СМИ Законы РФ
Юр.книга А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов та ін. Цивільний процес

Sun, 19 May 2013 12:26:28 +0000
Зміст (Цивільний процес (А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Р.О.Стефанчук, О.І.Угриновська та ін.))

Зміст (Цивільний процес (А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Р.О.Стефанчук, О.І.Угриновська та ін.))

Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
§ 1. Способи захисту цивільних прав
§ 2. Поняття цивільного процесуального права
§ 3. Місце цивільного процесуального права у системі права України
§ 4. Джерела цивільного процесуального права
§ 5. Цивільний процес: поняття, провадження, стадії
§ 6. Наука цивільного процесуального права

 

Глава 2. ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
§ 1. Поняття та система принципів цивільного процесуального права
§ 2. Зміст окремих принципів цивільного процесуального права

 

Глава 3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
§ 1. Поняття та ознаки цивільних процесуальних правовідносин
§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин
§ 3. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин
§ 4. Об’єкт і зміст цивільних процесуальних правовідносин

 

Глава 4. СУД ЯК СУБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
§ 1. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин
§ 2. Склад суду. Відводи
§ 3. Цивільна юрисдикція суду
§ 4. Підсудність

 

Глава 5. СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
§ 1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін
§ 2. Процесуальна співучасть
§ 3. Заміна неналежної відповідача
§ 4. Процесуальне правонаступництво

 

Глава 6. ТРЕТІ ОСОБИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
§ 1. Поняття та ознаки третіх осіб
§ 2. Треті особи, які заявлять самостійні вимоги щодо предмета спору
§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

 

Глава 7. УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ
§ 1. Мета та підстави участі у цивільному процесі
§ 2. Форми участі у цивільному процесі

 

Глава 8. ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
§ 1. Поняття, значення та види представництва у цивільному процесі
§ 2. Процесуально-правове становище представника в цивільному процесі

 

Глава 9. ІНШІ УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
§ 1. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу
§ 2. Особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті

 

Глава 10. СТРОКИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
§ 1. Поняття, значення та види цивільних процесуальних строків
§ 2. Обчислення, зупинення, поновлення і продовження цивільних процесуальних строків

 

Глава 11. СУДОВІ ВИТРАТИ
§ 1. Поняття та види судових витрат
§ 2. Судовий збір
§ 3. Витрати, пов’язані із розглядом справи
§ 4. Розподіл судових витрат

 

Глава 12. ДОКАЗИ ТА ДОКАЗУВАННЯ
§ 1. Поняття та види доказів
§ 2. Доказування
§ 3. Засоби доказування
§ 4. Забезпечення доказів

 

Глава 13. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
§ 1. Поняття та значення позовного провадження
§ 2. Поняття, види та елементи позову
§ 3. Способи захисту відповідача від заявленого позову
§ 4. Зміни у позовному спорі
§ 5. Забезпечення позову

 

Глава 14. ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ
§ 1. Передумови відкриття провадження
§ 2. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі

 

Глава 15. ПІДГОТОВКА СПРАВИ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ
§ 1. Поняття, мета, завдання та значення підготовки справи до судового розгляду
§ 2. Процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду
§ 3. Судові виклики та повідомлення

 

Глава 16. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
§ 1. Поняття, значення та порядок судового розгляду цивільної справи
§ 2. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи
§ 3. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ
§ 4. Фіксування цивільного процесу

 

Глава 17. СУДОВІ РІШЕННЯ (ПОСТАНОВИ)
§ 1. Поняття, суть та види судових рішень (постанов)
§ 2. Рішення суду та його види
§ 3. Вимоги, яким повинно відповідати рішення суду
§ 4. Законна сила рішення суду
§ 5. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив
§ 6. Ухвали суду першої інстанції

 

Глава 18. ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ
§ 1. Поняття та особливості заочного розгляду цивільної справи
§ 2. Заочне рішення

 

Глава 19. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
§ 1. Поняття та особливості наказного провадження
§ 2. Розгляд справи у порядку наказного провадження
§ 3. Судовий наказ

 

Глава 20. ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ
§ 1. Поняття та значення окремого провадження
§ 2. Загальні правила розгляду та вирішення справ окремого провадження
§ 3. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи
§ 4. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності
§ 5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою
§ 6. Усиновлення
§ 7. Встановлення фактів, що мають юридичне значення
§ 8. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі
§ 9. Передача безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність
§ 10. Визнання спадщини відумерлою
§ 11. Надання психіатричної допомоги у примусовому порядку
§ 12. Обов’язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу
§ 13. Розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб

 

Глава 21. АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
§ 1. Суть та значення апеляційного провадження
§ 2. Право апеляційного провадження та порядок його реалізації
§ 3. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом
§ 4. Повноваження суду апеляційної інстанції
§ 5. Ухвали та рішення та суду апеляційної інстанції

 

Глава 22. КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
§ 1. Суть та значення касаційного провадження
§ 2. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його реалізації
§ 3. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції
§ 4. Повноваження суду касаційної інстанції

 

Глава 23. ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИНЯТКОВИМИ ТА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ
§ 1. Поняття та особливості провадження у зв’язку з винятковими обставинами
§ 2. Поняття та особливості провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами

 

Глава 24. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ
§ 1. Виконання судових рішень як стадія цивільного процесу
§ 2. Суд у процесі виконання судових рішень
§ 3. Судовий контроль за виконанням судових рішень
§ 4. Поворот виконання

 

Глава 25. МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС
§ 1. Поняття та джерела міжнародного цивільного процесуального права
§ 2. Право на судовий захист та правовий статус іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та держав у цивільному процесі
§ 3. Підсудність цивільних справ з іноземним елементом. Підготовка та розгляд справи
§ 4. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


Sun, 19 May 2013 12:36:22 +0000
Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

 

Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА


§ 1. Способи захисту цивільних прав
§ 2. Поняття цивільного процесуального права
§ 3. Місце цивільного процесуального права у системі права України
§ 4. Джерела цивільного процесуального права
§ 5. Цивільний процес: поняття, провадження, стадії
§ 6. Наука цивільного процесуального права

 

§ 1. Способи захисту цивільних прав


Особа, яка наділена певними суб’єктивними правами, вступаючи у правовідносини заради їх реалізації, може стикнутися із ситуацією, що ці права можуть зазнавати різноманітних посягань. І для того, щоб поновити порушене, оспорене, невизнане право законодавством встановлюються відповідні механізми, які включаються в поняття „охорони права”, частиною з яких є застосування захисту права.
В залежності від того, хто здійснює заходи захисту, його поділяють на неюрисдикційний та юрисдикційний. Неюрисдикційний захист полягає у тому, що захист здійснюється особою, яка безпосередньо зазнала посягання. Тобто, той хто потерпів від посягання, той і захищається. Такий спосіб захисту є історично першим. До речі він був притаманний і римському цивільному процесу, який можна назвати пращуром сучасного цивільного процесу. Навіть, згодом коли захист перейшов до компетенції державних органів, виконання рішення покладалось безпосередньо на заінтересовану особу. В Україні також існує можливість застосування такого способу захисту. Ними можна назвати застосування самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦК), необхідну оборону (ст. 36 КК, ст. 17 КпАП) та ін.
Юрисдикційний спосіб захисту полягає у здійсненні захисту державними та іншими органами й особами. Вони можуть бути спеціально створеними та уповноваженими на таку діяльність, а також можуть її здійснювати поряд з іншою, основою діяльністю.
Серед юрисдикційних способів найважливішим слід визнати судовий захист цивільних прав. Конституція України у ст. 55 гарантувала судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції України). Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При чому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.
Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується на положеннях ст.ст. 55, 124 Конституції України, Рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 55 Конституції України та постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9. Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тобто, в силу положень цивільного законодавства предметом судового розгляду та вирішення можуть бути будь-які правовідносини, включаючи ті правовідносини, підстави виникнення, зміни та припинення яких передбачені правовими нормами, так і не передбачені ними, але в силу загально-дозвільного принципу регулювання приватноправових відносин породжують правові наслідки.
Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб’єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України “Про судоустрій України”).
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України). Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції України). Систему ж судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України “Про судоустрій України”).
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди (ст. 22 Закону України “Про судоустрій України”).
Відповідно до ст. 15 ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Захист права може бути здійснено і господарським судом, який відповідно до ст. 12 ГПК розглядає та вирішує справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
На розгляд третейського суду як юрисдикційного органу захисту можуть бути передані будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, крім винятків, встановлених ст. 9 Закону України “Про третейські суди”. Згідно із ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. У даному випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені у відповідності до Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).
В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (наприклад, при вирішенні трудового чи земельного спору). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату шляхом вчинення виконавчого напису. Суб’єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”), однак його діяльність носить характер сприяючий у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.
Способи захисту цивільних прав визначаються законами України. Так, наприклад, відповідно до ст. 16 ЦК ними можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Окрім цієї загальної норми існують і інші, які визначають можливі способи захисту у конкретних правовідносинах. До прикладу, способи захисту права інтелектуальної власності містяться у ст. 432 ЦК.

 


 

 

§ 2. Поняття цивільного процесуального права


Цивільне процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов’язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.
Цивільне процесуальне право має власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галузей права. Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя – тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.
Процесуальною діяльністю суду є розгляд та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, в порядку позовного, наказного та окремого провадження та по перевірці законності й обґрунтованості постановлених у справі рішень та ухвал. Для осіб, які беруть участь у справі процесуальна діяльність полягає у захисті суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів, а інших учасників процесу – у сприянні судові і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них законом процесуальних функцій.
Під методом цивільного процесуального права розуміють сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права та поведінку суб'єктів цих відносин.
Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмету цивільного процесуального права, правовим становищем суб’єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання становить обов'язок вчинення конкретної активної поведінки суб’єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона проявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, який спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб проявляється у визначенні процесуально-правового становища суду та кола учасників цивільного процесу.
Диспозитивний характер визначається дозволом і правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на здійснення відповідної поведінки в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, які визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.
Норми та інститути цивільного процесуального права об’єднані в єдину систему. Система цивільного процесуального права – це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна об’єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за правилами видів провадження та стадій цивільного судочинства.
Значення цивільного процесуального права полягає в тому, що йому належить значна роль у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб та держави. Цивільне процесуальне право покликане забезпечувати зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування у правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.

 


 

 

§ 3. Місце цивільного процесуального права у системі права України


Цивільне процесуальне право виступає складовою системи права України, воно тісно пов'язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою. Визначальним для цивільного процесуального права є встановлення конституційним правом основ організації і принципів здійснення правосуддя в Україні. Цивільне процесуальне право розвиває ці положення стосовно цивільного судочинства.
Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим й іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право виступає формою, що забезпечує життя норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 15 ЦПК, в якій визначається цивільна юрисдикція суду.
Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом проявляється в нормах та інститутах цивільного права, норми якого визначають обставини, сукупність юридичних фактів, які становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані ЦК форми правочинів визначають допустимість засобів доказування у цивільному судочинстві.
Зв'язок між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом проявляється у тому, що обидві галузі права регулюють суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих же принципах, мають єдину конституційну основу. Цивільні і кримінальні справи розглядає один і той же суд обраними чи призначеними суддями одноособово чи колегіально, незалежно, гласно, державною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності та стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються між собою предметом правового регулювання і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.
У цивільному процесі відсутня стадія попереднього розслідування справи, а також інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. В кримінальному процесі відсутня стадія підготовки справи до розгляду, щодо порушення кримінальної справи переважає реалізація принципу публічності, що тільки частково притаманно цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.
Найбільш близькими до цивільного процесуального права є господарське процесуальне та адміністративне процесуальне право. Основна відмінність із ними полягає у юрисдикції суду щодо розгляду та вирішення тих чи інших справ.

 


 

 

§ 4. Джерела цивільного процесуального права


Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах.
Таким джерелом, насамперед, є Конституція України (28.06.1996 р.), якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий статус громадян у цивільному судочинстві. Для правильного застосування норм Конституції та законів України важливе значення мають рішення Конституційного Суду України.
До джерел цивільного процесуального права належать: Цивільний процесуальний кодекс України (18.03.2004 р.), яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, Закон України “Про судоустрій України” (07.02.2002 р.), яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні.
Джерелами цивільного процесуального права виступають інші кодекси і закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу: Цивільний кодекс України (16.01.2003 р.) встановлює окремі правила допустимості доказів у цивільних справах, склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про визнання правочину недійсним, окремі аспекти цивільної юрисдикції суду та ін.; Сімейний кодекс України (10.01.2002 р.) визначає склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов'язкову участь органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин, тощо; Кодексом законів про працю України (10.12.1971 р.) визначається юрисдикція суду у трудових справах; Закон України “Про адвокатуру” (19.12.1992 р.) врегульовує форми адвокатської діяльності в цивільному судочинстві; Закон України “Про прокуратуру” (05.11.1991 р.) регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі тощо.
Джерелами цивільного процесуального права виступають також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції.
Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, що даються постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.
Дія норм цивільного процесуального права у часі, просторі та за колом осіб. Дія в часі полягає в тому, що провадження в цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, які діють під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій. Цивільний процесуальний закон може мати зворотну силу у випадках, встановлених законом (ст. 58 Конституції України, ст. 2 ЦПК). У просторі – провадження в судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України. В окремих випадках, на території України може застосовуватися норми права іноземної держави і, навпаки, норми права України – судами іноземної держави. Щодо осіб – цивільний процесуальний закон поширюється на усіх фізичних осіб (ст. 5 ЦПК), на юридичних осіб (ст.ст. 11, 28 ЦПК), на іноземців, осіб без громадянства, іноземні юридичні особи (ст. 111, глава 5 розділу ІV, розділи VIІІ, Х ЦПК) та інших суб’єктів цивільних процесуальних відносин на засадах рівності.


 

 

§ 5. Цивільний процес: поняття, провадження, стадії


Цивільне судочинство (цивільний процес) – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.
Відповідно до ст. 1 ЦПК завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. 3 ст. 15 ЦПК):
- позовне провадження;
- наказне провадження;
- окреме провадження.
Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.
Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які характеризуються явною очевидністю.
Цивільне судочинство складається з окремих частин, або стадій. Стадія – це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою. В теорії цивільного процесуального права відсутній єдиний підхід до класифікації стадій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного визначення.
Стадіями цивільного процесу можна визначити наступні: відкриття провадження у цивільній справі, підготовка справи до судового розгляду та судовий розгляд, які об’єднуються у провадження в суді першої інстанції. Ці стадії визнаються обов’язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах. Іншими, факультативними стадіями є: апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд цивільної справи у зв’язку з винятковими обставинами, перегляд справи за нововиявленими обставинами, виконання рішення.

 


 

 

§ 6. Наука цивільного процесуального права


Наука цивільного процесуального права виступає складовою юридичної науки, її предметом є цивільне процесуальне право та цивільне судочинство. Наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права, його суть, роль у виконанні соціальних функцій. До предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального права, норми й інститути цивільного права зарубіжних країн, міжнародного цивільного процесу.
Наука цивільного процесуального права широко використовує загальні і спеціальні методи і способи дослідження.
Система науки цивільного процесуального права обумовлюється її предметом і складається з двох частин – загальної і особливої. До загальної частини входять загальні положення науки цивільного процесуального права і загальні положення цивільного процесуального права.
Особливу частину складають судові форми захисту цивільних прав і несудові форми захисту цивільного права.


Sun, 19 May 2013 12:46:35 +0000
Глава 2. ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

 

Глава 2. ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА


§ 1. Поняття та система принципів цивільного процесуального права
§ 2. Зміст окремих принципів цивільного процесуального права

 

§ 1. Поняття та система принципів цивільного процесуального права


Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на принципах, в яких відображені основні засади функціонування права та здійснення судочинства.
Значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси, якісні особливості цивільного судочинства і загальна (соціально-юридична) спрямованість права та його найважливіших інститутів.
Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення. Розвиваючись разом із суспільством в умовах політичних та соціально-економічних перетворень, принципи вдосконалюються та створюють додаткові умови для забезпечення гарантій захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Тому їх порушення, як правило призводить до зміни або скасування судових рішень.
Стосовно поняття принципів цивільного процесуального права, то в юридичній літературі існує кілька підходів до їх визначення: останні (вони) розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду; основні положення галузі права; як основні ідеї, положення, керівні засади; як правові погляди на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права.
Вбачається, що для визначення поняття принципів цивільного процесуального права потрібно, в першу чергу, визначити (проаналізувати) їх ознаки.
1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;
2) така ідея завжди прямо чи опосередковано повинна бути закріплена в нормативно правових актах;
3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати його основні властивості;
4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;
5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;
6) принципи характеризуються значною стійкістю та стабільністю;
7) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;
8) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.
Отже, принципи цивільного процесуального права – це обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя формально закріплені засади здійснення правосуддя в цивільних справах, які визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище.
Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані між собою і в сукупності становлять систему. Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів цивільного процесуального права.
Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному.
Для виявлення специфічних властивостей принципів їх можна згрупувати за різними критеріями, а саме:
- за змістом та сферою поширення принципи поділяються на: загальноправові (демократизм, гуманізм, законність); міжгалузеві (здійснення правосуддя виключно судом, незалежність суддів тощо); галузеві (диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін). принципи окремих правових інститутів (безпосередність, усність).
- за формою нормативного закріплення виділяють принципи: закріплені Конституцією України; закріплені у законодавстві про цивільне судочинство.
- за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин принципи поділяються на такі: які визначають процесуально-правову діяльність суду; які визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу.
- за предметом регулювання виділяють: організації правосуддя (судоустрою і судочинства); функціональні – принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність) і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність).
- за їх значимістю принципи поділяються на: фундаментальні (абсолютні – диспозитивність, рівноправність сторін, процесуальний формалізм); конструктивні (відносні – всі інші принципи).
Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш прийнятною та практичною вбачається класифікація принципів – за формою нормативного закріплення.
До принципів цивільного процесуального права, які закріплені Конституцією України, належать принципи, основні з яких – здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів, а також за участю народних засідателів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); законність (п. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10) тощо.
До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про цивільне судочинство, належать принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін, раціональної процесуальної форми, усність, безпосередність, оперативність.

 


 

 

§ 2. Зміст окремих принципів цивільного процесуального права


Законність. Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК).
Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності – судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади – законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції). Цей принцип означає недопущення втручання у здійснення правосуддя зі сторони органів законодавчої і виконавчої влади. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).
Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону України “Про судоустрій України”). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил – незалежності суддів та підкоренні їх тільки законові.
Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організацій посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути ухвалене при новому розгляді справи.
Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону). Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (аналогія права).
Здійснення судочинства державною мовою. Відповідно до ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою, якою згідно зі ст. 10 Конституції України є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Для забезпечення доступності судового захисту, а також для недопущення дискримінації за мовною ознакою, закон надає особам, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача. Судові документи складаються державною мовою.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції України принцип гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, крім ряду випадків, визначених законом. Відповідно до ст. 6 ЦПК закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність. При цьому проведення закритого судового розгляду виключає можливість відступу від положень цивільного судочинства, його спрощення чи обмеження процесуально-правового становища учасників цивільного процесу.
Хід судового процесу фіксується, в тому числі шляхом складання журналу судового засідання, а також технічними засобами, порядок використання яких визначений ЦПК. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. При цьому офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.
Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособово і колегією суддів. Відповідно до даного принципу суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду по першій інстанції. При чому при одноособовому розгляді справи суддя діє від імені суду.
У суді першої інстанції справи суддями колегіально не розглядаються. В окремих категоріях справ, встановлених законом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 18 ЦПК). До них відносяться справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Колегіальність як спосіб розгляду справи визначений при перегляді цивільної справи. Так, цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, у суді касаційної – п'яти суддів. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності (у разі проведення спільного засідання палат – при рівному представництві за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати). Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом означає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції України).
Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури – позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права і обов'язки. Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності.
Принцип змагальності полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки.
Змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Він ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у справі та доведенням тих обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, в сфері судового доказування; принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства – такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави. Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який вправі надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ст.ст. 10, 60, 137 ЦПК) тощо.
Диспозитивність (від лат. dispono – розпоряджаюся) – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.
Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, включає в себе певну ідею, що становить його зміст. Зміст принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.
Складовими положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав – права, що характеризують повноваження на порушення провадження по справі; права, спрямовані на зміну позовних вимог; права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивного розгляду справи та виконання судових постанов; права, пов’язані із залученням до справи заінтересованих осіб; права щодо здійснення окремих процесуальних дій; інші права, що забезпечують захист у процесі по справі.
Принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх удосконалення, характеризує суть та значення права як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. Значення принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві полягає також у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб неможливий без реалізації ними тих положень, які визначають зміст принципу диспозитивності.
Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.
Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 34 ЦПК).
Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі.
Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом.
Принцип всебічності та повноти. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Суд покликаний встановити всі ті факти, що дозволяють йому дати правильну оцінку всьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.
Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі – як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності та допустимість доказів, – не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Якщо сторони мають труднощі із поданням доказів до суду, суд для встановлення дійсних обставин справи зобов’язаний витребувати їх (ст. 137 ЦПК).
Об'єктивне з'ясування обставин справи – це обґрунтованість висновків суду, відповідність їх дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.
Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі i гідності, рівності перед законом і судом. Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 5 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом. Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів. Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію цього принципу.
Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю, усністю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій. Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до населення; звільнення позивачів-громадян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю – активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.
Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач – свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника; при пред'явленні зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем.
Безпосередність судового розгляду (ст. 159 ЦПК) полягає у тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. Судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися незмінним складом суду. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність забезпечує можливість увійти особисто в стосунки зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.
Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 6 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, – реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.
Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них – викладення вимог до суду в формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду – в судових рішеннях.
Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ.


Sun, 19 May 2013 12:53:03 +0000
Глава 3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

 

Глава 3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


§ 1. Поняття та ознаки цивільних процесуальних правовідносин
§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин
§ 3. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин
§ 4. Об’єкт і зміст цивільних процесуальних правовідносин

 

§ 1. Поняття та ознаки цивільних процесуальних правовідносин


Володіючи суб’єктивними правами особа, як правило, не може їх реалізувати не вступивши у відповідні правовідносини. Правовідносини є виразом правових норм у житті. Для правовідносин характерним є наявність суб’єктів правовідносин, об’єктів цих правовідносин, а також їх зміст. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини.
Цивільні процесуальні правовідносини мають ряд ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, які притаманні усім правовідносинам, цивільні процесуальні відносини врегульовані нормами цивільного процесуального права; завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації); вони оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах; мають відносний характер, тобто визначений конкретний суб’єктний склад правовідношення із чітким визначенням правового статусу кожного з них; ці правовідносини виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивільній процесуальній формі; постійно перебувають у русі, що у цілому складає певну їх систему.
Отже, насамперед, цивільні процесуальні правовідносини – це врегульовані цивільним процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.
Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру або ж між сторонами взагалі наявний спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин. Однак специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає у тому, що обов’язково ці правовідносини виникають через суд, який виступає обов’язковим їх учасником.
В теорії висловлюються міркування щодо можливості виникнення цивільних процесуальних правовідносин поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК), визначення договірної підсудності (ст. 112 ЦПК), відносини процесуального представництва (ст. 38 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини носять не цивільний процесуальний характер, а є відношенням, врегульованим нормами матеріального права.
Також існує позиція щодо наявності одного (єдиного) цивільного процесуального правовідношення у конкретній цивільній справі. На увагу у цьому аспекті заслуговує те, що усі правовідносини, які виникають у справі, носять взаємозалежний характер, однак така позиція призводить до ускладнення розуміння самого цивільного процесуального правовідношення в силу своєї громіздкості та нагромадження різного правового статусу його учасників.

 


 

 

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин


Для виникнення правовідносин необхідні певні передумови та підстави. Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин слід визнати наявність відповідної норми цивільного процесуального права та цивільну процесуальну правосуб’єктність, а підставою є певний юридичний факт, тобто конкретна дія або подія, з якого цивільний процесуальний закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Норми цивільного процесуального права визначають нормативну передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у разі відсутності відповідної правової норми про можливість участі даної особи в якості суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин або ж прямої заборони на цю поведінку, такі процесуальні правовідносини виникнути не можуть. Наприклад, не можуть бути свідками священнослужителі з приводу відомостей, які одержані ними на сповіді віруючих (ст. 51 ЦПК).
Цивільна процесуальна правосуб’єктність визначає можливість особи бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. У кожного із суб’єктів така правосуб’єктність визначена законом по-різному. Так, наприклад, правосуб’єктність суду визначена Конституцією України, Законом України “Про судоустрій України”, ЦПК та іншими нормативно-правовими актами. У цивільному процесуальному законодавстві найбільше уваги приділяється основним учасникам цивільного процесу – сторонам та третім особам, оскільки безпосередньо спір між ними є предметом судового розгляду та вирішення.
Юридичними фактами, внаслідок яких виникають, змінюються або припиняються цивільні процесуальні правовідносини, є процесуальні дії учасників процесу (подання заяви, заявлення клопотання, призначення експертизи та ін.).

 


 

 

§ 3. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин


Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб’єкт, об’єкт та зміст.
Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це носій цивільних процесуальних прав та обов’язків. ЦПК здійснює поділ суб’єктів на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, які у свою чергу поділяються на осіб, які беруть участь у справі, (ст. 26 ЦПК) та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).
Основним критерієм, який визначає приналежність того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб’єктів на три групи:
- суд;
- особи, які беруть участь у справі;
- особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу).
Суд виступає обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення та правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб’єктів. Особливою властивістю даного суб’єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Для забезпечення цього закріплений у законодавстві інститут відводу (самовідводу).
Основним призначенням суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключною компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.
Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу, повноваженнями судді користуються також народні засідателі, які приймають участь у вирішенні справ, визначених законом.
Особи, які беруть участь у справі, – це учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені у справі юридичною заінтересованістю, яка визначає їх правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.
У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними є заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі є їхні представники, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК).
Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб’єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.
Матеріально-правова заінтересованість – це особиста ознака суб’єкта цивільного процесуального правовідношення (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомогою судової діяльності отримати для себе поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права, законного інтересу, тобто отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини, або ж навпаки, не допустити їх порушення. Матеріально-правовою заінтересованістю наділені виключно суб’єкти спірних матеріальних правовідносин.
Процесуальна заінтересованість – це функціональна ознака суб’єкта цивільного процесуального правовідношення (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі даного суб’єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб’єкти матеріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного процесу, які беруть участь у справі для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.
Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, особи, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:
1. Особи, які захищають у процесі особисті інтереси. Такими виступають сторони та треті особи, оскільки вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю у справі.
2. Особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб’єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, вони не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової заінтересованості у справі. Якщо ж вони мають таку заінтересованість, то вони не можуть виступати у відповідній процесуальній функції, а повинні бути залучені у процес у якості сторони чи третьої особи.
Для осіб, які беруть участь у справі для захисту власного інтересу (наділені матеріально-правовою та процесуальною заінтересованістю у справі), для визначення їх спроможності виступати самостійним учасником судового процесу, суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, застосовується поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності. Це встановлена нормами цивільного процесуального законодавства можливість особи виступати суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин.
У складі цивільної процесуальної правосуб’єктності слід вирізняти два елементи: цивільну процесуальну правоздатність та цивільну процесуальну дієздатність.
Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК). Вона визнається за усіма фізичними та юридичними особами. Однак у даному випадку слід визначити, що положення ст. 28 ЦПК не у повному обсязі визначають коло усіх учасників, які наділяються цивільною процесуальною правоздатністю. Тому цивільна процесуальна правоздатність визнається за усіма учасниками матеріально-правових відносин, які можуть стати предметом судового розгляду та вирішення. Тобто допуск того чи іншого учасника до участі у матеріально-правових відносинах зумовлює потенційну можливість бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Це стосується, наприклад, участі у цивільному процесі як самостійного суб’єкта держави Україна, АРК, територіальних громад чи інших правових утворень, які не наділені правами юридичної особи, але виступають учасниками матеріально-правових відносин (наприклад, щодо відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, влади АРК чи органами місцевого самоврядування).
Наділення цивільною процесуальною правоздатністю може бути пов’язане із досягненням певного віку, з яким матеріальний закон визначає можливість вступу у матеріально-правові відносини. Так, наприклад, суб’єктом трудових відносин особа може бути у певних випадках лише після досягнення 14-річного віку (ст. 188 КЗпП), а тому суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин у трудовій справі може бути тільки при дотриманні цих умов.
Цивільна процесуальна дієздатність – здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (ст. 29 ЦПК). На відміну від правоздатності цивільна процесуальна дієздатність залежить від різноманітних чинників (віку, стану здоров’я, інших причин).
За обсягом цивільної процесуальної дієздатності суб’єкти можуть розглядатися як такі, що наділені повною цивільною процесуальною дієздатністю, особи з частковою цивільною процесуальною дієздатністю та фізичні особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності.
Повним обсягом дієздатності наділені фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (ч. 1 ст. 29 ЦПК). Такими також є фізичні особи, які до досягнення повноліття зареєстрували шлюб, а також набути повного обсягу цивільної дієздатності у порядку емансипації. Така фізична особа набуває повного обсягу цивільної процесуальної дієздатності відповідно з моменту реєстрації шлюбу чи вступу в силу рішення про надання повного обсягу цивільної дієздатності у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.
Частковий обсяг дієздатності мають неповнолітні (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років), а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Вони можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Так, якщо справа виникає з правочину, на укладення якого неповнолітнім потрібна згода батьків, усиновителів або піклувальників, суд повинен притягнути останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх.
Наприклад, відповідно до п. 1 ст. 18, п. 4 ст. 152 СК кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. І ця особа набуває повного обсягу цивільних процесуальних прав та обов’язків у такій справі.
Суд може залучити до участі в справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч. 2 ст. 29 ЦПК). А також навпаки при участі законного представника неповнолітньої особи чи особи, яка обмежена у дієздатності, до участі у справі згідно із ч. 2 ст. 39 ЦПК особу, в інтересах якої діє законний представник.
Малолітні (віком до чотирнадцяти років) та особи, які визнані недієздатними, вважаються недієздатними у цивільному процесі. Права, свободи та законні інтереси таких осіб захищають у суді їх законні представники – батьки, усиновителі, опікуни.
Отже, цивільна процесуальна правосуб’єктність (і правоздатність, і дієздатність) виступає складовою частиною загальної правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб і тісно пов’язана з цивільною, сімейною, трудовою й іншими видами і визначається характером зв’язку між зазначеними галузями права.
Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. До загальних прав слід віднести права та обов’язки, якими наділені усі особи, які беруть участь у справі, незалежно від змісту юридичної заінтересованості у справі. Ними є право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 27 ЦПК).
Обсяг спеціальних прав визначається в залежності від процесуального статусу у цивільному процесі. Так, наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.
Обов’язки осіб, які беруть участь у справі визначається необхідністю добросовісно користуватися наданими процесуальними правами, а також не посягати на права інших суб’єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуального закону визначено також конкретні обов’язки у певних випадках. Так, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші особи, які беруть у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування. знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов’язком для сторін є, наприклад, зобов’язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).
Інші учасники цивільного процесу – це такі учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які не мають і не повинні мати у справі жодної юридичної заінтересованості і сприяють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів, утвердженню засад цивільного процесуального права. До них відносяться секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК). Однак, цей перелік не є вичерпний, оскільки цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і за участю інших осіб. Ними можуть бути особи, які мають письмові та речові докази у справі, наприклад, при витребуванні їх судом, державний виконавець при виконанні ухвали про забезпечення позову, органи та особи, яким направлена окрема ухвала про порушення закону, особи, між якими відбувалося листування, щодо надання згоди на його дослідження та ін.
Найменування цієї групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин вказує на те, що вони не відносяться до осіб, які беруть участь у справі. Основною вирізняльною ознакою цих суб’єктів є те, що вони не мають юридичної заінтересованості у справі.
Цих осіб можна поділити на дві підгрупи: суб’єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст), інші – особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (судовий розпорядник, секретар судового засідання).

 


 

 

§ 4. Об’єкт і зміст цивільних процесуальних правовідносин


На відміну від визначення та розуміння суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин, питання щодо об’єкта та змісту цивільних правовідносин є одним із найдискусійніших у науці цивільного процесуального права.
Проблемність визначення об’єкта цивільних процесуальних правовідносин зумовлені його неуречевленістю. Так, об’єктом правовідношення між судом та свідком у судовому засідання виступатиме отримання фактичних даних, які мають значення для вирішення справи.
Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це те, з приводу чого виникають цивільні процесуальні правовідносини, те, на що спрямовані процесуальні права та обов’язки.
Зміст цивільних процесуальних правовідносин складають цивільні процесуальні права та обов’язки учасників правовідносин, які реалізуються у формі процесуальних дій.


Sun, 19 May 2013 13:01:12 +0000
Глава 4. СУД ЯК СУБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

Глава 4. СУД ЯК СУБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ


§ 1. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин
§ 2. Склад суду. Відводи
§ 3. Цивільна юрисдикція суду
§ 4. Підсудність

 

§ 1. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин


Склад суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин не є незмінним та постійним. Він залежить від обставин справи, предмета судового розгляду, від характеру спірного матеріального правовідношення, що має місце між сторонами, від стадії (етапу) процесу та характеру процесуальних дій, які вчиняються в ході розвитку процесу, та інших факторів. Проте один суб’єкт при цьому залишається незмінним – це суд.
Особливий статус суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним, який наділений компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб’єктивного цивільного права та/або охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов’язковим суб’єктом всіх процесуальних правовідносин, що виникають в цивільному процесі.
Правосуб’єктність суду. Правовий статус суду визначається його правосуб’єктністю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисельні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд наділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплексом повноважень.
Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної правосуб’єктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Так, відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, що виникають в державі.
Особливість прояву правосуб’єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб) йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов’язків та не може своїми діями набувати нових, стосовно його правосуб’єктності доцільно говорити про компетенцію як про комплекс повноважень визначених законом.
Якщо юрисдикція визначає сферу впливу, то компетенція визначає спосіб впливу на суспільні відносини. Своєю чергою компетенція судів різних ланок також різниться. Владні повноваження суду проявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких суд через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.

 


 

 

§ 2. Склад суду. Відводи


Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України „Про судоустрій України” цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
Розгляд справ в порядку апеляційного та касаційного провадження та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально:
- у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку;
- у суді касаційної інстанції – колегією у складі п'яти суддів;
- у зв'язку з винятковими обставинами – колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;
- рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами переглядаються одноособово або колегіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.
Відводи. Особливою властивістю суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Процесуальною гарантією забезпечення цього правила є право відводу. Тобто за наявності обставин, передбачених ЦПК України, судді, секретарі судових засідань, інші службові особи суду не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають відводу або самовідводу.
Зокрема, суддя не може брати участі в розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу), якщо:
- під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;
- він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;
- він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;
- якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості судді.
Крім того, якщо суддя брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, він не може брати участь у розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі.
Якщо суддя брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, то не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного суду.
Відповідно якщо суддя брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, він не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції. А якщо брав участь у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, то в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції він участі не бере.
Забезпеченню неупередженості сприяє і правило ч. 2 ст. 20 ЦПК, відповідно до якого до складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.
За наявності передбачених законом підстав для відводу, суддя повинен заявити самовідвід. На тих же підставах відвід судді можуть заявити особи, які беруть участь у справі.
Заява про відвід (самовідвід) повинна бути мотивованою та подана до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Якщо про підстави відводу (самовідводу) стало відомо після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами, то заявити відвід (самовідвід) можна і після цього. Відповідно до ст. 24 ЦПК заява про відвід розглядається судом, який розглядає справу. Якщо особа, якій заявлено відвід, бажає дати пояснення суду, то він повинен її вислухати, а також думку осіб, які беруть участь у справі.
Заява про відвід одному судді вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу, а про відвід кільком суддям або всьому складу суду – простою більшістю голосів.
Наслідком задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу одноособово, є розгляд справи в тому самому суді іншим суддею. У разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності підстав, зазначених у ст. 21 ЦПК, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про визначення підсудності справи у порядку ст. 116 ЦПК (глава 1 розділ ІІІ).
Слід зазначити, що і при одноособовому, і при колегіальному розгляді справи суддя (колегія суддів) діють від імені суду. Проте ні суддя, ні інша службова особа суду не є самостійним суб’єктом процесуальних правовідносин. Одноособові або колегіальні дії цих осіб призводять до виникнення, розвитку та/або припинення правовідносин не з ними особисто, а з судом як органом правосуддя.

 


 

 

§ 3. Цивільна юрисдикція суду


У законодавстві закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Серед них є органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого положення, яке займають суб’єкти права і т.д., держава залишає частину функцій по захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу. Або ж як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.
Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання про розмежування компетенції щодо вирішення цивільних справ, адже це безпосередньо пов’язано із правом на судовий захист. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою слід розуміти нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже як вже згадувалось суд може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).
Відповідно до ст. 15 ЦПК до справ цивільної юрисдикції відносяться: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме) (ч. 3 ст. 15 ЦПК). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду вирішуються за правилами, визначеними законами України.
Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заінтересованої особи, за згодою сторін і недопущення такого, цивільна юрисдикція поділяється на види:
- виключну;
- альтернативну;
- договірну;
- імперативну (умовну);
- за зв’язком справ.
Виключна – юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ входить виключно до компетенції суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т.д.
Альтернативна – юрисдикція справи як суду, так і іншого юрисдикційного органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору до якого органу звернутися за вирішенням спору. Так, наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом.
Договірна – юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених Законом України “Про третейські суди”. У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).
Доволі небезспірною виступає наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу під нею розумілось те, що ряд спорів можуть стати предметом судового розгляду та вирішення тільки при дотриманні “досудового вирішення спору”. Однак, Конституція України визнала можливість судового захисту без додержання попередньої судової форми вирішення спору, в якому бере участь фізична особа. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. У рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прийнятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудового порядку.
Такий вид юрисдикції може визнаватися, однак в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відповідно можливість судового розгляду справи) пов’язане із певними умовами чи дотриманням певного порядку. Так, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (п. 6 ст. 169 СК).
Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (п. 2 ст. 110 СК). І у разі подання такої заяви до суду, суд своєю ухвалою повертає таку заяву (ст. 121 ЦПК), що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення.
Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судовий захист, лише законом встановлюється окремий, спеціальний, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права.
Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити юрисдикцію за зв’язком справ. Її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Так, за загальним правилом не підлягають об’єднанню в одне провадження вимоги, які випливають з різних правовідносин, які до різних юрисдикцій. Однак, законом може визначатися такі винятки. Це, наприклад, може бути вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органів АРК, органів місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різних судових юрисдикцій – про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу чи особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування завданої шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може розглядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об’єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства (ст. ** АПК).
В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено:
- глобальність цивільної юрисдикції суду;
- наявність та характер спірних правовідносин;
- необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із положень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судочинства. Такі правила визначені Конституцією України, законодавством про судоустрій, зокрема Законом України „Про Конституційний Суд України”, актами кримінально-процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні правовідносини, які виникають у державі.
Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних (ст. 1 ЦК), житлових (ЖК), земельних (ст. 2 ЗК), сімейних (ст. 2 СК), трудових (ст. 3 КЗпП) правовідносини.
У порядку цивільної юрисдикції вирішуються у справи, які не носять такого характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільною юрисдикції суду (наприклад, щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження”), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів (розділ VII ЦПК) та ін. До сформування системи адміністративних судів справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування) розглядаються загальними територіальними судами шляхом запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції (ст. 22, абз. 16 п. 3 прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про судоустрій України”).
Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов’язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання.
Необхідність захисту права. Спір про право частіше всього виникає у зв’язку з правопорушенням, але може виникнути і при відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З другої сторони, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо за правопорушенням порушник добровільно усуває допущене порушення не набуває характеру спірного відношення. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа приймає заходи щодо поновлення порушеного права.
У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен виявити який-небудь вплив на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т.п.
Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність названих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв’язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно у даному випадку відпав сам предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) не позбавлені можливості захистити свої порушені права у зв’язку із заподіянням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.
Таким чином, при наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб’єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.
Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості чи встановлений спрощений порядок розгляду. Наприклад, віднесення до ведення органів реєстрації актів цивільного стану справ про розірвання шлюбу (ст. 106, 107 СК). І напроти, є ряд категорій справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення і т.д. Ці справи становлять окремий вид провадження у цивільному процесі – окреме.
Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним правилом заяву або відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви (п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК).
У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв’язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов’язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі.
Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.

 


 

§ 4. Підсудність


Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), за якою розмежовується компетенція між різними органами щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але вже між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.
Критеріями такого розмежування можна визначити:
- завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;
- рід (категорія) справ;
- вказівка суду.
У залежності від названих критеріїв підсудність буває декількох видів. Можна виділити функціональну та територіальну підсудність. Донедавна існувала і родова підсудність, за якою у вертикалі ієрархії судів визначався суд, що розглядатиме справу по першій інстанції. У новітньому цивільному процесуальному законодавстві відсутні положення про виконання судами апеляційної чи касаційної ланки непритаманних для них функцій суду першої інстанції.
Функціональна підсудність – компетенція окремих гілок судової системи на підставі функцій, які ними виконуються. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди (ст. 107 ЦПК).
Судами апеляційної інстанції виступають судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).
Як випливає з положень законодавства про судоустрій та процесуального законодавства в Україні фактично відсутній суд касаційної інстанції. Тому до законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку відповідно до ст. 47 та п.3 розділу VII Закону України „Про судоустрій України” та здійснюватиме Верховний Суд України, а саме Судова палата у цивільних справах.
Судом, який переглядає справу за винятковими обставинами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами виступає суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).
Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рішень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивільній справі, є, як правило, суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження”).
Територіальна підсудність – компетенція по розгляду цивільних справ однорідних судів в залежності від території, на яку поширюється їх юрисдикція.
Видами територіальної підсудності є: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв’язком справ, за вказівкою суду. Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших – створення найбільш сприятливих умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.
Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності. За загальним правилом позови пред’являються в суді за місцем проживання фізичної особи, за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 109 ЦПК).
Місцезнаходження відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК.
Встановлення цього загального правила встановлено у зв’язку з тим, що сам факт пред’явлення позову до відповідача не свідчить про те, що на ньому лежить певний обов’язок перед позивачем, а також для недопущення зловживання правом на звернення до суду.
Альтернативна територіальна підсудність визначається у ряді випадків, встановлених законом, зумовлених необхідністю чи доцільністю надання позивачу права вибору суду, який розглядатиме справу.
Так, відповідно до ст. 110 ЦПК позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися за місцезнаходженням відповідача або за місцем проживання позивача.
Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.
Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред’являтися за місцезнаходженням відповідача, за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди.
Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).
Альтернативна територіальна підсудність застосовується і у інших випадках, передбачених ст.ст. 110, 111 ЦПК. Відповідно до ч. 12 ст. 110 ЦПК право вибирати підсудність між кількома судами, яким підсудна справа, має позивач, за винятком виключної підсудності.
Виключна територіальна підсудність встановлюється у випадках, передбачених законом, і передбачає, що заява до суду може бути подана тільки до певного суду. Дана підсудність виключає застосування до даних спорів інших її видів.
Відповідно до ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.
Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься заява і який розглядатиме справу. При чому сторони не можуть змінювати функціональної підсудності та порушувати правила виключної підсудності (ст. 129 ЦПК). Тобто, суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви до суду, визначеному за домовленістю сторін, якщо б навіть жодна із сторін не проживає чи не має майна на території юрисдикції даного суду. Законом встановлено, що це повинна бути домовленість між сторонами, яка закріплена у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою застосування загальних правил про підсудність. Домовленість подружжя про розгляд справи про розірвання шлюбу у порядку ч. 2 ст. 110 ЦПК може не закріплюватися у формі окремого документа, вона, наприклад, може міститися у спільній заяві, поданій до суду.
Підсудність за зв’язком справ визначає суд, який розглядатиме спір, виходячи із первісного спору, який є предметом судового розгляду.
Так, позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється в суді за місцем розгляду первісного позову (ст. 113 ЦПК).
Підсудність за ухвалою суду – це новий вид територіальної підсудності, при якому територіальна юрисдикція суду визначається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом. Ними є: коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК), коли спір виник між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також у разі вирішення справи про розірвання шлюби між громадянином України та іноземцем чи особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК). У такому разі суд, територіальна юрисдикція якого визначена такою ухвалою судді відповідно вищестоящого суду чи Верховного Суду України, зобов’язаний розглянути питання про відкриття провадження у справі.
Питання про дотримання правил про підсудність вирішується судом при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Якщо суддя визнає, що справа даному судові не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК). На ухвалу про повернення позовної заяви з мотивів непідсудності може бути подано скаргу.
За загальним правилом, забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком передачі у порядку зміни підсудності (ст. 116 ЦПК). Однак, цивільне процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу цивільної справи з одного суду до іншого після відкриття провадження у справі. Такими є:
- якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;
- якщо до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;
- якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;
- ліквідація суду, який розглядав справу.
Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги – після залишення її без задоволення (ст. 116 ЦПК).
Важливою гарантією доступності правосуддя та судового захисту є норма про те, що суперечки між судами про підсудність не допускаються (ст. 117 ЦПК). Це включає в себе і положення про те, що справа, надіслана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана.


Sun, 19 May 2013 13:10:12 +0000
Глава 5. СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Глава 5. СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ


§ 1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін
§ 2. Процесуальна співучасть
§ 3. Заміна неналежної відповідача
§ 4. Процесуальне правонаступництво

 

§ 1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін


Серед осіб, які беруть участь у справі, найважливішими слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження за винятками, встановленими нормами про ці види проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).
Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства. Ними відповідно до ст. 30 ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Знову ж таки поза увагою закону залишились ряд учасників, які можуть виступати сторонами у цивільному процесі (наприклад, територіальні громади, АРК окремі учасники, які не наділені статусом юридичної особи).
Поняття сторони безперечно має прямий зв’язок із матеріальними правовідносинами, хоча спір про право може виникнути не лише між особами, які дійсно перебувають у матеріальних правовідносинах. Він можливий і при відсутності таких відносин (так званий “дефектний спір”), у тому випадку, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов’язку перед позивачем. Це не означає, що суд не може розглядати цього спору, адже чинне цивільне процесуальне законодавство не вимагає з’ясування наявності матеріального правовідношення між сторонами при пред’явленні позову. Спором визнаються будь-які непорозуміння між суб’єктами права і достатньою підставою для вступу у процес і набуття правового статусу позивача є суб’єктивна впевненість, що права особи порушені, оспорені або невизнані (ст. 3 ЦПК). Наявність чи відсутність між сторонами правовідносин ні в якій мірі не відбивається на їх правовому становищі. Навіть, при очевидній відсутності матеріальних правовідносин між такими суб’єктами, їх слід визнавати позивачем та відповідачем із наділенням їх усіма процесуальними правами та обов’язками.
Ознаками сторін, які вирізняють їх від інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин взагалі, та осіб, які беруть участь у справі, зокрема, є наступні: сторони – це обов’язкові суб’єкти цивільного процесу у справах позовного та наказного провадження; сторони – це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом; юридична заінтересованість сторін носить особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю; справа (процес) ведеться від імені сторін; сторони несуть судові витрати у справі; на сторони поширюються усі наслідки та властивості рішення суду; правосуб’єктність сторін допускає правонаступництво.
Сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.
Позивач – це особа, на захист суб’єктивних прав якої порушено цивільну справу. Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути ініційований і іншими уповноваженими законом органами та особами. При чому у будь-якому випадку на участь у справі повинно бути волевиявлення позивача. Так, при поданні заяви в інтересах особи органом чи особою, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, обов’язково повідомляється особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. Вона може приймати участь у справі, може відмовитися від участі та порушеного цивільного процесу. В останньому випадку, коли захищаються інтереси дієздатної фізичної особи, така заява уповноваженого органу чи особи відповідно до ст. 46 ЦПК залишається без розгляду.
Відповідач – це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обов’язку щодо поновлення суб’єктивного права позивача, яке зазнало посягання. При чому, якщо для залучення до участі у справі позивача необхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Конкретна вказівка на відповідача становить обов’язок позивача чи іншого ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо така вказівка відсутня, то суддя при прийнятті такої заяви повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. У тому випадку, коли заявник не знає про особу порушника свого права, справа не може бути порушена.
Відповідно до ст. 78 ЦПК якщо місцеперебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ухвалою оголошує його розшук. Розшук проводиться держаним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на нього покладаються на відповідача рішенням суду.
Процесуальні права сторін – це встановлені та гарантовані законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб’єктивних прав, які зазнали посягання або існує ймовірність такого. Як вже зазначалося, права сторін як і усіх осіб, які беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права містяться у ст. 27 ЦПК, які визначають фактичну та юридичну спроможність виступати повноцінним учасником судового розгляду цивільної справи. Спеціальними ж є права, визначені суттю правового статусу сторони. Так, відповідно до ст. 31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), заперечувати позивачем заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.
На сторони покладаються також процесуальні обов’язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні полягають у тому, що сторони зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін. Спеціальні – у виконанні певних процесуальних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самостійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

 


 

 

§ 2. Процесуальна співучасть


В окремих випадках при розгляді та вирішенні справи можуть на боці позивача або відповідача приймати участь декілька осіб, утворюватися множинність, яка отримала найменування – процесуальна співучасть. Під процесуальною співучастю слід розуміти обумовленою нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов’язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об’єднання позовів судом, коли суб’єктивні права та обов’язки не залежать один від одного, а множинність виникла на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.
Підставами для виникнення процесуальної співучасті є:
1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;
2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;
3) предметом спору є однорідні права і обов’язки (ст. 32 ЦПК).
Позов може бути пред’явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем – одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки – то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах – змішаною. Множинність може виникати і на стороні третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, однак обов’язковою умовою повинна бути наявність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.
Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у цивільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебуває у спільній власності.
Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який вправі притягнути як співвідповідачів для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення другого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. В залежності від імперативності залучення співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна співучасть поділяється на обов’язкову та факультативну.
Обов’язкова пасивна співучасть настає тоді, коли права та обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав та обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.
Факультативна пасивна співучасть має місце в таких випадках, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання про право одного з відповідачів можна було б вирішити самостійно незалежно від прав та обов’язків інших співучасників.
Може постати питання чи породжує співучасть звернення до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтересах (ст. 3, 45 ЦПК). У даному випадку встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Дана норма не породжує співучасті, оскільки ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб’єктів, а відносять їх до самостійної групи осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі у процесі та обсяг процесуальних прав та обов’язків.
Особливість участі процесуальних співучасників у цивільному процесі полягає у тому, що кожен із них щодо другої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників крім випадків, коли останній має вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів, відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відповідальність, чи право стягнення є солідарним. Співучасники також можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або приєднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст. 299, 329 ЦПК).

 


 

 

§ 3. Заміна неналежної відповідача


У ході розгляду справи може бути виявлено, що позов пред’явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов’язаною особами, суб’єктами матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналежними.
Підстави для виникнення такого питання можуть бути різноманітні: зміна суб’єктивного переконання позивача, збільшення обсягу доказової інформації, додаткові правові консультації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні висловлюватися зі сторони суду (судді), оскільки останній повинен бути безстороннім і висловити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, у рішенні чи іншій постанові по справі. Цієї позиції дотримується і Пленум Верховного Суду України, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред’явлення позову неналежними позивачами або до неналежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактичне вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”).
Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що дана особа не несе обов’язку по справ. Його може бути замінено на особу, яка за змістом матеріально-правової вимоги, яка є предметом судового розгляду та вирішення повинна відповідати. Цей інститут носить назву заміни неналежного відповідача.
Суд, встановивши під час розгляду справи, що позов пред’явлений не тією особою, якій належить право вимоги, не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.
Заміна неналежної відповідача – це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) належної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).
При заміні неналежної сторони діють два основних правила. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його було виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що при будь-яких обставинах, при усій очевидності неналежності сторони до справи, яка розглядається судом, відповідач визнається належним із наділенням його усією повнотою процесуальних прав та обов’язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступав ініціатором процесу, суб’єктом, який вимагає судового захисту. Згоди відповідача на його заміну не вимагається, однак у літературі неодноразово порушувалось питання про те, що відповідачу може бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових витрат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає питання. Наразі витрати, понесені заміненим відповідачем, останній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативного та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може носити характер зловживання правом.
Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у випадку відсутності згоди позивача на заміну. При відсутності згоди на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача і ухвалити рішення за його участю. При такому судовому залучені відповідача участь декількох співвідповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача (притягнутого до участі у справі судом) понесені ним витрати не повинні присуджуватися із позивача.
Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Питання про заміну неналежної сторони повинно вирішуватися у судовому засіданні, а не у момент порушення справи. Відповідно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спочатку. Про це повинно бути клопотання залученого відповідача і таке право повинно бути роз’яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.
В аналогічному порядку здійснюється залучення додаткового (додаткових) відповідачів (наприклад, якщо у ході розгляду справи бути встановлено, що шкода завдана не однією особою, а декількома).

 


 

 

§ 4. Процесуальне правонаступництво


У процесі провадження у справі у цивільному судочинстві можлива також заміна сторін та третіх осіб іншими особами, коли до них переходить права та обов’язки у спірних правовідносинах. Така заміна сторін називається процесуальним правонаступництвом (ст. 37 ЦПК).
Сторона може вибути з процесу в силу різних причин, однак процесуальне правонаступництво виникає тільки у тому випадку, коли має місце правонаступництво у матеріальних правовідносинах. Однак, на відміну від цивільного правонаступництва процесуальне має ряд особливостей, обумовлених характером участі у процесі, сукупністю процесуальних прав та обов’язків, якими наділені сторони.
Підставами процесуального правонаступництва є смерть фізичної особи при правовідносинах, в яких допускається правонаступництво, реорганізація юридичної особи, уступка вимоги, перевід боргу чи інші форми переходу прав та обов’язків від однієї особи до іншої.
Для настання процесуального правонаступництва правонаступник (особа, яка бажає вступити у процес) повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта, якого він заміняє. Доказом може виступати рішення суду; статут; свідоцтво про право на спадщину; інші документи, які підтверджують перехід прав та обов’язків у матеріальних правовідносинах, які є предметом судового розгляду.
Правонаступник набуває усього обсягу процесуальних прав та обов’язків, які мав його попередник, також для нього є обов’язковими усі дії, які вчинені у цивільному процесі до вступу (зміна предмету та підстави позову, відмови від частини позовних вимог, тощо) (ст. 37 ЦПК). Тобто, процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і виходячи з дії принципу диспозитивності можуть вільно ними розпоряджатися.
Зміст норм про процесуальне правонаступництво повністю поширюється на третіх осіб.
Цивільне процесуальне правонаступництво по суті є заміною однієї сторони на іншу, що є подібним до заміни неналежної сторони, однак від останнього має ряд відмінностей. Процесуальне правонаступництво може застосовуватися при заміні позивача, відповідача, а також третіх осіб, а заміна неналежної сторони може застосовуватися тільки щодо заміни відповідача. При заміні неналежної сторони дії неналежної сторони для належної не викликають жодних правових наслідків. При процесуальному правонаступництві усі процесуальні дії, виконані правопопередником, є обов’язковими для правонаступника. При заміні процес може починатися заново, а при правонаступництві – продовжується. Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна неналежної сторони – тільки у суді першої інстанції, до ухвалення рішення суду у справі.
На відміну від цивільного матеріального правонаступництва, яке поділяється на універсальне (загальне) та сингулярне (часткове), у цивільному процесуальному праві сингулярного правонаступництва немає, оскільки правонаступник набуває усіх цивільних процесуальних прав та обов’язків попередника без будь-яких виключень.


Sun, 19 May 2013 13:15:21 +0000
Глава 6. ТРЕТІ ОСОБИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Глава 6. ТРЕТІ ОСОБИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ


§ 1. Поняття та ознаки третіх осіб
§ 2. Треті особи, які заявлять самостійні вимоги щодо предмета спору
§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору


§ 1. Поняття та ознаки третіх осіб


Крім сторін у результаті цивільної справи можуть бути заінтересовані й інші особи, що не є суб’єктами спору, переданого на розгляд і вирішення суду. Вони називаються третіми особами. Назва третьої особи суто умовна, яка має лише процесуальне значення – вони вступають у справу між двома сторонами, тому й одержали свою назву.
Треті особи – це суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену у суді справу для захисту власних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, наділені матеріально-правовою заінтересованістю, яка, як правило, суперечить інтересам позивача та (або) відповідача.
Зважаючи на форму вступу та характер заінтересованості, вирізняльними ознаками третіх осіб є: вступ у порушену справу у суді; втручання у спір між сторонами; особистий характер заінтересованості.
В залежності від прояву матеріально-правової заінтересованості треті особи бувають двох видів: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК), та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК).
Правовий статус третіх осіб дещо подібний до прав та обов’язків сторін. Тому щодо участі третіх осіб можуть застосовуватися положення про процесуальну співучасть та процесуальне правонаступництво.

 


 

 

§ 2. Треті особи, які заявлять самостійні вимоги щодо предмета спору


Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, – це треті особи, які вступають у справу шляхом пред’явлення позову до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб’єктивних матеріальних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів (ст. 34 ЦПК).
Отже, додатковими ознаками цих суб’єктів цивільного процесу є: заявлення самостійних вимог на предмет спору; вступ у процес шляхом пред’явлення позову. Заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, яка пред’являється по їх справі, ні в якій мірі не свідчить про наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки рішенням суду після розгляду справи по суті.
Особливістю участі у цивільному процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги є те, що вони можуть порушити процес самостійно на захист своїх прав. Але з метою економії процесуальних засобів і недопущення ухвалення різних за змістом рішень суд розглядає дві правові вимоги: перша – позивача до відповідача, друга – третьої особи до позивача, відповідача чи до обох сторін.
Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, яка повинна відповідати загальним вимогам, встановлених для такого виду заяв, із обов’язковим реквізитом про обґрунтування правового зв’язку цієї вимоги із вимогою, яка вже є предметом судового розгляду. Залучити до участі у справі третю особу, яка заявляє самостійні вимоги, неможливо, зважаючи на дію принципу диспозитивності.
Пред’явлення позову третіми особами можливе у суді першої інстанції до ухвалення рішення суду. Після вступу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, за її клопотанням справа розглядається спочатку.
Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку. Однак, якщо ухваленим у справі рішенням будуть визначені її права та обов’язки, то ця особа відповідно до ст. 14, 292 ЦПК має право на оскарження рішення суду.
За процесуальним становищем треті особи, які заявляють самостійні вимоги, користуються усіма правами і мають усі обов’язки позивача. Але між ними є відмінність: в інтересах позивача порушується справа у суді, третя ж особа вступає у вже порушену справу, тому об’єднувати цих осіб поняттям “позивач” було б неправильним. Не породжує участь третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, із стороною співучасті, оскільки, як правило, їх інтереси носять взаємовиключний характер. Третя особа займає окреме процесуальне становище у процесі.

 


 

 

§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору


Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення у справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї з сторін.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, – це треті особи, які беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.
Додатковими ознаками третіх осіб без самостійних вимог є: виступ у процесі на стороні позивача або відповідача; специфічний спосіб захисту своїх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.
Юридична заінтересованість третіх осіб пов’язана з можливим регресним позовом, своєчасним запобіганням порушенню своїх прав. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа може сприяти з’ясуванню обставин справи, що може попередити пред’явлення до неї регресних вимог. Наприклад, участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред’явленні до боржника іншою особою іншого позову про стягнення аліментів.
Крім запобігання пред’явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, щоб вступивши у процес, сприяти у майбутньому пред’явленню нею позову до сторони, на боці якої вона виступає. Наприклад, участь на боці позивача, який ставить вимогу про визнання нового заповіту недійним, будучи за попереднім заповітом відказоодержувачем.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, захищає свої права, свободи та законні інтереси шляхом захисту суб’єктивних прав сторони, на боці якої вона виступає. Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті судовим збором і повинна бути подана до закінчення судового розгляду справи.
Інколи участь у цивільному процесі обов’язково зумовлена нормами матеріального права. Так, наприклад, відповідно до ст. 660 ЦК при договорі купівлі-продажу якщо особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подавати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець при цьому повинен вступити у справу на стороні покупця у якості третьої особи без самостійних вимог. Якщо ж покупець не повідомив продавця про пред’явлення іншою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.
Третя особа без самостійних вимог на відміну від іншого виду третіх осіб, крім особистого залучення до процесу, може притягуватися до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі або з ініціативи суду (ст. 35 ЦПК).
Законом встановлено обов’язок сторони, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, повідомити суд про таку особу.
Сторона, яка бажає залучити на свій бік третю особу, мусить доказати, що є певний зв’язок, певні відносини між третьою особою і даною стороною й довести інтерес. Якщо суд не буде вбачати такого зв’язку, то він не допускає її у процес. Тому у заяві, яка подається до суду повинні міститися зазначення ім’я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.
Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.
Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу (ст. 36 ЦПК), яка оскарженню не підлягає.
На відміну від вступу у цивільний процес третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, їхній вступ у процес не тягне за собою припинення і розвитку спочатку, а продовжується.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки особи, яка бере участь у справі (ст. 27 ЦПК), а також іншими правами, визначеними процесуальним законом.
Трудове законодавство встановлює особливість участі третіх осіб без самостійних вимог на боці відповідача у справах про незаконне звільнення чи переведення працівників. Так, відповідно до ст. 237 КЗпП суд покладає на службову особу, винну незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, якщо воно було проведено з порушенням закону. Суть цієї особливості зводиться до того, що суд розглядає одночасно і первісну, і регресну вимоги. Тобто, при поновленні працівника на попередній роботі, суд зобов’язує роботодавця оплатити за час вимушеного прогулу, а також винну службову особу здійснити відшкодування завданої матеріальної шкоди. Ця норма містилась у ЦПК 1963 року, однак справедливо визнана такою, що вже не відповідає потребам часу, оскільки суперечить диспозитивності цивільного судочинства та фактично наділяє суд непритаманними для нього управлінськими функціями.

 



Sun, 19 May 2013 13:19:29 +0000
Глава 7. УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

 

Глава 7. УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА,

СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ


§ 1. Мета та підстави участі у цивільному процесі
§ 2. Форми участі у цивільному процесі

 

§ 1. Мета та підстави участі у цивільному процесі


У цивільному процесуальному законодавстві закріплений принцип диспозитивності цивільного судочинства, однак в окремих випадках закон свідомо допускає відступ від цього правила, зважаючи на необхідність захисту інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства та держави. Тому відповідно до ст. 3 ЦПК до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси. Ця норма є проявом дії принципу публічності у цивільному процесі.
Так, наприклад, відповідно до п. 1 ст. 165 СК правом на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. У даному випадку справа розглядатиметься порядком позовного провадження. Тому постає питання про позивача у ній? Тобто, хто виступає тією особою, чиї права, свободи чи законні інтереси захищаються у цій категорії справ? Видається, що цією особою є сама дитина, при чому тільки із з 1 січня 2004 року (моменту набрання чинності Сімейним кодексом України) визначено можливість саме цієї особи (неповнолітнього) звернутися до суду за захистом своїх прав. Усі ж інші особи, визначені ст. 165 СК, не мають у справі матеріально-правової заінтересованості, оскільки не захищають особистих інтересів.
Виходячи із соціальної сутності держави, яка закріплена у Конституції України, утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошено головним обов'язком держави, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності держави (ст. 3 Конституції України). Це загальний принцип, однак у системі державних органів визначено окремі з них, які надіються функціями захисту прав людини і громадянина чи створення умов для цього. Такими повноваженнями можуть бути наділені й недержавні організації, а також юридичні та фізичні особи.
Метою участі у цивільному процесі є захист прав, свобод та інтересів іншої особи, з якою цей орган чи особа не перебувають у відносинах представництва. Для деяких органів чи осіб така діяльність складає частину повноважень (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи опіки та піклування та ін.). Для інших – це право може бути надане в силу вказівки закону (наприклад, представник психіатричного лікувального закладу у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання її недієздатною).
Якщо відповідний орган чи особа захищають у цивільному судочинстві особисті інтереси, то вони займають процесуальне становище сторони чи третьої особи з наділенням їх відповідним правовим статусом, визначеним цивільним процесуальним законодавством.
Підстави участі у цивільному процесі органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб, слід поділяти на нормативні та фактичні. Нормативною підставою участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати інтереси інших осіб, є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб. Так, наприклад, правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі є Конституція України (ст.ст. 121-123), Закон України “Про прокуратуру”, ЦПК, а також норми галузевого законодавства, накази Генерального прокурора України.
Фактичною підставою може виступати ініціатива цих органів чи осіб, закріплена у поданій до суду заяві. Також це може бути постановлення судом ухвали про залучення до участі у справі відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, прокурора та ін.
Органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших осіб, відносяться до осіб, які беруть участь у справі, і мають юридичну заінтересованість. Характер їхньої заінтересованості не особистий, а, як правило, службовий, посадовий, тому вони не мають матеріально-правової заінтересованості. Тому, наприклад, щодо участі прокурора застосовуються положення щодо можливості заявлення йому відводу (самовідводу).
Загальні правила участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст.ст. 45-46 ЦПК.

 


 

§ 2. Форми участі у цивільному процесі


Органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть приймати участь у цивільному процесі у декількох формах. Ними є:
- порушення (ініціація) цивільного процесу (подання позовної заяви, заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги; звернення до суду з приводу перегляду судових рішень за винятковими чи нововиявленими обставинами; звернення із заявою про звернення рішення до виконання);
- вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі.
Порушення (ініціювання) цивільного процесу. Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів.
Цих суб’єктів в залежності від підстав участі у цивільному процесі слід поділити на три групи:
а) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
б) прокурор;
в) інші органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини згідно із ст. 13 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно. Тобто, він може подати заяву у будь-яких справах щодо захисту таких осіб.
Окреме місце серед суб’єктів, визначених ст. 45 ЦПК, займають органи прокуратури. Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави у суді у випадках, визначених законом.
Особливість участі прокурора у цивільному процесі полягає у тому, що він, на відміну від інших органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Тобто, може бути ініціатором будь-якої стадії цивільного процесу незалежно від того, чи приймав він участь у справі. Для реалізації таких своїх повноважень прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими чи нововиявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи в суді.
Інші органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК можуть звертатися на захист інтересів інших осіб тільки у тому випадку, якщо таке право прямо передбачено законом. В протилежному випадку, суд не може прийняти таку заяву і відкрити провадження у справі.
Органів та осіб, які захищають інтереси іншої особи, не слід вважати представниками цієї особи. Між ними та процесуальним представником існує суттєва відмінність, а саме:
- судовий представник завжди може вступати у процесі маючи на це відповідні повноваження сторони; органи та особи, які захищають інтереси інших осіб, виступають без будь-яких повноважень, таке право надане їм законодавством;
- інтереси представника і особи, інтереси якої представляють, повинні співпадати; інтереси особи, чиї захищають такі органи й особи можуть і не співпадати.
Процесуальним оформленням вступу органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК, у процес є позовна заява. Позовна заява, крім загальних вимог, встановлених законом, повинна містити дані: про суб’єкта, який звертається до суду; про особу, в інтересах якої пред’явлено позов (точну назву, місце проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи); нормативну підставу пред’явлення позову в інтересах іншої особи. У випадках, встановлених законом, такі особи звільняються при пред’явленні позову і при участі у процесі від сплати судового збору та інших судових витрат (ст. 4 Декрету КМУ “Про державне мито”).
Органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК, є учасниками цивільного процесу, суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин і відносяться до осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК). Тому користуються притаманним для них комплексом процесуальних прав та обов’язків. Крім цього, вони наділені обсягом спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження поданою заявою.
Органи та особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. У разі, якщо прокурор діє у суді на захист інтересів відповідача чи третьої особи, він наділений лише усіма процесуальними правами особи, яка бере участь у справі, а також правом висловлювати свою думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК).
Наприклад, вони можуть відмовитися від заяви, змінити предмет та підставу позову, вчинити інші дії. Однак, ці права не є проявом дії принципу диспозитивності цивільного судочинства. Вони визначають повноваження прокурора чи іншого органу (особи) щодо поданої ним заяви і ні в якій мірі не стосуються матеріально-правової вимоги щодо якої прокурором чи іншим органом (особою) подано заяву до суду. Тому вчинення таких дій не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимогу у первісному чи іншому обсязі.
При відкритті провадження у справі, суд повідомляє особу, в інтересах якої подано заяву. У цьому випадку ця особа може безпосередньо вступити у процес з наділенням її статусу позивача, що не перешкоджає відповідному органу чи особі також виступати самостійним учасником цивільного процесу. У випадку, якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 46 ЦПК).
Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі. На відміну від попередньої вона стосується тільки органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.
Вступ у процес можливий за власною ініціативою, ініціативою суду або на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу закону або суду – обов’язковий.
Наприклад, обов’язковою є участь прокурора у справах, про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України “Про прокуратуру”). Згідно із п. 4 ст. 19 СК обов’язковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.
Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухвалою залучити до участі у справі той чи інший орган. Так, відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок” для дачі висновку у справі, пов’язаному з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.
Висновок органу державної влади та органу місцевого самоврядування складається від імені відповідного органу і підписується його керівником. Висновок повинен бути оголошений у судовому засіданні, і суд оцінює його у сукупності з усіма матеріалами справи.
Органи державної влади та місцевого самоврядування у цій формі нагадують експертів, але вони наділені юридичної заінтересованістю і дають висновок не тільки за фактичними обставинами, але й по суті справи. На відміну від експерта орган державної влади, орган місцевого самоврядування вирішує також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку не торкаються фактичної сторони питань, які досліджуються, але й доводять свої правові висновки у справі. Експерт як спеціаліст торкається тільки фактичної сторони справи. Експерт на відміну від органів державної влади не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.
Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає у тому, що треті особи пов’язані з сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не знаходяться у матеріально-правовому зв’язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов’язки особи, яка бере участь у справі, а також право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК).


Sun, 19 May 2013 13:23:55 +0000
Глава 8. ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Глава 8. ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ


§ 1. Поняття, значення та види представництва у цивільному процесі
§ 2. Процесуально-правове становище представника в цивільному процесі

 

§ 1. Поняття, значення та види представництва у цивільному процесі


Однією з суттєвих гарантій реалізації громадянами права на судовий захист є можливість отримання правової допомоги. Переважна більшість учасників спірних правовідносин, які звертаються до суду за захистом своїх порушених або оспорених прав та законних інтересів, не володіють правовими знаннями та тільки в загальних рисах розуміють зміст та сутність своїх процесуальних прав та обов’язків. В зв’язку з цим вони не завжди можуть використати всі процесуальні гарантії при реалізації своїх прав в процесі розгляду та вирішення конкретної цивільної справи. Тому закон надає їм можливість брати участь у справі не тільки особисто, а й опосередковано через інших осіб – представників.
Потреба в правові допомозі не є єдиною причиною участі у справі представника. В деяких випадках ведення справи з допомогою представника обумовлене неможливістю особистої участі особи з об’єктивних причин (в зв’язку з віком, хворобою, обмеженням у дієздатності, недієздатністю тощо).
Дане право знайшло своє закріплення і в Конституції України (ст. 59), і в ЦПК (ст. 38), якими передбачено, що громадяни мають право вести свої справи в суді особисто або через свого представника.
У науці цивільного процесуального права немає єдиного розуміння поняття представництва. Останнє визначається і як система процесуальних дій, і як правовідношення, і як правовий інститут.
Вбачається, що процесуальне представництво – це врегульована цивільними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числі правової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.
Значення представництва в цивільному процесі визначається метою надання допомоги, зокрема правової, сторонам, третім особам, заявнику, заінтересованій особі. Процесуальний представник також може посприяти суду у визначенні дійсних обставин справи, повному та всебічному розгляду та вирішенню справи і, відповідно, у здійсненні правосуддя в цивільних справах в цілому.
Аналізуючи питання процесуального представництва, слід враховувати таке: правовідносини, що складаються між представником та особою, яку представляють, представником та судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. В першому випадку правовідносини складаються з приводу визначення і оформлення повноважень представника. Вони носять матеріально-правовий характер, оскільки, як правило, ґрунтуються на угоді (цивільно-правовій або трудовій) та регулюються нормами цивільного, сімейного, трудового, корпоративного та інших галузей приватного права. Правовідносини між представником та судом складаються, як правило, з приводу розгляду та вирішення конкретної цивільної справи та регулюються нормами цивільного процесуального права.
Слід зазначити, що цивільне процесуальне представництво не тотожне з цивільно-правовим і має свої характерні риси та відмінності, зокрема:
- представництво у цивільному праві можливе щодо вчинення різноманітних правочинів, тоді як процесуальне – тільки щодо вчинення процесуальних дій у суді;
- метою цивільно-правового представництва є надання правової допомоги довірителю, а при процесуальному – також і суду;
- за умови цивільно-правового представництва участь у юридично-значимих діях здійснює тільки представник. При процесуальному представництві участь у справі представника не позбавляє особу права особистої участі в процесі;
- на відміну від представництва в цивільному праві, в цивільному процесі можливе подвійне представництво (законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам – представникам).
Види представництва:
За ступенем обов’язковості представництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:
1. обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;
2. факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.
За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:
1. договірне – підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо);
2. законне представництво – підстави його виникнення передбачені законом (наприклад, ст. 172 СК передбачає, що повнолітні мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники).
За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво, його можна поділити на такі види:
1. представництво фізичних осіб – підставою такого представництво є закон або цивільно-правова угода;
2. представництво юридичних осіб – таке представництво базується, як правило на трудовій угоді.

 


 

 

§ 2. Процесуально-правове становище представника в цивільному процесі


Процесуальний представник – це особа, яка надає правову допомогу іншій особі, шляхом вчинення в межах наданих їй повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.
ЦПК відносить представників до осіб, які беруть участь у справі, та визначає, що мати представника можуть не всі учасники процесу, а лише сторони та треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах наказного та окремого провадження.
Віднесення представників до цієї групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин невипадкове: хоча представник і діє у справі від імені і на захист інтересів інших осіб, проте він має у справі власний юридичний інтерес. При цьому, представляючи інтереси іншої особи (сторони, третьої особи тощо), представник не заміщає особу, а діє паралельно з нею (виняток складають тільки законні представники – батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом).
Процесуальними представниками в цивільному судочинстві можуть бути:
- уповноважені органи або їх представники, яким законом, статутом чи положенням надані такі повноваження, – у справах юридичних осіб;
- представники органів державної влади в межах їх компетенції – в інтересах держави;
- один із співучасників за дорученням інших співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ст.32 ЦПК);
- представник психіатричного закладу – у справах про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, про продовження та припинення такої госпіталізації;
- представник протитуберкульозного закладу – у справах про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
- представники органів опіки та піклування у справах про усиновлення, про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;
- адвокати;
інші особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді.
Склад осіб, які можуть бути законними представниками, визначається ст. 39 ЦПК, а саме:
- права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни або інші особи, визначені законом;
- права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді батьки, усиновлювачі, піклувальники, інші особи, визначені законом;
- права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;
- права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Для того, щоб відбулося процесуальне представництво повинно бути дотримано низку умов:
1) такі особи мають бути правоздатні та дієздатні, інакше кажучи, не може бути представником особа, яка не має цивільної процесуальної правосуб’єктності, тобто не досягла вісімнадцяти років чи обмежена в дієздатності, або позбавлена її.
2) не повинно бути заборони закону на представництво. Прикладом такої заборони слугує положення статті 41 ЦПК, відповідно до якої, не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори також не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.
3) належним чином повинні бути оформлені повноваження. Представники допускаються в процес тільки при наявності відповідних документів, що засвідчують їх повноваження. Довірителі уповноважують своїх представників на участь у справі усною заявою, зробленою в суді, яка заноситься до журналу судового засідання, або письмовою заявою.
Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, повинні бути посвідчені одним з таких документів:
- довіреністю фізичної особи, вона повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду, або за місцем його проживання;
- довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника – така довіреність видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи;
- свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;
- якщо представництво здійснюється адвокатом, його повноваження можуть бути посвідчені ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором.
Повноваження представника. Для вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах особи, яку представляють представники наділяються широким колом повноважень. Причому однією з новел ЦПК є закріплення презумпції наділення представника усім обсягом прав та обов’язків особи, яку представляють (ст. 44). Тобто обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом відповідної заяви, поданої до суду у письмовій формі або зробленої у судовому засіданні.



Глава 9. ІНШІ УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

Глава 9. ІНШІ УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ


Для сприяння правильному та своєчасному розгляду та вирішенню цивільних справ у процесі крім осіб, які беруть участь у справі, залучаються інші учасники процесу, які не мають юридичної заінтересованості в результаті справи. Ними відповідно до ст. 47 ЦПК є: секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.
Представників даної групи учасників цивільного процесу можна умовно поділити на дві підгрупи:
1) особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу;
2) особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті.
До першої групи відносяться секретар судового засідання та судовий розпорядник, до другої – свідки, експерт, спеціаліст, перекладач та особа, яка надає правову допомогу. На відміну від секретаря судового засідання та судового розпорядника, які є обов’язковими учасниками будь-якої справи, участь інших учасників цивільного процесу у справі носить факультативний характер, вони залучаються судом до участі у процесі залежно від обставин конкретної цивільної справи.

§ 1. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу
§ 2. Особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті

§ 1. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу

Представники цієї підгрупи учасників цивільного процесу перебувають у трудових відносинах з органом судової влади і здійснюють свої процесуальні функції в силу виконання службових повноважень.
Секретар судового засідання – це обов’язковий учасник цивільного процесу, який здійснює організаційно-технічне забезпечення процесу розгляду та вирішення цивільної справи. З цією метою секретар судового засідання:
- здійснює судові виклики і повідомлення;
- перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
- забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами;
- веде журнал судового засідання;
- оформлює матеріали справи;
- виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи;
- може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в журналі судового засідання.
Даний учасник цивільного процесу здійснює свої повноваження не тільки в межах судового засідання чи стадії судового розгляду, а протягом усього ходу цивільного процесу у справі. Наприклад, судові виклики та повідомлення здійснюються на будь-якому етапі цивільного судочинства.
Судовий розпорядник – це учасник цивільного процесу, який здійснює організаційно-технічне забезпечення підготовки та проведення судового засідання в цивільній справі.
На відміну від секретаря судового засідання, діяльність якого спрямована на вирішення питань процесуального характеру (фіксація ходу розгляду та вирішення справи, забезпечення поінформованості учасників процесу про час і місце судового засідання тощо), судовий розпорядник вирішує питання, які стосуються організації та проведення конкретного судового засідання, порядок вирішення яких, як правило, не регулюється процесуальним законодавством. Судовий розпорядник згідно із ст. 49 ЦПК:
- забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу;
- з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;
- оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;
- слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;
- виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;
- під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали i передає до суду;
- запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;
- виконує інші доручення головуючого, пов’язані із створенням умов, необхідних для розгляду справи.
Тобто, дії судового розпорядника, у першу чергу, спрямовані на забезпечення порядку в судовому засіданні та зручних умов його проведення.

 


 

 

§ 2. Особи, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті


Свідок – учасник процесу, що викликається судом для давання показів щодо відомих йому обставин, що стосуються справи. В якості свідка може бути викликано будь-яку особу, якій можуть бути відомі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Не можуть викликані та допитані в якості свідків (ст. 51 ЦПК) і не підлягають допиту як свідки:
- недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
- особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, – про такі відомості;
- священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
- професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
- особи, які мають дипломатичний імунітет – без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.
Проте немає жодних перепон щодо того, щоб свідком по справі виступала особа, яка перебуває в родинних, дружніх чи інших близьких відносинах зі сторонами. Не перешкоджає цьому і неюридична заінтересованість в результаті справи.
Закон також не передбачає для свідків вікових обмежень, проте очевидно, що щодо дітей, питання про їх виклик в якості свідків повинен вирішуватись судом з врахуванням ступеня розвитку дитини та інших обставин справи.
Експерт – кваліфікована особа, наділена спеціальними знаннями, якій судом доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.
Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. У виняткових випадках Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань (ст. 7 Закону України “Про судову експертизу”). Тому експерта, на відміну від свідка, може бути замінено іншим спеціалістом у відповідній галузі знань.
Участь експерта в цивільному процесі обумовлена необхідністю дослідження питань (об’єктів), яке потребують спеціальних знань.
У передбачених законом випадках експерт може відмовитися від давання висновку. за відмову від виконання покладених на нього обов'язків без поважних причин та/або за завідомо неправдивий висновок експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків – відповідальність, встановлену законом.
На практиці в процесі розгляду та вирішення цивільних справ виникають питання, які потребують застосування спеціальних знань, проте не потребують проведення експертизи (наприклад, допомога технічного характеру тощо). Саме для вирішення таких питань до участі в справі залучається спеціаліст.
Спеціаліст – це особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і залучається до участі в процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій та надання консультаційно-довідкової допомоги по питанням, що потребують застосування спеціальних знань, без проведення експертизи.
Участь спеціаліста в цивільному процесі можлива в двох формах. По-перше, це участь спеціаліста у сприянні здійсненню судом правосуддя в цивільних справах (зокрема, шляхом участі в окремих процесуальних діях, надання технічної допомоги: фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо). Другою формою може бути надання судові консультаційно-довідкової допомоги та письмових роз’яснень (висновків) щодо питань, що потребують застосування спеціальних знань (крім правових питань), коли проведення експертизи непотрібне.
Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу.
Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, із дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
Аналізуючи питання участі в цивільному процесі експерта і спеціаліста як форм застосування спеціальних знань, слід зазначити, що хоча між експертизою та участю спеціаліста існують спільні риси (в обох випадках застосовуються спеціальні знання і експерт, і спеціаліст діють в межах встановленої законодавством процедури), проте ототожнювати їх не дозволяють суттєві відмінності, які полягають в наступному:
- експертом може бути особа, яка має спеціальні знання в певній галузі науки, техніки, мистецтва, пройшла відповідну підготовку і отримала кваліфікацію експерта з певних видів експертиз та внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів, тоді як для того, щоб бути спеціалістом достатньо володіти спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів;
- спеціаліст залучається до участі в справі з метою сприяння судові, надання останньому технічної допомоги, тоді як метою діяльності експерта є встановлення фактів, що мають значення для правильного вирішення справи;
- діяльність експерта спрямована на отримання нової інформації про фактичні обставини справи, а спеціаліста – на сприяння надання консультативно-довідкової та технічної допомоги при встановленні обставин справи;
- різними є способи застосування спеціальних знань експертом та спеціалістом. Експерт здійснює спеціальне дослідження, зміст якого знаходиться поза межами процесуальної регламентації, а спеціаліст експертного дослідження не проводить, він, як правило, бере участь у здійсненні судом процесуальної дії;
- суд може не залучати до участі в справі спеціаліста, якщо хтось з суддів володіє спеціальними знаннями (наприклад, для кваліфікованого проведення огляду доказів), тоді як експертиза проводиться виключно експертом.
Ще одним учасником цивільного процесу є перекладач – особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.
Участь даного суб’єкта в справі завжди пов’язана наявністю серед осіб, які беруть участь у справі, тих, які не володіють мовою судочинства. Перекладач допускається до участі в справі тільки за заявою особи, яка бере участь у справі, про що постановляється відповідна ухвала.
Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійснювати повний i правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом в процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.
За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків – відповідальність, встановлену законом.
В коло учасників цивільного процесу введеного такого суб’єкта як особа, яка надає правову допомогу – це особа, яка фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Така правова допомога може виражатися у формі консультацій з правових питань, роз’яснень складних юридичних категорій, допомоги при складанні чи оформленні процесуальних документів (позовних заяв, апеляційних касаційних скарг, клопотань) тощо.
Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.
На відміну від представника особа, яка надає правову допомогу, не бере участі у справі і не здійснює представництва, вона не наділяється обсягом прав та обов’язків, які покладаються на процесуального представника. Відповідно до ч. 2 ст. 56 ЦПК такий учасник цивільного процесу має тільки такі права: знайомитися з матеріалами справи; робити з них витяги; знімати копії долучених до справи документів; бути присутнім у судовому засіданні.


Просмотров: 2859
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
А. А. Бирюков Авторское право в схемах. Учебное пособие
Авторское право в схемах. Учебное пособие
В учебном пособии содержится теоретические и практические материалы, необходимые для изучения дисциплины "Право интеллектуальной собственности" и ее важнейшего раздела — авторского права. Материал пособия изложен в краткой, доступной форме в виде схем.

Пособие предназначено для студентов дневной и заочной форм, обучающихся по специальности (направлению подготовки) "Юриспруденция", преподавателей юридических вузов, а также практикующих специалистов....

Цена:
100 руб

Н. М. Конин,Е. И. Маторина Административное право. Учебник для СПО
Административное право. Учебник для СПО
В учебнике представлено систематизированное изложение современного административного российского права как учебной дисциплины. Дается характеристика общих правовых институтов и положений административного права. В издании отражены положения законодательства и подзаконных актов, регулирующих отношения в конкретных отраслях, комплексах и сферах экономической, социальной и правоохранительной деятельности государства. Материал приводится с учетом последних изменений в законодательстве Российской Федерации.
Изучение курса поможет выработать практические навыки в применении и толковании законодательства, а также умения ориентироваться в его постоянно меняющемся нормативном массиве для задач избранной профессиональной специализации....

Цена:
1949 руб

 Право интеллектуальной собственности. Общие положения. Учебник. Том 1
Право интеллектуальной собственности. Общие положения. Учебник. Том 1
В первом томе "Общие положения" учебника по праву интеллектуальной собственности дается общая характеристика интеллектуальных прав, раскрываются их природа, признаки и особенности правового регулирования, характеризуются объекты и субъекты интеллектуальных прав, способы распоряжения этими правами, рассматриваются механизмы государственного регулирования отношений в указанной сфере, а также вопросы правовой охраны интеллектуальной собственности. Учебник подготовлен творческим коллективом, включающим как сотрудников кафедры интеллектуальных прав Московского государственного юридического университета им. О.Е.Кутафина (МГЮА), так и других признанных ведущих специалистов в этой области. Он отражает современное состояние регулирования прав на результаты интеллектуальной деятельности и средства индивидуализации, содержит комплексный и системный анализ действующего законодательства, правоприменительной практики и существующих научных теорий в сфере интеллектуальных прав. Особое внимание уделяется анализу складывающейся правоприменительной практики.

Для студентов и преподавателей юридических вузов и юристов-практиков, а также широкого круга лиц, создающих и использующих объекты интеллектуальных прав....

Цена:
1106 руб

 Ненадлежащее оказание медицинской помощи. Судебно-медицинская экспертиза. Учебное пособие
Ненадлежащее оказание медицинской помощи. Судебно-медицинская экспертиза. Учебное пособие
В учебном пособии на основе современных научных данных с учетом новых законодательных норм освещаются наиболее сложные вопросы судебно-медицинской экспертизы случаев ненадлежащего оказания медицинской помощи.
Учебное пособие предназначено для студентов медицинских вузов, клинических ординаторов, слушателей ФПДО, врачей - судебно-медицинских экспертов, преподавателей медицинских и юридических вузов.

...

Цена:
306 руб

И. Б. Кардашова Основы теории национальной безопасности. Учебник
Основы теории национальной безопасности. Учебник
Главная цель настоящего учебника - помочь студентам, обучающимся по юридическим направлениям, овладеть знаниями в области обеспечения национальной безопасности. В учебнике комплексно, на системной основе исследованы теоретические и прикладные аспекты обеспечения национальной безопасности Российской Федерации, деятельность субъектов обеспечения национальной безопасности в современных условиях.
Несомненными достоинствами данного издания являются четкость формулировок и методически выверенное изложение сложного материала. Проверить полученные теоретические знания студенты могут с помощью контрольных вопросов и заданий.

Настоящее издание будет полезно не только студентам вузов, но и магистрантам, аспирантам, научным работникам, изучающим проблемы теории национальной безопасности, а также всем, кто интересуется вопросами обеспечения национальной безопасности России....

Цена:
1087 руб

Ф. О. Дзгоева-Сулейманова, М. И. Акатнова, А. Л. Благодир Право социального обеспечения России. Учебник
Право социального обеспечения России. Учебник
Учебник подготовлен в соответствии с программой учебного курса по праву социального обеспечения с учетом динамки развития законодательства в современный период. Авторы учебника, руководствуясь Конституцией РФ, отразили в нем положения современного законодательства в сфере социального обеспечения.
Нормативные акты используются по состоянию на 1 мая 2016 г.

...

Цена:
780 руб

 Уголовно-исполнительное право
Уголовно-исполнительное право
Курс лекций подготовлен в соответствии с требованиями государственного образовательного стандарта высшего профессионального образования по направлению 521400 и специальности 021100 "Юриспруденция", утвержденного Министерством образования в 2000 г.
В издании учтено состояние нормативной базы курса на февраль 2004 г. Каждая лекция завершается списком нормативных актов и литературы по теме.
В курсе лекций с учетом последних существенных изменений нормативной базы раскрываются положения, предлагаются источники, знание которых необходимо не только практическим работникам правоохранительных органов и судов общей юрисдикции, но и юристам органов управления, а также должностным лицам, на которых законом возложено исполнение уголовных наказаний в качестве дополнительной функции к их основной деятельности.
Издание ориентировано на студентов образовательных учреждений, готовящих юристов широкого профиля и изучающих уголовно-исполнительное право на основе типовой программы в ограниченном объеме....

Цена:
393 руб

Н. П. Бычкова, Г. Л. Авагян, Г. Л. Баяндурян Кредитный договор. Экономическая и правовая природа
Кредитный договор. Экономическая и правовая природа
Рассмотрены экономическое содержание и правовая природа кредитного договора, его существенные и обязательные условия, порядок начисления и уплаты процентов, вопросы обеспечения кредита и ответственности сторон кредитного договора.
Описаны порядок и сроки возврата кредита, механизм разрешения споров. Дан развернутый анализ вопросов контроля кредитора и права на безакцептное списание по кредитному договору.

Для студентов финансово-экономических специальностей вузов, аспирантов, преподавателей и специалистов в области кредитных отношений....

Цена:
204 руб

Л. Ю. Грудцына, А. А. Спектор, Е. С. Филиппова Научно-практический комментарий к жилищному кодексу Российской Федерации
Научно-практический комментарий к жилищному кодексу Российской Федерации
Научно-практический постатейный комментарий к Жилищному кодексу Российской Федерации представляет собой комплексную работу, объединяющую толкование норм действующего Жилищного кодекса РФ с учетом самых последних изменений, внесенных Федеральным законом от 24 апреля 2008 г. № 49-ФЗ, вступивших в силу 1 сентября 2008 г., анализ результатов реализации приоритетного национального проекта "Доступное и комфортное жилье - гражданам России", а также систематизацию современной судебной практики по жилищным спорам.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, юристов, судей, адвокатов, специализирующихся на ведении жилищных дел, а также всех граждан, интересующихся вопросами жилищного права....

Цена:
165 руб

Треушников М. Гражданский процесс. Практикум
Гражданский процесс. Практикум
Учебно-методическое пособие с программами по спецкурсам (спецсеминарам), с примерной тематикой курсовых и дипломных работ.

Практикум рассчитан на проведение семинаров, спецкурсов (спецсеминаров), иных форм занятий со студентами, аспирантами и юристами, повышающими свою квалификацию. В нем содержатся методические рекомендации для подготовки к занятиям, правовые ситуации (задачи) и вопросы к ним, составленные в соответствии с действующим законодательством. Учтены изменения законодательства по состоянию на 1 августа 2018 г. Даются учебные программы по спецкурсам (спецсеминарам) для студентов, обучающихся по программам бакалавриата и магистратуры, а также примерная тематика курсовых и дипломных работ. В темах Практикума использованы материалы СПС "КонсультантПлюс" и "Гарант".

Для юристов-ученых и практиков, студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов....

Цена:
1219 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт. Партнёрская программа.
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования