СМИ Законы РФ
Юр.книга М.В. Буроменський Міжнародне право

Fri, 09 Mar 2012 18:24:29 +0000
Міжнародне право (За загальною редакцією Буроменського М. В.)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

 

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

 

Навчальний посібник

 

За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Академії правових наук України

М. В. Буроменського

 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ Юрінком Інтер

2006

 

Рецензенти:

Денісов В.Н., доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Ін-ту держави і праваім. В.М. Корецького, член-кор. Академії правових наук України;

Висоцький О.Ф., доктор юридичних наук, професор, завіду­вач кафедри приватного права юридичного факультету Міжнародного Соломонова університету

 

Авторський колектив:

Буроменський М. В., доктор юридичних наук, професор, член-корес-пондент Академії правових наук України (керівник авторського ко­лективу)-розділи 2, 4 (§§ 1-9), 5, 7,8,10,11,13,14;

Кудас І. Б., кандидат юридичних наук, доцент - розділ 17;

Маєвська А. А., кандидат юридичних наук - розділи 1 (у співав­торстві з Семеновим В. С.), 19;

Семенов В. С., кандидат юридичних наук, професор - розділ 1 (у співавторстві з Маєвською А. А.);

Стешенко В. М., кандидат юридичних наук, доцент (відповідаль­ний секретар) - розділ 20 (§§ 1, 7, 8);

Тарасов О. В., кандидат юридичних наук, доцент - розділи 3,9;

Трагнюк О. Я., кандидат юридичних наук - розділ 20 (§§ 2-6);

Хорольський Р. Б., кандидат юридичних наук, доцент - розділи 16, 18;

Щокін Ю. В., кандидат юридичних наук, доцент - розділи 4 (§§ 10, 11), 6, 12 (§§1-6), 15 (§§1-4);

Шумілов А. С., кандидат юридичних наук - розділи 12 (§ 7), 15 (§ 5).

 

Пропонований посібник з міжнародного права розроблений для студентів, які навчаються за спеціальністю «Правознавство». Посібник містить викладення основних тем з курсу навчальної дисципліни «Міжнародне право».

Розрахований на студентів, аспірантів, викладачів юридичних закладів, усіх, хто цікавиться проблемами міжнародного публіч­ного права.


Fri, 09 Mar 2012 18:51:46 +0000
Зміст

Зміст

 

Розділ 1. ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

§ 1. Виникнення і сутність міжнародного права

§ 2. Визначення міжнародного права

§ 3. Функції міжнародного права

§ 4. Характеристика міжнародного права

§ 5. Сучасний стан міжнародного права

§ 6. Система міжнародного права

§ 7. Державні інтереси, політика та міжнародне право

§ 8. Право та справедливість

§ 9. Міжнародне право та процес глобалізації

 

Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§ 1. Періодизація історії міжнародного права

§ 2. Розвиток міжнародного права від найдавніших часів до Вестфальського конгресу

§ 3. Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої французької революції (межа XVIII—XIX століть)

§ 4. Розвиток міжнародного права від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи

§ 5. Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів


Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права

§ 2. Держава як основний суб'єкт міжнародного права

§ 3. Визнання держав і урядів

§ 4. Міжнародне правонаступництво держав

§ 5. Державоподібні утворення: Ватикан, вільні міста та ін.

§ 6. Міжнародна правосуб'єктність народів (націй)

§ 7. Міжнародні організації

§ 8. Людина в міжнародному праві

 

Розділ 4. ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

§ 1. Поняття та види джерел міжнародного права

§ 2. Міжнародні договори

§ 3. Міжнародно-правовий звичай

§ 4. Загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями

§ 5. Судові рішення

§ 6. Доктрина

§ 7. «М'яке» міжнародне право

§ 8. Односторонні акти держав

§ 9. Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій

§ 10. Норми міжнародного права та їхня класифікація

§ 11. Ієрархія норм міжнародного права

 

Розділ 5. ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

§ 1. Питання про співвідношення міжнародного права та внутрішнього права

§ 2. Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

§ 3. Вплив міжнародного права на внутрішнє право

§ 4. Вплив внутрішнього права на міжнародне

§ 5. Питання про виключну внутрішню компетенцію держави

§ 6. Українське законодавство про співвідношення міжнародного й українського права

 

Розділ 6. ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

§ 1. Поняття та джерела права міжнародних договорів

§ 2. Поняття та класифікація міжнародних договорів

§ 3. Стадії укладання міжнародного договору

§ 4. Реєстрація й опублікування договорів

§ 5. Тлумачення міжнародних договорів

§ 6. Припинення міжнародних договорів і зупинення їхньої дії

 

Розділ 7. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ПРОСТОРІВ

§ 1. Поняття території в міжнародному праві

§ 2. Державна територія

§ 3. Правові підстави зміни державної території

§ 4. Протиправні зміни державної території

§ 5. Оренда території

§ 6. Державна територія з міжнародно-правовим режимом

§ 7. Міжнародно-правовий режим рік і озер

§ 8. Режим судноплавства по Дунаю

§ 9. Архіпелаг Шпіцберген

 

Розділ 8. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

§ 1. Міжнародне морське право

§ 2. Виникнення та розвиток міжнародного морського права

§ 3. Поняття відкритого моря та його свободи

§ 4. Прапор судна

§ 5. Територіальне море

§ 6. Внутрішні морські води

§ 7. Прилегла зона

§ 8. Правовий режим виключної економічної зони

§ 9. Континентальний шельф

§ 10. Морське дно

§ 11. Міжнародні протоки

§ 12. Міжнародні канали

§ 13. Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

 

Розділ 9. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ПОВІТРЯНОГО ПРОСТОРУ

§ 1. Поняття, принципи та джерела міжнародного повітряного права

§ 2. Правовий режим повітряного простору України

§ 3. Польоти в міжнародному повітряному просторі

§ 4. Комерційна діяльність у міжнародних повітряних сполученнях

§ 5. Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)


Розділ 10. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ

§ 1. Виникнення та розвиток міжнародно-правового регулювання космічного простору

§ 2. Космічний простір і небесні тіла

§ 3. Космічні об'єкти

§ 4. Космонавти

 

Розділ 11. ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

§ 1. Зовнішні зносини в сучасному світі

§ 2. Дипломатичні зносини та дипломатичні представництва

§ 3. Дипломатичні привілеї й імунітети

§ 4. Привілеї й імунітети дипломатичних представництв

§ 5. Особисті дипломатичні привілеї й імунітети

§ 6. Консульські зносини та консульські представництва

§ 7. Функції консульських представництв

§ 8. Консульські привілеї й імунітети

§ 9. Привілеї й імунітети консульських представництв

§ 10. Особисті консульські привілеї й імунітети

§ 11. Спеціальні місії

§ 12. Привілеї й імунітети спеціальних місій і їхнього персоналу

§ 13. Зовнішні зносини за участю міжнародних організацій

§ 14. Привілеї й імунітети органів зовнішніх зносин за участю міжнародних організацій і їхнього персоналу

 

Розділ 12. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

§ 1. Поняття й ознаки міжнародної міжурядової організації

§ 2. Класифікація ММУО

§ 3. Організація Об'єднаних Націй (ООН)

§ 4. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ)

§ 5. Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

§ 6. Рада Європи (РЄ)

§ 7. Співдружність Незалежних Держав (СНД)

 

Розділ 13. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Виникнення та розвиток міжнародно-правового співробітництва в галузі прав людини

§ 2. Становлення міжнародного права прав людини

§ 3. Природність і невід'ємність прав людини, основних свобод і можливість їх обмеження

§ 4. Універсальні та спеціальні права людини, їх поняття та призначення в міжнародному праві

§ 5. Міжнародно-правовий захист осіб, що належать до певних груп населення

§ 6. Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

 

Розділ 14. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ ЮРИСДИКЦІЇ

§ 1. Розвиток міжнародного регулювання питань юрисдикції

§ 2. Міжнародно-правове регулювання загальних питань конфлікту юрисдикцій у різних територіальних просторах

§ 3. Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю

§ 4. Уніфікація кримінального законодавства держав

§ 5. Міжнародна правова допомога

§ 6. Міжнародне кримінальне право

§ 7. Міжнародні кримінальні судові органи

§ 8. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

 

Розділ 15. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття міжнародного економічного права

§ 2. Джерела міжнародного економічного права

§ 3. Принципи міжнародного економічного права

§ 4. Система міжнародних економічних організацій

§ 5. Міжнародне економічне співробітництво в межах СНД

 

Розділ 16. ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

§ 1. Правова природа Європейського Союзу

§ 2. Організаційна структура Європейського Союзу

§ 3. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

§ 4. Громадянство Європейського Союзу

§ 5. Джерела права Європейського Союзу

§ 6. Особливості права Європейського Співтовариства

§ 7. Перша опора Європейського Союзу: економічне та соціальне співробітництво в рамках Європейського співтовариства

§ 8. Друга опора Європейського Союзу: спільна закордонна та безпекова політика

§ 9. Третя опора Європейського Союзу: співробітництво в галузі кримінальної юстиції


Розділ 17. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ

§ 1. Проблема міжнародної військової безпеки та міжнародно-правові принципи її забезпечення

§ 2. Нормативні засоби забезпечення миру та безпеки

§ 3. Організаційні засоби забезпечення міжнародної безпеки (системи міжнародної безпеки)

§ 4. Матеріальні засоби забезпечення міжнародної безпеки

§ 5. Заходи зміцнення довіри та міжнародний контроль за обмеженням озброєньі роззброєнням

 

Розділ 18. МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

§ 1. Історія становлення в міжнародному праві зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

§ 2. Характеристика міжнародно-правового зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

§ 3. Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів

§ 4. Поняття міжнародного спору, класифікація міжнародних спорів

§ 5. Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

§ 6. Дипломатичні засоби врегулювання спорів

§ 7. Правові засоби вирішення спорів

§ 8. Міжнародний Суд

§ 9. Вирішення спорів у межах міжнародних організацій

§ 10. Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

 

Розділ 19. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

§ 1. Міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів

§ 2. Види збройних конфліктів. Учасники збройних конфліктів

§ 3. Початок війни та його правові наслідки, театр війни

§ 4. Обмеження засобів і методів ведення війни

§ 5. Ведення морської війни

§ 6. Міжнародно-правовий захист жертв війни

§ 7. Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей

§ 8. Нейтралітет у збройному конфлікті

§ 9. Міжнародно-правове регулювання закінчення воєнних дій і стану війни

§ 10. Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця

 

Розділ 20. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

§ 1. Значення міжнародно-правової відповідальності, цілі, принципи, поняття відповідальності

§ 2. Підстави для міжнародно-правової відповідальності

§ 3. Ознаки міжнародного правопорушення

§4. Класифікація міжнародних правопорушень

§ 5. Відмежування правопорушень від схожих (суміжних) діянь

§ 6. Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності

§ 7. Види та форми міжнародної відповідальності держав

§ 8. Міжнародно-правові санкції


Fri, 09 Mar 2012 19:05:50 +0000
Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

 

Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

 

§ 1 Виникнення і сутність міжнародного права

«...Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження нормальних впорядкованих відносин між державами...» ( з рішення Міжнародного Суду ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, при­звели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате­ріального інтересу, особливо у зв'язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та про­довжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином вплива­ло на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його істо­ричному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це над­будова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політич­ними, воєнними тощо.

 

§ 2 Визначення міжнародного права

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного пра­ва можна виділити загальне: міжнародне право — особли­ва правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображен­ням міжнародної форми правосвідомості. Міжнародно-пра­вові норми відбивають складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Право­свідомість, що складається на їх основі, знаходить відобра­ження в міжнародному праві, яке відповідає об'єктивним факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, нау­кових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, сам об'єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як об'єктивної реальності. Об'єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої норми права.

Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії люд­ства співпадає з початком нового етапу розвитку міжна­родного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прий­няла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та повазі до принципів міжнарод­ного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжна­родного права та його кодифікації». Визнано, що на цьо­му етапі необхідно зміцнювати верховенство права в міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям міжнародного права, протягом якого мало відбутися по­дальше зростання ролі міжнародно-правового регулюван­ня в міжнародних відносинах.

Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні об'єктивні та суб'єктивні чинни­ки: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява гло­бальних проблем, науково-технічний прогрес тощо. Форму­ючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне пра­во активно впливає на них, причому його роль постійно зро­стає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків.

 

§ 3 Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

—  координуючу функцію — полягає в тому, що за допо­могою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

—  регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються пра­вила, без яких неможливе їх спільне існування та спілку­вання;

—  забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

—   охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) ка­рати порушників.

 

 

§ 4  Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпе­чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:

— чітка визначеність;

— додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

— виконання усталеної процедури ухвалення та набут­тя чинності;

— забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характе­ристик, які роблять його цілком відмінним від національ­них правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної дер­жави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на ви­користанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівня­но ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнарод­не право — це горизонтальна правова система, якій не вла­стиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покла­дені на державні органи влади (правоутворення — законо­давчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Гене­ральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за пев­них обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер­нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжна­родному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в на­ціональних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного пра­ва в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури при­мусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрун­тується на засадах взаємності та консенсусу, а не пануван­ня, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизна­ченості в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжна­родного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб'єктами цього права — суве­ренними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважають­ся юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Догово­ру про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встанов­люються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні осо­би) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'яз­ки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві зако­нодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утво­рюються державами на основі згоди його суб'єктів.

2. У системах національного права діє принцип обов'яз­кової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжна­родному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна­
родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторо­ни обирають на основі взаємної згоди.

3. Основні суб'єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздат­ність. Ці особи перебувають під владою та виконують зако­ни держави. Основними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені
вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері націо­нального права — це відносини влади та підвладного; відно­сини між суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб'єктами, які наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжна­родного права.

Над суб'єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов'язкові для них пра­вила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій за­конодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов'язкові.

4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її те­риторії та здійснюється її державними органами. Дія націо­нальних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно пе­ребувають на території іноземної держави, але застосуван­ня засобів владного примусу на іноземній території заборо­няє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародно­го публічного права — регулятор міждержавних відносин.

5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої пору­шено) або колективного примусу, межі та форми якого ви­значені принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов'язкове до виконання всіма держа­вами — суб'єктами та творцями цього права. Системи внут­рішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.


§ 5 Сучасний стан міжнародного права

Міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни та перетворити координацію дій суверен­них держав на систему співробітництва та досягнення взає­мної вигоди. Концепція міжнародно-правового співробіт­ництва виникла у зв'язку із двома іншими головними кон­цепціями — jus cogens і міжнародного суспільного порядку, — що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного пра­ва, юридична сила яких вища, ніж в інших норм. Відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпе­ки, а й сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і ре­гіональних організацій у різних галузях.

Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є визнання окремого індивіда. Раніше фізичну особу вважа­ли скоріше об'єктом міжнародних правил, ухвалених суве­ренними державами. Зараз підвищується статус людини в міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових норм захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини на світовому та регіональному рівнях і прогресі міжнарод­ного права у збройних конфліктах.

Відродження націоналізму, виникнення етнічних конфліктів і громадянських війн призвели до підвищення активності Ради Безпеки ООН. Постало питання про «гу­манітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції проти «незаконних режимів» на підтримку або установлен­ня демократичної системи управління в іншій державі, бо між демократією й ефективною гарантією прав людини є необхідний структурний зв'язок.

Відбувається становлення права міжнародного співтова­риства, відмінною рисою якого є підвищена увага до забез­печення інтересів цього співтовариства.

Спостерігається зміна механізму створення норм загаль­ного міжнародного права. їх створює міжнародна спільно­та, тобто представницька більшість держав. З'явилися зо­бов'язання, на участь у забезпеченні дотримання яких ма­ють право всі держави.

Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні. Істотно поглибилася взаємодія міжнародного та на­ціонального права, без чого неможливе їх функціонування.

Винятково важливим є затвердження в міжнародному праві принципу демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства.

Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН про те, що прийом у члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов'язання за Ста­тутом, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати.

 

§ 6 Система міжнародного права

Сучасне міжнародне право є окремою правовою систе­мою, яка складається з принципів, договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини між державами, міжурядо­вими організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права. Компоненти системи — принципи, договірні та зви­чаєві норм, рішення міжнародних судових органів тощо — залежно від предмета регулювання об'єднуються в галузі міжнародного права, як-от: право зовнішніх зносин, право міжнародних організацій, міжнародне морське право, кос­мічне право, міжнародне економічне право тощо. Міжна­родне право охоплює величезні складні сфери транснаціо­нального значення, як традиційні (статус держави, право-наступництво держав, закони та звичаї війни, право міжнародних договорів тощо), так і нові (міжнародні орга­нізації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє сере­довище, захист прав людини тощо). Компонентами систе­ми міжнародного права слід вважати також такі правові інститути, як міжнародне визнання, міжнародна відпові­дальність і санкції, правонаступництво тощо. Компоненти системи міжнародного права в умовах реальних міжнарод­них відносин постійно взаємодіють. Протиріччя окремих норм і принципів в умовах взаємодії не руйнують один од­ного, а дають змогу добиватися оптимальних результатів в інтересах забезпечення головної мети системи — співробіт­ництва держав в умовах міцного миру та надійної безпеки.

Система міжнародного права — це порядок розташуван­ня принципів і норм у логічній послідовності або за предме­том регулювання. Систему міжнародного права слід відрізняти від системи науки міжнародного права. Систе­ма науки міжнародного права створюється науковцями з метою вивчення, кодифікації, забезпечення методів тлума­чення, вірного розуміння сутності міжнародного права. Такі підрозділи науки міжнародного права, як історія міжнарод­ного права, предмет і сутність міжнародного права, вивча­ють міжнародне право загалом, а не його окремі галузі. Наука міжнародного права — суттєва частина загальної науки права — юриспруденції. Система науки міжнарод­ного права здатна забезпечити знання, розуміння та засто­сування його принципів і норм.

 

§ 7  Державні інтереси, політика та міжнародне право

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які переслідують держави у відносинах з іншими держава­ми, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інте­ресів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. По­треби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості географічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники об'єктивно детермінують по­треби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raison d'etat) як достеменно виві­рену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньопо­літичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво вплива­ють суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзер­калюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блиску­чої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політи­ку легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінно­стей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія нама­галася виправдати військові інтервенції країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехос-ловаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжна­родне право — результат компромісу, погодження волі ок­ремих держав, його норми та принципи мають застосовува­тися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер­жави1. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права та справедли­вості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснен­ня зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політи­ка, і дипломатична практика мають відповідати міжнарод­ному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне

1 Надійним і тривалим може бути лише справедливий договір, тобто ґрунтований на компромісі, який досягнуто не на основі співвідношення сил, а на умовах взаємних поступок, врахування нагальних інтересів один одного. Поступки, нав'язані силою однієї зі сторін, неминуче породжу­ють в іншої бажання реваншу, який раніше чи пізніше відбудеться.

право відчуває на собі вплив державної політики. Дипло­матія є одним з інструментів створення норм міжнародно­го права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави, зобов'язуючи останню узгоджувати її дії із зобов'язаннями за міжнародним правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи посту­пок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, ре­акційну, революційну та ліберальну. її можна класифіку­вати і за галузями управління (фінансова, митна, промис­лова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політи­ки ставили перед своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).

 

 

 

§ 8  Право та справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж­ним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотвор-чості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри­терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до­говори від нерівноправних.

При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і за­конів у національному праві, справедливість полягає в об­міркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкрет­ного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоп­люють особливості кожної конкретної ситуації або спору.

Між тим відносини виникають за різних обставин і бага­то в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент по­м'якшення суворості загальної правової норми й індивіду­альної оцінки становища сторін спору або обставин конк­ретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка без­посередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішен­ня, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).

 

§ 9 Міжнародне право та процес глобалізації

Сучасний світ характеризує, по-перше, деідеологізація міжнародних відносин (насамперед в умовах виникнення небезпеки для всього людства внаслідок розвитку зброї ма­сового знищення), що сприяє глобалізації процесів на еко­номічному рівні. По-друге, припинення конфронтації двох систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би спри­яти об'єднанню сил для врегулювання нових конфліктних ситуацій, але більшість їх розвивається на внутрішньодер­жавному, а не міждержавному рівні. Зокрема, глобаліст-ський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав національно-етнічних меншин, стикається із завданням зберігання територіальної цілісності держав. Глобалістські тенденції можна простежити й у зростанні наднаціональ­ної релігійної солідарності.

Глобалізм не має спонукати до бездумного застосування економічних санкцій щодо країн, залучених до конфлікту, і навіть тих, що протиставили себе світовому співтовариству (наприклад, санкцій, які не мали успіху в разі їх застосу­вання до Куби з боку США).

 

Глобалізація — процес, без врахування якого неможли­во прогнозувати, визначати та здійснювати зовнішню по­літику будь-якої держави. Вона не є чимось новим, вона є процесом, що розвивається із поступовим прискоренням. Вона об'єктивно зменшує значення національних урядів, але прогнозувати розмив національного суверенітету було б необачно. Глобалізація відчуває на собі вплив політичних і міжнародних подій і в той же час впливає на рівень міжна­родних відносин.

Формується новий світовий порядок. Економічна та фінансова дипломатія з метою впливу на певну державу, стабілізація або дестабілізація ринків, формування регіо­нальних економічних блоків, усунення митних бар'єрів на шляху розвитку світової торгівлі, боротьба із трансгранич-ними загрозами допомагають ефективніше вирішувати складні проблеми, ніж застосування сили однією державою (як, наприклад, бомбардування Бєлграда під прикриттям «гуманітарних цілей»)1.

Зараз прискорюється процес обмеження суверенних прав держави та зміцнення суверенітету індивіда. Держав­ний суверенітет вже не може служити ліцензією на пору­шення прав людини, він передбачає відповідальність, а не просто владу. Багато проблем, пов'язаних із правами лю­дини, мають глобальний характер і можуть бути ефектив­но вирішені тільки спільними зусиллями держав. Недар­ма багато науковців висувають як інструмент врегулюван­ня цих і багатьох інших проблем міждержавних відносин ідею «глобального управління», дещо схожого на світовий уряд2. Таке управління сприятиме розвитку співробітниц­тва, протидії тенденції посилення поляризації життя як у державах, так і у відносинах між ними, висуне на перший план цінності демократії.

Ще більше свідчень глобалістських процесів пропонує світова економіка. Сучасне світове господарство набуває ха­рактеру єдиного, цілісного механізму (у сфері торгівлі, трансграничного руху інвестицій, фінансів, робочої сили тощо). І ці процеси створюють передумови для появи відпо­відної політико-правової надбудови, частиною якої є право (деякі науковці навіть пропонують термін «глобальна пра­вова система»1).

Об'єктна сфера міжнародного права постійно розши­ряється за рахунок питань, які традиційно належали до внутрішньої юрисдикції держав, а зараз передані для міжнародно-правового регулювання (так, до COT перейшли питання застосування тарифних і нетарифних бар'єрів, інтелектуальної власності, інвестиційних заходів, екологі­чних нормативів тощо; до компетенції МВФ держави пере­дали питання, пов'язані із валютними курсами та платіж­ними балансами тощо).

Посилення взаємовпливу між національною та міжна­родною правовими системами, залучення до цього процесу транснаціонального та наднаціонального права дозволяє констатувати, що світовий ринок товарів, послуг, інвес­тицій, робочої сили, увесь глобальний соціум XXI ст. по­требують відповідної регулюючої правової системи. її ста­новлення відбуватиметься майже так само, як і становлен­ня правопорядку ЄС, який складається з кількох частин: міжнародного права, права ЄС, національного права дер-жав-членів («наднаціональність» у ЄС уособлює сполучен­ня індивідуальних національних інтересів держав-членів і співтовариства загалом, причому міжнародне право прева­лює над правом співтовариств).

Глобалізація має стати інструментом створення сприят­ливих можливостей для всіх, а не явищем, яке викликає жах і підриває підвалини безпеки.


Fri, 09 Mar 2012 19:23:38 +0000
Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

§ 1 Періодизація історії міжнародного права

Питання про періодизацію історії міжнародного права пов'язане з вирішенням найважливіших проблем теорії права, таких як поняття права, його походження, система права. Тому в міжнародно-правовій доктрині існує чимало підходів до того, яким чином слід представляти історію міжнародного права. Великий інтерес викликало питання про періодизацію розвитку міжнародного права у держав­них ідеологіях, що взагалі розглядали вчення про право як найважливішу арену ідеологічної боротьби. Саме в такій си­туації опинилася вітчизняна наука міжнародного права. Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в рамках марксистсько-ленінського вчення про формаційну періодизацію загальної історії, у тому числі й історії роз­витку міжнародного права, у якій виокремлювали міжна­родне право рабовласницької формації, феодалізму, капі­талізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне право. До того ж формаційний підхід навіть в історичній науці є дискусійним. Що ж стосується міжнародного пра­ва, то становлення й розвиток багатьох із його принципів і норм ніяк не може бути пов'язаний із так званими форма­ціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження, формації в чистому вигляді в історії ніколи не існували. Тому було б помилкою шукати джерела чи особливості міжнародно-правових норм у тих чи інших формаціях і при­в'язувати періодизацію до формацій.

Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнарод­ного права має все ж таки власну періодизацію. Це пов'яза­но з особливостями виникнення та становлення його прин­ципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний вплив на розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особ­ливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу сво­го існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору приводить до висновку, що подібних подій в історії людства було небагато. У масштабах людської цивілізації всього кілька разів відбувалася радикальна зміна світового право­порядку. Така періодизація далеко не завжди збігається із формаційною періодизацією міжнародного права. При цьо­му етапи історії розвитку міжнародного права можуть істот­но відрізнятися за тривалістю, що пов'язано із прискорен­ням динаміки міжнародно-правових відносин. Як свідчить історія, розвиток міжнародного права лише у планетарно­му масштабі виявився поступальним. На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнарод­не право розвивалося починаючи з ХХ ст.

Найбільш прийнятною можна вважати таку періодиза­цію міжнародного права:

I.  Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648).

II.  Від Вестфальського конгресу до епохи Великої фран­цузької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть).

ІІІ. Від епохи Великої французької революції до створен­ня Версальської системи (1919—1939).

IV.  Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха):

а) Версальська система (1919—1939);

б) міжнародне право періоду протистояння тоталітариз­му та демократії (1945 — кінець 80-х років);

в)  міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років XX ст. до наших днів).

 

§ 2 Розвиток міжнародного права від найдавніших часів до Вестфальського конгресу

Становлення міжнародного права, як і права загалом, відбувалося з найдавніших часів. Уже на етапі родопле­мінних відносин стали формуватися норми, що мали істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі положення, як обов'язок дотримувати слово, навіть дане ворогові, чи рівність сторін у спорі, мають найдавніше по­ходження. Причому вже тоді виконання багатьох норм спиралося на досить жорсткий соціальний примус. Без­глуздо було б проводити паралелі між стародавнім і су­часним правом і знаходити переваги останнього в наяв­ності державного примусу. Слід визнати безсумнівне значення праправа й саме від нього вести відлік міжна­родного права1. Хоча, звісно, споконвічно не було ніяко­го розподілу права на міжнародне та внутрішнє (що зай­вий раз підтверджує наявність загальних соціокультур-них коренів). Саме в цей період виникли ті первинні правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному, і у внутрішньому праві й одержали назву загальних прин­ципів права.

Розвиток міжнародного права в перший і найдовший період його історії відбувався на основі переважно недовго­вічних, хоча нерідко дуже активних зв'язків між держава­ми, чиї інтереси до міжнародного спілкування були обме­жені питаннями війни та миру. Більшість держав прагну­ли створити світові імперії, що робило для них безглуздою побудову тривалих і стабільних міжнародно-правових відносин. Саме тому держави підтримували лише ті відно­сини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні інтереси: організацію зовнішніх зносин, правила війни, порядок захоплення територій, ведення про це переговорів і закріплення їх результатів у договорах, правила вирішен­ня міждержавних суперечок.

Міжнародне право цього періоду було переважно регіо­нальним. Воно розвивалося самостійно в середземноморсь­кому (переважно європейському) та в індокитайському ре­гіонах. Так само відокремлено воно розвивалося згодом і в інших регіонах, залишаючись до часу відносно ізольованим від найдавніших центрів цивілізації — у Східній Європі, Центральній і Південній Америці, Центральній Африці. Через відсутність єдиних міжнародних відносин не було потреби у створенні єдиного міжнародного права. Тому нія­ких зусиль для його створення в той час ніхто і не докла­дав. Взаємний вплив регіональних міжнародних правопо-рядків був епізодичним і мінімальним.

Проте саме в цей період становлення міжнародного пра­ва були закладені його підвалини, а між державами підтри­мувалися ефективні для того часу міжнародно-правові відносини. Головним їхнім недоліком була абсолютна та ніким не контрольована влада держав у міжнародних відно­синах, що робило міжнародне право дуже слабким. Війни велися безперервно. Сила була основним і найголовнішим засобом розв'язання міжнародних спорів. Прагнення про­тистояти цілковитій анархії в міжнародних відносинах при­звело в Європі до скликання з ініціативи католицької цер­кви починаючи з ХІІ ст. низки всесвітніх конгресів. Їхня робота залишалася в основному безрезультатною. Але не можна не зважати на консолідуючу роль цих зборів і зрос­тання їхнього авторитету як органів міжнародних перего­ворів.

Тридцятирічна війна (1618—1648) остаточно розорила Європу. Стало очевидним, що світ потребує іншої органі­зації взаємовідносин і вирішити це питання слід на до­говірній, правовій основі, — таке рішення було прийнято в 1648 р. на Вестфальському мирному конгресі.

 

§ 3 Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої французької революції (межа XVIII—XIX століть)

Виокремлення Вестфальського конгресу як точки від­ліку чергового етапу в історії міжнародного права не ви­падкове, воно пов'язане з особливим значенням цієї події в історії міжнародних відносин і міжнародного права. Мюнстерський і Оснабрюкський трактати, що закріпили Вестфальський мир, мали дуже важливі наслідки для всьо­го людства.

По-перше, Вестфальський конгрес став першими міжна­родними зборами, що не тільки мали на меті по-новому організувати міжнародні відносини, а й прийняли рішен­ня, які радикально вплинули на подальший розвиток міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському трактатах міжнародно-правові принципи стали визначальними на два наступні сторіччя.

По-друге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася стрімкою колонізацією європейськими державами нових земель. Саме в цей час були закладені підвалини найбільших світових колоніаль­них імперій. Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення самостійних міжнародно-правових відносин у тих неєвропейських регіонах, де такі відносини зберігали­ся. Метрополії приступили до масованої культурної екс­пансії на нові землі. Тому саме ідеологія Вестфальського миру виявилася основою евроцентристської концепції міжнародного права. Як таке воно розвивалося до середи­ни XX ст. Деякі елементи евроцентристської концепції збе­реглися до наших днів.

Які ж найважливіші наслідки Вестфальского миру для міжнародного права? Насамперед побудова нового міжна­родного правопорядку. Історія раніше не знала таких гран­діозних політичних катаклізмів, як розпад Священної Римської Імперії, внаслідок якого на карті з'явилися б де­сятки нових держав. У Європі склалася принципово нова ситуація, що потребувала правового вирішення. Перед твор­цями Вестфальського миру стояло завдання створити такий міжнародний правопорядок, в умовах якого висновки Кон­гресу зберегли б свою силу. Новий правопорядок мав ґрун­туватися на відносинах суверенних держав, і основи таких міжнародно-правових відносин у загальному вигляді були закладені Мюнстерським і Оснабрюкським трактатами1.

Далі, Вестфальський мир запровадив у міжнародне пра­во принцип політичної рівноваги, що мав зафіксувати сфор­моване в Європі співвідношення сил2. Нові кордони бага­тьох європейських держав стали основою для більшості укладених згодом договорів. Правові гарантії збереження політичної рівноваги мали ґрунтуватися на використанні мирних засобів вирішення міжнародних суперечок і на можливості застосування колективних санкцій проти по­рушника. По суті це означає, що джерела сучасних міжна­родно-правових принципів територіальної цілісності дер­жав, непорушності державних кордонів, а також деяких інших принципів і норм сягають 1648 р. Крім цього, поло­ження Мюнстерського й Оснабрюкського трактатів вплину­ли на становлення та розвиток таких інститутів міжна­родного права, як міжнародно-правове визнання, міжнарод­но-правова відповідальність тощо. Трактати також уперше запровадили в міжнародне право деякі норми, що стосу­ються статусу консулів, режиму міжнародних рік. За підсумками Конгресу була визнана незалежність Швейцарії та Нідерландів.

Нарешті, рішення конгресів першої половини XVІI ст. вплинули й на розвиток інших норм та інститутів міжна­родного права. У XVII—XVIII ст. отримав повсюдне визнан­ня принцип свободи відкритого моря, виникло поняття те­риторіального моря. Під впливом принципу суверенної рівності держав відбувався розвиток дипломатичного права (з'явилися постійні посольства, одержали міжнародно-правове визнання дипломатичні та консульські привілеї й імунітети). Відбулися зміни в бік пом'якшення правил і зви­чаїв ведення війни.

Разом із тим спосіб правління в державах був переважно тиранічним, що навіть при найбільш прогресивних на той час міжнародно-правових нормах залишало міжнародні відносини непередбачуваними та небезпечними. На це звер­тали увагу мислителі того часу. Фактично вже із другої по­ловини XVII ст. стало очевидно, що міжнародний правопо­рядок потребує нової перебудови. Епоха Просвітництва була джерелом епохи Великої французької революції.


§ 4 Розвиток міжнародного права від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з'явилися принципи та нор­ми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові події цієї епохи — прийняття Декларації незалеж­ності США 1776 р., Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р., Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Ба­гато з положень цих документів, проголошені як норми кон­ституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його по­стулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конститу­ційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в ос­нову міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принци­пу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнарод­ному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі XVIII—XIX століть сприяли гуманізації міжна­родного права та вплинули на появу в ньому актів про пра­ва людини.

Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про заборону торгівлі негра­ми, Регламент про єдині класи дипломатичних агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р. нейтралітету Швейцарії в міжнародно­му праві з'явилася концепція постійного нейтралітету. Про­тягом XIX і на початку XX ст. відбувалося подальше міжна­родно-правове закріплення цих починань. На Паризькому конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону ка-перства, «кабінетної блокади» таін., на Берлінському кон­гресі 1878 р. досягнуто згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало зусиль було спрямо­вано на пом'якшення правил і звичаїв ведення війни. Як наслідок на Берлінському конгресі було заборонено засто­сування розривних куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила веден­ня війни (міжнародного гуманітарного права).

Цей період в історії міжнародного права можна характе­ризувати як початок бурхливого розвитку міжнародно-пра­вової науки. У ці роки були написані фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та міжнародно-правової практики.

Другий етап у розвитку міжнародного права завершив­ся початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створи­ти ефективну міжнародну систему підтримки правопоряд­ку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.

 

§ 5  Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжна­родного права XX ст. є те, що воно з'являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної систе­ми. При цьому спеціально створювана всесвітня організа­ція має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

Перша така спроба співпала із підготовкою та підписан­ням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою створення міжнарод­ної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов'язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини веден­ня війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа1 була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.

Зі створенням Ліги Націй пов'язане входження в міжна­родне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цьо­го принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською си­стемою пов'язані виникнення та розвиток міжнародно-пра­вових норм і механізмів захисту національних меншин.

Однак Версальська модель світового порядку не змог­ла все ж таки стати до кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протисто­яння їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж сімдесятирічної конфрон­тації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на концеп­ціях міжнародного права, що виникали по різні боки во­доділу.

Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністич­ної ідеології в зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику міжнародного права1. Це стосувало­ся як проголошення та відстоювання деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня політика, були: мирне співіснування, самовизна­чення народів, роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов'язана з нею відмова від анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм, будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демок­ратичні ідеали протилежний зміст.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відно­сини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, спри­яв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслу­говували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки XX ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевид­но, що рішення проблеми перебуває у площині організа­ційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова мо­дель світової організації може бути життєздатною. Тому од­ним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту роз­поділу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об'єднаних Націй. А міжнародне право, за оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.

Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової війни було використано головними перемож­цями у спробі остаточної універсалізації міжнародного пра­ва. За оцінками багатьох сучасних юристів чинне міжна­родне право перетворилося на загальне — значна кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає1. Саме зі Статутом ООН пов'язане договірне закріплення основних принципів міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжна­родного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морсь­ке право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво впли­нув на міжнародні відносини, які втратили характер біпо­лярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відно­сини тепер мають характер або поліцентричний, або одно­полюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організацій­но-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить за­гальне міжнародне право, створенню якого було присвя­чено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-еконо­мічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відпові­дальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона аг­ресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопо­рядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської циві­лізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображен­ня у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах.

У сучасних умовах можна виділити три основні стра­тегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулюван­ня глобальних проблем сучасності, розв'язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство неспо­дівано зіткнулося на межі 60—70-х років XX ст. (пробле­ма розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). їх вирішення мож­ливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучас­них умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнарод­ного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біпо­лярного світу було «заморожено». Однією з основних при­чин, з якої ці   конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; проти­річчя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі пере­вищила кількість держав, що існували у світі на початку XX ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов'язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до інди­відуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігій­ного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв'язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлік­ти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбави­лося норм про можливість взаємного військового знищен­ня та набуло характеру добросусідського. Основну відпові­дальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-право-вої ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопо-рядку, що жодним чином не може зачіпати основи загаль­ного міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зок­рема, виникає питання реформування організаційно-пра­вового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забез­печувати компроміс двох пануючих на той час світових со­ціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпе­ки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існу­ють обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих дер­жав», що перешкоджає їм претендувати на постійне член­ство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей су­часних міжнародних відносин лише починається, і голов­ним на цьому шляху є створення правових умов для збере­ження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.

 


Fri, 09 Mar 2012 19:29:55 +0000
Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

§ 1 Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права

Суб'єктом міжнародного права необхідно вважати тако­го учасника міжнародних відносин, поведінка якого безпо­середньо регулюється нормами міжнародного права. Інши­ми словами, суб'єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе міжнародні обов'язки або є носієм міжнародної правосуб'єктності.

Класифікація суб'єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учас­никами міжнародних відносин: індивіди, громадські орга­нізації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб'єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спец­іальні; за галузевою приналежністю: суб'єкти права міжна­родних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб'єктів міжнародного права. До середини XX ст. перева­жала думка про держави як про виключних суб'єктів міжна­родного права. Після Другої світової війни офіційно виз­нається міжнародна правосуб'єктність міжнародних між­урядових організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб'єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнарод­ну правосуб'єктність людства загалом1.

 

§ 2 Держава як основний суб'єкт міжнародного права

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у зно­сини з іншими державами.

Міжнародна правосуб'єктність держав базується на їхній невід'ємній властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні договори2, брати участь у діяльності міжнародних організацій3, підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки, виступати сторо­ною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

Над державами в міжнародних відносинах не має вер­ховної влади, але всі держави повинні сумлінно викону­вати свої міжнародні зобов'язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, те­риторіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжна­родно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).

У міжнародних відносинах держава представлена систе­мою органів і посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополі­тичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або по­садова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародно­му праву1. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи2.

У міжнародно-правові відносини можуть вступати адмі­ністративно-територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а також суб'єкти федерацій (землі, штати, канто­ни та ін). На відміну від самої держави, яка є первинним суб'єктом міжнародного права, внутрішньодержавні тери­торіальні одиниці виступають у якості похідних суб'єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визна­чається за національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співро­бітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Укра­їна є учасником Європейської хартії місцевого самовряду­вання 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територі­альними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

 

§ 3 Визнання держав і урядів

Поява нового суб'єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб'єк­том виступає держава. Існуючі держави й інші суб'єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну пра-восуб'єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення дво­сторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держа­ва отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнарод­них правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове ви­знання держави — це односторонній правовий акт суб'єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб'єктом міжнародного права у міжнародні пра­вовідносини. Норми інституту міжнародно-правового ви­знання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згід­но з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалеж­но від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного пра­ва. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжа­мериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 p., де встановлено, що «існування держа­ви не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб'єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб'єкта міжна­родного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгре­су 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суве­ренна держава, безумовно, має міжнародні права й обов'яз­ки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжна­родна правосуб'єктність держави так і залишиться юри­дичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб'єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різнови­ди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure оз­начає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб'єкта міжнародного права. При цьому встановлен­ня міжнародних відносин відбувається на найвищому дип­ломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумні­вах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють­ся міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме виз­нання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіц­ійний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано те­рористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втру­чання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відо­мий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учас-ниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прий­шли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

 

§ 4 Міжнародне правонаступництво держав

Під міжнародним правонаступництвом держав розумі­ють перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжнародного пра­ва. Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва — універсальну та негативну.

Згідно з універсальною теорією держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці. Негативна теорія наголошує на тому, що міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На прак­тиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.

Інститут міжнародного правонаступництва має переваж­но звичаєвий характер або базується на міжнародних уго­дах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.1 та Віденська конвенція про правонаступництво держав стосов­но державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.2, але вони набрали незначну кількість рати­фікацій3. Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18—20 якої присвячено правонаступництву держав.

Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об'єднання кількох держав у нову, єдину державу, по­ділу однієї держави на кілька нових держав, відокремлен­ня від держави частини території та утворення на ній само­стійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держави, внаслідок деко­лонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого.

Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжна­родним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосуєть­ся делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмаз­ного та золотого запасів держави-попередниці та ін.

 

§ 5 Державоподібні утворення: Ватикан, вільні міста та ін.1

Під категорію «державоподібні утворення» підпадають різні за своєю природою учасники міжнародних правовідно­син. Історично першими такими вважали так звані вільні міста — Краків (1815—1846) та Данциг (Гданськ) (1919— 1939), а також вільну територію Трієст (1947—1954), що ви­никли як наслідок вирішення територіальних спорів між сусідніми державами. До об'єднання Німеччини специфіч­ний міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін2. Сьо­годні до державоподібних утворень належить лише центр католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Іта­лією від 11 лютого 1929 p., що були переглянуті 18 люто­го 1984 р.3. Ватикан є членом МАГATE, має статус спостері­гача при ООН та її спеціалізованих установах, його представ­ники (нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї4.

1 Іноді до цієї категорії відносять Суверенний мальтійський орден, який є релігійним орденом католицької церкви. До захоплення Наполе­оном Мальти у 1798 р. Орден володів цим островом. Але сучасний право­вий статус Ордена скоріше підпадає під поняття благодійної неурядової
організації, міжнародна правосуб'єктність якої базується на звичаї.

2 Див.: Договор об окончательном урегулировании относительно Германии от 12 сентября 1990 г. // Действующее международное право: В
2 т. —Т. 1. — С. 67—71.

3 Див.: Италия: Конституция и законодательньїе акти. — М.: Про­гресс, 1988. — С. 346—356.

4 Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом 8 люто­го 1992 р.

 


§ 6 Міжнародна правосуб'єктність народів (націй)

У другій половині XX ст. було прийнято низку міжна­родно-правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення1. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями)2.

Насамперед міжнародна правосуб'єктність народів по­в'язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, по-перше, конкретного на­роду, що виборює свою незалежність, у якості суб'єкта міжнародного права, а по-друге, визнання органів націо­нально-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль відігравали резолюції ООН, у яких визнавало­ся право конкретних органів національно-визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій роз­глядало збройну боротьбу народів, що боролися проти ко­лоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно-правовому статусу дер­жав (так, за відсутності держави органи національно-виз­вольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників націо­нально-визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права1, орган націо­нально-визвольного руху може набувати статус спостеріга­ча при міжнародних організаціях, відкривати свої представ­ництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конфе­ренціях та інше.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнарод­ної правосуб'єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна право-суб'єктність народу (нації), після того як утворено незалеж­ну державу. Уявляється, що набуття незалежності та ство­рення своєї держави не тільки не веде до знищення міжна­родної правосуб'єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб'єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає за­гальноприйнятого визначення народу (нації) як суб'єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуаль­на для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональ­них відносин.

 

§ 7 Міжнародні організації

Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні організації1, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО). Найбільш повно врегульо­вано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Міжнародна правосуб'єктність ММУО є похідною від міжнародної правосуб'єктності держав, а міжнародно-правовий статус ММУО базується на установ­чому міжнародному договорі (статуті). Саме держави ви­значають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов'язків ММУО. У разі потреби держави можуть не тільки змінюва­ти міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю при­пиняти їхню діяльність. Кожна ММУО має свій спеціаль­ний міжнародно-правовий статус, що визначається її ста­тутом. Діяльність ММУО за межами статутних повноважень не є правомірною.

Уперше міжнародну правосуб'єктність ММУО було ви­знано у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках ООН було роз­роблено Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універ­сального характеру від 14 березня 1975 р.2 та Віденську кон­венцію про право договорів між державами і міжнародни­ми організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.3.

Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом ча­стково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий ста­тус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв зброй­них конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегу­льовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо1. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання пра-восуб'єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

 

§ 8 Людина в міжнародному праві

Питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжна­родного права. До середини XX ст. більшість вчених вва­жали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинаєть­ся правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної дек­ларації прав людини2 науковий напрям за визнання міжна­родної правосуб'єктності людини набирає все більшого по­ширення.

У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди зберег­лися і у вітчизняній науці міжнародного права3. Проте міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. Фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав лю­дини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.

 


Fri, 09 Mar 2012 19:43:41 +0000
Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

 

§ 1 Поняття та види джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного пра­ва та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про по­няття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого ета­пу погодження воль суб'єктів міжнародного права»1. У та­кому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші пра­вила поведінки, за якими визнають юридичну обов'яз­ковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжна­родному праві виконують зобов'язання». Саме таке розумін­ня передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... за­стосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеці­альні, що встановлюють правила, безперечно визнані дер­жавами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими нація­ми; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини наикваліфікованіших фахівців із міжнародно­го публічного права різних націй у якості допоміжного за­собу для визначення правових норм»1.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про «м'яке» право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, по­літичні домовленості, рішення міжнародних судових уста­нов і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкрет­ному випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт го­товий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Мож­ливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше вик­лючення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфеде­ративного (див. розділ 17).

 

§ 2 Міжнародні договори

Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов'язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'я­зань тільки для суб'єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на пра­вові та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних кон­трактах формулюють поточні зобов'язання держави.

У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про пра­ва людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та пра­вах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути зміне­ний. Тому при укладанні таких договорів суб'єкти не мо­жуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не пося­гаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами при­родно-правових норм, єдине уявлення про обсяг зобов'язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих норм. Прикладом правового договору може служити Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та сво­боди людини з'явилися завдяки прийняттю міжнародного пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов'я­зання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов'язок дотримуватися природно-правових норм.

Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у ре­зультаті узгодження позицій суб'єктів міжнародного пра­ва. Основна маса міжнародних договорів є саме контракта­ми. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов'я­зання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озбро­єння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють сис­тему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).


§ 3 Міжнародно-правовий звичай

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий зви­чай був основним джерелом, на підставі якого в міжнарод­ному праві виконувалися міжнародні зобов'язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення1.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що зви­чай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотри­мання низки умов, які підтверджують існування практи­ки, що визнається у якості правової норми: відносної три­валості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести по­яву міжнародно-правового звичаю про невключення космі­чного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територія­ми держав, але ця практика не викликала заперечень. Па­раметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: су­путник пролетів над територіями багатьох держав. Прак­тика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилеж­не. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла, 196 7 р. цей звичай знай­шов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підля­гає національному привласненню.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-пра­вовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втра­чає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб'єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю мо­жуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечу­вати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резо­люція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору» від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної зви­чаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов'я­зання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може пе­рерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужи­ти основою для договірної норми1.

 

§ 4 Загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями

Поняття загальних принципів права з'явилося в арбіт­ражній практиці XIX ст., а потім і в Статуті Постійної па­лати міжнародного правосуддя. Після деяких сумнівів ця норма була включена до Статуту Міжнародного Суду. Відтоді питання про те, що становлять собою загальні прин­ципи права, які визнаються цивілізованими націями, ви­кликає чимало дискусій, аж до прагнення мінімізувати зна­чення п. «с» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.

Через визнання існування загальних принципів права, що визнаються цивілізованими націями, можливе визнан­ня єдності права як загальноцивілізаційного, загальнокуль­турного явища. Загальні принципи права — це саме ті пер­винні правові смисли, на основі яких виникло й існує пра­во, у тому числі й міжнародне. Існування права без них неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні правила, але й про саму внутрішню куль­туру права та правозастосування. До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип незлов-живання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно з яким не мож­на бути суддею у власній справі, та інше. Деякі із загаль­них принципів права набули із часом значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів. Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріп­лення, а їхнє застосування пов'язане в першу чергу з куль­турою правозастосовувача, коли на основі інших норм прий­няти рішення неможливо. Відповідно, загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони на­стільки давно поширені, що втратили безпосередній зв'я­зок із практикою держав.

Міжнародному праву відомі випадки звернення до за­гальних принципів права, хоча відбувається це нечасто. Міжнародні судові органи зазвичай використовують такі принципи для мотивування рішень, не вказуючи на них як на джерело. Але відомі й інші випадки, коли загальний принцип права виступав у якості однієї з основ судового рішення1.

1 У справі про Хожувську фабрику Постійна палата міжнародного правосуддя констатувала «наявність принципу міжнародного права та навіть загальної правової концепції, згідно з якою будь-яке порушення будь-якої домовленості тягне за собою зобов'язання відшкодування» (див.: Решение Постоянной палаты международного правосудия по делу о фабрике в Хожуве // PCIJ. Ser. A. — №. 9. — 2927).

 

§ 5 Судові рішення

Питання про судові рішення як джерело міжнародного права викликає немало суперечок як в теорії, так і на прак­тиці. Різниця в підходах пояснюється передусім належні­стю до тих чи інших правових систем. За загальним прави­лом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право, а не творять його. Саме таке по­ложення містять ст. 59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й мо­жуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду пе­редбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб «для визначення правових норм».

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судо­вих органів справляє певний вплив на розвиток міжнарод­ного права. Так, консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути суб'єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відобража­ючи тенденції в розвитку міжнародного права. Але трапля­лося, що судові рішення йшли всупереч подальшому роз­витку міжнародного права.

Не перебільшуючи і не применшуючи значення рішень міжнародних судових органів, слід зазначити, що підготов­ка таких рішень зазвичай пов'язана з іменами найавтори­тетніших фахівців у галузі міжнародного права. Вже один цей факт робить будь-які з цих рішень помітною подією в міжнародно-правовому житті. Тому міжнародну судову практику не залишають поза увагою ані держави, ані юри­сти, ані самі міжнародні судові органи.


§ 6 Доктрина

Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом між­народного права і дає можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих юристів із публі­чного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути ви­користана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли визначеність зобов'язань, що з них ви­пливають, викликає сумніви. Можливе звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право формую­чий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку. Серед таких юристів слід назвати Г. Гроція, Ф. Суареса, К. Блюнчлі, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ф. Мар-тенса, Л. Камаровського та деяких інших.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження існування міжнародного правового зви­чаю. Саме так було з визнанням того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку1.

Офіційні державні та міжнародні органи широко викори­стовують доктрину для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати остаточні уяв­лення про межі й обсяг міжнародних зобов'язань.

 

§ 7 «М'яке» міжнародне право

Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20—ЗО років. Це було пов'язане із прагнен­ням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не на­лежать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань. При цьому суб'єкти можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб'єкти не хочуть встановлю­вати для себе чіткі права й обов'язки, проте прагнуть пись­мово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними.

Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у до­кументі преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припи­нення тощо. Про небажання суб'єктів встановлювати для себе чіткі права й обов'язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсу­ду сторін, мають характер намірів та інше.

Поняття «м'якого» права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м'якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ1, Рамочний Документ «Партнерство заради миру»2, Хартія про особливе партнерство між Україною та Органі­зацією Північноатлантичного договору.

1 Зазначені документи формулюють широку палітру політико-правових норм, які відносяться перш за все до основних принципів міжна­родного права та до принципів демократичної організації політичних режимів держав. (Див.: Буроменский М. В. Политические режими го-
сударств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. — Харьков: Ксилон, 1997.)

2 До участі в Рамочному Документі згідно з рішенням глав держав та урядів країн — членів НАТО від 10 лютого 1994 р. були запрошені
держави Східної Європи. Для держав, що підписали документ, це не тягне жодних форм участі в НАТО. У той же час Документ має велике
політичне значення як такий, що підтверджує намір НАТО розширю­ватися на Схід. Саме це визначило будову документа та його оцінку як
акта «м'якого» права.

Віднесення актів «м'якого» права до джерел міжнарод­ного права викликає немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру. Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет і пов'язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому міжнародну угоду, доказати свою прихильність відображе­ним у документі ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть містити посилання на норми «м'якого» права2. Норми «м'якого» права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно-правових норм.

 

§ 8 Односторонні акти держав

Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і односто­роннім шляхом. Односторонні зобов'язання можливі як для держав, так і для інших суб'єктів міжнародного права. Існу­вання таких зобов'язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існу­вання договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародно­го права, бо створюють міжнародні зобов'язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародно­го Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не вичерпний пе­релік всіх джерел міжнародних зобов'язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобо­в'язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов'язання мо­жуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктри­на, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, таки­ми не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб'єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.

Можливе існування таких односторонніх актів, як: ви­знання, обіцянка, відмова, протест.

Визнання — зобов'язання розглядати об'єкт, що ви­знається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кор­донів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб'єкта від оспо­рювання існуючого становища, якщо тільки не відбувають­ся зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнен­ня раніше визнаної держави та поява нового суб'єкта.

Обіцянка — зобов'язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді зая­ви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконан­ня договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов'язана також із зобов'язанням змінити свій правовий ста­тус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.)1 або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверені­тет України від 16 червня 1990 р.)2. У деяких випадках міжнародні договори в якості обов'язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнан­ня державою обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду).

Відмова - акт, на підставі якого суб'єкт (зазвичай дер­жава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у виг­ляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови пер­шого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб'єкта та не створює зо­бов'язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди по­винна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо мож­ливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжна­родних договорів - rebus sic stantibus.

Протест — акт, за допомогою якого суб'єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компен­сації шкоди. Протест може бути пов'язаний із порушенням прав як суб'єкта, що заявляє протест, так і інших суб'єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Про­тест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне пра­во з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип­ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, від­зивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

Протест може мати суттєве міжнародно-правове значен­ня як акт своєчасної та недвозначної заяви суб'єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії почи­наючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб'єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»1. При цьому суб'єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спо­ру, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.


§ 9 Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій

У резолюціях міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній намір брати на себе правові зобов'язання в будь-якій формі. Тому резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується положень резо­люції. У цьому разі можна говорити скоріше про появу міжнародно-правового звичаю, а не про наявність у резо­люції нормативно-правового характеру. Резолюція не стає джерелом і тоді, коли вона повторює існуючу норму права, — в цьому разі дотримуються не положень резолюції, а чин­ної норми міжнародного права.

 

§ 10 Норми міжнародного права та їхня класифікація

Норми міжнародного права можна класифікувати за та­кими критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партику­лярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу. Основною формою вира­ження цих норм є міжнародні звичаї. Прикладами універ­сальних норм є основні загальновизнані принципи міжна­родного права, положення таких універсальних багатосто­ронніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнарод­них договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють відносини в межах певного географічного регіону між дер­жавами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми ре­гулюють відносини держав незалежно від географічного ре­гіону. У більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;

2) за юридичною силою — імперативні та диспозитивні.

Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних інтересів. Вони ба­гато в чому визначають характер усього міжнародного пра­ва. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьо­му світовому співтовариству. Характерна особливість імпе­ративних норм полягає також у тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм міжнародно­го права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загаль­ного міжнародного права є нормою, яка приймається та виз­нається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголо­шує нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укла­дання він суперечить імперативній нормі загального міжна­родного права». Прикладами таких норм є принципи сучас­ного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішен­ня міжнародних спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відсту­пити від їхнього змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки, вони зобо­в'язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної нор­ми. За її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;

3) за функціями в системі міжнародного права — матері­альні та процесуальні.

Матеріальні норми визначають кон­кретні права й обов'язки сторін щодо певного об'єкта міжна­родно-правового регулювання.

Процесуальні норми встанов­люють порядок створення та реалізації матеріальних норм (правила процедури міжнародних конференцій та органі­зацій, процедури вирішення міжнародних спорів та ін.);

4)  за способом створення та формою вираження — норми звичаєві, договірні та ті, що містяться в рішеннях міжна­родних організацій, що мають нормативні властивості;

5)      за способом регулювання — зобов'язальні, уповноважувальні, заборонні та відсильні.

Зобов'язальні норми за­кріплюють обов'язки учасників конкретних міжнародних правовідносин.

Уповноважувальні норми встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відно­син.

Заборонні норми містять заборони на здійснення пев­них дій або на утримання від них.

Відсильні норми зобов'я­зують керуватися правилами, що містяться в інших норма­тивних актах. Відсильна норма може відсилати і до
неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної організації). У цьому разі відповідне положен­ня неправового акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною силою;

6)  за часом дії - строкові та безстрокові.

Існування стро­кових норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи ненастання будь-яких юридич­них фактів. Безстрокові норми характерні для мирних до­говорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнарод­них міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.

 

§ 11 Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувались на підставі правил, що ви­значаються сьогодні як загальні принципи права. Вони при­писують, наприклад, надавати перевагу тій нормі, яка з'я­вилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід є виправданим і сьо­годні. Незважаючи на те що міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб'єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов'язання, виражені у формі міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування пра­вил юридичної техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії міжнародного права.

Разом із тим у другій половині XX ст. значення загаль­них принципів права перестало бути винятковим у питан­нях співвідношення міжнародно-правових норм. Визнан­ня після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи здебільшого почали виконувати допоміжні функції.

Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм. Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародно­го права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденсь­кої конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Питання співвідношення зобов'язань держав-членів згідно із Статутом ООН та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою VIII. Так, відпові­дно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не перешкод­жає існуванню регіональних угод або органів для вирішен­ня таких питань, що стосуються підтримання міжнародно­го миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».

Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час сприймаються світовим співто­вариством як універсальні міжнародні звичаї, що форму­ють основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».

 


Fri, 09 Mar 2012 19:57:43 +0000
Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

 

§ 1 Питання про співвідношення міжнародного права та внутрішнього права

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права є відносно новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнарод­них відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб'єктів. До того ж в умовах панування аб­солютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політи­ку був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку дер­жави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне пра­во—з огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю при­родою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутріш­нього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов'язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взає­мозв'язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виник­ли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб'єктів, якими є об'єкт і метод міжнародно-правового ре­гулювання, джерела зобов'язань, як слід розуміти держав­ний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно пере­стало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практи­куючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р.1.

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми су­часності (екологічну, продовольчу, енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути об'єднані зу­силля всіх держав світу. Без використання міжнародного права неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в га­лузі міжнародних перевезень, освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнарод­ного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфе­ри виключної внутрішньої компетенції держави.

 

§ 2 Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні оз­наки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв'язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця тео­рія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років XX ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання держа­вами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрі­шнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в га­лузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов'язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режи­му виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внут­рішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним про­цедурам, як правило, присвячене досить деталізоване зако­нодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов'язаннями та національним законодавством може бути величезним1.

1 Показовим є приклад участі СРСР у Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Пакт був ратифіко­ваний Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 p., однак пере­важна більшість закріплених у ньому норм так і не були імплементо-вані в радянське законодавство. Це не заважало СРСР брати активну участь у роботі Комітету із прав людини, створеному для контролю за дотриманням Пакту, виявляти його порушників і засуджувати ті дер­жави, що до Пакту не приєдналися.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з'явилися на початку ХІХ ст.1 та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі XIX—XX століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третьо­го рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки XX ст. Концепція примату внут­рішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»2. Як наслідок аб­солютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права роз­глядають міжнародне право як складову частину націо­нальних правових систем3.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв'язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрі­шньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розви­ток після Першої світової війни. Одним із її основополож­ників був Г. Кельзен1. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнят­ною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутріш­ньодержавних відносинах діють норми внутрішнього пра­ва, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права ма­ють діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьо­му разі частина внутрішньодержавних відносин може з'я­витися у сфері міжнародно-правового регулювання1.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба вихо­дити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнарод­ного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній за­лежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового ре­гулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського пра­ва тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулю­вання. Неминучим є розширення області спільного право­вого регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

 

§ 3 Вплив міжнародного права на внутрішнє право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнарод­ного та внутрішнього права необхідність дотримання дер­жавою міжнародно-правових зобов'язань ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості внутрі­шньодержавного механізму врахування впливу міжнарод­ного права на внутрішнє право. В останньому разі зазвичай говорять про механізми імплементації. Але в будь-якому разі в держави виникає необхідність здійснення деяких дій для реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку. Практика дозволила напрацювати в цій га­лузі кілька законодавчих процедур.

У разі визнання державою тією чи іншою мірою прима­ту міжнародного права саме внутрішнє законодавство по­винно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодер­жавні правовідносини1. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнят­ним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються.

1 У розділі 2 ст. 6 Конституції США передбачено: «Договори, що ук­ладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни» (Конституции буржуазных государств. - М.: Юрлит, 1982. -С. 19-43). Конституція Французької Республіки в ст. 55 установлює: «Договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, ма­ють силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опубліку­вання, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою сторо­ною» (Там само. - С. 88-112). Конституція Іспанії в ч. 1 ст. 96 закріп­лює: «Законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства» (Там само. -С. 276-329). У ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової систе­ми. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, застосовуються правила міжна­родного договору».

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнарод­но-правові норми, реалізація яких не вимагає обов'язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p.: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має пра­во на визнання її правосуб'єктності». У тих державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосування міжнародно-правових норм, що само­здійснюються, має бути звичайним для правої практики.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що са­моздійснюються. Реалізація таких норм вимагає обов'язко­вої конкретизації чи уточнення у внутрішньому законо­давстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-пра­вових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосовується спеціальна законодавча процедура імпле­ментації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжна­родного права не застосовуються у внутрішньому правопо­рядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань. Існують три основні способи імпле­ментації міжнародно-правових норм: трансформація, ре­цепція, відсилання.

Трансформація пов'язана зазвичай із повною перероб­кою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко от­римують інше словесне вираження, ніж першоджерела — статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжна­родного зобов'язання в разі трансформації повинен збері­гатися. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансфор­мації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхі­дна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внут­рішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в націо­нальне законодавство.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим ор­ганом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулю­вання статті міжнародно-правового акта до прагнення про­демонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов'язання. Рецепції є досить поширени­ми1. У більшості випадків рецепції застосовують після ви­раження державою згоди на обов'язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає за­ходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до при­єднання до нього (попередня рецепція)2. Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов'язань за міжна­родним договором і початок їхнього виконання у внутріш­ньому правопорядку.

При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж — норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумов­не значення для тлумачення відповідної норми внутріш­ньодержавного нормативно-правового акта. Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (на­приклад, норм Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на тлумачення навіть норм конституції1.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нор­мативно-правовому акті на міжнародне право як на джере­ло, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкці­онує пряме застосування суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних право­відносинах.

Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користу­вання ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до індивідуально неви-значеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулю­ються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-пра­вової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного догово­ру має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання не­рідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має на­слідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

 


 

§ 4 Вплив внутрішнього права на міжнародне

Вплив внутрішнього права на право міжнародне можли­вий насамперед через зовнішньополітичну активність дер­жави. Нерідко принципи зовнішньої політики бувають сформульовані в конституціях1. Але це можуть бути й інші законодавчі акти. Так, під впливом принципів зовнішньої політики Великої французької революції в міжнародному праві почали формуватися принципи невтручання у внутрішні справи держав, рівноправності націй, низка принципів, що стосуються міжнародно-правового режиму території, та інші. Вплив на міжнародне право мали зовніш­ньополітичні акти Росії після жовтневого перевороту 1917 р.2.

1 Наприклад, у ст. 11 Конституції Італійської Республіки зазначе­но: «Італія відкидає війну як знаряддя зазіхання на волю інших на­родів і як спосіб вирішення міжнародних конфліктів; вона погоджуєть­ся на умовах взаємності з іншими державами на обмеження суверені­тету,   необхідне   для   порядку,   що  забезпечує   народам   мир   і справедливість; вона заохочує міжнародні організації, що прагнуть до цих цілей, і сприяє їм» (Конституции буржуазных государств. - М.: Юрлит, 1982. - С. 124-158.) У Преамбулі Конституції Іспанії проголо­шене прагнення «співробітничати з усіма народами Землі у зміцненні мирних відносин і спільних дій» (там само. - С. 276-329).

2 Декрет о мире от 26 октября (8 ноября) 1917 г. // Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т. Блатова. - С. 24-26;
Декларация прав народов России от 2 (15) ноября 1917 г.// Там само. - С.26.

Хоча слід мати на увазі, що реальна зовнішня політика Ра­дянської Росії істотно розходилася із проголошеними ідеа­лами1.

Вплинути на міжнародне право можуть також консти­туційно-правові норми, що стосуються організації політич­ного режиму в державі. Це проявилося, зокрема, при за­кріпленні в міжнародному публічному праві норм про пра­ва людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист прав людини з'явилися в зако­нодавчих актах Великобританії, Голландії, США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічно­му праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку, уперше було закріплено в Біллі про пра­ва штату Вірджинія й у Декларації незалежності США 1776 р. А У другій половині XX ст. під впливом конституцій плю­ралістичних демократій було прийнято низку міжнародних документів, що встановлюють принципи організації пол­ітичної влади в демократичній державі, зокрема Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р., Паризька хартія для нової Євро­пи від 21 листопада 1990 р.

На розвиток міжнародного права можуть впливати партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.

Можливість внутрішнього права впливати на міжнарод­не право була врешті-решт відображена в самому міжна­родному праві. У ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'яз­ковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу не­дійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було оче­видним і не стосувалося норм її внутрішнього права особ­ливо важливого значення»1.

Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової практики, особливо країн англосак­сонської системи права.

 

§ 5 Питання про виключну внутрішню компетенцію держави

Виникнення питання про виключну внутрішню компе­тенцію держави пов'язане зі зростанням ролі міжнародно­го права. У ХХ ст. усе помітнішими стають протиріччя, що виникають між авторитетом міжнародного права та держав­ним суверенітетом. У міжнародному праві сформувалися такі норми, насамперед норми jus cogens, що їх держави просто не вправі ігнорувати, незалежно від свого ставлення до них. Такі норми не можуть бути скасовані навіть за спільною згодою держав.

У сучасному світі не може викликати сумнів той факт, що, хоча внутрішньодержавні відносини загалом не є об'єктом міжнародно-правового регулювання, це не означає, що всі питання, пов'язані із правовим регулюванням внутрішньо­державних відносин, знаходяться у виключній внутрішній компетенції держави. Якщо навіть якісь відносини й уре­гульовані лише внутрішнім правом, то це не означає, що вони знаходяться у сфері виключної внутрішньої компе­тенції держави. Так, донедавна не викликало сумніву, що проведення виборів в органи державної влади й органи місцевого самоврядування відбувається у сфері виключної внутрішньої компетенції держави, яка виключає будь-які форми міжнародного контролю. Зараз уже не можна з тією самою впевненістю стверджувати, що при проведенні виборів ми маємо справу з питанням виключної внутрішньої компетенції. З одного боку, очевидною є зацікавленість міжнародної спільноти в контролі за процедурою виборів. Робляться навіть спроби сформулювати на міжнародному рівні принципи проведення виборів у державах. З іншого боку, самі держави створюють нормативно-правову основу для такої іноземної присутності, виводячи тим самим вибо­ри зі сфери виключної внутрішньої компетенції.

Особливо часто питання про виключну внутрішню ком­петенцію держави виникає в галузі захисту прав людини. Більшість країн світу визнають, що захист прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції. Хоча деякі держави (Куба, Китай, Іран, Північна Корея та ін.) ставляться по-іншому, цілком очевидно, що міжнародна практика йде шляхом осуду грубих масових порушень прав людини. Міжнародно-правові санкції за такі правопорушен­ня застосовуються незалежно від того, чи відносить держа­ва ці дії до області своєї виключної внутрішньої компетенції. Саме так було із застосуванням санкцій Радою Безпеки ООН проти Південної Родезії та ПАР.

Сфера виключної внутрішньої компетенції держав по­стійно звужується. Відбувається це переважно за рахунок розширення міжнародно-правового регулювання у сфері внутрішньодержавних відносин. Такі відносини можуть стати врешті-решт об'єктом спільного національно- та міжнародно-правового регулювання. Але залежно від пану­ючої в державі моделі співвідношення міжнародного та внутрішнього права міжнародно-правове регулювання цих внутрішньодержавних відносин буде безпосереднім чи опо­середкованим.


§ 6 Українське законодавство про співвідношення міжнародного й українського права

Застосування норм конвенційного права як частини на2 ціонального законодавства України. Ставлення України до питання про співвідношення національного та міжнародного права вперше було сформульоване в Декларації про державний суверенітет України 1990 p., де був проголоше­ний «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­ва перед нормами внутрішньодержавного права» (ст. Х)1. У Законі України «Про дію міжнародних договорів на тери­торії України»2, а пізніше в Законі України «Про міжна­родні договори України»3 ця норма Декларації була допов­нена: «...укладені і належним чином ратифіковані Украї­ною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у по­рядку, передбаченому для норм національного законодав­ства». Конституція України у ст. 9 закріпила: «[1.] Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України. [2.] Укладання міжнародних дого­ворів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»4. З ухваленням цих нормативно-правових актів в Україні була розпочата спроба створити новий правопорядок по­рівняно з тим, що панував у країні за часів її перебування у складі СРСР.

Незважаючи на наявність загальних законодавчих ос­нов, практика застосування в Україні норм міжнародного права залишається бідною. Особливості цього нового пра­вопорядку полягають у такому.

Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому обсязі. Особливості застосування в Україні суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України.

В Україні визнаються частиною національного законо­давства норми міжнародних договорів, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України. Це насам­перед договори, ратифіковані Верховною Радою України.

Оскільки не всі міжнародні договори мають проходити про­цедуру ратифікації, мова може йти тільки про договори, дія яких як частини національного законодавства можлива лише за умови ратифікації. Така умова може випливати із самого договору чи національного законодавства. За україн­ським законодавством договори, що підлягають ратифі­кації, визначені в ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України».

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України» норми міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньому право­порядку України в порядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України повинні мати силу не мен­шу, ніж закони України, але не силу Конституції України. Як випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідною умовою укладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов'язковий для України, не може суперечити Конституції України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж передбачені законом України, повинні засто­совуватися правила міжнародного договору. Це тверджен­ня ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., учасницею якої є Україна: «...учасник не може посилатись на положення свого внут­рішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Відповідно, державні органи й органи місцево­го самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми нормативно-правовими актами будь-які зобов'язан­ня, що містяться в чинному міжнародному договорі. Тому, якщо нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість міжна­родного договору, встановлює інші правила, ніж передба­чені в міжнародному договорі, слід застосовувати правила, передбачені цим договором. З дати надання Верховною Ра­дою України згоди на обов'язковість міжнародного догово­ру не можуть застосовуватися норми внутрішньодержавних нормативно-правових актів (за винятком норм конституцій­них актів), що суперечать нормам цього договору.

Тлумачення українського законодавства на основі міжнародних договорів України. Питання про тлумачення Конституції України на основі міжнародних договорів Ук­раїни уже виникало, зокрема у практиці Конституційного Суду України.

Розуміння норм Конституції України про права людини та їхнє тлумачення можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької демократії. Саме такий підхід закріплено в укладених Україною міжнародно-правових актах про права людини. Особливістю Конституції Украї­ни є її ідеологічна близькість до норм Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактів про права люди­ни 1966 р. А норми розділу «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» нерідко текстуально близькі до міжнародно-правових.

Окремо постає питання про ті права та свободи, що закрі­плені в міжнародно-правових актах, але не відображені в Конституції України. У теорії можливість і межі такого тлу­мачення оцінюються по-різному. Тут також йдеться про тлу­мачення Конституції, тільки не тих статей, що безпосеред­ньо присвячені конкретним правам і свободам, а, так би мо­вити, «методологічної» ст. 22 Конституції України, ч. 1 якої передбачає, що «права і свободи людини і громадянина, за­кріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цієї статті випливає принциповий висновок: каталог прав і свобод, ви­кладений у Конституції, не є єдино можливим. Існує й інший каталог, більш повний, за рахунок якого може бути розши­рено та доповнено конституційний. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти та міжнародно-правові зви­чаї про права людини, у яких сформульовані ті права, що не відображені в Конституції, так і внутрішні нормативно-пра­вові акти України, що закріплюють такі права людини, про які Конституція не згадує взагалі. При цьому виникає про­блема колізії між ч. 2 ст. 9 і ч. 1 ст. 22 Конституції України.

Частина 2 ст. 9 Конституції містить загальну норму: «Ук­ладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Норма ч. 1 ст. 22, поза сум­нівом, є частковою щодо ст. 9 і стосується виключно прав і свобод людини. Причому в ч. 1 ст. 22 Конституції мова вза­галі не йде про можливість дії в Україні норм про права та свободи людини, що суперечать Конституції. Конституція просто констатує, що «права і свободи людини і громадяни­на, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Інши­ми словами, Конституція презюмує можливість рецепції до­говірних міжнародно-правових норм про права людини. Це повною мірою відповідає ідеї природності та невід'ємності таких прав. Якщо ж у процесі користування індивідом пра­вами, котрі не закріплені в Конституції, але випливають з міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, з'ясовується, що ці права суперечать Конституції, то остаточно це може вста­новити лише Конституційний Суд України. На цю ж обста­вину звертає увагу Пленум Верховного Суду України в По­станові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя»: «Міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Кон­ституції України».

Застосування міжнародних звичаєво2правових норм у внутрішньому правопорядку України. У більшості вітчиз­няних наукових досліджень прийнято вважати, що звичає­во-правові норми не можуть діяти у внутрішньому право­порядку України. Це є наслідком, з одному боку, радянсь­кої традиції вирішення питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права. З іншого — бідності національної судової практики застосування звичаєво-пра­вових міжнародних норм. У той же час Україна в Декла­рації про державний суверенітет 1990 р. спершу визначи­лася з питанням про співвідношення зі своїм внутрішнім правом саме міжнародних загальновизнаних норм. Питан­ня ж про співвідношення договірних міжнародно-правових норм і норм національного законодавства було поставлено пізніше.

Конституція України звертається до питання про загаль­новизнані норми міжнародного права уст. 18: «Зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права». Ця норма лише на перший погляд не пов'язана з національним правом. Насправді ж уся зовнішньополітична діяльність України знаходиться під юрисдикцією України. Це допускає безу­мовну можливість оцінки такої діяльності національними судами саме на основі ст. 18 Конституції України. Консти­туційний Суд України1 у своїх висновках має брати до ува­ги відповідність договорів загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, що є критерієм конституцій-ності договору.

Декларація про державний суверенітет України, поза сумнівом, належить до нормативно-правових актів консти­туційного рівня, що обумовлює юридичну чинність її норм і їхнє місце в ієрархії норм українського законодавства. Тому закріплена в Декларації норма про співвідношення міжнародних загальновизнаних норм і норм внутрішнього права України за своїм характером є конституційною. Утім, у зв'язку із застосуванням цієї норми можуть виникати серйозні правові колізії.

1. Норма про пріоритет загальновизнаних норм міжна­родного права перед нормами внутрішнього права ставить важливе з погляду практики дискусійне теоретичне питан­ня про особливості дії у внутрішньому правопорядку Украї­ни норм звичаєвого міжнародного права. Загальновизнані норми міжнародного права або є звичаєво-правовими, або мають звичаєво-правові аналоги. Але в міжнародному праві відсутній перелік загальновизнаних норм. Не містить такого переліку і внутрішнє законодавство України. Водно­час не можна недооцінювати значення національної прак­тики в застосуванні міжнародних звичаєво-правових норм. Вона розвиває закладену в Декларації про державний суве­ренітет України правову основу для визнання у внутріш­ньому правопорядку звичаєвого міжнародного права. Ця практика формує національну традицію застосування у внутрішньодержавній практиці міжнародних звичаєво-правових норм. Застосування національними судами пра­вових звичаїв може свідчити про їхнє визнання державою. Не тільки доктрина, але й Міжнародний Суд ООН1 вказу­ють на особливу роль саме національної практики, що може мати міжнародно-правове значення.

2. У багатьох країнах світу ставлення до звичаєвого міжнародного права визначено законодавчо. Зокрема, у ба­гатьох державах континентальної системи права, до яких належить і Україна, звичаєве міжнародне право розгля­дають як частину права країни2. Очевидно, саме цю ідею було закладено й у Декларацію про державний суверені­тет України.

3. Застосування звичаєво-правових норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку потребує доведення їхньої юридичної чинності. У державах, що визнають дію загальновизнаних норм міжнародного права у внутріш­ньому правопорядку, напрацьовані різні підходи до поряд­ку їхнього застосування. Переважно це пов'язано із судовою практикою1. Судовій практиці України відомі випадки звернення до міжнародних звичаєво-правових норм, у тому числі й до загальновизнаних норм міжнародного права.

4. Частина 3 ст. X Декларації про державний суверені­тет України ставить винятково важливе питання про співвідношення загальновизнаних норм міжнародного пра­ва та норм Конституції України. Ст. Х Декларації та ч. 2 ст. 9 Конституції України не вступають у правову колізію,
а доповнюють одна одну. Водночас якщо в ч. 2 ст. 9 Консти­туції мова йде про міжнародні договори України, що не по­винні суперечити Конституції України, то у ст. X Декла­рації йдеться про загальновизнані норми міжнародного пра­ва (не обов'язково договірні), що мають примат над внутрішнім правом. Норма Декларації, певна річ, є шир­шою й охоплює ті аспекти співвідношення міжнародного права та Конституції України, що не охоплює сама Консти­туція, а саме: загальновизнані норми міжнародного права мають примат і над Конституцією України. Цей висновок ґрунтується в тому числі на ч. 1 ст. 8 Конституції України: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права», що підтверджує зазначений принцип. Вживання виразу «верховенство права» у ч. 1 ст. 8 Конституції, поза сумні­вом, не обмежене національними рамками.

5. У внутрішньому правопорядку України діє примат звичаєво-правових загальновизнаних норм міжнародно­го права над звичаєво-правовими нормами внутрішнього права.


Fri, 09 Mar 2012 20:14:53 +0000
Розділ 6 ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

Розділ 6 ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

 

§ 1 Поняття та джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародно­го права, яку складає сукупність правових норм, що регу­люють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнарод­них договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних до­говорів є суб'єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну ком­петенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітницт­вом. Але це не стосується укладання договорів всупереч ос­новним принципам міжнародного права. Тобто протиправ­ними є договори, що мають за мету здійснення агресії, ге­ноциду, терористичних актів тощо.

Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-по­літичний лад, розмір території, національний склад та чи­сельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єкта­ми федерацій, автономіями або адміністративно-територі­альними одиницями.

З цього приводу існує багато думок. Але за загальним пра­вилом перед обличчям міжнародного права федерація скла­дає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інко­ли і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації «як виключення» дозволяє кан­тонам «укладати з іноземними державами угоди щодо на­родного господарства, сусідських відносин та поліції» (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відноси­ни між кантонами та іноземними урядами повинні здійсню­ватися через Федеральну Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компе­тенції укладати договори з іноземними державами за зго­дою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладен­ня міжнародною організацією такого договору в теорії розг­лядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної пра-восуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.

Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важ­ливими універсальними конвенціями, що регулюють відно­сини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р.1, що докладно регламентує порядок укла­дення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.2; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними орга­нізаціями 1986р.3 (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання до­говорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні поло­ження, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Кон­ституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів дер­жави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливос­тей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

 

§ 2 Поняття та класифікація міжнародних договорів

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір слід визначити як пись­мову угоду, що регулюється міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома суб'єктами міжнародно­го права незалежно від того, міститься вона в одному доку­менті, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, деклара­ція, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. У теперішній час питання про найменування міжнародних актів стало справою диплома­тичної процедури, а не міжнародного права, чинні норми якого зовсім не враховують назви договірних актів. Незалеж­но від найменування всі договори мають однакову юридич­ну силу. У той же час існує певна міжнародна практика ви­бору найменування міжнародного договору. Так, договора­ми називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори). Угоди зазвичай укладають стосовно менш важли­вих питань, ніж договори. Обираючи найменування пакт, сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення. Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру. Ста­тутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо). Протоколами часто нази­вають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або допов­нюють основний міжнародний договір (протоколи до Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

За загальним правилом міжнародні договори укладають­ся в письмовій формі. Міжнародні договори в усній формі (так звані джентльменські угоди) є винятковими.

Об'єктом міжнародного договору є відносини між суб'єк­тами міжнародного права з приводу матеріальних і немате­ріальних благ, дій та утримання від них. Фактично об'єктом міжнародного договору можуть бути будь-які міжнародні відносини. За об'єктами регулювання договори поділяють­ся на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

За кількістю учасників міжнародні договори поділяють­ся на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість до­говорів складають двосторонні, що укладаються з урахуван­ням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

Міжнародні договори можуть бути універсальними (за­гальними) та регіональними.

Якщо до міжнародного договору мають можливість при­єднатися всі заінтересовані держави, він зветься відкритим. Якщо до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників, це напіввідкритий договір. У закритому дого­ворі беруть участь тільки держави, що його уклали.

Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні дого­вори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

Міжнародні договори можуть бути правомірними та не­правомірними. Юридична сила останніх має бути визнана нікчемною.

 

§ 3 Стадії укладання міжнародного договору

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декіль­кох держав укласти міжнародний договір для врегулюван­ня певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що вис­тупила з такою пропозицією, представляє і проект майбут­нього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підго­товки тексту міжнародного договору.

З'ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнарод­ного договору виконують уповноважені на це особи. Пред­ставники держав повинні пред'явити відповідні повнова­ження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо «із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представ­ляє державу для цієї мети, і не вимагати пред'явлення по­вноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрі­шнього законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють дер­жаву за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденсь­кої конвенції 1969 р. такими особами є: «а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв з метою прий­няття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представни­ки, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, з метою прийняття тексту догово­ру на такій конференції, в такій організації або в такому органі»1. Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України «Про міжна­родні договори України».

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна прак­тика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дип­ломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в ме­жах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту до­говору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийнят­тя тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточ­ним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тек­сту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосу­вання процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підпи­сання) в подальшому потребує підтвердження з боку ком­петентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов'язковість договору. Остан­ньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийнят­тя, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденсь­кої конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов'яз­ковість для неї договору висловлюєтьсяратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюєтьсяратиф­ікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які бе­руть участь у переговорах, домовились про необхідність ра­тифікації; в) представник держави підписав договір за умо-виратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів»1. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов'язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації1. За­кон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпи­су Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської кон­венції 1969 р. зазначає: «Згода на обов'язковість для держа­ви договору висловлюється прийняттям або затверджен­ням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифі­кації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжна­родного договору обійти положення внутрішнього законо­давства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 За­кону України «Про міжнародні договори України» догово­ри, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов'язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжна­родних організацій. Генеральна Асамблея затверджує уго­ди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У зви­чайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної гра­моти або іншого документа про приєднання. В Україні питан­ня приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний до­говір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншо­го способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього за­стереження. Необхідність застережень виникає у тих випад­ках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими поло­женнями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прий­няття або затвердження договору або приєднання до ньо­го, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї дер­жави». Застереження можна робити тільки до багатосто­ронніх договорів. Застереження до двостороннього догово­ру може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження за­бороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застережен­ня не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктом та метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).1.


§ 4 Реєстрація й опублікування договорів

Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Дер­жави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов'язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юри­дичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично ви­дається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов'язана із запобіганням ук­ладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про міжнародні договори України» реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.

Внутрішньодержавне опублікування міжнародних дого­ворів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, пуб­лікуються українською мовою у «Збірнику діючих міжна­родних договорів України», а також в інших офіційних дру­кованих виданнях України.

 

§ 5 Тлумачення міжнародних договорів

Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжна­родного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.

Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні прин­ципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлін­но (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту догово­ру. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об'єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали та­кий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести. По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість викори­стовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що переду­вали укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозво­ляється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачен­ня має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генераль­на угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей (II:1(6), XVII, XXIV, XXVIII ГАТТ 1994). Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжна­родний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.

Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офі­ційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і перш за все юристів-міжна-родників. Це необов'язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.

Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або грама­тичне тлумачення — це з'ясування значення слів, словоспо­лучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з'ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнарод­ними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регу­лювання відповідного договору, воно є систематичним. Істо­ричне тлумачення — це встановлення змісту договору шля­хом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з'ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.

 

§ 6 Припинення міжнародних договорів і зупинення їхньої дії

Міжнародні договори можуть укладатися як на чітко визначений, так і на невизначений строк. У практиці су­часних міжнародних відносин неодноразово траплялися випадки, коли держави в обґрунтування своїх позицій із того чи іншого питання посилалися на договори, що були укладені кілька сот років тому. Під час розгляду в 1953 р. Міжнародним Судом ООН спору між Францією та Великою Британією щодо приналежності деяких островів у Ла-Манші Франція цілком правомірно застосувала франко-ан-глійський договір 1259 р. Тобто договір, який на момент розгляду був чинним протягом майже 700 років. Наведений приклад, на наш погляд, красномовно свідчить про важ­ливість і необхідність з'ясування підстав припинення до­говорів або зупинення їхньої дії. З припиненням міжнарод­ний договір втрачає свою обов'язкову силу для його учас­ників. Він звільняє їх від усякого зобов'язання виконувати договір у подальшому і не впливає на права, обов'язки або юридичне положення учасників, що виникли внаслідок виконання договору до його припинення.

Договір може припинятися за різних обставин: через за­кінчення його дії, денонсацію, порушення, появу нової нор­ми jus cogens, його виконання тощо. Загалом підстави при­пинення міжнародних договорів можна поділити на непра­вомірні та правомірні.

До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення.

Неправомірне порушення суперечить одному з основних принципів міжнародного права — принципу сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (pacta sunt servanda). Протягом багатьох століть цей принцип існував у формі міжнародно-правового звичаю і тільки із середини XX ст. набув договірного закріплення. Відповідно до п. 2 ст. 2 Ста­туту ООН «всі члени Організації Об'єднаних Націй сумлін­но виконують прийняті на себе за чинним Статутом зо­бов'язання, щоб забезпечити їм всім у сукупності права та переваги, що випливають з належності до складу членів Організації». Віденська конвенція 1969 р. у ст. 26 проголо­шує: «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учас­ників і повинен ними добросовісно виконуватись».

Принцип pacta sunt servanda спонукає сторони договору дотримуватись правомірних засобів припинення міжнарод­них договорів. Неправомірне припинення міжнародного до­говору є одним із видів міжнародного правопорушення і тому тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. У той же час ст. 60 Віденської конвенції 1969 р., яка закріплює пра­во припиняти договір через його порушення, уточнює, що воно має бути суттєвим. Пункт 3 ст. 60 визначає суттєве порушен­ня як «а) таку відмову від договору, яка не допускається цією Конвенцією; б) порушення положення, яке має суттєве зна­чення для здійснення об'єкта та цілей договору».

Правомірне припинення міжнародного договору може відбуватися лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою його учасників. Якщо договір містить норми, які чітко встановлюють строк його дії і не визначають можливість подовження, цей договір припи­няється автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначена. Денонсація — це заява сторони договору про припинення цього договору або вихід із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива лише в тому разі, якщо сам договір її передбачає. В іншому разі одностороння заява держави про вихід з міжнародного до­говору та відмова від подальшого виконання передбачених ним обов'язків розглядатиметься як неправомірна та тягне за собою відповідальність. В Україні умови денонсації міжнародних договорів визначаються розділом V Закону України «Про міжнародні договори України».

Держава має право припинити договір, якщо з часу його укладення відбулася докорінна зміна обставин (rebus sic stantіbus). Віденська конвенція 1969 р. цілком слушно роз­глядає цю можливість скоріше як виключення, ніж як пра­вило. В іншому разі посиланням на докорінну зміну обста­вин можна було б виправдовувати будь-яке невиконання своїх обов'язків за договором (ст. 62)1.

Однією з односторонніх підстав припинення договору є подальша неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати із припиненням у зв'язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має самостійне значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за все стосується випадків загибелі або зникнення об'єкта до­говору (ст. 61)2.

Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у вико­нанні договору. Сам договір при цьому не втрачає юридич­ної сили. Зупинення дії міжнародного договору можливе лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.). Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню.

Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юри­дичні наслідки зупинення дії договору: по-перше, зупинений договір звільняє учасників від зобов'язання виконувати до­говір протягом періоду зупинення, по-друге, не впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені догово­ром. У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій, що перешкоджають поновленню дії договору.


Sat, 10 Mar 2012 08:58:20 +0000
Розділ 7 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ПРОСТОРІВ

Розділ 7 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ПРОСТОРІВ

 

§ 1 Поняття території в міжнародному праві

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної кулі (сушу, надра, морське дно, водяні про­стори), повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об'єкти та споруди (космічні об'єкти, стаціонарні морські платформи й ін.).

Питання, що стосуються правового режиму території, мають у міжнародному праві величезне значення. На Землі давно не існує нічийних територій (terra nullius). Терито­рія або знаходиться під державним суверенітетом, або її ста­тус визначають численні міжнародні договори. Території можуть мати різний міжнародно-правовий статус. Міжна­родне право дуже жорстко регулює питання зміни правово­го статусу території.

Оскільки основними суб'єктами володіння територією в сучасному світі є держави1, міжнародне право торкаєть­ся переважно права держав щодо володіння, користуван­ня чи розпорядження нею. Так, серед основних принципів міжнародного публічного права, закріплених у Статуті ООН, — принцип територіальної недоторканності (п. 4 ст. 2), принцип мирного вирішення міжнародних супере­чок (п. З ст. 2), у тому числі територіальних, принцип за­борони застосування сили та погрози силою (п. 4 ст. 2). На регіональному рівні держави нерідко розширюють і по­глиблюють ці принципи1.

Міжнародне право встановлює також правовий статус те­риторій, на які не може бути розповсюджений державний суверенітет (загальна спадщина людства), території, на яких держави мають деякі суверенні права (виключна економіч­на зона, морський шельф), території загального користуван­ня (Шпіцберген), державні території з міжнародно-правовим статусом (протоки, канали, міжнародні ріки й ін.).

Таким чином, міжнародне право закріплює суверенітет держав щодо належної їм території, установлює підстави володіння територією, особливості придбання та втрати те­риторії суб'єктами міжнародного права, режим просторів, на які не поширюється державний суверенітет і які не мо­жуть бути об'єктом присвоєння.

 

§ 2 Державна територія

Становлення поняття державної території відбувалося у праві одночасно зі становленням і розвитком держав і вклю­чає кілька стадій, на кожній із яких територія відігравала величезну роль у житті держави, становлячи її найважли­вішу ознаку.

На етапі появи держав їхні території складали колишні племінні та родові землі. У такому вигляді територія ніяк не могла служити єдності державної влади. Тому держава із самого моменту появи мала потребу в закріпленні право­вого статусу своєї території. Вона прагнула зафіксувати свої просторові володіння саме як верховний суверен, тому що в рабовласницькій державі суверенітет тотожний земельній власності, сконцентрованій у загальнодержавному мас­штабі. Розміри земельної власності правителя при цьому не мають значення. У феодальній державі її суверенітет ото­тожнювали із землевласником, а розміри території держа­ви прямо залежали від його земельної власності. Держави, що поєднували декількох власників, були недовговічними. Ситуація змінюється в пізній феодальній абсолютистській державі, коли роль державної влади значно зростає та по­ряд із приватною власністю на землю виникає поняття дер­жавної території як простору, у межах якого держава існує, а монарх здійснює владу.

Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території виникло на основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій те­риторії, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної вла­ди на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід'ємною частиною державного суверенітету. Це не вик­лючає існування приватної власності на землю. Але ніякі при­ватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території — вона залишається у складі дер­жави. Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території ґрунтоване на таких основних принципах міжнарод­ного права, як: недоторканність і цілісність державної тери­торії, невтручання у внутрішні справи держави, самовизначен­ня, заборона агресивних воєн і відмова від анексій, мирне ви­рішення міжнародних спорів, непорушність кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними ресурсами. З урахуванням цих принципів і норм державну територію можна визначити як частину простору земної кулі й атмосфе­ри, що є надбанням народу, який проживає на цій території та знаходиться під суверенітетом створеної ним держави.

 

§ 3 Правові підстави зміни державної території

Правові підстави зміни державної території — це вста­новлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території. Перелік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни, держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної території. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була найважливішим стимулом для агресії. Колоні­альні захоплення були юридично виправданими завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття «цивілізова­ними народами» нових земель як terra nullius. Міжнарод­ному праву були відомі також спроби держав поширити су­веренітет на міжнародні простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці домагання.

Сучасний перелік правових основ зміни державної тери­торії базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підста­ви зміни державної території: самовизначення, цесія, ефек­тивна окупація, давнина володіння. Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни дер­жавної території, як анексія, військова окупація.

Держава може придбати територію відповідно до діючо­го міжнародного права як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива тільки на користь іншої держави та тільки на підставах, передба­чених у міжнародному праві. Придбання чи втрата держав­ної території завжди пов'язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо цієї території.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправ­ності та самовизначення народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, ґрунтовані на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним кон­фліктом. Можна навести незначну кількість прикладів, коли право на самовизначення було реалізовано без засто­сування сили чи погрози силою1.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов'язана з юридичною невизна­ченістю суб'єкта цього права та з колізією принципів само­визначення та територіальної цілісності держави. Ця колі­зія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів — вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і куль­турний розвиток. Державотворення, вільне приєднання до іншої незалежної державі чи об'єднання з нею, установлен­ня будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначе­ного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення2. Саме таке розуміння принципу самови­значення призвело до розпаду колоніальних імперій на­прикінці 50-х — початку 60-х років XX ст. і до утворення більш ніж сотні нових держав.

З розпадом колоніальної системи питання про реаліза­цію права на самовизначення не було вичерпано. Як відо­мо, не всі народи створили власні держави. Не торкаючись питання про доцільність продовження процесів самовизна­чення, слід зазначити, що в дійсності боротьба за самови­значення багатьма народами не закінчена3. Об'єктом цієї боротьби зазвичай є надбання суверенітету щодо частини території держави. Саме тут і виникають труднощі з відоб­раженням у міжнародному праві процесів, що реально відбуваються у світі, — у питанні про самовизначення існу­ючі держави прагнуть використовувати міжнародне право, щоб зафіксувати status quo. Так, у Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утри­муватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція інозем­них держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою са­мого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-пра­вовій основі права на самовизначення як права народу са­мостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення на­роду, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне вер­ховенство. Право на самовизначення не може обумовлюва­тися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публі­чного титулу державної території. Цесія може бути відплат-ною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держа­ви. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Купівля-продаж території. Міжнародне право спеціаль­но не регулює правила здійснення купівлі-продажу держав­ної території. Але, з огляду на те, що правовою формою здійснення угоди є публічно-правовий договір, він має бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умови здійснення купівлі-продажу зазвичай відносять на розсуд сторін. Мотиви купівлі-продажу державної території, як правило, не мають міжнародно-правового зна­чення. Протягом тривалого часу купівля-продаж держав­ної території вважалася звичайним явищем1. У сучасній міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко2.

Обмін територіями. Міжнародне право не встановлюва­ло і не встановлює правових основ для обміну державними територіями та спеціально не регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що, як і в разі з купів-лею-продажем державної території, правовою формою здійснення такого акта є публічно-правовий договір, він має бути укладений із дотриманням права міжнародних дого­ворів. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.

На практиці обмін територіями є одним із прийнятних способів вирішення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний прагненням усунути роздроб­леність території та переслідує економічні цілі3. У практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеоло­гічне підґрунтя4. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних відносинах.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius). Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. При цьо­му населення таких територій, у тому числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їхні права на територію в розрахунок не брали. Спочатку окупація про­водилася за допомогою встановлення прапору держави, яка вважала себе першовідкривачем території, і заяви про її приєднання. Згодом на окупованих територіях держави почали створювати колоніальні адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава для придбан­ня території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприк­лад, виникнення у відкритому морі нових островів у резуль­таті геологічних процесів.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли дер­жава не має договірного чи судового підтвердження володін­ня частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо terra nullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претен­дують на територію, доводить, що вона здійснює свій суве­ренітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунту­вання державою свого права на територію має бути пов'я­зане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території1. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефектив­ною окупацією, досить рідкі2.

Давнина володіння у практиці й теорії міжнародного права не є загальновизнаною підставою для зміни держав­ної території1. Претензії, пов'язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінюва­ти як здійснення суверенітету de facto при відсутності зуст­річних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при давнині володіння не може виникати спо­ру щодо юридичної приналежності території, як це відбу­вається при обґрунтуванні ефективної окупації. Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її придбання за давниною володіння, юридично нале­жить іншій державі. Сучасна практика майже не має спра­ви з апеляцією до давнини володіння, що не виключає мож­ливості використання цієї підстави для вирішення терито­ріального спору.

 


 

§ 4 Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної тери­торії анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично не­дійсними.

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. У більшості випадків анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних договорах й у внутрішньому законо­давстві. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому дого­ворі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насам­перед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної тери­торії. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто. Прикладом може служити спроба анексії території Кувейту в результаті агресії Іраку в 1990 р.

Міжнародно-правова заборона анексій викликала чима­ло питань про правомірність територіальних придбань після Паризького договору 1928 р. й особливо після прийняття Статуту ООН. Чинному міжнародному праву відомі випад­ки визнання й осуду окремими державами своїх анексій, що, однак, не мало наслідком повернення анексованих те­риторій1 . В іншому випадку відмова як від визнання анексії, так і від повернення території може стати перешкодою для укладення мирного договору2.

Військова окупація — це тимчасове захоплення зброй­ними силами однієї держави території іншої. На відміну від анексії військова окупація не спричиняє зміни приналеж­ності (титулу) території. Військова окупація зазвичай має місце в ході міжнародного збройного конфлікту. Оскільки стан військової окупації пов'язаний із фактичним здійснен­ням влади на окупованій території, міжнародне право вста­новлює зобов'язання для держави, що окупує3.Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.


§ 5 Оренда території

Оренда території — один зі способів, що найчастіше зус­трічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової пе­редачі території однією державою іншій на підставі міжна­родного публічно-правового договору оренди. Оренда дер­жавної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тим­часово його здобуває.

У міжнародному праві розрізняють два види оренди. При першому виді оренди суверенітет щодо орендованої тери­торії тимчасово переходить від орендодавця до орендаря. У минулому оренда з повним переходом суверенітету до орен­даря була надзвичайно розповсюдженою. Будучи, звісно, результатом нерівноправних міжнародних договорів, такий вид оренди служив засобом забезпечення довгострокової (до 99 років) присутності великих держав у різних регіонах світу1. У сучасному світі звернення до цього виду оренди майже не практикується2, хоча ініціативи укладення таких договорів зустрічаються3.

Другий вид оренди пов'язаний із наданням орендованої території особливого правового статусу, при якому орен­додавець втрачає деякі суверенні права щодо орендованої території. Умови такої оренди в кожному випадку різні, а термін більш короткий, ніж при переході суверенітету. Цей вид оренди найчастіше зустрічається в сучасних міжнарод­но-правових відносинах1.

 

§ 6 Державна територія з міжнародно-правовим режимом

Користування деякими територіями держави може бути врегульоване не тільки внутрішньодержавними правовими актами, а й нормами міжнародного права. Це може бути викликано проходженням через територію держави важли­вих міжнародних шляхів (рік, каналів та ін.), передачею державі будь-якої території на визначених умовах (Шпіцберген), прийняттям державами на себе міжнародних зобов'язань (без'ядерні зони) та ін.

Наявність міжнародно-правового регулювання держав­ною територією іноді не враховується у внутрішньому праві. Тим часом навряд чи можна назвати хоча б одну державу світу, в якої не було б територій з елементами міжнародно-правового регулювання. Такими територіями держави за­звичай є: територіальне море, внутрішні води, повітряні ко­ридори, міжнародні та прикордонні ріки й озера, міжна­родні протоки, міжнародні канали. У міжнародній практиці зустрічаються й інші випадки міжнародно-правового регу­лювання користування державною територією. Такими є, наприклад, кондомінімуми, без'ядерні зони, архіпелаг Шпіцберген.

Поширення міжнародно-правового регулювання на дер­жавну територію чи окремі її частини закріплюється у спе­ціальних міжнародних договорах. Так, щодо територіаль­ного моря в Конвенції з морського права 1982 р. сказано: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з до­триманням чинної конвенції й інших норм міжнародного права» (п. 3 ст. 2).

 

§ 7 Міжнародно-правовий режим рік і озер

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку це стосувалося свободи річко­вого судноплавства. Міжнародно-правове закріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На межі XVII-XVIII століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського (1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає затверджуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш повному вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського конгресу 1815 р.1. В Америці прогресу цій області протікав значно повільніше та відбувався з другої половини ХІХ ст., в Африці й Азії — з початку ХХ ст.

З другої половини ХІХ ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються в центрі уваги держав не тільки як суд­ноплавні шляхи. Необхідність міжнародного співробітниц­тва виникає із приводу більш широкої гідротехнічної екс­плуатації рік, використання їх як питних джерел і для про­мислового рибальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва може бути вирішена проблема транскор­донного забруднення рік.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжна­родні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, сис­тема рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжна­родних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судно­плавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мо-зель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено.

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера мо­жуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Кас­пійське море) і з'єднаними з океаном (Великі Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода тор­гового судноплавства прибережних держав1.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжна­родно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегу­льований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий ре­жим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Ос-кол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.


§ 8 Режим судноплавства по Дунаю

Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки — Конвенції про режим судно­плавства по Дунаю 1948 р.2. Дія Конвенції поширюється на всю «судноплавну частину Дунаю, від Ульма до Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулін-ський канал» (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободною та відкритою «відповідно до інтересів і су­веренних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайсь­ких країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між за­інтересованими придунайськими державами» (ст. ЗО). Пла­вання по Дунаю військових кораблів усіх непридунайських держав заборонено1. Конвенція встановлює обов'язки дер-жав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділян­ках ріки, установлює режим судноплавства (гл. V), визна­чає порядок покриття витрат із забезпечення судноплавства (гл. VІ). На підставі Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі пред­ставників придунайських країн (ст. 5) і встановлена її ком­петенція. Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Буда­пешті. Конвенція передбачає створення спеціальних річко­вих адміністрацій.

 

§ 9 Архіпелаг Шпіцберген

Тривалий час архіпелаг Шпіцберген не входив до скла­ду території жодної держави. Статус «нічийної території» островів Шпіцбергена було закріплено ще в 1872 р. угодою між Росією, Норвегією та Швецією. На Паризькій конфе­ренції 1920 р. між Норвегією, Швецією, Англією, США, Францією, Італією, Данією, Нідерландами та Японією було укладено Договір про Шпіцберген, за яким суверенітет щодо архіпелагу було закріплено за Норвегією, а учасникам до­говору було надано право на гірничий промисел, рибну лов­лю, полювання на морського звіра на островах архіпелагу та архіпелажних водах2. Радянський Союз приєднався до договору 7 травня 1935 р. Питання про правонаступництво України щодо цього договору має вирішуватися згідно з міжнародним правом за принципом континуїтету.

1 Заборона на військове судноплавство неприбрежних держав є загаль­ним принципом міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Щодо
цього принципу виникла колізія після розпаду СРСР, коли Російська Федерація, не будучи придунайською державою, заявила про правонас­тупництво участі СРСР у Конвенції про режим судноплавства по Дунаю. Залишаючись на не цілком зрозумілих правових підставах у числі дер­жав — учасниць Конвенції, Росія відповідно до ст. 30 Конвенції не має права військового судноплавства по Дунаю.

2 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — С. 442—444.



Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

 

§ 1 Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про міжнародне морське право. Пред­метом регулювання міжнародного морського права є поря­док взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі прин­ципи, що й загальне міжнародне право, але має і власні га­лузеві принципи: принцип свободи судноплавства у відкри­тому морі, непоширення державного суверенітету на відкрите море, принцип свободи досліджень і використан­ня світового океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право - одна з галузей міжнарод­ного права, що динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові організації, пов'я­зані з діяльністю у світовому океані.

 

§ 2 Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали пи­тання про порядок використання морського простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права, відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських дер­жав встановити свій суверенітет над світовим океаном сут­тєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регу­лювання користування морськими просторами1. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвер­дження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжна­родних конгресах XIX ст. та на морських конференціях по­чатку XX ст. держави торкались переважно військового мо­реплавання та рідко звертались до загальних питань міжна­родного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права по­в'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та бо­ротьбою з піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало ук­ладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря2. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і ІІІ (1973—1982) кон­ференціях з морського права за участю представників май­же всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права1. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно враху­вати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 ро­ків отримувала кількість ратифікацій, необхідну для на­брання нею чинності2. Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосу­ються правового режиму морського дна як загального спад­ку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріаль­но розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чин­ності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхі­дно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, дво­сторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

 

§ 3 Поняття відкритого моря та його свободи

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-пра­вовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, сво­бода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, сво­бода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвен­ція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське уз­бережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкри­тим морем є найбільш повними в переліку свобод відкри­того моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх нада­ють із врахуванням обов'язків держав дотримуватися пев­них правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжна­родного повітряного права2.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користува­лись нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підпи­сана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкри­те море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морсько­го права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи1. Ніхто не вправі заважати державі в реалі­зації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства2. Прибережна держава за певними виключен­нями не може перешкоджати прокладанню або підтриман­ню у справності іноземних підводних кабелів або трубопро­водів на континентальному шельфі3. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентально­му шельфі здійснюється за згодою прибережної держави4. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопрово­ду тягнуть відповідальність власника відповідно до міжна­родного права та національного законодавства.

Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизна­на свобода відкритого моря. Масова експлуатація морсь­ких живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку XX ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному ко­ристуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжна­родних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Кон­венції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринно­го світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою за­безпечення збереження таких живих ресурсів2. Реально за­безпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати нега­тивну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

 

§ 4 Прапор судна

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повин­но мати прапор держави реєстрації або міжнародної орга­нізації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компе­тенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тяг­не для держави певні обов'язки. Зокрема, між такою дер­жавою та судном має існувати реальний зв'язок. Держава зобов'язана ефективно здійснювати технічний, адміністра­тивний, соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором1. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шука­ти захисту влади будь-якої держави або міжнародної орга­нізації.

Міжнародне право не пов'язує громадянство судновлас­ника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли судновласники реє­струють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподат­кування або із прийнятним трудовим законодавством2. Реє­страція судна в іноземній державі може мати політичні при­чини3. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно4.

 

§ 5 Територіальне море

Як частина морського простору, на яку прибережна дер­жава поширює свій суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів територіального моря три­валий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибереж­ної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана5.Тому на практиці держави визначали зов­нішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлюва­ли на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець XIX ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладан­ня міжнародних договорів.

У чинному міжнародному праві поняття територіаль­ного моря наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюєть­ся за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - його архіпелажних вод, на при­лягаючий морський пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)1. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримують­ся цієї норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега2, прямі вихідні лінії, що з'єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берего­ва лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за на­явності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випад­ках3 вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод4 або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море5.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжна­родним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межа­ми внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внас­лідок непереборної сили, біди або з метою надання допомо­ги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи1.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, доб­рий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнарод­ного права є порушенням миру, доброго порядку або без­пеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Кон­венції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх дер­жав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджа­ти, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із су­ден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

 

§ 6 Внутрішні морські води

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розта­шованих у бік берега від вихідних ліній, від яких відрахо­вують ширину територіального моря2. Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів, історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та знаходяться під її суверенітетом.

 

§ 7 Прилегла зона

Прилегла зона - це район морського простору, прилег­лий до зовнішньої межі територіального моря. Прибереж­на держава має право встановлювати прилеглу зону шири­ною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону мож­на створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запо­бігання порушень митних, фіскальних, іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в ме­жах її території або територіального моря. Відповідні нор­ми є і в Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33). Прий­маючи рішення про створення прилеглої зони, прибереж­на держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.


§ 8 Правовий режим виключної економічної зони

Поява виключної економічної зони пов'язана з давнім прагненням держав встановити риболовні зони, що вихо­дили б за межі територіальних вод. Дві справи, які розгля­дав із цього питання Міжнародний Суд (Велика Британія v Норвегії 1952 р. і Велика Британія v Ісландії 1974 p.), завершились визнанням права держави створювати 12-миль-ну риболовну зону. Ситуація особливо загострилась в 70-80-ті роки XX ст., коли деякі держави, що розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об'явили в од­носторонньому порядку про значне розширення територі­альних вод1. Інші держави відмовились визнати це рішен­ня. У результаті в Конвенції ООН з морського права 1982 р. з'явився компроміс у вигляді виключної економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному морсько­му праві.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього» (ст. 55), ши­риною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря» (ст. 57). Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над вик­лючною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використан­ня енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: i) створення і використання штучних островів, установок і споруд; ii) морських наукових досліджень; iii) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов'яз­ки, передбачені в цій Конвенції» (ст. 56).

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у такій зоні не піддавався небез­пеці в результаті надмірної експлуатації. Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей (п. 1 ст. 60).

Визначаючи права й обов'язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов'язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноходства, польотів, прокладання підвод­них кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58). Іно­земна держава зобов'язана враховувати у виключній еко­номічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава - враховувати права іно­земної держави у виключній економічній зоні (п. 2 ст. 56).

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про вик­лючну (морську) економічну зону України»1. Криміналь­ним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

 

§ 9 Континентальний шельф

Континентальний шельф є одним із найбагатших районів світового океану. Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані багатющі запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу. З появою в середині XX ст. тех­нологій добування корисних копалин із дна моря деякі дер­жави спробували односторонньо поширити свій суверенітет на райони шельфу2. Це породило численні територіальні спори між державами1. У 60—90-ті роки XX ст. ці держави уклали біля ста міжнародних угод про розмежування шель­фу. Проблема делімітації континентального шельфу час від часу продовжує виникати в міждержавних відносинах, не­зважаючи на те що міжнародно-правові норми в цій області кодифіковані, у тому числі в загальному міжнародному праві, в Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф - це морське дно та надра підвод­них районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його су­хопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна матери­ка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продов­ження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходить­ся далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліко­вується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати. Відстань у 350 миль поширюєть­ся також на межу шельфу на підводних хребтах (ст. 76).

Конвенція про континентальний шельф 1958 р. давала дещо інше визначення шельфу2. Однак обидва ці визначення, як і інші, що зустрічаються в міжнародних угодах, є суто правовими та відрізняються від географічного поняття кон­тинентального шельфу як материкової відмілини, що при­лягає до берегів суші та має з нею спільну геологічну будо­ву. Відповідно, у природі розміри шельфу можуть суттєво коливатися: від декількох миль біля західного узбережжя США до площі всього дна Північного моря.

Закріплюючи права прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського права 1982 р. в багатьох речах по­вторює положення Конвенції про континентальний шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на шельф по­вного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів»1. Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та ре­гулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети2. Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шири­ною до 500 метрів3.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства про конти­нентальний шельф України.

 

§ 10 Морське дно

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей інтерес був задоволений визнанням у міжна­родному праві деяких прав держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами шельфу домо­витися виявляється значно складніше. Проблема полягає в тому, що високорозвинуті держави, яких меншість, вже при­ступили до експлуатації ресурсів морського дна та розгляда­ють таку діяльність у межах свободи відкритого моря. Дер­жави, які за рівнем розвитку не спроможні мати або користу­ватися технологіями освоєння морського дна, а їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого правово­го режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генераль­на Асамблея ООН рекомендувала виробити для нього спе­ціальний правовий режим1. Це питання стало одним з цент­ральних на ІІІ Конференції ООН з морського права.

Простір, що охоплює дно морів та океанів і його надра за межами дії національної юрисдикції, називають міжнарод­ним районом морського дна, а за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це «район». Встановлений у Кон­венції режим району є спробою знайти компроміс між еко­номічно розвинутими країнами та країнами, що розвива­ються. Однак відсутність під Конвенцією підписів найбіль­ших індустріальних держав робить проблематичним функціонування всього механізму користування районом.

 

§ 11 Міжнародні протоки

Протоками вважають природні морські протоки, що з'єднують частини світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї (Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла-Манш). Якщо протока знаходиться на міжнародних морських або повітряних шля­хах, для неї може бути встановлений міжнародно-правовий режим користування. Такий режим можуть визначати міжнародні договірно-правові або звичаєво-правові норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках ви­знається принцип свободи судноплавства і повітряних по­льотів (Гібралтар, Ла-Манш, Магелланова протока). Після прийняття Конвенції про територіальне море та прилеглу зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з морського права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу, який становить собою здійснення свободи судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між од­нією частиною відкритого моря або виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної еко­номічної зони. При здійсненні проходу через протоку судна та літальні апарати мають утримуватися від будь-якої діяль­ності, окрім тієї, яка притаманна звичайному порядку без­перервного та швидкого транзиту. Прибережні держави вправі встановлювати правила судноплавства у протоці, на­вантаження та розвантаження, приймати норми про охоро­ну вод від забруднення, заборону риболовства й ін. На прибе­режній державі лежить обов'язок вживати заходи для забез­печення безпеки судноплавства у протоці.

Міжнародним правом можуть бути встановлені обмежен­ня свободи судноплавства через протоку. Для цього необхі­дне укладання спеціальної міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад, щодо чорноморських (Конвенція про режим проток 1936 р.)1 і балтійських проток (Копенгагенсь­кий трактат 1857 р.).

 

§ 12 Міжнародні канали

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з'єднують частини світового океану. Канал зазвичай розташований на території однієї держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у встановленні режиму користування морськими каналами є національні закони1. Однак будівництво міжнародних морських каналів почат­ково служить полегшенню міжнародного судноплавства, тому для них крім національного може бути встановлений і міжнародно-правовий режим користування: по Суецькому каналу (Константинопольська конвенція 1888 p.); по Па­намському каналу (Угоди про Панамський канал 1977 р.); по Нільському каналу (визнаний міжнародним за Версаль-ским договором 1919 р.); по Сайменському каналу (Договір про передачу в оренду Фінляндській Республіці радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висоцький 1962 р.).

За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового судноплавства, а зона каналу підлягає деміліта­ризації та нейтралізації. Держави - власниці каналів вста­новлюють правила судноплавства по каналу, запроваджу­ють необхідні збори, а також мають право встановлювати правила перевезення небезпечних вантажів (Суецький ка­нал), судноплавства іноземних військових суден (Кільський канал, Корінфський канал, Сайменський канал), загальні обмеження з метою забезпечення експлуатації каналу (Нільський канал) або в інтересах власної безпеки (Сай­менський канал). За домовленістю між заінтересованими державами можуть бути визначені взаємні обов'язки з підтримання каналу в робочому стані (Сайменський канал).

 

§ 13 Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі XIX—XX століть привів до виникнення територіаль­них спорів про приналежність арктичних островів (архіпе­лаг Шпіцберген), а пізніше - до спроб деяких приарктич-них держав проголосити суверенітет над значними просто­рами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів1. Ідею Радянського Союзу встановити кордони «по­лярного сектора» 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету.

Поширення державного суверенітету на морські просто­ри Арктики за межами територіальних вод і виключної еко­номічної зони не можна вважати правомірним. Міжнарод­но-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підля­гає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві2. Кліма­тичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користу­вання свободами відкритого моря в Північному Льодовито­му океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утриму­ються від визнання секторального поділу Арктики.

1 1926 р. про свої суверенні претензії на арктичний сектор заявив Радянський Союз.

2 «Відкрите море відкрите для всіх націй, і ніяка держава не вправі претендувати на підкорення жодної частини його своєму сувереніте­ту» (ст. 2 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. // Международное право в документах/Сост.Н. Т. Блатова. -С. 495-504). «Жод­на держава не має права претендувати на підпорядкування якої б то не було частини відкритого моря своєму суверенітету» (ст. 89 Кон­венції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне пра­во в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. - С. 109).

 


Просмотров: 3416
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Налоговое право. Учебник
Налоговое право. Учебник
Цитата
"Природа налога должна обеспечивать оптимальную модель, отклонения от которой могут разрешаться только после проведения подробных обсуждений с тем, чтобы налоговое законодательство не представляло мешанину зачастую краткосрочных политических интересов".

Б. Терра



О чем книга
Охватывает абсолютно все тонкости и нюансы российского налогообложения, не обходя стороной историю и западный опыт.

Почему книга достойна прочтения
  • Самый полный, самый достойный и самый современный учебник по налоговому праву в России.
  • Регулирующие функции налога - гарант социального спокойствия? Примеры из прошлого и анализ настоящего.
  • Серьезные положения о праве разбавлены цитатами великих, фотографиями и схемами, способствующими восприятию информации.
  • Бесценные списки рекомендованной литературы по теме.
  • Презумпция добросовестности в сфере налоговых отношений - работает ли она?

    Для кого эта книга
    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических и экономических вузов, факультетов, слушателей системы повышения квалификации, а также для юристов, бухгалтеров, экономистов и руководителей всех уровней.

    Кто авторы
    Специалисты в области налогообложения и юриспруденции: С.Пепеляев, С.Жестков, М.Ивлиева, А.Косов, С.Котляренко, Е.Кудряшова, В.Фокин, А.Сотов, Р.Ахметшин, Е.Овчарова, И.Хаменушко, В.Полякова, А.Никонов.

    Ключевые понятия
    Налогообложение; финансы; педагогика; экономика.

    Особенности оформления книги
    Твердый переплет....

  • Цена:
    1249 руб

    Э. В. Костерина Конституционное право России в схемах и таблицах. Учебное пособие
    Конституционное право России в схемах и таблицах. Учебное пособие
    Данное учебное пособие раскрывает все основные вопросы теории и практики конституционно-правового регулирования устройства Российской Федерации, ее политической системы и общества в целом, предлагается характеристика основных понятий, институтов конституционного права, представленные в виде удобных и функциональных схем, таблиц и кратких определений. Рассмотрены такие вопросы как: понятие, субъекты и виды конституционно-правовых отношений; история развития, структура и внесение поправок в Конституцию Российской Федерации; основы конституционного строя и правового статуса личности; система и функции органов государственной власти. 

    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических учебных заведений, а также для всех интересующихся вопросами конституционного права.

    ...

    Цена:
    111 руб

    В. Г. Графский Всеобщая история права и государства
    Всеобщая история права и государства
    Учебник дает систематизированные знания в области всеобщей истории права и государства (истории государства и права зарубежных стран) как основополагающей дисциплины в современном юридическом образовании. Книга знакомит с лучшими образцами законодательного искусства и творчеством выдающихся политических реформаторов. Каждая тема снабжена контрольными вопросами для повторения и списком литературы для углубленного изучения наиболее важных проблем и событий в истории права.

    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических факультетов, а также для читателей, интересующихся прошлой и современной историей права разных народов и стран....

    Цена:
    1899 руб

     Правоохранительные органы. Шпаргалка
    Правоохранительные органы. Шпаргалка
    Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать.

    Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

    Цена:
    40 руб

    Р. В. Амелин, С. А. Куликова, С. Е. Чаннов Информационное право в схемах. Учебное пособие
    Информационное право в схемах. Учебное пособие
    В издании в удобной схематичной форме изложено содержание учебной дисциплины "Информационное право". Разделы учебно-методического пособия соответствуют основным институтам информационного права. Издание облегчит усвоение учебного материала по информационному праву, поможет систематизировать полученные знания, станет хорошим подспорьем при подготовке к занятиям, а также текущей, промежуточной и итоговой аттестации.
    Законодательство приводится по состоянию на 1 июля 2015 г.

    Для бакалавров, магистрантов, аспирантов, преподавателей юридических вузов и факультетов....

    Цена:
    98 руб

     Банковское право. Учебник
    Банковское право. Учебник
    В предлагаемом учебнике излагаются все темы курса Банковское право, который преподается в Московском государственном юридическом университете имени О.Е.Кутафина (МГЮА). Главы учебника посвящены основным вопросам создания и функционирования банковской системы РФ и порядка осуществления банковских операций. Авторы курса уделили особое внимание не только основным теоретическим проблемам отрасли, но и наиболее актуальным вопросам правоприменительной практики.

    Учебник рассчитан на студентов бакалавриата Московского государственного юридического университета имени О.Е.Кутафина (МГЮА), обучающихся по направлению "Юриспруденция", аспирантов, научных и практических работников, всех лиц, интересующихся банковским правом....

    Цена:
    1109 руб

    Криминология
    Криминология
    Учебник написан в соответствии с утвержденной программой курса. Авторами даются определения понятия и предмета криминологии, излагаются задачи этой науки, вытекающие из настоятельной необходимости усиления борьбы с преступностью. Для студентов, аспирантови преподавателей юридических ВУЗов....

    Цена:
    709 руб

    Предпринимательское право
    Предпринимательское право
    Учебник посвящен вопросам правового регулирования предпринимательской деятельности. В нем рассматриваются система действующих нормативных правовых актов и практика их реализации. Все вопросы излагаются в рамках вузовской учебной программы. Законы и иные нормативные правовые акты приведены по состоянию на 1 февраля 2007 г.
    Восьмое издание учебника подготовлено с учетом последних изменений в законодательстве.

    Для студентов, аспирантов и преподавателей вузов, предпринимателей, депутатов и членов законодательных (представительных) органов власти, государственных и муниципальных служащих, а также всех, кто самостоятельно изучает правовые проблемы современной российской экономики....

    Цена:
    269 руб

    Л. Л. Кругликов Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
    Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
    Практикум по Общей части уголовного права подготовлен заслуженным деятелем науки, профессором Л.Л.Кругликовым на базе Уголовного кодекса РФ 1996 г. Пособие включает методические вопросы изучения уголовного права с помощью Практикума, вопросы темы, законодательный и иной нормативно-правовой материал, рекомендуемую литературу к каждой теме, теоретическую часть, контрольные вопросы и задания, а также казусы. Поскольку Конституция Российской Федерации, учебники, а также кодексы: Уголовный, Гражданский, Уголовно-процессуальный и Уголовно-исполнительный, Кодекс РФ об административных правонарушениях необходимы по всем или по большинству тем, они в список рекомендуемых источников не включены.
    Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

    Книга предназначена для преподавателей, аспирантов, студентов высших юридических учебных заведений, в том числе получающих второе высшее образование....

    Цена:
    219 руб

     Банкротство хозяйствующих субъектов. Учебник
    Банкротство хозяйствующих субъектов. Учебник
    В предлагаемом учебнике излагается курс по банкротству хозяйствующих субъектов, а также содержится материал о банкротстве граждан ввиду особой значимости данной новеллы. В работе проанализированы такие базовые категории, как «несостоятельность», «банкротство», «неплатежеспособность», «недостаточность имущества»; изучено правовое положение должника, различных категорий кредиторов, их коллегиальных органов (собрание и комитет кредиторов), арбитражного управляющего, саморегулируемой организации арбитражных управляющих; исследованы меры по предупреждению несостоятельности и судебные процедуры банкротства; раскрыты особенности банкротства отдельных категорий должников — организаций, а также индивидуального предпринимателя. Законодательство приведено по состоянию на ноябрь 2015 г. Для бакалавров, преподавателей юридических вузов и факультетов, а также для арбитражных управляющих, саморегулируемых организаций арбитражных управляющих, практикующих юристов, субъектов предпринимательской деятельности....

    Цена:
    375 руб



    2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
    Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
    Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
      Яндекс.Метрика Яндекс цитирования