СМИ Законы РФ
Юр.книга І.І. Дахно Міжнародне приватне право

Fri, 26 Apr 2013 16:02:35 +0000
Зміст (Міжнародне приватне право (Дахно І.І.))

 

ЗМІСТ

Передмова

Розділ 1. Вступ до міжнародного приватного права
1.1. Предмет міжнародного приватного права
1.2. Система міжнародного приватного права

Розділ 2. Джерела міжнародного приватного права
2.1. Загальні зауваження
2.2. Конституційні норми
2.3. Міжнародні договори України
2.4. Трансформація норм міжнародних договорів у норми національного законодавства України
2.5. Внутрішнє законодавство України з міжнародного приватного права

Розділ 3. Загальні поняття міжнародного приватного права
3.1. Колізійні норми
3.2. Колізійні прив’язки
3.3. Матеріально-правові норми
3.4. Інші поняття міжнародного приватного права

Розділ 4. Цивільно-правове становище іноземців
4.1. Джерела права
4.2  Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземців в Україні
4.3. Обмеження дієздатності та недієздатність
4.4. Визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим

Розділ 5. Юридичні особи — суб’єкти міжнародного приватного права
5.1. Джерела права
5.2. Поняття “ юридична особа”
5.3. Цивільна правоздатність іноземних юридичних осіб в Україні
5.4. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні
5.5. Транснаціональні корпорації

Розділ 6. Держава — суб’єкт міжнародних цивільно-правових відносин
6.1. Імунітет держави за міжнародним правом
6.2. Законодавство України про державний імунітет

Розділ 7. Право власності
7.1. Джерела права
7.2. Конституційні норми
7.3. Власність у контексті міжнародного приватного права України

Розділ 8. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання)
8.1. Джерела права
8.2. Поняття “делікт”
8.3. Делікт у законодавстві України

Розділ 9. Зовнішньоекономічна діяльність
9.1.  Джерела права
9.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
9.3. Зовнішньоекономічний договір
9.4. Іноземні інвестиції

Розділ 10. Міжнародні перевезення пасажирів та вантажів
10.1. Джерела міжнародного транспортного права
10.2. Джерела внутрішнього транспортного права України
10.3. Договір міжнародної експедиції
10.4. Загальна характеристика транспортного законодавства України
10.5. Міжнародна пошта

Розділ 11. Міжнародні розрахунки
11.1. Джерела права
11.2. Міжнародний кредитний переказ
11.3. Акредитив
11.4. Інкасо
11.5. Банківська гарантія
11.6. Векселі та чеки
11.7. Міжнародні неторговельні розрахунки

Розділ 12. Патентне право
12.1. Джерела права та основні терміни
12.1.1. Міжнародно-правові акти
12.1.2. Законодавство СРСР
12.1.3. Законодавство незалежної України
12.2. Матеріальні та процесуальні права іноземців
12.2.1. Національний режим
12.2.2. Пріоритет і його роль як іноземного юридичного факту
12.2.3. Трансформація загальних норм міжнародних договорів у норми національного патентного законодавства України

Розділ13. Авторське право і суміжні права
13.1. Джерела прав та їх характеристика
13.2. Трансформація норм міжнародних договорів з авторського права та суміжних прав у норми національного законодавства України

Розділ 14. Трудові відносини
14.1. Джерела права
14.2. Загальні поняття
14.3. Працевлаштування іноземців в Україні та громадян України за кордоном

Розділ 15. Сімейне право
15.1. Джерела права
15.2. Загальні поняття
15.3. Шлюб
15.3.1. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу
15.3.2. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
15.4. Розлучення
15.5. Встановлення батьківства
15.6. Усиновлення дітей
15.7. Опіка (піклування)
15.8. Акти громадянського стану

Розділ 16. Спадкове право
16.1. Джерела права
16.2. Норми спадкового права України у зв’язку з іноземним елементом

Розділ 17. Міжнародний цивільний процес і нотаріальні дії
17.1. Джерела права
17.2. Загальні поняття
17.3. Цивільні процесуальні права іноземців та іноземної держави в Україні
17.4. Визнання та виконання рішень іноземних судів
17.5. Нотаріальні дії

Розділ 18. Міжнародний комерційний арбітраж
18.1. Джерела права
18.2. Чинне законодавство України
18.2.1. Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”
18.2.2. Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду
18.2.3. Регламент Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України
18.2.4. Прикінцеві зауваження

Додаткова інформація

Список використаної та рекомендованої літератури


Fri, 26 Apr 2013 16:04:35 +0000
ПЕРЕДМОВА

 

ПЕРЕДМОВА


Розмаїття нинішнього книжкового ринку ще десять років тому не можна було навіть уявити. Автор пропонованого посібника, спираючись на власний досвід, стверджує: у книжковій сфері Україна аж ніяк не відстає від Заходу. На вітчизняних ринках є практично все. А от сучасних підручників з міжнародного приватного права не так вже й багато як у Росії, так і в Україні. В Україні протягом останніх років з’явилося три підручники та дві фундаментальні хрестоматії (тобто підбірки нормативно-правових актів).
Міжнародне приватне право існує в межах національного права і саме цим відрізняється від міжнародного публічного права — єдиного для держав, які є сторонами відповідних міжнародних нормативно-правових актів.
Усупереч назві, міжнародне приватне право має національно-правову природу, і з наукового погляду ця усталена назва неточна. Міжнародне приватне право не є правом “між народами”. Це право регулює відносини між юридичними і фізичними особами різних народів (тобто держав). Такі особи вступають у відносини саме як приватні, а не як офіційні особи, не одержуючи для цього посвідчень (мандатів) відповідних держав. Скажімо, якщо українська студентка виходить заміж за іноземця, то на цей сміливий крок вона йде не від імені України, а з власної волі.
Міжнародне публічне право у світі одне. Міжнародних приватних прав у світі так само багато, як держав. Кожна країна має своє (хай навіть найменш опрацьоване, але все ж таки своє) міжнародне приватне право. Зрозуміло, що має міжнародне приватне право і сучасна Україна. Воно не бездоганне. Прислів’я “Кожний кулик своє болото хвалить” є дещо авансом для нинішнього міжнародного приватного права України.
Це право потребує вдосконалення. А вдосконалювати щось можна лише тоді, коли відомо, що саме потребує цього.
У підручниках часто цитують вислів відомого вченого М. Богуславського, що міжнародне приватне право є вищою математикою юриспруденції. Справді, важко, а то й неможливо опанувати всі галузі вітчизняного законодавства. Важко також, перебуваючи на батьківщині, опанувати цивільне законодавство всіх країн світу. Важко і своє сумістити з чужим. Але на те й існує міжнародне приватне право, щоб навчити долати ці перешкоди.
Традиційно підручники з міжнародного приватного права розглядають іноземний елемент у вітчизняному правничому полі або вітчизняний елемент “закидають” в іноземний правопорядок. Наприклад, описують трудові відносини українських громадян з німецькими роботодавцями. Виходячи з того що кожна країна має власне міжнародне приватне право, такі правовідносини, на наш погляд, становлять предмет міжнародного приватного права Німеччини, а не України. Міжнародне приватне право зарубіжних країн — це не що інше, як цивільне та комерційне право відповідних держав.
У пропонованому посібнику відображено лише міжнародне право України як таке, не розглядаючи міжнародного приватного права зарубіжних країн, хоч у ньому можна запозичити багато нового, повчального і цікавого. Ураховуючи, що не завжди є можливість користуватися хрестоматією, у пропонованому посібнику наводяться статті, розділи або й окремі нормативні акти в їх офіційному записі, завдяки чому можна уникнути спотворень офіційного тексту і зробити пропонований посібник придатним не лише для навчання, а й для професійної правничої діяльності. Посібник можна розглядати як компас у міжнародному приватному праві України і певною мірою як інвентаризацію норм вітчизняного міжнародного приватного права.
Якщо читач, опановуючи поданий матеріал, виявить “білі плями” у вітчизняному законодавстві, то нехай не забуває жартівливого вислову: “Інколи незнання закону свідчить про його відсутність”.
З огляду на те що пропонований посібник не єдиний у галузі міжнародного приватного права в Україні, теми, які добре висвітлено в інших підручниках, у цій книзі викладено стисліше. Оскільки в підручниках Г. С. Фединяк і А. А. Попова не було тем про патентне й авторське право, то згадані теми у пропонованому посібнику викладено ширше. Тим паче, що вони є особливим “хобі” автора.
У навчальному посібнику часто згадується проект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., створений робочою групою на чолі з колишнім міністром юстиції України кандидатом юридичних наук С. Головатим, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1995 р.
Автор вдячний співробітникам бібліотеки Української Правничої Фундації за допомогу у створенні цього посібника. Матеріал книги вже апробований у трьох вищих закладах освіти Києва.


Fri, 26 Apr 2013 16:08:55 +0000
Розділ 1. Вступ до міжнародного приватного права

 

Розділ 1. Вступ до міжнародного приватного права


1.1. Предмет міжнародного приватного права
1.2. Система міжнародного приватного права

 

1.1. Предмет міжнародного приватного права


Міжнародне публічне право — це галузь права, яка регулює відносини між державами, міждержавними організаціями, державоподібними утвореннями, націями, що борються за незалежність. Міжнародне публічне право є сферою політики. Суб’єктами цієї галузі права є носії влади. Вони, зокрема, оголошують війну і мир, змінюють державні кордони, приймають до громадянства іноземців, подають один одному допомогу або, навпаки, “перекривають кисень”. Останнє в 1999 р. наочно було продемонстровано стосовно Югославії. Свого часу Мао Цзедун говорив: “Гвинтівка породжує владу!” Там, де гвинтівка і влада — царина публічного права, у тому числі міжнародного.
Міжнародне приватне право стосується цивільно-правових відносин передусім між організаціями і громадянами (особами без громадянства) різних країн. Предметом регулювання у міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру. Майнові, трудові, сімейні, спадкові, деліктні, економічні, господарські, науково-технічні, культурні, освітні та інші відносини виникають у міжнародному житті з участю осіб різної державної належності. Такі відносини невладні, неполітичні і не потребують застосування зазначеної гвинтівки. Цивільні правові відносини — це передусім майнові відносини між фізичними і юридичними особами різних держав. Суб’єктом у майнових відносинах є іноземна сторона (наприклад, громадянин іноземної держави, особа без громадянства, іноземна організація, іноземна держава). Суб’єкти майнових відносин можуть належати до однієї держави, але об’єкт, у зв’язку з яким виникли відповідні відносини, перебуває за кордоном. Виникнення, зміна та припинення майнових відносин можуть бути пов’язані з юридичним фактом за кордоном (спричинення шкоди, укладення договору, смерть спадкодавця тощо).
Міжнародного приватного права не буває без іноземного елемента, а цивільно-правові відносини без іноземного елемента трапляються. Скажімо, тоді, коли їх сторонами є фізичні та юридичні особи однієї країни. Коли ж у цивільних відносинах бере участь іноземний елемент, то ці відносини набирають нової якісної властивості і стають міжнародними. Кажуть, що вони ускладнюються іноземним елементом.
Міжнародне приватне право — це галузь права, що регулює міжнародні невладні відносини, ускладнені іноземним елементом.
Розрізняють три види іноземного елемента:
- суб’єкт;
- об’єкт;
- юридичний факт.
Суб’єктами є учасники правовідносин. Об’єкти — це те, на що спрямовані дії суб’єктів (наприклад, майно або шлюб між громадянкою та іноземцем). Юридичний факт певною мірою нагадує іскру. Так само, як іскра, потрапляючи у циліндр двигуна внутрішнього згоряння, змушує його працювати, юридичний факт породжує правовідносини. У міжнародному приватному праві іноземний юридичний факт породжує як міжнародні, так і національні невладні правовідносини.
Наприклад, у ст. 196 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі — КпШС України) зафіксовано: “Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні”. Це означає, що коли з полігамної мусульманської держави до України переселиться громадянин з усіма чотирма дружинами, то їх як дружин визнаватиме моногамна Україна.
Держава — суверен, носій політичної влади. Але трапляється, що і держава стає суб’єктом міжнародного приватного права.
Коли держави укладають між собою договори про торгівлю, то цим встановлюються відносини, що належать до сфери міжнародного публічного права. Якщо ж держава укладає торговельний договір з фірмою іншої країни, то наявні цивільні правові відносини.
У міжнародному публічному праві роль основного джерела регулювання відіграє міжнародний договір. У міжнародному приватному праві міжнародний договір до юридичних і фізичних осіб застосовують не безпосередньо, а за допомогою його санкціонування відповідною державою у тій або іншій формі. Між міжнародним публічним правом і міжнародним приватним правом немає “китайської стіни” хоч би з огляду на те, що норми міжнародного договору переносяться у цивільне законодавство країн, які беруть участь у договорі. У цьому посібнику наведено чимало таких прикладів.
Міжнародне публічне право навіть за найвигадливішої фантазії не можна уявити без міжнародного договору бодай в усній формі. Міжнародне приватне право, навпаки, можна уявити без міжнародного договору. У такому разі певна держава автоматично створювала б як колізійні, так і матеріально-правові норми для регулювання правовідносин з іноземним елементом.
Міжнародне приватне право стоїть на двох опорах — колізійних і матеріально-правових нормах. Міжнародне приватне право започаткували саме колізійні норми. Ці норми не містять прямої вказівки, як потрібно вирішувати те чи інше питання. Вони зазначають лише, яке саме законодавство потрібно застосовувати. Засновниками міжнародного колізійного права вважають італійських постглосаторів ХІV ст. Бартола і Бальда. Глосаторами називають коментаторів текстів римського права. Такі коментарі (глоси) писали на берегах текстів давньоримських правничих рукописів. Глоси — це тлумачення понять. Тому й нині тлумачні словники інколи називають глосаріями.
Правник із США Дж. Сторі (1779–1845) у 1834 р. запровадив у вжиток поняття “міжнародне приватне право”. У дореволюційній Росії цей термін вперше використав професор юридичного факультету Казанського університету М. Іванов у 1865 р., опублікувавши “Основания частной международной юрисдикции”.
У Великій Британії поняття “міжнародне приватне право” дотепер широко використовують. У США ситуація дещо інша. На с. 1196 відомого “Правничого словника Блека” (Black’s Law Dictionary) міститься нотатка “міжнародне приватне право” (International Private Law) досить стислого змісту: “Назва, що використовується деякими літераторами для вказівки тієї гілки права, яка нині частіше називається “конфлікт закону” (conflict of law)”.
У відповідній нотатці на с. 299 зазначеного словника пояснюється, що це “несумісність або відмінність між законами різних штатів або країн, що стосується осіб, які набули прав, узяли зобов’язання, завдали шкоди або збитків або уклали контракти у межах території двох чи більше юрисдикцій. Отже, це галузь юриспруденції, яка випливає з відмінності законів різних держав, штатів або юрисдикцій, що застосовується до прав і обов’язків і яка примиряє несумісність або вирішує, який закон або система має регулювати конкретну справу, або встановлює ступінь сили, наданої закону іншої юрисдикції (відповідним діям чи правам, що випливають з нього), чи то коли він відрізняється від внутрішнього (domestic) закону, чи то коли внутрішній закон є мовчазним (is silent) або не є таким, що виключно застосовується до певної справи”.
“Оксфордський правничий словник” (Oxford Dictionary of Law, 4th edition, 1997) містить статтю “Приватне міжнародне право” такого змісту: “Це частина національного права країни, що встановлює правила для застосування у справах, які включають іноземний елемент (наприклад, контракт у певній системі іноземного права). Зокрема, якщо контракт укладено в Англії, але виконуватиметься він за кордоном, то необхідно буде вирішувати, яке право застосовується до визнання дійсності контракту. Це відомо як питання про вибір права. Загалом, відповідно до Римської конвенції (1980 р., чинна з 1 квітня 1991 р.), поважається вибір сторонами права у письмовому контракті. Конвенцією встановлено правила про те, яке право застосовується, якщо сторони контракту не здійснили вибору права. Інколи суди повинні також вирішувати, чи мають вони юрисдикцію для слухання справи або ж визнання іноземного судового рішення (наприклад, розлучення, одержаного за кордоном).
Приватне міжнародне право не слід змішувати з публічним міжнародним правом”.
Потрібно пояснити, що Римська конвенція — це Конвенція Європейського Економічного Співтовариства про закон, що застосовується до контрактних зобов’язань (The EEC Convention on the Law Applicable to Contractual Obligations).
Далі пропонуємо цитату з 13-го видання книги П. Норзса і Дж. Фоусетта “Приватне міжнародне право”, опублікованої у Лондоні у 1999 р. Автори на с. 4 зазначають: “Причиною наявності приватного міжнародного права є існування у світі ряду окремих муніципальних систем права — ряду окремих правових одиниць, що дуже відрізняються одна від одної правилами, якими вони регулюють різноманітні правовідносини, що виникають у повсякденному житті. Суди певної країни часто повинні брати до уваги якесь правило закону, що існує в іншій країні. Суверен має верховенство у межах його власної території і відповідно до загальносвітової норми юриспруденції він має виключну юрисдикцію над кожним і над усім у межах тієї території, а також над кожною угодою, що виконується там. Він може, якщо того хоче, відмовитися застосовувати будь-який закон, окрім свого. Використання цієї політики байдужості було досить поширеним явищем у минулі часи, але у нинішньому цивілізованому світі це непрактично. Нації давно зрозуміли, що вони не можуть, ховаючись за принцип територіального суверенітету, дозволити собі зневажати іноземні норми права через те, що вони відрізняються від їх внутрішньої системи права”.
Зазначимо, що під поняттям “муніципальна система права” англійські правники розуміють частину права держави, яка протилежна міжнародному публічному праву. Тобто міжнародне, але не публічне.
На с. 5 цитованої книги зазначається: “Приватне міжнародне право є, отже, тією частиною права, яка вступає в гру, коли питання, що постає перед судом, стосується якогось факту, події чи угоди, які настільки тісно пов’язані з іноземною системою права, що змушують звернутися до цієї системи”.
Ознайомлення з викладеними точками зору свідчить, що англосаксонський погляд на природу міжнародного приватного права збігається з континентальним правничим менталітетом. Тут порозумілися дві провідні системи права сучасного світу. До речі, вислів “міжнародне приватне право” можна розглядати як компромісний для обох систем. З точки зору континентального правника “міжнародне приватне право” можна було б назвати “міжнародним цивільним правом”. Але англосакси не використовують поняття “цивільне право”. Як відомо, у них воно замінюється загальним правом (common lаw), судовим прецедентом, звичаєм і статутним законодавством. Отже, назва “міжнародне приватне право” вписується у компромісний принцип “ні вашим, ні нашим”.
До речі, назву “конфлікт законів” (conflict of laws) англійські правники теж вважають невдалою для міжнародного приватного права хоч би з огляду на те, що це право спрямовується саме на усунення конфлікту між законодавствами різних держав. Термін “конфлікт законів” запровадив англійський юрист А. Дайсі (A. Dicey, 1835–1922). У 1896 р. саме він уперше опублікував фундаментальне дослідження міжнародного приватного права Англії — трактат “Конфлікт законів”.
Колізія права як явище породжується двома чинниками: наявністю іноземного елемента у цивільно-правових відносинах і різним змістом цивільного права у різних державах, з якими пов’язані відповідні правові відносини. Колізійні норми — це правила вибору права. Подолання колізії — основне завдання міжнародного приватного права.
Ще й нині у ряді країн світу міжнародне приватне право за традицією називають “колізійним правом” або “міжнародним колізійним правом”.
Очевидно, така назва занадто вузька, бо не враховує другої опори міжнародного приватного права — матеріально-правових норм. Колізійне право — складова міжнародного приватного права, тобто перше поняття вужче за друге.
Матеріально-правові норми регулюють правовідносини з іноземним елементом безпосередньо. Ці норми уніфікуються через укладення відповідних міжнародних угод (конвенцій, договорів тощо).
Основні тенденції розвитку сучасного міжнародного приватного права:
1. Уніфікація правових норм через прийняття міжнародних договорів і типових (модельних) законів.
2. Удосконалення і кодифікація норм міжнародного приватного права на національному рівні (у цьому зв’язку слід згадати, наприклад, проект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., про який ітиметься у розділі “Джерела міжнародного приватного права”).
3. Виникнення колізії між нормами міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права.
4. Підвищення ролі принципу “автономії волі сторін” і перехід до гнучкіших норм колізійного права.
5. Розширення сфери дії міжнародного приватного права у зв’язку з науково-технічним поступом людства (атомна енергетика, космічна діяльність, прогрес у сфері транспорту, засобів зв’язку тощо).

 


 

 

1.2. Система міжнародного приватного права


Щодо природи норм міжнародного приватного права та його місця у системі права існують такі погляди:
1. Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного права.
2. Міжнародного приватного права немає, а є внутрішнє законодавство, що стосується іноземців.
3. Міжнародне приватне право — це поєднання внутрішнього законодавства і міжнародного публічного права.
4. Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки має окремий предмет і притаманні лише йому правові способи регулювання (колізійні та матеріально-правові норми).
Навчальний курс “Міжнародне приватне право” традиційно складається з двох частин: загальної й особливої, або теоретичної та практичної.
У загальній частині розглядаються питання, що стосуються джерел міжнародного приватного права, його принципів, учень про колізійні та матеріально-правові норми, загальних понять (національний режим, режим найбільшого сприяння, взаємність, реторсія, автономія волі, зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни, обхід закону, “кульгаючі” правовідносини, застереження про публічний порядок, цивільно-правовий статус держави, фізичних та юридичних осіб та ін.).
Особлива частина охоплює такі питання:
- право власності іноземців;
- деліктні зобов’язання;
- зовнішньоекономічні угоди;
- міжнародні перевезення вантажів і пасажирів;
- міжнародні кредитно-розрахункові відносини;
- патентне право;
- авторське право;
- трудові відносини;
- сімейне право;
- спадкове право;
- міжнародний цивільний процес;
- міжнародний комерційний арбітраж.
Система міжнародного приватного права як наука охоплює також питання історичного розвитку доктрини цього права, його теорій та концепцій, визначає способи вирішення його проблем. Міжнародне приватне право розвивається у тісному взаємозв’язку з порівняльним правознавством.
Німецькі правники розуміють міжнародне приватне право передусім як колізійне. Англосаксонці до складу міжнародного приватного права включають і конфлікт юрисдикцій (це видно з наведеної статті з “Правничого словника Блека”). Правники окремих країн розуміють міжнародне приватне право як галузь, що охоплює колізійні норми, конфлікт юрисдикцій і правове становище іноземців. Французькі правники, крім зазначеного, у межах міжнародного приватного права розглядають окремі питання публічного права (французьке громадянство, в’їзд і перебування іноземців тощо).

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Суб’єкти міжнародного приватного права.
2. Чи згодні ви з тезою, що кожна держава світу має своє міжнародне приватне право?
3. Відносини, які регулює міжнародне приватне право.
4. Види іноземного елемента.
5. Хто започаткував міжнародне приватне право?
6. Колізійні та матеріально-правові норми.
7. Хто і коли вперше запровадив термін “міжнародне приватне право”?
8. Чинники, що породжують колізію права.
9. Основні тенденції розвитку міжнародного приватного права.
10. Погляди щодо природи міжнародного приватного права.
11. З яких частин складається навчальний курс дисципліни “Міжнародне приватне право” і які питання вони охоплюють?


Fri, 26 Apr 2013 16:16:40 +0000
Розділ 2. Джерела міжнародного приватного права

 

Розділ 2. Джерела міжнародного приватного права


2.1. Загальні зауваження
2.2. Конституційні норми
2.3. Міжнародні договори України
2.4. Трансформація норм міжнародних договорів у норми національного законодавства України
2.5. Внутрішнє законодавство України з міжнародного приватного права

 

2.1. Загальні зауваження


Розрізняють такі види джерел міжнародного приватного права:
- міжнародні договори;
- внутрішнє (національне законодавство), що стосується іноземного елемента;
- судова й арбітражна практика;
- звичаї;
- доктрини авторитетних учених.
Розглянемо найвідоміші концепції у науці міжнародного приватного права.
1. Територіальна теорія права (territorial theory of law). У XVII ст. цю теорію розробив нідерландський юрист У. Губер (U. Huber, 1636–1694). Наводимо її наріжні положення:
- закони кожної держави мають чинність у межах її кордонів; вони накладають зобов’язання на всіх суб’єктів на території цієї держави, а не поза її кордонами;
- суб’єктами держави вважають усіх, хто перебуває у межах її кордонів: як тих, хто постійно в ній проживає, так і тих, хто перебуває там тимчасово;
- власті держави повинні діяти ввічливо (must act with comity), з тим щоб закони іншої держави, чинні на її території, зберігали свою силу скрізь, якщо не спричиняють шкоди владі чи правам іншого суверена або його громадянам.
2. Теорія ввічливості (theory of comity). Автор — юрист-науковець і суддя Верховного Суду США Дж. Сторі. Він опублікував перше в англосаксонській системі права всеосяжне дослідження міжнародного приватного права. За вихідну точку Дж. Сторі взяв третє положення концепції У. Губера. У справах, що містять іноземний елемент, необхідно застосовувати іноземне законодавство, оскільки ігнорування суверенітету іншої держави у межах її території є неповагою до цієї держави.
Сучасні дослідники вважають, що ні У. Губер, ні Дж. Сторі детально не висвітлили, на чому ж має базуватися ввічливість — на взаємності (rесiprocity), дружбі (friendship), відсутності грубості (lack of rudeness) тощо.
3. Теорія наданих (або набутих) прав (theory of vested rights, theory of acquired rights).
Згідно з цією теорією, права, набуті у певній країні, повинні визнаватися й охоронятися в іншій країні. Теорію розробили англійський юрист А. Дайсі та американські правники Дж. Біел (J. Beale), О. Холмс (O. Holmes) і Б. Кардозо (B. Cаrdozo).
4. Теорія місцевого права (local law theory). Автором цієї теорії вважають американського правника В. Кука (W. Cook). Він стверджував, що суди країни ніколи не застосовують іноземне право як таке, а застосовують своє право, і закликав дивитись на те, що роблять суди, а не на те, що вони кажуть. В. Кук вважав, що, розглядаючи справи з іноземним елементом, судді перетворюють іноземне право на тимчасові норми англосаксонського права.
Серед зазначених п’яти джерел міжнародного приватного права законодавство України чітко визнає два перші джерела.
Суддю (арбітра), як державного, так і третейського, Україна не визнає законодавцем. Суддю (арбітра) розглядають не як творця закону, а як його слугу або в кращому разі — як охоронця.
Держава може “освячувати” звичай, надаючи йому загальнообов’язкової юридичної сили. Таке спостерігалося і в новітній історії України. Так, 4 жовтня 1994 р. Президент України видав Указ “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”. Згідно з цим Указом Правила ІНКОТЕРМС-90 стали в Україні загальнообов’язковими. Реально ж у Києві Президент України поклав аркуш з Указом на брошуру, що містить Правила ІНКОТЕРМС-90, складену у Парижі, тобто вітчизняний Указ надав чинності міжнародному торговельному звичаю.
Правила з самого початку були громадською, а не державною кодифікацією певних найпоширеніших у світі торговельних звичаїв. Уперше їх кодифікацію було виконано у Парижі Міжнародною торговою палатою у 1936 р. (Палата — неурядова організація). Проте зазначені звичаї не перестали бути у світі звичаями з огляду на їх кодифікацію. Після 1936 р. Правила кілька разів редагувалися у зв’язку з модифікацією власне звичаїв. Модифікація зумовлювалася технічним прогресом, і не в останню чергу — у сфері зв’язку.
В ІНКОТЕРМС-90 стиль викладу багатьох формулювань не притаманний вітчизняному правникові. Отже, зазначеним Указом було створено прецедент для визнання нашою континентальною системою права звичаю як одного з її джерел. Чи є це “крамолою” — покаже час. До речі, в окремих країнах, що належать до континентальної системи права, суддям дозволено створювати норми права там, де є “білі плями” у статутному (тобто централізовано прийнятому) законодавстві.
У п. 4 ст. 28 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. № 4002-XII (див. розд. 18) торговельний звичай також визнається як джерело права.
Міжнародний торговельний звичай визнається як джерело права й у ст. 2 “Види іноземних інвестицій” Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР. У зазначеній статті йдеться про оцінку вартості грошових вимог, прав на вимоги визнання договірних зобов’язань, прав інтелектуальної власності та прав на здійснення господарської діяльності відповідно до міжнародних торговельних звичаїв.

 

 


 

 

2.2. Конституційні норми


У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 р., зокрема, встановлено: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3).
“В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується” (ст. 8).
“Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України” (ст. 9).
“Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ст. 19).
“Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними” (ст. 21).
“Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” (ст. 22).
“Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.
Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами” (ст. 25).
“Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом” (ст. 26).
“Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом” (ст. 33).
“Права і свободи людини і громадянина захищаються судом…” (витяг зі ст. 55).
“Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення” (ст. 58).
“Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав…” (витяг зі ст. 59).
Із зазначених конституційних положень виходитимемо і при подальшому вивченні розділів дисципліни “Міжнародне приватне право”

 

 


 

 

2.3. Міжнародні договори України


У преамбулі до Закону України “Про міжнародні договори України”, прийнятому 22 грудня 1993 р., зазначається, що він “встановлює порядок, виконання і денонсацію міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України”. Зазначимо, що малася на увазі Конституція 1978 р.
Наведемо структуру зазначеного Закону.
І. Загальні положення
Сфера застосування Закону. Міжнародні договори України.
ІІ. Укладення міжнародних договорів України
Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів. Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України.
Повноваження на укладення міжнародного договору України. Делегація чи представник України для укладення міжнародного договору України.
Ратифікація міжнародних договорів України. Обмін ратифікаційними грамотами.
Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації.
Стаття 10. Приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття.
Стаття 11. Підписання міжнародних договорів України.
ІІІ. Виконання міжнародних договорів України
Стаття 12. Дотримання міжнародних договорів України.
Стаття 13. Забезпечення виконання міжнародних договорів України.
Стаття 14. Виконання зобов’язань за міжнародними договорами України.
Стаття 15. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України.
Стаття 16. Заходи, що вживаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його учасниками.
Стаття 17. Дія міжнародних договорів України на території України.
Стаття 18. Пропозиції про внесення змін і доповнень до законодавства України у зв’язку з укладенням міжнародного договору України.
Стаття 19. Пролонгація міжнародного договору України.
ІV. Опублікування, реєстрація та зберігання текстів міжнародних договорів України
Стаття 20. Опублікування міжнародних договорів України.
Стаття 21. Реєстрація міжнародних договорів України.
Стаття 22. Зберігання текстів міжнародних договорів України.
V. Денонсація міжнародних договорів України
Стаття 23. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України.
Стаття 24. Денонсація міжнародних договорів України.
Стаття 25. Інформування Верховної Ради України стосовно міжнародних договорів.
У п. 2 ст. 1 “Сфера застосування Закону” зазначається, що поняття “укладення міжнародного договору охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору для України”. У ст. 2 “Міжнародні договори України” встановлено:
1. Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені:
- України;
- уряду;
- міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.
2. Від імені України укладаються міжнародні договори:
- політичні, територіальні, мирні;
- що стосуються прав та свобод людини;
- про громадянство;
- про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;
- про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску Збройних Сил іноземних держав на територію України;
- про використання території та природних ресурсів України;
- яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.
3. Від імені Уряду укладаються міждержавні договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.
4. Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України укладаються міжнародні договори з питань, що належать до їх компетенції”.
Зазначимо, що міждержавні угоди укладаються не лише для їх міждержавного використання. Здебільшого держави укладають між собою договори для того, щоб їх предметом могли користуватися фізичні особи цих держав та особи без громадянства, що проживають на їх територіях. В англійській мові слово “nationals” охоплює ці категорії осіб.
У теорії та на практиці часто виникають проблеми у зв’язку з юридичною силою міжнародного договору. Що вагоміше — міжнародний договір чи внутрішнє законодавство?
Українське законодавство як до прийняття чинної Конституції України, так і після її прийняття встановлює верховенство міжнародного договору над внутрішнім законом.
Ось приклади формулювань зазначеного примату:
“1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України” (ст. 17 “Дія міжнародних договорів України на території України” Закону України “Про міжнародні договори України”).
“…Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про шлюб та сім’ю України, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору…” (витяг зі ст. 203 КпШС України).
“Якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору.
Якщо міжнародний договір відносить до компетенції нотаріусів вчинення нотаріальної дії, не передбаченої законодавством України, нотаріуси вчиняють цю нотаріальну дію в порядку, встановленому Міністерством юстиції України” (ст. 103 “Міжнародні договори” Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ).
“Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору” (ст. 4 “Міжнародні договори” Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. № 752-XIV).
Проаналізувавши зазначені формулювання, доходимо висновку: наш законодавець припускає, що положення міжнародного договору можуть не збігатися з положеннями певного національного закону, але вони не повинні суперечити Конституції. У свою чергу, національний закон може не суперечити Конституції, але містити правила, які дещо відрізняються від положень міжнародних дво- та багатосторонніх договорів (приклад з цього аспекту наведемо далі).

 


 

 

2.4. Трансформація норм міжнародних договорів у норми національного законодавства України


У сфері міжнародного приватного права положення міжнародних договорів застосовуються до юридичних та фізичних осіб держав-учасниць не прямо, а опосередковано — за допомогою надання чинності тому чи іншому міжнародному договору на території відповідної держави, використовуючи для цього певний встановлений законодавством прийом. Уявімо собі, що згадувані вже Правила ІНКОТЕРМС-90 є міжурядовим документом. Все інше залишається реальним. Адміністрація Президента ці Правила не створювала і навіть не переформульовувала усталеною українською мовою. Було лише виконано переклад і затверджено їх президентським Указом. Міжнародний документ блискавично став національним нормативно-правовим актом.
Очевидно, здебільшого норми національного законодавства, що стосуються іноземного елемента, формулюються на основі відповідних міжнародних договорів. Розглянемо, як це виконується в Україні.
У подальшому прикладі під поняттям “Союз” слід мати на увазі Паризький союз, до якого належать країни — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.
У ст. 5-3 цієї Конвенції зафіксовано:
“У будь якій країні Союзу не розглядається як порушення прав патентовласника таке:
1. Використання на борту кораблів інших країн Союзу пристроїв, що становлять предмет його патенту, у корпусі корабля, машинах, передачах та інших приладдях, коли такі кораблі тимчасово чи випадково входять у води названої країни, за умови, що такі пристрої використовуються виключно для потреб такого корабля.
2. Використання пристроїв, що становлять предмет патенту у конструкції або дії літака або сухопутних транспортних засобів інших країн Союзу, або приладдях такого літака або засобів, коли ці літак і засоби тимчасово або випадково входять у названу країну”.
Тепер наведемо витяг з п. 2 ст. 25 “Дії, які не визнаються порушенням патенту” Закону України “Про охорону прав на винаходи (корисні моделі)” від 15 грудня 1993 р.:
“Не визнається порушенням прав, що надаються патентом, використання запатентованого винаходу (корисної моделі): в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково знаходиться у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що винахід (корисна модель) використовується виключно для потреб зазначеного засобу…”
Як бачимо, наш законодавець зміст ст. 5-3 Конвенції передав повністю і виконав це дещо стисліше. Порівняємо аналогічні положення міжнародної конвенції та національного закону стосовно авторського права.
У п. 1 ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. встановлено: “Термін охорони, наданий цією Конвенцією, становить життя автора і п’ятдесят років після його смерті”.
У п. 1 ст. 24 “Термін охорони прав авторів” Закону України “Про авторське право й суміжні права” від 23 грудня 1993 р. зафіксовано: “Охорона, що надається цим Законом, діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею”.
Щодо творів мистецтва й рукописів Бернська конвенція передбачає “право слідування” (droit de suite). У п. 1 ст. 14 Конвенції це право сформульовано так: “Автор або після його смерті особи чи установи, уповноважені національним законодавством, щодо оригінальних творів мистецтва й оригінальних рукописів письменників і композиторів користуються невідчужуваним правом на відсотки за кожного перепродажу цього твору, що відбувається після першої передачі автором його твору”.
У ст. 23 “Право слідування” Закону України “Про авторське право й суміжні права” було встановлено: “Автор протягом життя, а після його смерті спадкоємці у встановлений ст. 24 цього Закону термін щодо переданих автором оригінальних творів образотворчого мистецтва користуються невідчужуваним правом на одержання п’яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде за першим його відступленням, здійсненим автором твору (право слідування)…”
Як бачимо, термін дії авторського права сформульовано аналогічно як у Конвенції, так і в українському законі. Проте наш законодавець назвав конкретний розмір відсотків (у Бернській конвенції це не зазначено). В українському законі детальніше, ніж у Конвенції, викладено, де саме можуть відбуватися наступні перепродажі твору. Щоправда, наш законодавець не згадує про рукописи, а веде мову лише про твори образотворчого мистецтва.
Наведемо ще один приклад, як національний закон відхиляється від положень міжнародного договору.
У ст. 6-6 Паризької конвенції про охорону промислової власності зазначено: “Країни Союзу беруть зобов’язання охороняти знаки обслуговування. Від них не вимагатиметься надання реєстрації таким знакам”.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р. встановив обов’язкову реєстрацію не лише товарних знаків, а й знаків обслуговування, якщо фізичні та юридичні особи хочуть забезпечити їх правову охорону в Україні.

 


 


2.5. Внутрішнє законодавство України з міжнародного приватного права


Багато країн світу, передусім континентальної системи права, мають окремі закони про міжнародне приватне право. Польща прийняла такий закон ще в 1965 р. за соціалістичного режиму, Австрія — у 1978 р., Угорщина — в 1979 р., Туреччина — у 1982 р., Швейцарія — у 1987 р., Румунія — у 1992 р. Очевидно, в окремих країнах такі закони справедливо можна вважати кодексами. Наприклад, у Швейцарії Закон з міжнародного приватного права налічує близько 200 статей. Закони з міжнародного приватного права є комплексними. Вони містять як колізійні, так і матеріально-правові норми (розглянемо їх у наступному розділі).
Для загального уявлення про міжнародне приватне право у контексті англосаксонської системи права наведемо коротку інформацію про його розвиток в Англії. Дослідники дивуються, що до XIX ст. в Англії цього права фактично не було, хоча Англія відома як торговельна країна з давніх часів. Ця гілка права сформувалася протягом XIX–XX ст. Міжнародне приватне право було створене суддями, тобто його джерелом вважається судовий прецедент. Протягом кількох останніх десятиліть XX ст. певний внесок у розвиток міжнародного приватного права зробив парламент, приймаючи відповідні закони, які британські правники називають “статутним законодавством”.
Найдавніші судові справи стосувалися надання чинності іноземним судовим рішенням. У другій половині XVIII ст. помітний внесок у розвиток міжнародного приватного права зробив суддя лорд Менсфілд, якому доводилося вирішувати справи про іноземні контракти, делікти, чинність іноземних судових рішень.
Міжнародне приватне право почало інтенсивно розвиватися у другій половині XIX ст. Цьому сприяли швидкі темпи розвитку міжнародної торгівлі та збільшення обсягу фінансових операцій. Суди сформулювали положення про доміцилій, дійсність шлюбів, визнання іноземних законів, відповідний закон контракту, деліктну відповідальність, визнання та виконання іноземних судових рішень. Суди враховували доктрини відомих юристів — голландця У. Губера та американця Дж. Сторі. Англійський правник А. Дайсі вперше систематизував міжнародне приватне право Англії і, як уже зазначалося, у 1896 р. опублікував свій трактат “Конфлікт законів”.
Окремі положення статутного законодавства, що стосуються іноземного елемента, використовуються в Англії з 1868 р. Статутне законодавство стосувалося визнання і виконання іноземних судових рішень. Дослідники звертають увагу на ту обставину, що колізійних норм (правил вибору права — rules of choice of law) у ньому тривалий час не було.
Участь Великої Британії у міжнародних конвенціях сприяла прийняттю парламентом законів у сфері міжнародного приватного права і нині значна його частина має статутне походження.
В Україні поки що немає окремого закону з міжнародного приватного права, відомо тільки, що існує кілька його проектів.
Нині норми, що стосуються міжнародного приватного права, розпорошені на правничому полі України — від Конституції до нормативних актів центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України. У цьому посібнику наведено багато норм з різних нормативно-правових актів України.
З огляду на зазначене в нашій державі існує потреба створити власний кодекс з міжнародного приватного права, зібравши у ньому всі норми, що стосуються іноземного елемента, систематизувати найважливіші з них, не вносячи до кодексу норм, що зустрічаються рідше. Зрозуміло, у законотворчому процесі постійно виникають нові норми, які перебуватимуть поза межами кодексу.
У Стародавньому Римі Закон 12 таблиць був чинним упродовж тисячі років. Нинішнім законам таке довге життя не судилося. Образно кажучи, нинішня ситуація з міжнародним приватним правом в Україні нагадує архіпелаг. Подібно до того, як у ньому є великі та дрібні острови, так само чинне законодавство України містить і великі нормативно-правові акти, і невеликі за обсягом положення.
Існують акти, які стовідсотково стосуються іноземного елемента. Класичним прикладом може бути Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. Він, власне, й виник з огляду на потребу врегулювати зовнішньоекономічну діяльність, коли її основними суб’єктами стали фізичні особи — підприємці та юридичні особи, а не держава, що було характерно для періоду командно-адміністративної економіки, за якої існувала державна монополія на зовнішню торгівлю.
Повністю стосується іноземного елемента коротенька постанова Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1999 р. № 1569 “Про відчуження на митній території України транспортних засобів, що належать іноземним дипломатичним представництвам, консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних організацій, їх персоналу та членам сімей персоналу” (див.: Офіційний вісник України. — 1999. — № 35 і розділ “Право власності” цього посібника).
Для того щоб нормативно-правовий акт стосувався міжнародного приватного права, він повинен обов’язково містити іноземний елемент.
У більшості нормативних актів України питома вага іноземного елемента істотно коливається. Багато нормативно-правових актів присвячують іноземному елементу лише спеціальні, а то й окремі норми. Відсоток, що припадає на іноземний елемент, можна було б визначити принаймні двома способами — питомою вагою сторінок, що припадають на іноземний елемент, у загальному обсязі відповідного акта або питомою вагою статей (пунктів), що стосуються іноземного елемента, у загальній кількості статей (пунктів) певного юридичного акта.
Розглянемо найбільш відомий в Україні проект кодифікації міжнародного приватного права. Пропонований перелік містить 71 статтю, назви яких свідчать про розмаїття відображених питань.
Наведемо структуру Книги восьмої “Міжнародне приватне право” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. (з повним текстом проекту Кодексу можна ознайомитися в журналі “Українське право”. — 1996. — № 2).
Глава 106 Загальні положення міжнародного приватного права
Стаття 1551. Визначення права, що підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин, укладених іноземним елементом.
Стаття 1552. Автономія волі.
Стаття 1553. Обсяг іноземного права.
Стаття 1554. Правова кваліфікація.
Стаття 1555. Встановлення змісту норм іноземного права.
Стаття 1556. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни.
Стаття 1557. Наслідки обходу закону.
Стаття 1558. Взаємність.
Стаття 1559. Застереження про публічний порядок.
Стаття 1560. Застосування імперативних норм.
Стаття 1561. Застосування права країни з множинністю правових систем.
Стаття 1562. Визнання документів, виданих органами іноземних держав.
Розділ І. Колізійне право
Глава 107 Колізійні норми щодо осіб
§ 1. Фізичні особи
Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи.
Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи.
Стаття 1565. Визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла.
Стаття 1566. Ім’я фізичної особи.
Стаття 1567. Реєстрація актів стану громадян України поза межами України.
Стаття 1568. Опіка та піклування.
§ 2. Юридичні особи
Стаття 1569. Особистий закон юридичної особи.
Стаття 1570. Правоздатність та дієздатність юридичної особи.
Стаття 1571. Обмеження повноважень органу або представника юридичної особи.
Стаття 1572. Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні.
§ 3. Держава як учасник цивільно-правових відносин з іноземним елементом
Стаття 1573. Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом.
Глава 108 Колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності
Стаття 1574. Форма правочину.
Стаття 1575. Зміст правочину.
Стаття 1576. Дійсність правочину та правові наслідки недійсного правочину.
Стаття 1577. Довіреність.
Стаття 1578. Позовна давність.
Глава 109 Колізійні норми щодо особистих немайнових прав та інтелектуальної власності
Стаття 1579. Захист особистих немайнових прав.
Стаття 1580. Права інтелектуальної власності.
Глава 110 Колізійні норми речового права
Стаття 1581. Загальні положення про право, що застосовується до речових прав.
Стаття 1582. Виникнення та припинення речових прав на рухоме майно.
Стаття 1583. Речові права на транспортні засоби та інше майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів.
Стаття 1584. Речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі.
Стаття 1585. Захист речових прав.
Глава 111 Колізійні норми зобов’язального права
§ 1. Договірні зобов’язання
Стаття 1586. Вибір права за погодженням сторін договору.
Стаття 1587. Право, що застосовується до договору за відсутності погодження сторін про вибір права.
Стаття 1588. Право, що застосовується до договору споживання.
Стаття 1589. Право, що застосовується до трудового договору.
Стаття 1590. Право, що застосовується до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю.
Стаття 1591. Сфера дії права, що застосовується до договору.
§ 2. Недоговірні зобов’язання
Стаття 1592. Зобов’язання, що виникають з односторонніх дій.
Стаття 1593. Зобов’язання внаслідок завдання шкоди.
Стаття 1594. Відповідальність за збитки, завдані споживачеві.
Стаття 1595. Безпідставне збагачення.
Глава 112 Колізійні норми сімейного права
Стаття 1596. Умови укладення шлюбу.
Стаття 1597. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні.
Стаття 1598. Укладення шлюбу в посольствах і консульствах.
Стаття 1599. Визнання шлюбів, укладених за межами України.
Стаття 1600. Шлюбний договір.
Стаття 1601. Загальні юридичні наслідки шлюбу.
Стаття 1602. Майнові права та обов’язки подружжя.
Стаття 1603. Припинення шлюбу.
Стаття 1604. Визнання шлюбу недійсним.
Стаття 1605. Встановлення та оскарження батьківства.
Стаття 1606. Права та обов’язки батьків і дітей.
Стаття 1607. Зобов’язання щодо утримання.
Стаття 1608. Утримання родичів та інших членів сімей.
Стаття 1609. Усиновлення.
Глава 113 Колізійні норми щодо спадкування
Стаття 1610. Спадкові відносини.
Стаття 1611. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає внесенню до державного реєстру.
Стаття 1612. Здатність особи складання і скасування заповіту. Форма заповіту і акта його скасування.
Розділ ІІ. Міжнародний цивільний процес
Глава 114 Цивільні процесуальні права іноземців
Стаття 1613. Цивільні процесуальні права іноземних фізичних, юридичних осіб та осіб без громадянства.
Стаття 1614. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців та іноземних юридичних осіб.
Глава 115 Підсудність та виконання іноземних судових доручень
Стаття 1615. Загальні права визначення компетенції судів України.
Стаття 1616. Підстави визначення компетенції судів України.
Стаття 1617. Виключна компетенція.
Стаття 1618. Договірна підсудність.
Стаття 1619. Судові доручення.
Глава 116 Визнання та виконання рішень іноземних судів
Стаття 1620. Чинність рішень іноземних судів на території України.
Стаття 1621. Виконання рішень іноземних судів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Види джерел міжнародного приватного права у країнах світу та в Україні.
2. Чи містить Конституція України норми прямої дії, що стосуються іноземного елемента?
3. Коли було прийнято Закон України “Про міжнародні договори України”?
4. Що означає примат норм міжнародного договору над нормами внутрішнього законодавства?
5. Трансформація норм міжнародних договорів у норми національного законодавства України.
6. Чи є нині в Україні окремий закон з міжнародного приватного права?
7. Загальна характеристика міжнародного приватного права України.


Fri, 26 Apr 2013 16:23:18 +0000
Розділ 3. Загальні поняття міжнародного приватного права

 

Розділ 3. Загальні поняття міжнародного приватного права


3.1. Колізійні норми
3.2. Колізійні прив’язки
3.3. Матеріально-правові норми
3.4. Інші поняття міжнародного приватного права

 

3.1. Колізійні норми


Колізійною називається норма міжнародного приватного права, яка не вирішує безпосередньо певного питання правовідносин, а тільки зазначає, що ці правовідносини мають регулюватися правом тієї чи іншої держави. Причому географічні чи офіційні назви держав світу здебільшого не наводяться. Державу у міжнародному приватному праві зазначають іншими способами, про які йтиметься далі.
Відомо, що у внутрішньому вітчизняному законодавстві норма права складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Однак рідко трапляються ситуації, коли всі три частини норми права присутні в одній статті чи навіть розділі певного нормативного акта.
Колізійна норма міжнародного приватного права має дволанкову структуру, тобто складається з двох частин — обсягу та прив’язки.
Обсяг — це вказівка на вид цивільних правовідносин з іноземним елементом, а прив’язка — на право, що підлягає застосуванню. Наприклад, у ст. 195 КпШС України зазначається: “Шлюби громадян України з іноземними громадянами, а також шлюби іноземних громадян між собою укладаються в Україні за законодавством України”.
Наведена цитата після слів “між собою” є прив’язкою цієї колізійної норми, решта слів — її обсягом. У наведеному прикладі перша частина (обсяг) означає, що правовідносини стосуються сімейного права, а не іншої підгалузі міжнародного приватного права. З другої частини (прив’язки) зрозуміло, що правовідносини регулюються законодавством України.
Існують колізійні норми односторонні і двосторонні. В односторонніх колізійних нормах у прив’язці прямо зазначається законодавство, яке підлягає застосуванню. Наведемо приклади таких норм.
“Встановлення батьківства в Україні, незалежно від громадянства батьків і дитини та їх місця проживання, провадиться за законодавством України” (ст. 198 КпШС України).
У п. 3 ст. 4 Угоди про порядок розв’язання спорів, пов’язаних із здійсненням посередницької діяльності, укладеної у межах СНД у Києві 20 березня 1992 р., зазначається: “Позови суб’єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судом держави — учасниці СНД, на території якої знаходиться майно”. У принципі, у цьому пункті можна було обійтися без слова “виключно”. Але воно вжите для створення більшої імперативності (як у прислів’ї “Маслом кашу не зіпсуєш”).
У двосторонній колізійній нормі формулюються загальні ознаки, принципи, правила, які використовуються при виборі права. Двосторонні норми зазначають межі застосування вітчизняного і зарубіжного права.
У ст. 197 КпШС України зазначається: “…Розірвання шлюбів між громадянами України та іноземними громадянами, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один з подружжя перебував за межами України. Розірвання шлюбів між громадянами України, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали поза межами України…”
У ст. 199 КпШС України встановлено: “Визнається також дійсним усиновлення дитини, яка є громадянином України, проведене в органах держави, на території якої проживає дитина, при умові попереднього одержання дозволу на таке усиновлення від Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України”.
Отже, громадянин (громадянка) України та іноземець (іноземка) можуть правомірно розірвати шлюб за кордоном, але для цього необхідно, щоб хоча б один з подружжя проживав за кордоном. Якщо іноземець та українська громадянка постійно проживають в Україні, а шлюб розірвали поза її межами, то таке розірвання недійсне в Україні, оскільки виконане всупереч правопорядку, який належало застосувати.
Якщо дитина — громадянин України проживає за кордоном, то іноземець може усиновити її за законами країни, де ця дитина проживає, і не везти її для виконання процедури всиновлення в Україну. Але для всиновлення іноземець повинен мати дозвіл зазначеного Центру. Наявність цього дозволу є обов’язковою умовою.
Наведемо ще один приклад двосторонньої колізійної норми, де розглянуто умови вибору належного суду. Йдеться про Угоду про порядок розгляду спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, укладену в Києві 20 березня 1992 р. У п. 1 ст. 4 цієї Угоди зазначається: “Компетентний суд держави — учасниці СНД має право розглядати згадані у статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території даної держави — учасниці Співдружності Незалежних Держав:
а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знаходження на день подання позову. Якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, що знаходяться на території різних держав — учасниць Співдружності, спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;
б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;
в) виконано або має бути повністю або частково виконано зобов’язання за договором, яке є предметом спору;
г) мала місце дія чи інша обставина, яка послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди;
д) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;
е) знаходиться контрагент — постачальник, підрядник або той, хто надає послуги (виконує роботи), і спір стосується укладення, зміни і розірвання договорів”.
За способом регулювання розрізняють колізійні норми імперативні, диспозитивні та альтернативні.
Імперативні колізійні норми містять категоричні вказівки про вибір права. Розглянемо приклади.
“2. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню до державних реєстрів, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, який здійснює реєстрацію транспортного засобу” (витяг зі ст. 38 “Право власності” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 20 січня 1993 р., укладеної у Мінську).
У ст. 1617 “Виключна компетенція ” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначено: “Компетенція судів або інших органів України є виключною у таких справах з іноземним елементом:
1) якщо будівля або інше нерухоме майно, щодо яких виник спір, знаходяться на території України;
2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають постійне місце проживання в Україні;
3) якщо у справі про спадщину спадкодавець громадянин України помер в Україні”.
У п. 2 ст. 34 “Форма правової дії” Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р. зафіксовано: “Форма правової дії щодо нерухомого майна визначається законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно”.
У наступному прикладі імперативність підкріпляється словами “виключно”, “не може бути змінена угодою сторін”.
“3. Позови суб’єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судом держави — учасниці СНД, на території якої знаходиться майно.
4. Справи про визнання недійсними повністю або частково актів, що не мають нормативного характеру, державних та інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих суб’єктам господарювання такими актами або таких, що виникли внаслідок неналежного використання вказаними органами своїх обов’язків щодо суб’єктів господарювання, розглядаються виключно судом за місцем знаходження вказаного органу. Вказана у пунктах 3 і 4 компетенція судів не може бути змінена Угодою сторін” (витяг зі ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної у Києві 20 березня 1992 р.).
Диспозитивні колізійні норми дають сторонам можливість відмовитися від права, замінити його іншим і можуть формулюватися так:
“4. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, яке є предметом угоди, визначається за законодавством місця укладення угоди, якщо інше не передбачено угодою сторін” (витяг зі ст. 38 “Право власності” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ, укладеної у Мінську 20 січня 1993 р.).
Альтернативні колізійні норми передбачають кілька правил вибору права. Наведемо приклади.
“…При реєстрації актів громадянського стану в консульських установах України застосовується законодавство України, якщо заінтересовані особи є громадянами України. Якщо заінтересовані особи є громадянами різних держав або не встановлено, громадянами якої держави вони є, то за їх згодою застосовується законодавство однієї з держав, а в разі незгоди — за рішенням консула, який реєструє акт громадянського стану” (витяг зі ст. 201 КпШС України).
Наведений витяг містить три варіанти вибору права, яке належить застосовувати при реєстрації актів громадянського стану залежно від того, хто є суб’єктами правовідносин.
Ще більше варіантів передбачає витяг зі ст. 6 “Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.: “За відсутності угоди між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:
- продавцем — у договорі купівлі-продажу;
- наймодавцем — у договорі майнового найму;
- ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;
- охоронцем — у договорі зберігання;
- комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації);
- довірителем — у договорі доручення;
- перевізником — у договорі перевезення;
- експедитором — у договорі транспортно-експедиційного обслуговування;
- страхувачем — у договорі страхування;
- кредитором — у договорі кредитування;
- дарувальником — у договорі дарування;
- поручителем — у договорі поруки;
- заставником — у договорі застави…”
У ч. 1 ст. 1585 “Захист речових прав” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. містилося таке формулювання: “До захисту права власності та інших речових прав застосовується на вибір заявника право країни, в якій майно знаходиться, або право країни суду”.
Альтернативні норми певною мірою схожі з диспозитивними, бо можливість вибору правової системи не обмежується одним правилом. Проте в диспозитивних нормах нові правила з’являються завдяки пра-вотворчості сторін, а в альтернативних усі правила містяться в зазначеній нормі, і сторони не мають права нормотворчості.
Розрізняють колізійні норми генеральні та субсидіарні (або основні та допоміжні).
Розглянемо, як було сформульовано ст. 1561 “Застосування права країни з множинністю правових систем” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р.: “У випадках, коли підлягає застосуванню право країни, в якій діє кілька територіальних чи інших правових систем, належна правова система визначається відповідно до правових норм цієї країни. За відсутності в такій країні відповідних правових норм застосовується та правова система, яка має більш тісний зв’язок із правовими відносинами”.
Отже, при визначенні, наприклад, особистого закону фізичної особи перше речення у наведеній статті можна розглядати як генеральну колізійну норму, що має прив’язку lex personalis. Друге речення — це допоміжна колізійна норма, що має прив’язку lex causae. Далі в підручнику наведено приклади цих прив’язок. Субсидіарна норма містить правило, яке діє тоді, коли “не спрацювало” правило, що містилося у генеральній нормі. Субсидіарні колізійні норми можуть бути першого, другого, третього і більшого ступеня. Ускладнення колізійних норм є однією з тенденцій розвитку сучасного міжнародного приватного права.
Внутрішні і договірні колізійні норми розглянемо у підрозділі “Матеріально-правові норми”.

 


 

 

3.2. Колізійні прив’язки


Колізійне право — це міст, який з’єднує національну правову систему з іноземним правом. Проілюструємо найпоширеніші колізійні прив’язки на прикладах, запозичених з чинного законодавства та інших джерел. Зазначимо, що наведені зразки прив’язок не вичерпують їх повного переліку.
Особистий закон фізичних осіб (lex personalis)
“Опіка (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності громадянами України, що проживають поза межами України, а також над іноземними громадянами, які проживають в Україні, встановлюється за законодавством України…” (витяг зі ст. 200 “Встановлення опіки (піклування) над громадянами України, що проживають поза межами України, і над іноземними громадянами в Україні. Визнання опіки (піклування), встановленої поза межами України” КпШС України).
Принагідно зазначимо, що прив’язка lex personalis має два варіанти — lex patriae та lex domicilii. Міжнародному приватному праву України відомі обидва варіанти цих прив’язок, про що свідчать такі приклади.
Закон громадянства особи (lex patriae)
“Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є…” (витяг зі ст. 5661 “Закон, застосовуваний до цивільної дієздатності іноземних громадян і осіб без громадянства” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
Закон місця проживання (lex domicilii)
“…Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання…” (витяг зі ст. 5661 “Закон, застосовуваний до цивільної дієздатності іноземних громадян і осіб без громадянства” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання…” (витяг зі ст. 570 “Закон, застосовуваний до спадкоємства” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
Закон місця знаходження речі (lex rei sitae)
“…Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін…” (витяг зі ст. 569 “Закон, застосовуваний до зобов’язань по зовнішньоторговельних угодах” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться…” (витяг зі ст. 5693 “Закон, застосовуваний до права власності” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Спадкоємство будівель, що знаходяться в Україні, в усіх випадках визначається за українським законом…” (витяг зі ст. 570 “Закон, застосовуваний до спадкоємства” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“1. Право власності на нерухоме майно визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Питання про те, яке майно є нерухомим, вирішується відповідно до законодавства країни, на території якої знаходиться це майно” (витяг зі ст. 38 “Право власності” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську).
Закон прапора (lex flagi)
“…Право власності та інші майнові права на судна, що знаходяться за межами України, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно” (витяг зі ст. 19 “Майнові права на судна, що будуються, і судна, що знаходяться за межами України” Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.).
Закон місця здійснення діяльності (lex loci activitis)
“…До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність чи де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше...” (витяг зі ст. 6. “Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.).
Закон місця укладення угоди (lex loci contractus) (lex loci commitas)
“Права і обов’язки сторін по зовнішньоторговельній угоді визначаються за законами місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін.
Виникнення і припинення права власності на річ за зовнішньоторговельною угодою визначаються за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін…” (витяг зі ст. 569 “Закон, застосовуваний до зобов’язань по зовнішньоторговельних угодах” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Форма угоди, що укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення…” (витяг зі ст. 568 “Закон, застосовуваний до форми угоди” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“е) права і обов’язки Сторін щодо угоди визначаються за законодавством місця укладення, якщо інше не передбачено угодою Сторін” (витяг зі ст. 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної в Києві 20 березня 1992 р.).
Закон місця укладення шлюбу (lex loci celebrations)
“Шлюби громадян України з іноземними громадянами, а також шлюби іноземних громадян між собою укладаються в Україні за законодавством України…” (витяг зі ст. 195 “Укладення шлюбів громадян України з іноземними громадянами та іноземними громадянами між собою в Україні” КпШС України).
“Шлюби між громадянами України, що проживають поза межами України, укладаються в консульських установах України.
У тих випадках, коли шлюби між громадянами України і шлюби громадян України з іноземними громадянами укладені поза межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом місця його укладення, ці шлюби визнаються дійсними в Україні, якщо до визнання немає перешкод, що випливають із статей 15–17 та 45 цього Кодексу.
Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні” (ст. 196 “Укладення шлюбів громадян України в консульських установах України. Визнання шлюбів, укладених поза межами України” КпШС України).
Закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi)
“Права і обов’язки сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди…” (витяг зі ст. 5694 “Закон, застосовуваний до зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
Закон, з яким зазначені відносини пов’язані найтісніше (lex causae)
“…До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними у цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту” (витяг зі ст. 6. “Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.).
“Термін, протягом якого вантаж має бути завантаженим на судно або вивантаженим із судна, визначається за погодженням сторін, а за відсутності такої угоди — нормами, прийнятими у порту завантаження (розвантаження)” (ст. 148 “Сталійний час” Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.).
Закон суду (арбітражу), що вирішує спір (lex fori)
“Цивільно-правові спори з питань обміну, користування майном вирішуються судом Сторони, на території якої знаходиться спірне жиле приміщення або майно. Сторони визнають винесені судові рішення обов’язковими для подальшого виконання на своїй території” (ст. 7 Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну жилими приміщеннями між громадянами обох держав від 20 березня 1993 р.).
У п. 3 ст. 25 “Визнання безвісно відсутнього і оголошення померлого. Встановлення факту смерті” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську, встановлено: “При розгляді справ визнання безвісно відсутнього або оголошення померлого і справ про встановлення факту смерті заклади юстиції Договірної Сторони застосовують законодавство своєї держави”.
Закон національності юридичних осіб (lex societatis)
“…Цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій при укладенні угод по зовнішній торгівлі і по зв’язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію…” (витяг зі ст. 567 “Цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“3. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована” (витяг зі ст. 23 “Правоздатність та дієздатність” Конвенції про правову допомогу і правові відносин з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську).
Закон автономії волі сторін (lex vоluntaris)
“Спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судовими або арбітражними органами України, іншими органами вирішення спорів за вибором сторін спору, якщо це прямо не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними угодами України” (ст. 38 “Розгляд спорів, що виникають у процесі зовнішньоекономічної діяльності” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.).
У ст. 1586 “Вибір права за погодженням сторін договору” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. було зафіксовано: “Сторони договору можуть обрати право країни, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законом”.
Зазначений проект Кодексу містив також статтю 1552 “Автономія волі”, яка формулювалася так:
“1. У випадках, передбачених законом, сторони (сторона) можуть здійснювати вибір права країни, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин.
2. Вибір права країни згідно з п. 1 цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з умов правочину або обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.
3. Вибір права країни сторонами не обмежується колом правопорядків країн, поміж яких можливий вибір, — якщо інше не встановлено законом.
4. Вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час, зокрема при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Зміна раніше обраного права не зачіпає прав третіх осіб”.
Закон держави, з якої відряджено працівника (lex loci delegationis)
Стаття 8 “Застосування в Українській РСР трудового законодавства інших союзних республік” початкового тексту Кодексу законів про працю Української РСР мала таке формулювання:
“При розгляді на території Української РСР питань про реалізацію трудових прав і обов’язків робітників і службовців, які виникли на території іншої союзної республіки, застосовується трудове законодавство цієї республіки”.
Закон держави місця роботи (lex loci laboris)
“Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами України” (ст. 8 “Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх держав” Кодексу законів про працю України).
Міжнародному приватному праву відомі інтерлокальні (інтерперсональні) та інтертемпоральні колізії. Перші стосуються держав, що мають автономні одиниці з самостійними підсистемами права. Другі породжуються правовими нормами держави, прийнятими у різний час.

 


 

 

3.3. Матеріально-правові норми


Матеріально-правовими у міжнародному приватному праві вважаються норми, які безпосередньо регулюють відповідні правовідносини. Для прикладу візьмемо Конвенцію ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Наведемо статті, з яких видно, як Конвенцією визначаються оферта й акцепт.
“Пропозиція про укладення договору, адресована одному чи кільком конкретним особам, є офертою, якщо вона достатньо визначена і висловлює намір оферента вважати себе пов’язаним у випадку акцепту. Пропозиція є достатньо визначена, якщо у ній зазначено товар і прямо чи опосередковано встановлюється кількість і ціна або передбачається порядок їх визначення” (п. 1 ст. 14).
“1) Заява чи інша поведінка адресата оферти, яка висловлює згоду з офертою, є акцептом. Мовчання або бездіяльність як такі не є акцептом.
2) Акцепт оферти вступає в силу в момент, коли зазначена згода одержана оферентом. Акцепт не має сили, якщо оферент не одержує згоди у встановлений термін, а якщо термін не встановлено, то протягом розумного терміну, беручи при цьому до уваги обставини угоди, в тому числі швидкість використання оферентом засобів зв’язку. Усна оферта має бути акцептована негайно, якщо з обставин не випливає інше.
3) Але якщо в силу оферти або у результаті практики, яку сторони встановили у своїх взаємних відносинах, висловити згоду шляхом здійснення якої-небудь дії, зокрема дії, що стосується відвантаження товару або сплати ціни, акцепт вступає в силу в момент здійснення такої дії за умови, що вона здійснена у межах терміну, передбаченого у попередньому пункті” (ст. 18).
У ст. 136 “Реквізити рейсового чартеру” Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р. встановлено такі важливі моменти:
“Рейсовий чартер має містити основні реквізити: найменування сторін, судна і вантажу, порту відправника і призначення (або місця направлення судна). У судовий чартер можуть включатися за узгодженням сторін інші умови і застереження. Рейсовий чартер підписується фрахтувальником (перевізником) і фрахтівником або їх уповноваженими представниками”. Отже, стаття чітко передбачала реквізити і дозволяла за згодою сторін вносити до рейсового чартеру інші умови та застереження.
Стаття 1553 “Обсяг іноземного права” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. містила таке формулювання:
“Відсилання до іноземного права охоплює всі його норми, які й застосовувалися до конкретної сторони згідно з цим іноземним правом. Застосування норми іноземного права не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права”.
Цитована стаття передбачала врахування всіх причетних до справи норм іноземного права: матеріальних, процесуальних, адміністративних та ін.
Залежно від механізму створення і застосування існують два види колізійних і матеріально-правових норм: внутрішні і договірні.
Внутрішні колізійні норми держава розробляє і створює самостійно. Вони вирішують колізію вітчизняного та іноземного законів, інколи — колізію іноземних законів.
Договірні колізійні норми створюються на основі міжнародних угод, але їм надається сила національного права.
Уніфіковані матеріально-правові норми є прямими, вони регулюють відносини прямо, без колізійної стадії. У попередній темі було показано, як матеріально-правова норма міжнародного договору трансформується у норму національного законодавства.
Трапляються випадки, коли трансформація відбувається з перекрученням.
Колізійні та матеріально-правові норми нагадують сіамських близнюків, які не можуть існувати окремо. Часто не лише в тому самому нормативно-правовому акті, а й у тій самій його статті зустрічаються обидва види норм. Для прикладу наведемо текст ст. 6 Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.
“1. Умови подання заявки і реєстрація товарних знаків визначаються у кожній країні Союзу її внутрішнім законодавством.
2. Але у заявці на реєстрацію знака, поданій фізичною чи юридичною особою країни Союзу у будь-якій країні Союзу, не може бути відмова, а також не може бути скасована реєстрація на тій підставі, що у країні походження не були виконані подання заявки, реєстрація чи її подовження.
3. Знак, який належним чином зареєстровано у країні Союзу, розглядається як незалежний від знаків, зареєстрованих в інших країнах Союзу, включаючи країну походження”.
Як бачимо, п. 1 містить колізійну норму, а п. 2 і 3 — матеріально-правову (реєстрація товарного знака є незалежною у кожній країні — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності).

 


 

 

3.4. Інші поняття міжнародного приватного права


Розглянемо важливі терміни, якими оперує міжнародне приватне право. Теоретичні зауваження супроводжуватимуться посиланнями на приклади.
Тлумачення іноземної юридичної норми
Під час вирішення в суді чи інших державних органах спорів з іноземним елементом існують проблеми з тлумаченням іноземної юридичної норми. Тлумачення норми означає з’ясування її змісту.
Ось як передбачалося виконувати це згідно зі ст. 1555 “Встановлення змісту норм іноземного права” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р.:
“1. При застосуванні іноземного права суд чи інший державний орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
2. З метою встановлення змісту норм іноземного права суд або інший державний орган може звернутися у встановленому порядку за сприянням і роз’ясненням до Міністерства юстиції чи інших компетентних органів та установ, у тому числі до тих, що знаходяться за кордоном, або залучити експертів.
3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм іноземного права, на які вони посилаються в обгрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому державному органові у встановленні змісту цих норм.
4. Якщо зміст норм іноземного права в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України”.
Кваліфікація іноземної юридичної норми
Кваліфікація — це елемент тлумачення норми, що полягає в її юридичній оцінці. Кваліфікація тісно пов’язана з тлумаченням і спрямована на встановлення мети іноземного права. Часто однакові за назвою юридичні терміни у різних країнах мають різне значення. Однакові за назвою колізійні норми різних правових систем, маючи різний зміст, породжують неузгодженість принципів національного права відповідних держав. Інакше кажучи, наявний “конфлікт кваліфікації”. Наявність однакових колізійних норм у праві різних держав не є автоматичною запорукою однакового вибору права. Текстуально схожі норми різних країн можуть мати різний зміст. Такі ситуації відомі як “приховані колізії”.
Стаття 1554 “Правова кваліфікація” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. передбачала такий її механізм:
“1. Правова кваліфікація судом або іншим державним органом України фактичних обставин, пов’язаних із правовими відносинами, для визначення права, що підлягає застосуванню, грунтується на їх тлумаченні відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. 2. Якщо юридичні інститути невідомі праву України, або відомі під іншою назвою, або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за правом України, то при їх правовій кваліфікації необхідно також врахувати право іноземної країни”.
У ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р. зазначається: “…Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав.
В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України”.
Зворотне відсилання
Ситуація, за якої колізійна норма однієї держави відсилає врегулювання правовідносин до закону іншої держави, а закон останньої, не вирішуючи питання по суті, відсилає таке врегулювання до права попередньої країни, має назву “зворотне відсилання”. Трапляються ситуації, коли до спору залучається третя правова система, тобто спостерігається відсилання до закону третьої держави (трансмісія).
Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. до зворотного відсилання ставиться негативно. Зокрема, в ч. 1 ст. 28 “Норма, що застосовується до суті спору” встановлено: “…будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм”.
Статтю 1556 “Зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. було сформульовано так:
“1. Будь-яке відсилання до права країни згідно з правилами цієї Книги має розглядатися як відсилання до матеріального, а не колізійного права відповідної країни, якщо інше не встановлено законом.
2. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається”.
Обхід закону
Таке поняття означає свідоме створення принаймні однією стороною, що бере участь у правовідносинах, підстав для застосування закону тієї правової системи, яка більш “лояльно” визначає певний правовий статус. Наприклад, одружений мусульманин з ісламської країни, закон якої дозволяє мати чотири дружини, вирішив узяти шлюб ще й з українською громадянкою. Оскільки те, що він одружений, є перешкодою для взяття шлюбу в Україні, то він везе українку до себе на батьківщину і там бере з нею шлюб. Отже, зазначені особи обійшли український закон.
Нині у чинному законодавстві України поняття “обхід закону” не вживається, хоч його існування передбачають такі статті Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.: ст. 48 “Недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону”; ст. 49 “Недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства”; ст. 50 “Недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям”.
Негативне ставлення до обходу закону простежується і в ст. 1557 “Наслідки обходу закону” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р.:
“Угода та інші дії учасників відносин, що регулюються цим Кодексом та спрямовані на те, щоб в обхід правил цієї Книги про право, що підлягає застосуванню, підпорядковувати відповідні відносини іншому праву, є недійсними. У цьому разі застосовується право відповідної країни, яке підлягає застосуванню відповідно до правил цієї Книги”.
Застереження про публічний порядок
Таке застереження відоме джерелам права всіх систем права. Воно обмежує відсилання до іноземного закону. Якщо іноземний закон, до якого відсилає колізійна норма вітчизняного закону, суперечить основам публічного порядку держави відповідного колізійного закону, то цей іноземний закон не застосовується. Права й обов’язки, що випливають з іноземного закону, не визнаються у зазначеній державі.
Застереження про публічний порядок застосовується здавна, принаймні з ХІV ст. Існують два види застережень — позитивне та негативне.
Спочатку позитивне застереження означало заборону приватними угодами скасовувати дію публічних законів. Згодом застереження про публічний порядок у позитивному варіанті трансформувалися у сукупність вітчизняних матеріально-правових норм, що усувають дію іноземного закону. Образно кажучи, перед іноземним законом вітчизняний законодавець запалює червоне світло, оскільки вважає свої норми права у певній сфері особливо важливими. За цього варіанту застереження логіка приблизно така: іноземний закон не може застосовуватися не тому, що він негарний, а тому, що наш правопорядок — священний.
Варіант негативного застереження про публічний порядок схематично зображується так: іноземний закон не може використовуватися, тому що на це питання в іноземного та вітчизняного законодавця різні погляди.
Ознайомимося з прикладами застережень про публічний порядок у законодавстві України.
“Застосування іноземних законів про шлюб та сім’ю або визнання основаних на цих законах актів громадянського стану не може мати місця, якщо таке застосування або визнання суперечило б основам державного устрою України…” (витяг зі ст. 203 “Застосування міжнародних законів і міжнародних договорів” КпШС України).
“Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли
1) виконання доручення суперечило б суверенітетові України або загрожувало б безпеці України…” (витяг зі ст. 425 “Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним у п. 2 ст. 6, лише у разі, якщо:
2) суд визначить, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України” (витяг зі ст. 36 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.).
Статтю 1559 “Застереження про публічний порядок” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. було сформульовано так:
“1. Іноземне право не застосовується у випадках, коли його застосування призводить до результату явно несумісного з основами правопорядку (публічного порядку) України. У таких випадках застосовується право України, якщо обставини справи не вказують на застосування права країни, яка має більш тісний зв’язок із правовими відносинами.
2. Відмова у застосуванні іноземного права не може грунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України”.
Режим найбільшого сприяння
Цей принцип міжнародних економічних відносин означає, що договірні держави на взаємній основі надають одна одній переваги та пільги щодо мита, яке стягується під час ввезення або вивезення товарів, а також у зв’язку з іншими правилами здійснення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння не означає, що у якійсь країні юридичні та фізичні особи іншої держави перебувають у вигіднішому становищі. Згідно з цим принципом, усі іноземні особи (на яких він поширюється) поставлені в однакове становище з особами відповідної країни.
У п. 2 ст. 3 “Режим найбільшого сприяння” Угоди між Україною та Швейцарською Конфедерацією про торговельне та економічне співробітництво від 20 липня 1995 р. зафіксовано:
“Договірні Сторони надаватимуть одна одній режим найбільшого сприяння стосовно мита, різного роду зборів, якими обкладають товари, або у зв’язку з імпортом або експортом товарів, а також податків та інших видів оплати, що стягується прямо або непрямо від імпортованих або експортованих товарів, та стосовно методів обкладання таким митом, зборами та сплачуваннями, та стосовно всіх правил і формальностей, пов’язаних з торгівлею.
2. Пункт 1 не тлумачиться як право однієї Договірної Сторони поширювати переваги та привілеї з метою полегшення порядку прикордонної торгівлі”.
Національний режим
Зазначений принцип означає, що юридичні і фізичні особи держави А мають на території іншої держави Б такі самі права, пільги та привілеї, які держава Б надала власним юридичним і фізичним особам. Принцип фіксується у міжнародних договорах і часто зустрічається у внутрішньому законодавстві багатьох країн світу. Ось як сформульовано принцип у ч. 1 ст. 4 “Права іноземних та інших осіб” Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р.:
“Іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим законом, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності”.
У п. 1 ст. 5 “Права та обов’язки іноземців і осіб без громадянства” Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. встановлено:
“Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов’язки, передбачені цим Законом, за винятком тих, що встановлені міжнародними договорами України”.
Стаття 5 “Національний режим” Угоди між Україною та Швейцарською Конфедерацією про торговельне та економічне співробітництво від 20 липня 1995 р. сформульована так:
“Товарам, що походять з території однієї Договірної Сторони та імпортуються на територію іншої Договірної Сторони, надаватиметься режим не менш сприятливий, ніж той, що надаватиметься подібній продукції національного виробництва відповідно до внутрішніх податків та інших зборів та всіх законів, правил та вимог, що мають вплив на їх внутрішній продаж, пропозиції до продажу, придбання, перевезення, розподіл або використання”.
Взаємність
Взаємність означає, що особам (юридичним і фізичним) певної держави Б надаються такі самі права і на них покладаються такі самі обо-в’язки, як і на осіб держави А, за умови, що особи держави А матимуть аналогічні права і нестимуть такі самі обов’язки у країні Б, як і її власні особи.
У міжнародному приватному праві вирізняють два види взаємності — формальну і матеріальну.
Формальна взаємність передбачає, що іноземцям надаються права, встановлені для них національним законом.
Матеріальна взаємність означає ситуацію, за якої іноземцям надаються такі самі права, що й вітчизняним особам.
Статтю 1558 “Взаємність” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. було сформульовано так:
“1. Суд чи інший державний орган застосовує іноземне право незалежно від того чи застосовується у відповідній іноземній державі до аналогічних відносин право України, крім випадків, коли застосування іноземного права на засадах взаємності передбачене законом України.
2. Якщо застосування іноземного права залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше”.
Реторсія
Під реторсією розуміють правомірні примусові дії певної держави А, які вона вчиняє з огляду на недружній акт іншої держави Б, що ставить у дискримінаційні умови фізичні та юридичні особи держави А. Мета реторсії — відновити дію принципу взаємності у відносинах між відповідними державами. Міжнародне право визнає, що дії у межах реторсії мають бути порівнянними з недружнім актом, що викликав їх. Реторсія припиняється з моменту відновлення попереднього становища і не передбачає застосування збройної сили.
Наведемо приклади формулювань, що стосуються реторсії, у законах України:
“1. У разі порушення зобов’язань за міжнародним договором України іншими учасниками Міністерство закордонних справ України, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряду Республіки Крим за погодженням з Міністерством закордонних справ України подають Президентові України або Урядові України пропозиції про вжиття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права.
2. У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його учасниками, а також в інших випадках, передбачених нормами міжнародного права, такий договір може бути денонсовано у порядку, встановленому статтями 23 і 24 цього Закону” (ст. 16. “Заходи, що вживаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його учасниками” Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р.).
“…Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав громадян, підприємств або організацій України” (витяг зі ст. 423 “Цивільні процесуальні права іноземних громадян, іноземних підприємств і організацій” Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“…В тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам України така ж судова недоторканність, яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам іноземних держав в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника цієї держави застосування відповідних заходів” (витяг зі ст. 425 “Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет” Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Якщо іноземною державою встановлено обмеження по реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасоване, якщо відпадуть підстави, у зв’язку з якими воно було прийнято” (витяг зі ст. 2 “Принципи правового статусу іноземців” Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.).
Прикладом реторсії, з певними застереженнями, може бути постанова Кабінету Міністрів України “Про застосування зворотних заходів щодо Арабської Республіки Єгипет та її майна в Україні” від 8 листопада 2000 р. № 1663. У ній зазначається: “У зв’язку з ухваленням судами Арабської Республіки Єгипет рішень щодо встановлення відповідальності України як держави за комерційну діяльність її окремих суб’єктів господарювання, що порушує судовий імунітет України, загальновизнані норми і принципи міжнародного права з метою захисту прав та інтересів України та на підставі частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України Кабінет Міністрів України постановляє:
Установити, що судова недоторканність щодо Арабської Республіки Єгипет та її майна в Україні, за винятком дипломатичних і консульських установ Арабської Республіки Єгипет, їх майна, не забезпечується” (Офіційний вісник України. — 2000. — № 45).

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Обсяг та прив’язка колізійної норми.
2. Відмінності односторонньої і двосторонньої колізійних норм.
3. Імперативні, диспозитивні, альтернативні, генеральні та субсидіарні колізійні норми.
4. Наведіть види колізійних прив’язок, окрім наведених у цій темі.
5. Внутрішні і договірні колізійні та матеріально-правові норми.
6. Тлумачення іноземної юридичної норми.
7. Поняття кваліфікації іноземної юридичної норми.
8. Поняття зворотного відсилання.
9. Як у міжнародному приватному праві розуміють “обхід закону”?
10. Поняття застереження про публічний порядок.
11. Режим найбільшого сприяння.
12. Поняття “національний режим”.
13. Принцип взаємності.
14. Поняття реторсії.


Fri, 26 Apr 2013 16:28:58 +0000
Розділ 4. Цивільно-правове становище іноземців

 

Розділ 4. Цивільно-правове становище іноземців


4.1. Джерела права
4.2  Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземців в Україні
4.3. Обмеження дієздатності та недієздатність
4.4. Визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим

 

4.1. Джерела права


При вивченні цієї теми користуватимемося такими основними джерелами права:
1. Розділ VIIІ “Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів” Цивільного кодексу України. Цивільний кодекс прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р., набрав чинності з 1 січня 1964 р. До нього неодноразово вносилися зміни та доповнення.
2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ. Укладена у Мінську 22 січня 1993 р. у межах СНД.
3. Закон України “Про правовий статус іноземців”. Прийнятий Верховною Радою України 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ.
4. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах).
5. Загальна декларація прав людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ратифікована більшістю держав світу, у тому числі Україною. Принциповою засадою Декларації є визнання рівності правового статусу всіх людей . Щороку цього дня у світі відзначається День прав людини.
6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights). Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
7. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights). Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
8. Додатковий протокол до міжнародного пакту про цивільні і політичні права (Optional Protocol to the International Covenant on Civil and Political Rights). Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
9. Конвенція про рабство (Slavery Convention). Укладена у Женеві 25 вересня 1926 р. Змінена протоколом, підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. Її учасниками є понад 90 держав.
10. Додаткова конвенція про скасування рабства, торгівлі рабами та інститутів і практики, схожих з рабством (Supplementary Convention on the Abolition of Slavery, the Slave Trade and Institutions and Practices Similar to Slavery). Укладена в Європейському офісі ООН у Женеві 7 вересня 1956 р. Учасницями Конвенції є понад 110 держав світу.

 


 

 

4.2  Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземців в Україні


Процитуємо статті “Загальної декларації прав людини” від 10 грудня 1948 р., що стосуються цієї теми.
“Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності” (ст. 6).
“Усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації” (ст. 7).
“Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки її гідності і для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави” (ст. 22).
“Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені у цій Декларації, можуть бути повністю здійснені” (ст. 28).
Чинна Конституція України містить принаймні дві статті, що стосуються цієї теми, — 21 та 26. Їх було процитовано у підрозділі “Конституційні норми” розділу “Джерела міжнародного приватного права”.
Іноземні громадяни та особи без громадянства мають в Україні цивільну правоздатність нарівні з громадянами України. Окремі винятки можуть бути встановлені законодавством України, що зафіксовано у ст. 565 і 566 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.
Цивільній дієздатності іноземців в Україні присвячено ст. 5661 зазначеного Кодексу. Вона сформульована так:
“Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є.
Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання.
Цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні, і зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за українським законом...”.
Дієздатність іноземців, рівна з дієздатністю українських громадян, фіксується майже в кожному законі України. Наведемо конкретні приклади.
“Іноземці та особи без громадянства мають такі ж прав, як і передбачені цим Законом права громадян України, за винятком тих, що встановлені міжнародними договорами України” (ч. 1 ст. 3 “Права іноземців та осіб без громадянства” Закону України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р.).
“Іноземні громадяни та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим Законом, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності” (ч. 1 ст. 4 “Права іноземних та інших осіб” Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р.).
“Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами)” (витяг зі ст. 1 “Право сімей з дітьми на державну допомогу” Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ).
Національний режим поширюється на іноземців і у сфері полювання, про що свідчить ст. 13 “Здійснення полювання іноземцями” Закону України “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 р. № 1478-ІІІ. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 18). У статті зазначається:
“Іноземці можуть здійснювати полювання на території України відповідно до цього Закону. Документи на право полювання, видані відповідними органами інших держав, чинні на території України.
Умови організації та здійснення полювання іноземцями, розмір плати за надані послуги і добуту продукцію полювання визначаються відповідними договорами, що укладаються між іноземцями або юридичними особами, які організовують для них полювання, та користувачами мисливських угідь”.
Процитуємо положення вітчизняного закону, що стосується іноземців, хворих на соціально небезпечні інфекційні хвороби:
“...Іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, медична допомога надається в порядку, встановленому цим Законом та міжнародними договорами України.
Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візи на в’їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред’явлення документа про відсутність у них туберкульозу в активній формі та ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України” (витяг зі ст. 24 “Надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби” Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-IІІ. Код нормативного акта 1619/2000 (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 29).
А тепер звернемося до міжнародних договорів України.
У ст. 1 “Надання правової допомоги” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську, зазначено:
“1. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони.
2. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатись до судів, прокуратури та інших закладів інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни даної Договірної Сторони.
3. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін”.
Цієї теми стосується і ст. 23 зазначеної Конвенції. Процитуємо витяг з цієї статті:
“1. Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом країни, у якій вона має постійне місце проживання”.
Наведемо також дві статті з проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., що стосуються цієї теми.
“Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи
1. Особистим законом фізичної особи вважається право країни, громадянином якої вона є.
2. За наявністю в особи двох і більше громадянств її особистим законом вважається право країни, з якою особа має найбільш тісний зв’язок.
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право країни, в якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — звичайне місце перебування.
4. Особистим законом біженця вважається право країни, в якій ця особа має звичайне місце перебування.
5. Для цілей Книги восьмої цього Кодексу фізична особа має:
1) своє місце проживання у країні, в якій вона живе з наміром постійного проживання у цій країні;
2) своє звичайне місце перебування у країні, в якій вона живе певний час, навіть якщо з самого початку цей час був обмежений.
Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи
1. Виникнення і припинення правоздатності та дієздатності фізичної особи визначається за її особистим законом. Проте якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатись також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.
3. Здатність фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, бути підприємцем і мати пов’язані з цим права та обов’язки визначається за правом країни, де фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності факту реєстрації застосовується право країни основного місця заняття підприємництвом...”

 


 

 

4.3. Обмеження дієздатності та недієздатність


Обмеження дієздатності у ст. 5661 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р. регламентовано так:
“...Іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, може бути визнано недієздатними або обмежено дієздатними в порядку, встановленому законодавством України”.
У ч. 4 ст. 1564 проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. цей аспект відображено так:
“4. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї особи”.
Ознайомимося зі ст. 24 “Визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною. Відновлення дієздатності” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р.:
“1. У справах про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, за винятком випадків, передбачених пунктами 2 і 3 цієї статті, є компетентним суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. У випадку, коли суду однієї Договірної Сторони стануть відомими підстави визнання обмежено дієздатною або недієздатною особи, що проживає на її території, яка є громадянином іншої Договірної Сторони, він повідомить про це суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
3. Якщо суд Договірної Сторони, якого повідомили про підстави для визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, протягом трьох місяців не розпочне справи чи не повідомить про свою думку, справу про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною розглядатиме суд тієї Договірної Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. Рішення про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною надсилається компетентному суду Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
4. Положення пунктів 1–3 цієї статті застосовуються відповідно і до відновлення дієздатності”.
Аналогічно, але з певними нюансами цей аспект регламентовано у ст. 22 “Обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною (повне і часткове визнання недієздатним)” Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.
Наводимо текст зазначеної статті:
“1. Якщо цей Договір не передбачає інше, при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною. Цей суд застосовує законодавство своєї держави.
2. Якщо суд однієї Договірної Сторони встановить, що є підстави для обмеження в дієздатності або визнання недієздатним громадянина іншої Договірної Сторони, місце проживання якого знаходиться на території першої Договірної Сторони, він повідомляє про це відповідний суд другої Договірної Сторони.
3. Якщо суд другої Договірної Сторони, повідомлений відповідно до пункту 2, заявить, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї особи або не висловиться протягом трьох місяців, суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо причина обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною передбачається також законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа. Рішення про обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною пересилається відповідному суду іншої Договірної Сторони.
4. У невідкладних випадках суд, зазначений в пункті 2, може винести тимчасове розпорядження, необхідне для охорони цієї особи або її майна. Копії цих розпоряджень пересилаються відповідному суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
5. Положення пунктів 1–4 застосовуються також при скасуванні обмеження в дієздатності або відновленні громадянина в дієздатності”.

 


 

 

4.4. Визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим


У Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. прямої згадки про визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим немає. Очевидно, колись радянський законодавець вважав, що це його не стосується. Було передбачено таке визнання і оголошення стосовно громадян України. У нашій державі визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою належить до сфери матеріального права. Англосакси вважають це сферою процесуального права. Французи ніколи не оголошують особу померлою. Таке положення свого часу було закладено у “Кодексі Наполеона” (Цивільному кодексі французів) 1804 р. Наполеон у Кодексі передбачив, щоб французький солдат, хоч би як довго він перебував у полоні, на лікуванні після поранення тощо, повернувшись до Франції, нічого не втратив у своєму цивільно-правовому становищі. Запроваджена Наполеоном норма існує дотепер.
Статтю 1565 “Визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. сформульовано так:
“Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, що зникла”.
Розглянемо, як зазначене питання регламентовано у двох міжнародних договорах України.
Ознайомимося зі ст. 25 “Визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську.
“1. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою і у справах про встановлення факту смерті є компетентними установи юстиції Договірної Сторони, громадянином якої була особа у той час, коли вона за останніми даними була жива, а щодо інших осіб — установи юстиції за останнім місцем проживання особи.
2. Установи юстиції кожної з Договірних Сторін можуть визнати громадянина іншої Договірної Сторони та іншу особу, яка проживала на її території, безвісно відсутньою або померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням зацікавлених осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких засновані на законодавстві цієї Договірної Сторони.
3. При розгляді справ про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою і справ про встановлення факту смерті установи юстиції Договірної Сторони застосовують законодавство своєї держави”.
А тепер вивчимо ст. 23 “Оголошення померлим і встановлення факту смерті” Договору між Україною і Республікою Польща “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах” від 27 травня 1993 р.:
“1. Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої та особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою.
2. Суд однієї Договірної Сторони може оголосити громадянина іншої Договірної Сторони померлим або встановити факт його смерті:
1) за заявою особи, яка має намір реалізувати свої права, що виникають з спадкових або майнових відносин між подружжям, відносно нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї Договірної Сторони, суд якої має винести рішення;
2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула або померла, що проживає на час подання клопотання на території тієї Договірної Сторони, суд якої має винести рішення.
3. У справах про оголошення особи померлою і встановлення факту смерті застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої була та особа на той час, коли за останніми відомостями була живою.
4. Рішення, винесене згідно з пунктом 2, має правові наслідки виключно на території тієї Договірної Сторони, суд якої виніс рішення”.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Закон, за яким в Україні визначається цивільна дієздатність іноземних громадян та осіб без громадянства.
2. Особистий закон фізичної особи.
3. Ваше розуміння поняття “правосуб’єктність” із Загальної декларації прав людини.
4. Яких іноземних громадян можна визнати в Україні недієздатними або обмежено дієздатними?
5. Відмінності між Конвенцією СНД від 22 січня 1993 р. та Договором між Польщею і Україною від 27 травня 1993 р. з питань судового визнання осіб недієздатними та обмежено дієздатними.
6. Чи можна нині іноземця в Україні визнати безвісно відсутнім або оголосити померлим?


Fri, 26 Apr 2013 16:36:39 +0000
Розділ 5. Юридичні особи — суб’єкти міжнародного приватного права

 

Розділ 5. Юридичні особи — суб’єкти міжнародного приватного права


5.1. Джерела права
5.2. Поняття “ юридична особа”
5.3. Цивільна правоздатність іноземних юридичних осіб в Україні
5.4. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні
5.5. Транснаціональні корпорації

 

5.1. Джерела права


При вивченні цієї теми користуватимемося такими основними джерелами права:
1. Цивільний кодекс України (зокрема розд. 8). Прийнятий Верховною Радою Української РСР 18 липня 1963 р. До нього неодноразово вносилися зміни та доповнення.
2. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ.
3. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ. Укладена у Мінську в межах СНД 22 січня 1993 р.
4. Інструкція про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні. Затверджена наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30.
5. Двосторонні договори України із зарубіжними країнами про правову допомогу і правові відносини.
6. Конвенція про транснаціональні корпорації. Укладена у Москві 6 березня 1998 р. у межах СНД.
7. Положення про фінансово-промислові групи в Україні. Затверджене Указом Президента України від 27 січня 1995 р. № 85/95.
8. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні”. Прийнятий Верховною Радою України 21 листопада 1995 р.
9. Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781.

 


 

 

5.2. Поняття “ юридична особа”


Юридична особа — це утворення, яке можна зрозуміти лише у взаємозв’язку з правовим полем, що існує навколо неї. Як сказав мудрець: “Короля грає почет”. Немає підлеглих — немає й короля. На відміну від фізичної юридична особа існує завдяки наявності правового поля. Щоправда, різні правопорядки неоднаково розуміють поняття “юридична особа”. Вітчизняний законодавець не вважає державу юридичною особою, бо саме держава створює її.
Коротко ознайомимося з тим, як розуміють юридичну особу, наприклад, у Великій Британії. Для цього скористаємося двома найпопулярнішими там юридичними словниками. “Правничий словник Коллінза” (Collins Dictionary of Law) наприкінці 90-х років XX ст. у статті “Особа” (Person) зазначав: “ Особа є предметом законних прав. Є два види законних осіб — людські істоти (human beings) і штучні особи (artificial persons), такі як корпорації. Товариство в Англії не є окремою законною особою, але у Шотландії воно є так званою квазі-особою”. У нотатці “Юридична особа” (Juristic Person) зазначений словник пояснював, що нею є орган (body), визнаний державою як такий, що наділений правами й обов’язками так само, як і природна (natural) або людська (human) особа; загальним прикладом є компанія. “Оксфордський правничий словник” (Oxford Dictionary of Law) у четвертій редакції (від 1997 р.) пояснював: “Юридична особа (штучна особа)” (juristic person (artificial person)) — це утворення типу корпорації, що визнається як таке, що має законну особовість (legal personality), тобто здатне мати законні права і обов’язки. Зазначене поняття вживається як протилежне людській особі, яку називають “природною особою”.
Розглянемо пояснення поняття “юридична особа” у вітчизняному словнику.
У статті “Особа у цивільному праві” “Юридичного словника-довідника”, випущеного київським видавництвом “Феміна” у 1996 р., зазначається: “Юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати різних майнових і немайнових прав і виконувати обов’язки, бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному суді або в третейському суді. Юридична особа має цивільну дієздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Дієздатність за обсягом, а також моментом виникнення і припинення збігається з правоздатністю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а в разі коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації певного виду — з моменту видання компетентним органом постанови про утворення її. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації. Правоздатність юридичної особи припиняється з ліквідацією її”.
Очевидно, в усіх країнах світу юридична наука і практика використовують поняття “юридична особа”. А от законодавчі формулювання цього поняття існують не скрізь.
У нашому законодавстві існує кілька офіційно сформульованих дефініцій юридичної особи. Ознайомимося з ними.
“Юридичними особами визнаються об’єднання осіб, установи або організації, які можуть як такі набувати прав за майном, вступати у зобов’язання, позовувати і відповідати у суді” (ст. 13 Цивільного кодексу УСРР, затвердженого постановою ЦВК УСРР від 16 грудня 1922 р.).
“Юридичною особою визнається організація, яка має у власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно, відповідає за своїми зобов’язаннями цим майном і виступає у суді від свого імені.
Юридичні особи можуть мати майнові і особисті немайнові права і зобов’язання...” (витяг з п. 1 ст. 11 “Поняття юридичної особи” “Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік”, прийнятих Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р.).
“Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами у суді, арбітражі або в третейському суді” (ст. 23 “Поняття юридичної особи” Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.).
“Юридична особа — це особа, зареєстрована як платник податку на додану вартість, має індивідуальний податковий номер платника податку і здійснює операції з ввезення (пересилання) на митну територію України товарів (робіт, послуг) для цільового використання на будівництво, реконструкцію, ремонт і обслуговування об’єктів, а також обладнання і транспортних засобів, а саме:
- замовник (забудівельник) будівництва, реконструкції, ремонту і обслуговування об’єктів;
- особа, яка уклала договори (контракти) із замовниками (забудівельниками) будівництва, реконструкції, ремонту і облаштування об’єктів;
- особа, яка здійснює поставку обладнання і транспортних засобів, а також виконує роботи (надає послуги) для забезпечення і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку відповідно до додатку 2 до Закону — переможець тендеру, проведеного Організаційним комітетом Міжнародної ради координації діяльності з підготовки і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції і розвитку” (витяг з п. 2 Порядку ввезення (пересилання) на митну територію України товарів (робіт, послуг) для цільового використання на підготовку проведення у Києві щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку у травні 1998 р., затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1997 р. № 1343).

 


 

 

5.3. Цивільна правоздатність іноземних юридичних осіб в Україні


Про цивільну правоздатність іноземних підприємств та організацій у ст. 567 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р. сказано надзвичайно слабо. Процитуємо цю статтю в її офіційному записі: “Іноземні підприємства і організації можуть без особливого дозволу укладати в Українській РСР угоди по зовнішній торгівлі і по зв’язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях з радянськими зовнішньоторговельними об’єднаннями та іншими радянськими організаціями, яким надано право укладення таких угод.
Цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій при укладенні угод по зовнішній торгівлі і по зв’язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію”.
Параграф 2 “Юридичні особи” гл. 107 Книги восьмої “Міжнародне приватне право” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. сформульовано значно краще і сучасніше. Для порівняння процитуємо всі чотири статті параграфу.
“Стаття 1569. Особистий закон юридичної особи
1. Особистим законом юридичної особи вважається право країни місця знаходження юридичної особи.
2. Для цілей Книги восьмої цього кодексу під місцем знаходження юридичної особи розуміється країна, в якій юридична особа зареєстрована.
3. Місцем знаходження підприємницького товариства є країна, відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство виконало вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або — за відсутності таких вимог — якщо воно організувало себе згідно з правом цієї країни. За відсутності цих умов застосовується право країни, з якої підприємницьке товариство керується.
Стаття 1570. Правоздатність та дієздатність юридичної особи Правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається за особистим законом юридичної особи.
Стаття 1571. Обмеження повноважень органу або представника юридичної особи
Юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке невідоме праву країни, в якій інша сторона має звичайне місце перебування або місце знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або повинна була знати про такі обмеження.
Стаття 1572. Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні
Іноземні особи займаються в Україні підприємницькою та іншою діяльністю, яка регулюється цивільним законодавством, згідно з правилами, встановленими цим законодавством для такої діяльності юридичних осіб України, якщо інше не передбачено законом”.
Очевидно, потрібно визнати за кращий проект Цивільного кодексу від 25 серпня 1996 р., а не Цивільний кодекс від 18 липня 1963 р.
Ознайомимося ще з двома формулюваннями правоздатності юридичної особи. Для прикладу візьмемо багатосторонню угоду за участю України та її двосторонній договір з іноземною державою.
“3. Правоздатність визначається законодавством держави, за законами якої вона (юридична особа. — Авт.) була утворена” (витяг зі ст. 23 “Правоздатність і дієздатність” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську).
“2. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої вона заснована” (витяг зі ст. 21 “Правоздатність та дієздатність” Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.).
Правовий статус іноземних юридичних осіб в Україні також може визначатися міжнародними угодами України чи її внутрішнім законодавством. Наприклад, підприємницька діяльність іноземних юридичних осіб на території України, її континентальному шельфі та виключній (морській) економічній зоні регламентується спеціальними законодавчими актами України.
Зокрема, Кабінет Міністрів України постановою від 27 листопада 1995 р. № 948 затвердив Порядок укладення контрактів на користування надрами за участю іноземних юридичних осіб і громадян. Принагідно зазначимо, що це джерело права іноземного елемента стосується стовідсотково.
У п. 2 Порядку зафіксовано: “На підставі контрактів можуть надаватися у користування окремі ділянки надр, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища або частини родовищ корисних копалин як загальнодержавного, так і місцевого значення, включаючи техногенні родовища”.

 


 

 

5.4. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні


У п. 14 Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30, зазначається:
“Представництво суб’єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не займається самостійно комерційною діяльністю, в усіх випадках воно діє від імені та за дорученням іноземного суб’єкта господарської діяльності, вказаного у Свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно із законодавством України. Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності може здійснювати функції, пов’язані з виконанням представницьких послуг, лише в інтересах іноземного суб’єкта господарської діяльності, вказаного у Свідоцтві”.
Керівник представництва діє на підставі належно засвідченої довіреності іноземного суб’єкта господарської діяльності.
Щодо діяльності представництв в Україні діє дозвільний порядок. Це означає, що спочатку потрібно отримати дозвіл на діяльність, а вже потім діяти.
Заява з проханням про реєстрацію повинна містити такі дані:
- найменування фірми;
- країну, в якій фірма має місце знаходження;
- адресу фірми;
- номер телефону, факсу;
- місто України, в якому планується відкрити представництво, та його майбутню адресу;
- філії представництва (якщо вони будуть);
- кількість іноземців, які працюватимуть у представництві;
- дату заснування фірми;
- юридичний статус фірми;
- кількість співробітників фірми;
- назву банку, в якому фірма має рахунок, і номер останнього;
- сферу діяльності фірми;
- мету відкриття та сферу діяльності представництва, інформацію про ділові зв’язки з українськими партнерами і перспективи розвитку співробітництва.
Окрім заяви потрібно подати такі документи:
1. Витяг з торговельного (банківського реєстру) країни, у якій має місцезнаходження офіційно зареєстроване головне управління (контора) іноземного суб’єкта господарювання.
2. Довідку від банківської установи, в якій іноземний суб’єкт господарювання має рахунок.
3. Довіреність на виконання представницьких функцій в Україні.
Зазначені документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, належно легалізовані у консульських установах, що представляють інтереси України (якщо міжнародним договором України не передбачено інше), супроводжуватися перекладом на українську мову, завіреним печаткою офіційного перекладача.
“Вік” документів не може перевищувати шести місяців. Подаючи документи на реєстрацію, заявник сплачує державний збір у розмірі 2500 доларів США.
Якщо для відкриття представництва потрібний дозвіл держави, в якій відповідний суб’єкт господарювання має місце знаходження, то представники влади в Україні вимагають подання копії такого дозволу.
Відмову у реєстрації можна оскаржити в суді чи арбітражному (господарському) суді України.
У разі реєстрації представництва заявнику видається Свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка. Представництво вважається відкритим з дати реєстрації.
Свідоцтво є підставою для звернення до органів Управління віз і реєстрацій Міністерства внутрішніх справ України для одержання віз іноземними співробітниками та реєстрації їх паспортів.
На основі Свідоцтва Міністерство праці України дає дозвіл на працевлаштування в Україні іноземних співробітників представництва протягом періоду його існування.
Свідоцтво є також підставою для таких дій:
- відкриття поточних рахунків у банках України;
- безмитного провезення майна та обладнання, які тимчасово ввозяться на територію України для забезпечення функціонування представництва;
- реєстрації в органах державтоінспекції України автомобілів представництва та одержання на них номерних знаків.
Протягом місяця від дати реєстрації представництво зобов’язане стати на облік у податковій інспекції за місцем знаходження представництва в Україні та в Міністерстві статистики України.
До кінця грудня 1999 р. іноземні суб’єкти господарювання реєстрували свої представництва у Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України. У зв’язку з реорганізацією центральних органів виконавчої влади воно ввійшло до Міністерства економіки України.
Діяльність представництва припиняється за таких умов:
- ліквідується іноземний суб’єкт господарської діяльності, що має своє представництво в Україні;
- представництво було відкрито на підставі угоди з іноземною державою, а дія цієї угоди припинилася;
- рішення про це прийняв відповідний іноземний суб’єкт господарської діяльності;
- український суд припинив діяльність представництва з огляду на невиконання ним чи відповідним іноземним суб’єктом господарської діяльності вимог законодавства України.

 


 

 

5.5. Транснаціональні корпорації


У підручниках з міжнародного приватного права розглядаються також транснаціональні корпорації (ТНК). Зазначається, що ТНК є групою самостійних підприємств (юридичних осіб). Свою діяльність вони здійснюють на території кількох держав. При цьому структурні підрозділи є суб’єктами національного права, а керівництво та контроль здійснюються з єдиного центру. У результаті діяльність складової ТНК регулюється законодавством відповідної держави, а корпорація у цілому перебуває поза юрисдикцією певної держави (групи держав) або міжнародної організації.
Підприємства, що входять до складу ТНК, можуть бути філіями, дочірніми або спільними підприємствами. Транснаціональні корпорації бувають однонаціональними за характером капіталу, але багатонаціональними за географією діяльності, а можуть бути міжнародними як за капіталом, так і за сферою діяльності.
Транснаціональні корпорації узурпували величезну економічну силу.
У 1970 р. у 15 найрозвиненіших країнах світу розміщувалися штаб-квартири 7,5 тис. ТНК. Станом на 1994 р. їх кількість у цих країнах збільшилася до 25 тис. У 1997 р. у світі налічувалося 50 тис. ТНК. Вони контролювали 40 % усіх приватних капіталовкладень, випускали третину світової продукції. На ТНК працюють 100 млн. чол., що становить 4 % зайнятих у розвинених країнах і 12 % зайнятих у країнах, що розвиваються.
Підрозділ “Джерела права” цього розділу містить найголовніші акти вітчизняного законодавства, що стосуються ТНК. Як бачимо, спочатку був виданий Указ Президента про фінансово-промислові групи, потім з’явився Закон, а на його розвиток Уряд ухвалив постанову.
Ознайомимося коротко із Законом України “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21 листопада 1995 р. Він невеликий за обсягом і має таку структуру:
Стаття 1. Визначення термінів.
Стаття 2. Головне підприємство та учасники промислово-фінансової групи.
Стаття 3. Порядок створення промислово-фінансової групи.
Стаття 4. Пільги, що надаються головному підприємству та учасникам промислово-фінансової групи.
Стаття 5. Облік і звітність щодо кінцевої та проміжної продукції промислово-фінансової групи.
Стаття 6. Реорганізація промислово-фінансової групи.
Стаття 7. Ліквідація промислово-фінансової групи.
У ч. 1 ст. 1 зазначається:
“...промислово-фінансова група (ПФГ) — об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на великий термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції”.
У п. 2 ст. 1 міститься дефініція головного підприємства ПФГ:
“Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України”.
У ст. 2, зокрема, зазначається:
“1. Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до цього Закону та укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність.
ПФГ та головне підприємство і учасники ПФГ створюються та діють з дотриманням вимог законодавства України, в тому числі і законодавства про обмеження монополізму та недобросовісну конкуренцію.
У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.
2. ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.
3. Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, яка підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України...”
Промислово-фінансові групи створюються постановою Кабінету Міністрів України. Її приймають не пізніше шести місяців після подання до Уряду України проекту про створення відповідної групи. Відмова у створенні ПФГ оформляється протокольним рішенням Уряду. Кабінет Міністрів приймає рішення про створення ПФГ, якщо про це є міждержавний договір, ратифікований Верховною Радою України.
Міждержавним договором затверджуються:
- генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ;
- назва ПФГ;
- головне підприємство ПФГ;
- повний перелік учасників ПФГ;
- вичерпний перелік кінцевої продукції ПФГ;
- термін діяльності ПФГ;
- умови оподаткування головного підприємства і учасників ПФГ відповідно до законодавства України та гарантії від зміни податкового законодавства;
- умови перетинання митного кордону для проміжної продукції ПФГ і гарантії від їх зміни.
У межах СНД 6 березня 1998 р. у Москві було підписано Конвенцію про транснаціональні корпорації. Верховна Рада України 13 липня 1999 р. прийняла Закон № 921-ХІV про її ратифікацію. Цей коротенький закон містить такі дві статті-застереження:
“1. Транснаціональні корпорації на території України та за її межами, у разі коли їх створення може призвести до монополізації товарних ринків в Україні, впливає чи може вплинути на економічну конкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку, передбаченому антимонопольним законодавством України.
2. Україна бере на себе зобов’язання застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації за винятком другого та восьмого абзаців преамбули і слів у статті 19 “Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав””.
Наводимо структуру Конвенції про транснаціональні корпорації.
Преамбула.
Частина 1. Загальні положення
Стаття 11. Правові основи діяльності транснаціональних корпорацій.
Стаття 12. Поняття “транснаціональна корпорація”.
Стаття 13. Учасники корпорації.
Частина 2. Формування і діяльність корпорації
Стаття 14. Створення і порядок реєстрації корпорації.
Стаття 15. Організаційний проект корпорації.
Стаття 16. Органи управління корпорації.
Стаття 17. Поняття “діяльність корпорації”.
Стаття 18. Державна підтримка і стимулювання діяльності корпорації.
Стаття 19. Відповідальність учасників.
Стаття 10. Звітність корпорації і контроль за її діяльністю.
Стаття 11. Право власності корпорації на прибуток та виготовлену продукцію.
Стаття 12. Правові основи регулювання соціально-трудових відносин у корпорації.
Стаття 13. Ліквідація корпорації.
Стаття 14. Співвідношення Конвенції з міжнародними договорами.
Стаття 15. Порядок набрання чинності Конвенцією.
Стаття 16. Термін дії Конвенції.
Стаття 17. Порядок приєднання до Конвенції.
Стаття 18. Порядок внесення змін та доповнень до Конвенції.
Стаття 19. Розв’язання спорів.
Отже, у ст. 2 йдеться про те, як у СНД розуміють поняття “транснаціональна корпорація”:
“1. Сторони визнають під терміном “транснаціональна корпорація” юридичну особу (сукупність юридичних осіб), що має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на території двох та більше Сторін:
- утворену юридичними особами двох та більше Сторін;
- зареєстровану як корпорація згідно з цією Конвенцією.
2. У цій Конвенції термін “транснаціональна корпорація” охоплює різні транснаціональні структури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо.
Корпорації мають право здійснювати на території Сторін будь-які види діяльності, не заборонені законодавством Сторін”.
У ст. 3 зазначається:
“1. Учасниками корпорації можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн.
2. Державні, муніципальні й унітарні підприємства можуть бути учасниками корпорації в порядку і на умовах, визначених власниками їх майна”.
У ст. 8 міститься досить великий перелік заходів, які Сторони зобов’язалися вживати з метою стимулювання створення та діяльності корпорацій. Однак цей перелік не вважається вичерпним.
Колізійні норми у цій Конвенції переважають над матеріально-правовими. Наведемо приклади колізійних положень Конвенції:
“Відносини, не врегульовані цією Конвенцією, регулюються двосторонніми угодами між Сторонами, а також їх національним законодавством” (ч. 2 ст. 1).
“Сторони погодилися, що корпорація створюється і діє відповідно до вимог законодавства Сторін” (ч. 6 ст. 1).
“Порядок реєстрації корпорації визначається законодавством держави — місця її реєстрації” (абз. 2 ст. 4).
“Структура управління (склад вищого, виконавчого і контрольного органів) визначається в установчих документах корпорації виходячи із законодавства держави — місця реєстрації корпорації” (ст. 6).
“За зобов’язаннями корпорації та/або головного підприємства (центральної компанії), що виникли у результаті участі у діяльності корпорації, учасники несуть відповідальність відповідно до законодавства Сторін, юридичні особи яких входять у корпорацію” (ст. 9).
“Корпорація подає звітність відповідно до законодавства держави — місця реєстрації корпорації” (ч. 1 ст. 10).
“Регулювання соціально-трудових відносин у корпорації здійснюється на основі законодавства Сторін, на території яких розташовані її учасники, якщо інше не обумовлене міждержавними договорами (угодами)” (ст. 12).
“Корпорація може бути ліквідована на підставах, передбачених законодавством держави — місця реєстрації корпорації...” (витяг зі ст. 13).

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Поняття “юридична особа”.
2. Чому щодо юридичної особи поняття “дієздатність” збігається з поняттям “правоздатність”?
3. За яким законом визначається нині в Україні цивільна правоздатність іноземних підприємств?
4. Чи вважаються юридичними особами в Україні представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності?
5. Які права породжує реєстрація в Україні представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності?
6. Підстава припинення діяльності представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності.
7. Промислово-фінансова група і мета її створення.
8. Чи має промислово-фінансова група статус юридичної особи?
9. Хто укладає Генеральну угоду про сумісну діяльність?
10. Чи є міждержавний договір необхідною передумовою для створення промислово-фінансової групи?
11. Як вирішуються питання, пов’язані зі статусом юридичної особи, у межах промислово-фінансової групи?
12. Транснаціональна корпорація у межах СНД.
13. Якими видами діяльності можуть займатися на території СНД корпорації, утворені відповідно до Конвенції від 6 березня 1998 р.?
14. Чому в процесі ратифікації Конвенції від 6 березня 1998 р. Верховна Рада України зробила застереження?


Fri, 26 Apr 2013 16:41:19 +0000
Розділ 6. Держава — суб’єкт міжнародних цивільно-правових відносин


Розділ 6. Держава — суб’єкт міжнародних цивільно-правових відносин


6.1. Імунітет держави за міжнародним правом
6.2. Законодавство України про державний імунітет

 

6.1. Імунітет держави за міжнародним правом


Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило “par in parem non habet imperium” (“рівний не має влади над рівним”).
Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо).
У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; майновий (власності).
Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Тут керуються правилом “par in parem non habet jurisdictionem” (“рівний не має юрисдикції над рівним”). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.
Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.
Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рішення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позову чи у порядку примусового виконання вже винесеного судового рішення навіть стосовно, наприклад, державних морських суден, які перебувають у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати. Тут наявна ситуація, описана у прислів’ї: “Лікоть — близько, а не вкусиш”.
Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законодавстві абсолютної більшості країн світу.
Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажучи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його будувати — уздовж річки чи впоперек — думки розділяються. Так і з імунітетом держави — немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютного та функціонального (обмеженого).
Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції стверджують, що держава завжди є єдиним суб’єктом, хоч вияв її правосуб’єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб’єкт міжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади і торгівця.
З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.
Принцип імунітету держави виник у середньовіччі. Держава, згідно з цим принципом, є “священною коровою”. Зазначений принцип тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося.
Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформувався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Правосвідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбавляється його.
Першою спробою міжнародно-правового визначення обсягу державного імунітету була “Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден” від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).
У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою комерційною діяльністю, то імунітету вона не має.
Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що закони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Південно-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.
Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет (European Convention on State Immunity), прийнята 16 травня 1972 р. (набула чинності з 1976 р.). Глава I цієї Конвенції має назву “Імунітет від юрисдикції” і складається з 15 статей.
У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного характеру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У питанні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв’язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.
Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксовано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.
Оскільки Базельська конвенція маловідома для вітчизняного читача, наведемо текст згаданих 15 статей, що стосуються державного імунітету.
Глава І. Імунітет від юрисдикції
Стаття 1.
1. Договірна держава, яка виступає як позивач чи третя особа у судовому розгляді у суді іншої Договірної держави, визнає стосовно вжитого судового розгляду юрисдикцію судів цієї держави.
2. Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у
судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:
a) у тих випадках, коли цей зустрічний позов випливає з юридичного взає-мозв’язку чи з фактів, на яких базується основний позов;
b) у тих випадках, коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано окремого судового розгляду у судах іншої держави, не змогла відповідно до положень цієї Конвенції зробити посилання на імунітет.
3. Договірна держава, яка у суді іншої Договірної держави подає зустрічний позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного позову, так і стосовно зустрічного позову.
Стаття 2
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов’язання визнати юрисдикцію цього суду відповідно до:
a) міжнародної угоди;
b) явно висловленим положенням, що міститься у домовленості, складеній у письмовій формі, або
c) явно висловленою згодою, даною після виникнення спору.
Стаття 3
1. Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрисдикції після прийняття рішення з суті питання. Але якщо вона встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет, могли стати їй відомі лише пізніше, вона може посилатися на імунітет у тому випадку, якщо вона наведе ці факти якомога швидше.
2. Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від імунітету у тому випадку, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того, щоб зробити посилання на цей імунітет.
Стаття 4
1. За умови дотримання положень статті Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд пов’язаний із зобов’язанням держави, яке, з огляду на наявну угоду, має бути виконане на території держави, де відбувається судовий розгляд.
2. Пункт 1 не застосовується:
a) у тому випадку, коли мова йде про угоду, яка була укладена між державами;
b) у тому випадку, коли сторони угоди домовилися про це;
c) у тому випадку, коли держава є стороною угоди, укладеної на її території, і зобов’язання держави регулюється її адміністративним правом.
Стаття 5
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави у тому випадку, коли судовий розгляд пов’язаний з трудовою угодою, укладеною між державою і фізичною особою, і робота належить до виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.
2. Пункт 1 не застосовується:
a) у тому випадку, коли фізична особа на момент подання позову має громадянство держави-роботодавця;
b) у тому випадку, коли на момент укладення угоди особа не мала громадянства держави, де відбувається судовий розгляд, а також не мала звичайного місця перебування на території цієї держави, або
c) у тому випадку, коли сторони угоди письмово домовилися про інше, за винятком тих випадків, коли відповідно до законів держави, де відбувається судовий розгляд, лише суди цієї держави компетентні розглядати це питання.
3. Якщо робота виконується для закладу, агентства чи іншої організації, згаданої у статті 7, положення підпунктів а) та b) пункту 2 цієї статті застосовуються лише у тому випадку, якщо особа, з якою була укладена така угода, мала звичайне місце перебування на території держави-роботодавця на момент укладення угоди.
Стаття 6
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона бере участь з однією чи кількома фізичними особами у товаристві, асоціації чи юридичній особі, що мають за своє реальне чи офіційне місце знаходження чи свій головний заклад на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий розгляд пов’язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організацією чи одним з її учасників — з іншого боку, що випливають з такої участі.
2. Пункт 1 не застосовується, якщо письмово була досягнута домовленість про інше.
Стаття 7
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де відбувається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через які вона здійснює таким же чином, як і приватна особа, промислову, комерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується такої діяльності бюро, агентства чи закладу.
2. Пункт 2 не застосовується, якщо всі сторони спору є державами і якщо сторони письмово домовились про інше.
Стаття 8
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:
а) патенту на винахід, промислового зразка, промислової моделі, виробничого або товарного знака, фірмового найменування або іншого аналогічного права, стосовно якого у державі, де відбувається судовий розгляд, була подана або зареєстрована заявка чи яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником або власником;
b) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, згаданого права, яке у ній охороняється і належить третій особі;
c) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, авторського права, яке у ній охороняється і належить третій особі;
d) права використовувати назву фірми у державі, де відбувається судовий розгляд.
Стаття 9
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:
a) права держави на нерухомість, на володіння і на користування такою нерухомістю державою; або
b) зобов’язання, що покладається на неї або як на володільця права на нерухомість, або як на володільця чи користувача такої нерухомості, і якщо нерухомість знаходиться на території держави, де відбувається судовий розгляд.
Стаття 10
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи дарування, або на безгосподарне майно.
Стаття 11
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, викликані фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд і якщо особа, яка спричинила шкоду, знаходилася там на той момент, коли цей факт мав місце.
Стаття 12
1. Якщо Договірна держава письмово погодилася передати до арбітражу ті спори, що вже виникли, чи ті, що можуть виникнути з цивільних або комерційних питань, вона не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої Договірної держави, на території або відповідно до законодавства якої має мати місце чи мав місце арбітражний розгляд стосовно будь-яких дій, пов’язаних:
a) з юридичною дієвістю чи тлумаченням конвенції про арбітраж;
b) з процедурою арбітражу;
c) з відміною вироку, якщо конвенція про арбітраж не передбачає іншого.
2. Пункт 1 не застосовується до конвенції про арбітраж, укладеної між державами.
Стаття 13
2. Пункт 1 статті 1не застосовується, якщо Договірна держава заявляє у суді іншої Договірної держави, що веде судовий розгляд, у якому вона не є стороною, що вона має право на майно, яке є предметом спору, тією мірою, якою вона могла б послатися на імунітет, якби розгляд націлювався б проти неї.
Стаття 14
Жодне положення цієї Конвенції не може тлумачитися як таке, що перешкоджає суду Договірної держави управляти майном таким, як опічне чи банкрута, а також організовувати таке управління чи нагляд за ним лише з огляду на те, що інша Договірна держава має право на таке майно.
Стаття 15
Договірна держава користується імунітетом від юрисдикції у судах іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд не підпадає під статті від 1 до 14; суд не може провадити подібний судовий розгляд навіть у тому випадку, якщо держава не з’явилася до суду.
Конвенція містить також інші важливі положення. Наприклад, ст. 23 передбачає, що на території Договірної держави не може здійснюватися примусове виконання судового рішення чи охоронні заходи стосовно майна іншої Договірної держави, за винятком тих випадків і тоді, коли відповідна держава дала на це чітко висловлену письмову згоду.
У ст. 26 зафіксовано, що суди Договірних держав не мають права розглядати дії держав, які вони вчинили при здійсненні своєї публічної влади (acta jure imperii ).
Відповідно до ст. 28 автономні одиниці, що належать до складу федеративної держави, не мають імунітету. Але якщо федеративна держава хоче для своїх суб’єктів мати такий імунітет, то Конвенція передбачає механізм його надання.
Статтею 29 встановлено, що ця Конвенція не застосовується до судових розглядів з питань:
a) соціального забезпечення;
b) спричинення шкоди у ядерній сфері;
c) обов’язкових платежів, штрафів, митних зборів та податків.
Згідно зі ст. 30 Конвенція не застосовується до судових розглядів, претензій у зв’язку з експлуатацією морських суден, що належать державі — учасниці Конвенції та експлуатуються нею, а також у зв’язку з перевезенням вантажів чи пасажирів цими суднами або з перевезенням комерційними суднами вантажів, що належать державі-учасниці.
У ст. 31 зафіксовано, що Конвенція визнає імунітети і привілеї Договірної держави стосовно будь-якої дії або ухилення від дій з боку її збройних сил чи у зв’язку з ними, якщо ці сили розміщуються на території іншої Договірної держави. У ст. 32 враховується дипломатичний імунітет.
Базельська конвенція не допускає жодних застережень з боку її держав-учасниць. У ст. 4 “Додаткового протоколу” до Конвенції (укладений одночасно з Конвенцією) передбачено створення Європейського суду з питань імунітету держав. Згаданий Протокол також не допускає жодних застережень.
Комісія міжнародного права ООН (UNCITRAL) у 1991 р. схвалила проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності і рекомендувала ООН скликати міжнародну конференцію для прийняття відповідного міжнародно-правового документа.
Поки що немає інформації про прийняття якоїсь універсальної міжнародної конвенції з цього питання. Важливу роль у цій сфері і далі відіграє судова практика окремих держав світу.

 


 

 

6.2. Законодавство України про державний імунітет


Слід визнати, що законодавство України не багате на джерела права, де йдеться про державний імунітет. Ось як відображено цей аспект у Цивільному процесуальному кодексі України від 18 липня 1963 р.
“Стаття 425. Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет
Пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
В тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам України така ж судова недоторканність, яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам іноземних держав в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника цієї держави застосування відповідних заходів”.
Якщо цю статтю “приміряти” на розглянуті концепції імунітету, то можна дійти висновку, що вона сформульована в дусі концепції абсолютного імунітету. Втім, певні паростки почали з’являтися в Україні і на ниві функціонального імунітету.
Процитуємо ст. 34 “Відповідальність України як держави” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ:
“Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб’єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в цьому законі, що спричиняють зазначені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності.
Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті всім своїм майном.
Дії державних органів та офіційних службових осіб цих органів вважаються діями України як держави у цілому. Держава несе за них відповідальність, як зазначено у цій статті.
Будь-який суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб’єкт господарської діяльності має право подати позов до України як держави. Зазначені позови підсудні судам України відповідно до статті 39 цього Закону.
Зазначений позов подається суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб’єктами господарської діяльності — за місцезнаходженням державного органу та/або службової особи, що вчинили дії, зазначені у цій статті.
Позов подається в загальному порядку, визначеному цивільно-процесуальним законодавством України. Від імені України як держави в процесі виступають державний орган та/або службова особа, вказана у позові, та/або один із прокурорів України.
Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збитків, що виникли у результаті задоволення зазначеного позову з боку державних органів та/або службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного)”.
Розглянемо інші законодавчі акти України, що стосуються проблеми державного імунітету.
Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14 вересня 1999 р. № 1039-ХІV містить ст. 32 “Імунітет держави”, в якій зазначається: “В угодах про розподіл продукції, укладених за участю іноземного інвестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення”.
Рівно через три місяці — 14 грудня 1999 р. — український парламент прийняв Закон України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” № 1296-ХІV. Жодної згадки про державний імунітет він не містить, що свідчить про непослідовність вітчизняного законодавця у зазначеному питанні.
У зв’язку з концесіями слід звернути увагу на такі документи:
1. Порядок встановлення максимального розміру плати за проїзд автомобільними дорогами, побудованими на умовах концесії. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. № 1299. Код нормативного акта 16562/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 34).
2. Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1519. Код нормативного акта 16851/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
3. Порядок проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1521. Код нормативного акта 16849/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
У статті 1573 “Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначалося: “До цивільно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави застосовуються правила цієї Книги на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом”. Процитована стаття свідчить, що нашому законодавцеві пропонувалося однозначно підтримати концепцію функціонального імунітету держави.
Певний відхід від концепції абсолютного імунітету вбачається і в ст. 18 “Судовий імунітет державних суден” Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.: “На судна, які знаходяться у державній власності, не може бути накладений арешт або стягнення без згоди органу, що здійснює управління майном, яке знаходиться у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби”.
Отже, Україна може бути суб’єктом приватно-правових відносин з іноземним елементом. Україна може інвестувати за кордоном, орендувати там майно, бути його власником, брати участь у спільних підприємствах. Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном.
Для здійснення міжнародних приватно-правових відносин відповідні повноваження надаються Кабінету Міністрів України, його главі, Національному банку, центральним органам виконавчої влади.
Україна, вступаючи у приватно-правові відносини, несе самостійну відповідальність за свої дії. Як держава вона не відповідає за діяння юридичних та службових (посадових) осіб, а вони, у свою чергу, не відповідають за дії України.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Охарактеризуйте поняття “державний імунітет” з точки зору міжнародного приватного права.
2. Види державного імунітету.
3. Концепції абсолютного і функціонального імунітету.
4. Європейська конвенція про державний імунітет та її основні положення. Чи бере участь Україна у цій Конвенції?
5. Прихильником якої концепції державного імунітету — абсолютного чи функціонального — є нині законодавець України?
6. Якими способами Українська держава може відмовитися від свого імунітету?
7. Чи можна на Україну як державу подати позов до суду України?


Fri, 26 Apr 2013 16:47:03 +0000
Розділ 7. Право власності

 

Розділ 7. Право власності


7.1. Джерела права
7.2. Конституційні норми
7.3. Власність у контексті міжнародного приватного права України

 

7.1. Джерела права


Основні джерела права, що розглядаються у цій темі:
1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.
2. Закон України “Про власність”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ. До Закону згодом вносилися зміни та доповнення.
3. Цивільний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р., набрав чинності з 1 січня 1964 р. Неодноразово до нього вносилися зміни і доповнення.
4. Положення “Про право власності на окремі види майна”. Затверджене постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р.
5. Положення “Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку та застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії”. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706.
6. Порядок укладення контрактів на користування надрами за участю іноземних юридичних осіб і громадян. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1995 р. № 948.
7. Дво- та багатосторонні договори України.
Наприклад, 5 листопада 1996 р. уряди України та Грузії уклали у м. Тбілісі Угоду про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності. Верховна Рада України Законом від 10 лютого 2000 р. № 1447-ІІІ ратифікувала зазначену Угоду.

 


 

 

7.2. Конституційні норми


У чинній Конституції України питанням власності присвячені три статті — 13, 14 та 41. Процитуємо їх:
“Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”.
Стаття 14 повністю стосується землі:
“Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону”.
Процитовані статті містяться у Конституції в розд. І “Загальні засади”. А ст. 41 належить до розд. II Конституції “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Вона сформульована так:
“Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

 


 

 

7.3. Власність у контексті міжнародного приватного права України


У країнах континентальної системи права питання власності виключно чи переважно регулюються цивільними кодексами. В Україні ситуація дещо інша, хоч наша держава і належить до зазначеної системи права. Цивільного кодексу від 18 липня 1963 р. на початку 90-х років ХХ ст. виявилося замало для регулювання власності. Свого часу він створювався, приймався і набирав чинності у межах соціалістичного ладу. Ринковим відносинам у ньому місця не було. Коли ж Україна почала відходити від соціалізму і стала на шлях ринкових перетворень, то виникла потреба прийняти більш фундаментальний закон про власність. Саме таким і став Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. Ось що сказано з цього приводу у Законі:
“Стаття 8. Законодавство України про власність
1. Цим Законом встановлюються основні положення про власність в Україні.
2. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами.
3. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності визначаються спеціальним законодавством України.
4. Режим використання спільних природних об’єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною”.
Інакше кажучи, Закон від 7 лютого 1991 р. доповнив Цивільний кодекс від 18 липня 1963 р. і перекинув місточок від минулого до сьогодення.
Законом України від 16 грудня 1993 р. з Цивільного кодексу 1963 р. було виключено такі статті та глави:
Стаття 87. Соціалістична власність.
Стаття 871. Оперативне управління майном.
Стаття 88. Особиста власність.
Глава 7. Державна власність.
Глава 8. Колгоспно-кооперативна власність.
Глава 9. Власність профспілкових та інших громадських організацій.
Стаття 100. Об’єкти права особистої власності громадян.
Стаття 101. Право особистої власності на жилий будинок.
Стаття 102. Розмір жилого будинку, що може бути в особистій власності громадянина.
Стаття 103. Припинення права особистої власності на жилий будинок понад встановлену норму.
Стаття 104. Наслідки набуття права особистої власності на жилий будинок при наявності квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу.
Зазначений перелік наведено для того, щоб констатувати: як раніше, так і згодом у Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. не було окремої згадки про іноземний елемент у сфері матеріально-правових норм права власності в Україні.
Оскільки Цивільний кодекс мовчав про іноземний елемент, то розглянемо, як це питання розроблялося у згаданому спеціальному Законі.
Стаття 2 “Право власності” Закону України “Про власність” сформульована так:
“1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.
5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту”.
Частина третя процитованої статті сформульована не досить вдало. У ній відсутня згадка не лише про іноземців, осіб без громадянства тощо, а й про вітчизняних юридичних осіб. Зазначений недолік законодавець виправив у ст. 3 цього Закону. У ній встановлено:
“1. Суб’єктами права власності в Україні визначаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава.
Суб’єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути також… інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності юридичним особам і державам.
3. Допускається об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.
4. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав”.
У ст. 4 Закону йдеться про те, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які не заборонені Законом дії. При здійсненні своїх прав власник зобов’язаний не завдавати шкоди довкіллю, а також не порушувати законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства при здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків. На підставі норм закону діяльність власника може бути обмежена чи припинена. Власника можуть зобов’язати допустити обмежене користування його майном іншими особами.
У ст. 11 Закону серед суб’єктів права приватної власності зазначаються іноземні громадяни та особи без громадянства. У ній зафіксовано, що іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обо-в’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. У ч. 3 ст. 11 встановлено: “Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не надаються”.
Процитуємо кілька статей Закону, що безпосередньо стосуються іноземного елемента.
“Стаття 44. Власність інших держав
Інші держави вправі мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами й законодавчими актами України.
Стаття 45. Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав
1. Міжнародні організації та юридичні особи інших держав вправі мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення.
2. Законодавчими актами України може бути встановлено види майна, що не може перебувати у власності цих організацій та осіб.
Стаття 46. Власність спільних підприємств
Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Стаття 47. Правовий режим майна, що є об’єктом права власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій
Правовий режим розташованого в Україні майна, що є об’єктом власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами”.
Україна як держава теж має різноманітне майно за кордоном. Наприклад, 18 серпня 1999 р. у Києві між Україною і Республікою Молдовою було підписано Договір та Додатковий протокол до Договору між Україною і Республікою Молдовою про державний кордон щодо передачі у власність України ділянки автомобільної дороги в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режим їх експлуатації. Верховна Рада України зазначені акти ратифікувала Законом України від 6 квітня 2000 р. № 1633-ІІІ (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 25).
Глава 23 “Загальні положення про право власності” розд. 1 “Право власності” Книги третьої “Речове право” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. має таку структуру:
Стаття 314. Поняття приватної власності.
Стаття 315. Зміст приватної власності.
Стаття 316. Здійснення права власності.
Стаття 317. Недоторканність приватної власності.
Стаття 318. Тягар утримання майна.
Стаття 319. Ризик випадкового знищення майна.
Стаття 320. Власність українського народу.
Стаття 321. Право власності фізичних осіб.
Стаття 322. Право власності юридичних осіб.
Стаття 323. Право власності держави, Автономної Республіки Крим й адміністративно-територіальних утворень.
Якщо окремо ознайомитися з переліченими статтями, то важко зрозуміти, чи стосуються вони іноземного елемента. Тому проаналізуємо ст. 2 “Учасники цивільних відносин” зазначеного проекту. У ній згадуються такі учасники: фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави. Оскільки стаття не містить згадки ні про громадян України, ні про іноземних громадян та осіб без громадянства, то можна припустити, що під поняттям “фізична особа” мають на увазі громадян України, громадян іноземних держав, апатридів, біпатридів, а поняття “юридична особа” охоплює як вітчизняні, так і зарубіжні утворення.
Очевидно, у цьому місці проект Цивільного кодексу не завадило б відшліфувати з метою усунення сумнівів і здогадок.
Загалом на іноземців в Україні у питаннях права власності поширюється національний режим. Законодавство України передбачає, що деякі об’єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним громадянам та особам без громадянства. На початку цієї теми було процитовано конституційні положення про те, що перебуває у винятковій власності українського народу. Стаття 9 Закону України “Про власність” і ч. 1 ст. 13 Конституції збігаються майже дослівно. Для того щоб у цьому впевнитися, наведемо текст статті із Закону України “Про власність”:
“Стаття 9. Об’єкти права виключної власності народу України
Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України”.
Як Конституція України, так і Закон України “Про власність” не дозволяють передавати земельні ділянки у власність іноземцям. До речі, такої політики дотримуються багато країн світу, побоюючись, що чужинці захоплять національну територію. Укази Президента України, зокрема “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню” від 29 грудня 1993 р. та “Про приватизацію об’єктів незавершеного будівництва” від 14 жовтня 1993 р., встановили, що іноземці можуть мати земельні ділянки, на яких розміщуються відповідні станції та об’єкти.
Законодавство України передбачає надання іноземцям землі у користування (постійне, довгострокова оренда, тимчасове).
Також не передаються іноземцям у власність надра. Але вони можуть надаватися їм у постійне чи тимчасове користування.
У п. 1 “Порядку укладення контрактів на користування надрами за участю іноземних юридичних осіб і громадян” зокрема зазначається:
“Іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування, зокрема для геологічного вивчення, у т. ч. дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, в т. ч. споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів)”. Далі у п. 2 цього “Порядку” зафіксовано: “…на підставі контрактів можуть надаватися у користування окремі ділянки надр, у т. ч. континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища або частини родовищ корисних копалин як загальнодержавного, так і місцевого значення, включаючи техногенні родовища”.
Відповідно до зазначеної у підрозділі “Джерела права” постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. як вітчизняні, так і іноземні громадяни, юридичні особи, громадські об’єднання, міжнародні організації, особи без громадянства не можуть мати у власності:
“1. Зброю і боєприпаси для неї (окрім мисливської, пневматичної, спортивної), бойову і спеціальну військову техніку, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива та спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком тих, що надаються громадянам за рецептами лікарів).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби правоохоронних органів (окрім газових револьверів та набоїв до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії)”.
Іноземці можуть мати вклади в установах Ощадбанку України. Вони можуть також страхуватися в Україні.
Певне майно іноземці можуть мати у власності лише на території України. Вивозити його за межі митної території України заборонено.
На території України іноземці можуть мати у власності художні та культурні цінності. Для вивезення їх за межі України потрібний дозвіл.
Особи без громадянства, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації можуть бути в Україні орендарями приватного, колективного і державного майна. Це передбачено Законом України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” від 14 березня 1995 р.
Трапляються випадки, коли вітчизняний законодавець приймає спеціальні акти, що стосуються відчуження іноземцями свого майна на митній території України. Прикладом такого акта може бути постанова Кабінету Міністрів України “Про відчуження на митній території України транспортних засобів, що належать іноземним дипломатичним представництвам, консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних організацій, їх персоналу та членам сімей персоналу” від 27 серпня 1999 р., № 1569, код нормативного акта 10187/1999 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 35). Ось її зміст:
“Кабінет Міністрів постановив:
1. Дозволити відчуження, на правах взаємності, іноземними дипломатичними представництвами, консульськими установами іноземних держав, представництвами міжнародних організацій, їх персоналом та членами сімей персоналу на митній території України транспортних засобів, виготовлених після 1 січня 1988 р. і ввезених до 1 квітня 1998 р. на територію України для тимчасового користування.
2. Відчуження на митній території України транспортних засобів, які були ввезені іноземними дипломатичними представництвами, консульськими установами іноземних держав, представництвами міжнародних організацій, їх персоналом та членами сімей персоналу на територію України для тимчасового користування після 1 січня 1998 р. здійснюється згідно з законодавством.
3. Державній митній службі видавати посвідчення на реєстрацію зазначених у пункті 1 цієї постанови транспортних засобів в підрозділах Управління державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ за поданням Міністерства закордонних справ”.
На завершення теми зазначимо, що в Україні у сфері нерухомості визначальним принципом є закон місця знаходження нерухомості (lex situs fundi). Правовий режим рухомого майна значно складніший, ніж нерухомого. Праву України відомі колізійні прив’язки, про що, зокрема, йшлося у розділі “Загальні поняття міжнародного приватного права”. Загалом, колізійні питання права власності — це вказівки на застосування іноземного права до власності, що перебуває поза юрисдикцією відповідної держави.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чому на початку 1991 р. виникла потреба у прийнятті окремого Закону України “Про власність”?
2. Іноземний елемент у матеріально-правових нормах власності Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.
3. Як український законодавець розуміє право власності?
4. Форми власності, що існують в Україні.
5. Іноземні суб’єкти права власності у законодавстві України.
6. Яке майно можуть мати у власності іноземці на території України?
7. Чи є в Україні об’єкти, які іноземці не мають права придбати у власність?
8. Колізійні прив’язки щодо нерухомості та рухомої власності, що відомі вітчизняному праву.

 





Розділ 8. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання)

 

Розділ 8. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання)


8.1. Джерела права
8.2. Поняття “делікт”
8.3. Делікт у законодавстві України

 

8.1. Джерела права


Найважливіші джерела права теми:
1. Глава 40 “Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” Цивільного кодексу України, а також його розд. VIII “Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів”. Кодекс прийнято 18 липня 1963 р. До нього неодноразово вносилися зміни і доповнення.
2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ. Укладена у Мінську в межах СНД 22 січня 1993 р. і ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. з окремими застереженнями.
3. Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України від 12 липня 1996 р. № 334/96-ВР. Конвенція набула чинності 12 листопада 1977 р., а для України — 20 грудня 1996 р.
4. До інших міжнародних угод у сфері деліктних правовідносин зокрема належать:
- Конвенція про шкоду, заподіяну іноземним повітряними суднами третім особам на поверхні (1952 р.);
- Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден (1962 р.);
- Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою (1969 р.);
- Гаазька конвенція про право, що застосовується до автотранспортних пригод (1971 р.);
- Гаазька конвенція про право, що застосовується до відповідальності виготовлювача (1973 р.);
- Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною у сфері ядерної енергії (1973 р.);
- Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, викликану перевезенням небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом (1990 р.);
- Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (1991 р.).

 


 

 

8.2. Поняття “делікт”


Поняття “делікт” походить від лат. delictum — проступок. Делікт — це правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Зазначене правопорушення не пов’язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов’язання відомі ще як позадоговірні.
Поняття “делікт” офіційно у цивільному законодавстві України не застосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно — потерпілим.
Світовій юриспруденції деліктні зобов’язання відомі давно. Наприклад, у Стародавньому Римі деліктні зобов’язання простежуються вже у Законах 12 таблиць. Юристи Риму вважали, що приватне правопорушення (delictum privatum) породжує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф.
Про деліктні зобов’язання знали ще у сиву давнину. Вони, зокрема, мали місце у формі кривавої помсти за принципом “зуб за зуб”, “око за око”.
Римляни встановили такі деліктні правопорушення:
- injuria — особиста образа;
- furtum — крадіжка;
- damnum injuria datum — неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.
Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шкоду, але не підпадали під ознаки делікту, у Стародавньому Римі називали квазіделіктами. Це поняття означало відповідальність за такі дії:
- винесення суддею несправедливого вироку;
- викидання чи вилиття з жилого дому;
- небезпечне для перехожих вивішування (виставляння) речей;
- неправомірні дії слуг готелів (кораблів тощо) щодо клієнтів;
- шкоду, заподіяну рабом або свійською твариною чужому майну або особі.
У Кодексі Наполеона (1804 р.) деліктам було присвячено лише п’ять коротких за змістом статей. Німецький цивільний кодекс (1896 р.) зобов’язанням, пов’язаним із заподіянням шкоди, присвятив уже 31 статтю.
Цивільний кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки було прийнято в 1923 р. Він містив розд. ХІІ “Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншому”. Спеціально про деліктні зобов’язання у зв’язку з іноземним елементом у ньому не йшлося. Та враховуючи постанову Центрального Виконавчого Комітету УСРР “Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР”, власне Цивільний кодекс (зокрема чинні тоді п. 4 та 5 розд. ІІІ “Права, пільги, обмеження й обов’язки чужоземців”), а також “Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства” від 28 березня 1922 р., можна дійти висновку, що національний режим поширювався на іноземців при вирішенні питань деліктної відповідальності.
Внутрішньому законодавству України того часу не була відома колізійна норма про вирішення деліктних спорів з іноземним елементом.
Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 10 лютого 1931 р. № 32 зазначав, що на вимоги сторони спору суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту. Та оскільки рішення навіть найвищої судової інстанції у нас не розглядаються як джерело права, то зазначене не вважалося колізійною нормою міжнародного приватного права.

 


 

 

8.3. Делікт у законодавстві України


У Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. зобов’язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, присвячено гл. 40. Вона містила такі статті:
Стаття 440. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди.
Стаття 4401. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Стаття 441. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.
Стаття 442. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб.
Стаття 443. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Стаття 444. Шкода заподіяна в стані необхідної оборони.
Стаття 445. Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності.
Стаття 446. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг п’ятнадцяти років.
Стаття 447. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років.
Стаття 448. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним.
Стаття 449. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій.
Стаття 450. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
Стаття 451. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами.
Стаття 452. Право регресу до винної особи.
Стаття 453. Способи відшкодування шкоди.
Стаття 454. Врахування вини потерпілого і майнового стану особи, яка заподіяла шкоду.
Стаття 455. Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я.
Стаття 456. Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина, пов’язані з виконанням ним трудових обов’язків.
Стаття 457. Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина, за якого той, хто заподіяв шкоду, не зобов’язаний сплачувати страхові внески.
Стаття 458. Відшкодування шкоди, зв’язаної з ушкодженням здоров’я громадянина, якому не призначені допомога або пенсія (статтю виключено згідно із Законом від 22 квітня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 22. — С. 227).
Стаття 459. Відшкодування витрат на поховання.
Стаття 4591. Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину.
Стаття 460. Регресні вимоги.
Стаття 461. Відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, який не підлягає соціальному страхуванню.
Стаття 462. Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я неповнолітнього.
Стаття 463. Зміна розміру відшкодування за вимогою потерпілого в разі зміни стану його працездатності.
Стаття 464. Зміна розміру відшкодування на вимогу осіб, що заподіяли шкоду.
Стаття 465. Строки виплати відшкодування.
Стаття 466. Відшкодування шкоди в разі припинення юридичної особи, зобов’язаної до відшкодування.
Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. містив також близьку за змістом главу 41 “Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування соціалістичного майна”, що складалася лише з двох статей:
Стаття 467. Відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні соціалістичного майна.
Стаття 468. Порядок відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні соціалістичного майна.
Аналіз наведених статей Цивільного кодексу від 18 липня 1963 р. свідчить, що в Україні до умов виникнення зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди належали:
- протиправна дія (бездіяльність);
- наявність шкоди;
- причинний зв’язок між протиправною дією (бездіяльністю) і шкодою;
- вина делінквента (але встановлена і безвиновна (об’єктивна) відповідальність).
У праві України як держави, що належить до континентальної системи права, вирізняють таке поняття, як “генеральний делікт” (тобто всеосяжне формулювання протиправної дії). Воно міститься у ст. 440 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.:
“Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством України.
Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом”.
Англосаксонське право (common law) не містить загального поняття протиправної дії. Воно є системою так званих сингулярних деліктів. Сукупність окремих фактичних складів правопорушень англосакси називають “torts”.
Щось середнє між континентальною системою “генерального делікту” і англосаксонською системою “сингулярних деліктів” становить право ФРН та Швейцарії (“змішаний делікт”).
У 1977 р. Цивільний кодекс України було доповнено ст. 5694, у якій містяться колізійні прив’язки щодо делікту з іноземним елементом. Наведемо зазначену статтю:
“Стаття 5694. Закон, застосовуваний до зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди
Права і обов’язки сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Права і обов’язки сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є українськими громадянами або українськими організаціями, визначаються за українським законом.
Іноземний закон не застосовується, якщо дія чи інша обставина, яка є підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за українським законом не є протиправною”.
Колізійне регулювання деліктних зобов’язань міститься і в Конвенції СНД від 22 січня 1993 р. Наводимо формулювання відповідної статті:
“Стаття 42. Відшкодування шкоди
1. Обов’язки з відшкодування шкоди, окрім тих, що випливають з договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, яка послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
2. Якщо завдавач шкоди і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, то застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.
3. У справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, є компетентним суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може подати позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач”.
У ст. 1593 “Зобов’язання внаслідок завдання шкоди” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначалося:
“1. Права та обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Проте сторони зобов’язання у будь-який час після його виникнення можуть обрати право країни суду.
2. Права та обов’язки за зобов’язанням, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, а його сторони мають звичайне місце перебування або місце знаходження в одній країні, визначаються за правом країни.
3. Іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною”.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Поняття “делікт”. Чи вживається воно офіційно в Україні?
2. Як розуміли “делікт” та “квазіделікт” у Стародавньому Римі?
3. Як і коли започаткувалося регулювання деліктних зобов’язань іноземців за радянських часів?
4. Умови виникнення деліктних зобов’язань, що їх визнає нині законодавство України.
5. Коли у Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. з’явилася стаття, що містила колізійну прив’язку щодо делікту з іноземним елементом?
6. Генеральний делікт.
7. Сингулярні делікти в англосаксів.
8. Змішаний делікт.
9. Кого називають делінквентом?


Просмотров: 1988
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция


2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт. Партнёрская программа.
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования