СМИ Законы РФ
Юр.книга О.е. Харитонов Науково-практичний коментар Цивільний кодекс Украiни

Mon, 20 May 2013 15:50:25 +0000
ЗМІСТ

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

НОВИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ — КОДЕКС

ПРИВАТНОГО ПРАВА


КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ   ПОЛОЖЕННЯ

Загальні зауваження до Книги першої

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1 Цивільне законодавство України

Глава 2 Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків

Глава З Захист цивільних прав та інтересів

РОЗДІЛ II. ОСОБИ

Підрозділ 1. Фізична особа

Глава 4 Загальні положення про фізичну особу

Глава 5 Фізична особа-підприємець

Глава 6 Опіка та піклування

Підрозділ 2. Юридична особа

Глава 7 Загальні положення про юридичну особу

Глава 8 Підприємницькі товариства

Параграф 1. Господарські товариства

1.  Загальні положення

2.  Повне товариство

3.  Командитне товариство

4.  Товариство з обмеженою відповідальністю

5.  Акціонерне товариство

Параграф 2. Виробничий кооператив

Підрозділ 3. Участь держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах

Глава 9 Правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах

Глава 10 Органи та представники, через яких діють держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у цивільних відносинах

Глава 11 Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад

РОЗДІЛ III. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Глава 12 Загальні положення про об'єкти цивільних прав

Глава 13 Речі. Майно

Глава 14 Цінні папери

Глава 15 Нематеріальні блага

РОЗДІЛ IV. ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

Глава 16 Правочини

Параграф 1. Загальні положення про правочини

Параграф 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону

Глава 17 Представництво

РОЗДІЛ V. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Глава 18 Визначення та обчислення строків

Глава 19 Позовна давність


КНИГА ДРУГА ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Загальні зауваження до Книги другої

Глава 20 Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи

Глава 21 Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Глава 22 Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи


КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Загальні зауваження до Книги третьої

РОЗДІЛ І. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 23 Загальні положення про право власності

Глава 24 Набуття права власності

Глава 25 Припинення права власності

Глава 26 Право спільної власності

Глава 27 Право власності на землю (земельну ділянку)

Глава 28 Право власності на житло

Глава 29 Захист права власності

РОЗДІЛ II. РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО

Глава 30 Загальні положення про речові права на чуже майно

Глава 31 Право володіння чужим майном

Глава 32 Право користування чужим майном

Глава 33 Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

Глава 34 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови


КНИГА ЧЕТВЕРТА ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Загальні зауваження до Книги четвертої

Глава 35 Загальні положення про право інтелектуальної власності

Глава 36 Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право)

Глава 37 Право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права)

Глава 38 Право інтелектуальної власності на наукове відкриття

Глава 39 Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

Глава 40 Право інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

Глава 41 Право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію

Глава 42 Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин

Глава 43 Право інтелектуальної власності на комерційне найменування

Глава 44 Право інтелектуальної власності на торговельну марку

Глава 45 Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

Глава 46 Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю


КНИГА П'ЯТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Загальні зауваження до Книги п'ятої

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 47 Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні

Глава 48 Виконання зобов'язання

Глава 49 Забезпечення виконання зобов'язання

Параграф 1. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання

Параграф 2. Неустойка

Параграф 3. Порука

Параграф 4. Гарантія

Параграф 5. Завдаток

Параграф 6. Застава

Параграф 7. Притримання

Глава 50  Припинення зобов'язання

Глава 51 Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання

РОЗДІЛ II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР

Глава 52 Поняття та умови договору

Глава 53 Укладення, зміна і розірвання договору

РОЗДІЛ III. ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Підрозділ 1. Договірні зобов'язання

Глава 54 Купівля-продаж

Параграф 1. Загальні положення про купівлю-продаж

Параграф 2. Роздрібна купівля-продаж

Параграф 3. Поставка

Параграф 4. Контрактація сільсько-господарської продукції

Параграф 5. Постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

Параграф 6. Міна

Глава 55 Дарування

Глава 56 Рента

Глава 57 Довічне утримання (догляд)

Глава 58 Найм (оренда)

Параграф 1. Загальні положення про найм (оренду)

Параграф 2. Прокат

Параграф 3. Найм (оренда) земельної ділянки

Параграф 4. Найм будівлі або іншої капітальної споруди

Параграф 5. Найм (оренда) транспортного засобу

Параграф 6. Лізинг

Глава 59 Найм (оренда) житла

Глава 60 Позичка

Глава 61 Підряд

Параграф 1. Загальні положення про підряд

Параграф 2. Побутовий підряд

Параграф 3. Будівельний підряд

Параграф 4. Підряд на проектні та пошукові роботи

Глава 62  Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт

Глава 63 Послуги. Загальні положення

Глава 64 Перевезення

Глава 65 Транспортне експедирування

Глава 66 Зберігання

Параграф 1. Загальні положення про зберігання

Параграф 2. Зберігання на товарному складі

Параграф 3. Спеціальні види зберігання

Глава 67  Страхування

Глава 68 Доручення

Глава 69 Комісія

Глава 70 Управління майном

Глава 71 Позика. Кредит. Банківський вклад

Параграф 1. Позика

Параграф 2. Кредит

Параграф 3. Банківський вклад

Глава 72 Банківський рахунок

Глава 73 Факторинг

Глава 74 Розрахунки

Параграф 1. Загальні положення про розрахунки

Параграф 2. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень

Параграф 3. Розрахунки за акредитивом

Параграф 4. Розрахунки за інкасовими дорученнями

Параграф 5. Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків

Глава 75 Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності

Глава 76 Комерційна концесія

Глава 77 Спільна діяльність

Параграф 1. Загальні положення про спільну діяльність

Параграф 2. Просте товариство

Підрозділ 2. Недоговірні зобов'язання

Глава 78 Публічна обіцянка винагороди

Параграф 1. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

Параграф 2. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу

Глава 79 Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення

Глава 80 Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

Глава 81 Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Глава 82 Відшкодування шкоди

Параграф 1. Загальні положення про відшкодування шкоди

Параграф 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

Параграф 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Глава 83 Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави


КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО

Загальні зауваження до Книги шостої

Глава 84 Загальні положення про спадкування

Глава 85 Спадкування за заповітом

Глава 86 Спадкування за законом

Глава 87 Здійснення права на спадкування

Глава 88 Виконання заповіту

Глава 89 Оформлення права на спадщину

Глава 90 Спадковий договір

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ


Mon, 20 May 2013 15:51:27 +0000
ПЕРЕДНЄ СЛОВО

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Після набуття Україною незалежності в нашій державі було прийнято значну кількість нормативних актів, в тому числі кодексів, призначених регулювати різні види суспільних відносин.

Проте не буде, мабуть, перебільшенням стверджувати, що новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. займає серед них особливе місце. Це пояснюється тим, що він належить до числа тих засадних законодавчих актів, які призначені визначати основи становища приватної особи, її взаємини з державою, тобто є підґрунтям громадянського суспільства.

Визначаючи засади правового регулювання цивільних відносин в умовах суттєвих суспільних та економічних перетворень у суспільстві, Цивільний кодекс займає провідне місце поміж інших актів, призначених регулювати становище приватної особи, торговельний обіг, господарську діяльність тощо.

З врахуванням завдань, які має вирішувати Цивільний кодекс, він грунтується на принципово новій — приватноправовій — концепції регулювання особистих немайнових та майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Відносячись до новаторських законодавчих актів, Цивільний кодекс 2003 р. містить значну кількість норм, що регулюють відносини, котрі не входили до сфери дії радянського цивільного права, — наприклад, участь держави у цивільних відносинах; становище господарських товариств; право на користування земельною ділянкою; права на чужі речі; інтелектуальна власність; зобов'язання, що виникають внаслідок створення небезпеки, ведення справ іншої особи без її доручення, рятування життя і здоров'я фізичних осіб; договори лізингу, ренти, франчайзінга, факторингу та ін. Значною є і кількість новел, що стосуються тих чи інших аспектів окремих інститутів цивільного права.

Оскільки новий Цивільний кодекс України містить значну кількість нових положень як концептуального характеру, так і щодо окремих інститутів, норм тощо, виникає необхідність тлумачення цих новел, з'ясування їх сутності та особливостей змісту в нових умовах. Мету допомогти широкому юридичному загалу в ознайомленні з новелами цивільного законодавства і має цей коментар, підготовлений викладачами Одеської національної юридичної академії, за участю викладачів Хмельницького інституту регіонального управління та права, провідних фахівців у галузі права інтелектуальної власності — професорів О. А Підопригори та О.О. Підопригори, суддів, нотаріусів, адвокатів та інших спеціалістів.

Можна сподіватися, що коментар до Цивільного кодексу України стане у нагоді практикуючим юристам, науковцям та викладачам-правознавцям, студентам юридичних вищих навчальних закладів, усім, кого цікавлять різноманітні практичні аспекти здійснення та захисту цивільних прав у нашій державі.

Народний депутат України, Президент Одеської національної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор

С.В. Ківалов


Mon, 20 May 2013 15:53:02 +0000
НОВИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ— КОДЕКС ПРИВАТНОГО ПРАВА

 

 

НОВИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ— КОДЕКС ПРИВАТНОГО ПРАВА

Створення нового Цивільного кодексу України тривало понад 10 років. За цей час було створено кілька проектів цього надзвичайно важливого для правового регулювання відносин та забезпечення цивільних прав та інтересів у галузі господарського обігу та побуту громадян законодавчого акта.

Динаміка концепції проекту відображала загальні тенденції розвитку цивільного законодавства в умовах реформування суспільства і мала такий вигляд.

Перший варіант проекту Цивільного кодексу складався з 7 розділів:

І — Загальні положення;

II — Право власності;

III — Володіння та інші речові права;

IV — Зобов'язальне право;

V — Право інтелектуальної власності;

VI — Спадкове право;

VII — Міжнародне приватне право.

Тут звертає на себе увагу вміщення у розділі «Загальні положення» глави про об'єкти цивільних прав, а також глави, яка регламентує участь держави у цивільно-правових відносинах. Цікавим був розділ III цього варіанта проекту Цивільного кодексу — «Володіння та інші речові права». Якщо другий розділ проекту ЦК («Право власності») загалом відображав положення Закону України «Про власність» від 7 лютого 1997 р., то третій розділ проекту містив різноманітні норми у галузі речового права. Він містив, як норми, що регулювали і раніше відомі радянському цивільному праву відносини (право повного господарського відання, право оперативного управління), так і інститути, що не визнавалися радянською доктриною права взагалі або застосовувалися дуже обмежено (сервітутні права, емфітевзис, суперфіцій, довірча власність). У розділі IV — «Зобов'язальне право» з'явилися нові договори, а також невідомі раніше цивільному праву УРСР недоговірні зобов'язання з публічної обіцянки винагороди, ведення чужих справ без доручення, створення загрози заподіяння шкоди та деякі інші.

Наступним значним етапом створення нового Цивільного кодексу України можна вважати проект від 20 березня 1996 р. Цей законопроект відрізнявся від наведеного варіанта проекту ЦК структурою, більшим обсягом, системою викладу (він містив 8 книг, які поділялися на розділи, розділи — на підрозділи, підрозділи — на глави, декотрі з глав поділено на параграфи), низкою нових законодавчих рішень.

Тенденції до забезпечення суверенітету особи знайшли відображення, зокрема, у виокремленні спеціальної книги (другої) «Особисті немайнові права фізичних осіб», що містив норми, спрямовані на забезпечення природного та соціального існування фізичної особи. Змінився підхід до регулювання речових прав, яким була присвячена книга III «Речове право», що мала главу, яка регулювала загальні положення речового права, а також два розділи: «Право власності» та «Володіння й інші речові права». Було також розширено коло відносин, що регламентуються книгою IV — «Право інтелектуальної власності» і книгою V — «Зобов'язальне право». Істотною новелою стало включення у проект Цивільного кодексу книги VI — «Сімейне право», що, загалом, відображало прагнення до регулювання відносин між громадянами єдиним Кодексом.

Такий принциповий підхід загалом зберігався й у проекті Цивільного кодексу від 26 серпня 1996 р., де було враховано положення Конституції України, більш детально регламентовано низку відносин тощо.

Разом з тим, незабаром знову підтвердились оцінки проблеми кодифікації цивільного законодавства, як процесу тривалого та болісного .

По-перше, знову активізувалася дискусія про доцільність прийняття Господарського кодексу, прибічники якого активно використовували сподівання суспільства на посилення державного регулювання економікою як засіб виходу із тривалої кризи.

По-друге, у підході до розв'язання питання про регулювання сімейних відносин перемогла Східноєвропейська (Візантійська) традиція, внаслідок чого Сімейний кодекс був прийнятий, як окремий закон.

По-третє, було піддано сумніву доцільність включення у Цивільний кодекс книги «Міжнародне приватне право».

Президент України 14 лютого 2002 року наклав вето на прийнятті Верховною Радою Цивільного і Господарського кодексів, зазначивши існування низки суперечностей між ними та неврахування (особливо Господарським кодексом) низки положень Конституції України.

Після усунення недоліків, пов'язаних із невідповідністю деяких норм законопроекту положенням Конституції України, 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс був прийнятий Верховною Радою і 27 лютого підписаний Президентом України. Чинності він має набрати з 1 січня 2004 р.

Природно, що після прийняття Кодексу постає питання: наскільки відчутними є згадані зміни його структури та змісту окремих норм і яким може бути їх відлуння у майбутньому?

Щоб визначити місце Цивільного кодексу України у системі вітчизняного законодавства, варто звернути увагу на те, що будь-які кодекси можуть бути за своїм характером двох видів.

Перший вид можна назвати «пасіонарним», оскільки у цьому випадку має місце не тільки узагальнення та систематизація вже нагромадженого законодавчого матеріалу, скільки створення важливого законодавчого акта на принципово новій або значно оновленій порівняно з тією, що існувала раніше, основі. Такі кодекси є реалізацією концепції, що суттєво відрізняється від існуючої раніше. Вони вносять істотні зміни у рівень регулювання певного виду суспільних відносин, переводячи його у нову якість, внаслідок чого впливають на суспільні відносини, що регулюються ними. Нерідко вони потім стають взірцем для наслідування у процесі правотворчості в інших державах, надихаючи розробників на нові рішення або на прямі запозичення. Яскравим прикладом такого типу кодексів може слугувати Французький цивільний кодекс 1804 р. (Кодекс Наполеоне), що успішно крокував світом і діє вже майже 200 років. Поміж кодексів, прийнятих останнім часом законом такого типу, є Цивільний кодекс Нідерландів.

Другий вид кодексів є підсумком певного етапу розвитку відповідної галузі права. Тому його можна назвати «підсумковим», оскільки він ніби підсумовує досягнення у цій та іншій сферах, фіксуючи їх стан на момент створення нового узагальнюючого закону. Кодифікації такого виду мали місце раніше і наявні тепер. Прикладом може бути німецький Цивільний кодекс (ВСВ), прийнятий у 1896 р. У вітчизняному праві прикладом «підсумкової кодифікації» є створення «Руської Правди». А в наші дні — прийнятий одночасно з Цивільними — Господарський кодекс України. Названі законодавчі акти об'єднує то, що вони фіксують позицію, яка сформувалася на певному ортодоксальному підґрунті або в кожному разі є компромісом «законсервованих» ідей і вимог суспільства, що розвивається. Як правило, такі кодекси достатньо успішно обслуговують потреби цивільного (торгового) обігу і навіть іноді можуть бути взірцем для наслідування (як, наприклад, у випадку з Німецьким цивільним кодексом, котрий, утім, набув поширення, скоріше, внаслідок авторитету німецької юриспруденції та політичних потуг держави). Але внаслідок консерватизму концептуального підґрунтя або недостатньої методологічної основи запас «пасіонарності» таких кодексів незначний, унаслідок чого незабаром відчуваються їхні хиби і вони піддаються все активнішій критиці, навіть з боку колишніх прихильників.

Отже, Цивільний кодекс України можна віднести до законодавчих актів «пасіонарного типу». Це пов'язано з тим, що він створювався на новій концептуальній основі як загальний кодекс приватного права, з урахуванням сучасних європейських тенденцій і досвіду. Закиди противників Кодексу в тому, що в ньому відчувається вплив Модельного кодексу СНД, Цивільного кодексу Російської Федерації, тих чи інших європейських країн є безпідставними, оскільки має місце не запозичення окремих правничих рішень, а врахування загальних тенденцій розвитку приватного права в Європі, котрі наслідують і названі законодавчі акти.

За своїм характером Цивільний кодекс є актом універсальної дії, що застосовується до регулювання будь-яких відносин, які знаходяться у сфері дії приватного права і не регламентуються спеціальним законодавством. Це означає, що він може субсидіарно застосовуватися, навіть без спеціальної згадки про це, до сімейних, підприємницьких та інших відносин, які безпосередньо не врегульовані нормами відповідного кодексу (іншого спеціального закону) і грунтуються на рівноправності становища сторін цих відносин.

Оцінюючи новий Цивільний кодекс України в цілому, слід зазначити, що, хоча його концепція і зміст зазнали певних втрат, проте, це не впливає на загальну високу оцінку цього законодавчого акта, котрий іноді слушно називають «конституцією громадянського суспільства» або «економічною конституцією держави».

У кінцевому підсумку маємо закон, що визначає принципові засади визначення правового статусу приватної особи (фізичних та юридичних осіб) і створює надійне підґрунтя для розвитку громадянського суспільства та реформування відносин у галузі цивільного обігу.

Редактори:

доктор юридичних наук, професор             Є.Харитонов;

кандидат юридичних наук                           О. Калітенко


Mon, 20 May 2013 15:56:56 +0000
КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ   ПОЛОЖЕННЯ

 

Загальні зауваження до Книги першої

 

 

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Глава 1 Цивільне законодавство України

Глава 2 Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків

Глава З Захист цивільних прав та інтересів

 

 

РОЗДІЛ II. ОСОБИ

 

Підрозділ 1. Фізична особа

 

Глава 4 Загальні положення про фізичну особу

Глава 5 Фізична особа-підприємець

Глава 6 Опіка та піклування

 

Підрозділ 2. Юридична особа

 

Глава 7 Загальні положення про юридичну особу

Глава 8 Підприємницькі товариства

Параграф 1. Господарські товариства

1.  Загальні положення

2.  Повне товариство

3.  Командитне товариство

4.  Товариство з обмеженою відповідальністю

5.  Акціонерне товариство

 

Параграф 2. Виробничий кооператив

 

Підрозділ 3. Участь держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах

 

Глава 9 Правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах

Глава 10 Органи та представники, через яких діють держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у цивільних відносинах

Глава 11 Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад

 

 

РОЗДІЛ III. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

 

Глава 12 Загальні положення про об'єкти цивільних прав

Глава 13 Речі. Майно

Глава 14 Цінні папери

Глава 15 Нематеріальні блага

 

 

РОЗДІЛ IV. ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

 

Глава 16 Правочини

Параграф 1. Загальні положення про правочини

Параграф 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону

Глава 17 Представництво

 

 

РОЗДІЛ V. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

 

Глава 18 Визначення та обчислення строків

Глава 19 Позовна давність


Mon, 20 May 2013 15:57:43 +0000
Загальні зауваження до Книги першої

Загальні зауваження до Книги першої

Загалом Книга перша ЦК структурно виглядає достатньо традиційною, нагадуючи у цьому сенсі ЦК 1963 р. і включаючи розділи: 1. «Основні положення»; 2. «Особи»; 3. «Об'єкти цивільних прав»; 4. «Правочини. Представництво»; 5. «Строки та терміни. Позовна давність».

Порівняно з ЦК 1963 р. додався лише один новий розділ «Об'єкти цивільних прав», який містить чотири глави: глава 12 «Загальні положення про об'єкти цивільного права», глава 13 «Речі. Майно», глава 14 «Цінні папери», глава 15 «Нематеріальні блага». Втім, на перший погляд, і цей розділ не можна визнати абсолютною новелою структури ЦК, оскільки Цивільний кодекс УРСР 1922 р. свого часу містив схожий розділ — «Об'єкти права (майно)». І хоча тепер розділ третій ЦК 2003 р. регулює набагато ширше коло питань, можна вважати, що в ньому певною мірою відображена традиція наступності регулювання цивільних відносин у нашій державі, яка сполучається з новими підходами, що відображають сучасну концепцію українського цивільного права.

Разом із тим, слід зазначити, що незважаючи на певну зовнішню подібність структури вітчизняних цивільних кодексів, не тільки розділ третій ЦК 2003 р., а й інші розділи, які поділяються на глави, містять багато істотних нововведень. Зокрема, з'явилися нові глави: глава 1 «Цивільне законодавство України», глава 2 «Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків», глава 3 «Захист цивільних прав та інтересів», глава 5 «Фізична особа — підприємець», глава 6 «Опіка та піклування», глава 7 «Загальні положення про юридичну особу», глава 8 «Підприємницькі товариства», глави 9—11, присвячені регулюванню участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах», глава 18 «Визначення та обчислення строків».

Отже, при тлумаченні та застосуванні норм ЦК слід враховувати особливості її структури і не обмежуватися при вирішенні питань реалізації суб'єктивних прав зверненням лише до котрогось із розділів Кодексу, а мати на увазі, що він є законодавчим актом системного характеру. Звідси випливає, що, визначаючи, скажімо, особливості здійснення цивільних прав, треба використовувати не лише положення глави 2 ЦК, а й відповідні норми з розділів «Особи», «Правочини. Представництво», а також норми Книги п'ятої ЦК, котрі регулюють відповідний договір або недоговірні відносини тощо.


Mon, 20 May 2013 15:59:00 +0000
РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Глава 1 Цивільне законодавство України

Глава 2 Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків

Глава З Захист цивільних прав та інтересів


Mon, 20 May 2013 16:02:48 +0000
Глава 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Глава 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Слід зазначити, що назва першої глави вужче її змісту, оскільки йдеться в ній не лише про

акти цивільного законодавства, як такі, але й дається визначення цивільних відносин та їх суб'єктів, згадуються такі категорії, як звичай, договір, аналогія тощо. У цьому відчувається відлуння попередніх редакцій проекту ЦК, де глава 1 називалася «Цивільні відносини. Цивільне законодавство», а ст. 1 — «Цивільні відносини».

Ст. 1 передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

Визначенню поняття майнових відносин і встановленню критерію віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. Як такий критерій одні автори називали товарно-грошовий характер майнових відносин (О. А. Пушкін), інші — майнову самостійність суб'єктів і те, що останні

виступають «як самостійні товаровласники» (Ю. С. Червоний).

Із прийняттям нового ЦК підґрунтя для таких суперечок практично ліквідоване, оскільки ст. 1 відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, критерієм встановлення галузевої належності відносин є не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового (диспозитивного) методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 2003 р. не містить підстав для такого поділу, просто вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.

Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам. Зокрема, це право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції; на інформацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо. (Див. також: коментар до кн. II ЦК «Особисті немайнові права фізичних осіб», ст. 94 та кн. IV «Інтелектуальна власність».)

Як особисті немайнові так і майнові відносини є відносинами цивільними, основними ознаками яких є:

1)  суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин відносно один одного виступають як юридичне рівні суб'єкти, відокремлені одне від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі;

2) предмет. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу матеріальних і нематеріальних благ;

3) метод. Відносини сторін регулюються на засадах ініціативи учасників і диспозитивності норм, головною підставою виникнення правовідносин між суб'єктами цивільного права є домовленість (договір) сторін;

4)  зміст. Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

5) захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

6) розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише факти, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які, хоч і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом. Це положення слідує з того, що такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву. Сказане стосується також бюджетних та податкових відносин, які за своїм характером є відносинами влади та підпорядкування.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2.  Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Ст. 2 присвячена визначенню кола суб'єктів цивільних відносин та їхній характеристиці (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив). Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права.

Суб'єктами приватного права — учасниками цивільних правовідносин є: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Стосовно змісту правосуб'єктності необхідно підкреслити тенденцію до відмови від невиправданих обмежень правосуб'єктності юридичних осіб. Якщо ст. 26 ЦК 1963 р. встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ЦК 2003 р. (ст. 91) передбачає, що юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і обов'язки. У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 68) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Поняття дієздатності охоплює можливість здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у її складі розрізняють: 1) правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність — здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) тестаментоздатність — здатність складати заповіт і бути спадкоємцем; 4) трансдієздатність — здатність особи бути представником та тим, кого представляють; 5) бізнесдієздатність — здатність бути учасником підприємницьких відносин.

Загальні положення про дієздатність у ЦК також визначено окремо стосовно фізичних (ст. ЗО) та юридичних осіб (ст. 92). (Див. коментар до глав 3, 4, 7, 17 ЦК).

Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб'єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Стосовно вказаних суб'єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність та дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.

До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології коментованої статті.

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства

1. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення у принципах цивільного права (у коментованій статті вони іменуються «засадами цивільного законодавства»), під якими мають на увазі визначальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання суспільних відносин, що складають предмет цивільного права.

Слід зазначити, що незалежно від того, чи йдеться про особи приватного чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст. З ЦК, у кожній з яких проявляються ті чи інші вимоги до практичного забезпечення правового становища приватної особи.

1) Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом;

2) Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, полягає у забезпеченні правової охорони власності, незалежно від її форм та видів. Разом із тим, власник може бути позбавлений свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилученні майна в інших випадках, передбачених ст. 350-354 ЦК;

3)  Свобода договорів полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;

4) Свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права. Варто звернути увагу на те, що із сенсу вказаної статті випливає розмежування законодавцем: підприємницької діяльності, яка заборонена законом, і підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Перша з них є правопорушенням і тому не входить до сфери правового регулювання. Що ж стосується підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, то право займатися нею є однією з важливих засад цивільного законодавства України;

5)  Принцип судового захисту цивільного права та інтересу відображає та розвиває положення ст. 124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі

правовідносин, що виникають в державі. При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у ЦК, так і відносно тих, що випливають із норм Конституції України чи іншого закону. (Див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має право відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад на тій підставі, що його вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.

Проте слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги звернення за захистом виключно до суду. ЦК та інші закони України передбачають для суб'єктів цивільних відносин можливість діяти іншим чином. Наприклад, згідно зі ст. 17-19 ЦК захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами у порядку самозахисту. Суперечка про порушене цивільне право може бути розглянута також третейськими судами, котрі створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин. (Див. коментар до глави 3).

6) Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність — це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

 

Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

1.  Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2.  Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4.  Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5.  Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція України) і цивільне законодавство як таке. Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою всього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, а й адміністративного, карного, процесуального тощо законодавств. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і непередбачених у ЦК (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Цивільне законодавство як таке у свою чергу поділяється на головний акт — Цивільний кодекс України та інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.

Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Президента України. Ст. 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють цивільні відносини.

Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Оскільки нормативні акти можуть містити норми різної галузевої належності, то положення коментованої статті слід розглядати як такі, що стосуються не лише законів у цілому, а й окремих норм, котрі регулюють цивільні відносини, вміщених у законах комплексного характеру.


Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами. Зокрема, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності цими актами.

Порядок набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами на території України визначається, передусім, Конституцією України (ст.ст. 57, 58, 94, ч. З ст. 106, ст. 117).

Зокрема, відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила тягне недійсність відповідного акту. Стаття 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного обнародування. Самим законом може бути передбачено, що він набирає чинності в іншому порядку, але в будь-якому випадку це відбувається не раніше дня його опублікування у відповідних офіційних виданнях. Офіційним опублікуванням законів та інших актів Верховної Ради України визнається їх публікація у «Відомостях Верховної Ради України» протягом ЗО днів, а також в газеті «Голос України» протягом 5 днів після дати прийняття.

Порядок набрання чинності іншими нормативно-правовими актами визначається окремо. Відповідно до Указу Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями у цьому випадку є «Відомості Верховної Ради України», «Офіційній вісник України», газета «Урядовий кур'єр».

Акти Президента України загально-нормативного характеру набирають чинності через 10 днів від дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з указаних офіційних друкарських видань.

Нормативні акти, видані Кабінетом Міністрів України, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший термін вступу їх у силу не передбачений у цих актах. При цьому потрібно мати на увазі, що акти Кабінету Міністрів, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Якщо нормативно-правовий акт опублікований у газеті «Урядовий кур'єр» раніше, ніж в «Офіційному віснику України» і «Відомостях Верховної Ради України», він набирає чинності після опублікування в цій газеті в порядку, викладеному вище.

Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами інших органів виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. (зі змінами від 21 травня 1998 р.) «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств і інших органів виконавчої влади» з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер.

Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, Києві, Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено більш пізній термін набрання чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах.

За загальним правилом дія закону не обмежена строком, якщо в самому законі не вказано інше (зокрема, термін його дії), або якщо сама сутність закону не припускає його дії протягом певного терміну.

Як правило, Закон діє до його скасування у встановленому порядку. Про скасування закону може бути прямо вказано в новому законі. Можливе також «опосередковане скасування». Так, якщо в новому законі нічого не сказано про дію раніше ухваленого закону, що регулює ті ж відносини, або вказано, що інше законодавство діє в частині, яка не суперечить новому закону, то, коли попередній закон суперечить новому, його слід вважати скасованим у відповідній частині або в цілому з моменту набрання чинності нового закону.

Акт цивільного законодавства зворотної сили не має, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Отже акти цивільного законодавства діють на майбутній час і не застосовується до тих відносин, які виникли до набрання ним чинності.

До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується стосовно прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. З ст. 5 ЦК, для цього необхідне додержання трьох умов: 1) відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання; 2) акт, що регулював їх, утратив чинність; 3) права і обов'язки по цих відносинах виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.

 

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1.  Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4.  Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

Коментована стаття містить норми, що конкретизують положення про свободу договору та й узагалі кожного правочину (як це випливає з ч. 4 ст. 6 ЦК). З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначено співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.

ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, які передбачені такими актами.

Що стосується договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, то тут визначальним є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить засадам цивільного законодавства, вказаним у ст. З ЦК (див. коментар до ст. 3). У таких випадках особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином відбувається подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають із цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах цивільного законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок про те, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст. 6 визначає співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції договору й акта законодавства випливає з того, що вказана норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації своїх стосунків або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Разом з тим, варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але в ньому існують винятки. Зокрема, відступ від положень актів законодавства не допускається, якщо: а) відступ від положення акту цивільного законодавство прямо заборонений таким актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

Стаття 7. Звичай

1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

У коментованій статті вперше у вітчизняному законодавстві вказується на звичай як на джерело цивільного права і визначаються засади його застосування. Якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види звичаїв: «правила соціалістичного співжиття», «моральні принципи суспільства, яке будує комунізм» (ст. 5), то ЦК 2003 р. дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, котре не встановлене актами цивільного законодавства (хоча і може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) та ін.

Деякі звичаї фіксуються в документах (наприклад окремі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України). Але багато звичаїв у документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що звичайно приймаються до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, «Двічі за одне й те саме не відповідають», «Домовленості мають виконуватися»).

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, «Приналежність — слідує за головними речами»). Але вони можуть також бути окреслені у загальному вигляді. Наприклад, ч. 4. ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися «моральних засад суспільства». Очевидно, що «моральні засади суспільства» є категорією звичаєвого права, якій надана обов'язкова сила нормою закону. Разом з тим, ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а отже потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (положення релігії, яка домінує у певному суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).

Частина 2 ст. 7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Це положення слід тлумачити поширювально, оскільки не може також застосовуватися і звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.

Такий підхід цілком відповідає східноєвропейській концепції цивільного права (яка прийнята і в Україні), де правовому звичаю як джерелу права традиційно відводиться другорядна роль. Унаслідок цього багато які зі звичаїв закріплені в актах законодавства і нерідко виступають лише як доповнення до цих актів.

Стаття 8. Аналогія

1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Принцип свободи договору зумовлює доцільність застосування аналогії щодо відносин, не врегульованих цивільним законодавством.

До прийняття ЦК 2003 р. можливість застосування аналогії ґрунтувалася на тлумаченні ст. 4 ЦК 1963 р. і положеннях ст. 12 ЩІК. Натомість ст. 8 ЦК прямо вказує на можливість застосування аналогії закону й аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто, є цивільними відносинами (див. коментар до ст. 1 ЦК); 2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Оскільки ч. 1 ст. 8 передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором, то можна зробити висновок, що положення ст. 8 стосуються лише судових органів. Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ні законодавством, ні договором. Отже, врегулювавши свої відносини договором, його сторони не можуть вдаватися до аналогії: їхня угода усуває для них таку можливість.

Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто, використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст. З та ін. цього Кодексу.

Умови застосування аналогії права такі:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

2.  Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Оскільки ЦК 2003 р. за своєю концепцією та змістом є кодексом приватного права, йому відводиться провідна роль у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері. Отже, положення ЦК мають застосовуватися не лише до «суто цивільних» відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Проте це застосування має різний характер залежно від того, до яких відносин він застосовується.

До регулювання відносин, які виникають у сімейних відносинах, при використанні найманої праці, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

У сферу регулювання ЦК, з деякими застереженнями, встановленими ч. 2 ст. 9 ЦК, потрапляють також відносини у сфері підприємництва. Загальним правилом є те, що підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства (таким актом, зокрема, є Господарський кодекс України). При цьому провідними є положення ЦК, а норми Господарського кодексу, як спеціальне законодавство, застосовується у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК.

Стаття 10. Міжнародні договори

1.  Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Міжнародний договір — це домовленість двох і більше держав, що містить норми про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Порядок набрання чинності міжнародними договорами встановлений Законом України «Про міжнародні договори України». З нього випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, які набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Вказані договори підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України «Голос України», а також в «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Це означає, що у випадках, коли міжнародний договір укладено раніше за видання акта цивільного законодавства, то останній не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства видано раніше, ніж було укладено міжнародний договір, то акт національного законодавства втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором.


Mon, 20 May 2013 16:07:54 +0000
Глава 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ

Глава 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ

Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1.  Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Глава 2, як це випливає з її назви та змісту, складається з двох частин: перша з них присвячена визначенню підстав порядку виникнення цивільних прав та обов'язків, друга — встановленню вимог до здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

Ст. 11 встановлює приблизний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, які звичайно іменують юридичними фактами.

Юридичні факти у цивільному праві — це факти обставини, з якими норми цивільного права пов'язують встановлення, зміну, припинення, поновлення тощо цивільних прав і обов'язків. Від юридичних фактів слід відрізняти так звані «юридичні умови» — обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки. Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але умовами її застосування вважають протиправність дій, наявність шкоди, вину і т. д.

Для настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту. Однак у дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фактів — кілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок, і 2) юридичну (фактичну) сукупність — систему юридичних фактів, пов'язаних між собою так, що правові наслідки наступають лише за наявності всіх елементів цієї сукупності.

Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і є явищем одного порядку. Наприклад, ст. 229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний

недійсним, якщо його вчинено під впливом омани, насильства, загрози і т. п. У цьому випадку ми маємо справу з групою юридичних фактів. Кожен з них нарізно спричиняє визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права. Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення в будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найма жилого приміщення. Взяті нарізно, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їхнього виникнення.

Поміж різних видів юридичної сукупності виокремлюють акти цивільного стану, тобто обставини, що характеризується відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі (див. коментар до ст. 49 ЦК).

Принципово важливим у ст. 11 є правило, згідно з яким цивільні права та обов'язки можуть виникати із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Таке рішення є характерним для приватного права і має основою його засадний принцип : «Можна все, що не заборонено законом».

Слід зазначити, що у ст. 11 підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків. Тут наголошується, що цивільні права та обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки за прямо вказаних обставин, а й «з інших юридичних фактів ».

Частина 2 коментованої статті ЦК містить у цілому достатньо традиційну схему юридичних фактів, схожу на ту, що була прийнята свого часу у ст. 4 ЦК1963 р. Разом з тим, акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Правочини (різновидом яких є договори) — основний вид правомірних дій — це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (див. коментар до § 1 глави 16 ЦК).

Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є правомірними юридичними вчинками, котрі породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи, що здійснила цей юридичний вчинок, створити своїми діями цивільні права і обов'язки. При цьому відкриття, винаходи, промислові зразки тощо набувають значення підстави виникнення цивільних прав і обов'язків за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їхнього існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях по оформленню вказаних творів (легітимації) з метою надання їм юридичного значення тут потреби немає (див. коментар до книги IV).

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є протиправною дією (деліктом). Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань унаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (див. коментар до глави 82 ЦК). Делікти як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках — такими, що змінюють їх, але ніколи не бувають такими, що припиняють або поновлюють правовідносини.

Поняття «інші юридичні факти» охоплює такі різні категорії, як правомірні дії (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо) та неправомірні дії, що не підпадають під поняття завдання шкоди (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо). При застосуванні цієї норми слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (глави 79, 80, 81 ЦК, присвячені згаданим вище веденню справ, рятуванню життя, здоров'я або майна, створенню загрози завдання шкоди тощо).

Ст. 11 спеціально вказує, що юридичними фактами, є акти цивільного законодавства (див. коментар ст. 4 ЦК). Прикладом можуть бути положення ст. 1220 ЦК, яким передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку має місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юридичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.

Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, е адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, котрі тут діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, складаються між особами, яким цей акт адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу майна іншій організації, породжує цивільні правовідносини між організаціями.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).

Події, тобто такі обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй, мають юридичне значення у випадках, коли вони вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. Це можуть бути явища природного (повінь, землетрус тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.

Стаття 12. Здійснення цивільних прав

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2.  Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3.  Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4.  Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5.  Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Коментована стаття встановлює головні засади здійснення цивільних прав, під якими мається на увазі можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне й означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі; правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану «тріаду» можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для управоможеної особи:

1)  можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;

3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Принциповим положенням ст. 12 є те, що особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що особа може на власний розсуд як здійснювати суб'єктивне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).

Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права є положення ч. 2 ст. 12, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, установлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володіння особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури загрожує пошкодження або знищення.

Слід звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 12 уживається термін «закон», а не «акти законодавства». Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише в законах, але не у підзаконних нормативних актах.

Спеціальні правила передбачені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести «непотрібність» для неї такого права, виражено відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформленні права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути «безадресною», якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Разом з тим, допускається не лише відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (окрім випадків, встановлених законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва, і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Важливою гарантією здійснення права на свій розсуд є презумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто, щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому «добросовісність» має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а «розумність»— як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права (див. коментар до ст. З ЦК.

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5.  Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6.  У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктивних прав виражена у ст. 68 Конституції України, яка передбачає: «Кожний зобов'язаний неухильно дотримувати Конституцію України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції України, яка встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст. 13 ЦК — здійснення його має відбуватися в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно, з метою загострити увагу на особливо важливі аспекти здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору, при визначенні вимог до здійснення права його положення фактично дорівнюються до норми права.

Згідно з ч. 2 ст. 13 при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вказана норма забороняє зловживання правом, розрізняючи два види останнього:

1) навмисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але в рамках загального дозволеного типу поведінки щодо цього права.

Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, тягне за собою застосування санкції. Загальна санкція встановлена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах глави 82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди.

Частина 4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися «моральних засад суспільства». Поняття «моральні засади суспільства» є продуктом звичаєвого права. Це сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивільного законодавства. Категорія «моральні засади суспільства» охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції України та інших законодавчих актах України.

Положення ч. 5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але в системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч. 5 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Такими наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги: 1) відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; 2) врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; 3) відсутність зловживання правом.

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2.  Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншим нормам цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу ґрунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватися від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила гуртожитку і т. п. Непряма заборона має місце у разі, коли вона випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Слід мати на увазі, що пряма заборона звичайно має місце в уже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма заборона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.

Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного права, завжди є юридичним фактом.

Згідно з ч. 4 ст. 14 підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків слугують умови договору й акти законодавства. Причому, договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

Положення ст. 14, згідно з яким особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК).

Варто звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 14 йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, «вчинення яких не є обов'язковим для неї». Виникає питання: що слід розуміти під «обов'язковими діями»? Аналіз ч. 1 цієї ж статті дає змогу дійти висновку, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.

Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, передусім, згадувалися міри відповідальності, новий ЦК виходить із провідної ролі засобів заохочення.

Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи). Однак на практиці як стимул до виконання обов'язків частіше застосовуються міри відповідальності або інші засоби «негативного впливу» на зобов'язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів управоможеної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, окрім основного зобов'язання (право-відношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання (або правовідношення) пов'язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф — це, передусім, міра відповідальності, то застава має за мету насамперед захист інтересів кредитора, а вже потім «принагідне» стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна.


Mon, 20 May 2013 16:12:28 +0000
Глава З ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Глава З ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1.  Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2.  Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Конституції України, глава З ЦК встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу.

Під захистом мається на увазі передбачений нормами права можливий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Для особи право захисту полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту (див. коментар до ст. 19 ЦК), а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація видів і порядку захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, суб'єктів, що здійснюють захист тощо. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право на судовий захист (див. коментар до ст. 16 ЦК). В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами, захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату (див. коментар до ст. 18).

Суб'єктом захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У процесі вказаної діяльності, яка регулюється Законом України «Про прокуратуру», органи прокуратури здійснюють також безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Наприклад, шляхом подання припису до відповідного органу чи особи про припинення порушення правових норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб'єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). При цьому його діяльність сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту особа має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини, який діє у відповідності до Римської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

За положеннями ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи самозахист (див. коментар до ст. 19 ЦК).

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права є результатом протиправних дій порушника, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку (див. коментар до ст. 14 ЦК), які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може бути як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір із приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного зі співвласників.

Інтерес — це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства(див. коментар до ст. З ЦК). Прикладом інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог. Цей інтерес захищається шляхом призначення опікуна над майном безвісно відсутньої особи, котрий і має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (див. коментар до ст. 44 ЦК).

Стаття 16.  Право на захист цивільних прав та інтересів

1.  Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайново-го або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8)  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9)  відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції). Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При цьому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття, котра визначає способи захисту цивільних прав, які здійснюються судом.

Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб'єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України «Про судоустрій України»).

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України»).

Відповідно до ст. 24, 254 ЦПК України загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції. Так, відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним об'ємом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України «Про психіатричну допомогу») та ін.

Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, додаток № 2 до ЦПК).

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК). У цьому випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені у відповідності до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини.

Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку. Такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред'явлення позову (заяви, якщо йдеться про окреме провадження) про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов'язку.

Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному ЦК (див. коментар до § 2 глави 16 ЦК).

Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак, розповсюдження твору літератури до розгляду справи у суді.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли припинення порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним.

Примусове виконання обов'язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у адресованій особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема, у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», які встановлюють безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду.

Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку.

Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або зловживання цивільним правом. Це можуть бути, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу, дарування та ін.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди мають місце за наявності цивільного правопорушення, що потягло виникнення майнової шкоди (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань унаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб'єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК).

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу (див. коментар до ст. 21 ЦК).

Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Зокрема, до способів захисту належать позови про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220 та ін. ЦК).

Суд, при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи, може відмовити у захисті права, не застосовуючи жоден із перерахованих

способів. Підставою для відмови у захисті може бути зловживання своїми правами: посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).

 

Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Ст. З Конституції України передбачає, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначається необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина. Ст. 40 Конституції України встановлює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до ст. 102 Конституції України президент України є главою держави і виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 117 Конституції України).

На цьому підґрунті коментована стаття ЦК визначає участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування як учасників охорони та захисту цивільних прав, свобод та інтересів учасників цивільних правовідносин.

До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать: 1) оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади; 2) прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК (див. коментар до ст. 16 ЦК).

Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов'язків за принципом «Дозволене все те, що не заборонене законом», то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України). Це і визначає участь органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у захисті цивільних прав та інтересів учасників правовідносин.

Разом з тим, можливість звернення до вищої адміністративної інстанції не позбавляє особу права звернутися до суду. Як указано в Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 2482 Цивільного процесуального кодексу України, подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.


Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом

1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Одним із важливих завдань нотаріату є забезпечення захисту прав та законних інтересів учасників цивільних відносин, що він найчастіше робить шляхом здійснення виконавчого напису.

Виконавчий напис нотаріуса — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.

Порядок вчинення виконавчих написів визначений главою 14 Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р.

Стягнення за виконавчим написом нотаріусів допускається у випадках, передбачених чинним законодавством. Такі підстави подані в Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

До цього переліку входять вчинення виконавчих написів у наступних випадках: стягнення заборгованості по нотаріально посвідчених правочинах; стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості; стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов'язаних з авторським правом; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; стягнення за диспашею; стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених із військової служби, і військовозобов'язаних після закінчення зборів; повернення об'єкта лізингу; стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами — не більше одного року (ст. 88 Закону України «Про нотаріат»).

Відповідно до ст. 89 Закону України «Про нотаріат» у виконавчому написі мають зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який учинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса.

Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (ст. З, 18і Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років, а з усіх інших вимог — протягом одного року з моменту вчинення виконавчого напису, якщо законом не встановлено інших строків.

Хоча відповідно до ст. 91 Закону України «Про нотаріат» питання про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження, останнє не передбачає поновлення пропущеного строку, пред'явлення виконавчого документа до виконання (виконавчої давності) щодо виконавчих написів нотаріуса (ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження»).

Стаття 19. Самозахист цивільних прав

1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Для самозахисту, як способу захисту цивільних прав, характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси самотужки, своїми власними діями. Іншими словами, це захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення; б) існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами; в) відбувається застосування заходів, які відповідають характеру правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованим законом, не виходити за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він допускається при дотриманні таких умов: а) заподіяна шкода має бути менш значною; б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за цих обставин, не могла бути усунена іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є: 1) необхідна оборона; 2) завдання шкоди у стані крайньої необхідності; 3) притримання майна кредитором.

1)  Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.

2) Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.

3) Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Разом з тим, ЦК визнає притримання одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються судом.

Стаття 20. Здійснення права на захист

1.  Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Коментована стаття ЦК вказує на те, що суб'єкт права може обрати один або кілька способів захисту.

Розпорядження своїм правом на захист - це уповноважуюча норма цивільного законодавства, яка полягає у наділенні особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними, можливості застосувати заходи захисту, передбачені законом або договором.

Так, за загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. У цьому полягає суть принципу диспозитивності цивільного процесу. Так, відповідно до ст. 5 ЦПК суд приступає до розгляду цивільної справи: 1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів; 2) за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів. Господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 2 ГПК).

Отже, справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не тягне його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов'язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2.  Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок розгляду та безпосередня процедура визначається законодавством про судоустрій, процесуальними законами. Питання підвідомчості та підсудності таких справ суду можуть визначатися і матеріально-правовими нормами.

Відповідно до ст. 236 ЦПК до складу справ, які виникають з адміністративно-правових відносин належать справи: за скаргами на неправильність у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявами про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявами про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; за заявами про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; за скаргами на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; за скаргами громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності; за скаргами на рішення, прийняті відносно релігійних організацій; за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Господарському суду у порядку, визначеному ст. 12 ГПК підвідомчі справи про визнання недійсним правового акту з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ст. 22 та ін. Закону України «Про судоустрій України» справи, які стосуються визначення законності у сфері публічно-правових відносин входить до компетенції адміністративних судів.

У багатьох випадках визнання управлінської діяльності неправомірною є недостатнім для поновлення порушеного чи оспореного права. Тому відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів управління господарських товариств тощо. На вказані акти не розповсюджується коментована стаття. Однак, якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оспорені цивільні права фізичних чи юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.

Правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням законодавства. У випадку визнання акта незаконним немає потреби, щоб орган чи посадова особа скасували рішення чи дію (акт): визнання його незаконним означає, що він не породив правових наслідків з дня його видачі.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2.  Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3.  Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, че є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Слід зазначити, що до ЦК включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків (див. ст.ст. 16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші ЦК). Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно відшкодування збитків є мірою відповідності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст. 611, 623 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК). Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 ЦК. Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (див. коментар до ст. 616 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). Як у випадку невиконання договору, так і за зобов'язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента (див. коментар до ст. 614 ЦК) або особи, яка заподіяла шкоду (див. коментар до ст. 1167 ЦК). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є винятки з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ч. 2 ст. 1167, ст. 1173, 1174, 1187, 1188 ЦК). Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов'язання, пов'язане також з необхідністю з'ясування таких обставин, як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (див. коментар до ст. 623 ЦК).

Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

1.  Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2.  Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3.  Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4.  Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон пов'язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи (див. ст. 32, 56, 62 Конституції України, ст. 216, 280, 611, 1167 ЦК).

Вимоги про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ст.ст. 39, 200, 225, 226, 230-233, 276, 298, 332, 386, 393, 700, 1076, 1168 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди. У випадках, передбачених спеціальним законодавством, відшкодування моральної шкоди може мати певні особливості (див., наприклад, ст. 17 Закону України від 23 вересня 1997 року «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»).

Коментована стаття ЦК встановлює, яку форму може набувати моральна шкода, та в яких випадках вона може бути заподіяна особі. Перелік не має вичерпного характеру.

Оскільки випадки і обставини, за яких може бути заподіяна моральна шкода, є досить різноманітними, ЦК допускає відшкодування завданої моральної шкоди грішми, іншим майном або в інший спосіб. Однак у кожному випадку суд повинен враховувати конкретні обставини справи, які, на його думку, мають суттєве значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен ураховувати вимоги розумності і справедливості, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК.

Оскільки моральна шкода підлягає відшкодуванню незалежно від майнової шкоди, ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Безумовно, моральну шкоду неможливо компенсувати в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового вираження щиросердечного болю, честі, гідності особи, тому будь-який її розмір буде мати суто умовне вираження. Критерії оцінки, якими можна керуватися при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, різноманітні. Головне — щоб за їх допомоги можна було вимірити глибину і тривалість страждань (для людей), оцінити втрати немайнового характеру (для юридичних осіб).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено неодноразове право на відшкодування (наприклад, унаслідок порушення договірних зобов'язань).

Право на відшкодування моральної шкоди, якщо воно було присуджено судом спадкодавцеві за його життя переходить до спадкоємця (див. коментар до ч. З ст. 1230 ЦК).



РОЗДІЛ II. ОСОБИ Підрозділ 1. Фізична особа

РОЗДІЛ II. ОСОБИ

Підрозділ 1. Фізична особа

Глава 4 Загальні положення про фізичну особу

Глава 5 Фізична особа-підприємець

Глава 6 Опіка та піклування


Просмотров: 1952
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
В. Г. Графский Всеобщая история права и государства
Всеобщая история права и государства
Учебник дает систематизированные знания в области всеобщей истории права и государства (истории государства и права зарубежных стран) как основополагающей дисциплины в современном юридическом образовании. Книга знакомит с лучшими образцами законодательного искусства и творчеством выдающихся политических реформаторов. Каждая тема снабжена контрольными вопросами для повторения и списком литературы для углубленного изучения наиболее важных проблем и событий в истории права.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических факультетов, а также для читателей, интересующихся прошлой и современной историей права разных народов и стран....

Цена:
1519 руб

Основы банковского права. Курс лекций
Основы банковского права. Курс лекций
На базе анализа действующего законодательства и современных разработок российского правоведения изложены основные положения банковского права. Анализируются понятие, содержание и возможности банковского права и банковской деятельности; правовые институты, обслуживающие статус осуществляющих эту деятельность субъектов, в частности проблемы правового статуса коммерческих банков, Банка России, всей банковской системы и т.п.
Нормативно-правовой массив, использованный при подготовке книги, включает в себя акты, принятые и опубликованные по состоянию на 1 августа 1997 г.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, юристов-практиков, обслуживающих предпринимателей - клиентов банка, банковских юристов....

Цена:
289 руб

 Гражданский процесс. Учебник
Гражданский процесс. Учебник
Учебник имеет гриф: Допущено Учебно-методическим советом по образованию в области юриспруденции ФГБОУ высшего профессионального образования "Уральская государственная юридическая академия" для студентов высших учебных заведений, обучающихся по направлению "Юриспруденция" (030501 - специалист, 030500-62 бакалавр, 030500-68 магистр).
Новое, 9-е издание учебника переработано и дополнено авторами в соответствии с учебной программой. Освещены все основные институты гражданского процессуального права, включая общие положения, производство в суде первой инстанции, производство по пересмотру судебных постановлений и их исполнение. Содержит основы арбитражного процесса, описание международного и зарубежного гражданского процесса. Отдельная глава посвящена несудебным формам гражданской юрисдикции....

Цена:
889 руб

Ю. В. Чуфаровский Психология оперативно-розыскной и следственной деятельности. Учебное пособие
Психология оперативно-розыскной и следственной деятельности. Учебное пособие
В книге доктора юридических наук, кандидата психологических наук Ю.В.Чуфаровского впервые в объединенном виде дана развернутая психологическая характеристика преступной деятельности и личности преступника, а также психология оперативно-розыскной и следственной деятельности. Подробно раскрыты психологические основы применения этих знаний в повседневной деятельности сотрудников правоохранительных органов. Для специалистов правоохранительных органов, студентов, аспирантов и преподавателей юридических и психологических вузов, в том числе ведущих подготовку специалистов по оперативно-розыскной деятельности, психологов....

Цена:
191 руб

 История государства и права зарубежных стран. В 2 томах. Том 1. Древний мир и Средние века
История государства и права зарубежных стран. В 2 томах. Том 1. Древний мир и Средние века
Книга представляет собой третье (переработанное и дополненное) издание учебника "История государства и права зарубежных стран", выпущенного издательством "Норма" в 1997-1998 гг. и апробированного в учебном процессе в МГУ им. М.В.Ломоносова, РУДН и других ведущих вузах нашей страны и стран ближнего зарубежья.

Учебник рассчитан на студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов, научных работников. Он может быть полезен и широкому кругу читателей, интересующихся проблемами истории государства и права....

Цена:
919 руб

 Гражданское процессуальное право России. В 2 томах. Том 1. Учебник
Гражданское процессуальное право России. В 2 томах. Том 1. Учебник
Данное издание представляет собой редкий случай действительно классического фундаментального учебника, подготовленного известными цивилистами - преподавателями по дисциплине СарГЮА, где уже во втором поколении существует своя научная школа гражданского процесса. По каждой теме дается глубокий теоретический анализ в комплексе с судебной практикой, а также историческими экскурсами, показывающими тот или иной институт в развитии. Настоящее переиздание полностью актуализировано и снабжено для лучшего усвоения материала примерами из практики Европейского Суда по правам человека, Конституционного Суда РФ и Верховного Суда РФ....

Цена:
1779 руб

 Практикум по международному праву
Практикум по международному праву
Практикум содержит учебно-методические материалы по международному публичному праву: программы курса "Международное право" и специальных курсов, задания для подготовки к семинарским занятиям, учебные схемы, образцы документов, примерную тематику курсовых и выпускных квалификационных работ, перечни рекомендуемой литературы и сборников нормативных актов. Для студентов всех форм обучения по специальностям и направлениям "Юриспруденция", "Государственное и муниципальное управление", "Налоги и налогообложение", "Международные отношения", "Таможенное дело" и др....

Цена:
719 руб

Е. А. Певцова Право для профессий и специальностей социально-экономического профиля
Право для профессий и специальностей социально-экономического профиля
Учебник написан в соответствии с примерной программой учебной дисциплины "Право". В нем в доступной форме излагаются сложные проблемы юридической науки, представлен практический материал, который позволит приобрести молодым людям необходимые правовые умения и навыки для обеспечения правовой защиты в реальной жизни. Книга содержит также дополнительный материал, отражающий современные подходы юристов к проблемам науки, схемы, юридические документы, извлечения из нормативных правовых актов.

Для обучающихся по профессиям и специальностям социально-экономического профиля в учреждениях начального и среднего профессионального образования....

Цена:
649 руб

Е. Ю. Грачева, О. В. Болтинова Правовые основы страхования. Учебное пособие
Правовые основы страхования. Учебное пособие
В учебном пособии подробно раскрыты такие темы, как основные понятия страхового права, организация страхового дела в Российской Федерации. Рассмотрены все основные виды страхования (в частности, обязательное и добровольное, личное и имущественное, страхование ответственности и специальные виды). Пособие отражает последние изменения, произошедшие в правовом регулировании страхования.

Для студентов, аспирантов, обучающихся по экономическим и юридическим специальностям и направлениям, преподавателей. Будет полезно практическим работникам страховых компаний и всем, кто интересуется проблемами страхования в Российской Федерации....

Цена:
413 руб

И. М. Рассолов, С. Г. Чубукова, А. А. Суворов Информационное право. Учебник
Информационное право. Учебник
Учебник подготовлен в соответствии с рабочей программой дисциплины "Информационное право", преподаваемой в Московском государственном юридическом университете имени О.Е.Кутафина(МГЮА).
В предлагаемом учебнике рассматриваются предмет, методы, основные тенденции развития науки информационного права, состояние современного информационного законодательства. Раскрываются основные черты и признаки информационного общества и информационно-правовой механизм воздействия права на информационные отношения. Подробно раскрываются основные институты информационного права: информационной безопасности, персональных данных, электронного документооборота, правового регулирования СМИ и др. Особое внимание в работе уделено механизмам борьбы с киберпреступностью и обеспечения кибербезопасности.
Нормативные акты используются по состоянию на 1 мая 2012 г.

Предназначен для студентов высших учебных заведений, обучающихся по направлению "Юриспруденция", аспирантов и преподавателей....

Цена:
459 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования