СМИ Законы РФ
Юр.книга Ю.В. Ващенко Банківське право

Wed, 14 Nov 2012 07:15:58 +0000
Зміст (Банківське право Ващенко Ю.В.)

Зміст (Банківське право Ващенко Ю.В.)

ВСТУП

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ГЛАВА 1. Банківська діяльність: поняття та особливості
§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи
§ 2. Поняття та особливості банківської діяльності
§ 3. Банківські операції, банківські угоди та банківські послуги

ГЛАВА 2. Банківське право України як міжгалузевий комплексний правовий інститут
§ 1. Поняття банківського права
§ 2. Банківські правовідносини: поняття, склад, види та особливості
§ 3. Джерела банківського права
§ 4. Місце нормативно-правових актів Національного банку України у регулюванні банківських відносин

ГЛАВА 3. Банківська система України
§ 1. Теоретичні основи банківської системи
§ 2. Історичні аспекти банківської системи України
§ 3. Поняття та склад банківської системи України
§ 4. Поняття та види банківських об'єднань

ГЛАВА 4. Правовий статус Національного банку України
§ 1. Правовий статус НБУ як центрального банку країни. Подвійна правова природа НБУ
§ 2. Функції НБУ за чинним законодавством
§ 3. Керівні органи НБУ
§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного банку України

ГЛАВА 5. Правовий статус комерційних банків
§ 1. Особливості правового статусу комерційних банків в Україні
§ 2. Організаційно-функціональна структура банку та особливості банківського менеджменту

ГЛАВА 6. Правові засади банківського регулювання та банківського нагляду
§ 1. Співвідношення банківського регулювання та банківського нагляду
§ 2. Методи банківського регулювання
§ 3. Правові засади банківського нагляду
§ 4. Порядок створення комерційних банків, відкриття філій, представництв та відділень
§ 5. Надання дозволів та ліцензій на здійснення банківських операцій
§ 6. Проведення дистанційного контролю та інспектування комерційних банків в Україні
§ 7. Правові засади застосування санкцій впливу за порушення банківського законодавства
§ 8. Порядок реорганізації та ліквідації комерційних банків

ГЛАВА 7. Правове регулювання банківської таємниці
§ 1. Поняття банківської таємниці
§ 2. Порядок розкриття банківської таємниці
§ 3. Співвідношення понять “банківська таємниця” та “комерційна таємниця банку”

ГЛАВА 8. Правові засади фінансового моніторингу
§ 1. Поняття та система фінансового моніторингу
§ 2. Фінансові операції, які підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу
§ 3. Права та обов'язки банків як суб'єктів первинного моніторингу
§ 4. Відповідальність за порушення вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ГЛАВА 9. Правове регулювання безготівкових розрахунків
§ 1. Поняття безготівкових розрахунків. Співвідношення понять “розрахунки”, “безготівкові розрахунки” та “розрахункові правовідносини”
§ 2. Форми та способи безготівкових розрахунків
§ 3. Види банківських рахунків. Порядок їх відкриття
§ 4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків у національній валюті

ГЛАВА 10. Правове регулювання готівкових розрахунків
§ 1. Правове регулювання касових операцій в установах банків
§ 2. Правила ведення касових операцій клієнтів банків. Ліміт касової готівки
§ 3. Фінансова відповідальність за правопорушення в сфері готівкових розрахунків

ГЛАВА 11. Правові засади міжбанківських розрахунків
§ 1. Поняття та види платіжних систем
§ 2. Принципи функціонування системно важливих платіжних систем
§ 3. Понятгя та порядок відкриття кореспондентських рахунків комерційними банками в інших банках
§ 4. Порядок здійснення контролю за кореспондентськими рахунками комерційних банків
§ 5. Організація міжбанківських розрахунків в Україні

ГЛАВА 12. Правове регулювання кредитних відносин банків
§ 1. Поняття та особливості правового регулювання банківських кредитних відносин
§ 2. Кредитування комерційних банків Національним банком України
§ 3. Іпотечне кредитування в Україні
§ 4. Кредитування молодіжних житлових програм

ГЛАВА 13. Правове регулювання депозитних (вкладних) операцій
§ 1. Поняття депозитних (вкладних) операцій за законодавством України
§ 2. Види депозитних (вкладних) операцій
§ 3. Порядок здійснення банками депозитних (вкладних) операцій
§ 4. Система гарантування вкладів в Україні
§ 5. Депозитні операції Національного банку України з комерційними банками

ГЛАВА 14. Правові засади здійснення валютних операцій
§ 1. Правові засади валютного регулювання та валютного контролю в Україні
§ 2. Валютні цінності та валютні операції
§ 3. Правовий статус резидентів та нерезидентів в Україні
§ 4. Ліцензування Національним банком України учасників валютних відносин
§ 5. Особливості розрахунків в іноземній валюті

ГЛАВА 15. Банки як учасники податкових правовідносин
§ 1. Правовий статус банків як осіб, які сприяють виконанню платниками податків їх податкових обов'язків
§ 2. Банки як платники податків, зборів (обов'язкових платежів)


Wed, 14 Nov 2012 07:19:21 +0000
ВСТУП

ВСТУП

Банківський сектор є кровоносною судиною економіки будь-якої держави. Саме через банківські установи проходить переважний обсяг фінансових ресурсів. За станом банківського сектора судять про стан економіки держави в цілому.
В умовах побудови в Україні незалежної, демократичної, правової держави з економікою, заснованою на ринкових засадах, надзвичайно важливу роль відіграють саме банківські установи. Від їх стабільного та ефективного функціонування залежить ефективність ринкових реформ у нашій державі. У зв'язку з цим надзвичайно важливо на законодавчому рівні закріпити основні принципи та порядок здійснення банківської діяльності.
У нових економічних умовах характер державного регулювання банківської діяльності безумовно змінюється. Ми поступово відходимо від адміністративно-командних важелів управління економікою, вчимося застосовувати ринкові інструменти. Однак у перехідний період надзвичайно важливо розробити ефективний і дієвий механізм державного регулювання та контролю у зазначеному секторі економіки. І у цьому контексті значної ваги набувають питання банківського регулювання та банківського нагляду як функцій Національного банку України.
Науково-технічний прогрес обумовлює стрімкий розвиток технічних можливостей банківської системи. В результаті цього з'являються нові банківські операції, які вимагають адекватного правового регулювання.
Україною проголошено курс на європейську інтеграцію. Однією з умов вступу України до Європейського співтовариства є досягнення приблизної відповідності законодавства України законодавству ЄС. Відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18 березня 2004 р. № 1629-ІУ однією з пріоритетних сфер законодавства України є банківське право. У зв'язку з цим ще одним з найважливіших напрямків удосконалення банківського законодавства України є його адаптація до законодавства Європейського Союзу.
Враховуючи вищевикладене, питання банківського права є надзвичайно актуальними та заслуговують на увагу фахівців. Саме цим пояснюється значна кількість наукових досліджень з питань банківського права, публікації практикуючих юристів у сфері банківської діяльності. Правове регулювання окремих банківських операцій, в першу чергу кредитування, безготівкових розрахунків, питання правового статусу Національного банку України та інших банківських установ кожного року цікавлять все більше студентів, які обирають дослідження зазначених питань в межах дипломних та магістерських робіт.
На сьогодні у вітчизняній правовій науці спірним є питання про існування окремої галузі банківського права. На думку одних фахівців, банківське право має право на існування у контексті так званої вторинної структури права як комплексна галузь права. Інші говорять про існування комплексного правового інституту. Цивільно-правові та господарсько-правові аспекти банківської і діяльності вивчаються в межах курсів відповідно цивільного та господарського права. Викладання фінансово-правових аспектів банківської діяльності передбачено програмою курсу фінансового права. У деяких вищих навчальних закладах викладається окремий спецкурс, який має назву “Банківське право” або “Банківське законодавство”, який в залежності від кафедри зосереджений головним чином або на цивільно-правових, або на фінансово-правових аспектах. Однак, незважаючи на неоднозначність позицій щодо визначення місця правових норм, які регламентують відносини в сфері банківської діяльності, в системі права України, всі фахівці одностайні у тому, що питання правового регулювання банківської діяльності є надзвичайно важливими і актуальними й потребують серйозного вивчення.


Wed, 14 Nov 2012 10:45:28 +0000
ГЛАВА 1. Банківська діяльність: поняття та особливості

ГЛАВА 1. Банківська діяльність: поняття та особливості

§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи
§ 2. Поняття та особливості банківської діяльності
§ 3. Банківські операції, банківські угоди та банківські послуги

§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи

Поняття “банк” є одним із головних понять банківського права. 
Слово “банк” походить від слова “banka” — стіл, на якому у Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. “Ваnсhегіі” — так звались у XII столітті міняли у Генуї. Від слова “banka” походить також поняття “банкрут”. Коли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — “bank rotto”. Однак лише в XIX ст., з розвитком капіталізму, банк і біржа у сучасному розумінні набули справжнього розвитку. Вони дійсно стали інститутами, необхідними для виробництва вартості та обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомогою банків заощадження почали перетворюватися у капітал.
Сьогодні банки є одними з основних інститутів кредитно-фінансової системи будь-якої держави. І в цьому контексті постає дуже важливе питання: які ж суттєві ознаки банків, у чому полягає їх відмінність від інших фінансово-кредитних установ?
Відомий вітчизняний фахівець у галузі банківського права О.П. Орлюк у своїй монографії проводить цікавий аналіз існуючих підходів до визначення терміна “банк” романо-германською (континентальною) та англосаксонською системами права. Вона звертає увагу на те, що національні законодавства країн, що відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків й здійснення розрахунків. На відміну від континентальної правової системи, англосаксонські країни відійшли від традиційного підходу у визначенні кредитної установи. Так, А.А. Вишневський, досліджуючи банківське право Англії, зазначає, що в англійському праві основний акцент був зміщений з поняття “банк” на регулювання власне банківської діяльності, тобто правил (умов договорів тощо), які застосовувалися в банківській практиці.
Враховуючи, що відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” банківське право визначено в якості однієї з пріоритетних сфер адаптації законодавства України, проаналізуємо, яким чином це питання вирішується у законодавстві Європейського Союзу.
Звертаємо увагу на те, що основні правові засади банківської діяльності закладені у Директиві 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 20 березня 2000 р. щодо створення та діяльності кредитних установ, з наступними змінами та доповненнями6. У вказаному документі Європейського Союзу вживаються такі поняття, як “кредитна установа” та “фінансова установа”. Під кредитною установою розуміється:
- підприємство, що здійснює діяльність з отримання від клієнтів депозитів або інших коштів, які підлягають поверненню, та надання кредитів за свій власний рахунок або
- установа з випуску електронних грошей у розумінні Директиви 2000/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 18 вересня 2000 р. щодо відкриття, подальшого здійснення діяльності та пруденційного нагляду за діяльністю установ з випуску електронних грошей.
З метою запровадження нагляду на консолідованій основі кредитною установою вважають кредитну установу, а також будь-яке інше приватне або державне підприємство, яке підпадає під визначення кредитної установи та отримало ліцензію на здійснення діяльності у третій країні.
З метою запровадження нагляду і контролю за великими ризиками кредитною установою вважають кредитну установу, згідно із наданим визначенням, включаючи філії кредитної установи у третіх країнах, та будь-яке приватне або державне підприємство, включаючи його філії, яке відповідає визначенню кредитної установи, та отримало ліцензію у третій країні.
Фінансовою установою відповідно до зазначеної Директиви є підприємство, інше, ніж кредитна установа, основна діяльність якого полягає у придбанні активів або у здійсненні одного або декількох видів діяльності, визначених у пунктах 2—12 Додатку 1 (зокрема, кредитування, фінансовий лізинг, послуги з переказу грошей, надання гарантій).
В Україні законодавче визначення поняття “банк” міститься у статті 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ. Відповідно до цієї статті банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції:
- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;
- розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Саме ці три групи операцій і складають зміст банківської діяльності. Окремо вказані операції можуть здійснювати інші фінансово-кредитні установи, у сукупності — лише банки. Таким чином, чинне банківське законодавство України у частині визначення поняття “банк” ґрунтується на класичному підході континентальної системи права.
Підтримуючи в цілому вищезазначену класичну позицію щодо визначення “банк”, вітчизняні вчені — юристи та економісти — висловлюють свої міркування з цього питання.
Зокрема, класик банківського права, провідний радянський вчений М. М. Агарков у своєму підручнику “Основьі банкового права” виділяє три функції банків:
1) зібрання чужих коштів;
2) надання кредиту;
3) сприяння платіжному обороту.
При цьому вчений відмічає, що зазначені три основні функції банків, хоча і є найбільш для них характерними, однак не завжди у сукупності притаманні підприємствам, які прийнято вважати банками. В якості прикладів він, зокрема, наводить жиро-банки, які не надавали кредит своїм клієнтам, а тільки сприяли платіжному обороту шляхом жиро-операцій, тобто перенесенням сум з одного рахунку на інший.
Визначаючи межі курсу банкового права, М. М. Агарков відмічає, що у більшості випадків законодавство пов'язує юридичні наслідки з поняттям кредитної установи. Тому, можливо, правильніше було б назвати курс не “банкове право”, а “право кредитних установ”. Проте відсутність чіткого визначення понять “банк” та “кредитна установа” роблять цілком можливим збереження звичної та традиційної назви “банкове право”...
Отже, вчений відносить до предмета банкового права не тільки відносини за участі банків, а й відносини за участі небанківських кредитних установ, які здійснюють певні банківські операції, та не проводить чіткого розмежування між терміном “банк” та “кредитна організація”.
З приводу співвідношення цих термінів М. М. Агарков звертає увагу, що “поняття банку та кредитної установи самі по собі є поняттями економічними, а не юридичними. Вони тому і не мають тієї чіткості, яка притаманна останнім. Проте вони є необхідними для вивчення правових питань, оскільки закон пов'язує з особою банку або кредитної установи певні юридичні наслідки”. Ми поділяємо наведену точку зору відомого вченого, у зв'язку з чим пропонуємо звернутися до позицій економістів стосовно співвідношення зазначених понять.
Зокрема, вчений-економіст О. Дзюблюк, досліджуючи питання про суть комерційного банку і специфіку банківського продукту, відмічає, що “на переліку операцій, які згідно із чинним законодавством може виконувати комерційний банк, базується юридичне тлумачення його суті. Проте не сам закон визначає суть комерційного банку, а економічний бік справи, природа банку, забезпечена законодавчим правом здійснювати відповідні операції... В основі юридичного поняття комерційного банку лежить власне економічний аспект” . Комерційний банк вчений визначає як інститут кредитної системи, що є посередником у кредиті, розрахунках і випускає кредитні знаряддя обігу. Якщо фінансова установа не виконує однієї із зазначених функцій, вона не може вважатися комерційним банком. При цьому, як відмічає О. Дзюблюк, лише сукупність трьох базових функцій є визначальною основою діяльності банку. Вчений звертає увагу на те, що крім зазначених базових, комерційний банк може виконувати ряд інших функцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів, на які він орієнтує свою діяльність. У цьому, на його думку, відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які надають обмежене коло послуг.
Таким чином, на сьогодні можемо констатувати, що чинне банківське законодавство України відображає економічний зміст поняття “банк” та ґрунтується на класичному підході континентальної системи права до розуміння цього терміна. Лише банки у сукупності здійснюють такі операції, як:
- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;
- розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Інші фінансово-кредитні установи можуть здійснювати окремі банківські операції у порядку, встановленому законом.


§ 2. Поняття та особливості банківської діяльності

Відповідно до статті 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківська діяльність включає в себе такі групи банківських операцій, як:
- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;
- розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Таким чином законодавець дещо звужує сферу банківської діяльності. Проте метою такого визначення є виділення основних операцій, здійснювати які у сукупності мають право лише банки. Поряд з цими трьома видами операцій банки (інші фінансові установи), а у визначених законами України випадках — також і інші юридичні особи мають право здійснювати і інші операції, пов'язані з операціями, які складають зміст банківської діяльності.
У зв'язку з цим маємо розглядати поняття “банківська діяльність” у широкому та у вузькому розумінні. У широкому розумінні під банківською діяльністю розуміються всі види операцій, які можуть здійснювати відповідно до законодавства банки, а у визначених законом випадках — інші юридичні особи. У вузькому розумінні банківська діяльність включає в себе лише ті операції, які виділяють банк з числа інших фінансово-кредитних установ. У цьому контексті, аналізуючи поняття “банківське право”, “банківське законодавство”, “банківські правовідносини” тощо, ми будемо вживати термін “банківська діяльність” саме у широкому розумінні. Для операцій, які у сукупності можуть здійснювати лише банки, ми пропонуємо використовувати термін “операції виключної компетенції банків”.
Банківські операції прийнято поділяти на активні, пасивні та комісійні.
Активні операції полягають у використанні ресурсів банку (зокрема надання кредитів). На думку В.М. Усоскіна, активні операції комерційного банку можна розділити на 4 великі групи: кредитні операції (або позички); інвестиції в цінні папери; касові операції; інші активи.
Пасивні операції — це операції, які полягають у залученні грошових коштів — фізичних та юридичних осіб — клієнтів банку (депозити або вклади).
Комісійні операції — це здійснення банками посередницької діяльності, зокрема, обслуговування платежів клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів та ін.
Банківська діяльність здійснюється на підставі певних принципів. На думку О. П. Орлюк, основними принципами банківської діяльності можна визначити:
- незалежність банків у своїй діяльності, їх економічна самостійність;
- невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування в діяльність банків, за винятком випадків, установлених законодавством (зокрема, в межах організації Національним банком банківського регулювання та банківського нагляду);
- розмежування відповідальності між банками та державою;
- обов'язковість отримання банками ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством;
- обов'язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи країни та захисту інтересу клієнтів;
- закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися;
- забезпечення фізичним та юридичним особам права вільного вибору банку;
- забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов'язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу — повернення грошових коштів вкладникам банків.


§ 3. Банківські операції, банківські угоди та банківські послуги

У Законі України “Про банки і банківську діяльність” вживаються такі поняття, як “банківські операції” та “банківські Угоди”. У вказаному Законі міститься спеціальна стаття 47, яка має назву “банківські операції”.
Проаналізувавши її зміст, можна зробити висновок, що законодавець розрізняє банківські операції, а також інші операції та угоди. Так, виключно банківськими операціями є такі, як:
1. Приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб.
2. Відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них.
3. Розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Зазначені операції у сукупності мають право здійснювати лише банки на підставі ліцензії, виданої Національним банком України. Інші юридичні особи мають право здійснювати другу та третю операції на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, виданої НБУ.
У другій частині статті 47 міститься виключний перелік операцій та угод, які банки можуть здійснювати, крім банківських операцій, зазначених у частині 1 цієї статті. Зокрема, до них віднесено операції з валютними цінностями, емісію власних цінних паперів, надання гарантій і поручительств, лізинг та ін. Таким чином, законодавець, надаючи перелік інших операцій, які можуть здійснювати банки, поняття “операції” та “угоди” вживає як тотожні. На відміну від банківських операцій, операції та угоди, визначені у частині 2 . статті 47 можуть здійснювати не лише банки, а й інші юридичні особи у порядку, визначеному законами України.
У частині третій статті 47 також визначаються операції, які банки можуть здійснювати виключно на підставі спеціального дозволу Національного банку України. Зокрема, до таких операцій відносяться такі, як: здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї, перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів.
Крім того, відповідно до зазначеної статті банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Мова йде про ті угоди, які безпосередньо не пов'язані з основним видом діяльності банків — банківською діяльністю, або без здійснення яких банківська діяльність була б просто неможливою. Зокрема, це угоди купівлі-продажу та оренди приміщень, придбання канцелярських товарів та ін.
Таким чином, банки можуть здійснювати такі операції:
- операції, які складають зміст банківської діяльності (банківські операції) та які у сукупності можуть здійснювати лише банки;
- операції, які конкретизують та доповнюють банківські операції та які відповідно до законодавства можуть здійснювати інші юридичні особи. До цієї групи відносяться як операції, які банки здійснюють на підставі банківської ліцензії, так і операції, для здійснення яких вимагається окремий дозвіл НБУ;
- інші угоди, здійснення яких є необхідним для забезпечення здійснення банківської діяльності.
Звертаємо увагу на те, що законодавець обмежує здійснення банками певних видів діяльності з метою недопущення неможливості ефективного здійснення основного виду їх діяльності. Такі обмеження закріплені у статті 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цією статтею банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на
- Приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;
- Майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов застави;
- Майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.
Співвідношення понять “банківські операції” та “банківські угоди”, на нашу думку, полягає у тому, що будь-які банківські операції здійснюються на підставі певних угод.
Цікавим теоретичним та практичним питанням є співвідношення понять “банківські операції” та “банківські послуги”. З точки зору деяких науковців, на відміну від банківської операції, яка є сукупністю взаємопов'язаних дій банку щодо вирішення єдиного економічного завдання, спрямованих на досягнення конкретного економічного результату, банківська послуга виконує певні супутні по відношенню до банківських операцій функції, робить їх більш зручними для банку або клієнта, створює передумови для досягнення очікуваного результату з найменшими витратами та найбільшою вигодою. У літературі визначаються такі складові поняття банківської послуги:
- діяльність з надання клієнту допомоги або сприяння в отриманні прибутку;
- система, що задовольняє певні потреби;
- кваліфікована допомога або порада для повсякденного використання.
Таким чином, банківські послуги — це комплексна діяльність банку зі створення оптимальних умов для залучення тимчасово вільних ресурсів та задоволення потреб клієнта при проведенні банківських операцій, спрямована на отримання прибутку.
У той же час інші науковці, зокрема І. Б. Заверуха, ототожнюють поняття “банківські операції” та “банківські послуги”. Така позиція науковців грунтується на чинному законодавстві України, в першу чергу, на Законі України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та Законі України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно із Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” банківські послуги є різновидом фінансових послуг. Виходячи зі змісту Закону України “Про банки і банківську діяльність” (зокрема статті 56), можна зробити висновок, що законодавець у цьому законі ототожнює поняття “банківські операції” та “банківські послуги”.
Підсумовуючи вищевикладене, можемо зробити висновок, що поняття “банківські послуги” ми також можемо розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні зазначений термін є тотожним терміну “банківські операції”. У вузькому значенні під банківськими послугами розуміють саме додаткові, супутні до основних види діяльності банків, які покращують обслуговування клієнтів.

РЕЗЮМЕ

1. Банк — це юридична особа, яка на підставі ліцензії, виданої Національним банком України, має виключне право здійснювати у сукупності такі види операцій, як: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
2. Поняття “банківська діяльність” можна розглядати у широкому та у вузькому значенні. У широкому значенні під банківською діяльністю розуміються всі види операцій, які можуть здійснювати відповідно до законодавства банки, а у визначених законом випадках — інші юридичні особи. У вузькому значенні банківська діяльність включає в себе лише ті операції, які виділяють банк з числа інших фінансово-кредитних установ.
3. Банки можуть здійснювати такі операції:
- операції, які складають зміст банківської діяльності (банківські операції) та які у сукупності можуть здійснювати лише банки (операції виключної компетенції банків);
- операції, які конкретизують та доповнюють банківські операції та які відповідно до законодавства можуть здійснювати інші юридичні особи. До цієї групи відносяться як операції, які банки здійснюють на підставі банківської ліцензії, так і операції, для здійснення яких вимагається окремий дозвіл НБУ;
- інші угоди, вчинення яких є необхідним для забезпечення здійснення банківської діяльності (зокрема оренда приміщення). Законодавством встановлені певні обмеження щодо цієї групи угод з метою уникнення шкоди основній діяльності банків.
4. Співвідношення понять “банківські операції” та “банківські угоди” полягає у тому, що будь-які банківські операції здійснюються на підставі певних угод.
5. Поняття “банківські послуги” можна розглядати у широкому та
вузькому значенні. У широкому значенні зазначений термін є тотожним
терміну “банківські операції”. У вузькому значенні під банківськими
послугами розуміють саме додаткові, супутні до основних види діяль
ності банків, які покращують обслуговування клієнтів.\

Контрольні запитання

1. Дайте визначення банку як інституту фінансово-кредитної системи. 
2. Що таке банківська діяльність?
3. Які операції у сукупності можуть здійснювати лише банки?
4. Розкрийте співвідношення понять “банківські операції”, “банківські угоди” та “банківські по
слуги”.


Wed, 14 Nov 2012 10:49:13 +0000
ГЛАВА 2. Банківське право України як міжгалузевий комплексний правовий інститут

ГЛАВА 2. Банківське право України як міжгалузевий комплексний правовий інститут

§ 1. Поняття банківського права
§ 2. Банківські правовідносини: поняття, склад, види та особливості
§ 3. Джерела банківського права
§ 4. Місце нормативно-правових актів Національного банку України у регулюванні банківських відносин

§ 1. Поняття банківського права

На сьогодні словосполучення “банківське законодавство” та “банківське право” стають все більш звичними не тільки серед практиків, а й у наукових колах. У вищих навчальних закладах почали викладати спецкурс “Банківське право” або “Банківське законодавство”. У той же час, коли мова йде про визначення місця норм, які регулюють відносини, що виникають у сфері банківської діяльності, у системі права, позиції науковців розходяться.
Зокрема, деякі фахівці вважають, що банківське право є окремою комплексною галуззю права. Наприклад Г. А. Тосунян, А. Ю. Вікулін, А. М. Екмалян у підручнику з банківського права роблять висновок про те, що у банківському праві містяться норми та використовуються методи правового регулювання різних галузей права, у зв'язку з чим воно є комплексною галуззю права. Аналогічної точки зору дотримуються Є. В. Карманов та О. О. Качан. Іноземні дослідники розглядають банківське право в якості самостійної галузі права. К. Гавальда, Ж. Стуфле зазначають, що об'єктом банківського права є визначення правового становища банків, тобто організацій, які професійно, на постійній основі здійснюють банківські операції, і правове становище самих банківських операцій. Останні, по суті, є комерційними угодами. У подальшому ці автори дещо змінили свою точку зору, сформулювавши поняття кредитного права. До предмета кредитного права вони віднесли не тільки визначені вище відносини за участю банків, а й інших кредитних установ, які виконують окремі банківські операції. В іншій частині висловлене ними раніше визначення залишилося без змін. Таким чином, банківське право вони розглядають як частину кредитного права.
Інші фахівці, заперечуючи існування банківського права як галузі права, вважають, що сукупність правових норм, які регламентують відносини в сфері банківської діяльності, як комплексний правовий інститут. Зокрема, такої позиції дотримується О. П. Орлюк, І. Б. Заверуха, Л. Г. Єфимова. На думку О. П. Орлюк, банківське право являє собою сукупність різнорідних норм, що регулюють організацію кредитної системи й діяльність банків. Банківське право, з її точки зору, не є ні підгалуззю, ні основною галуззю права. Це комплексне утворення, що має свій специфічний правовий режим (однак не видовий).
На думку О. А. Костюченка, банківське право нині можна визначити як підгалузь фінансового права України, яка спрямована на мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів з метою забезпечення виконання завдань держави . Необхідно зазначити, що така точка зору була викладена ще у радянській юридичній літературі. В умовах адміністративно-командної економіки така позиція була цілком обгрунтованою, оскільки всі відносини у банківському секторі чітко регламентувалися державою, однією із сторін завжди був уповноважений державою орган, та ні про яку свободу волі сторін мова не йшла. Тобто, банківські правовідносини дійсно були різновидом фінансових. Проте на сьогоднішній день кредитна система України має тенденцію до функціонування на ринкових засадах, а отже, змінюється і характер державного регулювання зазначених відносин.
На нашу думку, банківське право в Україні на цьому етапі розвитку є комплексним правовим інститутом, а не галуззю права, виходячи з таких міркувань. У сфері банківської діяльності виникають різні види відносин. Зокрема, це відносини між Національним банком України та іншими банками, банків між собою, між банками та їхніми клієнтами. Зазначені відносини різні за своєю природою, а отже, відрізняються ступенем державного регулювання. У зв'язку з цим вони регламентуються правовими нормами, різними за своєю правовою природою. Зокрема, відносини між Національним банком України та іншими банками є одним із видів фінансово-правових відносин. Вони регулюються нормами фінансового права, для них характерні імперативний метод правового регулювання. Натомість відносини, які виникають між банками та їх клієнтами у процесі здійснення банківської діяльності, мають цивільно-правовий характер. В залежності від суб'єктного складу вони регулюються нормами або цивільного права, або господарського права.
Таким чином, банківські відносини, маючи таку спільну ознаку, як виникнення у сфері банківської діяльності, є неоднорідними за своєю правовою природою, регламентуються нормами різних галузей права шляхом поєднання диспозитивного та імперативного методів.
Визначаючи місце правових норм, які регламентують відносини в сфері банківської діяльності, в системі права України, ми виходимо з класичної позиції щодо поділу права на галузі — за предметом та методом правового регулювання. Як відомо, предметом будь-якої галузі права є певна група однорідних відносин, на регулювання яких і спрямовані відповідні правові норми. Для банківських відносин, як ми вже з'ясували, спільною є така ознака, як сфера їх виникнення — сфера банківської діяльності. Обов'язковим суб'єктом банківських відносин є банк — центральний банк або інші банки. У той же час зазначені відносини за своєю правовою природою неоднорідні. У зв'язку з цим ми можемо констатувати відсутність однорідних відносин, відмінних від відносин, які регулюються іншими галузями права, зокрема фінансового, цивільного, господарського. Допоміжним критерієм поділу права на галузі є метод правового регулювання. Як ми вже з'ясували, враховуючи неоднорідність відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, для їх регулювання застосовуються обидва методи: і метод владних приписів (імперативний метод), і диспозитивний метод. Застосування обох методів якраз і підтверджує неможливість виділення окремої галузі права — банківського права.
Отже, автор цього посібника є прихильником саме класичного поділу права на галузі, у якому заперечується наявність комплексних галузей права. У той же час при такому підході визнається можливість існування так званих комплексних правових інститутів. Необхідно також зазначити, що в юридичній науці немає єдиного підходу до класифікації видів правового інституту як структурного елемента системи права. Зокрема, Н. І. Матузов виділяє такі види правових інститутів, як галузеві та міжгалузеві (або змішані), прості та складні (або комплексні), регулятивні, охоронні та установчі (закріплюючі). Внутрішньогалузевий інститут, на його думку, складається із норм однієї галузі права, а міжгалузевий — з норм двох та більше галузей. Простий інститут, як він вважає, є невеликим та не містить у собі ніяких інших підрозділів. Складний або комплексний інститут, на думку Н. І. Матузова, є відносно великим, має у своєму складі більш дрібні самостійні утворення, які називає субінститутами. Таким чином, він ототожнює поняття “складний інститут” та “комплексний інститут” (аналогічну позицію займають деякі інші фахівці . Крім того, на його думку, необхідно ставити знак рівності між поняттями “міжгалузевий інститут” та “змішаний інститут”. В. О. Перевалов, аналізуючи систему права та систему законодавства, виділяє “галузеві та міжгалузеві (комплексні) правові інститути”, тим самим ототожнюючи поняття “міжгалузевий інститут” та “комплексний інститут”.
Д. А. Дмитрієв, І. Ф. Кузьмін, В. В. Лазарєв та інші автори, розглядаючи цей структурний елемент системи права, зазначають, що “звичайно правовий інститут — це порівняно невелика спільність норм, специфіка та автономність якої не виходять за межі однієї галузі права. В той же час окремі так звані змішані інститути можуть містити норми, характерні для різних галузей права. Наявність змішаних інститутів пояснюється тим, що однорідність відносин, що регулюються галуззю права, не є стерильною. В ній завжди (в деяких випадках більше, в деяких — менше) присутня певна кількість інших відносин, відмінних за формою, але тісно пов'язаних з іншими за своїм призначенням”.
В. В. Копєйчиков, А. М. Колодій, С. Л. Лисенков звертають увагу на те, що “іноді деякі відносини регулюються нормами різних галузей права, тому ці норми утворюють комплексний інститут права”.
На наш погляд, правильною є позиція С. С. Алексєєва, який зазначав, що “не можна ототожнювати поняття “міжгалузевий (комплексний) правовий інститут” та “змішаний інститут”, а також “складний інститут” та “комплексний інститут”. Поняття “комплексний інститут” С. С. Алексеєв розглядає в контексті “подвоєння” системи права. Крім того, він виділяє об'єднання інститутів, а також галузеві комплексні інститути та міжгалузеві комплексні інститути. Змішаний інститут, звертає він увагу, “є не збірним утворенням, не конгломератом із шматочків різних галузей, а галузевим інститутом, до якого просочилися (виявилися “підмішаними”) елементи інших галузей”. В якості прикладу він наводить змішані інститути в галузях цивільного та сімейного права. Виходячи з такої позиції, норми, які регламентують відносини у сфері банківської діяльності, складають комплексний міжгалузевий інститут.
Ще одним спірним питанням є місце норм, які регламентують діяльність небанківських фінансових установ, у системі права України. На думку І. Б. Заверухи, предмет банківського права складають суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення банківських операцій та надання банківських послуг уповноваженими юридичними особами: банками та фінансовими установами, а також — Національним банком України, як органом, наділеним Конституцією та чинним законодавством виключними функціями в сферах грошового обігу, кредитної політики, а відтак — забезпеченням функціонування і розвитку банківської системи. Із наведеного визначення випливає, що шановний науковець відносить до обов'язкового суб'єкта банківських правовідносин не лише банки, а й інші фінансові установи. Ми поділяємо позицію І. Б. Заверухи щодо неможливості обмеження кола банківських відносин відносинами за участю лише банків, і вважаємо, що суб'єктами зазначених відносин є також і інші фінансові установи при здійсненні ними банківських операцій.
Підсумовуючи вищевикладене, можна сформулювати: банківське право — це міжгалузевий комплексний правовий інститут, що об'єднує норми адміністративного, фінансового, цивільного та господарського права, які регулюють відносини між банками (небанківськими фінансовими установами) та іншими юридичними і фізичними особами в сфері банківської діяльності. На відміну від поняття “банківське право”, що, як ми з'ясували, є досить дискусійним у вітчизняній юридичній літературі, з поняттям “банківське законодавство” все набагато простіше. Навіть заперечуючи існування такої галузі права, як банківське право, не можна не погодитись з існуванням галузі банківського законодавства. Банківське законодавство ми можемо визначити як комплексну галузь законодавства, яка є сукупністю нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності.


§ 2. Банківські правовідносини: поняття, склад, види та особливості

Банківські правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснення таких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Національним банком України ліцензії або окремого дозволу.
Як ми вже з'ясували, банківські правовідносини за своєю правовою природою можуть бути адміністративними, фінансовими, цивільними або господарськими. Враховуючи неоднорідність банківських правовідносин, вони мають як певні спільні ознаки, так і відмінні ознаки.
Так, до спільних ознак банківських правовідносин можна віднести:
1) виникнення їх у сфері банківської діяльності;
2) однією стороною банківських правовідносин завжди є фінансовий посередник — центральний банк держави чи інший банк, або небанківська фінансова установа.
Щодо відмінних ознак фінансових, адміністративних, цивільних чи господарських відносин, необхідно враховувати, що для кожної групи таких правовідносин є характерними ознаки, які притаманні відповідним галузевим правовідносинам. Так, якщо це банківські відносини фінансово-правового характеру, для них характерні такі ознаки, як виникнення у сфері фінансової діяльності Національного банку України, владно-майновий характер. На відміну від зазначених відносин, банківські правовідносини цивільно-правового характеру характеризуються рівністю сторін (тобто є диспозитивними).
Як і будь-які правовідносини, банківські правовідносини складаються з таких основних елементів, як суб'єкти, об'єкт та зміст банківських правовідносин.
Необхідно зазначити, що визначення кола суб'єктів банківських правовідносин є дискусійним у юридичній науці. Зокрема, досить часто до обов'язкових суб'єктів зазначених правовідносин відносять лише банки. Наприклад, О. О. Качан в залежності від суб'єктного складу виділяє такі банківські правовідносини:
1) між банками та клієнтами;
2) між двома комерційними банками з приводу здійснення банківських операцій;
3) між Національним банком та комерційними банками;
4) між комерційними банками з приводу створення союзів, асоціацій та інших виробничих утворень — членські правовідносини;
5) між Національним банком та урядом — відносини взаємного представництва;
6) між Національним банком та органами представницької та виконавчої влади — призначення та звіт.
О. А. Костюченко вважає, що суб'єктами банківських правовідносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб'єктом є держава.
Таким чином, зазначені фахівці відносять до обов'язкових суб'єктів банківського права лише банківські установи. З нашої точки зору, найбільш обґрунтованою є позиція І. Б. Заверухи. На її думку, предмет банківського права складають суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення банківських операцій та надання банківських послуг уповноваженими юридичними особами: банками та фінансовими установами, а також — Національним банком України як органом, наділеним Конституцією та чинним законодавством виключними функціями в сферах грошового обігу, кредитної політики, а відтак — забезпечення функціонування і розвитку банківської системи.
На нашу думку, визначальне значення для відокремлення банківських правовідносин від інших правовідносин є сфера їх виникнення — сфера банківської діяльності.
Виходячи з того, які особи мають право здійснювати банківські операції, обов'язковими суб'єктами банківських правовідносин є:
Національний банк України;
- інші банки;
- фінансові установи, які на підставі дозволу НБУ мають право здійснювати певні банківські операції.
Банківські правовідносини можуть виникати як між вищезазначеними суб'єктами, так і між ними, а також юридичними та фізичними особами — клієнтами банків та небанківських фінансових установ.
Як відомо, суб'єкти будь-яких правовідносин мають правосуб'єктність. Під правосуб'єктністю у теорії права розуміється здатність суб'єктів (фізичних та юридичних осіб) бути учасниками відповідних правовідносин. Правосуб'єктність включає такі обов'язкові складові елементи, як:
- правоздатність;
- дієздатність;
- деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів своїми діями набувати суб'єктивних прав та їх реалізовувати, а також виконувати покладені на них обов'язки.
Деліктоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів нести відповідальність за вчинені правопорушення.
Момент виникнення правосуб'єктності юридичних та фізичних осіб відрізняється. Так, правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження та припиняється з моменту смерті. Фізичні особи є рівними у своїй правоздатності. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (стаття 25 Цивільного кодексу України).
Цивільне законодавство України розрізняє часткову, неповну, повну та обмежену дієздатність фізичної особи. Часткову дієздатність має особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). Згідно зі статтею 31 Цивільного кодексу України така особа має право:
1. Самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.
Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;
2. Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
При цьому малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Неповну дієздатність мають фізичні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа). Відповідно до статті 32 Цивільного кодексу України неповнолітня особа, зокрема, має право:
- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи (зокрема кредитної спілки. —Автор);
- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку);
- розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
При цьому передбачено, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
Згідно із статгею 34 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність фізичної особи настає з 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Статтею 35 Цивільного кодексу України передбачені підстави надання фізичній особі повної дієздатності до досягнення повноліття. Так, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усино-влювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклуваль-ника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Таким чином, фізична особа, якій надана повна цивільна дієздатність, зокрема в сфері банківської діяльності, має право відкривати поточні та вкладні рахунки у фінансових установах, отримувати кредити, виступати поручителем, заставодавцем тощо.
Відповідно до статті 36 Цивільного кодексу України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у складне матеріальне становище. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними (наприклад, відкривати вкладні рахунки в установах банків).
Обов'язковим суб'єктом банківських правовідносин є банк або інша фінансова установа, яка на підставі ліцензії Національного банку України здійснює банківські операції. Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк є юридичною особою. Відповідно на нього поширюються загальні норми щодо правосуб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України. Так, відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення та припиняється з моменту внесення до державного реєстру запису про її припинення. Згідно зі статтею 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи або закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Положення з приводу правосуб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України, стосуються так званої загальної правосуб'єктності.
Проте, поряд із загальною банк має також і спеціальну право-суб'єктність, під якою слід розуміти здатність юридичної особи набувати прав та обов'язків та нести відповідальність у зв'язку із здійсненням банківської діяльності. На відміну від загальної цивільної правоздатності банківська правоздатність виникає з моменту реєстрації банку Національним банком України та внесення його до реєстру банків. Банківська дієздатність виникає на підставі банківської ліцензії, виданої Національним банком України.
На думку Л. Г. Єфимової, щодо банків та інших кредитних установ має бути збережений принцип спеціальної правоздатності юридичних осіб. Його доцільно сформулювати, зазначивши, що разове вчинення угоди, яка не відповідає статутній правоздатності юридичної особи (банку, іншої кредитної установи), не є порушенням закону. Крім того, у Законі про банківську діяльність, з її точки зору, необхідно надати примірний перелік угод, які не є банківськими операціями, але подібні до них (наприклад, комерційне кредитування, оренда та ін.), а також встановити точний критерій, який дозволяє розмежувати банківські та небанківські операції.
Як ми вже з'ясували, у законодавстві України, а саме у Законі України “Про банки і банківську діяльність” розрізняються операції, здійснення яких у сукупності відноситься до виключної компетенції банків, а також інші операції, які доповнюють попередні, та які у випадках, визначених законами України, можуть здійснювати як банки, так і інші юридичні особи.
Поділяючи позицію Л. Г. Єфимової, вважаємо, що небанківські фінансові установи можуть виступати суб'єктами банківських правовідносин лише у випадку, якщо здійснення ними операцій, передбачених частиною 2 статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” є систематичним (неодноразовим) та відноситься до основного виду їхньої діяльності. Наприклад, одноразове надання юридичною особою позики іншій юридичній особі або фізичній особі не може бути підставою для визнання такого кредитора суб'єктом банківських правовідносин та, відповідно, необхідності реєстрації такої особи в якості фінансової установи.
Таким чином, суб'єктом банківських правовідносин буде виступати фінансова установа, яка на професійній, регулярній основі здійснює операції, передбачені частинами 1 та 2 статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. В якості прикладу таких суб'єктів банківських правовідносин можна навести кредитні спілки та ломбарди.
Наступним складовим елементом банківських правовідносин є об'єкт. Об'єктом будь-яких правовідносин є те, з приводу чого здійснюють свою діяльність суб'єкти. На думку О. А. Костюченка, об'єктом банківських правовідносин є кошти, цінні папери, майно, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, операцій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів). Ми вважаємо, що об'єктом банківських правовідносин є саме банківські операції незалежно від виду цих правовідносин. Зокрема, об'єктом кредитних правовідносин є відповідні кредитні операції, розрахункових — розрахункові. Навіть правовідносини, які виникають між Національним банком України та іншими банками щодо створення та ліцензування банків, також виникають з приводу здійснення відповідних банківських операцій.
Змістом банківських правовідносин є права та обов'язки суб'єктів банківських правовідносин у процесі організації та діяльності банків і небанківських фінансових установ щодо здійснення конкретних банківських операцій.
На підставі різних критеріїв можна виділити такі види банківських правовідносин:
1. За правовою природою:
- фінансово-правові;
- цивільно-правові;
- адміністративно-правові;
- господарсько-правові.
2. За методом правового регулювання:
- відносини, засновані на рівності сторін;
- владно-майнові відносини.
3. За суб'єктним складом:
3.1. За участю Національного банку України:
- правовідносини між Національним банком України та іншими банками;
- правовідносини між Національним банком та небанківськими фінансовими установами;
- правовідносини між Національним банком та іншими юридичними та фізичними особами;
3.2. За участю інших банків:
- правовідносини інших банків між собою;
- правовідносини між іншими банками та юридичними і фізичними особами — їх клієнтами.
4. За видом банківських операцій:
- кредитні;
- депозитні;
- розрахункові;
- факторингові;
- лізингові.


§ 3. Джерела банківського права

У теорії права під юридичними джерелами (формами) права розуміються вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.
До джерел банківського права України відносяться:
1. Конституція України.
2. Рішення Конституційного Суду України.
3. Міжнародні договори України.
4. Закони України:
- Загальні закони;
- Спеціальні закони;
5. Підзаконні нормативно-правові акти:
- Постанови Верховної Ради України.
- Укази Президента України.
- Декрети Кабінету Міністрів України.
- Постанови Кабінету Міністрів України.
- Постанови Правління Національного банку України.
6. Локальні нормативно-правові акти.
7. Міжнародно-правові звичаї.
Конституція — основне джерело банківського права
Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Згідно зі статтею 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України відноситься призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України, а також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України.
У статті 93 Конституції України за Національним банком України закріплене право законодавчої ініціативи.
Звертаємо увагу, на те, що Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 р. статтю 93 викладено в новій редакції. Згідно з цими змінами Національний банк України позбавлено права законодавчої ініціативи. Так, відповідно до нової редакції право законодавчої ініціативи у Верховній раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Зазначені зміни наберуть чинності з 01 січня 2006 р. З нашої точки зору, позбавлення НБУ права законодавчої ініціативи є необгрунтованим, враховуючи спеціальний статус зазначеного органу та обсяг повноважень, який за ним закріплений.
Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України.
Згідно зі статтею 100 Конституції України Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.
Інші джерела банківського права
Важливе значення у правовому регулюванні відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, займають рішення Конституційного Суду України. В якості прикладу можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Національного банку України про офіційне тлумачення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Закону України “Про статус народного депутата України” (справа про звернення народних депутатів України до Національного банку України) від 5 березня 2003 р. № 5-рп/2003. Зазначеним Рішенням Конституційний Суд України надав тлумачення відповідних норм Конституції та Закону України “Про статус народного депутата України” у контексті прав народних депутатів та комітетів Верховної Ради України звертатися із запитами до Національного банку України та його посадових осіб.
Чільне місце в системі джерел банківського права України займають міжнародні договори України. Відповідно до статті 19 - закону України “Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Прикладом міжнародних договорів України, які виступають джерелами банківського права України, зокрема, є Загальна угода про підтримку проектів від 8 грудня 1999 р. між Урядом (Кабінетом Міністрів України), Національним банком України, Експортно-імпортним банком Сполучених Штатів, ратифікована 02.11.2000 р.
Наступним джерелом банківського права України є нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони України. Існують різні види законів. Найбільш загальною їх класифікацією є поділ законів на загальні та спеціальні. До загальних законів, які є джерелами банківського права, слід віднести, зокрема, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Законі України “Про господарські товариства”, Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та ін. Спеціальними законами, які регламентують відносини, що виникають безпосередньо в сфері банківської діяльності, тобто банківські відносини, зокрема є Закон України “Про Національний банк України”, Закон України “Про банки і банківську діяльність”, Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та ін.
Чи не найбільший тягар правового регулювання банківської діяльності в Україні покладається на підзаконні нормативно-правові акти. Так, джерелами банківського права є постанови І Верховної Ради України (зокрема Постанова Верховної Ради України “Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян від] 22 грудня 1995 р. № 491/95-ВР), Укази Президента України (зокрема укази Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000 р. №891/2000, “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України” від 16 березня 1995 р. №227/95), постанови Кабінету Міністрів України (зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 853 “Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла”), нормативно-правові акти Національного банку України, спільні акти Кабінету Міністрів України та Національного банку України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. №471 “Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України”).
Важливу роль у регулюванні банківських відносин відіграють локальні акти банків та небанківських фінансових установ, які здійснюють на професійній основі відповідні банківські операції. До таких актів належать, зокрема, статути фінансових установ, положення про кредитування, положення про розрахунково-касове обслуговування, положення про депозитні (вкладні) рахунки та ін.
Автори Н. Г. Кузнєцов, М. М. Барашян, Д. Н. Дружинін, І. В. Рукавишникова у своєму навчальному посібнику з банківського права поділяють локальні акти кредитних організацій на два види. До першої групи, на їх думку, відносяться акти, які регламентують діяльність кредитних організацій. До їх кола входять, наприклад, статути, ліцензії. Статути реєструються у відповідних державних органах, а ліцензії на здійснення банківських операцій видаються Центральним банком Російської Федерації. До другої групи відносяться акти, за допомогою яких керівники кредитних організацій застосовують до своїх працівників засоби заохочення, дисциплінарні стягнення, регулюють питання оплати праці42. З нашої точки зору, така позиція не є обґрунтованою. Так, не можна відносити до локальних актів кредитних організацій ліцензії. Локальними актами є акти, які приймаються уповноваженими органами підприємств, установ, організацій відповідно до законодавства, регламентують відносини, які виникають в межах цієї юридичної особи. Ліцензія є індивідуальним правовим актом, який видається центральним банком держави відповідному банку (кредитній організації). Стосовно другої групи, виділеної шановними колегами, то, на нашу думку, вони є джерелами трудового права, а не банківського.
Окрему групу джерел банківського права складають міжнародно-правові звичаї. До них відносяться, зокрема, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публікація МТП №500), Уніфіковані правила по інкасо № 322 від 01.01.79, Уніфіковані правила по договірних гарантіях (редакція 1978 р., публікація МТП №325), Міжнародні правила по інкасо (редакція 1995 р.), Уніфіковані правила для міжбанківького рамбарсування по документарних акредитивах (публікація МТП 1995 р. №525), Форс-мажорні обставини (публікація МТГ 1985 р. №421 (Е)), Уніфіковані правила для гарантій на перш) вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458), Уніфіковані правила для проведення телетрансмісійного обміну торговими даними (публікація МТП 1992 р. № 452), Міжнародна практика резервних зобов'язань (публікація МТП 1998 р. № 590).
Цікаве джерело банківського права виділяє О. О. Качан — банківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінку ефективності правових норм і в значній мірі коригує загальні дії лові звичаї країни.


§ 4. Місце нормативно-правових актів Національного банку України у регулюванні банківських відносин

Враховуючи спеціальний характер нормативно-правових актів Національного банку України та їх значну роль у регулюванні банківських відносин, вважаємо за необхідне детальніше проаналізувати їхнє місце серед інших джерел банківського права.
Правовою підставою прийняття Національним банком України нормативно-правових актів є норми Закону України “Про Національний банк України”. Відповідно до етапі 15 вказаного За кону нормативно-правові акти Національного банку України видає Правління Національного банку. Нормативно-правовим актам НБУ присвячена спеціальна стаття цього Закону — стаття 56 яка має і відповідну назву — “Нормативно-правові акти Національного банку”. Згідно з цією статтею Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.
Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України. Державна реєстрація нормативно-правових актів запроваджена Указом Президента України “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 3 жовтня 1992 р. 493/92. Згідно з пунктом 1 цього Указу державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Порядок державної реєстрації нормативно-правових актів встановлено Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. №731. Згідно з пунктом 4 цього Положення державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:
- зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;
- мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, а також підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.
На державну реєстрацію не подаються акти:
- персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);
- дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми;
- оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);
- якими доводяться до відома підприємств, установ і організацій рішення вищестоящих органів;
- спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що не мають нових правових норм;
- нормативно-технічного характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності та ін.).
Відповідно до пункту 15 вищезазначеного Положення міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, органи господарського управління і контролю направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали і чинності, і не можуть бути застосовані. При направленні на виконання та опублікуванні нормативно-правового акта посилання на дату і номер державної реєстрації є обов'язковим.
Статтею 1 Закону України “Про Національний банк України” визначено, що нормативно-правові акти Національного банку підлягають публікації в офіційному виданні НБУ. Офіційним виданням Національного банку України є спеціальне друковане видання, визначене Національним банком як офіційне і зареєстроване в установленому порядку, в якому публікуються нормативно-правові акти Національного банку України, а також інформаційно-аналітичні, статистичні та інші матеріали, огляди стану банківської системи України, валютного і фінансового ринків тощо. Таким офіційним виданням є Вісник Національного банку України.
Згідно з пунктом 3 вищевказаного Указу Президента “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” нормативно-правові акти, які підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції України, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
Отже, при визначенні чинності нормативно-правового акта НБУ юрист обов'язково повинен з'ясувати такі питання:
1. Чи підлягає цей акт державній реєстрації у Міністерстві юстиції України відповідно до вимог законодавства.
2. У випадку, якщо державна реєстрація у Міністерстві юстиції України є обов'язковою, звернути увагу на наявність відповідного напису про дату державної реєстрації та номер, під яким зареєстровано цей акт (не переплутати з написом про реєстрацію в юридичному управлінні Національного банку України).
3 Яка дата набрання чинності нормативно-правовим актом?
Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.
Серед нормативно-правових актів НБУ виділяють нормативно-правові акти зі спеціальним статусом — регуляторні акти Національного банку України. Регуляторні нормативно-правові акти приймаються Національним банком України відповідно до Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” та Закону України “Про Національний банк України”. Згідно зі статтею 1 Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” під регуляторним нормативно-правовим актом розуміється прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання. Звертаємо увагу на те, що відповідно до статті 3 вказаного Закону його вимоги поширюються лише на ті акти НБУ, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9, 11 і 17 статті 7 Закону України “Про Національний банк України”, і мають ознаки регуляторних актів.
Необхідно враховувати, що вказаним Законом встановлено особливості підготовки, прийняття та оприлюднення правових актів НБУ, які мають ознаки регуляторних. Так, згідно зі статтею 12 регуляторні акти, прийняті Національним банком України та його посадовими особами, офіційно оприлюднюються в “Офіційному віснику” та у газеті “Урядовий кур'єр” не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.
Постановою Кабінету Міністрів України та Національним банком України від 14 квітня 2004 р. № 471 затверджено методики проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України.
Прикладами регуляторних актів НБУ є, зокрема, Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року №275, Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським фінансовим установам, затверджене постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344, Положення пРо порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України для оплати банківських металів та проведення окремих валютних операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 р. № 266.
Необхідно звернути увагу, що на практиці мають місце випадки прийняття спільних актів з питань банківської діяльності Кабінетом Міністрів України та Національним банком України. Як приклад можна навести постанову Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. №471 “Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України”. На думку В.Кротюка, нормативно-правові акти з питань, що становлять взаємний інтерес і належать до компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади та центрального банку, повинні розроблятися заінтересованим органом і погоджуватись з Національним банком України без прийняття спільного з ним нормативно-правового акта.

РЕЗЮМЕ

1. Банківське право — це комплексний міжгалузевий правовий інститут, який включає правові норми, що регулюють відносини, які виникають у процесі здійснення банківської діяльності.
2. Банківське законодавство — це комплексна галузь законодавства, яка включає сукупність нормативно-правових актів, що регламентують відносини, які виникають у процесі здійснення банківської діяльності.
3. Предметом банківського права є банківські правовідносини — врегульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснення таких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ фошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Національним банком України ліцензії або окремого дозволу.
4. До спільних ознак банківських правовідносин можна віднести:
- Виникнення їх у сфері банківської діяльності;
- Однією стороною банківських правовідносин завжди є фінансовий посередник — центральний банк держави чи інший банк або небанківська фінансова установа.
Обов'язковими суб'єктами банківських правовідносин є:
- Національний банк України;
- інші банки;
- небанківські фінансові установи, які на підставі дозволу НБУ мають право здійснювати певні банківські операції.
5. Для банківського права є характерним комплексний метод правового регулювання, який поєднує в собі імперативний метод (метод владних приписів) та диспозитивний метод (метод рівності сторін).
6. До джерел банківського права України відносяться:
1) Конституція України;
2) рішення Конституційного Суду України;
3) міжнародні договори України;
4) закони України:
- загальні закони;
- спеціальні закони.
5) підзаконні нормативно-правові акти:
- постанови Верховної Ради України;
- укази Президента України;
- декрети Кабінету Міністрів України;
- постанови Кабінету Міністрів України;
постанови Правління Національного банку України.
7. Локальні акти банків та небанківських фінансових установ.
8. Міжнародно-правові звичаї.

Контрольні запитання

1. Які суспільні відносини складають предмет банківського права?
2. У чому полягають особливості методу банківського права?
3. Сформулюйте визначення банківського права.
4. Яке місце норм, які регламентують банківську діяльність, в системі права України?
5. Дайте визначення поняття “банківські правовідносини”.
6. Які види банківських правовідносин ви можете визначити? На підставі яких критеріїв?
7. Які норми Конституції України стосуються банківської діяльності в Україні?
8. Наведіть класифікацію джерел банківського права.
9. Яке місце в системі джерел банківського права займають нормативно-правові акти Націо
нального банку України?


Wed, 14 Nov 2012 10:52:33 +0000
ГЛАВА 3. Банківська система України

ГЛАВА 3. Банківська система України

§ 1. Теоретичні основи банківської системи
§ 2. Історичні аспекти банківської системи України
§ 3. Поняття та склад банківської системи України
§ 4. Поняття та види банківських об'єднань

§ 1. Теоретичні основи банківської системи

Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповідної держави згідно з її законодавством у сфері залучення грошових коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ведення рахунків клієнтів.
Прийнято розрізняти одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. У межах такої системи всі кредитні установи, у тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговувані клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління. Яскравим прикладом банківської системи цього типу була банківська система Радянського Союзу.
Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах — по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості між центральним банком як керівним, керуючим та низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі — відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям “банк банків” та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання й контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків з іншого. Дворівнева банківська система притаманна країнам з розвинутою ринковою економікою.
Аналізуючи організацію банківських систем західних держав з розвинутою економікою, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями; 2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями; 3) банківські системи з багатьма банками, пов'язаними участю.
Необхідно зазначити, що в науці існує дискусія щодо співвідношення понять “банківська система” та “фінансово-кредитна система”. Деякі автори включають до банківської системи також і інші фінансово-кредитні установи (кредитні спілки, інвестиційні фонди, довірчі товариства, ломбарди та ін.). Проте, на нашу думку, більш обгрунтованою є позиція тих фахівців, які вважають, що зазначені системи не є синонімами. Фінансово-кредитна система та банківська система співвідносяться як загальне та часткове, тобто остання є частиною першої.


§ 2. Історичні аспекти банківської системи України

Банківська система України у дореволюційний період
В Україні банківська діяльність розпочалася в середині XVIII ст., її розвиток відбувався водночас із становленням банківської системи Росії. Торгівля велася за готівку, а промисловість розвивалась переважно за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту суттєво запізнювалося порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд та землевласники, а роль кредиторів відігравали одноособові підприємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно піднімати відсоток за кредит. Крім того, уподовж 1769—1774 рр. Росія випустила в обіг паперові гроші — асигнації на суму 20 млрд руб. Усе це сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.
У 1754 р. були засновані перші дворянські банки в Петербурзі та Москві. На кошти громадськості та пожертвування приватних осіб створювалися міські банки. У 1781 р. в Ніжині, Харкові з'явились перші банківські контори.
Наприкінці XVIII ст. у Києві було створено Громадську комісію, котра на правах банку приймала вклади та здійснювала кредитування. З 1810 р. в Україні почали з'являтися банки, засновані органами місцевого самоврядування або меценатами. Перші приватні кредитні установи виникають тут у 30-х рр. XIX ст. їх засновники — відомі купці та промисловці: поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Симиренки. Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик. Ці установи мали невеликі за розміром капітали, тоді як розвиток капіталістичних відносин потребував значних коштів для господарювання по-новому. Відтак прогресивні господарі започатковують у своїх маєтках власні кредитні заклади. Втім, поширення вони набули лише після прийняття у лютому 1862 р. “Положення про міські громадські банки”. Створювалися такі банки з дозволу Міністерства фінансів при міських думах. Надаючи кредити міським і земським управам, а також місцевим купцям, ці банки зробили вагомий внесок у розвиток економіки.
24 травня 1839 р. указом імператора Миколи І у Києві засновується місцева контора комерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і комерційними операціями. У цьому ж році Державний банк Російської імперії заснував свої контори у Києві, Харкові та Одесі, а також відділення у Полтаві. У 1862 р. керуючим Київською конторою став Микола Бунге, який згодом брав безпосередню участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і товариства взаємного кредиту, котре очолив 1868 р..
У 1862 р. було видано перший нормативно-правовий акт, який законодавчо врегулював діяльність банківських установ. Згідно з цим документом банк мав право:
- приймати вклади під відсотки;
- надавати позики під заставу цінних паперів;
- видавати депозитні квитанції на певні суми;
- здійснювати операції з обліку векселів та цінних паперів.
Засідання правління банку відбувалося один раз на тиждень у складі керуючого, його заступників, шести директорів, трьох депутатів від ради державних кредитних установ. Управління всіма справами, операціям та контроль за їх виконанням покладалися на правління банку.
У 60—70-х рр. XIX ст. в Україні створюється низка великих комерційних банків (Дворянський, Селянський) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення. З'явилися акціонерні товариства, які здійснювали ломбардні операції.
18 червня 1868 р. затверджено статут Київського приватного комерційного банку. Його засновниками були 50 осіб, у тому числі князі Р. Сангушко, М. Трубецькой, графиня М. Потоцька, О. Терещенко та інші. Банк здійснював широкий спектр операцій, у тому числі:
- облік торгових векселів;
- надання позик терміном до 9 місяців;
- отримання платежів за векселями та іншими терміновими документами;
- проведення платежів у Росії та за кордоном, де банк мав власні контори;
- купівля та продаж різноманітних державних і приватних процентних паперів;
- відкриття підписки на державні та громадські позики, акції, облігації;
- приймання сум (не менших 100 рублів) на нетермінові вклади, на певні терміни і на поточні рахунки;
- надання позик під соло-векселі.
З 1866 р. в усіх губерніях європейської частини Росії (Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Полтаві й Катеринославі) було створено товариства взаємного поземельного кредиту . Тоді ж засновуються земельні банки. 28 червня 1872 р. в Києві було створено Земельний банк, засновниками якого були землевласники М. Кочубей, П. Селюцький, О. Кудашев, Я. Тарновський, М. Виноградський. Керівництво банку складалося з голови правління, до складу якого сходило чотири особи, котрих обирали терміном на три роки. Метою заснування банку було надання позик під заставу нерухомої власності у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. Майно, вартість якого за оцінкою банку була меншою 500 рублів, у заставу не приймалося.
1882 р. з метою надання кредитів селянам для купівлі землі створено державний Селянський поземельний банк. Основним його завданням було формування класу дрібних землевласників. З 1883 р. відкриваються відділення банку у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській та інших губерніях. Управляла відділенням рада у складі керуючого та п'яти членів, які призначалися міністром фінансів.
Селянський поземельний банк виконував такі функції:
- прийом і розгляд заяв щодо надання кредитів для придбання землі;
- аналіз документів, на підставі яких здійснювалося кредитування;
- надання кредитів відповідно до одержаних дозволів;
- господарське управління земельними масивами, що належали банку;
- підготовка земельних масивів до реалізації;
- контроль за надходженням коштів, одержуваних за наданими кредитами;
- забезпечення погашення простроченої заборгованості
- виконання доручень ради банку щодо укладення угод.
Період 80—90-х рр. XIX ст. характеризується певною стабілізацією банківської системи, прийняттям ряду законодавчих актів, спрямованих на її зміцнення, що сприяло формуванню у населення довіри до банків та інших кредитних установ. Так, 5 квітня 1883 р. міністром фінансів Миколою Бунге був введений у дію Закон “Про зміни та доповнення існуючих правил відносно відкриття нових акціонерних комерційних банків”, а з 1884 р. набув чинності закон щодо функціонування, порядку створення та ліквідації банківських установ. На підставі цього закону було визначено структуру банківської системи, яку складали:
- державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянський, селянський);
- приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки, кредитні спілки);
- громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві ломбарди).
На початку XX ст. Київ займав помітне місце у кредитно-банківській системі Російської імперії. Тут налічувалося 10 філій великих загальноімперських банків, 10 банківських контор і 5 власне київських банків. Напередодні Першої світової війни київські банки провадили 30 % головних операцій від здійснюваних усіма банками тогочасної України.Таким чином, стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечували умови розвитку банківської системи Росії в цілому та в Україні зокрема. Як справедливо зазначає Зоряна Комаринська, майже всі банки, які діяли на Правобережжі у цей період, були філіями російських фінансових установ і, властиво, перебували у прямій залежності від розвитку законодавчої бази, створюваної імперською владою — міністерством фінансів та іншими інституціями.
Розвиток банківської системи у радянський період
Правове становище банків протягом всієї історії розвитку кредитної системи у радянський період неодноразово змінювалося. Період 1917—1921 рр. характеризується поступовою ліквідацією банків, функції яких щодо здійснення безготівкових розрахунків було передано центральному бюджетно-розрахунковому управлінню. З переходом до непу, у зв'язку з пожвавленням товарно-грошових відносин, почала відчуватися потреба в організації кредитної системи, яка б відповідала потребам ділового обігу. В результаті з'явилася така кредитна система, де Держбанку СРСР відводилася роль органу нагляду та контролю за діяльністю усіх кредитних установ. Інші банки діяли на підставі різних форм власності. Вони були у чистому вигляді комерційними підприємствами, які здійснювали банківські операції. їхні відносини з клієнтурою регулювалися цивільним правом. Після заснування у Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні створюються контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).
Особливо суттєві зміни у правовому становищі банків відбулися в результаті кредитної реформи 1930—1932 рр., яка мала на меті перетворити банки в органи “контролю рублем” за виконанням підприємствами державних планових завдань. Банки, засновані на недержавній формі власності, було ліквідовано або перетворено. Виникла система державних банків, яка включала Держбанк СРСР та спецбанки. Всі вони були одночасно органами державного управління та господарськими організаціями — юридичними особами, які займалися господарською діяльністю. Якщо до кредитної реформи Держбанк СРСР дійсно відігравав роль головного банку держави, то після реформи ця роль почала поступово зменшуватися. У квітні 1959 р. банки довгострокових вкладень були ліквідовані, а їхні функції передані Промбанку СРСР, перейменованому у Загальносоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк СРСР). З 1961 року він став безпосередньо підпорядковуватися Раді Міністрів СРСР, а не Міністерству фінансів (НКФ) СРСР, як це було раніше. З цього моменту правове положення Держбанку СРСР та Будбанку СРСР стало практично однаковим. Розмежування зазначених банків могло здійснюватися виключно з урахуванням їхньої спеціалізації. Початок нової банківської реформи було закладено постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. № 821, коли на базі трьох державних банків (Держбанку СРСР, Зовнішторг-банку СРСР та Будбанку СРСР) було створено 6 банків: Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Зовнішекономбанк СРСР, Агро-промбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР. Усі державні банки підпорядковувались безпосередньо Раді Міністрів СРСР. Правове положення зазначених спецбанків не відрізнялося від правового положення банків до цієї реформи: вони були одночасно органами державного управління та юридичними особами, які займалися господарською діяльністю.
Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 містить формулювання, яке підкреслює той факт, що банки були органами управління: “... республіканські банки користуються правами міністерств союзних республік”. В межах адміністративно-контрольних повноважень банки здійснювали велику кількість перевірок, у тому числі контроль за використанням фонду оплати праці та фінансуванням капітальних вкладень. Як юридичні особи, що займаються господарською діяльністю, спецбанки здійснювали різні банківські операції. Спочатку вся клієнтура була імперативно розподілена між цими банками, а потім відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 травня 1989 р. №280 було проголошено право клієнта на вибір банку для свого кредитно-розрахункового обслуговування. З початком другого етапу банківської реформи правове положення комерційних банків, включаючи державні спецбанки, поступово починає набувати рис, притаманних банкам країн з ринковою економікою.
Становлення банківської системи незалежної України
Становлення банківської системи України розпочалося з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР “Про економічну самостійність Української РСР”. Так, у статті 6 Закону України “Про економічну самостійність Української РСР” закріплено: “Українська РСР на своїй території самостійно організує банківську справу і грошовий обіг. Банківська система республіки складається з Національного банку України, Зовнішньоекономічного банку, республіканських акціонерно-комерційних банків, інших кредитних установ різних форм власності. Кожний вид банківських установ є економічно самостійним і керується у своїй діяльності чинним законодавством. Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою Української РСР, підзвітний Верховній Раді Української РСР і проводить в республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи у цілому, організує міжбанківські розрахунки, виконує функції резервного банку. Кредитними ресурсами республіки є власні кошти банків, залишки коштів на банківських рахунках підприємств, установ, організацій, розташованих на території республіки, і громадян, кошти в міжбанківських розрахунках, грошові заощадження населення, інші грошові ресурси. За умов запровадження власної грошової одиниці Національний банк України для її валютного забезпечення та повної зовнішньої конвертованості нагромаджує валютні запаси. В Українській РСР створюється ринок акцій, облігацій та інших цінних паперів. Порядок створення і діяльності на території республіки акціонерних банків та інших кредитних установ, у тому числі з участю іноземного капіталу, визначається законодавством Української РСР.”
Після прийняття зазначених історичних документів Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 р. було прийнято Закон УРСР “Про банки і банківську діяльність”, на підставі якого почалося формування банківської системи незалежної України. Законом закріплювалася класична дворівнева банківська система, яка складалася з Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.
Законом передбачалося, що Національний банк є центральним банком республіки, її емісійним центром, він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в ціломуг визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому також належало монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради Української РСР.
Згідно із Законом комерційні банки різних видів і форм власності створювалися на акціонерних або пайових засадах. У Законі також було закріплено один із основних принципів банківської діяльності — право клієнта на вибір банку.
Згідно із зазначеним Законом Національний банк мав право видавати нормативно-правові акти з питань, що входили до його повноважень, обов'язкові для всіх банків. Національний банк у перші ж роки незалежної України активно скористався зазначеними повноваженнями. Влітку 1991 р., виконуючи свої функції, Національний банк видав цілу низку інструкцій, які запроваджували його верховенство над комерційними банками. Вже в серпні того ж року було встановлено мінімальний розмір статутних фондів для комерційних банків, висунуто вимогу всім банкам, зареєстрованим колишнім Держбанком СРСР, перереєструватися у в Національному банку України.
Постановою Правління Національного банку від 26 червня 1992 р. було затверджено Порядок надання ліцензій Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями. Фактично валютний ринок було започатковано в серпні 1992 р. після створення Валютної біржі Національного банку, яку згодом, у липні 1993 р. було реформовано у Українську міжбанківську валютну біржу. 19 лютого 1993 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Декрет “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”. Вказаний документ закріпив основи формування та функціонування валютного ринку України. У листопаді в безготівковий обіг було запроваджено український карбованець і Україна офіційно вийшла з групи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, країною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ. З січня 1994 р. Національним банком відповідно до покладених на нього функцій організатора міжбанківських розрахунків запроваджена національна платіжна система з використанням прогресивних електронних технологій у банківській справі, до якої залучена вся банківська система України. Впровадження її в дію відіграло важливу роль у розвитку банківської системи України. Вона спричинила фундаментальні зрушення у банківській технології, піднесла на новий якісний рівень стандарт обробки інформації у банківській сфері. Завдяки цій системі стала неможливою несанкціонована емісія (виникнення дебетових залишків на кореспондентських рахунках). Впровадження системи електронних платежів (СЕП) дало змогу відмовитись від використання паперових платіжних документів, що поклало край використанню фальшивих авізо, а також значно підвищити швидкість, якість на надійність виконання платежів у державі. За допомогою програмно-технічних засобів забезпечено надійну захищеність платежів від зовнішнього втручання.
Таким чином, у перші роки незалежності України було закладено основи банківської системи. Проте, як справедливо відмічає В. Л. Кротюк, на цьому етапі спостерігається також те, що відсутність правонаступництва в розрахунково-кредитних відносинах нова створених банків, організація їх діяльності на зовсім іншій основі, нерозвинене банківське законодавство мали й негативні наслідки, які накопичувались, і вже в середині 1993-го — на початку 1994 рр. почали проявлятися негативні тенденції. Більшість комерційних банків були не в змозі якісно виконувати свої функції: не було кадрового забезпечення, процес створення банків супроводжувався високими темпами інфляції. До вад цих банків можна віднести й невиправдано міцну прив'язку банківського капіталу до промислового. Це виявлялось у тому, що 4/5 їх статутних фондів формувались за рахунок держпідприємств, а це обумовлювало незалежність банків від їх засновників, втрату зацікавленості в роботі з незалежними клієнтами. Крім того, Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” від 31 грудня 1992 р. 24-92 установлено, що державні підприємства не можуть бути засновниками будь-яких суб'єктів підприємницької діяльності. Правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, визначено органи, уповноважені управляти державним майном. Це потягло за собою зміни у складі засновників банків.
Враховуючи вищевикладені проблеми у банківському секторі, у наступні роки, а саме у період 1994—1995 рр., Національним банком України проводилося жорстке регулювання банківської діяльності. Зокрема, у цей період були прийняті такі нормативно-правові акти, як: Положення про економічні нормативи діяльності комерційних банків, затверджене постановою Правління НБУ від 30 червня 1995 р. № 167, Положення Національного банку України “Про кредитування”, затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, Порядок ведення касових операцій у народному господарстві України, затверджений постановою Правління НБУ від 2 лютого 1995 р. № 21, та ін. Крім того, були внесені зміни і до законодавчих актів у сфері банківської діяльності. У той же час багато питань залишалися невирішеними і потребували вищого рівня нормативно-правового регулювання — шляхом прийняття спеціальних законів.
Суттєві зміни у банківському секторі відбулися з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України, яка закріпила основи банківської системи України. Так, Конституцією визначено основні елементи правового статусу НБУ, а також його керівного органу — Ради Національного банку. Згідно з Конституцією основи грошово-кредитної системи визначаються виключно законами. Через декілька років після прийняття Конституції України були прийняті Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV, нова редакція Закону України “Про банки і банківську діяльність”. 23 січня 2003 р. було прийнято новий Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. У зв'язку з прийняттям зазначених актів Національний банк України також прийняв зміни до своїх нормативно-правових актів та розробив нові акти, спрямовані на реалізацію змін у законодавстві України. У той же час сучасне банківське законодавство України не є досконалим, на що звертається увага у багатьох програмних документах вищих органів державної влади України. У процесі удосконалення банківського законодавства необхідно враховувати, що банківська система нерозривно пов'язана з економічною системою держави в цілому. У зв'язку з цим в умовах побудови в Україні економіки, заснованої на ринкових засадах, банківському сектору відведена надзвичайно важлива роль (зокрема, кредитування галузей народного господарства та населення). Крім того, враховуючи постійний розвиток науково-технічного прогресу, виникають нові банківські технології, які вимагають адекватного регулювання. В якості прикладу можна навести такий інструмент, як банківські платіжні картки, використання електронного цифрового підпису та багато ін. Таким чином, питання правового регулювання банківської системи ніколи не втратять своєї актуальності.


§ 3. Поняття та склад банківської системи України

Відповідно до статті 4 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і діють на території України відповідно до положень Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
Таким чином, банківська система України є дворівневою. Як ми вже з'ясували, така система передбачає наявність центрального банку держави та комерційних банків.
Звертаємо увагу на те, що законодавець для позначення другого рівня банківської системи України використав дуже загальний термін — “інші банки”. Тобто, на другому рівні знаходяться всі банки, крім Національного банку України. І в цьому контексті виникає цікаве запитання: чи є термін “інші банки” синонімом терміну “комерційні банки”? На жаль, чітка класифікація інших банків у Законі України “Про банки і банківську діяльність” відсутня. У статті 4 Закону, яка якраз і має на меті визначити склад банківської системи України, міститься класифікація банків лише за одним критерієм — за їх спеціалізацією. Так, зазначено, що банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Визначення напрямів діяльності та спеціалізації є правом банку. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо понад 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Проте у Законі “Про банки і банківську діяльність” містяться положення, які дають нам підстави зробити висновок про наявність у банківській системі України також і інших видів банків, правовий статус яких має певні особливості. Зокрема, у статті 1 вказаного Закону ми маємо визначення терміна “банк з іноземним капіталом”, стаття 7 Закону присвячена особливостям державних банків, у статті 8 визначено правовий статус кооперативних банків. Крім того, в окремих статтях вказаного Закону вживається термін “комерційний банк” (ст. 10, 31, 47, 56). Однак визначення терміна “комерційний банк” у Законі відсутнє. На практиці це нерідко призводить до проблем у застосуванні норм Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Зокрема, у статті 57 Закону вклади фізичних осіб комерційних банків гарантуються в порядку, передбаченому законодавством України. Виняток з цього положення згідно з частиною другою цієї статті зроблено лише для Державного ощадного банку, вклади фізичних осіб якого гарантуються державою. Відповідно до статті 47 комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. У зв'язку з цим з'ясування питання, які банки відносяться до комерційних, має дуже важливе значення.
На нашу думку, термін “комерційні банки” є синонімом терміна “інші банки”, виходячи з таких аргументів. По-перше, враховуючи, що банківське законодавство є зовнішньою формою виразу економічного змісту тих чи інших банківських відносин, звернемося до позицій економістів з цього приводу. Зокрема, О. Амбарцумов та Ф. Стерліков вважають, що комерційні банки — це “великі кредитні установи, які здійснюють універсальні банківські операції для підприємств всіх галузей головним чином за рахунок грошових капіталів та заощаджень, залучених у вигляді вкладів; здійснюють розрахункові та платіжні операції, надають позики та гарантії, здійснюють емісію цінних паперів та ін. Комерційні банки за формою власності поділяються на приватні (індивідуальні та акціонерні) та державні”. У наведеному визначенні зазначені фахівці звертають увагу на особливості банку як різновиду комерційної організації. Вважаємо за необхідне навести запропоноване ними визначення комерційної організації, оскільки саме в ньому відображена ознака, яка відрізняє комерційні організації від некомерційних. Так, під кредитною організацією вказані фахівці розуміють “організації, основною метою діяльності яких є отримання прибутку. До комерційних організацій відносяться господарські товариства; орендні, колективні, державні та інші підприємства, засновані на праві повного господарського відання переданим їм майном засновників, господарські об'єднання вказаних юридичних осіб”. Таким чином, основною метою комерційної організації є отримання прибутку.
Звертаємо увагу, що зазначений економічний зміст комерційної організації закріплений у Господарському кодексі України. Так, за зазначеним кодексом розрізняється господарська комерційна та господарська некомерційна діяльність. Відповідно до статті 42 глави 4 “Господарська комерційна діяльність (підприємництво)” цього кодексу підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно зі статтею 45 Кодексу підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. Зокрема, комерційним підприємством може бути державне підприємство (стаття 74 Господарського кодексу України).
Звертаємо увагу, на те що у Законі УРСР “Про банки і банківську діяльність” в редакції від 20 березня 1991 р. було чітко закріплено, що банківська система є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.
Враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що банківська система України складається з двох рівнів: Національного банку України та комерційних банків. Комерційні банки бувають різних видів.
Зокрема, Законом України “Про банки і банківську діяльність” передбачено створення державних банків. Відповідно до статті 7 Закону державний банк — це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Законом передбачений особливий порядок створення та управління державним банком.
Наступним різновидом комерційних банків є кооперативні банки. Кооперативні банки створюються у порядку, передбаченому Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки у частині, що не суперечить цьому закону. За принципом територіальності кооперативні банки поділяються на центральний та місцеві.
Крім того, відповідно до статті 70 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування мають право створювати комунальні банки.
Таким чином, в залежності від критерію можна виділити такі види комерційних банків:
1. За спеціалізацією:
- універсальні;
- спеціалізовані.
2. За формою власності:
- державні;
- приватні;
- комунальні;
- змішані.
3. За організаційно-правовою формою:
- банки, створені у формі товариства з обмеженою відповідальністю;
- банки, створені у формі акціонерного товариства;
- кооперативні банки.
4. В залежності від участі іноземного капіталу:
- банки без участі іноземного капіталу;
- банки з частковою участю іноземного капіталу;
- банки з 100-відсотковою участю іноземного капіталу.
Крім того, за Законом України “Про банки і банківську діяльність” в банківській системі України окремо виділяються системоутворюючі банки. Відповідно до статті 1 вказаного Закону системоутворюючий банк — це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. Зокрема, О. П. Орлюк у своїй монографії в якості прикладу системоутворюючих банків приводить такі вітчизняні банки, як “Аваль”, “Приватбанк”, “Промінвестбанк”, “Ощадбанк”, “Укрексімбанк”, “Укрсоцбанк”, “УкрСіббанк”.
Зокрема, ЗАТ “Промислово-інвестиційний банк” за 2000 р. мав найбільший капітал — 725 млн грн, що складало третину всього банківського капіталу країни. Цей банк обслуговує ряд великих промислових підприємств, фінансує декілька державних програм, у тому числі серійне виробництво пасажирського літака АН-140. Він має власну політичну силу — Партію економічного розвитку і “діловий клуб” — Лігу великих банків. За міжнародними рейтингами ПІБ — єдиний український банк, який займає високе місце серед провідних банків Європи і 2000 банків світу.
Звертаємо увагу, що згідно з чинним банківським законодавством іноземні банки не можуть відкривати філії на території України. Проте це суперечить міжнародним угодам, ратифікованим Україною. Зокрема, Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (ратифікована законом № 237/94-ВР від 10.11.94 р.) передбачено, що України згідно із своїм законодавством та правилами надає дочірнім компаніям і філіям компаній Співтовариства, заснованим на її території, режим стосовно їх діяльності, що є не менш сприятливий, ніж той, що надається відповідно її власним компаніям або філіям або компаніям чи філіям будь-якої третьої країни, залежно від того, який з них є кращий”. У зв'язку з цим Національним банком України у порядку законодавчої ініціативи було підготовлено та внесено на розгляд Верховної Ради України 04.04.2005 р. проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про банки і банківську діяльність” (реєстраційний № 7274), яким передбачається доповнення вказаного Закону положеннями щодо створення та діяльності на території України філій іноземних банків. Зокрема, під банком пропонується розуміти не лише банк-юридичну особу, але й філію іноземного банку. Проектом передбачено, що положення цього Закону, що застосовуються до банків, застосовуються до філій іноземних банків з особливостями, встановленими цим Законом. Законопроектом встановлено виключний перелік умов, за яких іноземний банк має право на відкриття в Україні своєї філії. Передбачено, що для здійснення філією іноземного банку банківської діяльності на території України Національний банк України проводить акредитацію філії іноземного банку в Україні шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, видачі банківської ліцензії та надання письмового дозволу на здійснення операцій. Вказаний законопроект було прийнято у першому читанні 06.07.2005 року. 17.11.2005 р. законопроект розглядався у другому читанні та був відхилений ВРУ.


§ 4. Поняття та види банківських об'єднань

Типи, порядок створення та правовий статус банківських об'єднань визначені у Законі України «Про банки і банківську діяльність».
Відповідно до статті 9 цього Закону банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів:
• банківська корпорація;
• банківська холдингова група;
• фінансова холдингова група.
Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» визначено мінімальний перелік функцій, які передаються банками-учасниками корпорації. Зокрема, централізації на рівні корпорації підлягають:
• виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами;
• операції на ринках грошей та капіталів;
• встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах);
• моніторинг кредитних ризиків;
• розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності;
• формування зовнішньої звітності;
• внутрішній аудит.
Зазначений перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків — членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання вказаних функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована не тільки у статуті банківської корпорації, а й у статутах банків—членів такої корпорації.
Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, можуть входити до інших банківських об'єднань (за винятком професійних асоціацій, створених не на комерційних засадах) виключно за згодою корпорації. Банки—члени банківської корпорації повинні в усіх своїх документах, угодах тощо вказувати свою належність до корпорації.
Банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.
Банківська холдингова група складається з материнського банку та дочірніх банків. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50% акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.
Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.
Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків—членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.
Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Фінансова холдингова група — це банківське об'єднання, яке складається переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.
Материнській компанії має належати більше понад 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього закону. Материнська компанія при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства та нормативно-правових актів Національного банку має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Материнська компанія відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Крім банківських об'єднань банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки).

РЕЗЮМЕ

1. Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповідної держави згідно з її законодавством у сфері залучення грошових коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ведення рахунків клієнтів.


Wed, 14 Nov 2012 10:55:54 +0000
ГЛАВА 4. Правовий статус Національного банку України

ГЛАВА 4. Правовий статус Національного банку України

§ 1. Правовий статус НБУ як центрального банку країни. Подвійна правова природа НБУ
§ 2. Функції НБУ за чинним законодавством
§ 3. Керівні органи НБУ
§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного банку України

§ 1. Правовий статус НБУ як центрального банку країни. Подвійна правова природа НБУ

Центральні банки створені та функціонують у багатьох країнах. Вони відрізняються за назвами, порядком утворення, обсягом повноважень. Проте, незважаючи на певні об'єктивні відмінності, центральним банкам притаманні спільні риси. Центральний банк характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління в сфері банківської діяльності, а з іншого, — банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків.
Правовий статус центральних банків характеризується такими основними чинниками:
- рівнем нормативно-правового закріплення;
- ступенем самостійності (незалежності) в системі органів державної влади;
- характером взаємовідносин з іншими банками та фінансово-кредитними установами.
Центральні банки — це юридичні особи, що мають особливий статус, відмітна ознака якого — відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від державного банку, майно якого повністю контролюється державою.
Дослідження свідчать, що за своїм правовим статусом центральний банк має бути незалежною і впливовою установою, яка здійснює грошово-кредитне регулювання на основі закріплених за ним законом повноважень та забезпечує надійність і стабільне функціонування кредитно-банківської системи. Однак у реальних умовах незалежність багатьох центральних банків виявляється обмеженою, зокрема у результаті конфліктів, що виникають через протиріччя між задекларованими урядом завданнями економічної політики і необхідністю підтримки стабільності національної грошової одиниці.
Правовий статус Національного банку України визначений, в першу чергу, Конституцією України та Законом України “Про Національний банк України”.
Згідно зі статтею 99 Конституції України Національний банк України є центральним банком України, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. У цьому визначенні закріплена подвійна правова природа Національного банку України: з однієї сторони, він є центральним банком, тобто, банківською установою, яка має право здійснювати певні банківські операції у порядку, визначеному банківським законодавством, а з іншої сторони — особливим органом державного управління.
Звертаємо увагу на те, що Національний банк України є органом зі спеціальним статусом. Це означає, що він не відноситься до жодної гілки влади. Така особливість правового статусу НБУ зумовлена, в першу чергу, його основною функцією — забезпеченням стабільності гривні. Для виконання цієї функції Національний банк повинен бути наділений певною самостійністю та незалежністю від інших органів державної влади.


§ 2. Функції НБУ за чинним законодавством

Функції, які здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяють на регулюючі, контрольні й обслуговуючі. До регулюючих функцій відносять:
- управління сукупним грошовим обігом;
- регулювання грошово-кредитної сфери;
- регулювання попиту та пропозиції на кредит.
Контрольні функції включають:
• здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;
• проведення валютного контролю.
Обслуговуючі функції полягають:
- в організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків;
- у кредитуванні банківських установ і уряду;
- у виконанні центральним банком ролі фінансового агента уряду.
Функції Національного банку закріплені у Конституції України та Законі України “Про Національний банк України”. Виходячи із норм зазначених законодавчих актів, функції Національного банку можна поділити на такі дві групи:
1. Основна функція НБУ.
2. Інші (допоміжні) функції НБУ.
Як ми вже з'ясували, основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні. Для здійснення основної функції Національний банк здійснює, зокрема, такі функції:
- відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
- виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
- встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
- організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
- визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
- визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
- здійснює банківське регулювання та нагляд;
- веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
- складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
- здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій;
- забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;
- представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, деспівробітництво здійснюється на рівні центральних банків.


§ 3. Керівні органи НБУ

Відповідно до статті 8 Закону України “Про Національний банк України” керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.
Склад, порядок формування та повноваження Ради Національного банку України
Слід зазначити, що органи, аналогічні за своїми повноваженнями Раді Національного банку, існують у багатьох інших державах. Зокрема, у Німеччині існує відповідна їй за функціями Рада центральних банків, в Японії — Комітет визначення монетарної політики, в Австрії — Рада директорів, у США — Рада керуючих. Є подібні органи в центральних банках інших країн. Відрізняються вони між собою складом та порядком формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх є принципи функціонування, згідно з якими зазначені утворення визначають лише основні, глобальні питання діяльності центральних банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність.
До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.
Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і при цьому має досвід постійної роботи в органах законодавчої влади, або на керівних посадах центральної виконавчої влади, або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.
Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів Ради Національного банку.
Рада Національного банку має, зокрема, такі повноваження:
- Відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за їх виконанням.
- Здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї.
- Затверджує Регламент Ради Національного банку України.
- Затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку України і подає Верховній Раді України й Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік.
- Приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку.
- Визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс Національного банку, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації щорічний баланс Національного банку.
- Затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошторису Національного банку та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік.
- Затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях.
- Вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики стосовно: методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетарного й регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та валютного регулювання; розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених законом до компетенції Ради Національного банку.
- Вносить рекомендації Кабінету Міністрів України стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України.
- 3 метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосувати відкладальне вето що до рішень Правління Національного банку з питань: диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності; лімітів позабалансових зобов'язань; формування резервів, покриття фінансових ризиків; порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України; мінімального розміру золотовалютних резервів; з інших питань, віднесених до її компетенції.
- Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.
- Рада Національного банку дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку.
У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з Законом, Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Порядку реалізації Радою Національного банку України права відкладального вето присвячена окрема стаття Закону України “Про Національний банк України — стаття 13. Згідно з цією статтею рішення Ради Національного банку України щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4—8, 11 статті 9 цього Закону, є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку. Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національного банку зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь. У разі, коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішень Правління, таке рішення набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі, коли рішення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето. Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону. Членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту.
Склад, порядок формування та повноваження Правління Національного банку України
Правління Національного банку очолює Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку. Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою.
Правління Національного банку:
1) приймає рішення:
- щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;
- про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;
- про зміну процентних ставок Національного банку;
- про диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;
- щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного банку;
- щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Державного бюджету;
- щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;
- про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;
- про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;
- про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;
- про встановлення економічних нормативів для банків;
- про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків;
- про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність”;
- про створення та ліквідацію підприємств, установ Національного банку;
- про участь у міжнародних фінансових організаціях;
- про купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;
- щодо встановлення плати за надані відповідно до закону послуги (здійснені операції);
- подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік й інші документи і рішення відповідно до статті 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність”; на вимогу Ради Національного банку надає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;
- визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;
- затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці;
- установлює порядок надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках, передбачених законом;
- видає нормативно-правові акти Національного банку;
- затверджує Регламент Правління Національного банку;
- виконує інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.
Таким чином, Правління, на відміну від Ради Національного банку, яка визначає основні засади грошово-кредитної політики України, безпосередньо забезпечує реалізацію зазначеного напрямку фінансової політики держави.
Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.
Голова Національного банку звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках:
- закінчення строку повноважень;
- набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;
- у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України;
- смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
- припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;
- за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.
Голова Національного банку України має такі повноваження:
1. Керує діяльністю Національного банку.
2. Діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади, з банками, фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами і організаціями.
3. Головує на засіданнях Правління Національного банку.
4. Підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, що укладаються Національним банком.
5. Розподіляє обов'язки між заступниками Голови Національного банку.
6. Видає розпорядчі акти, обов'язкові до виконання усіма службовцями Національного банку, його підприємствами, установами;
7. Приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Національного банку відповідно до цього Закону
8. Одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.
Слід звернути увагу на те, що в юридичній науці існує полеміка щодо відповідальності Голови Національного банку України. Зокрема, на думку одних фахівців, Голова Національного банку повинен нести виключно політичну відповідальність, оскільки порядок прийняття керівними органами НБУ рішень свідчить про те, що Національний банк є колегіальним органом . Інші фахівці вважають, що Голова Національного банку, поряд з політичною, повинен нести також і юридичну відповідальність за наслідки проведення грошово-кредитної політики в державі. На нашу думку, більш переконливою є перша позиція. Так, з нашої точки зору, В. Л. Кротюк робить цілком обґрунтований висновок про те, що “одноосібна відповідальність можлива лише у разі, коли керівник (в даному випадку Голова Національного банку України) мав би виключне право прийняття рішень від імені органу, тобто юридично був би “органом”, а Рада Національного банку та його Правління мали б виконувати лише дорадчі функції”.


§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного банку України

Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.
До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.
Національний банк в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення.
Для інкасації та охорони цінностей і об'єктів Національний банк має відомчу охорону, озброєну бойовою вогнепальною зброєю.
Важливими структурними елементами структури Національного банку України є його філії. Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку. Таке положення затверджене постановою Правління Національного банку України від 22.12.2000 р. №495 та має назву “Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України”. Згідно з цим Положенням до філій НБУ належать такі територіальні управління:
- Головне територіальне управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим;
- Головне управління Національного банку України по м. Києву і Київській області;
- територіальні управління Національного банку України в областях.
Таким чином, в основі створення філій НБУ лежить принцип адміністративно-територіального поділу.
Створення, реорганізація та ліквідація територіальних управлінь здійснюються за рішенням Правління Національного банку.
Філії НБУ не мають окремого балансу. Баланс територіальних управлінь є складовою консолідованого балансу Національного банку.
Основними завданнями територіальних управлінь є:
- Проведення грошово-кредитної політики, що спрямована на підтримування внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України, зміцнення банківської системи та ефективне управління грошово-кредитним ринком.
- Забезпечення надійної схоронності цінностей та дотримання належних умов їх зберігання.
- Здійснення контролю за розвитком валютного ринку й роботою банків на ринку цінних паперів.
- Аналіз грошово-кредитних відносин на відповідній території та їх прогнозування.
- Здійснення валютного контролю за дотриманням уповноваженими банками вимог чинного валютного законодавства.
- Організація розрахунків у порядку, установленому Національним банком.
- Забезпечення контролю за дотриманням банками чинного законодавства України, економічних нормативів і нормативно-правових актів Національного банку.
- Проведення емісійно-касової роботи, спрямованої на безперебійне і своєчасне забезпечення банків готівкою та здійснення касового обслуговування органів Державного казначейства України.
- Забезпечення належного рівня надійності внутрішнього банківського контролю, що відповідає характеру і масштабам бухгалтерських операцій.
- Підготовка та подання Національному банку фінансової і статистичної звітності за результатами своєї діяльності.
- Здійснення контролю за поданням банками фінансової та статистичної звітності Національному банку й аналіз економічних показників за результатами їх діяльності.
- Розгляд запитів банків, суб'єктів підприємницької діяльності, фізичних осіб і правоохоронних органів з питань грошово-кредитної та валютної політики, грошового обігу, банківського нагляду, валютного контролю та ліцензування, бухгалтерського обліку, відкриття рахунків і організації розрахунків та звітності, з інших питань банківської діяльності та надання на них відповідей.
- Здійснення всіх видів перевірок банків і банківських установ (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності).
- Упровадження засобів автоматизації та сучасних комп'ютерних технологій за усіма напрямами банківської діяльності.
- Забезпечення, у межах функціональних обов'язків, виконання вимог законодавства, спрямованого на боротьбу зі злочинністю, корупцією, легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом (у тому числі статей 12 та 18 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”), та взаємодії з правоохоронними органами.
З метою реалізації вказаних завдань у Положенні закріплені функції та права територіальних управлінь в залежності від сфери банківської діяльності.
Для порівняння розглянемо, які функції покладаються на філії центральних банків у інших державах. В Італії в кожній провінції завданнями філій Банку Італії є: 1) рефінансування місцевих банків та всіх банків, які мають операційні структури на місцях; 2) нагляд за місцевими банками (тобто, банками, що мають головні контори в провінції); 3) вивчення та аналіз економічних та фінансових тенденцій на місцевому рівні, надання спеціальних звітів в Департамент досліджень в Римі або надання консультаційних послуг місцевому відділу нагляду; 4) діяльність в якості місцевого відділення Казначейства, прийняття грошових надходжень та здійснення виплат від імені держави. Ці операції проводяться через рахунок Казначейства, що знаходиться в Центральній Конторі в Римі; 5) емісія банкнот та їх вилучення; 6) проведення операцій з надання місцевих клірингових послуг; 7) функціонування в якості представництва італійського Офісу іноземних валют.
До компетенції Центрального Банку землі в Німеччині відносяться: 1) угоди із землею та із землями, а також з публічними адміністраціями землі або земель; 2) угоди з кредитними інститутами його регіону, якщо вони не підпадають під компетенцію Ради директорів.
До функцій філій Банку Франції входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, зокрема за операціями з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу та експертизи; збір та аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, зокрема, за допомогою кон'юнктурних обстежень в різних галузях економіки.
Таким чином, незважаючи на певні відмінності, які існують у повноваженнях філій центральних банків різних держав, спільним для них є реалізація завдань відповідного центрального банку на регіональному рівні.

РЕЗЮМЕ

1. Національний банк України є центральним банком України, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні.
2. Національний банк України характеризується подвійною правовою природою: з однієї сторони, він є центральним банком, тобто, банківською установою, яка має право здійснювати певні банківські операції у порядку, визначеному банківським законодавством, а з іншої — особливим органом державного управління. Національний банк є органом зі спеціальним статусом і не відноситься до жодної з гілок влади.
3. Функції Національного банку можна поділити на такі дві групи:
- Основна функція НБУ (забезпечення стабільності національної грошової одиниці України);
- Інші (допоміжні) функції НБУ, спрямовані на забезпечення реалізації основної функції НБУ.
4. Керівними органами НБУ є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. 
5. Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів Ради Національного банку.
6. Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу терміном на п'ять років.
7. Правління Національного банку очолює Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку.

Контрольні запитання

1. У чому полягає подвійна правова природа Національного банку України?
2. Які основні функції Національного банку України?
3. Які ви знаєте керівні органи Національного банку України?
4. У чому полягає принципова відмінність у повноваженнях Ради Національного банку України
та Правління Національного банку України?
5. Яке місце займає Національний банк України в системі органів влади України?


Wed, 14 Nov 2012 10:57:57 +0000
ГЛАВА 5. Правовий статус комерційних банків

ГЛАВА 5. Правовий статус комерційних банків

§ 1. Особливості правового статусу комерційних банків в Україні
§ 2. Організаційно-функціональна структура банку та особливості банківського менеджменту

§ 1. Особливості правового статусу комерційних банків в Україні

Відповідно до статті 6 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону.
Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.


§ 2. Організаційно-функціональна структура банку та особливості банківського менеджменту

Поняття організаційно-функціональної структури банку
Ефективність діяльності банку, як і будь-якої іншої комерційної структури, залежить від його внутрішньої організації, взаємозв'язків між структурними підрозділами та, безумовно, ефективного менеджменту як на вищому рівні, так і на рівні відповідних підрозділів.
У загальній організаційній структурі банку виділяють два типи відділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції. Лінійні відділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийняттям вкладів, наданням кредитів, купівлею цінних паперів тощо. Термін “лінійний” відображає характер зв'язків цих відділів з вищими ешелонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює безперервне “коло команд” або “лінію команд” за вертикаллю, пов'язуючи один рівень з іншим. В свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, надають їм допомогу для підвищення ефективності їх діяльності. Прикладом можуть слугувати відділи планування, кадрів, юридичний, статистики тощо.
Безумовно, організаційно-функціональна структура кожного банку має певні особливості в залежності від його організаційно-правової форми, спеціалізації тощо. Поряд з цим необхідно враховувати, що банківське законодавство України містить певні вимоги щодо організаційно-функціональної структури комерційного банку. В першу чергу, це вимоги до банківського менеджменту. Зупинимося на них детальніше.
Вимоги до банківського менеджменту
Органами управління комерційного банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.
Вищий орган управління банку — загальні збори учасників.
До їх компетенції належить прийняття рішень щодо:
1) визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання;
2) внесення змін та доповнень до статуту банку;
3) зміни розміру статутного капіталу банку;
4) призначення та звільнення голів та членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;
5) затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;
6) розподілу прибутку;
7) припинення діяльності банку.
Зазначені повноваження віднесено до виключної компетенції загальних зборів учасників. Статутом банку загальні збори можуть бути наділені також іншими повноваженнями. Повноваження, які не відносяться до виключної компетенції загальних зборів, можуть бути делеговані спостережній раді банку.
Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників. Члени спостережної ради банку не можуть входити до складу правління (ради директорів) банку, ревізійної комісії банку.
Спостережна рада банку здійснює такі функції:
1) призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;
2) контролює діяльність правління (ради директорів) банку;
3) визначає зовнішнього аудитора;
4) встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
5) приймає рішення щодо покриття збитків;
6) приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;
7) затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку;
8) готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників;
9) здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.
Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджується загальними зборами учасників банку.
Виконавчим органом банку є правління (рада директорів) банку. Правління (рада директорів) здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку. У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам учасників та спостережній раді банку. Правління (рада директорів) банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами учасників чи спостережною радою банку. Голова правління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.
Ревізійна комісія здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю банку.
Ревізійна комісія:
1) контролює дотримання банком законодавства України і нормативно-правових актів Національного банку України;
2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;
3) вносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.
Ревізійна комісія обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку. Членами ревізійної комісії не можуть бути особи, які є працівниками банку. Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів. Ревізійна комісія має право залучати до ревізій та перевірок зовнішніх та внутрішніх експертів і аудиторів. Ревізійна комісія доповідає про результати ревізій та перевірок загальним зборам учасників чи спостережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори учасників не мають права затверджувати фінансовий звіт банку. Члени ревізійної комісії можуть брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях спостережної ради та правління (ради директорів) банку. Засідання ревізійної комісії проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на рік. Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймається більшістю голосів членів ревізійної комісії. Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників (акціонерів) банку.
Законом України “Про банки і банківську діяльність” встановлені вимоги до керівників банку. Керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів банку.
Керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам:
1) наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не за стосовується до членів спостережної ради банку);
2) стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку);
3) бездоганна ділова репутація.
Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер заступають на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід керівної роботи у банках.
При виконанні своїх обов'язків відповідно до вимог цього Закону керівники банку зобов'язані діяти на користь банку та клієнтів і зобов'язані ставити інтереси банку вище власних.
Зокрема, керівники банку зобов'язані:
1) ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових обов'язків;
2) приймати рішення в межах наданих повноважень;
3) не використовувати службове становище у власних інтересах.
У Законі України “Про банки і банківську діяльність” містяться спеціальні положення щодо менеджменту державних та кооперативних банків. Відповідно до статті 7 Закону органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.
Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку та інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи, що відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку — п'ять років. Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів наглядової ради державного банку. Членом наглядової ради державного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, або науковий ступінь у галузі економіки, фінансів та/або права і при цьому має досвід роботи в органах законодавчої влади чи на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі чи досвід наукової, практичної роботи у галузі економіки, фінансів, права. Члені наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди. Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. Внутрішні питання організації діяльності наглядової ради державного банку та питання діловодства визначаються положенням про наглядову раду, що приймається на її засіданні. Наглядова рада не має права втручатися в оперативну діяльність державного банку.
Повноваження виконавчого органу державного банку визначаються його статутом, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з Національним банком України відповідно до вимог Закону.
Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку.
Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.
Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:
1) кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;
2) комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів і надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;
3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.
Банки самостійно вирішують і створюють органи управління фінансовими ризиками з метою забезпечення сприятливих фінансових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів.
Банки також створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.
Служба внутрішнього аудиту виконує такі функції:
1) наглядає за поточною діяльністю банку;
2) контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку;
3) перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;
4) аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;
5) надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок;
6) інші функції, пов'язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.
Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвердженого спостережною радою.
Ця служба має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Служба внутрішнього аудиту уповноважена вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недоліків у роботі.
Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту погоджується з Національним банком України.
Служба внутрішнього аудиту не несе відповідальності і не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит.
Служба внутрішнього аудиту несе відповідальність за обсяги та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо питань, віднесених до її компетенції, визначених Законом.
Працівники служби внутрішнього аудиту при призначенні на посаду дають письмове зобов'язання про нерозголошення інформації щодо діяльності банку та збереження банківської таємниці відповідно до вимог законодавства.
Крім того, банківське законодавство містить додаткові вимоги щодо організаційно-функціональної структури банку в залежності від здійснюваних ним банківських операцій. Наприклад, якщо комерційний банк бажає отримати спеціальний дозвіл Національного банку України на здійснення тих чи інших додаткових банківських операцій, він повинен мати відповідні структурні підрозділи, які будуть їх здійснювати.
Поряд з обов'язковими структурними підрозділами, наявність яких у банку вимагається чинним банківським законодавством, за рішенням уповноважених органів управління банку можуть створюватися також і інші структурні підрозділи, діяльність яких сприятиме покращанню рівня банківських послуг. Зокрема, це можуть бути відділи зі зв'язків з різними сегментами громадськості тощо.
Правовий статус філій та представництв банків
Згідно з чинним банківським законодавством банки можуть створювати такі відокремлені структурні підрозділи, як філії та представництва.
Філія банку — це відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку. Операції філії банку відображаються на окремому балансі. Філія може самостійно брати участь у системі міжбанківських електронних розрахунків та мати окремий кореспондентський рахунок або працювати за консолідованим кореспондентським рахунком банку. Філії банку діють від імені банку на підставі положення про філію. Вони мають право здійснювати банківські та інші операції, передбачені положенням про філію на підставі дозволу, наданого банком, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмового дозволу, за винятком операцій, для проведення та обліку яких у філії немає належних умов (у тому числі відповідне програмне забезпечення і приміщення, спеціальне банківське обладнання, комп'ютерна техніка, комунікаційні засоби, спеціалісти відповідної кваліфікації тощо) або щодо яких філії не мають права здійснювати згідно з вимогами чинного законодавства України. Філії банків не мають права відкривати рахунки банкам та в банках, у тому числі укладати кореспондентські відносини. Керівник філії діє на підставі довіреності, виданої банком.
На відміну від філій представництва банків не мають права здійснювати банківську діяльність. Представництва діють на підставі окремого положення від імені та за рахунок банку. Банк відкриває представництвам поточні рахунки відповідно до законодавства України. Представництва банків, як правило, займаються маркетинговими дослідженнями та створенням умов для просування банківських послуг на відповідних територіях.
Крім того, з метою поліпшення обслуговування клієнтів та виконання функцій, визначених банком, банк може відкривати такі структурні одиниці, як відділення та обмінні пункти.
В залежності від розміру регулятивного капіталу банку відділення можуть відкриватися як на території тієї ж територіальної громади, де зареєстрований банк (або його філія), так і на території інших територіальних громад.
Відділення може бути підпорядковане банку або його філії. На відміну від філії відділення не мають окремого балансу. В залежності від підпорядкованості відділення операції, які ним здійснюються, відображаються або на балансі банку, або на балансі філії.
Відділення банків виконують функції та операції, передбачені положенням про відділення та на підставі дозволу, наданого компетентним органом банку на право проведення окремих операцій, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмового дозволу (у тому числі в межах отриманого філією, якій підпорядковується відділення, дозволу банку, погодженого Національним банком), за винятком операцій, для проведення та обліку яких у відділення немає належних умов (у тому числі відповідного програмного забезпечення і приміщення, спеціального обладнання, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, спеціалістів відповідної кваліфікації тощо) або відділення не мають права здійснювати їх згідно з вимогами законодавства України.

РЕЗЮМЕ

1. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить Закону.
2. Комерційний банк є юридичною особою, отже, на нього поширюються положення чинного цивільного законодавства щодо правового статусу юридичних осіб.


Wed, 14 Nov 2012 11:05:13 +0000
ГЛАВА 6. Правові засади банківського регулювання та банківського нагляду

Wed, 14 Nov 2012 11:44:54 +0000
ГЛАВА 7. Правове регулювання банківської таємниці


ГЛАВА 8. Правові засади фінансового моніторингу

Просмотров: 1876
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Налоговое право. Учебник
Налоговое право. Учебник
Цитата
"Природа налога должна обеспечивать оптимальную модель, отклонения от которой могут разрешаться только после проведения подробных обсуждений с тем, чтобы налоговое законодательство не представляло мешанину зачастую краткосрочных политических интересов".

Б. Терра



О чем книга
Охватывает абсолютно все тонкости и нюансы российского налогообложения, не обходя стороной историю и западный опыт.

Почему книга достойна прочтения
  • Самый полный, самый достойный и самый современный учебник по налоговому праву в России.
  • Регулирующие функции налога - гарант социального спокойствия? Примеры из прошлого и анализ настоящего.
  • Серьезные положения о праве разбавлены цитатами великих, фотографиями и схемами, способствующими восприятию информации.
  • Бесценные списки рекомендованной литературы по теме.
  • Презумпция добросовестности в сфере налоговых отношений - работает ли она?

    Для кого эта книга
    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических и экономических вузов, факультетов, слушателей системы повышения квалификации, а также для юристов, бухгалтеров, экономистов и руководителей всех уровней.

    Кто авторы
    Специалисты в области налогообложения и юриспруденции: С.Пепеляев, С.Жестков, М.Ивлиева, А.Косов, С.Котляренко, Е.Кудряшова, В.Фокин, А.Сотов, Р.Ахметшин, Е.Овчарова, И.Хаменушко, В.Полякова, А.Никонов.

    Ключевые понятия
    Налогообложение; финансы; педагогика; экономика.

    Особенности оформления книги
    Твердый переплет....

  • Цена:
    1379 руб

     Уголовное право. Особенная часть. Шпаргалка
    Уголовное право. Особенная часть. Шпаргалка
    Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать. Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

    Цена:
    50 руб

     Основные проблемы частного права
    Основные проблемы частного права
    Сборник научных статей известных специалистов в области гражданского права из России и рада других стран СНГ посвящен выдающемуся отечественному цивилисту профессору А.Л.Маковскому. В нем представлены работы по актуальным теоретическим и практическим проблемам российского гражданского (частного) права, а также гражданского права стран СНГ и международного частного права: предмету гражданского права, гражданско-правовой ответственности, договорному и вещному праву, интеллектуальным правам, коллизионному праву, международному коммерческому арбитражу и др.

    Для преподавателей, аспирантов и студентов юридических вузов, практикующих юристов и работников правоприменительных органов, а также для всех тех, кто интересуется проблемами современного гражданского (частного) права....

    Цена:
    269 руб

    Н. М. Жариков, В. П. Котов, Г. В. Морозов, Д. Ф. Хритинин Судебная психиатрия
    Судебная психиатрия
    В учебнике рассмотрены основные аспекты судебной психиатрии; формы психических расстройств, причины их возникновения, диагностика и лечение. Вопросы, касающиеся правового положения лиц с психическими расстройствами, а также проведения судебно-психиатрической экспертизы, проанализированы с учетом законодательных актов, регламентирующих практику оказания психиатрической помощи.

    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических и медицинских вузов и факультетов, а также для юристов, работников правоохранительных органов и врачей-психиатров....

    Цена:
    1259 руб

    Д. В. Чермянинов Таможенное право. Учебник
    Таможенное право. Учебник
    В учебнике на основе современного законодательства подробно раскрываются базовые понятия и важнейшие категории таможенно­го права. С учетом новейшего законодательства и нормативных актов в области таможенного дела, вступивших в силу в связи с началом су­ществования и развития Таможенного союза, рассмотрены источники таможенного права, выделены особенности таможенных правоотноше­ний, проведена детальная классификация и изучены административ­но-правовые статусы их участников. Авторское видение проблем таможенного права аргументируется анализом нормативных правовых актов, иллюстрируется примерами из истории, опирается на заключения известных исследователей в об­ласти истории, экономики, права.
    Учебник соответствует Федеральному государственному образо­вательному стандарту высшего профессионального образования тре­тьего поколения.

    Для студентов высших и средних специальных учебных заведений, аспирантов, преподавателей, практических работников, а также всех интересующихся вопросами организации и планирования внешнеэконо­мической деятельности и перемещением через таможенную границу товаров для личного пользования (туристов, путешественников, пере­езжающих на постоянное место жительства и др.)....

    Цена:
    629 руб

    Н. Ю. Круглова Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
    Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
    В учебнике рассматривается современный правовой механизм управления производственно-хозяйственной деятельностью предприятий различных организационно-правовых форм. Особое внимание уделяется регулированию правоотношений, возникающих в процессе создания, реорганизации и ликвидации юридических лиц, в процессах внутренней организационно-экономической деятельности фирм. В книге рассмотрены и другие важные правоотношения, возникающие в процессе производственно-хозяйственной деятельности между субъектами хозяйствования, что позволит студентам наиболее полно освоить сущность правовых институтов и норм предпринимательской деятельности и более эффективно использовать в своей практической работе механизмы хозяйственных правоотношений....

    Цена:
    990 руб

    Банковское право. Учебник
    Банковское право. Учебник
    В третьем, переработанном и дополненном, издании учебника (1-е и 2-е изд. - ЮНИТИ-ДАНА, 1999, 2000) рассматриваются основные положения банковского права, содержание правового обеспечения банковской деятельности, вопросы правового регулирования валютных отношений, кредитных операций, лизинга, вексельного обращения.

    Особое внимание уделяется проблемам правового статуса кредитных организаций и всей банковской системы в целом. Рассматривается правовое регулирование договоров займа, залога и заклада как разновидности залога и ипотеки.

    Приводятся нормативные материалы по проведению кредитных (валютных) операций в России, положения договорно-правового управления коммерческого банка и его отделов, виды договоров, предусмотренные ГК РФ. Большой интерес вызовут главы о проблемах борьбы с фальшивомонетничеством и введении новой валюты - евро.

    Для студентов, аспирантов и преподавателей юридических и экономических вузов и факультетов, а также работников банковской сферы....

    Цена:
    101 руб

    Ю. Ф. Беспалов, П. А. Якушев Гражданское право в схемах. Учебное пособие
    Гражданское право в схемах. Учебное пособие
    В данном учебном пособии, которое является третьим, переработанным и дополненным изданием, в наглядной, схематичной форме излагается курс Обшей и Особенной частей гражданского права. В первом томе рассматривается также подотрасль "Наследственное право". Во втором томе анализируются отдельные виды гражданско-правовых договоров и обязательств.
    При разработке схем использовались Гражданский кодекс РФ, федеральные законы, подзаконные акты, судебно-арбитражная практика и т. д.
    Издание подготовлено по состоянию законодательства на март 2014 г.

    Пособие предназначено для студентов юридических вузов и факультетов, преподавателей, научных работников, предпринимателей, руководителей и специалистов организаций всех форм собственности, работников государственных структур, судей, депутатов и всех, кто интересуется данной тематикой....

    Цена:
    286 руб

     Общая теория права и государства. Учебник
    Общая теория права и государства. Учебник
    Учебник написан с учетом современных научных позиций и требований подготовки специалистов юридического профиля высшей квалификации. Он охватывает как традиционные, так и новые проблемы теории права и государства. К числу новых можно отнести темы, посвященные основным понятиям о праве и государстве, соотношению права и государства, относительной самостоятельности государства и права, роли права и государства в обеспечении социального мира и согласия, социальной безопасности, экономического развития и т.д. Настоящее издание переработано с учетом высказанных читателями пожеланий, существенно дополнено новейшим учебным материалом и новыми темами. Особое внимание уделено теориям правового, социального, полицейского и имперского государства. Учебник отличается оригинальной подачей материала.

    Для студентов юридических факультетов университетов, правовых академий и других юридических учебных заведений....

    Цена:
    1169 руб

     Гражданское право
    Гражданское право
    В настоящем издании кратко излагается курс гражданского права. Основное внимание уделено основам гражданского права, его идеям, юридическим конструкциям. Краткий курс построен на базе Гражданского кодекса РФ и раскрывает закрепленные в нем институты, основные нормативные положения. Для студентов и преподавателей юридических и неюридических вузов....

    Цена:
    709 руб



    2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
    Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
    Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
      Яндекс.Метрика Яндекс цитирования