СМИ Законы РФ
Юр.книга В.Ф. Погорілко, В.Л. Федоренко Конституційне право Украiни

Mon, 13 Jun 2011 15:37:59 +0000
ЗМІСТ


ПЕРЕДМОВА

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
1. Поняття конституційного права
2. Предмет і метод конституційного права
3. Принципи конституційного права України
4. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 2. СИСТЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
1. Поняття системи конституційного права та її складові елементи
2. Інститути конституційного права України
3. Норми конституційного права
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 3. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
1. Поняття джерел конституційного права України
2. Види джерел конституційного права
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 4. КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ
1. Поняття Конституції України
2. Історія Конституції України 1996 р.
3. Структура, система та функції Конституції України
4. Правова охорона Конституції України
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 5. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
1. Поняття та склад конституційно-правових відносин
2. Суб'єкти конституційно-правових відносин
3. Об'єкти конституційно-правових відносин
4. Юридичні факти в конституційно-правових відносинах
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 6. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1. Поняття конституційно-правової відповідальності
2. Види конституційно-правової відповідальності
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 7. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
1. Загальна характеристика конституційного ладу України
2. Конституційні основи державного ладу України
3. Конституційні основи суспільного ладу України
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
1. Громадянство України і статус іноземців в Україні
2. Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні
3. Громадянські права і свободи людини і громадянина в Україні
4. Політичні права і свободи громадян України
5. Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні
6. Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні
7. Культурні права і свободи людини і громадянина в Україні
8. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні
9. Обов'язки людини і громадянина в Україні
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 9. ФОРМИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ
1. Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні
2. Вибори в Україні
3. Референдуми в Україні
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 10. ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ - ЄДИНИЙ ОРГАН ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
1. Поняття Верховної Ради — парламенту України
2. Склад і структура Верховної Ради України
3. Функції та повноваження Верховної Ради України
4. Основні форми роботи Верховної Ради України
5. Законодавчий процес в Україні
6. Народні депутати України
7. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 11. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента
2. Становлення інституту президента в Україні
3. Порядок виборів Президента України
4. Функції та повноваження Президента України
5. Підстави дострокового припинення повноважень Президента України
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 12. ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
1. Поняття органів виконавчої влади та їх система
2. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади України
3. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
4. Місцеві органи виконавчої влади
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 13. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
1. Поняття Конституційного Суду України
2. Порядок формування Конституційного Суду України
3. Функції та повноваження Конституційного Суду України
4. Структура та організація (порядок) діяльності Конституційного Суду України
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 14. СУДИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ В УКРАЇНІ
1. Поняття судів загальної юрисдикції та їх види
2. Функції та повноваження судів загальної юрисдикції
3. Основні засади судочинства в Україні
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 15. ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
1. Поняття прокуратури України
2. Функції та повноваження прокуратури України
3. Акти органів прокуратури
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 16. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
1. Поняття територіального устрою України
2. Система адміністративно-територіального устрою України
3. Автономна Республіка Крим - територіальна автономія у складі України
Запитання для самоконтролю


РОЗДІЛ 17. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
1. Поняття місцевого самоврядування
2. Система та функції місцевого самоврядування в Україні
3. Організаційно-правові форми місцевого самоврядування в Україні
4. Гарантії місцевого самоврядування в Україні
Запитання для самоконтролю


Mon, 13 Jun 2011 15:41:40 +0000
ПЕРЕДМОВА

 

Світлій пам'яті видатного українського конституціоналіста

професора Віктора Федоровича Погорілка (1938—2006)

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Автономна Республіка Крим - АРК

Кодекс адміністративного судочинства України - КАСУ

Кодекс України про адміністративні правопорушення - КУпАП

Кримінальний кодекс України - ККУ

Центральна виборча комісія - ЦВК

 

Конституційне право України є провідною галуззю національного права й регулює найбільш важливі суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням прав і свобод людини, реалізацією публічної влади народом України, державою та територіальними громадами. Складність новітнього конституційного процесу в 2005-2009 роках в Україні та нагальна потреба в системному удосконаленні Конституції України засвідчує об'єктивну потребу в оволодінні відповідною навчальною дисципліною студентами, курсантами і слухачами вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації як юридичних, так і неюридичних спеціальностей. З огляду на це, запропонований Вашій увазі підручник має універсальний характер, прийнятний для студентів різних форм навчання.

У ньому, насамперед, висвітлюються питання теорії конституційного права: предмет і метод відповідної галузі права, її система і структура, джерела конституційного права, конституційні правовідносини та конституційно-правова відповідальність. Важливим є й розділ присвячений теорії та історії Конституції України, а також питанням перспектив її удосконалення. Заторкуються основні новації в сфері конституційно-правової науки й освіти, зокрема, запровадження нового паспорта наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право".

Пріоритетна увага в цьому підручнику приділяється, звичайно, особливій частині конституційного права України: основам конституційного ладу, зокрема конституційним основам державного і суспільного ладу; правам і свободам людини: громадянським, політичним, економічним, соціальним, культурним, екологічним, інформаційним та іншим, а також формам безпосередньої реалізації народовладдя - виборам, референдумам тощо.

Висвітлюються питання, присвячені конституційним основам організації та діяльності органів державної влади, зокрема органам законодавчої, виконавчої і судової влади. Викладаються конституційні основи організації та діяльності Верховної Ради - парламенту України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів виконавчої влади. Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції, органів прокуратури тощо.

У підручнику також висвітлюються конституційно-правові аспекти адміністративно-територіального устрою України, Автономної Республіки Крим та питання конституційних основ місцевого самоврядування в Україні, зокрема статусу територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування - місцевих рад, їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів та органів самоорганізації населення.

Таким чином, пропонований Вашій увазі підручник містить системний виклад навчального матеріалу, відповідає основним вимогам сучасних навчальних програм з навчальної дисципліни "Конституційне право України", поєднує як традиційні, так і нові погляди на конституційно-правову реальність, висвітлює теоретичні та практичні, матеріальні та процесуальні, типові та колізійні питання національного конституційного права, конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності.

Така система підручника та його основні положення виправдали своє навчально-методичне призначення. Підтвердженням цьому, зокрема, є удостоєння першого видання підручника Премією імені Ярослава Мудрого 2007 року. Разом із тим, бурхливий розвиток сучасних конституційних процесів в Україні, подальший генезис відповідної галузевої науки і вдосконалення системи конституційного законодавства України об'єктивно зумовили нагальну потребу в підготовці другого, переробленого та доопрацьованого видання цього підручника, з метою приведення його конституційно-правових реалій і вимог сьогодення.

Підготовка цього видання підручника вмотивована передусім прагненням до вшанування світлої пам'яті видатного українського правознавця, одного з фундаторів сучасного українського конституціоналізму професора Віктора Федоровича Погрілка (1938-2006) та продовженням традицій заснованої ним юридичної школи досліджень актуальних проблем конституційного права та місцевого самоврядування.

В основу цього переопрацьованого видання підручника, окрім наукових здобутків вітчизняної конституційно-правової думки і практики викладання в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, покладено досвід практичної нормопроектної та експертно-правової роботи автора на чолі Департаменту конституційного та адміністративного права Міністерства юстиції України в 2008-2009 роках. Керівники і співробітники цього Департаменту, мої колеги, стали першими і найбільш об'єктивними рецензентами і критиками пропонованого Вашій увазі підручника.

Директор Департаменту конституційного

та адміністративного права

Міністерства юстиції України,

кандидат юридичних наук, доцент,

заслужений юрист України


Mon, 13 Jun 2011 15:49:57 +0000
РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

 

1. Поняття конституційного права

У всіх системах права і правових системах країн світу конституційне право як галузь права вважається, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Це властиво і системі права України.

Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'язані з ними найважливіші суспільні відносини.

На сьогодні в науці конституційного права існують різні, часто суперечливі визначення конституційного права як галузі права, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу. В різних державах, поряд із поняттям "конституційне право" поширене поняття "державне право", а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.

Поняття "конституційне право" і "державне право" почали вживатися вченими-правознавцями у Великій Британії, США, Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної Америки фактично одночасно, у XIX ст. З часом проблема назви "державне право" чи "конституційне право" стала настільки традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і посібників включені відповідні підрозділи.

Щодо дискусій про співвідношення термінів "конституційне право" та "державне право", то їх застосування в юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни обумовлюється: 1) предметом правового регулювання цієї галузі права-поняття "конституційне право" вживається в державах, де сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює всі найважливіші суспільні відносини у всіх сферах суспільного і державного ладу; 2) методом правового регулювання цієї галузі права - для державного права характерним є застосування виключно імперативного, субординаційного методу; тоді як у конституційному праві імперативний метод використовується в органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн. Сьогодні термін "державне право" традиційно використовується в країнах, де здавна існує розвинений конституційний лад - Австрії, Португалії, Німеччині, Швейцарії та ін. Водночас поняття "конституційне право", привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, вживається в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана, Малі та ін.).

Застосування терміна "конституційне право" в національній правовій системі є цілком об'єктивним і закономірним і найбільш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як у державі, так і в суспільстві, а Конституція України визнається однією із найвищих цінностей суспільства і держави. До того ж народ України вважається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритетним суб'єктом конституційного права, тому поняття "державне право" є некоректним, оскільки призводить до штучного роз'єднання предмета цієї галузі права: якщо є "державне право", то має існувати й "народне право".

В Україні провідні вчені-конституціоналісти (М. І. Козюбра, О. Л. Копиленко, В. Ф. Мелащенко, В. Ф. Погорілко, В. М. Шаповал, Л. П. Юзьков та Ін.) розуміють під поняттям конституційного права України провідну галузь національного права, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну І функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування.

Отже, конституційне право України - це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічних соціальній, культурні (духовній) та інших сфеpax життя та діяльності суспільства і держави.

Як і кожній іншій галузі національного права, конституційному праву України властиві певні ознаки, притаманні для всієї національної системи права: нормативність; формальна визначеність; спрямованість на досягнення певного правового результату; можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. До того ж конституційне право України, як й інші галузі національного права, знаходить продовження і логічне завершення у відповідній юридичній науці та системі навчальних дисциплін. Такі ознаки конституційного права України слід відносити до загальних.

Поряд із загальними ознаками конституційному праву України властиві й спеціальні ознаки, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права:

1. Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний з публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

2. Конституційне право України має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу. Ці відносини пов'язані з основами суспільного і державного ладу; правовим статусом людини; формами безпосередньої демократії: організацією і діяльністю органів державної влади; основами місцевого самоврядування; правовою охороною Конституції України; національною безпекою та обороною України тощо.

3. Конституційне право України має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права. Сучасному конституційному праву України властиві як імперативні, так і диспозитивні методи правового впливу на найважливіші політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) суспільні відносини. Хоча імперативно-владний метод залишається домінуючим у конституційному праві, але в останній час зростає й роль диспозитивних методів.

4. Конституційне право України має досить розгалужену систему. Ця система представлена такими елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права. При цьому окремі основні інститути конституційного права на сьогодні набули властивостей підгалузей права - гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

5. Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України - Конституція України 1996 р. – є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України загалом.

6. Функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України - політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші тісно пов'язані з ними сфери.

7. Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин. Фактично учасниками конституційно-правових відносин є майже всі суб'єкти національного права. Але найголовнішим, пріоритетним суб'єктом конституційного права є народ України, що врешті й визначає сутність цієї галузі права: конституційне право України - це, передусім, право Українського народу.

8. Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм. Окрім галузевої конституційно-правової відповідальності, порушення норм конституційного права України має наслідком настання інших видів публічно-правової відповідальності - кримінальної, адміністративної та дисциплінарної.

9. Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України загалом. Ця галузь права виступає стрижнем національної системи права, а оскільки система права є головним елементом правової системи, то можна стверджувати, що конституційне право одночасно є й найважливішою складовою правової системи України.

10. Конституційне право України відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизнаною соціальною цінністю (благом). так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак. До того ж на сьогодні конституційне право України виступає одним із основних чинників консолідації громадянського суспільства й розбудови демократичної, соціальної, правової держави.

 


 

2. Предмет і метод конституційного права

Предмет будь-якої галузі права визначається якостями суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Для конституційного права України також властиве особливе коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регулювання.

У вітчизняній конституційно-правовій науці проблема предмета відповідної галузі права тривалий час залишалася малодослідженою. В. Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні дослідив питання предмета конституційного права й запропонував розуміти під цією категорією "...суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення основ повновладдя народу України"3. Ці відносини В. Ф. Мелащенко поділяв на чотири групи (блоки):

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народний суверенітет.

2. Відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу.

3. Відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави (діяльний, "робочий" аспект держави).

4. Відносини, що визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою.

На думку Ю. М. То дики, предметом конституційного права України є, передовсім, суспільні відносини: встановлення, передачі, реалізації державної влади, її розділення і розподілу між органами влади й іншими політичними структурами; встановлення меж державної влади, гарантії прав і свобод громадян. При цьому, на думку Ю. М. Тодики, специфіка предмета конституційного права полягає в тому, що його норми регламентують суспільні відносини, які складаються у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній. Схожі точки зору щодо сутності та змісту предмета конституційного права висловлюють й інші вітчизняні вчені-конституціоналісти.

Узагальнюючи погляди вчених-конституціоналістів щодо предмета конституційного права, можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні. У першу чергу, це-суспільні відносини, пов'язані з основами конституційного ладу України; конституційно-правовим статусом людини і громадянина; формами безпосередньої демократії; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади і Президента України, контрольно-наглядових й інших органів державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною України.

Переважна більшість суспільних відносин, які є предметом конституційного права, мають політичний характер. Але не всі суспільні відносини, що мають політичний характер, підлягають конституційно-правовому регулюванню. Зокрема, не можуть бути віднесені до предмета конституційного права суспільні відносини, що пов'язані з внутрішньопартійною діяльністю, внутрішньорганізаційними питаннями діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Предметом конституційного права України є лише ті суспільні відносини політичного характеру, що пов'язані зі здійсненням політичного влади основними суб'єктами володарювання - народом України, державою, суб'єктами місцевого самоврядування. Конституційні процесуальні відносини, що не пов'язані безпосередньо зі здійсненням влади у суспільстві та держав та не визначені положеннями чинної Конституції України, не можуть бути віднесені до предмета національного конституційного права.

Водночас конституційне право України регулює значне коло суспільних відносин неполітичного характеру. Це найважливіші суспільні відносини економічного, суспільного, культурного (духовного, ідеологічного), екологічного характеру. Предметом конституційного права, зокрема, виступають суспільні відносини, пов'язані з економічними, соціальними, культурними та екологічними правами і свободами людини і громадянина, формами власності, національними відносинами, відносинами в галузі освіти, науки та культури, екологічними відносинами тощо.

Суспільні відносини, що є предметом конституційного права, можна виділити зпоміж інших суспільних відносин за певними ознаками (критеріями). Вони характеризуються наявністю горизонтальних чи вертикальних відносин між суб'єктами конституційного права; характерним колом суб'єктів суспільних відносин, що дозволяє ідентифікувати такі відносини як конституційно-правові; об'єктами відносин, що є конституційними цінностями (благами); способами та засобами здійснення цих відносин і, найголовніше, важливістю цих відносин для суспільства і держави.

Важливість суспільних відносин, що слід віднести до предмета конституційного права, визначається не часом та місцем їх виникнення, існування та припинення, а насамперед визнанням тих чи інших явищ політичного, економічного, соціального, культурного (духовного, ідеологічного) та іншого характеру національними цінностями, пріоритетами, проблемами, загрозами у сфері народного та державного суверенітету, мови, землі та інших природних ресурсів, національних спільностей, форм безпосередньої демократії, прав і свобод людини і громадянина, основних принципів і порядку організація та діяльності органів державної влади, основ місцевого самоврядування тощо. Утім, як уже зазначалося раніше, багато важливих суспільних відносин з тих чи інших причин залишилися поза межами предмета конституційного права України.

Отже, предмет конституційного права - це складне правове явище, представлене системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних та інших, тісно пов'язаних із ними найважливіших суспільних відносин.

Конституційне право України, поряд із предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політичного характеру. Власне, говорячи про категорію "метод конституційного права", слід взяти до уваги, що йдеться не про один метод, а про систему методів конституційно-правового регулювання.

Термін "метод конституційного права" є умовним, оскільки він: 1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права: 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто мова йде про метод конституційно-правового регулювання.

Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання - це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві ті самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання загалом. Він стосується тільки юридичних норм; забезпечує єдність правового регулювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним з основних критеріїв поділу норм права на галузі.

Водночас методу конституційного права властиві й спеціальні ознаки, що дозволяють розмежовувати цю галузь національного права з іншими, виявляють її особливості, специфічні якості, а саме: регулює найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші, тісно пов'язані з ними суспільні відносини; обумовлений функціями конституційного права; має, здебільшого, імперативний (категоричний) характер; сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права стосовно інших галузей національного права; представлений сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.

Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є метод субординації або імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин зверху донизу на власно-імперативних началах. Зокрема, імперативний м^тод застосовується в конституційному праві при визначенні основних принципів організації та діяльності органів виконавчої влади.

Утім імперативний метод або метод субординації в сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначилося на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування на сьогодні відділене від держави, а органи та посадові особи місцевого самоврядування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'язках. Натомість, характерною ознакою сучасного конституційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів конституційного права, зокрема народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого самоврядування; вищих органів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імперативний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному практикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предметом конституційного права.

Утім методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що обумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом - народу України і Української держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'єктами і залежать від народного суверенітету і державного суверенітету. Тож для сучасного конституційного права властиве органічне поєднання двох основних методів правового регулювання - субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки".

Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: "Кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї Інтелектуальної, творчої діяльності".

Значно рідше в конституційному праві застосовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.

Окрім загальних методів правового регулювання в конституційному праві застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. До таких методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конституційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дифеніціях. Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Метод конституційного нормування, на думку О. Ф. Фрицького, є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього Інституту. Не виключається можливість виявлення й інших методів конституційно-правового регулювання.

Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебувають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворюють систему методів конституційно-правового регулювання, більш відому в юридичній науці як категорія "метод конституційного права".

 


 

3. Принципи конституційного права України

Сутність і зміст конституційного права як галузі права та її основні завдання у найбільш загальному вигляді відображують принципи конституційного права. Свого часу відомий український радянський правознавець П. О. Недбайло зазначав, що принципи права, з одного боку, відображують його об'єктивні властивості, обумовлені закономірностями розвитку цього суспільства, всією гамою історично властивих йому інтересів, потреб, протиріч і компромісів різноманітних класів, груп і прошарків населення. З іншого боку, в принципах права втілюються його суб'єктивне сприйняття членами суспільства: їх моральні та правові погляди, почуття, вимоги, виражені в різних вченнях, теоріях, напрямках праворозуміння. Тому принципи права повинні розглядатися з урахуванням як єдності, так і особливостей обох із зазначених сторін, з позицій сформованого у юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне і суб'єктивне у праві. Така закономірність існування та дієвості принципів права загалом властива й конституційному праву.

Принципи конституційного права України (з фр. princeps, від лат. рrinsipium - початок, основа) - це керівні засади, ідеї ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.

Принципи конституційного права Україні мають ряд юридичних ознак, що дозволяють зрозуміти їх юридичні властивості, а саме: принципи конституційного права України є узагальненим і концентрованим вираженням конституційних ідеалів, тобто найвищих духовних (ідеологічних) цінностей, досягнення яких є основним стратегічним завданням конституційно-правового регулювання; принципи конституційного права України втілюють найважливіші ідеї конституційно-правової думки, виражені в теоріях, доктринах і вченнях видатних мислителів давнини і сучасності (Т. Джеферсона, С. Дністрянського, Дж. Лока, Ш. Л. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо, Б. Франкліна та ін.); принципи конституційного права України визначають сутність і зміст, спрямованість І форми конституційно-правового регулювання, тобто ці принципи є основними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання.

Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів конституційного права України слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.

Так, принцип публічності конституційного права України означає, що ця галузь права має своїм завданням передусім регулювання суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням публічної влади народом України та Українською державою. Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів конституційного права України. Принцип універсальності конституційного права передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найважливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціального та культурного (духовного) характеру. Активна дієвість як принцип конституційного права України виявляється в дієвому характері конституційно-правових відносин, пов'язаних, насамперед, із здійсненням влади у суспільстві та державі. Принцип науковості конституційного права України полягає в належному теоретичному обґрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розвиненої конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно забезпечує потреби конституційної практики. Принцип наступності конституційного права України виявляється в історизмі цієї галузі права, в її еволюційному становленні та розвитку. Системність конституційного права України полягає в тому, що складові елементи конституційного права являють собою найбільш цілісну й комплексну правову систему. Програмний принцип конституційного права України виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.

Спеціальні принципи конституційного права України - це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.

Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юстиції, принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.

Наприклад, інституту форм безпосередньої демократії України властиві такі принципи, як: принцип суверенності народу; принцип єдиновладдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпосереднього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосередньої й представницької демократії; принцип пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; принцип політичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя. Іншим основним інститутам конституційного права також притаманні власні системи принципів.

Виходячи з поділу конституційного права на матеріальне та процесуальне, поряд із матеріальними принципами конституційного права слід розрізняти принципи конституційного процесуального права України. Ю. М. Бисага та В. І. Чечерський виділяють такі принципи конституційного процесуального права України: принцип компетентності; принцип процесуальної економії, принцип кворуму і більшості під час прийняття колегіальних рішень, принцип пропорційності голосування, принцип можливості оскарження конституційної процедури, принцип процесуальної послідовності, принцип імперативності процедури, принцип недопустимості процесуальної аналогії та ін.

Оскільки система конституційного права України представлена й іншими елементами, окрім матеріального і процесуального конституційного права, то можна припустити, що принципи конституційного права України також можна класифікувати на принципи природного і позитивного конституційного права; принципи об'єктивного і суб'єктивного конституційного права; принципи національного і наднаціонального (наприклад, європейського) конституційного права тощо.

 


 

4. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Конституційне право України як галузь національного права, знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій науці та освіті.

Наука конституційного права дозволяє виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, створити теоретичне підґрунтя для подальшого генезису конституційного права України як галузі права, передбачити та упередити можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку і вдосконалення національного конституційного права і дослідити позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворення зарубіжних країн з метою його використання в Україні.

Конституційно-правова наука є порівняно молодою у системі юридичних наук України. Вона почала формуватися у другій половині XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивільного, кримінального та інші галузеві юридичні науки. З часу свого формування до сьогодення наука конституційного права в Україні пройшла складний історичний шлях, що характеризувався занепадом і злетами.

Витоками конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам'ятки Київської Русі, документи Козацької доби, конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Як відомо, надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно великий вплив не лише на теренах України, а й в усьому світі. Неодноразово вони бралися за взірець передових на той час джерел конституційного права держав Європи.

Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів "Історії русів" І. Котляревського (1769-1838) та "Оди на рабство" В. Капніста (1758-1823). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на автономію України, а в перспективі - й на національно-визвольне повстання проти російського царату (за підтримки Прусії). У 1828 р. львівський професор П. Д. Лодій (1764-1829) видав роботу "Теорія (трактат) загальних прав, що містить в собі філософські вчення про природне загальне державне право", в якій відстоювалися позиції природного державного права.

Українська конституційно-правова думка 50-х років XIX ст. ознаменувалася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847), що дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників - Т. Шевченка, Г. Андрузького, М. Гулака, О. Навроцького, І. Посяда, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша та ін.

Засновником суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. Драгоманов (1814-1895). Пізніше, послідовниками конституційних ідей М. Драгоманова виявили себе І. Франко, В. Сокольський, М. Ковалевський, М. Грушевський та ряд інших українських мислителів.

На жаль, національна наука конституційного права не була сформованою до початку XX ст. через відсутність національної державності, а після 1922 р. Україна ввійшла до складу колишнього СРСР на правах союзної республіки. За радянської доби наука конституційного (державного) права України розвивалася в контексті загальносоюзної юридичної науки. Утім вітчизняні вчені-державознавці займали чільне місце в радянській юридичній науці. Так, вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, І. П . Бутко. А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робочих груп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законодавчих актів, зокрема закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господарство. Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

Після проголошення незалежності України в нашій державі сформувалася повноцінна наука конституційного права. Учені-конституціоналісти інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, інституту законодавства Верховної Ради України та вищих закладів освіти України внесли значний вклад у теорію конституційного права та сприяли науковому забезпеченню конституційних процесів в Україні.

З перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу. Так, президент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко були включені до складу Конституційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції України та її експертизі академіки Ю. С. Шемшученко, Ю. М. Грошовий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та член-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф . Погорілко, Г. О. Мурашин, Ю. М. Тодика та ін.

Досліджуючи актуальні проблеми теорії та практики конституційного права, вітчизняні вчені приділяють увагу науковому забезпеченню освіти в галузі конституційного права. Зокрема, в 1999 р. було видано перший вітчизняний підручник "Конституційне право України" за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав декілька перевидань. Ґрунтовні підручники та навчальні посібники у сфері конституційного та муніципального права були підготовані О. М. Баймуратовим, Ю. Г. Барабашом. Ю. М. Бисагою, А. 3. Георгіцою, В. С. Журавським, В. В. Кравченком, О. В. Совгирею, В. Я. Тацієм, О. Ф . Фрицьким, Ю. С. Шемшученком, Н. Г. Шукліною та ін.

На сьогодні наука конституційного права є єдиною наукою в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і прикладних юридичних наук. Вона відноситься до фундаментальних галузевих юридичних наук з огляду на фундаментальний характер відповідної галузі права.

Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права.

Конституційне право, як і будь-яка інша юридична наука, має свій предмет і методологію. Предмет і метод науки конституційного права характеризується єдністю і взаємодією - у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки конституційного права.

Предметом науки конституційного права є актуальні теоретичні та практичні проблеми галузі конституційного права України і зарубіжних країн. Поряд із системою конституційного права, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є й історія цієї галузі права, законодавства, науки і навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат тощо.

Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з її методологією, тобто вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об'єкта цих досліджень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається декількома шляхами. По-перше, шляхом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно зарекомендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці радянського державного права, але практикувалася в зарубіжній науці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших науках - соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, в теорії управління, синергетиці тощо.

Методологія має за основу систему різнопорядкових за своїм змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод науки конституційного права як сукупність принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути конституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.

Наука конституційного права має свою систему, що визначається структурою її предмета та системою галузі. Структурні елементи представлені відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які у своїй сукупності утворюють основні напрямки досліджень в науці конституційного права. Напрямки наукових досліджень іноді визначаються як "розділи" та "підрозділи".

Протягом останніх років з системи науки конституційного права почало рельєфно виокремлюватися муніципальне право України, що сприяло затвердженню постановою президії ВАК України нової редакції паспорта наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право". Нині пріоритетними напрямками конституційно-правових досліджень визнано такі питання: поняття, предмет і метод конституційного права; конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, система конституційного права України; конституційно-правові відносини - їх суб'єкти, об'єкти, види, підстави виникнення, зміни і припинення; джерела конституційного права як галузі права; колізії в конституційному праві; поняття та предмет науки конституційного права; функції, методи та джерела науки конституційного права; конституціоналізм і головні етапи його становлення; поняття та сутність конституції, її юридичні функції та властивості; конституційний розвиток сучасних держав; реалізація та тлумачення Конституції України; конституційний лад і його засади; людина як найвища соціальна цінність; конституційне закріплення народного суверенітету та форм його реалізації; конституційні засади державного суверенітету та його гарантії; конституційне закріплення форм правління; конституційний принцип поділу влади; конституційний принцип верховенства права; державні символи та конституційно-правове регулювання порядку їх використання; юридична відповідальність у конституційному праві; конституційно-правові засади взаємодії держави та громадянського суспільства; конституційно-правовий статус політичних партій і громадських організацій в Україні; конституційно-правові засади інформаційних відносин; конституційно-правові основи взаємовідносин держави та релігійних організацій; поняття та принципи громадянства; конституційно-правовий статус особи та його елементи; конституційні права та свободи людини та їх види; конституційні обов'язки людини і громадянина; поняття та принципи конституційно-правового статусу національних меншин, їх права та обов'язки; конституційний режим надзвичайного стану, умови його запровадження та припинення; форми безпосередньої демократії та їх конституційно-правове унормування; конституційні засади виборів і референдумів в Україні; поняття виборчої системи і виборчого права; конституційні принципи виборчого права; виборчий процес; конституційне закріплення системи органів державної влади; державно-правові конфлікти; парламент і парламентаризм; законодавчий процес та інші парламентські процедури: підстави та порядок дострокового припинення повноважень парламенту; парламентський контроль; конституційно-правовий статус парламентаріїв; інститут президентства та конституційний статус органів при президентові; виконавча влада та система її органів - конституційний статус уряду та інших органів виконавчої влади; конституційний контроль і його види; конституційне правосуддя; конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції, суддів цих судів, Вищої ради юстиції та прокуратури; конституційні основи адміністративно-територіального устрою; конституційні основи дієвості Автономної Республіки Крим, порівняльне конституційне право тощо.

До проблем, які досліджуються в контексті муніципального права, наукова спеціальність 12.00.02 відносить такі питання: поняття та принципи місцевого самоврядування; співвідношення та взаємодія державної влади та місцевого самоврядування: історія та сучасність; сучасні тенденції розвитку місцевого самоврядування в зарубіжних країнах; державна політика в сфері розвитку місцевого самоврядування; реформування системи місцевого самоврядування в Україні; особливості місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі; поняття та система органів місцевого самоврядування; конституційно-правові основи взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями; система місцевого самоврядування; Інститути та форми локальної безпосередньої демократії; місцеві вибори і референдуми в Україні; органи місцевого самоврядування та їх правовий статус; правовий статус сільських, селищних, міських голів і депутатів місцевих рад; органи самоорганізації населення; особливості регулювання служби в органах місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування та ін.

Очевидно, що саме наведені вище напрямки конституційно-правових досліджень і досліджень у сфері муніципального права України є найбільш перспективними для здійснення подальших наукових досліджень. їх зміст буде визначати сутність та спрямування відповідної юридичної науки у найближчі 10-20 років.

Конституційне право як навчальна дисципліна з'являється пізніше, ніж відповідна галузь права та наука. Перші курси з конституційного (державного) права починають викладатися в університетах європейських країн на кінець XIX ст. В Україні конституційне (державне) право як навчальна дисципліна починає викладатися з 1863 р. у Київському університеті, аз 1865 р. і у Новоросійському університеті. Навчальні курси були обмеженими за часом та змістом викладення матеріалу. їх викладання передбачало переважно вивчення здобутків науки державного права Російської імперії та ознайомлення з конституційним правом країн Європи та США.

Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і в західноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. В українських землях, що входили до складу Російської Імперії, роль конституційного права як навчальної дисципліни підвищується після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у викладанні відповідного курсу під час підготовки українських правознавців нівелювалися тим, що з огляду на відсутність національної державності не могло бути і мови про вивчення конституційного права України. Майбутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.

 


Після революційних подій 1917 р. конституційне право як навчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризувався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918-1921), та формуванням системи освіти у галузі радянського державного права.

 

За часів національно-визвольних змагань 1918-1921 років послідовні спроби відродити юридичну освіту в Україні, зокрема і в галузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадським. Протягом літа 1918р. з'явилося 54 українських гімназії, 6 жовтня 1918р. було урочисто відкрито у Києві перший Державний Український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янець-Подільському. Але нетривалість існування Гетьманату не дозволила реалізувати плани щодо розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма інституту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право вивчалося на П курсі судового відділу (4 год), а на ІІ курсі адміністративного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год) і місцеве державне право (4 год).

У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917-1921) радянська правова доктрина спочатку керувалася ідеями миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні держава ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої позиції. Починаючи з 1918-1919 років почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права.

Впродовж всього існування колишнього СРСР навчальна дисципліна "Радянське державне право" була пріоритетною в системі навчальних дисциплін, які вивчалися у радянських ВНЗ. Саме на навчальну дисципліну "Радянське державне право" покладалася ідеологічна функція у підготовці професійних радянських правознавців.

Поряд із цією навчальною дисципліною викладалися й інші дисципліни та спецкурси: "Державне будівництво", "Державне будівництво та місцеве самоврядування", "Державне право зарубіжних соціалістичних країн та країн, що розвиваються" та ін.

Після проголошення незалежності України починається новий етап становлення і розвитку конституційного права України як навчальної дисципліни. Ця дисципліна стала обов'язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти III—IV рівнів акредитації.

З 1996 p. створено належну навчально-методичну базу викладання навчального курсу з конституційного права України. В 1999 р. було видано перший підручник із конституційного права України за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав вже декілька видань та підручник з конституційного права України за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка і Ю. М. То дики. На сьогодні в Україні існує декілька ґрунтовних підручників з конституційного права України. Зокрема, йдеться про відповідні підручники за авторством і редакцією М. В. Баймуратова, Ю. Г. Барабаша. О. В. Баталова. В. С. Журавського, І. Я. Заяць. В. П. Колісника, В. В. Кравченка, Б. Ф. Погрілка. О. В. Совгирі, В. Л. Федоренка. О. Ф. Фрицького, В. І. Чушенко, В. М. Шаповала, П. П. Шляхтуна, Н. Г. Шукліної та ін.

У 2006-2008 роках з'явилося фундаментальне навчальне видання "Конституційне право України. Академічний курс в 2-х томах" (том перший - за редакцією В. Ф. Погорілка; том другий - за редакцією Ю. С. Шемшученка), в якому на високому теоретико-методологічному рівні викладені всі основні питання теорії та практики сучасного конституційного права України. Побачили світ численні навчальні посібники зі спецкурсів, які викладаються в системі конституційно-правової освіти, - прав і свобод людини, виборчого права України, референдного права і процесу, парламентського права, муніципального права України. Очікувано, що в зв'язку зі зміною назви наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право" - має з'явитися й концептуально новий підручник з конституційного та муніципального права України.

За вісімнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах освіти III—IV рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридична академія, юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, Ужгородського національного університету, Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Київський університет права НАН України, Національний університет внутрішніх справ України,

Національна академія Служби безпеки України та інших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конституційного права сприяють розвитку національної юридичної освіти у сфері конституційного права і передовсім, розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Навчальна дисципліна конституційного права України - це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права.

Система навчальної дисципліни з конституційного права представлена, в першу чергу, такими самостійними навчальними дисциплінами, як "Конституційне право України" та "Конституційне право зарубіжних країн", а також спеціальними навчальними курсами, що деталізують основні Інститути конституційного права.

Пріоритетною навчальною дисципліною є Конституційне право України, яке викладається після фундаментальних теоретичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких як "Теорія держави і права", "Юридична деонтологія", "Історія держави і права України", "Історія держави і права зарубіжних країн", "Історія політичних і правових вчень", "Філософія права" тощо. Одночасно конституційне право України викладається першим у системі галузевих юридичних навчальних дисциплін.

У межах навчальної дисципліни Конституційного права України традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні закономірності та особливості розвитку і функціонування інститутів конституційного права і базуються на відповідних напрямках наукових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, присвячені теорії конституційного права, основам конституційного ладу України, конституційно-правовому статусу людини, формам та Інститутам безпосередньої демократії, конституційно-правовим основам організації і здійснення державної влади в Україні, територіальному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам конституційного права як галузі права та основним напрямкам наукових досліджень у галузі конституційного права.

Разом із тим, на сьогодні об'єктивно назріла необхідність упорядкування системи навчальної дисципліни "Конституційне право України", приведення її у відповідність до багатоаспектної системи конституційного права України і реальних завдань нинішньої конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності. Конституційне право України має викладатись не лише системно, а й систематизовано. Так, ще на початку минулого століття Ф. Ф. Кокошкін виділяв у державно-правовій науці та освіті "загальне державне право" й "особливе державне право". Високий рівень структурованості та систематизації навчального матеріалу в підручниках з конституційного права спостерігається й у постсоціалістичних державах Європи, до прикладу, в Чехії.

Отже, перспективною видається система навчальної дисципліни "Конституційного права України", яка передбачає свій поділ на Загальну частину та Особливу частину. Перша з них присвячуватиметься вивченню теорії конституційного права, конституціоналізму та Конституції України, а також функціональним інститутам конституційного права (інституту функцій конституційного права, інституту джерел конституційного права, інституту конституційно-правової відповідальності тощо). У свою чергу. Загальна частина конституційного права України на перспективу повинна мати в своєму складі виокремлений елемент - розділ (підрозділ), присвячений міжнародному чи європейському конституційному праву та питанням його взаємодії з національним конституційним правом.

Особлива частина, яка вивчає предметні інститути конституційного права (інститут основ конституційного ладу, інститут конституційних засад безпосередньої демократії, інститут конституційно-правового статусу людини, інститут парламенту та парламентаризму тощо), має містити дві частини: матеріальну та процесуальну. Остання, незважаючи на стан утвердження відповідних підгалузей конституційного права, має вивчати конституційні основи виборчого та референдного процесу, парламентського та законодавчого процесу, процесу конституційної юстиції, муніципального процесу.

З огляду на те, що сучасний конституційний процес є доволі суперечливим і конфліктним у силу колізійності конституційного законодавства, в структурі навчальної дисципліни "Конституційне право України" доцільно передбачити підрозділ парний типовому конституційному праву - "Конституційне колізійне право. У ньому було б доцільно вивчати юридичну природу конституційних конфліктів та шляхи їх упередження і подолання.

Як уже зазначалося, навчальна дисципліна "Конституційне право України" є головною, але не єдиною в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. У вищих юридичних закладах освіти також викладаються такі самостійні навчальні дисципліни, як: "Конституційне право зарубіжних країн" (присвячена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії і практики зарубіжних держав): "Муніципальне право України" (спрямована на вивчення нагальних питань теорії та практики місцевого самоврядування); "Порівняльне конституційне право", - предметом якої є конституційна компаративістика; "Конституційне процесуальне право України", присвячена вивченню конституційних процесів тощо.

Окремі, найбільш важливі та практично значущі теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійної спрямованості в підготовці спеціалістів, викладаються у формі спеціальних навчальних курсів, що доповнюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України ("Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина", "Виборче право України", "Парламентське право України", "Референдне право України" та ін.).

 

Запитання для самоконтролю

1. Визначте поняття конституційного права як галузі права. У чому полягає спорідненість конституційного та державного права?

2. Охарактеризуйте походження конституційного права як галузі права. У чому полягає причина відносно пізнього утвердження конституційного права України?

3. Що слід розуміти під принципами конституційного права? Вкажіть і охарактеризуйте основні принципи цієї галузі права, що закріплені в Основному Законі

4. Визначте конституційне право як науку, її предмет і метод. Охарактеризуйте стан і перспективи конституційно-правової науки в незалежній Україні.

5. Вкажіть основні напрямки і види конституційно-правових досліджень у сучасній українській юридичній науці та охарактеризуйте відповідно основні наукові школи цієї юридичної науки в Україні

6. Визначте предмет, метод і систему конституційно-правової освіти в Україні,

7. Охарактеризуйте відомі Вам підручники з навчальної дисципліни "Конституційне право України", зазначивши їх переваги і недоліки.


Mon, 13 Jun 2011 15:53:57 +0000
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

 

1. Поняття системи конституційного права та її складові елементи

Поняття системи конституційного права сформувалося історично під впливом здобутків загальної теорії права в процесі дослідження проблем права та його системи. Але кожній Історичній формації було властиве своє розуміння системи права.

Зокрема, ще давньогрецькі філософи і римські юристи висловлювалися за поділ права на галузі відповідно до властивостей самого права (Аристотель) або суспільних інтересів (Д. Ульпіан). У Давньому Римі право поділялося на приватне і публічне, залежно від того, якою мірою і чиї інтереси воно репрезентувало. Як відомо, Д. Ульпіан висловлював думку щодо поділу права на приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publicum) з огляду на інтереси суб'єктів, покладені в основу цих правовідносин. У середньовічній Європі поділ права на приватне і публічне, обґрунтований Ульпіаном, майже не використовувався, натомість актуальності набув поділ права на світське та церковне (канонічне). За радянської доби система державного (конституційного) права стала визначатися як сукупність норм державного права, об'єднаних у державно-правові інститути в певній послідовності.

Після проголошення незалежності України почала формуватися якісно нова система національного права. Відмова від лінійної, одномірної публічної системи права сприяла пошуку нових підходів до пізнання цієї системи. Українські вчені визнали багатомірність системи національного права, виділяючи такі його підсистеми (рівні), як природне та позитивне, матеріальне і процесуальне, національне і міжнародне право, загальна частина та особлива частина, типове та колізійне конституційне право тощо.

Система конституційного права України (з грецьк. ovartflua - поєднання, утворення) - це історично сформована та обумовлена об'єктивними чинниками суспільного розвитку система природного та позитивного, загальної та особливої частини, матеріального і процесуального, типового та колізійного, національного та міжнародного (європейського) конституційного права, які в свою чергу складаються з інститутів і норм конституційного права регулюють політичні, економічні, соціальні культурні (духовні), екологічні й Інші найважливіші суспільні відносини, що є предметом конституційного права України і виступають системо-утворюючою складовою національної правової системи.

Система конституційного права України як правова категорія має здебільшого об'єктивний характер, але визнання об'єктивності системи конституційного права не означає її фатального характеру, оскільки на формування і розвиток цієї системи впливають і суб'єктивні чинники.

Категорія "система конституційного права" тісно пов'язана з категорією "структура конституційного права". Структура конституційного права - це внутрішня побудова, конституційного права, спосіб (закон) зв'язку утворюючих його елементів - норм, інститутів та інших елементів і рівнів (зрізів) конституційного права..

При цьому внутрішня побудова системи конституційного права України має визначену послідовність формування своїх рівнів (зрізів). Така послідовність визначається історичною традицією послідовної структуризації права загалом: від його поділу на приватне та публічне - до сучасних складних різновимірних систем права.

Так, до прикладу, система конституційного права України і нині містить у своєму складі окремі елементи публічного і приватного права. Розглядаючи систему конституційного права в зрізі поділу на приватне і публічне право, слід констатувати, що більшість норм конституційного права можуть бути віднесеними до публічного права, але в структурі конституційного права містяться і норми приватного характеру. У першу чергу, це норми, що регламентують конституційні основи приватної власності, визначають і гарантують право особи на згаданий вид власності та свободу підприємницької діяльності.

Синхронним щодо зародження в світі конституційного права став і його поділ на природне та позитивне право. У сучасному ж конституційному праві України дуже складно виділити інститути природного права, які б не отримали свого позитивного закріплення. Отже, говорячи про природне і позитивне право як складові системи національного конституційного права, ми традиційно виділяємо позитивно закріплені інститути природного права, пов'язані з народним суверенітетом, правами і свободами людини, місцевим самоврядуванням тощо і відносимо до інститутів позитивного конституційного права ті з них, що безпосередньо пов'язані з організацією та діяльністю держави та обов'язками громадян.

У системі сучасного конституційного права України також можна виділити як складові елементи загальну й особливу частини конституційного права. Таку галузеву структуру має більшість галузей права, вона знайшла своє місце і в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної та особливої частини, але їх Існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції є логічним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії властиві конституційному праву (загальна частина).

Очевидно, що загальна частина конституційного права втілюється у всьому національному конституційному законодавстві - Конституції України, законах та під законних нормативно-правових актах і представлена інститутами предмета і методу конституційного права, принципів конституційного права, системи конституційного права (у вузькому розумінні), джерел конституційного права, функцій конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Тобто загальна частина конституційного права України представлена передусім функціональними інститутами конституційного права, що забезпечують упорядкованість і дієвість предметних Інститутів особливої частини конституційного права, виражають дух національного конституціоналізму

Система конституційного права України представлена й матеріальним і процесуальним зрізами. Матеріальне конституційне право об'єднує конституційно-правові норми та інститути, що визначають зміст конституційного права, предмет конституційно-правового регулювання. Що ж до конституційного процесуального права, то це поняття є багатозначним і його вживають принаймні в трьох значеннях: а) конституційний процес як устрій і система усіх конституційно-процесуальних відносин, тобто як термін тотожній конституційно-процесуальному праву в його об'єктивному значенні загалом; б) конституційний процес як сукупність процедурних стадій розробки, прийняття та зміни конституції; в) конституційний процес у значенні конституційно-судового процесу, тобто як сукупність послідовних стадій конституційного провадження під час здійснення конституційного судочинства.

Очевидним є те, що будь-який процес є процедурою, але не всяка процедура є процесом. Новоутворювана підгалузь, а в перспективі й галузь процесуального права, подібно до адміністративного, кримінального, цивільного та господарського процесів, передбачає не лише можливість, а й перспективу оскарження правотворчої та правозастосовної діяльності чи бездіяльності учасників конституційного процесу в судовому порядку, на основі визначального процесуального принципу - змагальності та рівності сторін. У першу чергу, в порядку здійснення конституційного та адміністративного судочинства.

Така структурна ланка конституційного права, як типове та колізійне право є новою для юридичної науки, хоча утвердженою впродовж масштабної політико-правової кризи в Україні в 2006-2009 роках. Власне, типове конституційне право - це вся система взаємоузгоджених між собою норм та інститутів конституційного права. Натомість новонароджене колізійне конституційне право (від лат. collisio - зіткнення) в Україні нині представлене системою матеріальних і процесуальних норм цієї галузі права, спрямованих на вирішення колізій у конституційній правотворчій і правозастосовчій діяльності. При цьому в процесі подолання конституційних колізій утворюється новий вид норм цієї галузі права - конституційні колізійні норми

Система конституційного права також, у перспективі може бути поділена на національне і наднаціональне (міжнародне) конституційне право, за умови формування останнього. Незважаючи на невдалі спроби кодифікувати конституційне право ЄС у проекті Конституції Європейського Союзу в 2005 р. та так званих "Ліссабонських угодах" в 2008 p., перспективи створення наднаціонального конституційного права, а саме - Конституційного права ЄС, є не лише реальними, а й частково реалізованими.

Наведений перелік рівнів (елементів) системи конституційного права не є вичерпним. Можна виділяти й інші рівні (зрізи) цієї системи - конституційне право та "неправо" тощо.

Багатоаспектна система конституційного права України взаємодіє з багатьма Іншими системними явищами і процесами: системою конституційних правовідносин, системою Конституції України, системою конституційного законодавства, системою конституційно-правової науки І освіти тощо12. Хоча між згаданими системами є й суттєві відмінності.

Система конституційного права не співпадає Із системою Конституції України, а тим більше не може ототожнюватися з нею. Система конституційного права значно ширша, ніж система Конституції, оскільки: 1) система конституційного права об'єднує в єдине ціле сукупність усіх норм конституційного права, що виражені не лише в Конституції, а й у системі чинного конституційного законодавства; 2) в системі конституційного права застосовано більш високий рівень об'єднання норм за предметним принципом в Інститути конституційного права, які не виділяються в системі Конституції; 3) системі елементів конституційного права властиві більш глибинні генетичні та функціональні зв'язки, ніж системі елементів Конституції; 4) система конституційного права є більш гнучкою та динамічною, ніж система Конституції. Вона рефлекторно реагує на суспільно-економічні зміни незалежно від волі законодавця, тоді як зміна системи Конституції передбачає складну і тривалу за часом юридичну процедуру, що доводять спроби здійснення конституційної реформи в Україні; 5) нормативним приписам, що об'єднані в систему конституційного права, притаманний високий рівень абстрагованості, тоді як нормативний матеріал Конституції здебільшого має характер конкретних правових приписів.

Утім Конституція України має значний вплив на формування системи національного конституційного права. Саме в такому кодифікованому акті, як Конституція України система конституційного права отримує своє логічне завершення. В окремих випадках елементи системи Конституції обумовили формування та розвиток відповідних норм системи конституційного права. Зокрема, нормативні положення Конституції України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85, ст 101) сприяли формуванню в системі конституційного права України інституту омбудсмана. Після конституційної реформи 2004-2006 років в Україні утверджуються інститути парламентської коаліції, парламентської опозиції тощо.

Найбільш повно сутність і зміст системи національного конституційного права розкривається передусім в інститутах і нормах конституційного права України. Адже саме інститути і норми цієї галузі права є основою її системи.

 


 

2. Інститути конституційного права України

Під інститутом (від лат. institutum - настанова, установа) конституційного права прийнято розуміти: сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу; відповідну систему норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини, що складають відносно самостійну групу; визначена сукупність юридичних норм, що регулюють якісно однорідні і взаємопов'язані відносини, що утворюють досить відокремлену і сталу групу; сукупність відносно обумовлених норм конституційного права України, що регулюють однорідні суспільні відносини всередині галузі права; об'єднання норм конституційного права за характером і змістом тощо. Схожі визначення існують і в інших галузевих юридичних науках.

Отже, інститут конституційного права - це основний складовий елемент системи конституційного права України, який об'єднує об'єктивно сформовану, цілісну і відносно обособлену групу функціонально взаємообумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Інституту конституційного права властиві такі загальні юридичні ознаки, як єдність нормативного матеріалу; цільність і завершеність регулювання чітко визначеного виду суспільних відносин, що є предметом конституційного права; однорідність суспільних відносин (тобто певного сегмента цих відносин), які є об'єктом впливу норм, об'єднаних у конкретний інститут конституційного права; єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту; автономність існування нормативного матеріалу в межах інституту; функціональна спеціалізація (спрямованість) норм у межах інституту; зовнішнє уособлене закріплення інститутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів, самостійних розділів законів чи підзаконних нормативно-правових актів тощо.

До того ж інститути конституційного права мають власну внутрішню організацію, тобто структуру під якою слід розуміти їх внутрішню побудову, зміст якої визначається генетико-онтологічними, структурно-предметними і функціональними правовими зв'язками між нормами конституційного права, об'єднаними у межах такого інституту. Тобто структура інституту конституційного права України - це взаємозв'язок функціонально обумовлених і структурно упорядкованих складових інституту конституційного права України,

Основними елементами структури інститутів конституційного права України є: нормативний зміст конкретного інституту конституційного права України, який виражається в титульній категорії цього інституту; принципи інституту конституційного права України; функції інституту конституційного права України; конституційно-правовий статус учасників правовідносин, які регулюються норами інституту конституційного права України (права й обов'язки основних інституціоналізованих суб'єктів й організаційно-правові форми їх діяльності); конституційно-правові режими інститутів конституційного права України; гарантії інституту конституційного права України.

Інститути конституційного права є різноманітними за своїми юридичними властивостями. Зокрема, за предметом слід виділяти такі основні інститути конституційного права України: інститут основ конституційного ладу, інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина, інститут форм безпосередньої демократії, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо.

Інститут основ конституційного ладу України представлений сукупністю конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з загальними засадами суспільного та державного ладу в Україні. Цей інститут визначає основні принципи суспільного і державного ладу України, завдання і цілі держави і суспільства. їх функції та гарантії. інститут основ конституційного ладу є одним із найбільш важливих інститутів у системі конституційного права України, а його нормативні положення знаходять своє об'єктивне продовження в усіх інших основних Інститутах.

Інститут основ конституційного ладу об'єктивізується, в першу чергу, в Розділі І "Загальні засади" Конституції України та інших нормативних положеннях чинного законодавства України. Зокрема. Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. втілює саме норми конституційного права, що будуть покладені в основу конституційної реформи, націленої, в першу чергу, на якісну зміну основ суспільного та державного ладу України.

Іншим важливим інститутом конституційного права є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з належністю особи до громадянства України та правами, свободами і обов'язками людини і громадянина та їх гарантіями. Цей інститут насамперед регулює підстави і порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припинення громадянства України та конституційно-правовий статус органів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянством України. Окрім того, відповідні норми забезпечують правове регулювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні.

Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Вони визначають основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, механізм реалізації та гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в Україні. Інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина іноді розглядають як самостійний Інститут, який ще називають "гуманітарним правом". Але, як правило, питання громадянства та прав, свобод і обов'язків людини і громадянина об'єднують в єдиний інститут - конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Наступний інститут - форм безпосередньої демократії (форм прямого народовладдя) - об'єднує у своєму складі конституційно-правові норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету через референдуми, вибори та інші форми безпосередньої демократії. Інститут форм безпосередньої демократії визначає принципи прямого народовладдя, поняття референдумів і виборів в Україні та їх види, порядок організації та проведення референдумів і виборів в Україні, відповідальність за порушення чинного виборчого законодавства, конституційно-правовий статус органів, уповноважених проводити референдуми і вибори в Україні, гарантії референдумів і виборів в Україні.

Одним з фундаментальних інститутів конституційного права є інститут парламентаризму, парламентського права. Цей інститут визначає основні принципи вітчизняного парламентаризму, поняття парламенту, порядок його формування, склад і структуру, функції та повноваження, порядок роботи парламенту та основні парламентські процедури. Важливими складовими інституту парламентаризму є конституційно-правові норми, що визначають конституційно-правовий статус народного депутата України. Фактично ці норми на сьогодні сформувалися у самостійний інститут - інститут конституційного статусу парламентарія, який є похідним від інституту парламентаризму.

Інститут глави держави (президентства) в Україні - це сукупність норм конституційного права, що визначають конституційно-правовий статус глави держави, порядок його обрання, функції та повноваження Президента України, взаємовідносини Президента України як глави держави з іншими гілками влади, підстави для дострокового припинення його повноважень. Інститут президентства є виключно важливим для системи конституційного права України і відіграє ключову роль у системі інститутів державної влади, оскільки саме він є своєрідним стрижнем у механізмі поділу влад та системі стримувань і противаг між гілками влади.

Інститут виконавчої влади об'єднує норми конституційного права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням виконавчої влади в Україні. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус органів виконавчої влади в Україні та їх роль і місце в системі органів державної влади, систему органів виконавчої влади в Україні (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), порядок формування і структуру органів виконавчої влади, їх функції та повноваження.

Інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і формування суддівського корпусу, їх функції та повноваження, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ради юстиції України, Державної судової адміністрації та інших органів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції.

Інститут конституційної юстиції об'єднує норми конституційного права, що регламентують принципи конституційного судочинства, порядок формування та склад Конституційного Суду України, функції та повноваження Конституційного Суду України та порядок його діяльності, а також юридичну природу актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

До основних інститутів системи конституційного права України належить й інститут адміністративно-територіального устрою України. Конституційно-правові норми, об'єднані в інститут територіального устрою, визначають поняття територіального устрою України, систему адміністративно-територіального устрою України, а також конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, конституційно-правовий статус міст Києва і Севастополя. Незважаючи на порівняно незначний вміст нормативного матеріалу, цей інститут має виключно важливе значення для правового забезпечення цілісності й недоторканості території України в межах існуючого державного кордону.

Інститут місцевого самоврядування України - один із найбільших за нормативним вмістом інститутів у системі конституційного права України є сукупністю норм конституційного права, що регулюють суспільні відносин пов'язані з місцевим самоврядуванням. Зокрема, інститут місцевого самоврядування визначає загальні засади місцевого самоврядування, систему органів і посадових осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів І посадових осіб місцевого самоврядування, форми місцевого самоврядування, функції та повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування тощо.

Поряд з традиційними основними інститутами набувають визнання й інститути загальної частини конституційного права. Уже сьогодні відбувається визнання та спроби наукового пізнання таких самостійних інститутів конституційного права, як інститут Історії і теорії українського конституціоналізму, інститут Конституції України, інститут системи конституційного права, Інститут джерел конституційного права, інститут функцій конституційного права, інститут конституційно-правових відносин, інститут конституційно-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Враховуючи значення цих інститутів для системи конституційного права, їх сукупність прийнято називати загальною частиною (загальною теорією) конституційного права України.

Окремі основні Інститути конституційного права з огляду на важливість їх предмета, багатоманітності методів і нормативного вмісту, правознавці схильні вважати підгалузями конституційного права. Зокрема, вчені іноді виділяють такі підгалузі (інститути) конституційного права, як гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

Предмет є важливим, але не єдиним критерієм класифікації інститутів конституційного права. Так, О. В. Носенко визначає систему інститутів конституційного права: а) за предметом правового регулювання (інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ конституційного статусу особи і громадянина в Україні; інститут конституційних основ безпосередньої демократії; інститут законодавчої влади; інститут конституційно-правового статусу глави держави; інститут конституційних засад організації та діяльності органів виконавчої влади; інститут загальних засад судоустрою та судочинства; інститут загальних засад організації та діяльності прокуратури; інститут місцевого самоврядування, інститут основ адміністративно-територіального устрою України; інститут правового захисту Конституції України та інститут конституційного процесу); б) за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути конституційного права України); в) за структурою (генеральні інститути (підгалузі), основні інститути та субінститути конституційного права); г) за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві (комплексні) Інститути конституційного права України); ґ) за формами та видами об'єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та законодавчі інститути конституційного права України). Ці види і підсистеми інститутів конституційного права, взаємодіючи між собою, утворюють певну систему.

Система інститутів конституційного права - це сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених ідеологічними, структурно-предметними і функціональними зв'язками основних інститутів конституційного права, які містять у своєму складі похідні інститути й субінститути конституційного права і забезпечують ефективне структуроване функціонування конституційного права України як провідної галузі національного права.

Інститути конституційного права як основа його системи знаходять своє логічне завершення в системі конституційного законодавства, системі конституційно-правової науки й освіти.

Юридичні властивості інститутів конституційного права України визначаються передусім якостями норм конституційного права України, що об'єднуються в межах цих інститутів.

 


 

3. Норми конституційного права

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма (від лат. norma- керівний початок, правило, зразок). Норми конституційного права, будучи складовими системи конституційного права, відображають у своїй сукупності зміст і сутність цієї галузі загалом.

Одним із перших у незалежній Україні на монографічному рівні дослідив норми конституційного права О. І. Степанюк. Аналізуючи юридичну природу конституційно-правових норм, вчений дійшов висновку, що під цією категорією слід розуміти прийняте установчою, законодавчою, а іноді судовою і виконавчою владою правило, що опосередковано через поведінку людини регулює політичні відносини, які виникають у процесі організації та здійснення публічної влади, а також відносини цієї влади з громадянином16. В. Ф. Мелащенко розумів під конституційно-правовими нормами встановлені чи санкціоновані Українською державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя народу України17. На думку Ю. М. Тодики конституційно-правові норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави18. Схожої точки зору притримуються й Інші правознавці.

Тривалий час, категорія "норма права" існувала в конституційному праві під впливом загальної теорії радянського права, що визначало єдиним і виключним суб'єктом нормотворення державу. Досвід конституційного будівництва в незалежній Україні довів невиправданість такого підходу. На сьогодні пріоритетними суб'єктами конституційної нормотворчості в Україні також визнаються народ України, Українська держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

Український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні вдало реалізував свої нормотворчі функції через всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 p., на якому громадяни України проголосували за підтвердження вищої юридичної сили Акта проголошення незалежності України, раніше прийнятого Верховною Радою Української РСР. Цей приклад довів ефективність солідарної конституційної нормотворчості з боку Українського народу та законодавчого органу держави. Держава реалізує свої нормотворчі функції через уповноважених суб'єктів, наділених відповідною компетенцією. Учасниками конституційної нормотворчості є і суб'єкти місцевого самоврядування, що уповноважені видавати нормативні конституційно-правові акти місцевого значення. Наведені положення слід враховувати під час визначення "поняття норми конституційного права".

Отже, норма конституційного права - це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки чи діяльності, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права і забезпечується системою конституційних гарантій.

Водночас існуючі на сьогодні визначення поняття норми конституційного права України не враховують причинно-наслідкових підходів до детермінації правових явищ. Норма конституційного права визначає не тільки правило цілеспрямованої вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права України, а й перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їхньої волі.

Тобто, під нормою конституційного права України слід розуміти змістовно та формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування загальнообов'язкове правило поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права або умови перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі

До загальних ознак норми конституційного права слід віднести такі кваліфікації, як: по-перше, загальнообов'язковий характер конституційно-правових норм, тобто норма конституційного права є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційного права без винятку. По-друге, норми конституційного права є регулятивними, оскільки вони встановлюють чи санкціонують правило поведінки, що регулює суспільні відносини. По-третє, норма конституційного права має формально-визначений характер, тобто ця норма, будучи виданим народом чи державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування конкретним приписом, має письмову, документальну форму. Така форма надає можливість всім суб'єктам конституційного права ясно і точно розуміти її зміст і сутність. По-четверте, норма конституційного права має загальний характер і регулює відносини не з окремого випадку, відносин чи особи, а щодо того чи іншого виду дій, відносин чи осіб, тобто норма конституційного права поширюється на всіх суб'єктів, що стають учасниками правовідносин, передбачених цією нормою. Норма конституційного права не припиняє свого існування в разі її використання в кожному окремо взятому випадку. По-п'яте, норми конституційного права на відміну від інших соціальних норм, охороняються державою від порушень, а в разі правопорушення держава має виключну компетенцію застосовувати передбачені чинним законодавством заходи заохочення та примусу.

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між собою і можуть бути класифікованими за такими критеріями, як: предмет правового регулювання; метод правового регулювання; призначення у механізмі правового регулювання; юридична сила; ступінь конкретизації правового припису; характер диспозиції; характер санкції; суб'єкти нормотворення; походження (джерело) норми; дія за колом суб'єктів; територія дії; час дії; гарантованість дії.

Передовсім, норми конституційного права класифікуються за предметом правового регулювання. Відповідно до основних складових елементів предмета конституційно-правового регулювання можна виділити групи норм конституційного права, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інститути конституційного права. Тобто класифікація норм конституційного права загалом співпадає з класифікацією інститутів конституційного права.

За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи конституційного ладу України, громадянство в Україні, права, свободи та обов'язки людини й громадянина в Україні, форми безпосередньої демократії в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою України та інститут місцевого самоврядування в Україні. Особливим змістом наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

За методом правового регулювання розрізняють імперативні та диспозитивні конституційно-правові норми. Імперативні норми конституційного права-це абсолютно визначені норми конституційного права, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конституційного права. Прикладом такої норми може бути ст. 74 Конституції України "Референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії".

Диспозитивні норми конституційного права-це норми, що визначають можливість вибору правомірного варіанта поведінки суб'єктами конституційного права, наприклад: "Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених цією Конституцією" (ч. 1 ст. 72).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділяють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. Матеріальні норми конституційного права - це норми, що містять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів конституційного права. Вони визначають принципи конституційного права, основні його дефініції, правовий статус суб'єктів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституційного права може бути ст. 7 Конституції України: "В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування".

Процесуальні норми конституційного права - це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. Процесуальні норми, на відміну від матеріальних, містять виключно конкретні правила поведінки для чітко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Зокрема, ст. 79 Конституції України регламентує процедуру складення присяги перед вступом на посаду народного депутата України.

Норми конституційного права класифікуються за їх юридичною силою. Найвищу юридичну силу мають норми, виражені насамперед у Конституції України, вищу юридичну силу мають норми законів, а також акти безпосередньо наділені силою закону: конституційні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Конституційного Суду України. Інші акти є підзаконними: нормативні акти Президента України, органів виконавчої влади, органів судової влади та місцевого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. Приписи, що містяться в нормах загального змісту поширюються на всіх суб'єктів конституційного права. До норм конституційного права загального змісту в першу чергу відносяться норми-принципи і норми-визначення (дефініції). Наприклад, ст. 1 Конституції України визначає: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Тобто ця норма конституційного права містить нормативний припис, що має загальний установчий характер для всього чинного конституційного законодавства України.

Конкретні за змістом норми права (а це більшість конституційних норм) безпосередньо визначають права й обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідальність за їх порушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного припису, наприклад: "Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата" (ст. 98 Конституції України).

Норми конституційного права також можна класифікувати за властивостями їх складових елементів. Так, за формою вираження характеру диспозиції норми конституційного права поділяють на уповноважуючі, забов'язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права - це норми, що визначають права суб'єктів конституційного права, надані ним для здійснення можливих визначених дій, наприклад: "Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності" (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права - це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми визначають обов'язки людини і громадянина України: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки" (ст. 66 Конституції України").

Забороняючі норми конституційного права - це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо категоричної необхідності утриматися від визначених дій, наприклад: "Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату чи бути на державній службі" (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти трьох основних суб'єктів конституційного нормотворення: Український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює своє повновладдя безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, в широкому значенні Український народ, має всю повноту влади в державі, в тому числі й виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право ні в якому разі не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Наступним суб'єктом нормотворчості в галузі конституційного права є держава та її уповноважені органи. Цей суб'єкт представлений сукупністю державних органів, що уповноважені від імені держави видавати норми конституційного права відповідно до передбаченої законом процедури. До таких органів слід віднести Верховну Раду України, Конституційний Суд України, Президента України, органи виконавчої влади, органи правосуддя та органи прокуратури.

Учасниками конституційної нормотворчості також виступають і суб'єкти місцевого самоврядування в особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Особливий конституційно-правовий статус у системі суб'єктів місцевого самоврядування мають Верховна Рада АРК і Рада міністрів АРК.

За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Територія дії норми залежить від предмета правового регулювання, суб'єкта нормотворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на які поширюється дія норми.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні норми конституційного права. Час дії норми конституційного права визначається безпосередньо в самому правовому приписі.

Однією з ознак норми конституційного права є її стабільність, тож цілком логічно, що більшість цих норм є постійними. З урахуванням особливої значущості норм конституційного права, що закріплені в розділах І, ІІІ, ХІІ Конституції України, в статтях 155-156 передбачено жорстку процедуру внесення змін і доповнень до зазначених розділів.

Тимчасові норми конституційного права діють певний період у чітко визначених хронологічних межах, після чого їх дія припиняється. Такі норми знайшли своє концентроване вираження у Розділі XV Конституції України - "Перехідні положення". Зокрема, у п. 13 Положень зазначено, що протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією України зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

Наведена класифікація видів норм конституційного права може бути доповнена й іншими, другорядними критеріями, що дозволять поглибити основні знання про різноманітність їх юридичної природи.

Для виявлення інших юридичних властивостей норми конституційного права необхідно вивчити їх структуру та особливості складових елементів норми конституційного права - гіпотези, диспозиції та санкції.

Під структурою конституційно-правової норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в їх трьох модифікаціях: "гіпотеза - диспозиція - санкція", "гіпотеза - диспозиція", "диспозиція".

Гіпотеза норми конституційного права - це елемент структури норми, що визначає умови правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права, або умови перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі. Через гіпотезу норма конституційного права, абстрактне правило поведінки, конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів, на які поширюється дія норми конституційного права. Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 29, 80, 82, 87, 111 та інших Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку Імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Тобто ця конституційна норма дія лише щодо Президента України за умови здійснення ним державного або іншого злочину.

Диспозиція норми конституційного права - це елемент ТІ структури, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права (незалежно від їх волі) й містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, ч. 2 ст. 117 визначає: "Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України".

Санкція норми конституційного права - це елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного права. Санкції норм конституційного права містяться в статтях 56, 60,62, 81,111 та інших Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційного права мають санкції.

Особливістю структури конституційно-правової норми є те, що норма конституційного права має три модифікації: "гіпотеза - диспозиція - санкція", "гіпотеза - диспозиція", "диспозиція", - не кожна конституційно-правова норма може бути об'єктивно тричленною, а насамперед регулятивні й охоронні норми, тоді як більшість норм конституційного права мають установчий характер і не мають санкції або гіпотези; елементи конституційно-правової норми дуже важко вичленити в конкретно об'єктивізованій нормі права, оскільки гіпотеза та диспозиція переплітаються і "зливаються" в єдине ціле; санкціям конституційного права притаманне профілактичне, організуюче та виховне призначення, вони застосовуються як прямі, бланкетні та солідарні санкції; нормам конституційного права не завжди тотожні статті конституційного нормативно-правового акта: одна конституційна норма може бути об'єктивізованою в кількох статтях, тоді як одна стаття може вмішувати кілька конституційно-правових норм.

Зазначимо, що положення про внутрішню побудову норм права зберігає свою усталеність майже півтора століття. Так. ще на початку минулого століття відомий правознавець М. М. Коркунов у свої роботі "Лекції із загальної теорії права" писав: "...всі юридичні норми є умовними правилами. Тому кожна юридична норма, природно, складається з двох елементів: із визначення умов застосування правила та викладення самого правила. Перший елемент називається гіпотезою або передбаченням; другий - диспозицією або розпорядженням. Кожна юридична норма може бути виражена в такій формі: якщо - то..."19. При цьому М. М. Коркунов називав різні види гіпотез і диспозицій юридичних норм і класифікував за ними ці норми (норми з абстрактною та казуальною гіпотезою, норми з абсолютно та відносно визначеною гіпотезою), а в санкціях юридичних норм вбачав "засоби примусу для виконання юридичних норм".

Утім у зарубіжній юридичній науці існують й інші погляди на структуру норми права. Зокрема, ще в 50-60-х роках XX ст. відомий американський теоретик права Фон Райт висунув гіпотезу про те, що юридична норма складається з шести частин: 1) характеру (дозволяюча, забороняюча чи зобов'язуюча норма); 2) змісту (назва діяння); 3) умови, за яких логічно можливою є реалізація норми; 4) авторитету (орган, що встановлює норму); 5) суб'єкта (тобто, адресата, на якого спрямована дія норми); 6) зобов'язання, з настанням яких реалізується норма.

Сучасний російський правознавець О. В. Берг, який власне й навів основні положення концепції Фон Райта, та проаналізував їх, вважає, що норма права складається з п'яти основних елементів, а саме: 1) гіпотеза - умови (обставини), за настання яких застосовується та чи Інша норма права; 2) суб'єкт - категорія громадян, організацій і інших суб'єктів права, щодо яких застосовується норма права; 3) характер - вид повноважень, якими наділяється суб'єкт норми права; 4) зміст - діяння, щодо якого застосовуються указані в нормі права повноваження суб'єктів норми права; 5) санкція - юридична відповідальність, яка покладається на суб'єкта норми у випадку її порушення. Положення про структуру норм конституційного права України також нині залишається предметом наукових досліджень.

 

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення системі конституційного права України. У чому полягають особливості її багатовимірності?

2. Чим структура конституційного права відрізняється, від його системи? Визначте основні структурні елементи конституційного права України.

3. Наведіть визначення поняття "Інститут конституційного права" та розкрийте його сутнісні ознаки. Класифікуйте основні інститути конституційного права України.

4. Чим інститути конституційного права України відрізняються від таких понять, як "інститут держави" чи "інститут громадянського суспільства".

5. Розкрийте зміст поняття "норма конституційного права" через її юридичні ознаки.

6. Запропонуйте системну класифікацію норм конституційного права та охарактеризуйте їх основні види і підсистеми.

7. Охарактеризуйте внутрішню побудову норм конституційного права та її основні структурні елементи.

8. Визначте та характеризуйте інші складники системи конституційного права: природне та позитивне, матеріальне та процесуальне, національне та міжнародне, типове та колізійне конституційне право.


Mon, 13 Jun 2011 15:57:55 +0000
РОЗДІЛ 3. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

 

 

1. Поняття джерел конституційного права України

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єктивації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії "джерело конституційного права" сформувався історично, але багато правознавців зазначали, що джерело права є не просто "оболонкою" для норм права, а насамперед духовним підґрунтям права, що наповнює право конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. В. Ф. Гегель вбачав у змісті джерела права не лише божественне походження права, а й "вічні та абсолютні ідеї", "національний дух і традиції народу". Г. В. Ф. Гегель писав, що підґрунтям права є духовне взагалі, і його найближчим місцем і вихідним пунктом - воля, що вільна, оскільки свобода складає її субстанцію і визначення, 1 система права є царством реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа21. Таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії.

Виникнення поняття "джерело права" відносять до періоду існування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у своїй "Римській історії" назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою тогочасного права для давньоримських правознавців. Звичайно, Закони XII таблиць були далеко не першою пам'яткою давнього права, до найдавніших джерел права належать Закони царя Хамурапі, Закони Ману тощо.

Надалі погляди вчених на зміст поняття "джерело права" відзначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи Іншої юридичної школи. Зокрема, в радянському праві в 70-х роках XX ст. сформувався формально-юридичний підхід до джерел права, під якими було прийнято розуміти зовнішню форму вираження норм права (С. Л. Зіве, І. П. Ільїнський, М. А. Крутоголов. І. Б. Новицький М. Д. Шаргородський, О. Ф. Шебанов та ін.). Відтак, у радянському державному (конституційному) праві тривалий час вживалася категорія "джерело (форма) конституційного права").

Погляди сучасних українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права відрізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського державного (конституційного) права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко писав. що джерела права - "... це сила, що створює право, перетворює його в життєву об'єктивність"22. Джерела конституційного права В. Ф. Мелащенко розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і власне юридичному значенні як акти нормативного характеру, які містять норми конституційного права.

В останні роки були здійснені й спроби кардинальної ревізії поглядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зокрема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображають суті цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за своєю сутністю є вираженням волі Українського народу і політики держави. За змістом же джерела конституційного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих джерелах. Тобто джерела конституційного права України - це зовнішня об'єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Отже, можна стверджувати, що джерело конституційного права України у його правовому значенні - це зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Найбільш характерними юридичними ознаками (кваліфікаціями) джерел конституційного права України є:

1. За сутністю та змістом джерела конституційного права України відображують волю та інтереси Українського народу та політику держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

2. За предметом правового регулювання джерела конституційного права України відрізняються від інших галузевих джерел права тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3. За суб'єктами правотворення джерела конституційного права різняться від інших галузевих джерел права чітко окресленим колом цих суб'єктів. Суб'єктами конституційного правотворення є Український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4. За функціями джерела конституційного права України здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше охоронну функцію. Стосовно системи джерел національного права загалом, джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутворюючим компонентом національної системи права.

5. За формою джерела конституційного права України є зовнішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому джерелами конституційного права України об'єктивізують виключно правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм назовні є форми позитивного права - Конституція, закони України, Регламент Верховної Ради України, висновки І рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування тощо. До того ж джерела конституційного права об'єктивізують виключно правомірні, легітимні конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного права, що за змістом, формою, суб'єктами й процедурою правотворчості не суперечать чинному законодавству.

6. За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціоновануються народом України, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування. Наприклад, Український народ може визначати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнський референдум. У цьому випадку джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7. Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості й забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права, гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, головного джерела - Конституції України, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції - Конституційним Судом України.

8. Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему - джерел конституційного права. Ця система має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9. Як і будь-яка інша система, система джерел конституційного права репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих джерел права, система джерел конституційного права України репрезентована найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукупністю критеріїв класифікації джерел права в цілому.

10. Приведення джерел конституційного права України у відповідність до правових стандартів ЄС, з огляду на їх системоутворюючий характер, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою до європейської інтеграції України.

Таким чином, джерела конституційного права України як зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права, їх система представлена широким колом різноманітних за предметом, суб'єктами, функціями, формами та умовами діями джерел конституційного права.

 


 

2. Види джерел конституційного права

Як уже зазначалося, джерела конституційного права України є досить різноманітними. їх класифікують за характером (сутністю) волевиявлення, за змістом, за формою, за територією чи за часом дій за чинністю, за національною приналежністю тощо.

Так, В. І. Цоклан обґрунтував класифікацію джерел сучасного конституційного права України 1) за сутністю (характером): джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конституційного права територіальних громад України; джерела конституційного права інших суб'єктів конституційної правотворчості; 2) за змістом: джерела, які регулюють основи конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини, основ безпосередньої демократії та унормовують інші основні інститути конституційного права України; 3) за юридичною силою: конституційні, законодавчі, підзаконні, у тому числі й локальні джерела конституційного права України; 4) за формою: конституційні нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; конституційні звичаї та традиції; програмні конституційні акти; 5) за умовами дії: а) за територією загальнодержавні та локальні; б) за часом дії: постійні та тимчасові; 6) за національною приналежністю: джерела національного та наднаціонального (міжнародного) конституційного права; 7) за традиційністю для національної правової системи: традиційні (Конституція та закони України тощо) та "нетрадиційні", новітні джерела конституційного права України - універсали, коаліційні Згоди, судові прецеденти, правові звичаї тощо. Існують й інші види джерел сучасного конституційного права України.

Різноманітні за своєю правовою природою види (групи) сучасних джерел конституційного права України взаємодіють між собою, утворюючи певну органічну систему, в основі якої лежить політична воля та легітимні інтереси основних суб'єктів конституційного правотворення - Українського народу. Української держави, територіальних громад України й інших перспективних учасників правотворчих процесів.

Отже, система джерел конституційного права України є системою різнопорядкових, взаємодіючих і пов'язаних між собою креативними, предметними і структурно-функціональними зв'язками груп джерел відповідної галузі права, які втілюють і юридично закріплюють волю Українського народу. Української держави, територіальних громад.

Основними ознаками системи сучасних джерел конституційного права України є: 1) втілення в системі сучасних джерел національного конституційного права ієрархії основних суб'єктів конституційного правотворення - Українського народу. Української держави, територіальних громад України та їх політичної волі; 2) тяжіння до відтворення в системі сучасних джерел конституційного права України багатоаспектної системи національного конституційного права та її складових елементів; 3) наявність стійких креативних (ідеологічних), предметних, структурно-функціональних та інших правових зв'язків між окремими сучасними джерелами конституційного права України та їх групами; 4) динамічність системи сучасних джерел конституційного права України та кореспондування її розвитку з конституційно-правовою реформою; 5) особливе, установче та системоутворююче місце в системі сучасних джерел національного конституційного права Конституції України; 6) пріоритетність у системі сучасних джерел конституційного права України системи законодавства, тобто системи нормативно-правових актів належної юридичної сили; 7) утвердження "нетрадиційних" для національної правової системи загалом джерел конституційного права - судових прецедентів, правових звичаїв, правових договорів, конституційної доктрини тощо; 8) запровадження новітніх джерел конституційного права (універсалів, коаліційних угод, меморандумів тощо), юридична сила яких залишається нині невизначеною; 9) посилення впливу міжнародних (наднаціональних) джерел конституційного права, у першу чергу конституційного права ЄС, на систему сучасних джерел конституційного права України загалом; 10) збільшення кількості сучасних джерел конституційного права України, які складають відповідну галузеву систему та подальше урізноманітнення юридичних форм їх правового буття.

Система джерел конституційного права України представлена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України. Це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін І доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (lex fundamentales), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вишу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте. Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму. Для актів референдумів як джерел права властиві такі ознаки: за своєю сутністю вони виражають насамперед волю Українського народу та територіальних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права - інформаційного, фінансового тощо; акти референдумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів мають системний характер і утворюють систему актів референдумів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення. не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеукраїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. І 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізованим і надав вищої юридичної сили історичному Акту проголошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції.

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття конституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон приймається простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації - це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України і нормативно визначають основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Утім декларації мають здебільшого політичне значення і часто містять положення, які не мають юридичної сили норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку джерел конституційного права.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення І розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території. Акт наголошував, що на території України мають чинність лише виключно Конституція і закони України.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади 1 місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело конституційного права передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та ін.), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори застосовуються в окремих федераціях, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права. Викликає сумнів і правомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законодавчими функціями. За своєю сутністю Договір мав "надконституційний" характер щодо діючої на той час Конституції УРСР 1978 p., але за своїм змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Поза неоднозначну оцінку. Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації в майбутньому ст. 82 Конституції, до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Верховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч . 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства виключно за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України.

До законодавчих джерел конституційного права України також відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української CPCP та їх органів. ЦІ акти є джерелами незалежної України в силу загальновизнаного міжнародного принципу правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції є обов'язковими на території України. Вони видаються на основі й на розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад. Указ Президента України № 215/ 2001 "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України" від 27 березня 2001 р. До того ж Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки І оборони України та ряду інших державних органів, що створюються при Президентові України.

Джерелами конституційного права України є постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови І розпорядження Кабінету Міністрів України, відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України є обов'язковими до виконання. До джерел конституційного права відносяться виключно ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна дійти висновку, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел конституційного права України.

 


Джерелами конституційного права України є акти Центральної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел конституційного права є досить складною і малодослідженою - за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами - це нормативно-правові акти органів державної влади, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учасників виборчого процесу. Прикладом таких джерел є Постанова ЦВК "Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського референдуму за народною Ініціативою, утвореної зборами громадян України у м. Житомирі 7 грудня 1999 року" від 23 грудня 1999 р.

 

Центральна виборча комісія також видає повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомлення Центральної виборчої комісії "Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року", що було опубліковане в друкованому органі Верховної Ради України "Голос України", а також друкувалося в інших загальнодержавних і місцевих газетах і журналах.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело для конституційного права України, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче обґрунтування отримав лише у Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін акти реагування Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Останнім часом у науці конституційного права України тривають дискусії стосовно питання судової нормотворчості, яке тривалий час зберігає свою актуальність у країнах романо-германської правової системи.

Від початку середніх віків вважалося, що правова норма повинна мати доктринальне чи законодавче походження. Зміст цієї доктрини виражався формулою: "Non exemplis. sed, jidican-dum est" - "Не конкретні приклади, а закони мають юридичну силу". Утім сьогодні українські вчені визнають за органами судової влади не лише правозастосовчу, а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Мова йде про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. Це акти Конституційного Суду України та нормативно правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах-щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Тобто Конституційний Суд України має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

Якщо звернутися до правової природи рішень І висновків Конституційного Суду України, то слід констатувати, що ці нормативно-правові акти в силу "мовчання" Конституції за своїм змістом і формою деталізують положення чинного конституційного законодавства України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і мають юридичні наслідки загального характеру в конституційно-правовій сфері слід вважати джерелами конституційного права. Одночасно відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду України: за суб'єктом нормотворчості вони є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично мають таку ж юридичну силу, як І Конституція і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим - Конституція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття Закону України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" від 23 грудня 1998 р. У цьому випадку термін "конституція" є умовним, оскільки зазначений нормативно-правовий акт за своїм змістом, юридичною силою і процедурою введення його в дію є законом України.

У статті 4 Конституції АР Крим нормативно визначаються, особливості джерел Автономної Республіки Крим. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території АР Крим і мають пряму дію. Визначається, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони суперечать Конституції АР Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема відповідні акти територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування (місцевих рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. За допомогою них територіальні громади комплексно упорядковують основи своєї діяльності та порядок здійснення передбачених Конституцією і законами України прав.

Відкритим залишається питання про визнання Інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-етичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норм й окремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційного права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами конституційної правотворчості. Як приклад - Кодекс державного службовця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів - Різдво Христове, Великдень, Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визнаються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що обумовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (конституційного) права визнавався і в СРСР, Так. 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів -в міністерства. Положення закону зумовлювалися необхідністю приведення назв органів державного управління відповідно до загальновизнаних у світі назв.

Нині українські правознавці також звертають свою увагу на витребуваність таких джерел конституційного права, як звичаї, традиції та звичаєвості. Під конституційним звичаєм слід розуміти історично сформоване, позитивно зарекомендоване в конституційній практиці та, як правило, санкціоноване суб'єктами конституційного правотворення правило поведінки або діяльності, що є елементом конституційної правової свідомості учасників конституційних правовідносин і має відповідну юридичну силу.

На сьогодні правовий звичай найбільш часто інсталюється в систему сучасних джерел конституційного права України через принципи, які закріплюються в самостійних положеннях конституцій і конституційних актів, або ж існують у праві апріорі. Зокрема, у країнах з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, зберігає свою актуальність принцип: "Lex posterior derogat priori - "Наступний закон відміняє попередні".

Тобто правовий звичай найчастіше втілюється в низці норм-принципів, закріплених у Конституції та законах України. Утім конституційно-правова реформа 2005-2009 років сприяла й формуванню новітніх, неписаних конституційно-правових звичаїв (формування парламентської коаліції та її відносини Із парламентською опозицією тощо).

Система джерел конституційного права України, представлена охарактеризованими джерелами, є динамічною - одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конституційного права України.

 

Запитання для самоконтролю

1. Визначте поняття джерела конституційного права та охарактеризуйте його основні правові властивості Співвіднесіть категорії "джерело права" та "форма права" в конституційному праві.

2. Запропонуйте системну класифікацію сучасних джерел конституційного права України із застосуванням різних критеріїв для їх класифікацій.

3. Визначте поняття системи джерел конституційного права та назвіть її основні ознаки.

4. Охарактеризуйте Конституцію України як джерело конституційного права.

5. У чому полягає особливість актів референдуму як джерел конституційного права? Встановіть їх співвідношення з Основним Законом.

6. Розкрийте сутність законів України і їх призначення в системі джерел конституційного права України. Наведіть приклади таких законів, прийнятих у 2008-2009 роках.

7. Чи можуть бути підзаконні нормативно-правові акти джерелами конституційного права? Аргументуйте свою правову позицію.

8. Охарактеризуйте такі джерела конституційного права як нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай і традиція, правова доктрина тощо.


Mon, 13 Jun 2011 16:08:25 +0000
РОЗДІЛ 4. КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

Mon, 13 Jun 2011 16:13:25 +0000
РОЗДІЛ 5. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Mon, 13 Jun 2011 16:21:17 +0000
РОЗДІЛ 6. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Mon, 13 Jun 2011 16:24:20 +0000
РОЗДІЛ 7. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ


РОЗДІЛ 8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Просмотров: 9775
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
М. П. Клейменов Криминология. Учебник
Криминология. Учебник
В учебнике на основе действующей нормативной правовой базы, требований федеральных государственных образовательных стандартов высшего профессионального образования по направлению подготовки 030900 "Юриспруденция", научных достижений и практики борьбы с преступностью рассмотрены основные темы курса криминологии, преподаваемого в юридических вузах. Структура учебного материала, четкость определений, множество приведенных интересных фактов, манера изложения делают процесс изучения криминологии увлекательным, а освещение криминологической практики - поучительным занятием.
Предисловие К.К. Горяинова и В.С. Овчинского.

Для студентов, слушателей, курсантов, магистрантов, аспирантов, преподавателей юридических вузов и факультетов, практических работников правоохранительных органов....

Цена:
1540 руб

Н. А. Захарова, А. В. Горшков Право социального обеспечения. Учебное пособие
Право социального обеспечения. Учебное пособие
В учебном пособии рассмотрены основные вопросы, касающиеся понятия права социального обеспечения, трудового стажа, действующей пенсионной системы, порядка обеспечения населения социальными пособиями, страховыми и компенсационными выплатами, предоставления медицинской помощи.
Отличительной особенностью данного издания является его актуальность. В пособии не только отражены изменения, произошедшие в национальной системе социального обеспечения и страхования за последние два-три года, но и учтены будущие изменения.

Для студентов, изучающих Право социального обеспечения, аспирантов, преподавателей, а также всех интересующихся вопросами социального обеспечения в России....

Цена:
160 руб

 Шпаргалка по конституционному праву России
Шпаргалка по конституционному праву России
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать. Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
60 руб

 Финансовое право. Практикум. Учебное пособие
Финансовое право. Практикум. Учебное пособие
Издание представляет собой учебное пособие по финансовому праву, которое основано на современном законодательстве и практике его применения. Практикум является дополнением к учебнику "Финансовое право".
Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования.

Для студентов вузов, обучающихся по программам прикладного бакалавриата по юридическим направлениям и специальностям, а также для аспирантов и преподава-телей юридических вузов....

Цена:
1589 руб

А. М. Зинин, И. Н. Подволоцкий Габитоскопия и портретная экспертиза. Учебник
Габитоскопия и портретная экспертиза. Учебник

В учебнике рассматриваются теоретические и практические аспекты идентификации человека по признакам его внешнего облика, методы и средства фиксации информации о внешнем облике человека в целях установления его личности, основы судебной портретной экспертизы.

Для студентов юридических вузов, обучающихся по специальности "Судебная экспертиза". Учебник также может использоваться при изучении криминалистики, в частности такого ее раздела, как криминалистическая техника....

Цена:
1277 руб

 Гражданское право. Шпаргалка. Часть 4
Гражданское право. Шпаргалка. Часть 4
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно их сдать.

Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
50 руб

Б. В. Россинский, Ю. Н. Старилов Административное право. Учебник
Административное право. Учебник
В учебнике в соответствии с программой учебного курса проанализированы основные институты российского административного права. В пятом издании авторы учли масштабные изменения, произошедшие в последние годы в системе государственного управления, в сфере действия административного и административно-процессуального законодательства. Рассматриваются понятие административно-правовых отношений, вопросы государственного управления, организации и функционирования исполнительной власти, государственной службы, правовых актов органов управления, административно-правовые режимы, административно-деликтное право, административное принуждение, административная ответственность, административная юстиция.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, научных работников, служащих органов государственного и муниципального управления....

Цена:
2086 руб

Г. Н. Комкова Конституционное право. Практикум. Учебное пособие для СПО
Конституционное право. Практикум. Учебное пособие для СПО
Учебное пособие включает тематические планы дисциплин «Конституционное право России» и «Конституционное право зарубежных стран», планы практических занятий, вопросы для подготовки к экзаменам, методические рекомендации для подготовки рефератов и курсовых работ, рекомендуемую основную и дополнительную литературу по изучаемым темам, методические рекомендации и планы курсовых работ, глоссарий по конституционному праву.
Издание поможет обучающимся уяснить содержание наиболее важных и распространенных политико-правовых доктрин, научиться логически грамотно выражать и обосновывать свою точку зрения по излагаемому вопросу, свободно оперировать правовыми понятиями и категориями....

Цена:
702 руб

Е. В. Салогубова Римский гражданский процесс
Римский гражданский процесс
В монографии исследуются существовавшие в Риме формы гражданского процесса и причины, вызвавшие смену этих форм. Раскрываются характерные черты легисакционного, формулярного и экстраординарного процессов. Изучаются основные процессуальные институты, в частности иск и доказательства в римском праве. Показываются представления римских юристов об адвокатуре и ее роли при осуществлении судебной защиты прав граждан. 
Для студентов, аспирантов, преподавателей, научных сотрудников, а также читателей, интересующихся историей и теорией права.

...

Цена:
329 руб

А.Т. Боннер Гражданский процесс. Практикум. Учебное пособие
Гражданский процесс. Практикум. Учебное пособие
Учебное пособие написано в соответствии с программой учебной дисциплины "Гражданское процессуальное право" специалистами кафедры гражданского процесса Московской государственной юридической академии О.Е.Кутафина. 
Практикум включает в себя задачи по всем темам курса. Кроме того, для удобства студентов в нем собраны все действующие постановления Пленума Верховного Суда РФ по вопросам гражданского процессуального права. 

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических факультетов вузов....

Цена:
430 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт. Партнёрская программа.
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования