радянському Союзі несумісною з ідеєю "дикта­тури пролетаріату", визначенням держави як інструменту панування одного класу над іншим. З цих же ідеологічних засад було відкинуто ідею поділу влади. Ігнорування сво­боди думки і політичних прав людини, усунення релігії як моральної основи суспільства, сувора концентрація держа­вної влади створили сприятливі умови для беззаконня і масових репресій сталінського періоду.

З другої половини 80-х років ідея правової держави відроджується й активно розробляється. В Україні над правовими проблемами державотворення плідно працюють вчені: В.Бабкін, В.Кампо, М.Козюбра, А.Колодій, М.Корні-єнко, В.Котюк, С.Лисенков, П.Мартиненко, В.Мелащенко, О.Михайленко, Є.Назаренко, В.Нор, І.Опришко, В.Погорілко, Н.Прозорова, П.Рабінович, В.Сіренко, О.Тихомиров, Є.Тихо-нова, І.Усенко, В.Шаповал, Ю.Шемшученко. Багато уваги цьому питанню приділяв В.Копєйчиков.

Поняття правової держави не може визначатися лише пануванням права в країні. За такою формальною ознакою "правовими" можна було б визнати й держави з дикта­торською формою правління, а також держави, де пере­важна частина населення живе у злиднях тощо. Суть полягає у характері тих законів, які мають бути обов'яз­ковими до виконання. Право, як зазначав філософ-гума-ніст XIX ст. М.Федорів, може узаконювати егоїзм, грубий примус, холодну об'єктивність. С.Котляревський, П.Новго-родцев, будучи прибічниками правової держави, вважали за можливе її побудову лише на засадах християнської моралі.

Саме у такому контексті правовою можна вважати державу, якій притаманні наступні ознаки:

система права, заснована на нормах загальнолюд­ської моралі та принципах справедливості (від­дання кожному належного за добро і зло);

правові норми, які відповідають інтересам усього суспільства або його переважної частини, за­кріплюють природні права і свободи людини і встановлюють відповідність між правами та обо­в'язками;

верховенство права — неухильне виконання пра­вових норм усіма посадовими особами, усіма громадянами,   установами,   організаціями,   об'єднаннями громадян тощо; виконання взаємних обов'язків як державою, так і особою; забез­печення взаємної відповідальності держави і гро­мадян;

відсутність прогалин і колізій у правовій системі;

наявність незалежного, непідкупного і справедли­вого суду;

здійснення державних функцій переважно нена­сильницькими методами;

забезпечення населенню такого життєвого рівня, за якого можливе задоволення необхідних мате­ріальних і духовних потреб; ліквідація безро­біття;

виховання у громадян моральних принципів, по­ваги до праці, до надбань попередніх поколінь, дбайливого ставлення до навколишнього природ­ного середовища;

відсутність аморальних засобів одержання прибут­ків як окремими індивідами, так і державою (відсутність торгівлі зброєю, порушень прав най­маних працівників, кредитів і позик під високі проценти та ін.);

10)        організація і здійснення державної влади на ос­нові принципу розподілу влад.

Звичайно, держав, які б відповідали всім цим ознакам, не існує. Однак у будь-якій державі поступова реалізація їх свідчить про рух до правової держави.

 

§ 20. Основні напрями формування правової держави в Україні

Конституція України (ст. 1) проголосила Україну суве­ренною і незалежною, демократичною, соціальною, право­вою державою. Правовий характер нашої держави виявля­ється, насамперед, у передбаченому Конституцією принци­пі верховенства права (ст. 8), у взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), у гарантуванні громадянам прав і свобод людини і грома­дянина.

Важливим є те, що громадянам гарантується можли­вість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до відповідних органів міжнародних орга­нізацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав і свобод (ст. 55).

Визначення України правовою державою ще не відо­бражає реальність сьогодення. Розбудова правової держави вимагає створення необхідних соціально-економічних засад розвитку суспільства, кожної окремої особи.

Окрім вирішення економічних і соціальних проблем основними напрямами формування правової держави в Україні мають бути такі:

зміцнення законності. Прогресивний розвиток су­спільства значною мірою залежить від того, як в ньому дотримуються законів. Слідування вимо­гам чинного законодавства (законів та інших нормативно-правових актів) визначається понят­тям законності.

Законність — це такий правовий режим у державі, за якого забезпечується повне, точне та неухильне виконання всіх нормативно-правових актів органами держави, поса­довими особами, громадськими об'єднаннями та окремими громадянами.

Вимога влади до населення виконувати закони існу­вала завжди, але дуже важливо, щоб самі керівні верстви суспільства, представники державного апарату неухильно дотримувалися вимог законності, не порушували правових приписів. Усі мають бути рівними перед законом і нести рівні обов'язки та відповідальність у разі його порушення;

забезпечення застосування законів та інших нор­мативних актів на всій території їх дії, а також досягнення фактичного виконання правових при­писів у всіх видах державної, господарської та іншої діяльності;

удосконалення нормативної бази законності, тоб­то сутності та змісту законів, які приймаються. Приведення системи законодавства у відповід­ність до потреб даного етапу розвитку держави і суспільства;

зміцнення правопорядку.  Норми права і закон­ності є основою правопорядку.

Правопорядок — це здійснення суспільних відносин на засадах права і законності, реальна відповідність конкрет­них суспільних відносин вимогам правових норм. Правовий порядок є складником суспільного порядку, який окрім права підтримується нормами моралі, звичаями, корпора­тивними нормами тощо. Без встановлення належного пра­вопорядку побудова правової держави неможлива.

 

§ 21. Громадянське суспільство

Правова держава, як найважливіший орган політичної влади в суспільстві, неможлива без формування грома­дянського суспільства. Взаємозалежність правової держави і громадянського суспільства полягає в тому, що правова держава є формою організації громадянського суспільства.

Ознаки громадянського суспільства такі:

висока загальна і правова культура громадян. їх повага до закону, усвідомлення необхідності спів­відношення особистих інтересів з інтересами су­спільства і держави;

реалізація громадянами своїх інтересів і потреб шляхом створення різноманітних і незалежних об'єднань (громадських і релігійних організацій, партій, профспілок, кооперативів, органів само­організації населення тощо); відсутність міжна­ціональної ворожнечі та міжетнічних конфлік­тів;

громадяни і держава виступають як вільні та рів­ноправні партнери, їх взаємовідносини здійсню­ються на основі права і розумних меж свободи;

громадяни у формах, передбачених конституцією держави, активно впливають на формування пра­ва, здійснюють контроль за діяльністю держав­них органів і посадових осіб; через демократичні інститути і механізми впливають на формування та здійснення державної політики;

усі форми власності є рівноправними, громадяни мають певну економічну незалежність; праця (ін­дивідуальна і колективна) є вільною і заохо­чується як державою, так і суспільством;

існує реальна багатоманітність ідеологічного та культурного життя громадян.

Отже, громадянське суспільство можна визначити як спільність вільних, рівноправних і високоморальних лю­дей, які беруть активну участь у політичному житті і формуванні державної політики, вільні у виборі світогляду і політичних переконань.


Просмотров: 2012
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
В. С. Нерсесянц История политических и правовых учений
История политических и правовых учений
В учебнике, подготовленном выдающимся российским ученым, академиком РАН, доктором юридических наук, профессором, разработчиком фундаментальных проблем и тем исторического и теоретического правоведения и философии права, освещаются основные идеи, концепции и направления развития всемирной истории политической и правовой мысли от ее зарождения до современности. Значительное внимание уделено формированию и развитию политических и правовых учений в России.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических и других гуманитарных вузов и факультетов, а также широкого круга читателей, интересующихся политико-правовыми идеями прошлого и современности....

Цена:
1189 руб

В. М. Сырых История и методология юридической науки. Учебник
История и методология юридической науки. Учебник
Учебник подготовлен в соответствии с федеральным государственным образовательным стандартом высшего профессионального образования по направлению «Юриспруденция» (степень «магистр»). В нем освещены проблемы истории и современной методологии юридической науки; на конкретных примерах проиллюстрировано, как следует понимать и верно использовать методологические правила и принципы научного познания. Для магистрантов, а также для всех интересующихся вопросами права....

Цена:
1189 руб

В. М. Корякин Арбитражный процесс в схемах. Учебное пособие
Арбитражный процесс в схемах. Учебное пособие

В настоящем издании в форме структурно-логических схем излагаются основные положения учебного курса "Арбитражный процесс", предусмотренного учебными планами подготовки бакалавров по специальности "Юриспруденция". Законодательство приведено по состоянию на февраль 2015 г. Учебное пособие предназначено для студентов, аспирантов, преподавателей, а также для всех, кто интересуется проблемами арбитражного процессуального права.

...

Цена:
121 руб

М. Н. Марченко Сравнительное правоведение. Учебник
Сравнительное правоведение. Учебник
В работе рассматривается широкий круг вопросов, касающихся истории становления и развития сравнительного правоведения, его роли и значения в жизни общества, его функций. Особое внимание уделяется проблемам классификации национальных правовых систем и характеристике основных правовых семей. Рассматриваются также вопросы соотношения международного и национального (внутригосударственного) права. Учебник написан на основе изучения и обобщения зарубежного и отечественного материала, а также практики использовании сравнительного правоведения в разных странах.

Издание подготовлено по состоянию законодательства на май 2009 г....

Цена:
709 руб

Е. Ю. Грачева, О. В. Болтинова Правовые основы страхования. Учебное пособие
Правовые основы страхования. Учебное пособие
В учебном пособии подробно раскрыты такие темы, как основные понятия страхового права, организация страхового дела в Российской Федерации. Рассмотрены все основные виды страхования (в частности, обязательное и добровольное, личное и имущественное, страхование ответственности и специальные виды). Пособие отражает последние изменения, произошедшие в правовом регулировании страхования.

Для студентов, аспирантов, обучающихся по экономическим и юридическим специальностям и направлениям, преподавателей. Будет полезно практическим работникам страховых компаний и всем, кто интересуется проблемами страхования в Российской Федерации....

Цена:
409 руб

К. И. Шинкаренко История государства и права зарубежных стран в схемах. Учебное пособие
История государства и права зарубежных стран в схемах. Учебное пособие
В учебном пособии изложены в виде компактных схем основные темы по курсу "История государства и права зарубежных стран".
Структура материала помогает быстро вспомнить усвоенный материал и повторить основные вопросы при подготовке к зачетам и экзаменам.

Для студентов юридических вузов и факультетов, аспирантов, преподавателей....

Цена:
62 руб

Предпринимательское право
Предпринимательское право
Учебник посвящен вопросам правового регулирования предпринимательской деятельности. В нем рассматриваются система действующих нормативных правовых актов и практика их реализации. Все вопросы излагаются в рамках вузовской учебной программы. Законы и иные нормативные правовые акты приведены по состоянию на 1 февраля 2007 г.
Восьмое издание учебника подготовлено с учетом последних изменений в законодательстве.

Для студентов, аспирантов и преподавателей вузов, предпринимателей, депутатов и членов законодательных (представительных) органов власти, государственных и муниципальных служащих, а также всех, кто самостоятельно изучает правовые проблемы современной российской экономики....

Цена:
269 руб

Л. Л. Кругликов Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
Практикум по Общей части уголовного права подготовлен заслуженным деятелем науки, профессором Л.Л.Кругликовым на базе Уголовного кодекса РФ 1996 г. Пособие включает методические вопросы изучения уголовного права с помощью Практикума, вопросы темы, законодательный и иной нормативно-правовой материал, рекомендуемую литературу к каждой теме, теоретическую часть, контрольные вопросы и задания, а также казусы. Поскольку Конституция Российской Федерации, учебники, а также кодексы: Уголовный, Гражданский, Уголовно-процессуальный и Уголовно-исполнительный, Кодекс РФ об административных правонарушениях необходимы по всем или по большинству тем, они в список рекомендуемых источников не включены.
Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

Книга предназначена для преподавателей, аспирантов, студентов высших юридических учебных заведений, в том числе получающих второе высшее образование....

Цена:
219 руб

 Финансовое право. Практикум. Учебное пособие
Финансовое право. Практикум. Учебное пособие
Издание представляет собой учебное пособие по финансовому праву, которое основано на современном законодательстве и практике его применения. Практикум является дополнением к учебнику "Финансовое право".
Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования.

Для студентов вузов, обучающихся по программам прикладного бакалавриата по юридическим направлениям и специальностям, а также для аспирантов и преподава-телей юридических вузов....

Цена:
1339 руб

Е. В. Васьковский Учебник гражданского процесса
Учебник гражданского процесса
Очередной том серии "Русское юридическое наследие" воспроизводит текст второго издания "Учебника гражданского процесса Е.В.Васьковского, вышедшего в свет в Москве в 1917 г.
Современники считали эту книгу "самым полным из существующих учебников гражданского процесса" и называли ее "образцовым учебником гражданского процесса и прекрасным пособием для начинающих юристов".
При подготовке учебника к изданию орфография его текста была приведена в соответствие с современными правилами.

Книга рекомендуется для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов, специалистам в области гражданского права и процесса....

Цена:
1099 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования