СМИ Законы РФ
Юр.книга Ю.О. Заіка Украiнське цивільне право

Mon, 20 May 2013 09:06:05 +0000
Зміст (Українське цивільне право (Заіка Ю.О.))

Зміст

До читачів

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1. Загальні положення
1.1. Поняття цивільного права
1.2. Предмет цивільного права
1.3. Метод правового регулювання
1.4. Принципи цивільного права
1.5. Система цивільного права
1.6. Цивільне законодавство
1.7. Недійсність нормативних актів
1.8. Дія цивільних законів
1.9. Аналогія закону і аналогія права
1.10. Значення судової практики

Глава 2. Наука цивільного права
2.1. Поняття науки цивільного права
2.2. Класична література з цивільного права
2.3. Радянська навчальна література з цивільного права
2.4. Вітчизняна цивілістика

Глава 3. Цивільні правовідносини
3.1. Поняття цивільних правовідносин
3.2. Суб'єкти цивільних правовідносин
3.3. Об'єкти цивільних правовідносин
3.4. Зміст цивільного правовідношення
3.5. Види цивільних правовідносин
3.6. Підстави виникнення цивільних правовідносин

Глава 4. Фізичні особи
4.1. Поняття та ознаки цивільної правоздатності
4.2. Цивільна дієздатність
4.3. Обмеження цивільної дієздатності
4.4. Визнання фізичної особи недієздатною
4.5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
4.6. Оголошення фізичної особи померлою
4.7. Опіка та піклування

Глава 5. Юридичні особи
5.1. Поняття та ознаки юридичної особи
5.2. Створення юридичної особи
5.3. Припинення юридичної особи
5.4. Види юридичних осіб
5.5. Господарські товариства

Глава 6. Держава та територіальні громади як суб'єкти цивільних правовідносин

Глава 7. Об'єкти цивільних прав
7.1. Поняття об'єкта цивільного права
7.2. Речі
7.3. Результати роботи та послуги
7.4. Гроші
7.5. Цінні папери
7.6. Види цінних паперів

Глава 8. Особисті немайнові права
8.1. Поняття та ознаки особистих немайнових прав
8.2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
8.3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Глава 9. Правочини
9.1. Поняття та види правочинів
9.2. Класифікація правочинів
9.3. Умови дійсності правочину
9.4. Форма правочину
9.5. Правові наслідки порушення форми правочину
9.6. Нікчемні правочини
9.7. Оспорювані правочини
9.8. Правові наслідки визнання правочину недійсним

Глава 10. Представництво
10.1. Поняття, підстави та види представництва
10.2. Довіреність та її види
10.3. Довіреності, які видаються організаціями на одержання певних цінностей
10.4. Представництво без повноважень або з перевищенням повноважень

Глава 11. Строки
11.1. Поняття та види строків у цивільному праві
11.2. Поняття та види строків позовної давності
11.3. Початок перебігу строків позовної давності
11.4. Зупинення, переривання та поновлення перебігу позовної давності

Глава 12. Відповідальність в цивільному праві
12.1. Поняття цивільно-правової відповідальності
12.2. Форми і види цивільно-правової відповідальності
12.3. Умови цивільно-правової відповідальності

РОЗДІЛ II. РЕЧОВЕ ПРАВО

Глава 13. Право власності. Речові права
13.1. Поняття та зміст права власності
13.2. Підстави набуття права власності
13.3. Момент виникнення права власності за договором
13.4. Підстави припинення права власності
13.5. Право спільної власності
13.6. Переважне право купівлі
13.7. Поняття та види речових прав
13.8. Сервітути. Емфітевзис. Суперфіцій

Глава 14. Спадкове право
14.1. Поняття спадкування. Спадщина
14.2. Час і місце відкриття спадщини
14.3. Спадкування за заповітом
14.4. Заповідальний відказ. Заповідальне покладання
14.5. Форма заповіту
14.6. Складання заповіту з умовою
14.7. Секретний заповіт
14.8. Обов'язкова частка у спадщині
14.9. Спадковий договір
14.10. Спадкування за законом
14.11. Усунення від спадщини
14.12. Прийняття спадщини. Відмова від спадщини

Глава 15. Захист права власності
15.1. Поняття та засоби захисту права власності
15.2. Віндикаційний позов як засіб захисту права власності
15.3. Негаторний позов і позов про визнання права власності як засоби захисту права власності
15.4. Інші цивільно-правові засоби захисту права власності

РОЗДІЛ ІІІ. АВТОРСЬКЕ ПРАВО ТА ПРАВО ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ

Глава 16. Право інтелектуальної власності
16.1. Поняття та суб'єкти права інтелектуальної власності
16.2. Об'єкти права інтелектуальної власності
16.3. Поняття авторського права
16.4. Об'єкти авторського права
16.5. Суб'єкти авторського права
16.6. Права автора
16.7. Види авторських договорів
16.8. Суміжні права
16.9. Захист авторських та суміжних прав
16.10. Право промислової власності
16.11. Захист прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок

РОЗДІЛ IV. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 17. Загальні положення про зобов'язання
17.1. Поняття та види цивільно-правових зобов'язань
17.2. Підстави виникнення зобов'язань
17.3. Сторони в зобов'язанні
17.4. Виконання зобов'язання
17.5. Предмет, спосіб, час і місце виконання зобов'язання
17.6. Підстави припинення зобов'язань

Глава 18. Види забезпечення виконання зобов'язань
18.1. Поняття видів забезпечення виконання зобов'язань
18.2. Неустойка та її види
18.3. Порука та гарантія
18.4. Завдаток
18.5. Застава
18.6. Притримання

Глава 19. Загальні положення про договори
19.1. Поняття договору, його зміст та форма
19.2. Класифікація договорів
19.3. Порядок укладення договорів
19.4. Зміна та розірвання договору

РОЗДІЛ V. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

Глава 20. Договір купівлі-продажу
20.1. Загальна характеристика договору
20.2. Обов'язки сторін за договором купівлі-продажу
20.3. Відповідальність сторін за неналежне виконання договору купівлі-продажу
20.4. Роздрібна купівля-продаж
20.5. Права покупця при купівлі товарів належної якості
20.6. Купівля-продаж житлових будинків (квартир)

Глава 21. Договір поставки

Глава 22. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

Глава 23. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

Глава 24. Договір довічного утримання (догляду). Рента

Глава 25. Договір майнового найму (оренди)
25.1. Загальна характеристика договору
25.2. Права та обов'язки сторін
25.3. Припинення договору найму. Доля поліпшень
25.4. Договір лізингу

Глава 26. Договір найму житлового приміщення
26.1. Загальна характеристика договору найму житлового приміщення
26.2. Права наймача житлового приміщення
26.3. Обов'язки сторін
26.4. Припинення договору

Глава 27. Договір позички

Глава 28. Договір підряду
28.1. Загальна характеристика
28.2. Обов'язки сторін
28.3. Договір побутового підряду
28.4. Договір будівельного підряду
28.5. Договір підряду на проведення проектних, та пошукових робіт

Глава 29. Транспортні договори
29.1. Транспортне законодавство
29.2. Поняття та види транспортних договорів
29.3. Поняття та види перевезень
29.4. Договір перевезення вантажу
29.5. Відповідальність перевізника за збереженість вантажу
29.6. Комерційний акт. Акт загальної форми
29.7. Підстави звільнення перевізника від відповідальності за недостачу, пошкодження та псування вантажу
29.8. Договір перевезення пасажира та багажу

Глава 30. Страхові зобов'язання
30.1. Загальні положення
30.2. Договір страхування
30.3. Обов'язки сторін за договором страхування
30.4. Підстави звільнення страховика від виплати страхової суми чи відшкодування

Глава 31. Договір зберігання
31.1. Загальна характеристика
31.2. Зберігання на товарному складі
31.3. Спеціальні види зберігання

Глава 32. Договір охорони
32.1. Загальні положення
32.2. Договір охорони об'єктів
32.3. Договір охорони квартири

Глава 33. Договір доручення. Договір комісії
33.1. Загальна характеристика договору доручення
33.2. Загальна характеристика договору комісії
33.3. Комісійна торгівля непродовольчими товарами
33.4. Договір управління майном

Глава 34. Кредитно-розрахункові відносини
34.1. Договір позики
34.2. Кредитний договір
34.3. Договір факторингу
34.4. Ліцензійний договір
34.5. Договір комерційної концесії

РОЗДІЛ VI. НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 35. Зобов'язання із односторонніх дій
35.1. Публічна обіцянка винагороди
35.2. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу
35.3. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення
35.4. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи
35.5. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Глава 36. Деліктні зобов'язання
36.1. Поняття зобов'язань із заподіяння шкоди
36.2. Система деліктів
36.3. Відповідальність за шкоду, завдану органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування
36.4. Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду
36.5. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
36.6. Відповідальність за шкоду, завдану особами з пороками волі
36.7. Відшкодування шкоди, завданої в стані крайньої необхідності
36.8. Відшкодування моральної шкоди
36.9. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

Глава 37. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави


Mon, 20 May 2013 09:10:10 +0000
До читачів

 

До читачів


Автор, кандидат юридичних наук, професор, понад шістнадцять років працює заступником начальника кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України, підготував 16 навчальних посібників з цивільного, сімейного, страхового, житлового та спадкового права, прийняв десятки тисяч іспитів та заліків і змушений констатувати, що ідеальних студентів, про яких мріє кожний викладач, які відвідують всі лекції і уважно все конспектують, а потім на крилах науки летять в бібліотеку ретельно опрацьовувати академічні підручники та знайомитися з новинками юридичної літератури, в житті зустрічається, на жаль, дуже мало...
Посібник адресований студентам, які працюють і відвідують "не всі лекції", в кого неділя не завжди вихідний, кому не вистачає однієї ночі перед іспитом, але хто встигає дивитися телевізор, ходити на футбол і на побачення, допомагати батькам чи тещі садити картоплю, водити дочку чи сина до дитячого садочка, мріє отримати окрему квартиру і пройтися "попід руку по Хрещатику".
Тому бажаю успіху.
Цей посібник не може повністю замінити навчальний матеріал, який використовується при систематичному вивченні академічного курсу цивільного права.

Автор


Mon, 20 May 2013 09:12:45 +0000
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Глава 1. Загальні положення
1.1. Поняття цивільного права
1.2. Предмет цивільного права
1.3. Метод правового регулювання
1.4. Принципи цивільного права
1.5. Система цивільного права
1.6. Цивільне законодавство
1.7. Недійсність нормативних актів
1.8. Дія цивільних законів
1.9. Аналогія закону і аналогія права
1.10. Значення судової практики

 

Глава 2. Наука цивільного права
2.1. Поняття науки цивільного права
2.2. Класична література з цивільного права
2.3. Радянська навчальна література з цивільного права
2.4. Вітчизняна цивілістика

 

Глава 3. Цивільні правовідносини
3.1. Поняття цивільних правовідносин
3.2. Суб'єкти цивільних правовідносин
3.3. Об'єкти цивільних правовідносин
3.4. Зміст цивільного правовідношення
3.5. Види цивільних правовідносин
3.6. Підстави виникнення цивільних правовідносин

 

Глава 4. Фізичні особи
4.1. Поняття та ознаки цивільної правоздатності
4.2. Цивільна дієздатність
4.3. Обмеження цивільної дієздатності
4.4. Визнання фізичної особи недієздатною
4.5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
4.6. Оголошення фізичної особи померлою
4.7. Опіка та піклування

 

Глава 5. Юридичні особи
5.1. Поняття та ознаки юридичної особи
5.2. Створення юридичної особи
5.3. Припинення юридичної особи
5.4. Види юридичних осіб
5.5. Господарські товариства

 

Глава 6. Держава та територіальні громади як суб'єкти цивільних правовідносин

 

Глава 7. Об'єкти цивільних прав
7.1. Поняття об'єкта цивільного права
7.2. Речі
7.3. Результати роботи та послуги
7.4. Гроші
7.5. Цінні папери
7.6. Види цінних паперів

 

Глава 8. Особисті немайнові права
8.1. Поняття та ознаки особистих немайнових прав
8.2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
8.3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

 

Глава 9. Правочини
9.1. Поняття та види правочинів
9.2. Класифікація правочинів
9.3. Умови дійсності правочину
9.4. Форма правочину
9.5. Правові наслідки порушення форми правочину
9.6. Нікчемні правочини
9.7. Оспорювані правочини
9.8. Правові наслідки визнання правочину недійсним

 

Глава 10. Представництво
10.1. Поняття, підстави та види представництва
10.2. Довіреність та її види
10.3. Довіреності, які видаються організаціями на одержання певних цінностей
10.4. Представництво без повноважень або з перевищенням повноважень

 

Глава 11. Строки
11.1. Поняття та види строків у цивільному праві
11.2. Поняття та види строків позовної давності
11.3. Початок перебігу строків позовної давності
11.4. Зупинення, переривання та поновлення перебігу позовної давності

 

Глава 12. Відповідальність в цивільному праві
12.1. Поняття цивільно-правової відповідальності
12.2. Форми і види цивільно-правової відповідальності
12.3. Умови цивільно-правової відповідальності


Mon, 20 May 2013 10:04:22 +0000
Глава 1. Загальні положення

 

Глава 1. Загальні положення


1.1. Поняття цивільного права
1.2. Предмет цивільного права
1.3. Метод правового регулювання
1.4. Принципи цивільного права
1.5. Система цивільного права
1.6. Цивільне законодавство
1.7. Недійсність нормативних актів
1.8. Дія цивільних законів
1.9. Аналогія закону і аналогія права
1.10. Значення судової практики

 

1.1. Поняття цивільного права


Кожного дня ми, навіть не маючи гадки, постійно вступаємо в правовідносини, тобто у відносини, які регулюються нормами права. З кримінальним, кримінально-процесуальним, адміністративним, виправно-трудовим правом, ми, на щастя, маємо справу рідко, але є галузь права, з якою наше життя нерозривно пов'язане.
Зранку ми купуємо хліб, на Новий рік — шампанське, користуємося автобусом чи маршруткою, даруємо квіти та будуємо дачі, приватизуємо квартири, ремонтуємо годинники, позичаємо сусідам гроші і беремо в борг, клеїмо шпалери, видаємо довіреності і, на жаль, складаємо заповіти... Цивільне право регулює широкий спектр суспільних відносин. Це і побутові майнові, і комерційні, і особисті відносини, які виникають за участю фізичних осіб, організацій та держави.
Цивільне право, як і будь-яка галузь права, характеризується двома основними ознаками:
- предметом правового регулювання;
- методом правового регулювання.
Предмет і метод — це "обличчя" будь-якої галузі права, оскільки предмет правового регулювання відповідає на питання: що саме, тобто яке коло суспільних відносин регулює та чи інша галузь права, а метод правового регулювання — на питання, яким чином, на яких засадах здійснюється таке регулювання.

 


 

 

1.2. Предмет цивільного права


Предметом цивільного права є:
а) майнові відносини, тобто відносини, які виникають з приводу належності, користування і переходу майна (законодавець визначає правомочності власника, регулює відносини, пов'язані з оплатною (купівля-продаж, міна) та безоплатною передачею майна (дарування, спадкування);
б) особисті немайнові відносини, тобто відносини, об'єктом яких є нематеріальні блага, які не можна відділити від особи (честь, гідність, ділова репутація);
в) відносини інтелектуальної власності, тобто відносини, які виникають при реалізації особами своїх авторських прав чи права промислової власності.

 


 

 

1.3. Метод правового регулювання


Для встановлення характеру відносин, які виникають, необхідно не лише визначити предмет регулювання (майнові відносини регулюються, наприклад, і нормами аграрного, фінансового права), а й з'ясувати, яким чином здійснюється регулювання цих відносин, якими засобами право впливає на ці відносини, тобто специфіку методу регулювання.
Особливості методу цивільно-правового регулювання полягають у:
- рівному правовому становищі учасників цивільних правовідносин. Вони не підпорядковані один одному. Між ними відсутні відносини субординації. Юридична рівність сторін — найбільш яскрава ознака цивільних правовідносин.
- самостійності, свободі вибору учасників цивільних правовідносин. Цю особливість традиційно визначають терміном "диспозитивність", тобто сторони у встановлених законом межах самостійно визначають характер своїх відносин на власний розсуд. Наприклад, законодавець передбачає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором;
- майновому характері цивільної відповідальності. На відміну від кримінального права, в цивільному праві вплив на порушника здійснюється шляхом ущемлення його майнових інтересів — з нього стягуються збитки, штраф, пеня, неустойка або покладається обов'язок виконати зобов'язання в натурі.
І що характерно, якщо для кримінально-правової відповідальності істотне значення має те, умисно чи з необережності вчинено злочин (наприклад, убивство), то розмір цивільної відповідальності, як правило, не залежить від форми вини. Сусіда, якому залили квартиру, не цікавить: забули закрити кран, навмисно залишили відкритим чи своєчасно не полагодили. Потерпілий склав розрахунок збитків і вимагає, щоб вони були відшкодовані в повному обсязі;
- в особливому порядку розв'язання спорів між учасниками цивільних правовідносин. За захистом порушених прав сторони звертаються в органи, які не пов'язані із жодною зі сторін, а спеціально створені для розгляду спорів — суд, третейський суд.
Отже, цивільне право — це галузь права, яка на засадах юридичної рівності, диспозитивності регулює майнові, особисті немайнові відносини та відносини, пов'язані з інтелектуальною власністю, з метою задоволення інтересів учасників цивільних правовідносин.

 


 

 

1.4. Принципи цивільного права


Під принципами цивільного права розуміють основні засади, на яких здійснюється регулювання цивільно-правових відносин. Принципи цивільного права відображають найбільш характерні його властивості. Застосування конкретних норм права можливе лише з урахуванням положень, які містять загальні принципи права.
Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових принципах, так і на галузевих. Загально-правові принципи містяться в Конституції України. Вони поширюються на всі галузі права.
Галузеві принципи закріплені у ст. З ЦК:
- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Тобто органи державної влади і самоуправління не повинні втручатися в приватне життя особи, визначати її місце в суспільстві, диктувати характер поведінки;
- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Держава надає рівну правову охорону власності незалежно від її форм та видів. Підстави і порядок позбавлення права власності регламентовані законом (конфіскація, реквізиція);
- свобода договору. Цей принцип реалізується шляхом: а) вільного вибору контрагентів; б) вільного обрання виду договору; в) вільного формування умов, на яких договір укладається;
- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Не допускається адміністративне втручання в підприємницьку діяльність. Водночас керуючись інтересами публічними, держава за певних умов може регламентувати певні відносини (наприклад, обов'язковість ліцензування медичної діяльності);
- судовий захист цивільного права та інтересу. Суд зобов'язаний розглянути будь-який спір, що стосується захисту законних прав і свобод особи;
- справедливість, добросовісність та розумність. Суд не повинен стояти на формальних позиціях при захисті порушених прав.
Наявність законодавчого переліку принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових засад. Принципами цивільного права виступають також: принцип поєднання інтересів особи та суспільства; принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню, та ін.

 


 

 

1.5. Система цивільного права


Цивільне право, як і будь-яка галузь права, є сукупністю розміщених в певній послідовності правових норм, об'єднаних в групи й інститути.
Цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють певну групу взаємопов'язаних суспільних відносин. Наприклад, норми, які встановлюють підстави виникнення та припинення права власності, його зміст, способи захисту, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — право власності. Норми, які визначають поняття договору купівлі-продажу, його форму, права та обов'язки сторін, відповідальність за невиконання зобов'язань, об'єднані в інститут купівлі-продажу.
Послідовність розміщення цивільно-правових норм відіграє важливе значення для їх розуміння та засвоєння. Так, скажімо, недоцільно починати вивчення сімейного права з питання про порядок і умови розірвання шлюбу, оскільки логіка вимагає спочатку засвоїти інститут про поняття та умови укладення шлюбу.
Завданням наукової систематики права є не тільки розмежування окремих галузей права, а й систематичне розташування матеріалу, що належить до певної галузі права, з метою наукового узагальнення, послідовності вивчення та вдосконалення кодифікації.
Розміщені в певній послідовності цивільно-правові інститути становлять систему цивільного права. Для приватного права Європи традиційним є існування двох основних систем побудови цивільного права: інституційної та пандектної.
Інституційна система побудови включає три основні частини, в яких містяться цивільно-правові норми:
а) про особу; б) про речі; в) про зобов'язання.
Пандектна система складається із: загальних положень, речового права, зобов'язального права, сімейного і спадкового права.
Цивільне право України побудоване за пандектною системою і традиційно складається із Першої (її інколи називають Загальною) і Другої (або Особливої) частин.
Першу або Загальну частину становлять такі інститути:
• основні положення цивільного права;
• підстави виникнення цивільних прав та обов'язків;
• суб'єкти та об'єкти цивільних прав;
• правочини;
• представництво та довіреність;
• строки та терміни;
• позовна давність.
До Другої або Особливої частини належать:
• особисті немайнові права;
• речове право і право власності;
• спадкове право;
• загальні положення про зобов'язання;
• окремі види договірних зобовязань (купівля-продаж, дарування, міна, позика тощо);
• окремі види недоговірних зобов’язань (заподіяння шкоди);
• зобов'язання, що виникають із односторонніх дій (обіцянка винагороди).
Сімейне право більшість вітчизняних фахівців розглядають як самостійну галузь права, тому до системи цивільного права його не включають.

 


 

 

1.6. Цивільне законодавство


Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, в яких містяться норми цивільного права.
За юридичною силою та органом, шо їх видавав, нормативні акти можна поділити на:
- закони;
- підзаконні нормативні акти (укази Президента України, постанови уряду, галузевих міністерств, відомств, органів виконавчої влади);
- нормативні акти СРСР та УРСР (ті, що не втратили силу).
В сучасному цивільному праві особливого значення набувають такі джерела права, як:
- міжнародні договори;
- корпоративні правила;
- принципи права;
- звичаї торговельного обігу;
- юридична доктрина.
Конституція має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції. Особливе місце в системі цивільного законодавства посідає ЦК. Він має вищу юридичну силу серед інших актів цивільного законодавства.Чинний ЦК — результат третьої республіканської кодифікації цивільно-правових норм, набрав чинності з 1 січня 2004 р. Перший ЦК УСРР був затверджений 16 грудня 1922 р. і введений у дію з 1 лютого 1923 р. Другий ЦК УРСР був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. і набрав чинності 1 січня 1964 р. Зміст ЦК 2003 p. становлять такі книги: "Загальні положення", "Особисті немайнові права фізичної особи", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право".
Закони в державі приймаються в різні часи, тому вони потребують відповідної систематизації. Зведення законів у ту чи іншу систему без зміни їх змісту називається інкорпорацією. Так, за останні роки видані збірники нормативних актів із страхового, транспортного, житлового законодавства, законодавства про інтелектуальну власність тощо.
Систематизація нормативного матеріалу, коли чинні правові норми істотно доопрацьовуються, виключаються застарілі норми, усуваються прогалини та колізії в правовому регулюванні і потім видається новий закон в систематизованому вигляді, називається кодифікацією, а її результат — кодексом. Кодекс — це законодавчий акт, в якому об'єднані і систематизовані норми права, що регулюють певну галузь суспільних відносин.
Підзаконні нормативні акти. Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств. З метою забезпечення законності актів відомчого законодавства, їх відповідності законам і підзаконним актам, Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів Міністерств та інших органів влади" введено державну реєстрацію нормативно-правових актів, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю, якщо ці акти стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер. Державну реєстрацію відомчих нормативних актів, прийнятих центральними органами, здійснює Міністерство юстиції України, а реєстрацію актів місцевих органів управління — управління юстиції областей і міст Києва та Севастополя.
Міністерства та інші органи державного управління видають нормативні акти у формі наказів, інструкцій та постанов. Нормативні акти міністерств та відомств, видані в межах їх компетенції та сфери діяльності, обов'язкові для всіх юридичних та фізичних осіб.
До підзаконних актів, в яких можуть міститися норми цивільного права, належать і рішення та розпорядження нормативного характеру місцевих органів влади. Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення, які стосуються питань, пов'язаних з правилами ведення торгівлі в певній місцевості, оренди нежитлових приміщень тощо. В межах адміністративного району це розпорядження є обов'язковим для виконання.
Нормативні акти СРСР та УРСР. Згідно з Законом України від 12 вересня 1991 р. "Про правонаступництво України" і постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" закони УРСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України, а акти законодавства СРСР з питань, які не врегульовані законодавством України, діють на території республіки до прийняття відповідних актів законодавства України за умови, що вони не суперечать Конституції та законодавству України.
Серед цих актів значний обсяг становлять підзаконні нормативні акти: Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затверджена постановою Державного арбітражу СРСР від 15 червня 1965 р. № П-6; Примірний статут житлово-будівельного кооперативу", затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, та ін.
Норми міжнародного права і міжнародні договори. Статтею 9 Конституції України встановлено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Коли такий порядок не встановлено, пріоритет згідно з нормами міжнародного права мають норми міжнародних договорів.
Це положення прямо встановлене ч. 4 ст. 39 ГК: "Якщо чинним міжнародним договором згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору".
Корпоративні правила. Важливою формою приватного регулювання цивільного обігу виступають корпоративні норми поведінки. Регулювання цивільного обігу шляхом прийняття норм, які є обов'язковими для певного кола осіб, здійснюється шляхом прийняття установчих документів господарських товариств, договорів про приєднання, статутів різноманітних громадських організацій та інших актів цивільно-правового характеру.
Такі акти приймаються відповідно до вимог цивільного законодавства і вимагають певної поведінки від осіб, на яких поширюється їх дія.
Звичай — це правила поведінки в цивільному обігу, які складалися тривалий час і які санкціонуються суспільством для правозастосовної практики.
В ЦК прямо передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко застосовується у певній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Так, ст. 149 КТМ передбачає, що за відсутності угоди сторін тривалість вантажних робіт, розмір плати перевізнику за простій розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження визначаються відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту.
Юридична доктрина як джерело права становить собою наукові правові ідеї, офіційно визнані на практиці загальнообов'язковими положеннями. В сучасній теорії юридична доктрина втратила значення самостійного джерела права. Водночас не можна заперечувати практичне значення юридичної доктрини у формуванні понятійного апарату, тлумаченні правових норм, концептуальному обгрунтуванні проектів нормативних актів. Досить поширеними є випадки, коли юрисдикційні органи звертаються до фахівців (наприклад, з авторського права, винахідницького права) за роз'ясненнями у зв'язку з необхідністю кваліфікації того чи іншого юридичного факту.
Класифікація нормативних актів за сферою регулювання. Крім вертикальної системи зв'язку нормативних актів (тобто класифікації нормативних актів за їх юридичною силою) цивільне законодавство має і так звану горизонтальну систему. За цією ознакою можна виділити такі складові частини цивільного законодавства, як:
- транспортне законодавство. Це законодавство як сукупність нормативних актів визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності транспорту, правовий статус транспортних організацій, їх взаємовідносини з клієнтурою, умови перевезення, організацію безпеки руху на транспорті тощо.
Серед нормативних актів цієї категорії можна назвати: Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України; закони України від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт", від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт", від 5 квітня 2001 р. "Про автомобільний транспорт", від 6 квітня 2000 р. "Про перевезення небезпечних вантажів", від 1 липня 2004 р. "Про транспортно-експедиторську діяльність", а також Статут залізниць. На кожному виді транспорту діють окремі правила перевезення. Оновлюючи транспортне законодавство, Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 18 лютого 1997 р. № 176 Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (в редакції постанови від 29 січня 2003 р. № 141); Міністерством транспорту України затверджені Порядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом (наказ від 21 січня 1998 р. № 21); Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України (наказ від 28 липня 1998 р. № 297). На авіаційному транспортні діють Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 25 липня 2003 р. № 568; Правила повітряних перевезень вантажів, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003 р. № 793. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 18 листопада 1997 р. № 22 затверджені Правила користування трамваєм і тролейбусом у містах України тощо;
- страхове законодавство регулює відносини між страховиками (страховими компаніями) і страхувальниками щодо захисту майнових прав і інтересів громадян та юридичних осіб у випадку
настання певних подій.
Основними нормативними актами цієї категорії є: закони України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 p.), від 1 липня 2004 р. "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та ряд підзаконних нормативних актів: Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 959; Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523; Порядок і правила проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2002 р. № 1535; окремі положення про порядок і умови окремих видів державного обов'язкового страхування — операторів ядерних установок, відповідальності володільців зброї тощо;
- торговельне законодавство. Крім Закону України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.), згадаємо також: Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108; Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України від 13 березня 1995 р. № 37; Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 липня 2003 р. № 185; Правила роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 31 липня 2002 р. № 228; Правила торгівлі на ринках, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань Європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26 лютого 2002 р. № 57/188/84/105; Правила торгівлі у розстрочку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від  I липня 1998 р. № 997; Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 березня 2004 р. № 98, окремі правила роздрібної торгівлі: алкогольними напоями, примірниками аудіовізуальних творів, нафтопродуктами та ін.;
- законодавство про інтелектуальну власність.
До цієї групи належать закони України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону від II липня 2001 p.), від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону від 1 червня 2000 p.), від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Правила складання і подання заявки на винахід та заявки на корисну модель, затверджені наказом Міністерства освіти України від 22 січня 2001 р. № 22, та ін.
Відповідні нормативні акти становлять зміст будівельного законодавства, законодавства про оренду, банківського, спадкового законодавства тощо.

 


 

 

1.7. Недійсність нормативних актів


Згідно з теорією цивільного права не підлягають застосуванню нормативні акти:
- видані некомпетентними органами, які регулюють не той предмет, до якого належить сфера діяльності того чи іншого органу;
- протизаконні;
- аморальні.
Такі нормативні акти не підлягають застосуванню навіть у тому випадку, коли вони у встановленому порядку не були скасовані. Нормативні акти, видані з порушенням процедури їх прийняття, форми, з помилками в змісті діють, доки публічно не будуть скасовані.
Порядок визнання недійсними нормативних актів встановлений Конституцією. Відповідно до ст. 152 Основного Закону закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. В судах загальної компетенції можуть розглядатися рішення місцевих держадміністрацій чи виконавчих органів, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян.

 


 

1.8. Дія цивільних законів


Для правильного застосування правової норми в кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати:
- чи діє ця норма на момент її застосування (дія закону у часі);
- чи підлягає вона застосуванню на цій території (дія закону у просторі);
- чи поширюється ця норма на конкретну особу (дія закону щодо кола осіб).
Дія закону у часі. Дія цивільно-правових норм у часі починається з моменту набрання ними чинності і продовжується до моменту, коли вони втрачають правову силу у встановленому законом порядку. Визначення моменту вступу в дію конкретного нормативного акта має велике практичне значення, оскільки за загальним правилом нормативні акти не мають зворотної сили, тобто їх дія поширюється лише на ті конкретні правовідносини, які виникли після вступу закону в дію.
Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його оприлюднення.
В ст. 57 Конституції прямо передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є нечинними.
Порядок набуття чинності законів, актів Президента, Кабінету Міністрів визначений Указом Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності".
Згідно зі ст. З Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в цих актах не встановлено пізнішого строку набрання ними чинності.
Держава гарантує кожному громадянинові право знати свої права та обов'язки. В ст. 57 Конституції прямо передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є нечинними.
Офіційними друкованими виданнями, в яких публікуються закони і підзаконні акти, є збірники "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України", газети "Урядовий кур'єр" та "Голос України".
Нормативні акти уряду також публікуються в "Збірнику урядових нормативних актів України" та в "Зібранні законодавства України".
Зворотна сила закону. Як вже зазначалось, після набрання чинності закон діє на майбутній час. Тому при появі нового закону попередній зберігає свою чинність щодо тих фактів, які виникли протягом часу, коли він діяв. Акти цивільного законодавства не мають зворотної сили у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність. Як виняток в самому законі може бути зазначено, що він (або окремі його положення) поширює свою дію на правовідносини, які виникли і до його прийняття, тобто закону може бути спеціально надана зворотна сила.
Дія закону в просторі. Нормативно-правові акти, в тому числі цивільно-правові, діють на всій території України. Закони, нормативні акти міністерств та відомств, центральних органів управління також діють на всій території країни, а акти місцевих органів — на території відповідної області (міста, району).
В окремих випадках у законах та в інших нормативних актах може бути передбачено, що вони підлягають застосуванню лише в певних адміністративно-територіальних одиницях, тобто дія такого акта обмежена визначеними ним адміністративними кордонами. Наприклад, дія указів Президента України про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності поширюється відповідно на окремі міста та райони певних областей.
Дія закону щодо кола осіб. Цивільні закони України поширюють свою дію на всіх осіб (фізичних і юридичних), які знаходяться на території України, якщо інше не передбачено в самому законі або не випливає з його змісту. Але деякі цивільно-правові норми розраховані на певне коло осіб — тільки на громадян (наприклад, правила щодо підстав та умов оголошення громадянина померлим) або тільки на юридичні особи (правила щодо підряду на капітальне будівництво).
Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

 


 

 

1.9. Аналогія закону і аналогія права


Норми цивільного права регулюють найбільш типові й характерні для певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують правового регулювання.
Так, безпосередньо в законодавстві відсутня правова регламентація багатьох питань, які виникають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями пасажирів місцевим транспортом, функціонуванням громадянського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування.
Законодавець в ЦК прямо зазначає, що цивільні права та обов'язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені в законі, але з огляду на загальні засади і зміст цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки.
Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють тому, що окремі суспільні відносини залишаються поза полем правового регулювання.
Під прогалиною в праві зазвичай розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є правотворчість: прийняття нових норм або редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, доки прогалину в праві усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази. Вихід полягає в тому, що суду надається право розглядати такі справи за допомогою аналогії.
Аналогія закону і аналогія права як засоби усунення прогалин в законодавстві передбачені в ст. 8 ЦК: "Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону)".
Отже, аналогія закону має місце, якщо:
1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;
2) ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;
3) вирішення спору, який виник, неможливе виходячи із засад і змісту законодавства;
4) є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований до цих відносин.
Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише посилатися на конкретну норму закону, а й обґрунтовувати, чому він вважає за можливе її застосувати. Наприклад за відсутності законодавчого акту, що регулює відносини оренди до орендних відносин застосовуються правові норми, які регулюють відносини найму. В певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосувати аналогічний закон. Так, до договору міни застосовується ряд норм (статей), які регулюють відносини, що виникають за договором купівлі-продажу.
Існують і більш суттєві прогалини в законі. В ньому бувають відсутні не лише прямі норми, а й аналогічні. Такі прогалини заповнюються за допомогою аналогії права, тобто такі цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК).
Суд може приймати рішення виходячи із аналогії права, якщо:
- відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;
- ці відносини не лише не регулюються якимось конкретними нормами права, а й взагалі відсутні правові норми, які регулюють подібні відносини;
- виходячи із загальних засад законодавства (справедливості, добросовісності, розумності та ін.) суд може розглянути справу по суті.
В цьому випадку суд, обґрунтовуючи рішення, повинен зазначити, якими саме засадами він керувався.

 


 

 

1.10. Значення судової практики


Під судовою практикою зазвичай розуміють ті положення (рішення) судів, які виробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо встановлення батьківства, відшкодування шкоди, яка заподіяна джерелом підвищеної небезпеки тощо).
Рішення суду у конкретній справі мають обов'язкову силу лише для суб'єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду України.
Водночас судова практика тісно пов'язана з джерелами права і має важливе значення в цивільному законодавстві.
По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення.
По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не регламентувалися. Так, ЦК 1963 р. не містив положень щодо відшкодування витрат, яких особа зазнала при веденні чужої справи без доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх вирішувати. Як наслідок цього в ЦК 2003 p. з'явилася окрема глава — гл. 79 "Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення".
По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з'ясувати, наскільки ефективною і повною є чинна норма, виявити прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права.
З метою забезпечення правильності рішень, які виносять суди, Пленуму Верховного Суду України надано право давати судам керівні роз'яснення, чим досягається єдність судової практики в однорідних справах.
Зазначимо, що відповідно до ст. 147 Конституції право офіційного тлумачення законів надане Конституційному Суду України.
Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окремих збірниках і в періодичних юридичних виданнях ("Вісник Верховного Суду України", "Право України", "Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної і судової практики", "Юридичний вісник" та ін.).
Постанови Пленуму Вищого господарського суду та роз'яснення Президії Вищого господарського суду України публікуються в спеціальному виданні "Вісник Вищого господарського суду України", а також в зазначених вище виданнях.


Mon, 20 May 2013 10:10:42 +0000
Глава 2. Наука цивільного права

 

Глава 2. Наука цивільного права


2.1. Поняття науки цивільного права
2.2. Класична література з цивільного права
2.3. Радянська навчальна література з цивільного права
2.4. Вітчизняна цивілістика

 

2.1. Поняття науки цивільного права


Наука цивільного права — це сукупність понять, поглядів, ідей, які пояснюють виникнення цивільного права як галузі права і законодавства, їх роль в суспільстві, визначають шляхи їх вдосконалення.
Наука цивільного права вивчає систему норм цивільного права, окремі його інститути, практику їх застосування, історію та закономірності розвитку цивільного законодавства.
Конкретним результатом наукових досліджень є наукові статті, монографії, доповіді на наукових конференціях, кандидатські та докторські дисертації. В наукових роботах теоретично осмислюються окремі положення цивільного законодавства, узагальнюється та аналізується судова практика, розробляються проекти нормативних актів, обґрунтовуються пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства.
В цьому розділі автор невипадково звертається до історичного екскурсу та наводить певну бібліографію, оскільки відповідно до навчальних планів у всіх вищих навчальних закладах студенти повинні виконати курсову роботу з цивільного права, а в окремих з них — дипломну. Наведена література зорієнтує майбутнього фахівця на основні праці вітчизняних вчених.

 


 

 

2.2. Класична література з цивільного права


Розвиток наукової літератури з цивільного права пов'язаний з іменем Д.І. Мейєра (1819—1856), який став першим російським професором, що розробив і почав викладати студентам курс абсолютно нового тоді російського цивільного права. Після його смерті лекції 10 разів перевидавалися учнями Д.І. Мейєра. Останній раз його праця "Русское гражданское право" побачила світ у 1997 р. і 2002 р. у серії "Классика российской цивилистики", що свідчить про її актуальність і сьогодні.
Чотири видання витримав і "Курс гражданского права" К.П. Победоносцева (1827—1907), також перевиданий російським видавництвом "Статут" у 2002 р.Серед фундаментальних праць дореволюційних цивілістів слід назвати "Систему гражданского права" К.Н. Анненкова (в шести томах). На жаль, з цією по суті енциклопедією цивільного права фахівці останній раз мали можливість ознайомитися ще в 1907 р.
Найвідомішими дореволюційними підручниками є двотомна праця "Курс гражданського права" Г.Ф. Шершенєвича (1863— 1912), який витримав 13 перевидань (останній раз в м. Тулі в 2001 р. у серії "Юридическое наследие") та останній найповніший дореволюційний підручник "Русское гражданское право" B.I. Сінайського (1876—1949), виданий у Києві в 1914—1915 pp. і перевиданий в 2002 р.

 


 

 

2.3. Радянська навчальна література з цивільного права


Утворення СРСР зумовило поділ цивільного права за соціально-економічними ознаками. У ранніх роботах радянського періоду просто і дохідливо викладалися основні інститути ЦК.
Перші ж академічні підручники з цивільного права (в двох томах) почали з'являтися в 30-х роках. Це "Курс советского хозяйственного права" за редакцією Л.Я. Гінцбурга і Є.Б. Пашу-каніса (1939) та "Советское гражданское право" за редакцією А.Я. Вишинського (1939), "Гражданское право" за редакцією Я.Ф. Миколенко.
Найбільшої популярності за радянських часів набули двотомні підручники, підготовлені авторськими колективами за редакцією М.М. Агаркова та Д.М. Генкіна (1944—1945), Д.М. Генкіна та С.М. Братуся (1950—1951), І.Б. Новицького та П.Є. Орловського (1959), В.А. Рясенцева (1955-1956, 1975-1976, 1986-1987), О.А. Красавчикова (1968-1969, 1972-1973, 1985), П.Е. Орловського та С.М. Корнєєва (1969—1970), В. 17. Грибанова та С.М. Корнєєва (1979—1980), курс лекцій з цивільного права О.С Іоффе (1958, 1961, 1965), а також виданий харківськими цивілістами курс "Советское гражданское право" за редакцією В.П. Маслова та О.А. Пушкіна (1977—1978, 1983).
Залишилося незакінченим видання "Курс советского гражданского права" в 15-ти томах, підготовка якого почалася в кінці 40-х років колективом авторів. З 1951 р. були опубліковані окремі томи курсу: "Предмет и система гражданского права" (С.М. Братусь), "Источники гражданского права" (І.Б. Новиць-кий), "Субъекты гражданского права" (CM. Братусь), "Сделки" та "Исковая давность" (I.Б. Новицький), "Право собственности" (Д.М. Гєнкін), "Общее учение об обязательствах" (І.Б. Новицький, Л.А. Лунц), "Отдельные виды обязательств" (К.А. Флейшиць, Г.М. Полянська), "Жилищное право" (СІ. Аскназій, І.Л. Брауде, А.І. Пергамент), "Кредитно-расчетные отношения" (К.А. Флейшиць), "Страхование" (К.О. Граве, Л.А. Лунц), "Обязательтва из причинения вреда и неосновательного обогащения" (К.А. Флейшиць), "Авторское право", "Изобретательское право" (Б.С. Антімонов, К.А. Флейшиць), "Наследственное право" (Б.С. Антімонов, К.О. Граве).
Серед найновіших підручників і посібників Російської Федерації необхідно назвати неодноразово перевиданий підручник "Гражданское право" в трьох частинах за редакцією Ю.К. Толстого і А.П. Сергеева (1997, 1999, 2000, 2001, 2002, 2004), підручники за редакцією В.А. Белова (2001, 2002, 2004), T.I. Іларіонової, Б.М. Гонгало і В.А. Плетнева (1998), А.Г. Кал-піна і А. І. Масляєва (1997, 1999, 2001, 2003), Є.А. Суханова (1993, 1999, 2004), В.А. Тархова (2000), 3.1. Цибулєнко (1998, 2000, 2002, 2004), багатотомна праця білоруських учених "Курс гражданского права" (2001), а також "Договорное право" М.І. Брагінського та В. В. Вітрянського (1998, 2000, 2002, 2004).

 


 

 

2.4. Вітчизняна цивілістика


Цивілістична наука найактивніше почала розвиватися в роки незалежності України. Розвиток цивілістики в Україні пов'язаний з іменами професора С.М. Ландкофа (1887—1970) та його працями "Товарищества и акционерные общества. Теория и практика" (1926), "Торговые сделки. Теория и практика" (1929), "Винахідництво в СРСР" (1940), "Лекції з основ цивільного права" (1962); професора В.М. Гордона (1871—1926) та його працями "Статут цивільного судочинства" (1899), яка витримала шість видань, "Юридична природа трестів" (1922), "Система радянського торгівельного права" (1924); професора C.I. Вільнянського (1885—1966) — "Положення про державні підряди і поставки"(1926), "Лекции по советскому гражданскому праву. Часть первая" (1958), "Радянське цивільне право. Частина перша" (1966); професора М.В. Гордона (1902— 1968) — "Советское авторское право" (1955), "Лекции по советскому гражданскому праву. Часть вторая" (1960, 1966), "Наследование по закону и по завещанию" (1967).
Серед цивілістів старшого покоління необхідно згадати професора Київського університету Г.К. Матвеева (1908—1996) і такі його відомі праці, як "Вина в советском гражданском праве" (1958), "Основания гражданско-правовой ответственности" (1970), "Международное частное право" (1985), "Советское семейное право" (1978, 1985).Київську школу цивілістики представляють такі видатні вчені, як професори:
Д.В. Боброва — "Гражданский кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий" (1981) — у співавторстві, "Підвищення ролі цивільно-правової відповідальності в охороні прав та інтересів громадян і організацій" (1988) — у співавторстві, "Право громадян на відшкодування шкоди" (1990), "Загальна теорія цивільного права" (1992) — у співавторстві, "Зобов'язання у цивільному праві" (1998) — у співавторстві, співатор академічних підручників "Цивільне право України" (1994, 1995, 1996, 1999, 2000, 2002, 2004);
О.В. Дзера — "Развитие права собственности в Украине" (1996), співавтор і редактор видань "Право власності" (2000), "Сімейне право України" (1997), "Зобов'язальне право" (1998, 2000), "Сімейне право України" (2002), академічних підручників "Цивільне право України", коментарю до ЦК України (2005);
А.С. Довгерт — "Международное частное право" (1985, 1993, 1994), "Индивидуальная и кооперативная трудовая деятельность" (1990), співавтор академічних підручників;
Н.С. Кузнецова — "Подрядные договоры в инвестиционной деятельности в строительстве"  (1993), "Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування" (1998) — в співавторстві, співавтор посібників "Зобов'язальне право", "Право власності" (редактор), академічних підручників "Цивільне право" (редактор);
О.А. Підопригора (1926—2005) один із найавторитетніших вітчизняних дослідників права інтелектуальної власності ("Законодавство про винахідництво і раціоналізаторство" (1971), "Право інтелектуальної власності в Україні" (1998), "Загальна теорія цивільного права" (1992) — в співавторстві, "Захист права власності в римському праві"(19б0), підручник "Основи римського приватного права", який неодноразово перевидавався, співавтор академічних підручників;
О.О. Підопригора (1963—2004) — фахівець із права інтелектуальної власності ("Інтелектуальна власність. Законодавство про інтелектуальну власність" (1997); співавтор праць "Право інтелектуальної власності в Україні" (1998), "Інтелектуальна власність" (2003), академічних підручників;
Р.А. Майданик — монографічні дослідження: "Траст: собственность и управление капиталами" (1995), "Проблеми довірчих відносин у цивільному праві" (2003), співавтор академічних підручників;
С.Я. Фурса — монографія "Нотаріальний процес. Теоретичні основи" (2002), співавтор навчальних посібників: "Нотаріат в Україні. Особлива частина" (1999), "Нотаріат в Україні. Загальна частина" (1999), "Нотаріат в Україні. Теорія і практика" (2001), "Спадкове право. Теорія і практика" (2002).
Підсумком плідної роботи київської школи цивілістики стали такі монументальні праці: "Загальна теорія цивільного права" за редакцією Д.В. Бобрової, О.А. Підопригори (1992); "Зобов'язальне право" за редакцією О.В. Дзери (1998, 2000); "Право власності" за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (2000); "Цивільне право" за редакцією Д.В. Бобрової, О.А. Підопригори (1996, 1997); академічний підручник в двох томах "Цивільне право України" за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (1999, 2000, 2001, 2002, 2004).
Цивілістичні дослідження Інституту держави та права ім. В.М. Корецького багато років очолює професор Я.М. Шевченко, автор і співавтор ряду монографічних робіт: "Основы семейного законодательства", "Правовое положение несовершеннолетних", "Ответственность несовершеннолетних за правонарушение", "Законодавство про сім'ю (теоретичні проблеми співвідношення цивільного і сімейного законодавства)", "Совершенствование законодательства о семье"; "Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций", "Имущественннная охрана прав личности", "Власник і право власності", "Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні".
Підсумком роботи вчених інституту став виданий за редакцією професора Я.М. Шевченко підручник у двох томах "Цивільне право України. Академічний курс" (2003). Доктор юридичних наук І.М. Кучеренко (ІДП АН України) відома як автор монографії "Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права" (2004 р.), співавтор монографій про право власності, академічних підручників.Згадуючи наукові доробки київських цивілістів не можна не згадати прізвищ професора Ю.Г. Матвеева (1940—1990) — "Англо-американское деликтное право" (1973), "Международная охрана авторського права" (1987); професора Є.Ф. Мельник (1919—2000) — "Законодавство про винаходи і раціоналізацію", "Здійснення та охорона авторських прав на винаходи", доцента В.К. Дронікова (1884—1960) — "Наследование по завещанию", "Наследственное право Украинской ССР", доцента В.А. Золотаря "Жилищное право Украинской ССР".
Львівську школу цивілістики представляють професори:
В.В. Луць — автор монографічних досліджень "Строки виконання договорів поставки" (1971), "Заключение и исполнение хозяйственных договоров" (1978), "Хозяйственный договор и эффективность производства" (1979), "Строки в цивільних правовідносинах" (1992), "Строки захисту цивільних прав" (1993), "Контракти в підприємницькій діяльності" (1998, 2000, 2002), співавтор академічних підручників;
З.В. Ромовська — "Права та обов'язки батьків та дітей" (1973), "Аліментні зобов'язання" (1975), "Юридична відповідальність" (1983),  "Защита в советском семейном праве" (1985), "Сімейний кодекс України. Коментар" (2003);
В.М. Коссак — "Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект)" (1996), "Правове регулювання строків у будівництві" (1991), "Все про господарські товариства" (1992), "Правові засади іноземного інвестування в Україні" (1999), співавтор академічних підручників.
Харківська школа цивілістів була відома ще за радянських часів завдяки працям таких учених, як професори:
В.П. Маслов (1924—1987) — "Осуществление и защита права собственности в СССР" (1961), "Основные проблемы права личной собственности в период строительства коммунизма в СССР" (1964), "Защита жилищных прав" (1970), Жилищное право" (1973);
Ч.Н. Азімов (1931—2002) — "Договорные отношения в области научно-технического прогресса" (1981), "Научно-техническая информация и право" (1987), "Залоговое право" (1993), "Основы патентного права" (1994).
Один з найкращих підручників з цивільного права за радянських часів "Советское гражданское право" (у двох частинах) (1977, 1983) був підготовлений за редакцією визнаних харківських вчених професорів В.П. Маслова і О.А. Пушкіна (співавтора одного із небагатьох фахових підручників для вищих навчальних закладів системи МВС — "Гражданское право" — 1996).За роки незалежності харківськими цивілістами видані підручники "Гражданское право Украины" (1996), "Цивільне право України" (2000), "Житлове право України" (2001) та ін.
Сучасну школу дослідників представляють також професори:
І.В. Спасібо-Фатєєва — "Акционерные общества: корпоративные правоотношения"(1998), співавтор коментарів до законів про підприємництво (1995), про підприємства (1997), про оренду державного майна (1997), співавтор академічного підручника (2004);
І.В. Жилінкова "Особисті права та обов'язки батьків та дітей" (1991), "Брачный контракт" (1995), "Право собственности супругов" (1997), "Правовой режим имущества членов семьи" (2000);
Р.Б. Шишка "Межі здійснення авторських прав", "Патентне право України", "Підприємницька правосуб'єктність"; "Митне право України" (2002);
Одеську цивілістичну школу представляють професори:
Є. О. Харитонов, відомий своїми дослідженнями у сфері приватного права "Приватне право в стародавньому Римі" (1996), "Рецепція римського приватного права" (1997), "Основы римского частного права" (1999), "Римское гражданское право" (2001); співавтор науково-практичного коментарю до Цивільного кодексу України (2003);
Н.А. Саніахметова — "Правовая защита конкуренции в предпринимательстве Украины" (1998), "Регулирование предпринимательской деятельности в Украине: организационно-правовые аспекты" (1998), та їх спільні з Є.О. Харитоновим праці: "Гражданское право: Частное право. Цивилистика" (2001) і "Гражданское и семейное право" (2002), Цивільне право України (2004);
Червоний Ю.С. — "Гражданское право — отрасль права Украины" (1997), "Граждане как субъекты гражданского права" (1997), співавтор науково-практичних коментарів до СК (2003) та ЦК (2003).
Серед останніх вітчизняних монографічних досліджень можна згадати такі праці: "Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні" {1.0. Дзера, 2001), "Спадкові правовідношення" (Є.О. Рябоконь, 2002), "Захист честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві" (P.O. Стефанчук, 2001), "Становлення та розвиток спадкового права в Україні" (Ю.О. Заіка, 2004), "Шлюбний договір у сімейному праві України " (О.О. Ульяненко, 2004 "Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві" (Т.В. Боднар, 2005) та ін.
На жаль, причини об'єктивного характеру не дають можливості навести прізвища всіх вітчизняних вчених, що в жодному разі не применшує їх внесок в розвиток науки цивільного права.

 


Mon, 20 May 2013 10:17:42 +0000
Глава 3. Цивільні правовідносини

 

Глава 3. Цивільні правовідносини


3.1. Поняття цивільних правовідносин
3.2. Суб'єкти цивільних правовідносин
3.3. Об'єкти цивільних правовідносин
3.4. Зміст цивільного правовідношення
3.5. Види цивільних правовідносин
3.6. Підстави виникнення цивільних правовідносин

 

3.1. Поняття цивільних правовідносин


Цивільне право, як і будь яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми відносинам, що існують в суспільстві (майнові, особисті немайнові, сімейні, спадкові тощо).
Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані із інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких є носіями цивільних прав та обов'язків.
Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК покладають на продавця обов'язок передати товар, а на покупця — оплатити його.
Цивільне правовідношення має свою структуру. В ньому традиційно розрізняють такі елементи:
1) суб'єкт;
2) об'єкт;
3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.

 


 

 

3.2. Суб'єкти цивільних правовідносин


Правовідносини існують між особами. В цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії:
а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);
б) юридичні особи (підприємства, установи, організації);
в) держава Україна;
г) Автономна Республіка Крим;
д) територіальні громади;
є) іноземні держави;
ж) інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК).
Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю — здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки. Деякі вчені включають в склад правосуб'єктності, крім правоздатності і дієздатності, ще й такі елементи:
- деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду);
- трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представнику або виступити представником іншого суб'єкта);
- тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).

 


 

 

3.3. Об'єкти цивільних правовідносин


Під об'єктом цивільного правовідношення розуміють все те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Безоб'єктних цивільних відносин не існує. Об'єктами цивільних правовідносин можуть виступати:
а) речі;
б) дії (в тому числі послуги);
в) результати інтелектуальної творчості;
г) особисті немайнові блага;
д) інформація тощо.

 


 

 

3.4. Зміст цивільного правовідношення


Зміст правовідношення становлять права та обов'язки його учасників. Право, яке входить в зміст цивільного правовідношення — це суб'єктивне цивільне право, тобто право, що належить конкретній особі. В цілому під суб'єктивним правом розуміють встановлену законом міру дозволеної поведінки правомочної особи.
Суб'єктивний цивільний обов'язок — це встановлена законом міра належної поведінки зобов'язаної особи. В цивільному праві один із учасників правовідношення для задоволення своїх потреб має правомочність на вчинення певних дій. А інший несе відповідно до цих правомочностей обов'язки. Останні за своїм характером повністю відповідають змісту суб'єктивного права. Так, праву позикодавця вимагати повернення боргу відповідає обов'язок боржника повернути борг. Здійснення суб'єктивного права власника полягає в його правомочностях щодо володіння, користування та розпорядження майном, а цьому праву відповідають обов'язки інших осіб не створювати перешкод власнику у здійсненні цього права.

 


 

 

3.5. Види цивільних правовідносин


Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє правильно застосувати норми цивільного права в кожному конкретному випадку. Традиційно розрізняють такі види цивільних правовідносин.
Майнові та особисті немайнові. Майнові правовідносини спрямовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності, договірні, із відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов'язані з охороною індивідуальності людини і з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і є невідчужуваними від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).
Абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов'язаною стороною виступають всі особи, що оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користування та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець — відповідно передачі речі від конкретного продавця.
Речові та зобов'язальні. У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно. Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов'язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов'язаної особи: продавець реалізує своє право на отримання грошової суми, якщо покупець виконає обов'язок щодо її сплати.

 


 

 

3.6. Підстави виникнення цивільних правовідносин


Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони виникають, змінюються і припиняються на підставі передбачених в законі обставин — юридичних фактів. Всі юридичні факти можна поділити на дві групи: події і дії.
Події — настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людини, закінчення строку тощо). Але внаслідок подій у спадкоємців виникає право на спадщину, у страхувальника — право на відшкодування шкоди.
Дії — результат свідомої діяльності людини. Вони поділяються на:
- правомірні (тобто такі, що відповідають приписам закону);
- неправомірні (такі, що суперечать закону).
Правомірні дії поділяються на правочини, юридичні вчинки, адміністративні акти. Якщо правочини (за ЦК 1963 p. — угоди) — це вольові, правомірні дії осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу покупець має на меті стати власником майна, а продавець — набути гроші за це майно), то юридичні вчинки створюють правові наслідки незалежно від спрямованості волі осіб, які їх вчиняють. Так, створення художнього твору може бути спеціально і не спрямоване на виникнення правовідносин, але незалежно від цього художник набуває авторське право.
Неправомірні дії можуть бути підставами виникнення правовідносин у випадках заподіяння шкоди, набуття чужого майна без достатніх правових підстав тощо.


Mon, 20 May 2013 10:27:27 +0000
Глава 4. Фізичні особи

 

Глава 4. Фізичні особи


4.1. Поняття та ознаки цивільної правоздатності
4.2. Цивільна дієздатність
4.3. Обмеження цивільної дієздатності
4.4. Визнання фізичної особи недієздатною
4.5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
4.6. Оголошення фізичної особи померлою
4.7. Опіка та піклування

 

4.1. Поняття та ознаки цивільної правоздатності


Для того, щоб стати суб'єктом цивільних правовідносин, мати можливість укладати договори, громадянин повинен мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.
Цивільна правоздатність — це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.
Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється із смертю. Водночас законодавець передбачає випадки, коли закон охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини (наприклад, якщо дитина повинна народитися після смерті свого батька-спадкодавця).
Окремі права особа може набувати лише з досягненням певного віку (стати донором, набувати зброю, цигарки тощо).
Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність в такій само мірі, як і доросла здорова людина, оскільки вони можуть стати суб'єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням тощо.
Правоздатність необхідно відмежовувати від суб'єктивного цивільного права. Правоздатність — це абстрактна можливість мати зазначені в законі права та обов'язки. Суб'єктивне право — це право, яке вже існує і належить конкретній особі. Так, права власності на конкретний житловий будинок, земельну ділянку, транспортний засіб у громадянина може і не бути, але в нього завжди залишається можливість набути ці конкретні суб'єктивні права, оскільки чинне цивільне законодавство допускає їх набуття. Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, на відміну більшості майнових прав.
Характерні ознаки правоздатності:
- реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб'єктом всіх прав та обов'язків (ст. 24 Конституції). Будь-які перешкоди, які обмежують можливості набувати цивільні права і свободи, усуваються заходами державного примусу;
- рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов'язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак;
- невід'ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.
Обсяг (зміст) правоздатності становлять всі цивільні права та обов'язки, які фізична особа може набувати відповідно до закону: мати майно в приватній власності чи в користуванні, спадкувати, заповідати, обирати рід занять, місце проживання, набувати авторських прав, інші майнові та немайнові права. В законі не наводиться вичерпного переліку можливих цивільних прав, які може набувати фізична особа, оскільки їх коло досить широке і перелічити їх в законодавчій формі неможливо.
Із змінами в політичній, економічній ситуації в суспільстві та державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а ті, що існують — якісно змінюватися.
Так, в КК УРСР приватнопідприємницька діяльність, тобто "діяльність, яка здійснюється з метою наживи", розглядалася як діяння, що підлягає кримінальному покаранню, а в ст. 151 цього Кодексу передбачалася міра покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за комерційне посередництво. Але в липні 1992 р. ці статті втратили силу, оскільки з набуттям чинності Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" підприємницька діяльність була легалізована як самостійна діяльність "на свій ризик" з метою отримання прибутку. Закон України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду" надав можливість громадянам стати власниками квартир шляхом їх приватизації.
Ніхто не може бути обмежений в правоздатності, крім випадків і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтями 24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.
Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК).
Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Так, особа за вироком може бути примусово обмежена у правоздатності, якщо:
а) вона засуджена до позбавлення волі (в цьому випадку вона обмежена в таких правах, як обрання місця проживання, роду занять, права на зовнішній вигляд тощо);
б) в порядку ст. 51 КК як додаткова міра покарання особу позбавлено можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки в цьому випадку обмежується її право на обрання роду занять (водій, бухгалтер, лікар, вихователь тощо).
Фізична особа може добровільно обмежити свою правоздатність, якщо вона обирає ту чи іншу професію, специфіка якої вимагає відмовитися від певних прав. Так, наприклад, співробітники міліції, не можуть бути членами політичних партій, займатися підприємницькою діяльністю тощо.

 


 

 

4.2. Цивільна дієздатність


Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Якщо правоздатною є будь-яка особа незалежно від віку та стану здоров'я, то дієздатністю володіє не кожна особа. Дієздатність передбачає, що особа усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (тобто свідомо укладає договори, користується та розпоряджається майном тощо).
За обсягом розрізняють такі види дієздатності:
- повну;
- осіб віком до 14 років (малолітніх);
- осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх);
- осіб, дієздатність яких в судовому порядку обмежена;
- осіб, визнаних в судовому порядку недієздатними.
Повна дієздатність. Законодавець пов'язує виникнення дієздатності в повному обсязі з настанням повноліття — 18 років. У разі реєстрації шлюбу неповнолітньою особою вона також набуває повної дієздатності.
Як виняток повна дієздатність також може бути надана за заявою заінтересованої особи та згодою батьків рішенням органів опіки та піклування:
- особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;
- особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю;
- неповнолітній особі, яка записана батьком або матір'ю дитини.
Якщо батьки такої особи не дають згоди на набуття нею повної дієздатності, дієздатність може бути надана рішення суду.
Дієздатність осіб віком до 14 років. Ці особи можуть вчиняти лише дрібні побутові правочини (купувати шкільні сніданки, квитки в кіно, підручники), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Всі інші правочини від їх імені укладають їх законні представники — батьки (усиновителі), опікуни.
Дієздатність осіб віком від 14 до 18 років. Крім наведеного вище, ця категорія осіб має право також:
- розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
- укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися коштами на рахунку;
- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом.
Інші правочини неповнолітній може вчиняти лише за згодою батьків (піклувальників). Якщо неповнолітній нерозумно розпоряджається своїм заробітком, стипендією, іншими доходами (зловживає спиртними напоями, грає в азартні ігри, витрачає гроші на придбання непотрібних речей тощо) за заявою батьків (піклувальника), органу опіки та піклування суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися цими коштами.

 


 

 

4.3. Обмеження цивільної дієздатності


Закон захищає інтереси осіб, які в силу об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати надані їм права, оскільки укладення договорів особами, які не розуміють значення своїх дій або не мають можливості оцінити їх критично, може істотно порушити законні інтереси таких осіб (наприклад, укладення ними договору дарування, безпідставне відчуження майна тощо).
Дієздатність — один із найважливіших елементів правового статусу громадянина, тому обмеження дієздатності допускається лише за рішенням суду, якщо особа:
- внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами ставить себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище;
- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.
Найчастіше з ініціативою про визнання особи обмежено дієздатною звертається подружжя. Розгляньмо, наприклад, таку заяву:

В Шевченківський районний суд м.Києва
Шевєльової Надії Василівни, прож. м.Київ,
3-я вул.Будівельників, 27кв. 12

Заява про визнання Лукашина Євгена Михайловича обмежено дієздатним

Мій чоловік, Лукашин Євген Михайлович, протягом останніх трьох років систематично зловживає спиртними напоями. Свій заробіток він витрачає на купівлю вино-горілчаних напоїв. Виносить з квартири і пропиває речі (телевізор, магнітофон, ковдри, книги). Неодноразово в нетверезому стані затримувався працівниками міліції.
Я працюю вчителькою в середній школі. Моєї заробітної плати недостатньо для сім 7 з трьох чоловік, оскільки на моєму утриманні знаходиться не лише малолітній син 1993року народження, а й працездатний чоловік, якого я змушена також утримувати.Викладене можуть підтвердити сусіди: Суворін Іполит Георгійович, Орешніков Володимир Антонович, Воробйов Валентин Петрович, дільничний інспектор Шарапов Володимир Миколайович.
Враховуючи те, що Лукашин Євген Миколайович зловживає спиртними напоями і тим самим ставить себе і свою сім 'ю в тяжке матеріальне становище, відповідно до cm. 36 ЦК України

ПРОШУ:

1. Визнати Лукашина Євгена Миколайовича обмежено дієздатним.
2. Викликати в судове засідання свідків.

Підпис: Шевєльова Н.В.

При винесенні рішення суди повинні мати як докази зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами (акти органів міліції, показання свідків тощо), так і докази того, що ця особа ставить себе і свою сім'ю в скрутне матеріальне становище (довідки про заробітну плату, стипендію, пенсію, про сукупний дохід сім'ї тощо). Якщо підставою обмеження дієздатності є медичні показники, то в судовому засіданні необхідно довести не лише факт психічного розладу, а й ту обставину, що психічний розлад істотно впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Рішення суду про обмеження дієздатності надсилається органу опіки та піклування.
Правові наслідки обмеження дієздатності:
- над особою встановлюється піклування;
- обмежено дієздатний особисто може вчиняти лише дрібні побутові правочини;
- правочини, що виходять за межі дрібних побутових, обмежено дієздатний може укладати лише за згодою піклувальника;
- заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи одержує та розпоряджається ними піклувальник.
За наявності достатніх підстав піклувальник може дати письмовий дозвіл на отримання заробітку, інших доходів самим підопічним.
Водночас обмежено дієздатний самостійно відповідає за заподіяння шкоди і за невиконання укладених ним договорів.
Якщо обставини, які були підставою для обмеження дієздатності особи, відпадуть, за рішенням суду вона може бути поновлена в дієздатності.

 


 

 

4.4. Визнання фізичної особи недієздатною


При певній патології психіки суд може визнати особу недієздатною. Підставами для цього є:
- хронічний стійкий психічний розлад (медичний критерій);
- нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (юридичний критерій).
Передумовою визнання особи недієздатною завжди є проведення судово-психіатричної експертизи, яка повинна дати висновок щодо можливості такого громадянина усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки (укладення шлюбу, договору), суд може визначити день, з якого особа визнається недієздатною.
Правочини від імені недієздатної особи вчиняє її законний представник — опікун.

 


 

 

4.5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою


На практиці нерідко мають місце випадки, коли особа тривалий час відсутня за місцем постійного проживання і її місцезнаходження невідоме.
Лише за останні 14 років є невідомою доля понад 350 тис. українців.
Така невизначеність створює певні труднощі для захисту прав іншими особами: кредитори — не можуть стягнути борг, подружжя — укласти шлюб, утриманці — отримати допомогу та ін. Усунути таку невизначеність допомагають інститути визнання особи безвісно відсутньою та оголошення особи померлою.
Відповідно до чинного законодавства фізична особа може бути визнана в судовому порядку безвісно відсутньою, якщо:
- протягом одного року вона відсутня за місцем постійного проживання;
- протягом року відсутні відомості про місце її перебування.
Заінтересовані особи повинні надати докази того, що вони вживали всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування такої особи (опитувалися громадяни, направлялися запити, оголошувався розшук тощо), а також обгрунтувати причини, в силу яких громадянина необхідно визнати безвісно відсутнім (наприклад, його майно може бути знищене, розкрадене, утриманці перебувають у важкому матеріальному становищі тощо). Сам порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється ЦПК.
У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою настають такі правові наслідки:
- над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка.
З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов'язаннях безвісно відсутнього (ст. 44 ЦК);
- неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім (ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення");
- дружина (чоловік) безвісно відсутнього набуває права розірвати шлюб в так званому спрощеному порядку через органи РАЦС (а не в суді) без згоди іншого подружжя;
- припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія довіреності, договору поруки);
- кредитори мають право вимагати задоволення з майна цієї особи.
Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може мати такий вигляд.

В Мелітопольській міськсуд
Грицаиуєвої Варвари Іванівни,
прож. М.Мелітополь, вул.Плеханова, 15

Заява про визнання громадянина безвісно відсутнім

Я перебуваю у шлюбі з товаришем Бендером Остапом Ібрагімови-чем з січня 2004 р. Після чергової сварки 8 березня 2004 р. чоловік пішов з дому, попередньо забравши всі свої речі. З цього д/ія про долю товариша Бендери мені нічого невідомо, а пошуки його позитивних результатів не дали. З роботи він звільнився у лютому 2004р. Батькам Бендера, що проживають в м.Біла Церква, про його місцезнаходження також нічого невідомо. В адресному бюро дані про нього відсутні.
Визнання чоловіка безвісно відсутнім мені необхідне для оформлення розлучення, оскільки я маю намір укласти новий шлюб. На підставі викладеного відповідно до ст. 43 ЦК прошу визнати Бендера Остапа Ібрагімовича безвісно відсутнім.

20 березня 2005 р. Підпис: Грицацуєва В. І.


 

 

4.6. Оголошення фізичної особи померлою


За загальним правилом фізична особа може бути в судовому порядку оголошена померлою, якщо:
1) вона відсутня за місцем постійного проживання;
2) про її місцезнаходження немає відомостей протягом трьох років;
3) розшук її не дав позитивного результату;
4) відсутні підстави вважати, що особа ухиляється від правосуддя у зв'язку із вчиненням злочину чи від виконання цивільних обов'язків (наприклад, сплати аліментів, повернення боргу тощо).
Так, в січні 2005 р. інкасатор П., який працював у філії одного із комерційних банків, привіз здавати в касу Головного управління Національного банку України 409 тис. гривень. П. відпустив водія і двох міліціонерів із служби Державної охорони, пояснивши, що у касі треба зачекати оформлення документів, а сам анулював операцію із здачі коштів і через деякий час вийшов з інкасаторським мішком на вулицю, що і зафіксували камери спостереження. Звичайно, що за таких обставин "зникнення" особи відсутні підстави для того, щоб оголосити її померлою.
Якщо особа зникла за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, то її можна оголосити померлою через шість місяців після такого випадку. Суд повинен виходити з даних, що підтверджують не факт загибелі людини, а наявність обставин або нещасного випадку, що загрожував смертю. Тобто йдеться про ситуацію, яка створила реальну загрозу для життя людини. Якщо такої ситуації не було, то й підстави для оголошення особи померлою в скорочений строк відсутні.
Так, якщо особа перебувала в списках пасажирів теплоходу "Адмірал Нахімов", але серед врятованих пасажирів і серед трупів її не виявлено, це буде підставою для оголошення такої особи померлою через шість місяців.
Водночас рішення районного суду, яким громадянин С. був оголошений померлим через шість місяців після отримання останніх відомостей про нього (він у нетверезому стані пішов плавати), суд вищої інстанції скасував, зазначивши в своїй постанові, що вказаний факт не можна відносити до обставин, які загрожують загибелі. Особливими є підстави оголошення померлими осіб, які пропали безвісти у зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. Так, якщо військовослужбовець пропав безвісти в Афганістані в 1981 р., то він може бути оголошений померлим лише через два роки після того, як із Афганістану було виведено обмежений контингент радянських військ.
Правові наслідки оголошення особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (видається свідоцтво про смерть, припиняється шлюб, утриманці набувають право на пенсію, припиняються особисті зобов'язання, відкривається спадщина, але спадкоємці не мають права відчужувати нерухоме майно протягом п'яти років).
Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'являється або якщо одержані відомості про її місцеперебування, суд скасовує рішення про оголошення її померлою. Особа, яка з'явилася, має право вимагати повернення свого майна, яке перейшло до іншої особи безоплатно (подароване, успадковане) і збереглося, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.
Набувач, який отримав майно за відплатними договорами, зобов'язаний повернути його тоді, коли він знав, що фізична особа, яка була оголошена померлою, фактично жива.

 


 

 

4.7. Опіка та піклування


Опіка та піклування є однією з форм правового захисту особистих і майнових прав громадян, які в силу об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати та захищати свої законні права та інтереси.
Водночас інститут опіки та піклування покликаний захищати й інтереси тих осіб, яким була заподіяна шкода діями недієздатної, малолітньої чи неповнолітньої особи, оскільки саме на опікунів та піклувальників за певних обставин може бути покладена солідарна чи субсидіарна відповідальність за шкоду, яка заподіяна їх підопічними.
Опіка може встановлюватися над:
- малолітніми особами віком до 14 років;
- особами, визнаними в судовому порядку недієздатними.
Піклування може встановлюватися над:
- неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років;
- особами, визнаними в судовому порядку обмежено діє здатними.
Опіка та піклування встановлюються судом. Опікун та піклувальник призначаються органами опіки та піклування. Такими органами є органи місцевого самоврядування. Як правило, опікунами та піклувальниками призначаються близькі до підопічних особи.
Опікун повністю замінює свого підопічного в усіх правовідносинах, оскільки його функція полягає в тому, щоб замінити відсутню дієздатність підопічного. Діючи в інтересах підопічного, він має право укладати практично будь-які правочини, які міг би укласти сам підопічний. Крім того, опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його необхідним доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього до того ж зобов'язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток.
На відміну від опікуна, піклувальник не є законним представником підопічного, не укладає замість нього правочинів, але здійснює контроль над укладанням тих правочинів, які підопічні самостійно укладати не можуть. Тобто піклувальник діє разом з підопічним, а не замінює його.
З метою недопущення зловживань з боку опікунів та піклувальників, законодавець встановлює і певні обмеження щодо вчинення окремих дій.
Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
- відмовитися від майнових прав підопічного;
- видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
- укладати договори, які потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації (наприклад, продаж будинку, квартири);
- укладати договори щодо іншого цінного майна.
Опікун (від імені підопічного) не може укладати договори (за винятком дарування майна підопічному чи передачі майна в безоплатне користування підопічному) із своїми близькими родичами (батьками, дітьми, братами, сестрами) та подружжям, оскільки, наприклад, при продажу квартири підопічного дружині опікуна виникає колізія інтересів: як опікун він заінтересований продати майно підопічного якомога дорожче, як чоловік — в тому, щоб дружина придбала його якомога дешевше. Відповідно піклувальник також не має права давати згоду на укладення підопічним правочинів із своїми близькими.


Mon, 20 May 2013 10:46:11 +0000
Глава 5. Юридичні особи

 

Глава 5. Юридичні особи


5.1. Поняття та ознаки юридичної особи
5.2. Створення юридичної особи
5.3. Припинення юридичної особи
5.4. Види юридичних осіб
5.5. Господарські товариства

 

5.1. Поняття та ознаки юридичної особи


Природним суб'єктом права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.
Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов'язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана суб'єктом цивільного права — юридичною особою.
Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.
Інститут юридичної особи з'явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.
Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб'єктом цивільного права.
Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:
- організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб'єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;
- майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;
- можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо;
- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).
Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом.
Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою.
Отже, юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.
Цивільна правосуб'єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) — займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.
Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.
Залежно від підстав класифікації розрізняють такі органи юридичної особи:
1) одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія);
2) ті, що обираються, та ті, що призначаються;
3) керівні та структурні, залежно від повноважень.

 


 

 

5.2. Створення юридичної особи


Юридичні особи створюються в порядку, встановленому законом.
Залежно від характеру участі державних органів та її засновників традиційно розрізняють такі способи утворення юридичної особи:
- розпорядчий;
- нормативно-явочний;
- дозвільний;
- договірний.
Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права — власник або уповноважена ним особа.
Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених в такому акті вимог дає право на визнання за таким утворенням статусу юридичної особи, і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи.
Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України).
Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.
Незалежно від порядку утворення всі юридичні особи повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.
Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї настає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи.
Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування регламентовані Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Водночас особливості державної реєстрації професійних спілок, благодійних організацій, політичних партій, банків, кредитних спілок, бірж встановлені спеціальним законодавством. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.
Державна реєстрація передбачає:
- перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
- внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;
- оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.
Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів.
Юридичній особі видається свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить:
- найменування юридичної особи;
- ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;
- місцезнаходження юридичної особи;
- місце і дату проведення державної реєстрації;
- відомості про державного реєстратора.

 


 

 

5.3. Припинення юридичної особи


Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.
Реорганізація може здійснюватися в таких формах:
- злиття;
- приєднання;
- поділ;
- виділ;
- перетворення.
При злитті дві або більше юридичні особи припиняють своє існування, а майно, права та обов'язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.
При приєднанні одна юридична особа припиняє своє існування, а її активи та пасиви переходять до іншої юридичної особи.
При поділі юридичної особи вона припиняє своє існування, а її майно переходить до нових юридичних осіб, які виникли на її базі.
При виділі юридична особа продовжує здійснювати свою діяльність, але з її складу виокремлюється і починає функціонувати нова юридична особа (наприклад, із складу університету виокремлюється факультет і набуває статусу самостійного навчального закладу — інституту).
При перетворенні відбувається зміна організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено на акціонерне товариство).
Ліквідація юридичної особи означає, що воно припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб'єктів.
Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.
Добровільна ліквідація може мати місце за рішенням засновників, у разі закінчення строку, на який створювалася юридична особа, чи по досягненні визначеної мети (наприклад, закінчено будівництво мосту) тощо.
Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення господарського суду про визнання юридичної особи банкрутом; рішення суду про визнання недійсними установчих документів про створення юридичної особи як такої, що систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або здійснює діяльність, заборонену законом.
Юридична особа є такою, що ліквідована, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.
У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу — вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу — вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю — вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту — всі інші вимоги.

 


 

 

5.4. Види юридичних осіб


Поділ юридичних осіб на види може проводитися за різними підставами. Так, юридичні особи можна класифікувати залежно від:
- порядку утворення — на особи публічного та приватного права.
Юридичні особи публічного права створюються на підставі розпорядчих актів відповідних органів державної влади або органу місцевого самоврядування для здійснення спеціальних функцій (міністерства, відомства, органи забезпечення правопорядку, державні навчальні заклади тощо). Юридичні особи приватного права створюються саме для участі в цивільному обігу для досягнення мети, яка має приватний характер;
- підстав фінансування — на госпрозрахункові та бюджетні.
Перші здійснюють свою діяльність на засадах самоокупності, другі — фінансуються державою;
- організаційно-правової форми — на господарські товариства, установи, об'єднання громадян, об'єднання юридичних осіб тощо;
- мети створення і діяльності — на комерційні й некомерційні юридичні особи. До комерційних юридичних осіб належать ті, які виникають заради досягнення прибутку. Це головна мета їх діяльності. Такими особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, державні підприємства.
Некомерційні юридичні особи створюються насамперед для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі тощо) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції (громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні та інші фонди);
- виду права власності — на державні та комунальні, приватні та ті, які засновані на спільній власності юридичних та фізичних осіб і юридичних осіб та громадян іншої держави;
- складу засновників — на юридичні особи, засновниками яких можуть виступати виключно юридичні особи, тільки держава та будь-які суб'єкти права;
- обсягу прав юридичної особи на майно, яке вона використовує — на юридичні особи, які володіють майном на праві власності, на праві оперативного управління (державні підприємства) або на праві господарського відання.

 


 

 

5.5. Господарські товариства


5.5.1. Поняття господарського товариства

Господарські товариства є найбільш поширеною і універсальною організаційно-правовою формою юридичної особи і разом з виробничими кооперативами становлять групу підприємницьких товариств. В основі інституту господарського товариства лежить відомий ще римському приватному праву договір товариства (societas). Господарське товариство є засобом концентрації коштів з метою отримання прибутку. Інтереси контрагентів, на відміну від інших договорів, не протилежні, а спільні.
Господарське товариство — це родове поняття, що визначає юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства створюються з метою одержання прибутку від підприємницької діяльності та подальшого його розподілу між учасниками.
Статутний капітал існує у товариствах з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю та в акціонерному товаристві, а складений — у повному товаристві та в командитному товаристві.
Найменування господарського товариства повинно містити найменування товариства, а також назву виду товариства ("акціонерне товариство", "повне товариство" та ін.).
Установчими документами повного і командитного товариства є засновницький договір, а інших видів господарських товариств — статут. Відповідно до ст. 88 ЦК в установчих документах повинно бути зазначено:

1) найменування юридичної особи;

2) її місцезнаходження;

3) адреса;

4) органи управління товариством;

5) компетенція і порядок прийняття рішень органами управління товариства;

6) порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені ЦК або іншим законом.

Учасники господарського товариства мають право:
- брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;
- брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);
- вийти у встановленому порядку з товариства;
- здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому законом;
- одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.
З усіх відомих господарській практиці видів господарських товариств вітчизняний законодавець виокремив п'ять видів: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю та акціонерне товариство.

5.5.2. Повне товариство

Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.
Перші на зразок повного товариства торговельні компанії з'являлися ще на початку XII ст. у Венеції та Генуї на основі сім'ї, оскільки сама суть такої торговельної компанії передбачає ступінь найвищої довіри учасників.
Установчим документом сучасного повного товариства є засновницький договір, який підписується усіма його учасниками і повинен містити, крім загальних відомостей, відомості про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі, розмір, склад та строки внесення учасниками вкладів.
Для учасників повного товариства характерні довірчі відносини, оскільки кожен з них може впливати на ведення справ. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників.
Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.
Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.
Субсидіарна відповідальність учасників означає, що кредитор має право вимагати від учасників повного товариства виконання зобов'язань товариства в частині, яка не покрита складовим капіталом товариства.

5.5.3. Командитне товариство

Командитним товариством (а в деяких країнах — товариством на вірі) є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства (тобто є повними учасниками) є один або кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
Тобто командитне товариство немовби включає дві самостійні структури: повне товариство і товариство вкладників, які у веденні справ участі не беруть.
Єдиним установчим документом командитного товариства є засновницький договір, який підписують всі повні учасники.
Засновницький договір командитного товариства повинен містити крім загальних відомостей, також відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.
Вкладники несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати 50% складеного капіталу повного товариства.
Командитне товариство ліквідовується, крім загальних підстав, ще і у випадку вибуття всіх вкладників, але повні учасники мають право в цьому випадку перетворити його на повне товариство.

5.5.4. Товариство з обмеженою відповідальністю

Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.
Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, лише в межах своїх внесків.
Оскільки учасники товариства не відповідають своїм майном за боргами товариства, то істотного значення набуває статутний капітал товариства, який складається з вартості вкладів його учасників. До моменту державної реєстрації товариства його учасники повинні сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів. Відповідно до ст. 52 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам (на момент створення).
Єдиним установчим документом, який визначає предмет, мету і порядок діяльності товариства, є його статут.
Вищим органом управління товариства є загальні збори учасників. Поточне керівництво здійснює виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який звітує про свою роботу загальним зборам.
Кожен член товариства з обмеженою відповідальністю має право отримувати дохід відповідно до розміру свого вкладу в статутний капітал.
При відчуженні учасником товариства своєї частки третім особам інші учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права (ст. 147 ЦК).

5.5.5. Товариство з додатковою відповідальністю

Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом і учасники якого несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, однаково кратному вартості внесеного кожним учасником вкладу.
На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, майнова відповідальність учасників якого обмежується вартістю їх вкладів до статутного фонду товариства, учасники товариства з додатковою відповідальністю в разі недостатності майна товариства для задоволення вимог кредиторів відповідають додатково (субсидіарно) в солідарному порядку. Розмір такої відповідальності визначається лише тією частиною майна, яка кратна внесеному ними вкладу.

5.5.6. Акціонерне товариство

Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Учасники акціонерного товариства (акціонери) не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, в межах вартості набутих ними акцій.
У радянські часи розвиток акціонерних товариств був пов'язаний із введенням нової економічної політики. Було затверджено відповідне Положення про акціонерні товариства. Але після відмови від НЕПу і "ліквідації куркульства як класу" заборони приватним особам організовувати магазини та лавки, займатися посередницькою діяльністю акціонерні товариства за участю приватних осіб були ліквідовані, а за участю держави — перетворені на державні підприємства. Відомості про діяльність акціонерних товариств тих часів дійшли до нас через збірник спогадів колишнього працівника прокуратури Л. Шейніна "Записки слідчого". Діяльність акціонерних товариств почала поновлюватися на початку 90-х років.
Акціонерні товариства створюються з метою швидкого накопичення коштів, необхідних для здійснення господарської діяльності. Для цього товариство випускає в обіг цінні папери — акції, з коштів від продажу яких і створюється статутний капітал акціонерного товариства. Статутний капітал акціонерного товариства не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам (ч. 4 ст. 24 Закону "Про господарські товариства").
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів, у яких мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать. При голосуванні на загальних зборах кожний акціонер має таку кількість голосів, якою кількістю акцій він володіє.

5.5.7. Виробничий кооператив

Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Виробничий кооператив є юридичною особою приватного права. На відміну від господарських товариств, які утворюються шляхом об'єднання капіталів учасників, виробничий кооператив — це не лише об'єднання капіталів його учасників, а й об'єднання їх праці. Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова "виробничий кооператив". Виробничий кооператив має адресу.
Вищим органом кооперативу є загальні збори його членів. Склад, компетенція органів управління кооперативу та порядок ухвалення ним рішень повинні бути зазначені у статуті виробничого кооперативу. Від імені виробничого кооперативу діють його виконавчі органи.
Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.
Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше 10% пайового внеску, а частину, що залишилася — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.
Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу.
У випадку смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці набувають право на пай або майно, яке відповідає цьому паю. Спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не передбачене статутом.
У разі ліквідації виробничого кооперативу в першу чергу задовольняються вимоги кредиторів, а те майно, що залишилося після задоволення цих вимог, розподіляється між членами кооперативу відповідно до їх трудової участі.


Mon, 20 May 2013 10:47:24 +0000
Глава 6. Держава та територіальні громади як суб'єкти цивільних правовідносин

 

Глава 6. Держава та територіальні громади як суб'єкти цивільних правовідносин


Серед суб'єктів цивільного права особливе місце посідає держава, яка також може виступати стороною в певних цивільних правовідносинах. Держава — це особливий суб'єкт цивільного права, це не юридична особа, тому на цього учасника цивільних правовідносин не поширюються загальні положення, що є характерними для юридичних осіб.
Держава сама визначає свій правовий режим. На відміну від інших суб'єктів права, вона не може припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації.
Серед форм участі держави в цивільному обігу можна назвати такі:
- участь держави шляхом створення юридичних осіб (державні унітарні підприємства та організації);
- безпосередня участь держави у внутрішньому обігу.
Так, від імені держави виступають як представницькі, так і виконавчі органи влади (Президент України, Уряд України, а в передбачених законом випадках — органи місцевого самоврядування та інші особи).
Держава виступає суб'єктом в наступних зобов'язальних правовідносинах:
- у відносинах позики (при випуску облігацій та інших цінних паперів);
- у відносинах із поставки продукції для державних потреб;
- у відносинах підряду для державних потреб;
- у відносинах дарування.
Саме на державу покладено обов'язок із відшкодування шкоди:
- завданої власникові прийняттям закону, що припиняє право власності на певне майно;
- заподіяної незаконними діями правоохоронних органів;
- завданої фізичній особі, яка потерпіла від злочину, якщо не встановлена особа, яка його заподіяла, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).
Крім держави, у цивільних правовідносинах можуть брати участь Автономна Республіка Крим і територіальні громади.



Глава 7. Об'єкти цивільних прав

 

Глава 7. Об'єкти цивільних прав


7.1. Поняття об'єкта цивільного права
7.2. Речі
7.3. Результати роботи та послуги
7.4. Гроші
7.5. Цінні папери
7.6. Види цінних паперів

 

7.1. Поняття об'єкта цивільного права


Безоб'єктних цивільних правовідносин не існує. Суспільні відносини (в тому числі цивільні), позбавлені об'єкта, стають безглуздими.
Під об'єктом як одним із елементів цивільного правовідношення необхідно розуміти те, з приводу чого виникають правовідносини. Об'єктами цивільного права можуть бути як предмети матеріального світу, так і нематеріальні блага.
За правовим режимом і цільовим призначенням об'єкти цивільного права поділяються на:
- речі, включаючи гроші та цінні папери (облігації, векселі, депозитні та ощадні сертифікати, банківські ощадні книжки на пред'явника, коносаменти, акції, приватизаційні папери тощо);
- майнові права;
- результати інтелектуальної, творчої діяльності (група цивільних правовідносин, які виникають у зв'язку із створенням і використанням результатів творчої діяльності — творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, промислових зразків тощо);
- інформацію як особливий об'єкт договірних відносин, пов'язаних з її збиранням, пошуком, зберіганням, переробкою, використанням;
- результати робіт, тобто в цьому разі ознака об'єкта цивільних прав полягає в тому, що результат роботи повинен бути виражений в уречевленій формі (створена нова річ чи поновлена, відрегульована чи налагоджена стара тощо);
- послуги. Це будь-яка корисна діяльність, починаючи від перевезення, комісії, зберігання і закінчуючи наданням юридичних, медичних, консультаційних та інших послуг;
- нематеріальні блага, такі як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо. Нематеріальні блага не можна відділити від особи і, відповідно, вони є невідчужуваними.

 


 

 

7.2. Речі


Основним і найбільш поширеним об'єктом цивільних прав є речі. Речі — це об'єкти матеріального світу, які призначені задовольняти потреби людини і стосовно яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки. Юридичне значення мають лише ті речі, які мають корисні властивості, що дозволяє їх експлуатувати. До речей відносять і окремі види енергії (атомна, електрична, теплова тощо). Гази і рідина в правовому розумінні також є речами, якщо вони виділені із загальної маси. Наприклад, кисень в балоні є річчю, хоча взагалі кисень як складовий елемент земної атмосфери не може бути об'єктом цивільного права. Саме речі є предметом (об'єктом) таких договорів, як купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, найм та ін.
Класифікація речей проводиться за різними підставами і має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення.
Правовий режим речей — це встановлений в законодавстві порядок набуття, користування та відчуження речей як об'єктів цивільного права.
За оборотоздатністю речі поділяються на:
- речі, вилучені з обігу. Відчуження таких речей за загальним правилом не дозволяється. Вони не можуть бути предметом цивільно-правових правочинів. Наприклад, зброя стратегічного призначення, порнографічні видання, підроблені грошові знаки, об'єкти державної власності, що перебувають в громадському користуванні — шляхи, річки, національні бібліотеки тощо;
- речі, обмежені в обігу. Вони можуть належати і набуватися лише певними учасниками цивільного обігу, і їх перебування в обігу регламентується спеціальними правилами. Обмеження в обігу таких речей пов'язане, як правило, з мотивами державної чи суспільної безпеки. Так, встановлено спеціальний правовий режим щодо вогнепальної мисливської зброї, газової зброї, сильнодіючих отрут тощо;
- речі, які вільно перебувають в обігу. Ці речі можуть відчужуватися, переходити у власність будь-якого суб'єкта цивільних правовідносин без обмежень. В умовах ринкової економіки більшість речей належать саме до цієї категорії.
Наука цивільного права розрізняє такі основні класи речей:
- нерухомі і рухомі.
До нерухомих речей належать земельні ділянки, багаторічні насадження, будівлі та споруди, тобто такі об'єкти, переміщення яких у просторі неможливе без певних пошкоджень, а також майно, яке за своєю суттю є рухомим, але законодавець відносить його за статусом до нерухомого (морські та повітряні судна, космічні об'єкти).
Особливостями правового режиму нерухомості є спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна реєстрація), виконання зобов'язання про пере-дання нерухомого майна за місцем його знаходження (ст. 532), більш тривалі строки набувальноі давності порівняно із рухомим майном (ст. 344), державна реєстрація речових прав (ст. 182 ЦК). Мета державної реєстрації полягає у веденні єдиного обліку нерухомості, а також у виключенні можливості укладення кількох договорів різними суб'єктами на один і той самий об'єкт; 
- родові та індивідуально-визначені.
Родові речі характеризуються ознаками, загальними для речей такого ж роду: мірою, вагою, числом (цукор, порох, зерно, цегла). Загибель родової речі не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі. Якщо на елеваторі згоріло зерно, це не звільняє зберігача від обов'язку повернути власнику таку ж кількість зерна певного найменування, вологості, забрудненості, яка була здана на зберігання. Невипадково римському праву було відоме правило — res non pereunt (родові речі не гинуть).
Речі, наділені особливими, тільки їм властивими ознаками, що дозволяють виділити їх з маси однорідних речей, є індивідуально визначеними. Правове значення цього поділу полягає в тому, що предметом одних договорів можуть бути виключно речі, визначені індивідуальними ознаками (майновий найм, позичка), а інших — тільки речі, визначені родовими ознаками (контрактація, позика), а в окремих договорах предметом можуть бути речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками (купівля-продаж міна, зберігання).
Зважимо, що така класифікація є досить умовною. За певних обставин родові речі можуть переходити в категорію індивідуально визначених. Так, звичайний стілець в магазині є річчю родовою, але після того, як він був придбаний організацією і отримав певний інвентаризаційний жетон, стілець перетворився на річ індивідуально визначену. І, навпаки, якщо довірена особа отримала доручення придбати на аукціоні сучасного живопису будь-яку картину українського майстра, то в цьому разі предметом договору буде річ родова, хоча кожна картина належить до категорії індивідуально визначених речей;
- подільні та неподільні речі.
Подільними є речі, які в результаті їх натурального поділу не втрачають свого первісного господарського призначення. Наприклад, відро молока можна розлити по пляшках, мішок зерна — розсипати по відрах тощо. Неподільні речі — це речі, поділ яких неможливий без зміни або навіть пов'язаний із втратою ними їх корисних властивостей (стілець, телевізор, теля тощо). При поділі спадщини, спільного майна подружжя, фермерського господарства якщо річ належить до категорії неподільних, то поділити її в натурі неможливо, тому одному із співвласників надається річ, а іншому сплачується грошова або товарна компенсація;
- споживні і неспоживні.
Споживними є речі, які внаслідок однократного використання втрачають свою натуральну форму або стають органічною частиною інших речей (продукти харчування, паливо, будівельні матеріали). Неспоживні втрачають свої властивості поступово (автомобіль, телевізор, сукня). Предметом договору найму, оренди можуть виступати лише неспоживні речі, оскільки по закінченні договору предмет найму чи оренди підлягає поверненню власнику з урахуванням природного зносу чи амортизації;
- головні речі і приналежні.
Головними вважаються речі, які мають самостійне господарське призначення (будинок, автомобіль, рушниця). Приналежні речі — це ті, які слугують головній і пов'язані із нею спільним господарським призначенням (футляр до музичного інструмента, корабельна шлюпка, запасне колесо до автомобіля). Не є приналежністю речі, які за своєю суттю складаються з двох або більше речей (пара ковзанів, десятитомне зібрання творів). За загальним правилом приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не передбачене законом чи договором, тобто при відчуженні приналежність слідує за головною річчю;
- складові речі і складна річ.
Складові речі — все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
Складна річ складається із різнорідних предметів, що становлять єдине ціле і передбачають використання їх як єдиної речі. В цивільному обігу ці речі мають одну і ту ж долю, і договір, укладений стосовно складної речі, поширюється на всі її частини. Так, горіховий меблевий гарнітур майстра Гамбса складався з дивану, дванадцяти стільців та круглого столика на шести ніжках. Ця класифікація має важливе значення для визначення поняття "комплектність товару" (ст. 682 ЦК) та при виконанні зобов'язання частинами, оскільки, наприклад, договір купівлі-продажу вважається виконаним з моменту передання продавцем усього товару, включеного в комплект (ст. 683 ЦК); 
- продукція, плоди та доходи.
Продукція — це все те, що отримано внаслідок виробничого використання речі (напівфабрикат, компоненти сировини, готовий продукт).
Доходи — це грошові та інші прибутки з речі внаслідок її участі в цивільному обігу (орендна плата, відсотки за вкладом в кредитній установі).
Плоди — це речі, які виникають внаслідок природного розвитку іншої речі (приплід тварин та птахів, молоко, вовна, врожай). Відповідно до чинного вітчизняного законодавства продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 189 ЦК).
Цікаво, що російський законодавець займає протилежну позицію. Так згідно зі ст. 136 ЦК Російської Федерації плоди, продукція та доходи належать особі, яка використовує це майно на законних підставах, якщо договором не передбачено інше. Крім поняття речей, в цивільному праві виділяють окреме поняття "майно". Поняття "майно" ширше, ніж поняття "річ", оскільки охоплює:
а) окрему річ;
б) сукупність речей;
в) майнові права та обов'язки.

 


 

 

7.3. Результати роботи та послуги


У більшості випадків цивільні правовідносини виникають з приводу наявних речей (договір купівлі-продажу, дарування, поставка тощо). Водночас можуть існувати цивільні правовідносини, де речі як об'єкт відсутні взагалі (послуги з охорони) або будуть лише створені в процесі реалізації правовідносин (будівництво дачі). До таких правовідносин і належать правовідносини, спрямовані на виконання робіт та надання послуг.
Відмінність між роботою та послугами полягає в тому, що в першому випадку наслідок дій виступає у вигляді певного матеріального результату (пофарбований паркан, викопана криниця, відремонтований телевізор тощо), при наданні послуг такий результат може бути і відсутній, тобто його не можна "взяти в руки" чи побачити.
Послуги поділяються на фактичні (перевезення вантажів), юридичні (реалізація майна за договором комісії) та комплексні, які включають і юридичні дії, і фактичні (договір транспортної експедиції).

 


 

 

7.4. Гроші


Офіційна грошова одиниця в Україні — гривня, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території держави.
Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків в Україні допускається у випадках і в порядку, передбачених законом.
Гроші як об'єкт цивільних прав мають ряд характерних рис.
1. За своєю природою гроші належать до родових та подільних речей, але вони можуть бути й індивідуалізовані, наприклад, коли виступають як речові докази.
2. На відміну від звичайних речей, властивості грошей визначаються не кількістю грошових знаків, а кількістю грошових одиниць, які в них виражені.
3. Вони можуть виступати як самостійний об'єкт цивільно-правових відносин (договір дарування, договір позики, кредитний договір), а можуть бути еквівалентним об'єктом цивільно-правових відносин (договори купівлі-продажу, перевезення, підряду).
4. Гроші не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК).

 


 

 

7.5. Цінні папери


Об'єктами сучасного цивільного обігу, крім матеріальних речей, є також майнові права, виражені в певних документах, які називають цінними паперами. Вони визнаються об'єктами договорів купівлі-продажу, зберігання, застави та інших правочинів.
Згідно зі ст. 194 ЦК цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
Цінні папери мають такі ознаки:
1) це — документ, який посвідчує певне майнове право, яке можна реалізувати шляхом використання папера;
2) цей документ має суворо формальний характер, тобто повинен мати визначену форму і встановлені реквізити. Цінні папери випускаються на спеціальних бланках з певним ступенем захисту;
3) цінні папери є оборотоздатними документами, тобто можуть переходити від однієї особи до іншої. При передачі цінного папера до нового власника переходять усі права, які закріплюються в ньому.

 


 

 

7.6. Види цінних паперів


В Україні в цивільному обігу можуть перебувати такі групи та види цінних паперів:
1) пайові, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають з власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку;
2) боргові, які засвідчують відносини позики і зобов'язання сплатити у визначений строк певні кошти;
3) похідні, випуск та обіг яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж цінних паперів або інших фінансових чи товарних ресурсів;
4) товаророзпорядчі, які надають їх держателю право розпоряджатися майном, вказаним в документах.

Класифікація цінних паперів може проводиться за різними ознаками.
Документарні і бездокументарні цінні папери. Сама назва свідчить про те, що документарні цінні папери випускаються у вигляді документів, виконаних на матеріальних (переважно паперових) носіях, у яких закріплюються необхідні реквізити цінного папера. Однією із необхідних умов передачі документарних цінних паперів є передача документа.
При випуску бездокументарних цінних паперів вся інформація, яка традиційно була вміщена у тексті документарного цінного папера, зберігається у спеціальному електронному реєстрі. Для передачі бездокументарного цінного папера необхідно внести зміни до електронного реєстру.
Документарні іменні цінні папери передаються шляхом:
а) безпосереднього вручення документа новому власнику;
б) внесення імені нового власника у реєстр власників іменних цінних паперів.
Цінні папери іменні, ордерні та на пред'явника. Іменні цінні папери виписуються на ім'я конкретної особи, яка тільки і може реалізувати закріплене цим папером суб'єктивне право.
Ордерним цінним папером є такий документ, держатель якого визначений як зазначене у ньому право, якщо на ньому зупиняється безперервний ряд передавальних написів (індосаментів).
Цінний папір на пред'явника, на відміну від іменного, не містить вказівки на конкретну особу. Для передачі цінних паперів на пред'явника достатньо їх фактично передати.
Перелік видів цінних паперів закріплений у ст. З Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу" (в редакції Закону від 3 червня 1999 p.):
1) акції;
2) облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;
3) облігації місцевих позик;
4) облігації підприємств;
5) казначейські зобов'язання республіки;
6) ощадні сертифікати;
7) інвестиційні сертифікати;
8) векселі;
9) приватизаційні папери;
10) заставні;
11) іпотечні цінні папери.

Спеціальними нормативними актами (Кодексом торговельного мореплавства, законами України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, передбачені такі види цінних паперів: коносаменти, чеки, складські свідоцтва, бони в іноземній валюті та ін.
Акцією є цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в товаристві, право на участь в управлінні ним, дає право його власникові (акціонеру) на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Привілейовані акції порівняно із простими дають переважне право на одержання дивідендів, що найчастіше виражається у фіксованому дивіденді, який не залежить від прибутку товариства, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента, якщо інше не передбачено умовами випуску.
Векселем визнається цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.
Випускаються два види векселів: простий і переказний. Платником за простим векселем є векселедавець, а за переказним — третя особа.
Коносаментом є товаророзпорядчий документ, який посвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем і отримати вантаж після завершення перевезення.
Ощадним сертифікатом визнається письмове свідчення банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.


Просмотров: 1023
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Уголовное право. Особенная часть. Учебник
Уголовное право. Особенная часть. Учебник

Данный учебник - экспериментальный, подготовлен преподавателями кафедры уголовного права Московского государственного юридического университета имени О.Е. Кутафина с участием специалистов других вузов (Национального исследовательского университета "Высшая школа экономики" Московского государственного лингвистического университета) и ВНИИ МВД России в соответствии с программой курса "Уголовное право. Особенная часть" на основе современного уголовного законодательства, а также иных нормативных правовых актов. При анализе уголовно-правовых институтов учтены постановления Пленума Верховного Суда РФ по вопросам применения уголовного права.
Учебник имеет оригинальную структуру. Каждая глава содержит аннотацию и информационно-справочный материал. Текст параграфа разбит на смысловые единицы, к каждой из которых дан заголовок. Такое расположение материала облегчает его усвоение. Этой цели подчинены также дидактические и контрольно-измерительные материалы, которые способствуют выработке практических навыков применения уголовного закона.

Учебник рассчитан на студентов, аспирантов и преподавателей высших учебных заведений.

...

Цена:
519 руб

Л. Н. Завадская Гражданский процесс в схемах с комментариями
Гражданский процесс в схемах с комментариями
Пособие содержит курс предмета "Гражданско-процессуальное право" в соответствии с программой указанной дисциплины. Вся представленная информация соответствует действующему законодательству и содержит самые последние изменения. Понятные схемы значительно сэкономят ваше время, а подробные комментарии гарантируют освоение курса в сжатые сроки.

В первую очередь издание предназначено для студентов, но будет полезно также аспирантам, преподавателям высших учебных заведений юридического профиля, а также всем, кто интересуется правом....

Цена:
126 руб

И. В. Гетьман-Павлова Международное право. Учебник
Международное право. Учебник
В учебнике освещаются основные проблемы современного международного права. В общей части традиционно излагаются вопросы теории международного права. Особое внимание уделяется процессу создания норм международного права; их специфике и отличию от внутригосударственных норм; проблемам соотношения международного и национального права; вопросам реализации международного права; праву международной ответственности.
Особенная часть посвящена анализу отдельных отраслей международного права. Наиболее подробно проанализированы те отрасли международного права, которые в настоящее время являются самыми актуальными и проблемными: право международных организаций, право международной безопасности, право вооруженных конфликтов, международное гуманитарное право, международное уголовное право, международное экономическое право.
Соответствует актуальным требованиям Федерального государственного образовательного стандарта высшего образования.

Предназначен для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, для широкого круга читателей, интересующихся проблемами современного международного права....

Цена:
1669 руб

 Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
Учебник дает исчерпывающую информацию, необходимую для изучения дисциплины "Теория государства и права", и соответствует ФГОС третьего поколения. Авторы подробно и доступно излагают материал, дают характеристику основным категориям, изучаемым теорией государства и права, а также раскрывают основные закономерности возникновения, развития и функционирования государства и права.
Учебник предназначен для студентов, обучающихся по направлению подготовки бакалавриата 030900.62 "Юриспруденция"....

Цена:
464 руб

Л. А. Гречина Административное право РФ. Курс лекций. Учебное пособие
Административное право РФ. Курс лекций. Учебное пособие
В учебном пособии в форме лекций раскрываются основные программные вопросы учебной дисциплины "Административное право".
Предлагаемый курс лекций позволяет сформировать цельное представление об основных институтах обшей части административного права: о сущности, принципах, функциях, формах и методах государственного управления; предмете, методе, системе и источниках административного права: правовом статусе субъектов административного права (граждан, органов исполнительной власти, государственных гражданских служащих); особенностях административного принуждения и ответственности; административном процессе, в том числе производстве по делам об административных правонарушениях; способах обеспечения законности в сфере государственного управления.
Законодательство приведено по состоянию на сентябрь 2014 г.

Учебное пособие рекомендуется студентам юридических вузов и факультетов, обучающихся по программе бакалавриата, а также тем, кто интересуется вопросами административного права....

Цена:
75 руб

 Краткий курс по гражданскому праву. Часть 1. Учебное пособие
Краткий курс по гражданскому праву. Часть 1. Учебное пособие
Настоящее издание представляет собой учебное пособие, подготовленное в соответствии с Государственным образовательным стандартом по дисциплине "Гражданское право". Материал изложен кратко, но четко и доступно, что позволит в короткие сроки успешно подготовиться и сдать экзамен или зачет по данному предмету.

Издание предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
62 руб

 Административное судопроизводство. Учебник
Административное судопроизводство. Учебник
Учебник написан на основе учебной программы по административному судопроизводству для студентов юридических вузов, обучающихся по направлению «Юриспруденция» (специалист, бакалавр, магистр). В учебнике в соответствии с системой действующего законодательства на базе судебной практики и современных процессуально-правовых концепций освещены все основные институты судебного административного процессуального права. Учебник рассчитан на студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов, а также на практикующих юристов, профессионалов, которые хотели бы обновить и систематизировать свои знания в области административного судопроизводства. Подготовлен на кафедре гражданского процесса Уральского государственного юридического университета....

Цена:
1179 руб

 Административное право. Учебник
Административное право. Учебник
В соответствии с государственным образовательным стандартом в учебнике рассматриваются предмет и метод административного права; административно-правовой статус субъектов административного права (российских и иностранных граждан, органов исполнительной власти, государственных служащих, предприятий, учреждений и организаций); формы и методы реализации исполнительной власти; ответственность за совершение административных правонарушений. Освещаются вопросы организации управления в экономической, социально-культурной и административно-политической сферах. Специальный раздел посвящен проблемам административно-процессуального права. Учебник подготовлен с учетом проводимых в стране административной и судебной реформ.

Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов, работников органов исполнительной власти, практикующих юристов.

...

Цена:
1239 руб

Правовые основы нотариальной деятельности в Российской Федерации. Учебное пособие
Правовые основы нотариальной деятельности в Российской Федерации. Учебное пособие
В учебнике освещаются организационно-правовые основы деятельности нотариата и правила совершения нотариальных действий. Особое внимание уделено вопросам истории и теории нотариата, анализу законодательных новелл, среди которых - создание единой информационной системы нотариата, нотариальные действия, связанные с использованием информационных технологий, с государственной регистрацией прав на недвижимое имущество и сделок с ним. В основе анализируемого материала - нормативные правовые акты о нотариате, специальная литература по проблемам нотариата и нотариальной деятельности. Представлены методические рекомендации, перечень источников для изучения тем курса.
Издание подготовлено сотрудниками кафедры гражданского процесса юридического факультета МГУ имени М.В. Ломоносова и нотариусами г. Москвы и Московской области.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов, нотариусов, их помощников, стажеров и всех тех, кто интересуется правовыми основами нотариальной деятельности....

Цена:
479 руб

Практикум по гражданскому процессу
Практикум по гражданскому процессу
Практикум рассчитан на проведение семинаров, спецкурсов (спецсеминаров). В нем содержатся методические рекомендации для подготовки к занятиям, правовые ситуации (задачи) и вопросы к ним, составленные в соответствии с действующим законодательством. Приводятся основные научные и правовые источники по каждой теме по состоянию на 1 октября 2006 г. Даются учебные программы по курсу "Гражданский процесс", спецкурсам (спецсеминарам) и примерная тематика курсовых и дипломных работ.

Для юристов-ученых и практиков, студентов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов....

Цена:
449 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования