СМИ Законы РФ
Юр.книга П.Д. Біленчук Місцеве самоврядування в Украiні Муніципальне право

Sat, 29 Jan 2011 16:51:33 +0000
Титулка

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ, БЕЗПЕКИ

ТА ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

ТОВАРИСТВО НАУКОВЦІВ ПО СПРИЯННЮ

МУНІЦИПАЛЬНІЙ РЕФОРМІ

ЮРБЛАГОДІЙКОНСАЛТИНГ

 

 

 

 

П. Д. БІЛЕНЧУК, В. В. КРАВЧЕНКО, М. В. ПІДМОГИЛЬНИЙ

 

 

МІСЦЕВЕ

САМОВРЯДУВАННЯ

В УКРАЇНІ

муніципальне ПРАВО

навчальний посібник

ДЛЯ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Рекомендовано до друку Вченою радою юридичного факультету Академії праці і соціальних відносин

КИЇВ «АТІКА» 2000

 

ББК Х99(4УКР) Б611

Рекомендовано до друку Вченою радою

юридичного факультету Академії праці і соціальних відносин

(Протокол № 4 від 10 вересня 1999 р.)

Рецензенти:

Володимир Головач - кандидат юридичних наук, заступник голови постійної комісії Київради з питань бюджету, фінансів та соціально-економічного розвитку.

Володимир Кампо - завідувач кафедри муніципального та адмініст­ративного права Українського центру правничих студій, професор, Го­лова Товариства конституційного права.

Леонід Подобед - відповідальний секретар Товариства науковців по сприянню муніципальній реформі.

Біленчук П. Д., Кравченко В. В., Підмогильний М. В.

Б611      Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник-К.: Атіка, 2000-304 с ISBN 966-7714-06-03

Дане видання містить навчальний курс нової галузі українського правознавства-«Місцеве самоврядування в Україні».

Автори розглядають основні засади місцевого самоврядування (му­ніципального права) на основі аналізу сучасного законодавства, широко використовують історико-правовий і порівняльний методи.

Для науковців, викладачів, аспірантів і студентів юридичних вузів. Буде корисним для народних депутатів України, депутатів місцевих рад, практичних працівників державних органів і органів місцевого самовря­дування, політологів і політиків.

ББК Х99(4УКР)

© Видавництво «Атіка», 2000 © П. Д Біленчук, В В. Кравченко, М В Підмогильний 2000

ISBN 966-7714-06-03


Sat, 29 Jan 2011 17:07:11 +0000
ЗМІСТ

 

Вступ

Частина перша. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО СА­МОВРЯДУВАННЯ

Розділ І. ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ МІСЦЕВОГО СА­МОВРЯДУВАННЯ

§ 1. Поняття місцевого самоврядування

§ 2. Теорія місцевого самоврядування

§ 3. Історія становлення і розвитку системи місцевого самовряду­вання в Україні

 

Розділ II. ПРАВОВІ ОСНОВИ І СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМО­ВРЯДУВАННЯ

§ І. Повноваження місцевого самоврядування

§ 2. Система місцевого самоврядування

§ 3. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

§ 4. Гарантії місцевого самоврядування

 

Розділ III. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

§ І. Перспективи розвитку місцевого самоврядування в ході адмі­ністративної реформи в Україні

§ 2. Концептуальні засади формування муніципальної реформи в Україні (концепція національної програми муніципальної рефор­ми в Україні)

 

Частина друга. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО МІСЦЕВЕ САМО­ВРЯДУВАННЯ

МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯ­ДУВАННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ МІСТ

Прийнята Постійною Конференцією Місцевих і Регіональних Ор­ганів Влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18 березня 1992року

КОНГРЕС МІСЦЕВИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ ВЛАД ЄВРОПИ


ХАРТІЯ КОНГРЕСУ МІСЦЕВИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ ВЛАД
ЄВРОПИ  (КМРВЄ) (Ухвалена комітетом міністрів  14 січня 1994 року на 506-х зборах заступників міністрів)

СТАМБУЛЬСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ З ПРОБЛЕМ ПОСЕЛЕНЬ ЛЮДЕЙ (Витяг)

ЕВРОПЕЙСКАЯ ХАРТИЯ ГОРОДОВ

(Страсбург, 17-19 марта 1992 года)

 

УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯ­ДУВАННЯ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ Прийнята на п'ятій сесії верховної
ради України 28 червня 1996 року (Витяг)
Розділ XI. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

КОНСТИТУЦІЯ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 року (Витяг)

Розділ IV. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В АВТОНОМНІЙ РЕСПУБЛІЦІ КРИМ

Глава 9. Здійснення місцевого самоврядування в Автономній Рес­
публіці Крим

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 6.жовтня 1998 року № 163-X1V, від Іблипня 1999 року № 997-X1V

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ II ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ОСНОВА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Глава 1. Повноваження сільських, селищних, міських рад

Глава 2. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

Глава 3. Сільський, селищний, міський голова

Глава 4. Повноваження районних і обласних рад

Глава 5. Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування

Розділ III. МАТЕРІАЛЬНА І ФІНАНСОВА ОСНОВА МІСЦЕ­ВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Розділ IV. ГАРАНТІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. ВІД­ПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕ­ВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Розділ V. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ВИБОРИ ДЕПУТАТІВ МІСЦЕВИХ РАД
ТА СІЛЬСЬКИХ, СЕЛИЩНИХ, МІСЬКИХ ГОЛІВ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 16 гру­дня 1999 року № 431-XIV, Голос України від 10.03.99 р., Урядовий
кур'єр від 13.03.99р

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ II. ВИБОРЧІ ОКРУГИ. ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ

Розділ ІІІ. ВИБОРЧІ КОМІСІЇ

Розділ IV. СПИСКИ ВИБОРЦІВ

Розділ V. ВИСУВАННЯ КАНДИДАТІВ

Розділ VI. РЕЄСТРАЦІЯ КАНДИДАТІВ У ДЕПУТАТИ ТА НА ПОСАДИ СІЛЬСЬКИХ, СЕЛИЩНИХ, МІСЬКИХ ГОЛІВ

Розділ VII. КАНДИДАТИ ТА ЇХ ДОВІРЕНІ ОСОБИ. УПОВНО­ВАЖЕНІ ОСОБИ МІСЦЕВИХ ОСЕРЕДКІВ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ (БЛОКІВ), ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Розділ VIII. ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ

Розділ IX. ПОРЯДОК ГОЛОСУВАННЯ

Розділ X. ВСТАНОВЛЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ

Розділ XI. ПОВТОРНІ ВИБОРИ. ВИБОРИ ДЕПУТАТІВ РАД, СІЛЬСЬКИХ, СЕЛИЩНИХ, МІСЬКИХ ГОЛІВ ЗАМІСТЬ ТИХ, ЯКІ ВИБУЛИ

Розділ XII. ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Розділ XIII. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ XIV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЦЬОГО ЗАКОНУ

Розділ XV. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО СТАТУС ДЕПУТАТІВ МІСЦЕВИХ РАД НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 22 груд­ня 1994 року № 325/94-ВР, від 17 грудня 1996 року № 607/96-ВР.
від ІЗ січня 1998 року № 11'98-ВР, рішеннями Конституційного
Суду України від 13 травня 1998 року № 6-рп/98, від 11 грудня
І998 року №312-ХІУ

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ТА МІСЦЕВІ РЕФЕРЕНДУМИ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 19 червня 1992 року № 248І-ХІІ

Глава І. Загальні положення

Глава ІІ. Порядок призначення референдумів

Глава III. Підготовка проведення референдумів

Глава IV. Порядок голосування і визначення підсумків референдуму

Глава V. Опублікування, введення у дію, зміна або скасування за­конів, інших рішень, прийнятих референдумом

Глава VI. Дорадче опитування громадян України

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ПЕРЕДАЧУ ОБ'ЄКТІВ ПРАВА ДЕР­ЖАВНОЇ ТА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

(З березня 1998 року № 147/98-ВР)

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ОРЕНДУ ДЕРЖАВНОГО ТА КО­МУНАЛЬНОГО МАЙНА

(назва Закону із змінами, внесеними згідно із Законами України від 14.03.95 р. № 98/95-ВР, від 23.12.97 р. № 768/97-ВР) Із змінами і
доповненнями, внесеними Законами України від 4 травня 1993 р. № 31
71-XU, від 26 січня 1994 р. № 3875-ХІІ, від14 березня 1995 р.
№ 98/95-ВР, (Законом України від 14 березня 1995 року № 98/95-ВР цей Закон викладено в новій редакції) від 15 вересня 1995 р. №
326/95-ВР, від 19 листопада 1997 р. № 651/97-ВР, від 23 грудня 1997 р. № 768/97-ВР, від 14 жовтня 1998 р. № 177-X1V, від
20 травня 1999 р. № 685-X1V, від 21 вересня 1999 р. № 1083-XIV, Декретами Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р.
№9-92, від 20 травня 1993 р. №57-93

 

ХАРТІЯ УКРАЇНСЬКИХ МІСТ

Розділ 1. РОЛЬ МІСТА В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. МІ­СЬКА ПОЛІТИКА ТА МІСЬКІ ПРОБЛЕМИ

Розділ 2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ТА ПРИНЦИПИ МІСЬКОГО РОЗВИТКУ

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО СТОЛИЦЮ УКРАЇНИ - МІСТО-ГЕРОЙ КИЇВ

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ОСНОВА ЗДІЙСНЕННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В МІСТІ КИЄВІ

Розділ III. ПОСАДОВІ ОСОБИ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМО­ВРЯДУВАННЯ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В МІСТІ КИЄВІ, ЇХ ФУНКЦІЇ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ

Розділ IV. МАТЕРІАЛЬНА І ФІНАНСОВА ОСНОВА МІСЦЕ­ВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Розділ V. ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ МІСТОМ КИЄВОМ СТОЛИЧНИХ ФУНКЦІЙ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ І ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУ­ВАННЯ ТА МІСЦЕВОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Розділ VI. ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У МІСТІ КИЄВІ З ІНШИМИ ОРГАНАМИ ВЛАДИ, ПІДПРИЄМ­СТВАМИ, ПРЕДСТАВНИЦТВАМИ

Розділ VII. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ


Sat, 29 Jan 2011 17:11:47 +0000
ВСТУП


На порозі нового тисячоліття Україна - нова незалежна дер­жава на карті світу. Територія України на якій знаходиться гео­графічний центр Європи (603,7 тис. кв. км) перевищує територію Франції. Населення країни складає 51,3 млн. чоловік, 68 відсотків якого мешкає в містах.

Протягом тисячоліть українська нація формувалась на території сучасної України. Понад 1100 років тому на просторах України утворилась могутня середньовічна європейська монархічна держа­ва- Київська Русь, яка відіграла визначну роль у соціально-по­літичному й економічному розвитку середньовічної Європи.

Сучасна Україна - це країна невичерпного потенціалу, її надра багаті вугіллям, залізною рудою, марганцем, нікелем, ураном. Чорноземи України визнані найкращими в світі. Україна володіє значним банком унікальних технологій та наукових роз­робок, реалізація яких відкриває нові можливості для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі «Січ» ввів Україну до складу космічних держав. Вантажні літаки, що не мають аналогів у світі, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, най­потужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни, висококлас­ні тепловози - все це є на виробничому конвеєрі України.

Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ Сімферополь, Чернігів, Запоріжжя і Одеса - визнані в світі центри культури, освіти і науки. В Україні була створена перша в Європі елект­ронна обчислювальна машина. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, технологія зварювання, в тому числі й космічного, дослідження в галузях радіаційного матеріа­лознавства і надтвердих технологій, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії ставлять Украї­ну до ряду передових високорозвинутих країн зі значним науко­во-технічним потенціалом.

У травні 1945 року Україна стала одним із засновників ООН.

Споконвіків Україна давала світу талановитих дочок і синів. Вона є батьківщиною багатьох видатних особистостей, серед яких перші речники української ідеї Б. Хмельницький, І. Мазепа, Т. Прокопович, П. Орлик, Г. Сковорода, М. Максимович, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, П. Куліш, М. Кос­томаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський1, академік В. Вернадський, конструктори С. Корольов і Г. Сікорський, філософ О. Потебня. Всьому світові відомі імена пред­ставників національної культури Д. Бортнянського, М. Лисенка, Соломії Крушельницької, Сержа Лифаря.

Україна - це держава, яка першою в світі прийняла свою влас­ну Конституцію (Конституцію Пилипа Орлика - 1710 p.). З набут­тям незалежності (1991 p.), Верховна Рада України 28 червня 1996 р. прийняла Конституцію України, яка визначила статут України - суверенна і незалежна, демократична, соціальна право­ва держава. Таким чином, на конституційному рівні закріплено верховенство права, закону.

Загальновідомо, що одне з важливих місць у системі життєді­яльності людини, суспільства, держави належить селам, селищам і містам в яких практично сконцентровані всі ланки влади, ресур­си (населення, земля, надра) і комунікації. Сьогодні ми можемо констатувати, що вперше за останні кілька сотень років в Україні реалізуються на практиці ідеї місцевої влади - влади місцевого самоврядування, які були чинними в нашій державі 500 років то­му. Магдебурзьке право - це історичний документ, що заклав перші підвалини демократичного самоврядування в Києві та ін­ших містах України, визначив права й обов'язки територіальної громади.

Магдебурзьке право - це сьогоднішнє закріплення в нашому законодавстві (Конституції України, Законах України) принци­пу самоврядування - наявності певного права в територіальних громад.

Таким чином, відкривається реальна перспектива вдоскона­лення і розвитку самоврядування в селах, селищах, містах, столи­ці нашої держави на новому історичному етапі.

У Конституції України 1996 р. вперше за новітніх часів на кон­ституційному рівні проголошено, що «6 У країні визнається і гаран­тується місцеве самоврядування» (ст. 7 Конституції України) і за­кріплено поняття місцевого самоврядування, яке визначається як право «територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та мі­ста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів Україні» (ст. 140 Конституції України).1

Як бачимо, в Україні, сьогодні в стадії становлення і форму­вання знаходиться самостійна навчальна дисципліна, наука, га­лузь законодавства і напрямок практичної діяльності в сфері міс­цевого самоврядування.

Вивчення навчальної дисципліни «Місцеве самоврядування в країні» передбачено навчапьними планами юридичних вузів Ук­раїни.

Місцеве самоврядування в Україні є самостійною галуззю пра­ва, яке представляє собою сукупність правових норм, що регулю­ють правові відносини в системі місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні - це комплексна галузь українського права, що представляє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що ви­никають в процесі організації місцевого самоврядування і вирі­шення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими мо­жуть наділятися органи місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні має давню історію. Управ­ління в українських містах та регіонах традиційно базувалося на використанні різних історичних форм місцевого самоврядування (вічового права, магдебурзького права, козацького самоврядуван­ня, земства тощо), що відповідало загальним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

На жаль, поступальний розвиток місцевого самоврядування було перервано з втратою державної самостійності України в 1920 р. та встановленням централізованої системи територіальної організації влади, яка передбачала пряме державне управління на всіх субнаціональних територіальних рівнях, формально - через єдину систему органів державної влади - Ради народних депута­тів, а фактично - через централізовану, підпорядковану по верти­калі систему партійних органів.

Розвал монопартійної командно-адміністративної системи управління, відновлення та розбудова на демократичних засадах української державності об'єктивно призвели до пошуку такої організації влади, яка відповідала б як національним традиціям, так і сучасним світовим та європейським демократичним вимо­гам, була б спрямована на забезпечення прав і свобод людини, задоволення її потреб, підвищення ефективності надання громад­ських послуг.

Нова модель влади вже не могла базуватися на політико-орга-нізаційному принципі «вертикалі влади», реалізація якого факти­чно відсторонює людину від участі в управлінні державними та громадськими справами. Світовий та європейський досвід пере­конливо свідчить, що в демократичному суспільстві територіаль­на організація влади може будуватися лише на основі обо­в'язкового використання місцевого самоврядування - специфіч­ної форми публічної влади територіальних громад, в рамках якої забезпечується реалізація їх права здійснювати управління в ме­жах відповідних територіальних одиниць, самостійно вирішувати всі питання місцевого значення. Місцеве самоврядування сьогод­ні виступає важливим фактором демократизації суспільного жит­тя, децентралізації управління та необхідною передумовою ста­новлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела - народу. І навпаки, місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови наявності розвинутих еле­ментів громадянського суспільства.

Зрозуміло, що Україна, декларуючи створення незалежної, демократичної, правової держави, формуючи, з врахуванням сві­тового досвіду, власну модель організації влади, прийти до ви­знання місцевого самоврядування як єдино можливої форми ор­ганізації публічної влади на місцях.

Нова історія місцевого самоврядування в Україні розпочинає­ться після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де воно визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого жит­тя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх те­риторіальних рівнів в органи місцевого самоврядування.

Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (тепер він мав назву Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), в якій пере­дбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування.

Надійною правовою основою місцевого самоврядування ста­ла Конституція України 1996 p., де самоврядування визнане од­ним із елементів конституційного ладу держави. Прийняття Конс­титуції відкрило простір для становлення реального місцевого самоврядування в Україні.

Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Перший досвід свідчить, що цей процес проходить досить складно та суперечливо. Розвиток місцевого самоврядування в Україні стримується, насамперед, економічними чинниками, від­сутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здій­снення завдань і функцій місцевого самоврядування. Немаловаж­ну роль відіграють також і чинники політичного, правового та психологічного характеру. Це й відсутність реального суб'єкта місцевого самоврядування - самодостатньої територіальної гро­мади, яка володіла б необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування дохо-дної частини місцевого бюджету, і недостатнє правове забезпе­чення значного масиву питань організації і функціонування міс­цевого самоврядування, та існування в суспільній свідомості, в свідомості значної частини політичних, державних і муніци­пальних діячів старих стереотипів сприйняття місцевого самовря­дування; відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою та її під­розділами, громадськими організаціями, підприємствами, устано­вами та організаціями приватного сектора, інших форм власності; недостатній рівень саморегуляції територіальної громади тощо.

Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток міс­цевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації програм, спрямованих на налагодження взаємодії та співпраці на засадах рівноправності між різними елементами системи місцевого само­врядування, між муніципальним, приватним і громадським секто­рами, між органами і посадовими особами місцевого самовряду­вання та громадськими організаціями, об'єднаннями підприємців, ініціативними групами членів територіальної громади, що фор­муються з метою залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування.

Над проблемою місцевого самоврядування в Україні сьогодні працює велика плеяда українських дослідників.

Перші результати свідчать, що місцеве самоврядування в Україні - це довгострокова стратегія розвитку суспільства на де­мократичних засадах.

Автори книги сподіваються, що наведені в посібнику теоре­тичні і методичні розроблення, чинне міжнародне та українське законодавство, які охоплюють широкий діапазон діяльності спрямованої на економічний розвиток міст і сіл, допоможуть по­інформувати вчених, викладачів, студентство, всіх хто вивчає і досліджує проблеми місцевого самоврядування.


Sat, 29 Jan 2011 17:23:24 +0000
Частина перша ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Розділ І ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

§ 1. Поняття місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ­нобічно. Аналіз Конституції України (1996 р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу Ук­раїни;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішен­ня питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про­голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого само­врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 p., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 p., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держави.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаменталь­ними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалеж­ність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті (ст. 7) фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.

Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децен­тралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згі­дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему фор­му реалізації народом належної йому влади.

Як специфічна форма реалізації належної народові вла­ди місцеве самоврядування характеризується:

1) місцеве самоврядування має особливого суб'єкта -територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільно­го об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се­лища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2)  місцеве самоврядування займає окреме місце в полі­тичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого само­врядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв
у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України);   по-друге,   органам   місцевого  самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст.  143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконав­чої влади.

Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (по­ряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади . Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захи­щаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріаль­ну і фінансову основу місцевого самоврядування;

3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управ­ління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого са­моврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Місцеве самоврядування як право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого зна­чення. Європейська Хартія місцевого самоврядування (ст. 3) дає визначення місцевого самоврядування як право і реальну здатність органів місцевого самоврядування рег­ламентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно Європейської Хартії це право здійснюється як виборними та виконавчими орга­нами, так і безпосередньо територіальною громадою шля­хом використання різних форм прямої демократії.

Конституція України (ст. 140) визначає місцеве само­врядування як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жи­телів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішу­вати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому за­коном, як безпосередньо, так і через органи місцевого са­моврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконав­чі органи.

Детальніше визначення місцевого самоврядування дає­ться в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»: Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної гро­мади - жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі орга­ни, а також через районні та обласні ради, які представ­ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.

Аналіз цих положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє зробити такі висновки:

1. Конституція України визнає право самостійно вирі­шувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами - жителями «природних» ад­міністративно-територіальних одиниць, тобто поселень (сіл, кількох сіл, селищ та міст).

Такий підхід до визначення кола суб'єктів права на мі­сцеве самоврядування має глибокі історичні корені. Саме в поселеннях люди природним шляхом групувалися для спі­льного життя, проблеми якого вони обговорювали на схо­дах, загальних зборах, а для здійснення поточного управлін­ня обирали відповідних осіб (органи)- вождів, старійшин, ради тощо. Таким чином формувалася громада, відмін­ною ознакою якої є наявність виборних органів, а подібна система отримала назву громадського, комунального, міс­цевого або муніципального самоврядування.

Стосовно інших адміністративно-територіальних оди­ниць, то вони були створені неприродним шляхом — «зго­ри» актами державної влади, за допомогою яких здійсню­валося районування території держави, і в силу цього вони носять «штучний» характер. Так виникають, наприклад, області, воєводства, губернії, повіти, райони тощо. «Штуч­ні» адміністративно-територіальні одиниці - це регіони і субрегіони. Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб'єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним, що чітко за­фіксовано в проекті Європейської Хартії регіонального са­моврядування (1997 p.).

2. Конституція та Закон передбачають, що право тери­торіальної громади на місцеве самоврядування здійснюєть­ся громадою як безпосередньо через форми прямої демок­ратії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів мі­сцевого самоврядування.

Право територіальної громади на місцеве самовряду­вання забезпечується правом кожного громадянина Украї­ни брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно ст. З Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому само­врядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. При цьому будь-які обмеження цього права залеж­но від раси громадян, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на від­повідній території, за мовними чи іншими ознаками забо­роняються.

Конституція гарантує громадянам України право оби­рати і бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівно­го доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Важливе теоретичне та практичне значення має визна­чення співвідношення понять «місцеве самоврядування» та «місцеве управління». З цього питання в літературі вислов­люються різні, часом діаметрально протилежні погляди. Більшість вчених протиставляють місцеве самоврядування і місцеве управління. Так, якщо під місцевим самовряду­ванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то місцеве управління розглядають як управлінську діяльність в адмі­ністративно-територіальній одиниці, яка здійснюється через адміністрацію, що призначається центральними або іншими вищими органами державної влади , тобто пряме державне управління на місцях.

Одночасно висловлюється думка щодо недоцільності протиставлення цих двох понять. Місцеве управління про­понується розглядати як складний механізм, який може включати в себе як місцеву державну адміністрацію, так і органи місцевого самоврядування, виступаючи при цьому складовою частиною державного механізму2.

Перший підхід, на нашу думку, більш точно відображає природу місцевого самоврядування і дозволяє чітко розме­жувати самоврядні функції та повноваження територіаль­них громад з функціями та повноваженнями державної влади, які реалізуються на регіональному та місцевому рів­нях органами виконавчої влади або за дорученням держави органами місцевого самоврядування. В останньому випад­ку органи місцевого самоврядування підконтрольні відпо­відним органам виконавчої влади, але це не означає зміни їх природи і не може розглядатися як підстава для вклю­чення до державного механізму. Як родовий, тобто такий, що охоплює поняття місцевого управління та місцевого самоврядування, можна було б використовувати термін «управління на місцях», маючи на увазі можливість здійс­нення такого управління із застосуванням різних форм — місцевого самоврядування або прямого державного управ­ління на місцях (місцеве управління).

У різних державах з метою ефективної організації вла­ди на місцях застосовуються різні системи місцевих орга­нів управління та органів місцевого самоврядування (сис­теми управління на місцях), на вибір яких впливають такі фактори, як неоднаковий підхід до розуміння державної влади, розмежування адміністративно-територіальних оди­ниць на «природні» та «штучні», національні та історичні особливості і традиції тощо. Останнім часом у літературі3 виділяють чотири основні системи:

1. Англо-американська (англосаксонська) система ха­рактеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетен­ції не створюються (наприклад, Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

2. Континентальна (романо-германська або європейсь­ка) система будується на поєднанні місцевого самовряду­вання і місцевого управління і виходить з різного тлума­чення «природних» та «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць. Така система може мати два різновиди:

а) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують  виборні органи територіальної громади (в тому числі й органи «вторинної» територіальної громади - територіальної громади «штучної» адміністрати­вно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади  (місцеві  державні  адміністрації),  які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю орга­нів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиня­ти на певний строк рішення органів місцевого самовряду­вання, звертатися до глави держави або парламенту з про­позицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно ор­гани первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема, у Франції та Італії;

б) на низовому рівні - в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місце­вого самоврядування, а на регіональному та субрегиональ­ному рівнях (в «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні ад­міністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу - це не представницькі органи територіальних громад «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад «природ­них»  адміністративно-територіальних  одиниць  на  регіо­нальному (субрегіональному) рівні. Подібна система засто­совується, зокрема, в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінлян­дії, Іраку.

3.  Іберійська система (зокрема, Бразилія, Португалія,Мексика, з певними особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють об­рані населенням представницькі органи місцевого само­врядування (ради) та відповідні головні посадові особи мі­сцевого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад і одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адмі­ністративно-територіальних одиницях.

4. Радянська система (система рад та їх виконавчих комітетів) базується на запереченні розподілу влад і ви­знанні повновладдя представницьких органів знизу до вер­ху. Ця система передбачає, що всі ради, починаючи з най­нижчого рівня, є органами державної влади на своїй тери­торії, всі інші органи держави прямо або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрар­хічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в деяких країнах, зокрема в КНР,КНДР.

Аналіз відповідних положень Конституції України до­зволяє зробити висновок, що в Україні застосовується кон­тинентальна (її другий різновид) система управління на місцях.


 

§ 2. Теорія місцевого самоврядування

Питання місцевого самоврядування активно вивчаються юридичною наукою вже близько двохсот років. Теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування було закладено ще в першій половині XIX ст. представниками німецької юридичної школи.

Історично першою була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади), основні поло­ження якої були сформульовані Туре в доповіді щодо зако­нопроект)' про реформу місцевого управління у Національ­них зборах Франції 1790 р. та знайшли своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. щодо особливої «громадівської» влади.

Теорія вільної громади базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної гро­мади (звичайно, територіальної громади «природної» адмі­ністративно-територіальної одиниці) самостійно вирішува­ти свої справи має такий самий природний та невідчужуваний характер, як і права та свободи людини. Територіальна громада визнавалася незалежною від держави органічною корпорацією, що склалася природним шляхом, відповідно й її право на місцеве самоврядування виводиться з приро­ди територіальної громади (належить громаді в силу її природи або дарується Творцем). Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна у відношен­ні до державної влади публічна влада територіальної гро­мади.

Згідно теорії вільної громади основними засадами ор­ганізації місцевого самоврядування є:

а) виборність органів місцевого самоврядування члена­ми громади;

б) розподіл питань, віднесених до відання місцевого самоврядування на самоврядні та такі, що передоручені органам громади державою;

в)  місцеві справи (тобто самоврядні) мають іншу ніж державні справи, природу;

г)  органи місцевого самоврядування є органами відпо­відної територіальної громади і не входять до системи ор­ганів державної влади;

д) органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів міс­цевого самоврядування.

На зміну теорії вільної громади приходить громадівська теорія місцевого самоврядування. її основні положення збігаються з концептуальними положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, пере­важно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування. Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могла пояснити публічно-правовий харак­тер багатьох функцій, які здійснюють органи місцевого са­моврядування.

У середині XIX ст. набуває поширення державницька теорія місцевого самоврядування, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Л. Штейном та Р. Гнейстом.

Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації дер­жавної влади на місцевому рівні. Відповідно, всі повнова­ження територіальної громади, її органів своїм джерелом мають державну владу.

У рамках державницької теорії сформувалося два на­прямки: політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн), які по-різному визначали відмінність місцевого самовряду­вання від місцевого управління.

За Р. Гнейстом самостійність місцевого самоврядування має гарантувати виконання обов'язків посадових осіб орга­нів місцевого самоврядування на громадських засадах, що звільняє їх від економічної залежності від держави.

Л. Штейн вбачав гарантії самостійності місцевого са­моврядування в тому, що органи місцевого самоврядування є не органами державної влади, а органами територіальної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій державного управління.

Основні положення цих теорій XIX ст. зберігають своє значення і дотепер, їх покладено в основу сучасних погля­дів на місцеве самоврядування.


 

§ 3. Історія становлення і розвитку системи місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування - це довготривале явище в со­ціальному та політичному житті людства і його витоки ся­гають громадівського та племінного самоврядування в до-державнииький період.

Місцеве самоврядування - це публічна форма само­стійного вирішення питань місцевого (а частково і держав-, ного) життя жителями відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць та їх органами у межах Конституції і законів держави.

Система управління місцевими справами, при якій міс­цевому самоврядуванню відводиться провідна або суттєво важлива роль, іменується муніципалізмом або муніципаль­ною системою.

Інститут місцевого самоврядування в сучасному розу­мінні склався у світовій практиці на рубежі XVIII-XIX ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демокра­тичні, правові держави. Боротьба за утвердження місцевого самоврядування, вільного від феодально-чиновницького свавілля, була одним з головних мотивів суспільних рухів цього історичного періоду. Ідеї місцевого самоврядування протиставлялись феодальній державі, становому патріар­хально-общинному (сільському) і корпоративно-цеховому (міському) самоврядуванню як продуктам феодалізму. Про­те деякі елементи станового самоврядування в демократич­них, правових державах збереглися (громада, статути міст тощо), але наповнилися новим правовим змістом.

В Україні самоврядні традиції існують з часів Київської Русі (вічева демократія) і є частиною державотворчих процесів. Ці традиції були продовжені в добу Козацької дер­жави (козацькі ради). У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика (1710 р.) не тільки підтверджувалося станове самоврядування, але й було зроблено намагання захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування. З Козацькою держа­вою слід пов'язувати початок становлення українського муніципалізму.1

За часів Київської Русі різні форми місцевого самовря­дування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права.

Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходи­ли свій вияв у вічах. Для вічової організації управління ха­рактерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до ві­дання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші пи­тання міського життя вирішувалися на міських вічах2, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила госпо­дарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільсь­ка громада - верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феода­лами, державною владою.

Після входження українських земель до складу Велико­го Князівства Литовського елементи місцевого самовряду­вання, особливо в містах та містечках, отримали подаль­ший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає до­сить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами місь­кого самоврядування функціонувала старостинська адмініс­трація - міський орган державної влади,- очолювана старо­стою, який призначався центральною владою. Війтів обира­ли на міських вічах, що в документах отримали назви: «гро­мада», «копа», «купа»1. Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 pp.), якими були узаконені міські віча.

У містах, що знаходилися у приватній або церковній вла­сності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського само­врядування на зразок управління німецьким містом Магде­бургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права.

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 — Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Лу­цьку, в 1442 p.- Снятину, в 1444 p.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 р- Дубну, в 1518 p.- Ковелю, в 1524 p.- Уторопам, у 1547 p.- Берестечку, в 1564 р.- Брац-лаву, в 1584 p.- Корсуню, в 1585 p.- Переяславу, в 1600 p.— Каневу, в 1640 р. - Вінниці.

Магдебурзьке право надавалося місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейських міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі2 виділяють дві групи таких грамот:

-    із   вказівкою   про   надання   місту   магдебурзького права1;

-    без такої вказівки .

Крім того з історії відома група грамот - конформацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок по­збавлення магдебурзького статусу міста — скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданої Білій Церкві в 1588 р.

Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: скасування звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу місь­кого самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган).

До складу ради входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста, як правило, наступного дня піс­ля свята Нового року. Правом бути обраними користували­ся жителі міста «добрі, розумні, осідлі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю сла­вою, законнонароджені, охороняючі справедливість та пра­вду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо»3. Раду очолював бурмистер, повнова­ження якого по черзі (строком в один квартал) виконува­ли радці.

Лава складалася з 3 — 12 лавників, які обиралися довіч­но і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Стародуб, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кан­дидатур з наступним затвердженням Королем Польським4. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначався Королем Польським, або на його обрання суттєво впли­вали старости1.

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII—XVIII ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністра­тивно-територіальними одиницями і користувалися війсь­ково-адміністративним самоврядуванням.

Після підписання у 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантсь­ка система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку росій­ських комендантів. У 1764 р. ліквідується Гетьманство, а в 1783 р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено2.

XIX - початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самовряду­вання.

Так, у 1838 р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товари­ства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі й на землю. Найваж­ливіші питання в сільському товаристві вирішував сільсь­кий схід. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський головата призначений сільський писар.

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Оле­ксандром 11 земської реформи в 1864 р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самовря­дування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а конт­роль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подіб­ним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.

Реформу міського самоврядування було здійснено в 1870 році. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обира­лися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з мі­ським головою, який обирається міською думою.

За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. Вже в II Універсалі Української Цент­ральної Ради (20.11.1917 р.) оголошувалося про необхід­ність «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях»1. За Консти­туцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралі­зації: землям, волостям і громадам надавалися права ши­рокого самоврядування (ст. 5). Ст. 26 Конституції закріп­лювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: «Всякого рода справи місцеві впорядко­вують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель, їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народ­ної Республіки» . Проте ці конституційні положення не були реалізовані.

Нова історія місцевого самоврядування в Україні почи­нається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостій­ного вирішення безпосередньо або через державні і гро­мадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи ор­ганів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з те­орії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад - вони мали подвійну природу: як органи місцевого самовря­дування і як органи державної влади.

Наступним кроком у становленні місцевого самовряду­вання в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), де намітився відхід від дуа­лістичної теорії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве само­врядування розглядалося як територіальна самоорганіза­ція громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне само­врядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Консти­туції України та законів України. Територіальною осно­вою місцевого самоврядування визначалися сільрада, се­лище, місто, а регіонального самоврядування - район, об­ласть.

Завершуючи викладене слід зазначити, що інституціо-налізація місцевого самоврядування в сучасній незалеж­ній Україні пов'язана з проведенням муніципальної ре­форми, яка тісно пов'язана з конституційною та адмініст­ративною реформою. Таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці XX ст. в Україні склалися не­обхідні передумови для формування демократичної муніципальної системи.



Sat, 29 Jan 2011 17:58:59 +0000
Розділ II ПРАВОВІ ОСНОВИ І СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

§ 1. Повноваження місцевого самоврядування

Повноваження місцевого самоврядування - це ви­значені Конституцією і законами України, іншими право­вими актами права і обов 'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Консти­туцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управля­ють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвит­ку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві подат­ки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утво­рюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні під­приємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місце­вого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Деталізуються та конкретизуються повноваження міс­цевого самоврядування в Законі «Про місцеве самовряду­вання в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах. Одночасно необхідно зазначити, що пере­важна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого само­врядування та їх виконавчі органи. В силу цього, в законах та інших правових актах повноваження місцевого самовря­дування як правило визначаються шляхом закріплення по­вноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» згідно з принципом розподілу повноважень окремо визна­чає компетенцію представницьких органів місцевого само­врядування - сільських, селищних, міських рад, їх вико­навчих органів та сільського, селищного, міського голови.

За своєю структурою повноваження місцевого самовря­дування включають:

а)  власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, надан­ням громадських послуг населенню;

б)  делеговані повноваження (окремі повноваження ор­ганів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Територіальні громади, як первинні суб'єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визна­чає групи повноважень місцевого самоврядування в таких сферах та галузях:

соціально-економічного і культурного розвитку, плану­вання та обліку;

бюджету, фінансів і цін;

управління комунальною власністю;

житлово-комунального господарства, побутового, торго­вельного обслуговування, громадського харчування, тран­спорту і зв'язку;

будівництва;

освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;

регулювання земельних відносин та охорони навколи­шнього природного середовища;

соціального захисту населення;

зовнішньоекономічної діяльності;

оборонної роботи;

вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

відзначення державними нагородами, відзнаками Пре­зидента України та присвоєння почесних звань України.


 

§ 2. Система місцевого самоврядування

Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самовряду­вання здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через орга­ни місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою місце­вого самоврядування.

Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна те­риторіальна громада або Ті складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні в місті ради, які створюються у містах з район­ним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні ін­тереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

У структурі системи місцевого самоврядування можна виділити два основних елементи - територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.

Територіальна громада - це основний суб'єкт місце­вого самоврядування, її складають жителі села (кількох сіл), селища, міста.

За обсягом правоздатності та дієздатності своїх членів територіальна громада є неоднорідною - її складають жи­телі села, селища, міста, які мають різний правовий статус (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Члени міської громади - громадяни України, які досягли 18 річного віку та не визнані судом недієздатними - є ак­тивними суб'єктами міського самоврядування. Вони ма­ють право обирати органи і посадових осіб місцевого само­врядування, бути обраними або призначеними до органів місцевого самоврядування або їх посадовими особами, бра­ти участь у місцевих референдумах, зборах громадян за місцем проживання та користуватися іншими передбаче­ними Конституцією України, законами України та статута­ми територіальних громад правами на участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, віднесені до відання місцевого самоврядування використо­вуючи різні форми прямої демократії.

Право жителів міста - активних суб'єктів міського са­моврядування, приймати участь у здійсненні міського са­моврядування, може бути реалізовано в таких формах:

- міський референдум;

-    вибори депутатів відповідної місцевої ради та пере­дбачених законом посадових осіб місцевого самоврядуван­ня (місцеві вибори);

-    загальні збори громадян за місцем проживання;

-    колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування;

-    громадські слухання;

-    місцеві ініціативи;

-    участь у роботі органів  міського  самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування;

-    інші, не заборонені законом, форми.


Органами місцевого самоврядування є:

1. Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради - представницькі органи місцевого само­врядування, які представляють відповідні сільські, селищ­ні, міські або внутрішньоміські (районні у місті) територі­альні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визна­чені Конституцією та законами України .

Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті ради визначається відповідною радою самостійно в межах, визначених Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». При цьому Закон передбачає, що він має становити в адміністра­тивно-територіальних одиницях з чисельністю населення:

до 3 тисяч - від 15 до 25 депутатів;

до 5 тисяч - від 20 до 30 депутатів;

до 20 тисяч - від 25 до 35 депутатів;

до 50 тисяч - від 30 до 45 депутатів

до 100 тисяч - від 35 до 50 депутатів;

до 250 тисяч - від 40 до 60 депутатів;

до 500 тисяч - від 50 до 75 депутатів;

до 1 мільйона - від 60 до 90 депутатів;

понад 1 мільйон - від 75 до 120 депутатів.

Вибори депутатів сільських, селищних, міських, район­них у містах рад є вільними і відбуваються на основі гаран­тованого Конституцією та законами України загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по ©дномандатних виборчих округах, на які по­діляється вся територія відповідно села, селища, міста, ра­йону в місті.

Рада вважається правомочною за умови обрання не мен­ше як двох третин депутатів від загального складу ради.

Строк повноважень сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад - чотири роки. Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 78) повнова­ження ради можуть бути припинені достроково за рішен­ням місцевого референдуму або Верховної Ради України у випадках:

1)      якщо рада прийняла рішення з порушенням Консти­туції та законів України, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законом;

2)  якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені законом, або рада не вирішує питань, віднесених до її відання.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до їх відання. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 26) визначає виключну компетенцію сільсь­ких, селищних, міських рад, яку становлять питання, що можуть бути вирішені виключно на пленарних засіданнях відповідної ради. До них, зокрема, відносяться питання:

1)       самоорганізації ради та формування її органів (за­твердження регламенту ради; утворення і ліквідація постій­них та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання голів комісій; утворення виконавчого комітету ра­ди, визначення його чисельності, затвердження персональ­ного складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск; обрання за пропозицією сільського, сели­щного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради; затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів, витрат на їх утримання; утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради; визначення відповідно до закону кількісного складу ради; затвердження плану роботи ради та заслухо­вування звіту про його виконання);

2)   організації та функціонування системи місцевого са­моврядування (прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів орга­нів державної влади, місцевого самоврядування та сільсько­го, селищного, міського голови; прийняття рішень про наді­лення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресур­сів, необхідних для їх здійснення; прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів територіальної самоорганізації населення у випадках, передбачених зако­ном; затвердження статуту територіальної громади);

3)   економічного і соціального розвитку території, бю­джету, управління комунальною власністю (затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, ці­льових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; утворення позабюджет­них цільових (у тому числі валютних) коштів, затверджен­ня положень про ці кошти; затвердження звітів про вико­ристання   зазначених   коштів;   прийняття   рішень   щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отриман­ня позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийнятгя рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах; встанов­лення для підприємств, установ та організацій, що нале­жать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; ви­значення доцільності, порядку та умов приватизації об'єк­тів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизова­ного майна, про включення до об'єктів комунальної влас­ності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі - продажу якого в установленому порядку розірва­но або визнано недійсним; про створення, ліквідацію, реор­ганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територі­альної громади; прийняття рішень про передачу іншим ор­ганам окремих повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності відповідної територі­альної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення; створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, уста­нов та організацій, визначення повноважень цих органів (служб); вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спі­льних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиція­ми; заснування засобів масової інформації відповідної ра­ди, призначення і звільнення їх керівників; вирішення від­повідно до закону питань регулювання земельних відносин; затвердження відповідно до закону ставок земельного по­датку, розмірів плати за користування природними ресур­сами, що є у власності відповідних територіальних громад; вирішення відповідно до закону питань про надання дозво­лу на спеціальне використання природних ресурсів місце­вого значення, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення про­позицій до відповідних державних органів щодо оголо­шення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера еко­логічного впливу діяльності яких згідно з діючими норма­тивами включає відповідну територію);

4) здійснення контрольних функцій (заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради; прийняття рішення про недовіру сіль­ському, селищному, міському голові; заслуховування звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує; заслу­ховування повідомлень депутатів про роботу в раді, вико­нання ними доручень ради; розгляд запитів депутатів, при­йняття рішень по запитах; прийняття рішень щодо достроко­вого припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законом; скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам Украї­
ни, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень; прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищ­ного, міського голови у випадках, передбачених законом);

5) інші питання (заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників; прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об'єднань органів мі­сцевого самоврядування та про вихід з них; створення від­ повідно до закону міліції, яка утримується за рахунок кош­тів відповідного місцевого бюджету; затвердження і звіль­нення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського поряд­ ку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадо­вільною;   прийняття   рішень   з   питань   адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених за­коном; затвердження договорів, укладених сільським, се­лищним, міським головою від імені ради, з питань, відне­сених до її виключної компетенції; встановлення відповід­но до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і поряд­ку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських мі­сцях, за порушення яких передбачено адміністративну від­повідальність; прийняття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями,епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність; затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання сим­воліки територіальної громади тощо).

Сільська, селищна, міська, районна у місті рада прово­дить свою роботу сесійно.

Сесію ради скликають пленарні засідання ради, а також засідання постійних комісій ради. Сесії ради скликаються: сільської, селищної, міської - відповідно сільським, сели­щним, міським головою, а районної у місті - головою ради в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал. Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається відкри­тим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням.

Для вивчення, попереднього розгляду і підготовки пи­тань, які належать до її відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету рада створює постійні комісії. Постійні комісії обираються ра­дою з числа депутатів ради на строк її повноважень у складі голови і членів комісії. Перелік, функціональна спрямова­ність і порядок організації роботи постійних комісій визна­чаються відповідною радою ( в регламенті ради та Положен­ням про постійні комісії, що затверджується радою).

Постійні комісії за дорученням ради або за власною іні­ціативою попередньо розглядають проекти програм соціаль­но-економічного і культурного розвитку, місцевого бю­джету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями і співдоповідями. Вони також попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонують­ся для обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою, готують висновки з цих питань.

Рекомендації постійних комісій підлягають обов'язко­вому розгляду органами, підприємствами, установами, ор­ганізаціями, посадовими особами, яким вони адресовані. Про результати розгляду і вжиті заходи має бути повідом­лено комісіям у встановлений ними строк.

Обласні та районні ради мають дещо іншу, ніж сільсь­кі, селищні, міські ради природу. Вони не виступають пре­дставницькими органами обласних та районних громад, Конституція України не визнає наявності таких громад і не розглядає населення області, району як суб'єкти місцевого самоврядування, а обласні, районні ради конституюються як органи місцевого самоврядування, що представляють спііьні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Загальний склад обласної, районної ради визначається відповідною радою самостійно в межах, визначених Зако­ном України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних та міських голів». При цьому Закон передбачає що загальний склад районної ради визначається з урахуванням кількості територіальних громад адміністра­тивно-територіальних одиниць, що входять до складу ра­йону. Територіальні громади в межах району повинні мати в районній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому у разі наявності у районі до 10 (включно) територі­альних громад кожна територіальна громада має бути пред­ставлена в районній раді не менш як 4 депутатами, від 11 ло 30 (включно) - 3 депутатами, понад 30 - 2 депутатами. В цілому загальний склад районної ради не повинен пере­вищувати 120 депутатів

Відповідно загальний склад обласної ради визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять до складу області. Райони, міста обласного зна­чення повинні мати в обласній раді рівну кількість депу­татських мандатів. При цьому у разі наявності в області до 15 (включно) районів, міст обласного значення кожний ра­йон, місто обласного значення має бути представлено в об­ласній раді не менш як 4 депутатами, від 16 до 30 (включ­но) - 3 депутатами, понад 30-2 депутатами. При цьому загальний склад обласної ради не повинен перевищувати 200 депутатів.

Вибори депутатів районної ради проводяться за мажо­ритарною виборчою системою відносної більшості по бага­томандатних виборчих округах, межі яких збігаються з ме­жами відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до складу цього району.

Вибори депутатів обласної ради проводяться за мажо­ритарною виборчою системою відносної більшості по бага­томандатних виборчих округах, межі яких збігаються від­повідно з межами районів та міст обласного значення, що входять до складу цієї області.

Конституція України (ст. 143) до відання обласних, ра­йонних рад відносить:

-затвердження програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;

-  затвердження   районних   і   обласних  бюджетів,   які формуються з коштів державного бюджету для їх відповід­ного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на до­говірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спіль­них соціально-економічних і культурних програм, та конт­роль за їх виконанням;

—   вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Очолює обласну, районну раду її голова, який обирається відповідною радою з числа її депутатів у межах строку повно­важень ради таємним голосуванням. Повноваження голови ради можуть бути припинені радою достроково, якщо за його звільнення проголосувало не менш як дві третини депутатів від загального складу ради шляхом таємного голосування.

Голова ради працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою служ­бову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громад­ських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у по-заробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Обласна, районна рада може утворити президію (коле­гію) ради у складі голови ради, його заступника, голів постійних комісій ради, уповноважених представників де­путатських груп і фракцій, яка є дорадчим органом ради. Президія (колегія) ради попередньо готує узгоджені пропо­зиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд ради, вона може приймати рішення, які мають до­радчий характер.

Обласна, районна рада не утворює власних виконавчих органів, а відповідні повноваження делегуються нею обла­сній, районній державній адміністрації.

Організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, ма­теріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів здійснює виконавчий апарат ради, який утворю­ється відповідною радою. Він сприяє здійсненню відповід­ною радою взаємодії і зв'язків з територіальними громада­ми, місцевими органами виконавчої влади, органами та по­садовими особами місцевого самоврядування. Виконавчий апарат ради за посадою очолює голова відповідної ради.

Сільський, селищний, міський голова є головною по­садовою особою територіальної громади відповідно села добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він здійснює три осно­вні функції:

1) представляє територіальну громаду у відно­шеннях з іншими територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами і організаці-ями.

2) головує на пленарних засіданнях відповідної ради;

3) очолює виконавчий комітет відповідної ради.

Конституційна модель місцевого самоврядування в Україні характеризується певним дуалізмом (сільський се­лищний, міський голова - рада), що передбачає обрання сільського, селищного, міського голови незалежним від ради шляхом, він обирається відповідною територіальною грома­дою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в по­рядку, визначеному Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», і здійс­нює свої повноваження на постійній основі.

Згідно Закону вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. При цьому сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який проживає на території від­повідно села, селища, міста і на день виборів досяг 18 років.

Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільсь­кою, селищною, міською виборчою комісією на пленарно­му засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної відповідно до закону особи.

Закон передбачає можливість дострокового припинення його повноважень у разі:

1)  його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;

2)  припинення його громадянства;

3)   набрання законної сили обвинувальним вироком що­до нього;

4)  порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановле­них цим Законом;

5)     визнання його судом недієздатним, безвісно відсут­нім або оголошення таким, що помер;

6)   його смерті.

Крім того, якщо голова порушує Конституцію або зако­ни України, права і свободи громадян, не забезпечує здійс­нення наданих йому повноважень або в інших випадках, його повноваження можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відпові­дної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

Відповідно до закону сільський, селищний, міський го­лова: забезпечує здійснення у межах наданих законом пов­новажень органів виконавчої влади на відповідній терито­рії, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконав­чої влади; організовує в межах, визначених законом, робо­ту відповідної ради та її виконавчого комітету; підписує рішення ради та її виконавчого комітету; вносить на роз­гляд ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секре­таря ради; вносить на розгляд ради пропозиції про кількіс­ний і персональний склад виконавчого комітету відповідної ради; вносить на розгляд ради пропозиції щодо структури і штатів виконавчих органів ради, апарату ради та її вико­навчого комітету; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету; скликає сесії ради, вносить пропо­зиції та формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради; забезпечує підготовку до роз­гляду ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його ви­конання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені радою програми, бю­джет та звіти про їх виконання; призначає на посади та зві­льняє з посад керівників відділів, управлінь та інших вико­навчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних терито­ріальних громад; скликає загальні збори громадян за міс­цем проживання; забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого комітету; є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (утому числі валютних) коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним радою; представляє територі­альну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого само­врядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, уста­новами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства; звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самовряду­вання, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до законо­давства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подає їх на затвердження відповідної ради; веде особистий прийом громадян; забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звер­нень громадян та їх об'єднань; здійснює інші повнова­ження місцевого самоврядування, визначені цим та інши­ми законами, якщо вони не віднесені до виключних пов­новажень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів.

У межах своїх повноважень сільський, селищний, місь­кий голова видає розпорядження.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах (у разі їх створення) рад - їх виконавчі ко­мітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзві­тними відповідним радам, а з питань здійснення делегова­них їм повноважень органів виконавчої влади - також під­контрольними відповідним органам виконавчої влади.

Виконавчий комітет ради утворюється відповідною радою на строк її повноважень у складі відповідно сільсь­кого, селищного, міського голови, районної у місті ради -голови відповідної ради, заступника (заступників) сільсь­кого, селищного, міського голови з питань діяльності ви­конавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управ­лінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет відповідно сільський, се­лищний, міський голова, районної у місті ради - голова відповідної ради. Після закінчення повноважень ради, сіль­ського, селищного, міського голови, голови районної у міс­ті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

Кількісний склад виконавчого комітету визначається самостійно відповідною радою, а його персональний склад затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - за пропози­цією голови відповідної ради.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, ра­йонної у місті ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів ради. Він, зокрема:

1)      попередньо розглядає проекти місцевих програм соці­ально-економічного і культурного розвитку, цільових про­грам з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;

2)  координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів влади, підприємств, установ та органі­зацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх ке­рівників;

3)  має право змінювати або скасовувати акти підпоряд­кованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих орга­нів ради, а також їх посадових осіб.

Основною формою роботи виконавчого комітету є його засідання, які скликаються відповідно сільським, селищ­ним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського го­лови з питань діяльності виконавчих органів ради (район­ної у місті ради - заступником голови ради) в міру необ­хідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомоч­ними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.

Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної у місті ради створюються ра­дою у межах затверджених нею структури і штатів для здійснення повноважень, що належать до відання виконав­чих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначають­ся на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради одноосо­бово, а у випадках, передбачених законом,- за погоджен­ням з відповідними органами виконавчої влади.

Сільська, селищна, міська рада може прийняти рішення про розмежування повноважень між її виконавчим коміте­том, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради та сільським, селищним, міським головою в ме­жах повноважень, наданих законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад.


 

§ 3. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

Реальність місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, яки­ми розпоряджається територіальна громада та які в сукуп­ності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінан­сової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні ра­йонних і обласних рад.

Комунальна власність. Провідне місце в структурі ма­теріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної влас­ності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Закону - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як само­стійну форму власності, суб'єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об 'єднання у сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Від імені та в інтересах територіальних громад право­мочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності можуть здійснюва­ти відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входить: рухоме і не­рухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, зем­ля, природні ресурси, підприємства, установи та організа­ції, в тому числі банки, страхові товариства, а також пен­сійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, гро­мадський транспорт, системи зв'язку та інформації, закла­ди культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соці­ального обслуговування, майно, передане у комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та нерухомі об'єкти, які за правом власності належать територіальним громадам, а також кошти, отри­мані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Перелік об'єктів права комунальної власності територі­альної громади визначає відповідна сільська, селищна, мі­ська рада.

Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права кому­нальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, мі­ста, задоволення потреб територіальної громади та для збе­реження історико-культурних об'єктів визначаються тери­торіальною громадою як об'єкти виключного права кому­нальної власності.

До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:

землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набере­жні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування;

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

річки, водойми та їх береги;

кладовища;

пам'ятки історії та архітектури;

природні ландшафти та заповідники;

інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені у будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.

Територіальні громади можуть мати спільну власність (сумісну або часткову) - об'єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішен­ням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об'єднуються на догові­рних засадах для виконання спільних проектів або для спі­льного фінансування (утримання) комунальних підпри­ємств, установ та організацій.

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування володіє, користується і розпо­ряджається належним їй на основі права комунальної вла­сності рухомим і нерухомим майном, коштами та іншими об'єктами з метою забезпечення надання необхідних гро­мадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада - власник комунального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користу­вання фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та ак­ціонерних товариств, продавати, купувати, використовуаа-ти як заставу, приватизувати, визначати в угодах та догово­рах умови використання та фінансування об'єктів кому­нальної власності, що приватизуються або передаються у користування та оренду тощо.

Органи місцевого самоврядування з метою забезпечен­ня умов для надання громадських послуг на належному рі­вні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ді­лянки, здавати їх в оренду, використовувати як заставу, пе­редавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних товариств, товариств з обмеженою відпові­дальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування у встанов­леному законом порядку створюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, установи та закла­ди, визначають цілі їх діяльності та організаційні форми; затверджують статути створюваних ними підприємств, ор­ганізацій та установ. Відповідно до закону вони регулюють ціни та тарифи на продукцію і послуги створених підпри­ємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом; встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного під­приємствам майна, веденням фінансово-господарської дія­льності, призначають та звільняють керівників таких під­приємств, заслуховують звіти про їх діяльність; делегують своїх представників до спостережних рад господарських товариств, частка капіталу яких належить органам місцево­го самоврядування.

Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.

Управління об'єктами права спільної власності терито­ріальних громад здійснюють за рішенням районних, облас­них рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади відповідно до ст. 13 Конституції України захищається зако­ном на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилу­чені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної гро­мади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають:

а) кошти місце­вого бюджету;

б) позабюджетні кошти місцевого самовря­дування;

в) кошти комунальних підприємств.

Місцеві бюджети розробляють, затверджують і вико­нують відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення).

Районні та обласні ради затверджують районні та обла­сні бюджети, які формуються з коштів державного бю­джету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з кош­тів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культур­них програм.

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частини.

Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого са­моврядування та формуються, по-перше, за рахунок влас­них джерел (місцеві податки і збори), що відповідає вимо­гам Європейської Хартії місцевого самоврядування, ст. 9 якої прямо передбачає, що принаймні частина коштів міс­цевого самоврядування повинна надходити за рахунок міс­цевих зборів і податків.

По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодер­жавні податки, збори та інші обов'язкові платежі.

По-третє, до дохідної частини місцевих бюджетів можуть входити кошти з державного бюджету, які передаються з метою надання фінансової підтримки місцевого самовря­дування з боку держави, яка гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних по­треб. При цьому мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися на основі нормативів бюджетної забез­печеності на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій,  виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом. Фінансова допомога місце­вому самоврядуванню з боку держави може здійснюватися в формі дотації або субвенції.

Дотації - це кошти, які передаються до місцевого бюджету з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять з власних джерел та закріплених доходів недо­статньо для формування мінімального розміру місцевого бюджету. Використання дотацій не має цільового призна­чення, вони виділяються державою на безвідплатній та безповоротній основі.

Субвенції - це кошти, які виділяються з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.

Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного зна­чення у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінан­сування з обласного бюджету спільних проектів територі­альних громад. Кошти обласного бюджету, передані дер­жавою у вигляді дотацій, субвенцій зараховуються до ра­йонних бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюджетами.

По-четверте, до дохідної частини місцевого бюджету включаються кошти, необхідні для фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самовряду­вання повноважень органів виконавчої влади та виконан­ням рішень органів виконавчої влади.

Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпо­ряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Розмір і цільове спрямування видатків, які здійснюються органами місцево­го самоврядування на потреби територіальних громад ви­значаються видатковою частиною місцевих бюджетів, яка включає видатки поточного бюджету (спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за раху­нок бюджетних асигнувань) і видатки бюджету розвитку (спрямовуються на реалізацію програм соціально-еконо­мічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здій­сненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням).

 


 

§ 4. Гарантії місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забез­печується системою гарантій, під якими розуміють еконо­мічні, політичні та правові умови і засоби повної і ефекти­вної реалізації територіальними громадами, органами міс­цевого самоврядування завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші правові гарантії місцевого самоврядування отримали закріплення в Конституції Ук­раїни та Законі «Про місцеве самоврядування в Україні».

Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:

-    положення Конституції України про те, що органи мі­сцевого самоврядування не входять до єдиної системи ор­ганів державної влади (ст. 5), а служба в органах місцевого самоврядування  виступає  самостійним   видом   публічної служби (ст. 38);

-    віднесення питань обрання органів місцевого само­врядування, обрання чи призначення посадових осіб міс­цевого самоврядування до повноважень місцевого само­врядування;

-    встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також ви­рішувати  питання,  віднесені  Конституцією та законами України до повноважень органів та посадових осіб місце­вого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом;

-    встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 21) заборона обмежувати права територіаль­них громад на місцеве самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану.

Гарантіями фінансово-економічної самостійності міс­цевого самоврядування є:

-встановлення Конституцією України (ст. 142) матері­альної і фінансової основи місцевого самоврядування;

-  положення Конституції України щодо захисту зако­ном права комунальної власності на рівних умовах з пра­вами власності інших суб'єктів (ст. 13);

-закріплення обов'язків держави фінансувати здійс­нення окремих повноважень органів виконавчої влади, на­даних органам місцевого самоврядування (ст. 143 Консти­туції України) та компенсувати витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами (ст. 67 Закону «Про місцеве само­врядування в Україні»);

-    передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) заборона втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бю­джетів, за винятком випадків, передбачених законом;

-    передбачений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 62) обов'язок держави фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за за­конним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком, гарантувати органам місце­вого самоврядування доходну базу, достатню для забезпе­чення населення послугами на рівні мінімальних соціаль­них потреб;

-передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. ст. 68-70) право органів місцевого самовряду­вання мати позабюджетні кошти, встановлювати місцеві податки і збори, випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери тощо.

Гарантіями захисту прав місцевого самоврядування є:

-  передбачені Конституцією України обов'язковість до виконання на відповідній території актів органів місцевого самоврядування (ст. 144) та судовий порядок захисту права місцевого самоврядування (ст. 145);

-передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання неза­конними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого само­врядування;

-    встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 72) підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам;

-    передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого  самоврядування перед територіальними грома­дами.


Sat, 29 Jan 2011 18:06:57 +0000
Розділ III ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

 

§ 1. Перспективи розвитку місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи в Україні

Одним із центральних питань, що постає в процесі роз­робки концепції адміністративної реформи та її реалізації, є питання про організацію влади на субнаціональних рівнях управління - область, район, місто, район в місті, селище, село. Це питання тісно пов'язане з муніципальною рефор­мою та подальшим розвитком місцевого самоврядування як відносно автономної форми публічної влади, в рамках якої здійснюється управління місцевими і деякими загально­державними (шляхом реалізації делегованих повноважень) справами.

За роки розбудови незалежної Української держави ви­користовувалося кілька принципово відмінних між собою моделей організації влади, які відображали різний ступінь децентралізації влади; починаючи від «радянської» ко­мандно-адміністративної системи прямого державного управління на місцях (до 7 грудня 1990 р.) і закінчуючи спробою запровадити щось на зразок повністю децентра­лізованої «англо-американської» системи (4 лютого 1994 р. -8 червня 1995 р.), за якої на всіх субнаціональних терито­ріальних рівнях управління були ліквідовані органи дер­жавної виконавчої влади загальної компетенції, а їх функції передані виконавчим органам місцевого самовря­дування.

На жаль, всі ці моделі не змогли забезпечити ефектив­ного управління, носили штучний характер і не відповідали реаліям сучасного стану суспільного та економічного жит­тя України. Це обумовлюється такими чинниками:

-    по-перше, конституційне законодавство України три­валий час (до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року) характеризувалося певною нестабільністю, що призводило до перманентних змін у структурі та механізмі управління;

-    по-друге, нові моделі організації влади не мали належ­ного фінансового, матеріального, кадрового, методичного та інформаційного забезпечення;

-по-третє, на всіх територіальних рівнях управління для значної частки управлінського персоналу характерним є небажання відмовитися від командно-адміністративних стереотипів управління;

-  по-четверте, нові моделі управління впроваджувалися в життя шляхом копіювання зарубіжних систем без достат­нього наукового розроблення та ретельного економічного обгрунтування і адаптації до умов і реалій українського суспільства.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. у створені умови для утвердження стабільного конституцій­ного правопорядку, що, в свою чергу, дає можливість по­будови в ході адміністративної реформи демократичної, гнучкої та ефективної системи управління на засадах де­централізації державної влади та значного підвищення ролі місцевого самоврядування у вирішенні питань як місцево­го, так і загальнодержавного значення. В концептуальному плані така система управління має розроблятися та впро­ваджуватися на основі:

1. Втілення у практику державного будівництва визна­чених Конституцією України засад територіальної органі­зації влади, які передбачають поєднання методів прямого державного управління на регіональному рівні (область) зі здійсненням місцевого самоврядування в повному обсязі на низовому територіальному рівні (село, селище, місто), а у віддаленій перспективі - поширення місцевого самовряду­вання шляхом перерозподілу предметів відання та повно­важень між відповідними органами виконавчої влади і ор­ганами місцевого самоврядування, а також і на субрегіо-нальному рівні (район).

2.      Поєднання питань адміністративної та муніципальної реформ з підвищенням  ефективності  механізму  надання громадянам державних і муніципальних послуг та покра­щенням їх якості.

3.      Становлення та утвердження територіальних громад (комун) як первинних суб'єктів місцевого самоврядування.

4.      Політико-правового, кадрового, фінансового, матері­ального, організаційного та інформаційного забезпечення завдань, функцій та повноважень, які реалізуються в сфері місцевого самоврядування.

5.      Чіткого законодавчого розмежування сфер компетен­ції органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та неухильного дотримання на практиці такого розмежування шляхом створення системи належних правових гарантій місцевого самоврядування, що включає становлення адмі­ністративної юстиції в Україні.

6.      Становлення самостійного інституту муніципальної служби (служби в органах місцевого самоврядування) та встановлення чітких взаємовідносин між різними видами публічної служби.

7.      Правового і організаційного забезпечення формуван­ня матеріальних та фінансових основ місцевого самовряду­вання на основі чіткого визначення статусу комунальної власності, внутрішніх та зовнішніх джерел формування мі­сцевих бюджетів та позабюджетних коштів місцевого са­моврядування,  забезпечення самостійності  місцевих бюджетів, розроблення та запровадження механізму фінансо­вого вирівнювання для забезпечення мінімальних соціаль­них стандартів у межах усієї території країни.

8.     Формування механізму державної підтримки розвит­ку місцевого самоврядування та проведення муніципальної реформи.

9.  Стимулювання   локальної   нормотворчості,   впрова­дження статутів територіальних громад.

Безперечно, першочергового значення набуває пробле­ма комуниації, тобто становлення територіальної громади (комуни) - спільноти (а не просто сукупності, як це є фак­тично сьогодні) людей - жителів міста, іншого населеного пункту, об'єднаних спільними проблемами, вирішення яких є їх спільною справою. Вирішення цієї проблеми, в значній мірі буде визначати перспективи розвитку місцево­го самоврядування в Україні, перехід від декларування до реального втілення в життя децентралізованої демократич­ної системи територіальної організації влади, засади якої визначені Конституцією України.

Процес комунізації вимагає розв'язання низки складних завдань.

По-перше, є потреба у конкретизації територіальної основи місцевого самоврядування, що пов'язано із вдос­коналенням системи адміністративно-територіального по­ділу України. Так, сьогодні Україна характеризується на­явністю надзвичайно великої кількості суб'єктів місцевого самоврядування. За станом на 1 жовтня 1998 р. нараховува­лося 446 міст (із них 2 - загальнодержавного, 165 - облас­ного, 279 - районного значення), 908 селищ та 28 841 сіл, тобто 30 195 населених пунктів, територіальні громади яких відповідно до Конституції України можуть самостійно реалізовувати право на місцеве самоврядування. Зрозуміло, що переважна більшість з них не мають і не можуть ство­рити необхідної матеріальної та фінансової основи, яка б належним чином забезпечила виконання завдань та функ­цій, які реалізуються в системі місцевого самоврядування. Навіть враховуючи, що не всі територіальні громади само­стійно реалізують право на місцеве самоврядування (всього функціонує 444 міські, 800 селищних та 10 198 сільських рад), їх кількість у порівнянні з країнами, які вже пройшли процес комунізації, досить значна.

Крім того, існуюча система адміністративно-тери­торіального поділу України передбачає входження одних населених пунктів до меж інших. Наприклад, в межах адміністративних кордонів 83 міст загальнодержавного, обласного та республіканського значення (Автономна Ре­спубліка Крим) знаходяться 36 міст, 218 селищ міського типу, 91 селище та 157 сіл. У межах адміністративних кордонів міст районного значення знаходиться 249 селищ міського типу, близько 1150 селищ та сіл. При цьому зна­чна частина населених пунктів, що входять до інших на­селених пунктів, має власні органи місцевого самовряду­вання.

На жаль, Конституція України не передбачає ради­кальних та ефективних шляхів комунізації. Так, відповід­но до Конституції цей процес може відбуватися через об'єднання територіальних громад, але за умови, що об'єднуються територіальні громади лише сіл і виключно на добровільній основі. В силу цього конституційного об­меження неможливо об'єднати територіальну громаду міста із територіальними громадами міст, селищ та сіл, які розташовані на території цього міста. Єдиний реаль­ний шлях проведення комунізації без внесення змін до Конституції України,-це удосконалення системи адміні­стративно-територіального поділу, примусове об'єднання відповідних населених пунктів, ліквідація самостійного статусу населених пунктів, які включені до складу інших населених пунктів тощо, що автоматично призведе до злиття територіальних громад.

По-друге, комунізація має суттєвий психологічний ас­пект, пов'язаний із формуванням у свідомості жителів населеного пункту їх належності до спільноти, яку утво­рює територіальна громада, вихованням своєрідного міс­цевого патріотизму. Відчуття належності до єдиного соці­ального організму сприятиме активному залученню чле­нів територіальної громади до здійснення місцевого самоврядування, безпосередньої участі у вирішенні пи­тань місцевого значення, тобто до розвитку місцевої де­мократії.

По-третє, сучасний стан законодавчого регулювання питань організації та функціонування місцевого самовря­дування можна оцінити як вкрай незадовільний. Базовий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», галузеві законодавчі акти, які визначають окремі повно­важення органів місцевого самоврядування, виборче за­конодавство належним чином не врегулювали ряд важли­вих питань організації життя територіальних громад, формування і діяльності органів місцевого самоврядуван­ня. Зокрема, це стосується статусу комунальної власності, бюджетних відносин, організації та діяльності органів самоорганізації населення, різних форм безпосередньої участі громадян у здійсненні завдань та функцій місцево­го самоврядування, взаємовідносин органів та посадових осіб місцевого самоврядування з відповідними органами державної влади та їх посадовими особами, організацій­них форм взаємодії різних територіальних громад, їх спів­робітництва з реалізації спільних проектів, статусу муні­ципальних службовців, їх соціального та правового захис­ту тощо.

Неврегульованість цих питань може суттєво ускладнити хід адміністративної та муніципальної реформ. Значну їх частку доцільно регулювати на локальному рівні в рамках нормативних актів, що видаються в системі місцевого са­моврядування в межах повноважень, визначених Консти­туцією та законами України.

Активізація локальної нормотворчості відповідає самій природі місцевого самоврядування і сприятиме зміцненню його правової, організаційної та фінансової автономності. Локальна нормотворчість дозволяє конкретизувати загальні конституційні і законодавчі положення стосовно окремих територіальних громад із врахуванням місцевих традицій і особливостей та ліквідувати (хоча б частково) численні прогалини в сучасній правовій регламентації питань місце­вого самоврядування.

Предметом локальної нормотворчості можуть бути, на­приклад, питання організації роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування, організації місцевих рефе­рендумів, проведення зборів громадян за місцем прожи­вання, порядок колективних та індивідуальних звернень громадян до органів і посадових осіб місцевого самовряду­вання, порядок проведення громадських (публічних) слу­хань, організація громадських робіт, а також питання фор­мування та функціонування системи місцевого самовряду­вання, взаємовідносин її елементів, їх участі у формуванні муніципальної політики та здійсненні функцій місцевого самоврядування.

Серед актів локальної нормотворчості особливе місце займають статути територіальних громад - своєрідні акти їх конституювання. З допомогою статутів територі­альна громада в межах, визначених законом, самостійно визначає систему, структуру і порядок формування вико­навчих органів місцевого самоврядування, схему організа­ції місцевого самоврядування в населеному пункті, взаємо­відносини територіальної громади з окремими територі­альними   колективами.   На   необхідність   широкого   запровадження статутів звернув увагу Президент України Л. Д. Кучма, виступаючи на звітно-виборчих зборах Асоці­ації міст України 25 січня 1997 p.: «Сьогодні значна части­на питань може вирішуватися на локальному рівні, через статутне право в рамках Конституції та законів»1. Питання розроблення статутів територіальних громад набувають особливої ваги у переддень проведення адміністративної та муніципальної реформ в Україні. В умовах недостатнього законодавчого забезпечення реформ статути можуть віді­грати роль своєрідних індикаторів готовності територіаль­них громад, органів місцевого самоврядування самостійно та під свою відповідальність вирішувати складні проблеми реформування управління. Крім того, саме статути могли б відіграти консолідуючу роль в процесі трансформації суку­пності жителів населеного пункту до територіальної грома­ди (комуни).


 

§ 2. Концептуальні засади формування муніципальної реформи в Україні (концепція національної програми муніципальної реформи в Україні)

Загальні положення

Конституція України визначила місцеве самоврядуван­ня, як право громад самостійно вирішувати питання місце­вого значення в межах Конституції і законів України. З ме­тою реалізації положень Конституції та Європейської хар­тії про місцеве самоврядування, до якої приєдналась Україна, які визначають основні принципи організації сис­теми місцевого самоврядування і переходу від централізо­ваних методів керівництва до методів правового, організа­ційно-методичного і фінансового впливу на формування системи місцевого самоврядування, в цій програмі визна­чені основні напрямки муніципальної реформи, що можуть реалізуватися шляхом проведення політики державної під­тримки місцевого самоврядування.

Концепція Програми розроблена на основі Конституції України, законів України, концептуальних положень зако­нодавства про місцеве самоврядування, Європейської Хар­тії про місцеве самоврядування з урахуванням апробації проекту концепції на міжнародному семінарі «Перспективи муніципальної реформи в Україні».

Місцеве самоврядування в Україні спрямовано на реалі­зацію таких завдань:

-    зміцнення основ місцевої демократії;

-    політична структуризація, формування елементів гро­мадянського суспільства на місцевому рівні;

-    створення умов для забезпечення життєвих інтересів, соціального захисту населення, надання йому високоякіс­них послуг;

-    забезпечення захисту та реалізації прав і свобод гро­мадян;

-    сприяння консолідації, культурному й духовному роз­виткові місцевих громад;

-    проведення ефективної політики розвитку сіл, селищ, міст і територій;

-    розвиток ініціативи і самодіяльності населення;

-    підготовка кадрів для муніципальних органів.

Враховуючи роль місцевого самоврядування в політич­ній системі та сучасні умови його становлення, які зміни­лися у зв'язку з прийняттям нової Конституції України, Програма покликана сприяти визначенню і проведенню державної політики щодо місцевого самоврядування.

Цілі і завдання Національної програми

Цілями Національної програми є забезпечення станов­лення і розвитку самоврядування місцевих громад, підви­щення ефективності управління на місцях та на державно­му рівні, розвиток сіл, селищ, міст і територій.

Для досягнення цього необхідно вирішити такі основні завдання:

-     Об'єднати, адаптувати і гармонізувати муніципальні перетворення з іншими структурними складовими процесу реформування українського суспільства, органічно поєд­нуючи їх із реформами (політичною, економічною, конституційною, адміністративною, судовою, військовою, подат­ковою, земельною, житловою тощо), що почались у державі.

-     Створити необхідні умови для процесу муніципаль­них перетворень і формування розвиненої системи місце­вого самоврядування, зокрема:

-    розробити  механізм  комплексного  політико-правового та організаційного забезпечення розвитку місцевого самоврядування, проведення муніципальної реформи;

-   встановити форми взаємодії органів місцевого само­врядування, основані  на принципах сформульованих в Конституції України;

-  створити механізми реалізації економічних (фінансо­вих, майнових, ресурсних) прав місцевого самоврядування, гарантованих Конституцією України.

Принципи реалізації Програми

Вибір форм і методів реалізації Програми здійснено на основі конституційних принципів:

-  додержання прав і свобод захисту законних інтересів громадян;

—  незавдання шкоди - недопущення дій, які обмежують права інших поселень (громад);

-самостійності органів місцевого самоврядування у ви­рішенні питань місцевого значення;

—  самостійності   населення   у   визначенні   структури і принципів діяльності органів місцевого самоврядування;

-державного нагляду за виконанням Конституції і за­конів України органами місцевого самоврядування;

—  державного контролю за виконанням переданих орга­нам місцевого самоврядування законом повноважень органів виконавчої влади та ефективністю використання ресур­сів, що передані для їх здійснення;

-  прав територіальних громад на власні ресурси (місце­вий бюджет, комунальне майно, включаючи землю тощо).

З метою реалізації Програми здійснюються

1.     Організаційне кадрове та правове забезпечення ре­форми. (Формування організаційної структури і механізмів здійснення муніципальної реформи, розробка і прийняття органами державної влади законів та інших законодавчих актів, які регламентують процес перетворень).

2.     Державне спрямування і підтримка процесу муніци­пальної реформи. (Зв'язок муніципальної реформи із за­гальним процесом державотворення, забезпечення збалан­сування державних інтересів з інтересами усіх соціально-політичних груп під час проведення реформи).

3.     Фінансово-економічне   забезпечення   муніципальної  реформи.

4.     Розвиток сіл, селищ, міст і територій. (Муніципальнареформа у сфері земельних відносин, планування територій, містобудування і архітектури тощо).

5.     Дослідження та узагальнення досвіду практики ста­новлення і розвитку місцевого самоврядування.

6.     Визначення на конкурсній основі міст-полігонів му­ніципальної реформи (розробка локальних програм розвитку сіл, селищ, міст і проведення державно-правових експе­риментів на місцевому рівні).

7. Створення потужної електронної мережі інформацій­но-правового та телекомунікаційного забезпечення муні­ципальної реформи в Україні.

Основні етапи здійснення Програми

У Програмі муніципальної реформи доцільно передба­чити два основних етапи її реалізації:

Перший етап передбачає створення «базових» умов для формування місцевого самоврядування, закріплення його правових гарантій, розмежування фінансових і матеріаль­них засобів між центральними і регіональними органами державної влади та органами місцевого самоврядування, початок формування системи правового кадрового та ін­формаційного забезпечення тощо.

Другий етап передбачає здійснення заходів щодо ре­ального становлення системи місцевого самоврядування, проведення муніципальної реформи в Україні.


Sat, 29 Jan 2011 18:28:28 +0000
Частина друга ЗАКОНОДАВСТВО ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ МІСТ

 

Прийнята

Постійною Конференцією Місцевих

і Регіональних Органів Влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18 березня 1992 року

Ми, жителі європейських міст, розуміючи свою відповідаль­ність за стан міст, виявляємо солідарність і беремо на себе зо­бов'язання домагатись забезпечення усім мешканцям міст рівних прав на:

1.      ПРАВОВУ БЕЗПЕКУ - місто повинне бути вільним від злочинності та насильства;

2.  ЕКОЛОГІЧНУ БЕЗПЕКУ - чисте від забруднення повітря, воду і землю, низький рівень шуму, охорону природи та природ­них ресурсів;

3.      РОБОТУ - можливість отримати роботу і цим забезпечити свою особисту фінансову самостійність;

4.  ЖИТЛО - на достатній рівень пропозицій по вибору за до­ступними цінами житла, яке повинне забезпечити нормальне осо­бисте життя;

5.      БЕЗПЕЧНИЙ РУХ — на безперешкодний рух для усіх кори­стувачів вулиці. - міського транспорту, приватних автомобілів, пішоходів та велосипедистів;

6.  ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я - на оточуюче середовище, сприят­ливе для підтримання фізичного і психологічного здоров"я;

7.      СПОРТ І ДОЗВІЛЛЯ - можливість користуватися всіма спортивними спорудами і місцями дозвілля, незалежно від віку, здібностей і матеріального становища своїх мешканців;

8.      КУЛЬТУРУ - можливість займатися різноманітними куль­турними і творчими видами діяльності;

9.      ІНТЕГРАЦІЮ БАГАТЬОХ КУЛЬТУР - коли мирно співіс­нують різноманітні культурні, етнічні та релігійні громади;

10.     ЯКІСНУ АРХІТЕКТУРУ - приємний зовнішній вигляд міста, створюваний шляхом якісної сучасної архітектури і збере­ження історичних споруд;

11.     ГАРМОНІЙНЕ ЖИТТЯ - робота, відпочинок і соціальна активність повинні гармонійно доповнювати один одного;

12.       ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ - в різних демократичних структу­рах і міському управлінні, рівний доступ до засобів масової ін­формації та свободу слова;

13.       ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК - коли органи місцевої вла­ди зобов'язуються постійно дбати про економічне зростання ви­робництва, торгівлі та послуг у місті;

14.       ГАРМОНІЙНИЙ РОЗВИТОК - коли місцева влада прагне досягти рівноваги між економічним розвитком і охороною навко­лишнього середовища;

15.       ПОСЛУГИ І ТОВАРИ - місто, приватний сектор та їх спі­льні підприємства повинні надавати мешканцям міста широкий асортимент якісних товарів та послуг за доступними цінами;

16.       РАЦІОНАЛЬНЕ   ВИКОРИСТАННЯ   ПРИРОДНИХ   РЕ­СУРСІВ - місцеві органи влади повинні використовувати приро­дні ресурси і корисні копалини раціональним і ефективним спо­собом на користь мешканців міста;

17.       РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ - у місті повинні бути ство­рені такі умови для мешканців, які б сприяли досягненню їхнього добробуту та культурного, освітнього, соціального і духовного розвитку особистості;

18.       СПІВРОБІТНИЦТВО МІЖ МІСТАМИ - при якому жите­лі міст мають право на пряму участь у стосунках свого міста з іншими містами;

19.       ФІНАНСОВУ ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ - держава повинна за­конодавче гарантувати органам місцевої влади отримання необ­хідних фінансових ресурсів для здійснення прав, визначених цією Декларацією;

20.  РІВНОПРАВНІСТЬ - місто повинне забезпечити вищена­звані права всім жителям, незалежно від статі, віку, релігії, соці­ального, матеріального і політичного становища, фізичних або психологічних недоліків.


Sat, 29 Jan 2011 18:29:54 +0000
КОНГРЕС МІСЦЕВИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ ВЛАД ЄВРОПИ


Конгрес Місцевих і Регіональних Влад Європи є консульта­тивним органом Ради Європи, який представляє місцеві і регіо­нальні органи самоврядування.

Основи демократії

У 1994 році Комітет Міністрів заснував Конгрес Місцевих та Регіональних Влад Європи (КМРВЄ), який замінив існувавший до того часу орган під назвою Європейська Постійна Конференція Місцевих і Регіональних Влад Європи.

Аналогічно до складу Парламентської Асамблеї Конгрес скла­дається з 239 членів та 239 їх заступників. До нього входять тільки представники, обрані до місцевих або регіональних органів влади, або урядові особи, що несуть відповідальність безпосередньо перед місцевими або регіональними органами влади. До національної делегації повинні входити представники різних адміністративно-територіальних об'єднань кожної країни-члена Ради Європи.

Австрія (6)

Албанія (4)

Андорра (2)

Бельгія (7)

Болгарія (6)

Греція (7)

Данія (5)

Естонія (3)

Ірландія (4)

Ісландія (3)

Іспанія (12)

Італія (18)

Кіпр (3)

Латвія (3)

Литва (4)

Ліхтенштейн (2)

Люксембург (3)

Колишня Республіка

Югославії Македонія (3)

Мальта (3)

Молдова (5)

Структура Конгресу

Конгрес складається з двох палат - Палати місцевих влад і Палати регіонів. Кожна палата раз на два роки обирає Президента і Бюро. Президент Конгресу обирається раз на два роки від кож­ної палати почергово. До Бюро Конгресу входять члени Бюро двох палат і Президент Конгресу.

Постійний Комітет, що складається з представників усіх наці­ональних делегацій, забезпечує роботу Конгресу в перервах між пленарними сесіями.

Конгрес і обидві палати можуть утворювати невеликі робочі спеціальні групи для вивчення конкретних питань, щоб підвищи­ти ефективність та гнучкість роботи.

Конгресу сприяє Секретаріат Ради Європи. Його очолює Ви­конавчий Секретар. КМРВЄ проводить свої пленарні сесії раз на рік у Палаці Європи, в Страсбурзі.

«Спеціально запрошені» і наглядачі

Делегації місцевих і регіональних влад країн не членів, пар­ламенти яких володіють статусом «спеціально запрошених», а також наглядачі від європейських організацій місцевих і регіо­нальних влад, мають право брати участь в роботі сесій з пого­дження Конгресу або його компетентних органів.

Міжрегіональне співробітництво

КМРВЄ схвалив проект Конвенції про зміцнення міжрегіо­нального співробітництва між органами місцевого самоврядуван­ня.

Вирішення нових проблем міст

Європейська Хартія міст запропонувала містам практичні ін­струкції щодо надання їм допомоги у вирішенні актуальних проб­лем керівництва (енергопостачання, безпека і т. ін.).

Мережа центрів підготовки кадрів в Європі

Мережа центрів підготовки кадрів в Європі для органів міс­цевого і регіонального самоврядування була створена з метою зміцнення співробітництва на європейському рівні та навчання практичним навикам та умінням, що є необхідними для роботи органів місцевого самоврядування.

Практична допомога новим демократичним державам

Програма «Місцева демократія» пропонує широке сприяння технічного та законодавчого плану в різних галузях з метою на­дання допомоги країнам Центральної та Східної Європи у реор­ганізації органів місцевого і регіонального самоврядування.

Молодь

Була прийнята Хартія про участь молоді у житті комун та ре­гіонів.

Кампанія за соціальну толерантність

КМРВЄ бере участь в проведенні кампанії та реалізації плану дій Ради Європи по боротьбі з расизмом, ксенофобією, антисемі­тизмом і нетерпимістю.

Телевізійний конкурс на премію «Європа»

Конгрес підтримує конкурс на премію «Європа», який слу­жить для заохочення та пропаганди в європейських країнах різноманітного культурного багатства Європи за допомогою телеві­зійних програм.

Координація політики та децентралізація

Керуючий Комітет Місцевих і Регіональних Влад (ККМРВ) дає можливість урядам обмінюватися досвідом та координувати свою політику в юридичній та інституціональній сферах розвитку місце­вої демократії. Він проводить дослідження місцевих і регіональних структур, з фінансування місцевих влад, транскордонному співробі­тництву. Крім того, він займається розробкою рекомендацій і кон­венцій, які виносяться на затвердження Комітету Міністрів.

40 держав-членів та їх представництво в КМРВЄ

Нідерланди (7)

Німеччина (18)

Норвегія (5)

Об'єднане Королівство (18)

Польща (12)

Португалія (7)

Румунія (10)

Російська Федерація (18)

Сан-Маріно (2)

Словакія (5)

Словенія (3)

Турція(12)

Угорщина (7)

Україна (12)

Фінляндія (5)

Франція (18)

Хорватія (5)

Чеська Республіка (7)

Швейцарія (6)

Швеція (6)

Неофіційний переклад


Sat, 29 Jan 2011 18:37:38 +0000
ХАРТІЯ КОНГРЕСУ МІСЦЕВИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ ВЛАД ЄВРОПИ (КМРВЄ)


(Ухвалена Комітетом Міністрів 14 січня 1994 року на 506-х зборах заступників Міністрів)

Стаття 1

Цілі КМРВЄ визначені у статті 2 Статутної резолюції (94)3 «Про заснування Конгресу місцевих і регіональних влад Європи». Стаття 2 1. КМРВЄ складається з представників, які повинні бути обрані з-поміж тих, хто обіймає виборну посаду в місцевих чи регі­ональних владах, або осіб які. безпосередньо підпорядковані ви­борному місцевому чи регіональному органу.

2.  Членство в КМРВЄ делегації кожної держави-члена має бути таким, щоб забезпечувалось:

а. збалансоване за географічним розподілом представництво представників з територій держав-членів;

б. пропорційне представництво різних видів місцевих та регі­ональних влад держав-членів;

в. пропорційне представництво різних політичних сил органів місцевих та регіональних влад держав-членів;

г. пропорційне представництво жінок і чоловіків з органів мі­сцевих та регіональних влад держав-членів.

3.       Кожна держава-член має право на таку кількість місць в КМРВЄ, яку вона має в Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Кожна держава-член може надсилати таку ж кількість заступни­ків, скільки вона має представників. Заступники можуть бути членами палат, маючи однакові з представниками повноваження.

4.   Регламент і процедура щодо порядку вибору представників до КМРВЄ в однаковій мірі застосовуються і для вибору заступ­ників.

5.       Представники та заступники надсилаються на період двох регулярних сесій КМРВЄ і виконують свої функції до часу від­криття наступної за цим сесії. У випадку смерті або відмови пред­ставника чи заступника, або через втрату ними повноважень, про які йшла мова у викладеному вище параграфі 1, відбувається за­міщення на термін до закінчення мандату попередника, у відпові­дності з тими самими регламентом і процедурою.

Стаття З

1.        Представники та заступники призначаються до КМРВЄ згідно офіційній процедурі, яка існує в кожній державі-члені Ради Європи, і є властивою саме для цієї держави. Кожний уряд пові­домляє Генерального Секретаря Ради Європи про таку процедуру.
Ця процедура має бути схвалена КМРВЄ згідно з принципами, які визначені в його внутрішніх процедурних правилах.

2.        Кожна держава-член, повідомляючи Генерального Секре­таря про склад делегації, визначає тих представників та заступни­ків, хто буде членом Палати місцевих влад, та тих, хто буде чле­ном Палати регіональних влад.

Стаття 4

1.         Міжнародні асоціації місцевих та регіональних влад, які мають консультативний статус при Раді Європи, мають також статус спостерігачів при КМРВЄ. Інші організації можуть, на їхнє прохання, одержати статус спостерігача при КМРВЄ, якщо таке рішення прийме постійна комісія, або одна з палат, відповідно до внутрішніх процедурних правил.

2.         КМРВЄ може надавати статус «спеціального гостя», зва­жаючи на прохання делегацій місцевих та регіональних влад єв­ропейських країн, які не є членами Ради Європи за умови, якщо ці делегації мають такий статус в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Бюро КМРВЄ надає кожній делегації, яка має статус «спеціального гостя», таку ж саму кількість місць, яку ця делега­ція має в Парламентській Асамблеї. Надання повноважень деле­гаціям, які мають статус «спеціального гостя», здійснюється згід­но критеріїв, викладених в статтях 2 і 3.

3. Спостерігачі та члени делегацій, про яких згадується в па­раграфі 2, беруть участь у засіданнях КМРВЄ та його палат з пра­вом виступу, після дозволу на це Президента, але без права голо­су. Інші умови участі в постійній комісії та робочих групах визна­чаються внутрішніми процедурними правилами КМРВЄ .

Стаття 5

1. КМРВЄ збирається на регулярні сесії один раз на рік. Регу­лярні сесії відбуваються в приміщенні штаб-квартири Ради Євро­пи, якщо немає іншого рішення, прийнятого як спільна угода між КМРВЄ або його постійною комісією та Комітетом Міністрів.

2.   Сесії кожної з двох палат передують та/або відбуваються відразу після сесії КМРВЄ. За пропозицією бюро КМРВЄ кожна з палат може проводити інші сесії за попередньою домовленістю з Комітетом Міністрів.

Стаття 6

1. КМРВЄ організовує свою роботу через роботу обох палат: Палати місцевих влад і Палати регіональних влад. Кожна палата складається з такої кількості місць, яке є в розпорядженні у само­му Конгресі.

2.   Кожна палата обирає своє бюро, яке складається з прези­дента палати і шести членів, дотримуючись, по можливості, про­порційного географічного представництва держав-членів. Жодна держава-член не може мати більше одного представника в бюро кожної з палат.

Стаття 7

1.     Завдання постійної комісії забезпечувати послідовність у роботі КМРВЄ та в міжсесійний період діяти від його імені. Ко­місія повинна, зокрема, брати участь в різних напрямках міжуря­дової діяльності Ради Європи.

2.  До складу постійної комісії входять по два представники від кожної національної делегації. В число цих представників мають входити члени бюро КМРВЄ. Держави, які мають предста­вників лише в одній з палат, мають в постійній комісії тільки одне місце.

Стаття 8

1.      Два бюро разом складають бюро КМРВЄ, яке відповідає за підготовку пленарної сесії КМРВЄ і координацію роботи обох палат; йдеться, зокрема, про розподіл питань між обома палата­ми, підготовку бюджету та розподіл бюджетних ресурсів.

2.  Головою бюро КМРВЄ є Президент конгресу, однак він не має права голосу на бюро.

Стаття 9

1. Після розподілу питань між двома палатами згідно статті 8, бюро палати, якій доручено підготовку питання, може створюва­ти спеціальні (ad Hoc) робочі групи з обмеженою кількістю членів (максимум - одинадцять); ця група отримує спеціальні повно­важення (підготовка доповіді, організація конференції, участь у програмі співробітництва або в спеціальній міжурядовій діяльно­сті Ради Європи). Організація роботи спеціальних робочих груп визначається внутрішніми процедурними правилами.

2.   Якщо питання належить до компетенції обох палат, бюро КМРВЄ може спільно з обома палатами утворити змішану робочу групу.

3.       КМРВЄ та обидві його палати відповідно до положень, що визначаються їхніми внутрішніми процедурними правилами, мо­жуть надавати консультації представникам міжнародних асоціа­цій місцевих та регіональних влад, про яких зазначено в статті 4, а також представникам національних асоціацій місцевих та регіо­нальних влад, яких визначають національні делегації. Витрати за участь у таких консультаціях відноситься на рахунок цих органі­зацій або асоціацій.

Стаття 10

1. Всі рекомендації та звернення, які адресовані Комітету Міні­стрів та/або Парламентській Асамблеї, так само як і резолюції, які адресуються всім місцевим та регіональним владам, приймаються під час пленарного засідання КМРВЄ або ж постійною комісією.

2.   Якщо ж одне з питань оцінюється Бюро КМРВЄ як таке, що належить до виняткової компетенції однієї з палат, то:

а. адресовані Комітету Міністрів та/або Парламентській Аса­мблеї рекомендації та звернення у цьому питанні приймаються постійною комісією; якщо в цьому існує необхідність, то отриму­ється думка другої палати, але вже без детального вивчення;

б. резолюції з цього питання, адресовані всім місцевим та ре­гіональним   владам,  які   представляє   ця   палата,   приймаються постійною комісією без детального вивчення.

Стаття 11

Умови, за яких Комітет Міністрів Ради Європи та Парламент­ська Асамблея Ради Європи можуть бути колективно представле­ні під час засідань КМРВЄ або однієї з його палат, а також умови, за яких окремі представники Комітету Міністрів та Парламентсь­кої Асамблеї можуть брати слово для виступу під час роботи кон­гресу чи однієї з його палат, визначаються Комітетом Міністрів після консультацій з КМРВЄ та вносяться в розпорядок роботи конгресу.

Стаття 12

1. КМРВЄ та кожна з палат приймають внутрішні процедурні правила. У цих правилах фіксується:

а. кворум;

б. питання відносно права голосу та необхідної більшості при голосуванні - під цим мається на увазі, що рекомендації та звернення, адресовані Комітету Міністрів та Парламентській Асамб­леї Ради Європи, приймаються більшістю в дві третини від кіль­кості членів, які є присутніми і беруть участь у голосуванні;

в. процедура виборів президента, віце-президента та інших членів бюро;

г. процедура визначення розпорядку дня і оповіщення делега­тів про цей розпорядок;

д. організація роботи у спеціальних (ad Hoc) групах.

2. Крім того, внутрішні процедурні правила КМРВЄ визна­чають терміни та спосіб затвердження представників та їхніх за­ступників і процедуру визначення їхніх повноважень, з посилан­ням, зокрема, на статті 2 та 6 цієї Хартії.

Стаття 13

1. Конгрес обирає свого президента із числа членів, кожної з палат на альтернативній основі, чергуючи представників від кож­ної з палат. Мандат президента дійсний на час двох регулярних сесій.

2.   Кожна палата КМРВЄ обирає з числа своїх членів свого президента,  який  наділяється  повноваженнями  президента  на термін двох регулярних сесій.

Стаття 14

Служби секретаріату КМРВЄ знаходяться на забезпеченні Генерального Секретаря Ради Європи



СТАМБУЛЬСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ З ПРОБЛЕМ ПОСЕЛЕНЬ ЛЮДЕЙ


(Витяг) ЧАСТИНА ПЕРША

1.         Ми,  глави держав, урядів та офіційних делегацій,  які зібрались на конференції об'єднаних націй з проблем поселень людей «Хабітат II» (habitat И) з 3 по  14 червня  1996 року в м. Стамбулі   (Турція),   користуємося   можливістю   підкреслити свою підтримку загальних цілей забезпечення достойним житлом усіх людей та перетворення населених пунктів на безпечніші та більш налаштовані для нормального здорового життя громад, а також створення  в них необхідних умов для справедливості, стабільного розвитку та виробництва. Обговорення двох головних тем конференції - гідне житло для всіх та стабільний розвиток поселень людей в умовах світової урбанізації — було надихнуте
хартією   об'єднаних   націй   та  спрямоване   на   підтвердження існуючих і встановлення нових форм партнерства для діяльності
на міжнародному, національному та місцевому рівнях з метою поліпшення середовища нашого життя, ми повністю поділяємо цілі, засади та рекомендації, зазначені у програмі «Хабітат», і урочисто обіцяємо нашу взаємну підтримку у їх втіленні.

2.    Зважаючи на її невідкладність, ми розглянули проблему триваючого погіршення житлових умов у  поселеннях людей.У той же час ми визнаємо, що великі і малі міста є осередками цивілізації, економічного розвитку, а також соціального, культур­ного, духовного та наукового прогресу. Ми повинні більш повно використовувати можливості, що надають нам наші поселення,і зберегти їхню розмаїтість та своєрідність для сприяння зміцнен­ню солідарності між нашими народами.

3.      Ми підтверджуємо свої зобов'язання щодо сприяння під­вищенню життєвого рівня в умовах більшої свободи для всього людства. Ми згадуємо першу Конференцію Об'єднаних Націй з питань поселень людей, яка відбулася у м. Ванкувері (Канада), святкування Міжнародного року житла для бездомних, а також Глобальну стратегію забезпечення житлом до 2000 р. Кожна з цих подій стала вагомим внеском у поглиблення розуміння проблем людських поселень у всьому світі і закликала до дій у справі до­сягнення повної забезпеченості всіх людей достойним житлом. Порядок  денний  останніх  всесвітніх   конференцій  Об'єднаних Націй, зокрема, Конференції Об'єднаних Націй з питань навко­лишнього середовища та розвитку, всебічно відображає проблеми досягнення справедливого миру, правосуддя та демократії, побу­дованих на основі економічного, соціального розвитку та охорони навколишнього середовища як взаємопов'язаних і взаємозміцнюючих складових частин стабільного розвитку. Ми прагнули об'єднати підсумки цих конференцій в програмі «Хабітат».

4.  Для покращання якості життя в поселеннях людей ми по­винні боротися з погіршенням його умов, яке в більшості випад­ків, особливо в країнах, що розвиваються, досягло кризових пропорцій. У зв'язку з цим ми повинні серед інших всебічно розгля­нути такі  проблеми,  як  нежиттєздатні  моделі  споживання  та виробництва,  особливо  в  індустріалізованих  країнах;   нераціо­нальні зміни серед населення, включаючи його структуру та роз­поділ; в першу чергу, необхідно звернути увагу на тенденцію до надмірної його концентрації, а також такі явища, як бездомність, зростання злиднів, безробіття, соціальна ізоляція, нестабільність сім'ї, недостатні ресурси, брак основної інфраструктури, послуг та відповідного планування, зростання злочинності та насильства, погіршення умов навколишнього середовища та підвищена ураз­ливість від різних нещасть.

5.      Випробування, які постають перед поселеннями людей, но­сять глобальний характер, але окремі країни та регіони також стикаються зі специфічними проблемами, які вимагають специфі­чних рішень. Ми усвідомлюємо необхідність інтенсифікації на­ших зусиль та співпраці для покращання умов життя у великих та малих містах, селах у всьому світі, особливо в країнах, що розви­ваються, де ситуація особливо тяжка, а також у країнах з перехід­ною економікою. У цьому зв'язку ми визнаємо, що глобалізація світової економіки надає широкі можливості та шляхи для процесу розвитку, але також ставить проблеми ризиків і невизначеності; досягненню мети програми «Хабітат» сприятимуть такі фактори, як позитивні дії в сфері фінансування розвитку, зовнішнього боргу, міжнародної торгівлі та передачі технологій. Наші міста повинні стати осередками, де людські істоти будуть проходити свій життє­вий шлях у гідності, доброму здоров'ї, безпеці, щасті та надії.

6.      Сільські та міські райони взаємозалежні у своєму розвитку. Як додаток до поліпшення міського життєвого середовища ми також повинні працювати над розширенням адекватної інфраст­руктури, сфери обслуговування та наданням можливостей для працевлаштування у сільських районах для збільшення їхньої привабливості, розвивати інтегровану мережу поселень і звести до мінімуму міграцію у міста населення сільських районів. Особ­ливої уваги потребують малі та середні за міста.

7.      Оскільки людина є головним об'єктом нашої турботи в ас­пекті стабільного розвитку, вона являється основою для наших дій у впровадженні програми «Хабітат». Ми визнаємо особливі потреби жінок, дітей та молоді у надійних, здорових і безпечних умовах життя. Ми сконцентруємо наші зусилля на викоріненні злиднів та дискримінації, підтримці та захисті прав людини і ос­новних свобод для всіх, забезпеченні таких головних потреб лю­дини, як освіта, харчування, охорона здоров'я протягом усього її життя і, особливо, достойне житло для всіх. У зв'язку з цим ми зобов'язуємося поліпшувати умови життя в поселеннях людей шляхами, які відповідають місцевим потребам та реаліям, і усві­домлюємо необхідність звернутися до тенденцій світової еконо­міки, соціального життя та охорони навколишнього середовища, щоб забезпечити створення кращих життєвих умов для всіх лю­дей. Ми також забезпечимо повноцінну та рівноправну участь усіх жінок та чоловіків, активну участь молоді в політичному, економічному та соціальному житті. Ми будемо сприяти наданню повноцінного доступу людям з фізичними вадами, а також стате­вого рівноправ'я для участі в політичних акціях, програмах та проектах з питань житла та життєздатного розвитку поселень лю­дей. Ми заявляємо це, насамперед, згадуючи більш як один мі­льярд людей, які живуть в абсолютних злиднях, та тих, що нале­жать до уразливих та неблагополучних груп населення, зазначе­них у програмі «Хабітат».

8.      Ми знову підтверджуємо наше зобов'язання щодо повної та послідовної реалізації права  на достойне  житло,  передбачене міжнародними актами. У зв'язку з цим ми будемо прагнути акти­вної участі наших громадських, приватних та неурядових партне­рів на всіх рівнях у забезпеченні правової охорони володіння майном, захисту від дискримінації, рівноправного доступу до по­сильного та достойного житла для окремих осіб та їх сімей.

9.      Ми будемо працювати над збільшенням матеріальної під­тримки будівництва житла, вартість якого була би в розумних межах, шляхом надання можливості ринковим структурам ефек­тивно працювати при їх відповідальному ставленні до соціальних аспектів та навколишнього середовища, полегшення доступу до землі та кредитів, а також допомоги тим, хто не має можливості брати участь у діяльності на ринках житла.

10.  Для збереження навколишнього середовища у всьому світі та поліпшення якості життя в наших населених пунктах, ми зо­бов'язуємося   застосовувати   раціональні   моделі   виробництва, споживання, перевезень та розвитку поселень, запобігання забрудненню   навколишнього   середовища,   урахування   пропускної спроможності екосистем та збереження ресурсів для наступних поколінь. У зв'язку з цим ми будемо співпрацювати в дусі гло­бального партнерства для збереження, захисту, відновлення здо­ров'я та цілісності екосистеми Землі. Враховуючи різну роль країн у занепаді навколишнього середовища, ми підтверджуємо принцип загальної, але диференційованої відповідальності. Ми також усвідомлюємо, що повинні діяти за принципом запобіжно­го підходу, який буде широко застосовуватися відповідно до мо­жливостей окремих країн. Ми також сприятимемо середовищам здорового життя, особливо в справі забезпечення достатньою кількістю безпечної води та ефективної переробки відходів.

11. Ми будемо сприяти збереженню, відновленню та утри­манню будинків, пам'ятників, відкритих площ, ландшафтів та архітектурних планів населених пунктів, які мають історичну, культурну, архітектурну, природну, релігійну та духовну цінність.

12.     Ми затверджуємо стратегію можливостей та принцип пар­тнерства і участі, як найбільш демократичний та ефективний під­хід до реалізації наших зобов'язань. Визнаючи місцеві влади як наших найближчих партнерів, і, що суттєво, у впровадженні про­грами «Хабітат», ми повинні, в межах правового поля кожної з країн, сприяти децентралізації через демократичні місцеві влади і працювати над зміцненням їхніх фінансових та інституційних можливостей відповідно до умов кожної країни при забезпеченні їхньої прозорості, відповідальності та здатності реагувати на по­треби людей, що є ключовими вимогами до урядів на всіх рівнях. Ми також розширимо наше співробітництво з  парламентаріями, приватним сектором, профспілками, неурядовими та іншими гро­мадськими організаціями, належним чином поважаючи їхню ав­тономію. Ми також посилимо роль жінок та будемо заохочувати корпоративні інвестиції приватного сектора при відповідальному відношенні з боку його представників до соціальної сфери та нав­колишнього середовища. Дії на місцевому рівні повинні керува­тися та стимулюватися локальними програмами на основі Про­грами 21 (Agenda 21)- загальної програми «Хабітат» чи будь-якої іншої еквівалентної програми, з урахуванням досвіду всесвітньо­го співробітництва,  започаткованого  в Стамбулі  Всесвітньою Асамблеєю міст та місцевих влад, без упереджень щодо націо­нальних політичних орієнтацій, цілей, пріоритетів та програм. Стратегія можливостей включає відповідальність урядів за запро­вадження спеціальних заходів щодо людей, які відносяться до неблагополучних та уразливих груп населення, коли це потрібно.

13.     Оскільки впровадження програми «Хабітат» потребувати­ме відповідного фінансування, ми повинні мобілізувати фінансові ресурси на національному та міжнародному рівнях, включаючи нові та допоміжні кошти з усіх джерел - багатосторонніх, двосто­ронніх, фомадських та приватних. У зв'язку з цим ми повинні
полегшити умови для будівництва потужностей і сприяти передачі відповідних технологій та ноу-хау. Більше того, ми знову й знову повертаємося до зобов'язань, які були взяті нами на останніх кон­ференціях Об'єднаних Націй, особливо тих, що відображені в Про­грамі 21 і стосуються фінансування та передачі технологій.

14.      Ми впевнені, що повне та ефективне здійснення програ­ми  «Хабітат»  потребуватиме  посилення  ролі та розширення функцій Центру Об'єднаних Націй з проблем поселень людей (Habitat), зважаючи на необхідність для Центру зосередитись на чітко визначених, грунтовно розроблених завданнях та стратегі­чних питаннях. У зв'язку з цим ми урочисто обіцяємо нашу під­тримку для успішного втілення в життя програми «Хабітат» та її глобального  плану дій.  Що стосується здійснення  програми «Хабітат», то ми цілком визнаємо внесок, зроблений планами дій на регіональному та національному рівнях, підготовлених на цю Конференцію.

15.      Ця Конференція в Стамбулі започатковує нову еру спів­робітництва, культури та солідарності. Оскільки ми входимо до двадцять першого століття, то пропонуємо позитивне бачення життєздатних поселень людей, відчуття надії на наше спільне майбутнє і закликаємо приєднатися до дійсно гідного та прива­бливого завдання, яким є спільне будівництво світу, де кожний зможе жити в безпечному домі з обіцянням того, що він прожи­ве пристойне життя в самоповазі, доброму здоров'ї, безпеці, щасті та надії. ...

Переклад здійснено відділом міжнародних їв 'язків Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України. 26.02.99


Просмотров: 2768
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Гражданское право. В 2 томах. Том 2
Гражданское право. В 2 томах. Том 2
Книга является вторым томом двухтомного учебника и посвящена отдельным видам обязательств, урегулированным частью второй Гражданского кодекса РФ. Рассматриваются также наследственные права и интеллектуальная собственность. Особое внимание уделяется институтам, которые наиболее тесно связаны с рыночными отношениями (договоры купли-продажи, аренды, перевозки, расчеты, кредитование). Используются решения и разъяснения высших судебных органов Российской Федерации.
Учебник написан в соответствии с программой курса "Гражданское право" в высших юридических учебных заведениях.
Нормативные акты приводятся по состоянию на конец июля 2006 года.

Предназначен для студентов и преподавателей юридических, экономических и технических вузов, а также лиц, получающих второе образование, и студентов средних специальных учебных заведений....

Цена:
529 руб

 Криминология. Учебник для бакалавров
Криминология. Учебник для бакалавров
В предлагаемом учебнике последовательно рассмотрены преступность, ее причины и условия; методология и методы криминологических исследований; личность преступника и потерпевшего; основные направления и особенности предупредительной деятельности. В Особенной части учебника представлены наиболее опасные и проблемные виды преступности с анализом их современного состояния, динамики, тенденций. В настоящем издании учтено новейшее законодательство, приводятся необходимые статистические данные.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов и факультетов, практических работников правоохранительных органов....

Цена:
519 руб

Н. Г.Деменкова, М. С. Игнатова, И. Ю. Стариков Административное право в схемах и таблицах
Административное право в схемах и таблицах
Настоящее учебное пособие составлено на базе обобщенного научного и учебного материала с использованием нормативных актов, содержащих административно-правовые нормы. Материал излагается в удобной для понимания и запоминания форме - в виде схем и таблиц - и предназначен для систематизации полученных знаний, а также быстрой и качественной подготовки к семинарским занятиям, зачетам, экзаменам. Пособие предназначено для магистров, бакалавров, специалистов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов. Содержание и структура учебного пособия соответствуют требованиям Государственного образовательного стандарта высшего профессионального образования. Издание подготовлено по состоянию законодательства на февраль 2011 г....

Цена:
185 руб

 Институт несостоятельности (банкротства) в таблицах и схемах. Учебно-практическое пособие
Институт несостоятельности (банкротства) в таблицах и схемах. Учебно-практическое пособие
В учебном пособии в форме структурированных схем и таблиц рассматриваются цели и роль института несостоятельности (банкротства) в рыночной экономике. Исследуются понятие, критерии и признаки несостоятельности (банкротства),основания и порядок инициирования дела о банкротстве, субъектный состав отношений несостоятельности (банкротства), процедуры несостоятельности (банкротства). Анализируются особенности несостоятельности (банкротства)особых категорий должников, таких как: граждане, градообразующие, стратегиче­ские предприятия, субъекты естественных монополий, сельскохозяйственные организации, финансовые организации, кредитные организации и т.д.

Данное пособие может быть рекомендовано бакалаврам, магистрантам и аспирантам, специализирующимся в области юриспруденции и экономики, а также практикующим специалистам в сфере несостоятельности (банкротства)....

Цена:
636 руб

Н. Ю. Круглова Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
В учебнике рассматривается современный правовой механизм управления производственно-хозяйственной деятельностью предприятий различных организационно-правовых форм. Особое внимание уделяется регулированию правоотношений, возникающих в процессе создания, реорганизации и ликвидации юридических лиц, в процессах внутренней организационно-экономической деятельности фирм. В книге рассмотрены и другие важные правоотношения, возникающие в процессе производственно-хозяйственной деятельности между субъектами хозяйствования, что позволит студентам наиболее полно освоить сущность правовых институтов и норм предпринимательской деятельности и более эффективно использовать в своей практической работе механизмы хозяйственных правоотношений....

Цена:
990 руб

Н. Ю. Ерпылева Международное частное право. Учебник
Международное частное право. Учебник
В учебнике комплексно исследуются важнейшие отрасли и институты международного частного права (МЧП). Автор анализирует их с позиции правового регулирования в российском законодательстве и международных договорах, применяя сравнительно-правовой метод. Это позволяет определить взаимосвязь и взаимовлияние таких источников МЧП, как национальное законодательство и международный договор, в условиях глобализации и интернационализации экономических отношений различных хозяйствующих субъектов. Материал изложен в соответствии с программой дисциплины «Международное частное право», утвержденной Федеральным государственным образовательным стандартом высшего профессионального образования. Помимо общих вопросов о предмете, методах, субъектах и источниках МЧП, собственности и интеллектуальной собственности, а также коллизионных нормах как основе правового регулирования международных частных отношений, в учебнике рассматриваются основные отрасли МЧП: международное коммерческое право, международное транспортное право, международное расчетное право, международный гражданский процесс, международный коммерческий арбитраж.

Для студентов и аспирантов, обучающихся по специальности «Юриспруденция», преподавателей, практикующих юристов, а также всех тех, кто интересуется проблематикой международного частного права....

Цена:
479 руб

П/р Степанова С.А. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 4
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Учебно-практический. К части 4
Настоящее учебное пособие необычно. Основной материал, необходимый для изучения полного курса гражданского права, сосредоточен в приводимом тексте Гражданского кодекса Российской Федерации. Авторы стремились не пересказывать нормы закона, а выделениями, выносками, краткими вспомогательными комментариями и разъяснениями помочь обучающимся овладеть первоначальными цивилистическими знаниями. В комментарии представлены не только основные достижения отечественной юридической науки, но и немалое число судебных актов, иллюстрирующих положения Гражданского кодекса.
Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

Для студентов, аспирантов, преподавателей высших юридических и неюридических учебных заведений, практикующих юристов, а также всех, кому необходимо получить основную информацию о статьях Гражданского кодекса Российской Федерации, и всех, кто интересуется вопросами гражданского права....

Цена:
269 руб

 Краткий курс по гражданскому праву. Часть 1. Учебное пособие
Краткий курс по гражданскому праву. Часть 1. Учебное пособие
Настоящее издание представляет собой учебное пособие, подготовленное в соответствии с Государственным образовательным стандартом по дисциплине "Гражданское право". Материал изложен кратко, но четко и доступно, что позволит в короткие сроки успешно подготовиться и сдать экзамен или зачет по данному предмету.

Издание предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
72 руб

 Общая теория права и государства. Учебник
Общая теория права и государства. Учебник
Учебник написан с учетом современных научных позиций и требований подготовки специалистов юридического профиля высшей квалификации. Он охватывает как традиционные, так и новые проблемы теории права и государства. К числу новых можно отнести темы, посвященные основным понятиям о праве и государстве, соотношению права и государства, относительной самостоятельности государства и права, роли права и государства в обеспечении социального мира и согласия, социальной безопасности, экономического развития и т.д. Настоящее издание переработано с учетом высказанных читателями пожеланий, существенно дополнено новейшим учебным материалом и новыми темами. Особое внимание уделено теориям правового, социального, полицейского и имперского государства. Учебник отличается оригинальной подачей материала.

Для студентов юридических факультетов университетов, правовых академий и других юридических учебных заведений....

Цена:
1169 руб

Б. М. Генкин Организация, нормирование и оплата труда промышленных предприятиях. Учебник
Организация, нормирование и оплата труда промышленных предприятиях. Учебник
Изложены основные понятия теории трудовых процессов, методы их анализа и оптимизации, методики расчета норм труда в различных производствах, системы заработной платы, принципы управления трудовыми процессами и отношениями на предприятиях. Учебник предназначен для студентов вузов, обучающихся по направлениям "Менеджмент", "Экономика", "Управление персоналом", а также по техническим специальностям....

Цена:
1098 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования