СМИ Законы РФ
Юр.книга М.В. Шульга Земельне право Украiни

Fri, 03 Jun 2011 21:43:28 +0000
Титулка

М. В. Шульга, Г. В. Анісімова, Н. О. Багай, А. П. Гетьман

 

 

Земельне право України

 

За ред. М. В. Шульги.

К.: Юрінком Інтер, 2004.

368 с.

 

У підручнику на основі чинного земельного законодавс­тва викладено найбільш принципові положення, які стосу­ються земельної реформи, питань права власності на землю, права користування землею в ринкових умовах.

Поданий матеріал адаптовано до нових навчальних прог­рам вищих юридичних навчальних закладів.

Для студентів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів, аспі­рантів та викладачів-правознавчих, аграрних та землевпо­рядних спеціальностей вузів, а також широкого кола читачів, які цікавляться земельно-правовими проблемами.


Fri, 03 Jun 2011 21:55:20 +0000
ЗМІСТ


Вступ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

 

Глава 1  Предмет, принципи і система земельного права

§ 1.    Предмет земельного права та його особливості

§ 2.    Методи регулювання земельних відносин

§ 3.    Принципи земельного права

§ 4.    Система земельного права

§ 5.    Співвідношення земельного права із суміжними галузями права та його місце у правовій системі України

§ 6.    Розвиток науки земельного права

§ 7.    Правове забезпечення земельної реформи

 

Глава 2  Земельні правовідносини

§ 1.    Поняття та види земельних правовідносин

§ 2.    Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин

§ 3.    Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин

 

Глава З  Джерела земельного права

§ 1.    Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

§ 2.    Конституція України — системоутворююче джерело земельного права

§ 3.    Закони як джерела земельного права

§ 4.    Підзаконні акти як джерела земельного права

§ 5.    Міжнародно-правові акти як джерела земельного права

 

Глава 4  Право власності на землю

§ 1.    Загальна характеристика права власності на землю

§ 2.    Форми права власності на землю

§ 3.    Суб'єкти та об'єкти права власності на землю

§ 4.    Підстави та порядок виникнення права власності на землю

§ 5.    Права та обов'язки власників земельних ділянок

§ 6.    Підстави та порядок припинення права власності на землю

 

Глава 5  Правове регулювання приватизації земель

§ 1.    Поняття, основні риси та юридична природа приватизації земель

§ 2.    Суб'єкти, об'єкти та форми приватизації земель

§ 3.    Особливості приватизації земель сільськогосподарського призначення та інших категорій земель

§ 4.    Юридичні гарантії здійснення приватизації земель

 

Глава 6  Право постійного користування землею

§ 1. Загальна характеристика права землекористування

§ 2.    Суб'єкти і об'єкти права землекористування

§ 3.    Виникнення права землекористування

§ 4.    Права та обов'язки землекористувачів

§ 5.    Припинення права землекористування

 

Глава 7  Право оренди землі

§ 1.    Поняття та юридичні ознаки оренди землі

§ 2.    Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення

§ 3.    Договір оренди земельної ділянки

 

Глава 8  Обмеження прав на землю

§ 1.    Поняття та класифікація обмежень прав на землю

§ 2.    Обмеження прав на землю, які випливають із права добросусідства

§ 3.    Земельні сервітути як форма обмеження прав на землю

 

Глава 9  Гарантії прав на землю

§ 1.    Поняття гарантій прав на землю

§ 2.    Способи захисту прав на землю

§ 3.    Відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам

§4.    Вирішення земельних спорів

 

Глава 10  Механізм реалізації прав на землю

§ 1.    Поняття механізму реалізації прав на землю

§ 2.    Земельно-процесуальне забезпечення набуття прав на землю

§ 3.    Юридично-процесуальне забезпечення реалізації прав на землю

§ 4.    Земельно-процесуальні засади припинення прав на землю

 

Глава 11  Правове регулювання плати за землю

§ 1.    Загальна характеристика та правові форми плати за землю

§ 2.    Суб'єкти та об'єкти плати за землю

§ 3.    Особливості обчислення плати за землі різного цільового призначення

§ 4.    Пільги щодо плати за землю

 

Глава 12  Правове регулювання управління у галузі використання та охорони земель

§ 1.    Поняття, зміст та суб'єкти управління у галузі використання та охорони земель

§ 2.    Система і функції управління у галузі використання та охорони земель

§ 3.    Система і повноваження органів управління у галузі використання та охорони земель

§ 4.    Встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень

§ 5.    Планування використання земель

§ 6.    Землеустрій

§ 7.    Контроль за використанням та охороною земель

§ 8.    Моніторинг земель

§ 9.    Державний земельний кадастр

§ 10. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель

 

Глава 13  Правове регулювання ринкового обігу земельних ділянок

§ 1.    Юридична природа ринкового обігу земельних ділянок

§ 2.    Інституційно-функціональне забезпечення ринкового обігу прав на земельні ділянки

§ 3.    Правочини із земельними ділянками

§ 4.    Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах

§ 5.    Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

§ 6.    Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

 

Глава 14  Правова охорона земель

§ 1.    Поняття і зміст правової охорони земель

§ 2.    Суб'єкти та об'єкти правової охорони земель

§ 3.    Нормування і стандартизація у галузі охорони земель

§ 4.    Рекультивація земель

§ 5.    Консервація земель

§ 6.    Особливості правової охорони грунтів

 

Глава 15  Відповідальність за порушення земельного законодавства

§ 1.    Загальна характеристика відповідальності за порушення земельного законодавства

§ 2.    Земельне правопорушення як підстава юридичної відповідальності

§ 3.    Види юридичної відповідальності за земельні правопорушення


 

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

 

Глава 16  Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення

§ 1.    Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

§ 2.    Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

§ 3.    Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

§ 4.    Фермерське землекористування

§ 5.    Землекористування сільськогосподарських кооперативів

§ 6.    Інші суб'єкти сільськогосподарського землевикористання

§ 7.    Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва

 

Глава 17  Правове регулювання використання земель у межах населених пунктів

§ 1.    Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів

§ 2.    Поняття і склад земель житлової та громадської забудови

§ 3.    Порядок використання земель у межах населених пунктів для забудови та інших потреб

§ 4.    Використання земель громадянами у межах населених пунктів

§ 5.    Особливості права власності на землю та права землекористування у межах населених пунктів

 

Глава 18  Правове регулювання використання земель, що особливо охороняються: природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення

§ 1.    Поняття, склад та використання земель природно-заповідного призначення

§ 2.    Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

§ 3.    Землі оздоровчого призначення та їх використання

§ 4.    Визначення, склад та використання земель рекреаційного призначення

§ 5.    Склад та використання земель історико-культурного призначення

 

Глава 19  Правове регулювання використання земель лісового фонду

§ 1.    Поняття, склад та загальна характеристика земель лісового фонду

§ 2.    Правові форми використання земель лісового фонду

 

Глава 20  Правове регулювання використання земель водного фонду

§ 1.    Загальна характеристика земель водного фонду

§ 2.    Правові форми використання земель водного фонду

§ 3.    Обмеження права користування землями водного фонду

 

Глава 21  Правове регулювання використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

§ 1.    Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

§ 2.    Склад і використання земель промисловості

§ 3.    Склад і використання земель транспорту

§ 4.    Склад і використання земель зв'язку та енергетики

§ 5.    Склад і використання земель оборони та іншого призначення


Fri, 03 Jun 2011 22:03:31 +0000
Вступ

 

Важливою і невід'ємною частиною еколого-правової осві­ти студентів вищих юридичних навчальних закладів є вив­чення земельного права України.

Особливого значення набуває оволодіння знаннями у га­лузі земельного права в сучасний період — час прискорення реформування земельних правовідносин, становлення, роз­витку і зміцнення державності в Україні, прийняття та вве­дення в дію нового Земельного кодексу України.

Підвищений інтерес до вивчення земельного права Украї­ни як важливої складової еколого-правової освіти зумовле­ний низкою обставин. Передусім введенням у дію нового Зе­мельного кодексу України і значним оновленням та істотним збільшенням кількості законодавчих і підзаконних актів про землю, які потребують об'єктивного осмислення їх ролі та місця є національній системі права і регулюванні суспільних земельних відносин з врахуванням положень нового Цивіль­ного кодексу України, який набере чинності 1 січня 2004 р.

По-друге, це пов'язано з практичною необхідністю ефек­тивно застосовувати земельно-правові норми для реального забезпечення суб'єктивних земельних прав у процесі реалі­зації сучасної земельної реформи.

По-третє, доцільністю творчого і всебічного осмислення і обґрунтування низки нових концептуальних підходів до регла­ментації земельних правовідносин, проведення їх наукової кла­сифікації за галузевими, інституційними та іншими ознаками.

При підготовці підручника його автори виходили з того, Що окремі принципові моменти правового регулювання зе­мельних відносин вже висвітлено у навчальній літературі з екологічного, аграрного та цивільного права. Разом з тим, зважаючи на традиції земельного права, які раніше сформу­валися, та виходячи з положень теорії земельного права, уза­гальнення наукових ідей і концепцій щодо розвитку земель­ного законодавства, аналізу сучасної системи нормативно-правових актів України у підручнику зроблено спробу ство-

рити необхідну основу для об'єктивного сприйняття студент­ською молоддю земельно-правових явищ та специфіки відоб­раження їх у правовому полі. (Посилання на нормативно-правові акти України подано станом на 01.01.2004 р.)

Введення та викладання як самостійного навчального курсу «Земельне право» у ряді вищих юридичних навчальних закладів країни, зміни концептуальних підходів до викладан­ня курсу «Екологічне право», а також наявність перших нав­чальних посібників та підручників, створених після прий­няття нового Земельного кодексу України, не могли не впли­нути на формування змісту цього підручника.

При викладенні матеріалу, автори намагалися уникнути дублювання, по можливості доповнити і поглибити зміст навчальної літератури. Так, чільне місце в Загальній частині підручника належить розділам, присвяченим аналізові зе­мельних правовідносин, гарантій прав на землю та механіз­му їх реалізації, правових форм приватизації землі та ін.

В умовах ринкових відносин самостійного значення, а от­же і висвітлення, набувають проблеми, пов'язані з правовим регулюванням ринкового обігу земельних ділянок та плати за землю. Вони теж розглядаються в Загальній частині.

Предметом окремої уваги стали питання, що стосуються права постійного користування землею, оскільки цей вид зем­лекористування характеризується певною специфікою. Вони висвітлюються з урахуванням нових підходів до цієї правової категорії, закріплених чинним Земельним кодексом.

Не залишені поза увагою і такі новели чинного земельно­го законодавства, як обмеження прав на землю, право зе­мельного сервітуту, право добросусідства та ін.

На думку авторів, заслуговує на самостійне місце матері­ал, який стосується розвитку земельного права як науки. Важливого значення набувають доробки вчених, які до­сліджували земельно-правові проблеми.

При висвітленні тем Особливої частини земельного права автори обмежилися головним чином аналізом правового ре­гулювання використання земель різного цільового призна­чення. При цьому враховувалося те, що інші елементи право­вого режиму земель (їх належність, охорона та ін.) відображе­но в Загальній частині чи будуть предметом вивчення курсу «Екологічне право».

Підручник має на меті допомогти зорієнтуватися, по-пер-

ше, в різноманітті наукових концепцій щодо права власності на землю, реалізації та захисту земельних прав суб'єктів, охорони земель та ін., по-друге, у значному обсязі норматив­но-правових актів, які регулюють земельні відносини.

Він розрахований на поглиблене вивчення земельного права з метою опанування студентами як наукових поло­жень, так і чинного земельного законодавства, набуття нави­чок його застосування у практиці правозастосовної, наукової та іншої діяльності.

Автори висловлюють щиру вдячність рецензентам цього підручника: доктору юридичних наук, професору Василю Лук'яновичу Мунтяну; доктору юридичних наук, професору, члену-кореспонденту Академії правових наук України Наталії Рафаелівні Малишевій; доктору юридичних наук, профе­сору, завідувачу кафедри економіко-правового факультету Донецького національного університету Антоніні Григорівні Бобковій.

 

Авторський колектив:

Шульга М. В., доктор юридичних наук, професор (керівник ав­торського колективу) — вступ; глави 3; 6; 9; (§ 2—3); 15; 17; 21;

Анісімова Г. В., кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 7Б);

Багай Н. О., кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§ 6);

Гетьман А. П., доктор юридичних наук, професор — глави 9 (§ 1); Ю; 12;

Гордєєв В. І., кандидат юридичних наук, доцент — глава 20;

Ільницька Н. В., кандидат юридичних наук, доцент — глава 7;

Каракаш І. І., кандидат юридичних наук, доцент — глава 1 (§1 — У співавторстві з |Чуйковим В. О.|, § 2—5);

Кулинич П. Ф., кандидат юридичних наук, доцент — глави 4; 5; 8 (§ 1; §2-3 —у співавторстві з Семчиком В. І.); 14;

Лейба Л. В. — глава 9 (§ 4);

Носік В. В., кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 7А); 13;

Пащенко О. М., кандидат юридичних наук, доцент — глава 2 (у співавторстві з Погрібним О. О.);

Погрібний О. О., доктор юридичних наук, професор — глави 2 (у співавторстві з Пащенком О. М.); 11;

Семчик В. І., доктор юридичних наук, професор — глава 8 (§ 2—3 — у співавторстві з Кулиничем П. Ф.);

Титова Н. І., доктор юридичних наук, професор — глава 16;

|Чуйков В. О.[, кандидат юридичних наук, доцент — глави 1 (§ 1 —у спіавіторстві з Каракашем 1.1.); 18; 19


Fri, 03 Jun 2011 22:13:47 +0000
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ГЛАВА 1 ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

 

§ 1. Предмет земельного право, та його особливості

Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин і характеризуються істотними особливос­тями, які зумовлені предметом врегулювання — використан­ням та охороною земельних ресурсів країни1. Відповідно до ст. 14 Конституції України2 земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земель­ному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та вве­деному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин3.

Термін «земля» можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, части­на космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище про­живання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тварин­ний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом пра­вового регулювання (наприклад, екологічного права).

Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт право­вого регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташова­на над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах те­риторії, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що вико­ристовуються людиною і суспільством.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її не­замінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.

Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарсько­го та лісогосподарського виробництва.

Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспіль­ні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органа­ми місцевого самоврядування, юридичними особами та гро­мадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулю­ють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято назива­ти земельним законодавством.

Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні від­носини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різ­норідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

Земельне право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо пов'язані із земною повер­хнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауніс­тичні та інші відносини, що мають специфічні риси і власти­вості та становлять у вітчизняній правовій системі самостій­ні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення по­няття земельного права.

Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні та інші природно-ресурсні відносини регулюються спеціальним законодавс­твом, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України зав­данням земельного законодавства є регулювання саме зе­мельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держа­ви, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише зе­мельні відносини.

Разом з тим, відповідно до ст. З ЗК України земельні від­носини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмос­ферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що бу­ли включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимо­гам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписа­ми цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресур­сного законодавства.

Для існування самостійної галузі в системі права необхід­на наявність: предмета правового регулювання, методів йо­го регулювання, джерел права та заінтересованості сус­пільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

Про закономірні процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також фундаментальні пошуки з ці­єї проблематики, встановлення особливих правових режимів при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують гірничі, водні, лісові та інші відно­сини, за своїм змістом істотно відрізняються від норм, покли­каних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісо­ве та гірниче право традиційно визнавалися відомими вчени­ми як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

Про самостійність галузі права свідчить наявність спеці­ального, особливого предмета правового регулювання. Пред­метом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами да­ної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульова­них нормами права.

Аналіз норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин грунтується на: поєд­нанні врегулювання використання землі як природного ре­сурсу, територіального базису та основного засобу виробниц­тва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання зе­мельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У сучасному земельному законодавстві є норми, що регу­люють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нор­мами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегу­льовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-пра­вові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.

У чинному земельному законодавстві є чимало адмініс­тративно-правових норм. Вони стосуються управління і кон­тролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного ка­дастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адмініс­тративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням її продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом приро­ди. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивни­ми закономірностями розвитку людського суспільства і сус­пільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими власти­востями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право виходить з певної кількості суб'єктів права власності на землю та видів прав на земельні ділянки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Зе­мельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонально­го використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему пра­вових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридич­них осіб на землю та додержання встановленого правопо­рядку в галузі земельних відносин.


 

§ 2. Методи регулювання земельних відносин

Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних від­носин. Вони являють собою відповідні характерові земель­них відносин способи та засоби впливу на учасників цих від­носин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосу­вання до них відповідних заходів. Особливості земельних від­носин відображені у специфічному поєднанні методів право­вого регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьо­му завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Сутність такого правового регулювання полягає в офіційному виданні та зас­тосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язко­вих до виконання розпоряджень і заборон та метод диспози­тивний, який визначає лише межі поведінки учасників від­повідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи роз­галужену сукупність правових норм, притаманні обидва ме­тоди правового регулювання.

Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забез­печення земельного моніторингу; здійснення землевпоряд­кування; визначення порядку проведення земельних аукціо­нів і конкурсів; встановлення обмежень використання зе­мель за цільовим призначенням тощо.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню сто­сунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому зе­мельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасни­ки земельних відносин мають можливість у визначених ме­жах регулювати свої стосунки.

У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований1.

Рекомендаційний метод правового регулювання поля­гає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав при­пинення прав на земельну ділянку передбачено право добро­вільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ді­лянки та землекористувачеві надається право альтернатив­ного вибору: або використовувати земельну ділянку за основ­ним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у вста­новленому порядку.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаман­ний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних діля­нок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршен­ня екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядниць­ких прав власників землі в інтересах усього суспільства з ура­хуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імпе­ративного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучас­ному земельному праві спостерігається поєднання диспози­тивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.


 

§ 3. Принципи земельного права

В основі правового регулювання земельних відносин ле­жать принципи, які відображають характер і тенденції роз­витку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які ха­рактеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права1. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права по­діляють на конституційні, загальні та спеціальні2.

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є ре­зультатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в зе­мельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеці­альних земельно-правових принципів. Тому наявний взає­мозв'язок конституційних, загальних та спеціальних прин­ципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

Відомо, що земельне законодавство базується на прин­ципах: поєднання особливостей використання землі як те­риторіального базису, природного ресурсу та основного за­собу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави; невтручання держави у здійснення грома­дянами, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряд­ження землею, крім випадків, передбачених законом; за­безпечення раціонального використання та охорони зе­мель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет ви­мог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові за­сади, як першочергове забезпечення прав на землі грома­дян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення; посилена охо­рона ґрунтів1 тощо.

Система спеціальних принципів ґрунтується на структур­ній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чин­ним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні нап­рями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством поря­док, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Суть раціонального використання земель полягає в за­безпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищен­ня їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і прид­баних якостей землі. Земельно-правові норми передбача­ють певні вимоги щодо розміщення промислових і будівель­них об'єктів, запобігання негативному впливу на стан зе­мель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи іс­тотно впливають на стан забезпечення цільового і раціо­нального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

Принцип встановлення особливого правового режиму зе­мель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановле­ний правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпе­чення й охорону прав власників землі та землекористува­чів, здійснення державного управління земельним фон­дом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного ка­дастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування за­ходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного • законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського викорис­тання земель та їх охорони базується на пріоритетності роз­витку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподар­ські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності вико­ристання земель для сільськогосподарських потреб. Земель­не законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з вве­денням стандартів і нормативів охорони земель та відтво­рення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охо­роною земель полягає в наявності спеціальних організацій­но-правових засобів, за допомогою яких здійснюється кон­троль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з пи­тань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охо­роною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, місь­кі, районні та обласні ради. Громадський земельний кон­троль покладено на громадських інспекторів, які признача­ються відповідними органами місцевого самоврядування і ді­ють на основі положення, затвердженого центральним орга­ном виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип платності використання земель був запровад­жений Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.1.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельно­го законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх за­хисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушен­ня прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.


 

§ 4. Система земельного права

Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких склада­ється з груп юридичних норм, які регулюють однорідні зе­мельні відносини.

Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних зе­мельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природ­но-заповідного фонду та природоохоронного призначен­ня, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплек­сний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління зе­мельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за викорис­танням та охороною земель, інститут правового забезпе­чення моніторингу земель та інститут державного зе­мельного кадастру.

Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Біль­шість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуаль­них норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.

Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі зе­мельного права посідає певне місце. Найважливіші земель­но-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зе­мельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціація земельно-правових норм, що становлять зміст земельно­го права як самостійної галузі права, випливає зі сталої тра­диції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеці­альну частини.

Інститути, що містять відправні положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегу­льованих земельним правом відносин, становлять у своїй су­купності загальну частину земельного права. До неї звичай­но включаються: інститут права власності на землю (земель­ні права громадян та юридичних осіб, які є власниками зе­мельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинен­ня земельних прав), інститут права землекористування то­що. Ці правові інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої частини.

Особлива частина земельного права виконує конкрети­зуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Пра­вові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної  частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих від­носин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законо­давства. В земельному праві так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.

Земельне право як галузь правової науки вивчає суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з регулюванням земельних відносин1.

Система науки земельного права тісно пов'язана із систе­мою земельного права як навчальною дисципліною. Земель­не право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст земельного права, які викладаються з метою підготовки про­фесійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка виклада­ється виходячи з учбових планів навчальних закладів.

Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і пробле­ми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та форму­вання земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоп­люються системою вітчизняного земельного права.


 

§ 5. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права та його місце у правовій системі України

Земельне право як складова частина системи права Украї­ни тісно пов'язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відпо­відних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що зе­мельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відно­син. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відпо­відними галузями права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов'язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо.

Перш за все є особливий зв'язок земельного права з кон­ституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважли­віші засади всіх галузей права України, в тому числі й земель­ного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, — вихідне для земельного права, оскільки во­но становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сут­ність права землекористування та роль органів місцевого са­моврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підста­вою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання від­ведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, при­тягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся також у визначенні повноважень місцевих органів самов­рядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.

Адміністративне право регулює порядок діяльності вико­навчих органів державної влади у сфері раціонального ви­користання та охорони земель, а також їх компетенцію у га­лузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено стат­тями 116—126 ЗК України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140—149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (стат­ті 95 і 96), встановлення правового режиму різних кате­горій земель (статті 22—77) і т. ін.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земель­ній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на зем­лю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного   середовища,   який   функціонує   у   складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

Слід зазначити, що право України — єдине за своєю сут­ністю, цілям і завданням, яка охоплює низку відносно відок­ремлених галузей (головних структурних підрозділів) право­вої системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові — галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридич­них норм, що об'єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання земельних відносин. Не випадково реформи суспільних від­носин, зокрема економічна реформа, було розпочато з ре­формування земельних відносин.

Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галу­зей права земельне право належить до основних галузей пра­ва у правовій системі. Для визначення земельного права са­мостійною правовою галуззю воно має всі специфічні озна­ки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акту вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного пра­ва як самостійної галузі права об'єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство.


 

§ 6. Розвиток науки земельного права

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра­вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс­титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

Специфічною рисою земельно-правової науки, що нале­жить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.

Вона має різноманітні функції, в яких виявляються суть і призначення її в суспільстві: пізнавальну, констатаційну, описову, інтерпретаційну, прогностичну, евристичну, практико-прикладну, методологічну та ідеологічно-виховну. - Сучасний період розвитку земельно-правової науки пе­редбачає необхідність активізації евристичної, прогностич­ної та практико-прикладної функцій, що зумовлено об'єктив­ною потребою розробки науково обгрунтованих рекоменда­цій щодо подальшого розвитку земельного законодавства в умовах земельної та аграрної реформ.

Процес розвитку земельно-правової науки розпочався ще на початку XX ст.

Активний розвиток та значне розширення земельного за­конодавства і формування на його базі самостійної галузі зе­мельного права значною мірою стимулювали розвиток зе­мельно-правових досліджень.

Особлива увага проблемам правового регулювання зе­мельних відносин приділялася вченими в другій половині XX ст. Так, у той час вчені колишнього СРСР активно досліджува­ли питання використання та охорони земель. У межах науки земельного права Г. О. Аксеньонок, Л. І. Дембо, А. М. Калададзе, І. В. Павлов, М. Д. Казанцев, Ю. І. Жариков, Б. В. Єрофеєв, О. С. Колбасов,  М. І. Краснов, М. І. Козир, В. О. Кікоть, М. Т. Осіпов, І. О. Іконицька аналізували проблеми теорії зе­мельного права, земельного законодавства тощо. В УРСР вивчалися як загальнотеоретичні проблеми земельного пра­ва, так і питання розвитку його окремих правових інститутів, а також проблеми охорони навколишнього природного сере­довища. Науковий доробок у цьому плані мають такі вчені, як П. М. Підпальний, В. Л. Мунтян, Ю. О. Вовк, І. О. Середа, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, І. А. Дмитренко, П. Д. Індиченко, В. П. Цемко, Ю. С. Шемшученко та ін.

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив­ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно­ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача­ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, радикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив­но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Так, сучасна наука земельного права України аналізує різ­ні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є:

а) наукова розробка фундаментальних засад і страте­гії земельної реформи, її правового забезпечення;

б) визна­чення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетво­реннях та її місця в аграрній реформі;

в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи;

г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи;

д) радикальна зміна відносин власності на землі;

є) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин;

є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних пе­ретворень;

ж) законодавче забезпечення земельної реформи;

з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи.

Ці та деякі інші проблеми правового забезпечення земельної реформи послідовно дос­ліджуються представниками науки земельного права Украї­ни, зокрема важливими є наукові дослідження В. І. Андрей-цева, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, 1.1. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченка та інших вчених.

Представниками земельно-правової науки сформульо­вано основні завдання та мету земельної реформи. Біль­шість вчених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич та ін.) вважають, що головний принцип земельної рефор­ми полягає в ліквідації монополії держави на землю (ре­формуванні відносин земельної власності) шляхом пере­розподілу земель1.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються су­часною земельно-правовою наукою, є радикальна зміна від­носин власності на землі, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землі. Так, відносини зе­мельної власності, особливості земель як об'єкта цих відно­син, є предметом дослідження Н. І. Титової. Вона справедли­во розглядає право власності на землі як об'єкт, що не ство­рюється працею людини, а є результатом багатовікового ево­люційного розвитку природи і загальнолюдським надбан­ням, особливою і самостійною юридичною категорією2.

Проблеми роздержавлення земельної власності та легалі­зації права приватної власності на землі глибоко аналізує П. Ф. Кулинич. При цьому аргументується необхідність вста­новити у загальнонародних інтересах певні обмеження пов­новажень землевласників.

Реформування відносин земельної власності — предмет досліджень В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренка, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, О. О. Погрібного, І. І. Каракаша, В. М. Стретовича, І. Будзиловича, П. Ф. Кулинича та ін. Правові засади приватної власності на землю також роз­робляють В. В. Носік, В. І. Федорович, Т. О. Коваленко та інші автори. В. К. Іуревський послідовно досліджує на моногра­фічному рівні право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення.

Земельно-правовою наукою виявлено та сформульовано основні -  недоліки законодавчої бази земельної реформи: наявність суперечностей між деякими нормативними ак­тами, нечіткість формулювань окремих положень і т. ін.

Проблеми охорони навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи на сьогоднішній день детально розглянуто Ю. С. Шемшученком та Н. Р. Малишевою.

Наука земельного права України в сучасний період покли­кана також програмувати правильний і послідовний розви­ток земельного законодавства України, що є правовою базою земельної реформи.

Визначальним для вдосконалення правового регулюван­ня земельних відносин є розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим земельно-правова наука досліджувала проб­леми розробки та прийняття нового кодифікованого акта зе­мельного законодавства України.

Нині відбувається розширення предмета науки земельно­го права України та її системного змісту за рахунок форму­вання нових правових інститутів: інституту земельної ре­форми; інституту права приватної власності на землі; інсти­туту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.

Важливим аспектом наукового дослідження представни­ків науки земельного права України є проблема розмежуван­ня сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землі. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття нового Земельного кодексу України та істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.


 

§ 7. Правове забезпечення земельної реформи

Юридична природа земельної реформи. Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році1, перед­бачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших за­ходів, спрямованих на становлення нових за змістом і харак­тером суспільних відносин, пов'язаних з використанням зем­лі. При цьому побудова нової структури суспільних земель­них відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має ба­зуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, сус­пільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризо­вого стану, а також виробити таку юридичну модель регулю­вання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.

До суб'єктивних передумов реформування земельних від­носин належить діяльність органів державної влади та місце­вого самоврядування, які реалізують свої функції і повнова­ження у сфері земельних відносин в межах, визначених Кон­ституцією та іншими законами України. Державне і само­врядне регулювання земельних реформаційних правовідно­син є складовою частиною зміни і утвердження нового зе­мельного ладу.

Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо вплива­ють на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкрет­ним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.

У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Укра­їні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спря-

мовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру від­носин власності на землю як основу національного суверені­тету і територіальної цілісності держави і об'єкт права влас­ності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій за­хисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фон­дом України тощо.

Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві пе­реважали норми і принципи, які перейшли у спадок від зако­нів радянського періоду.

На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної рефор­ми, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.

Третій етап законодавчого забезпечення земельної рефор­ми бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визна­чає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.

У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У нау­ковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соці­альних, науково-технічних, організаційних, державно-пра­вових перетворень у суспільстві, державному устрої, політи­ці, ідеології1. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точки зору предмета земельного права, земельну реформу необ­хідно розглядати через призму суспільних відносин, що ви­никають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний проміжок часу земельного ладу на новий земель­ний устрій, і потребують правового регулювання.

В Україні в основу земельної реформи було покладено де­націоналізацію землі шляхом її роздержавлення і привати­зації. При цьому мета та завдання земельної реформи визна­чались, виходячи з конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, правових передумов розбудови незалежної України.

Відповідно до мети земельної реформи у законодавстві України визначаються основні напрями, завдання та орга­нізаційно-правові заходи щодо реформування земельних відносин. Основними напрямами земельної реформи є еко­номічний, інституційно-функціональний і правовий (юри­дичний). Зміст кожного із вказаних напрямів здійснення зе­мельної реформи визначений в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки»1 від ЗО травня 2001 року, а також в Указі Президента України від 4 лютого 2000 року щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого несільськогоспо-дарського призначення2, у Постанові Верховної Ради Украї­ни «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року3, а також у Перехідних положеннях ЗК України від 25 жовтня 2001 року. На основі аналізу цих та ін­ших нормативно-правових актів визначаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регу­люванні земельних відносин.

Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом суспільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивіль­ного та інших галузей права. В системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом.

Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів держави. При цьому здійснення основних напрямів земель­ної реформи має базуватись на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права власності Українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Саме у такому значенні земля має розглядатись як ціліс­ний і загальний об'єкт земельної реформи на національному рівні. Водночас на регіональному і місцевому рівні у ЗК Укра­їни, інших законодавчих актах об'єктами реформування ви­знаються землі державної і комунальної власності, землі окремих категорій, а також окремі земельні ділянки.

Суб'єктами земельних реформаційних правовідносин є Український народ, держава і територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юри­дичні особи, об'єднання громадян, релігійні організації. Пра­вове становище цих суб'єктів визначається Конституцією України, а також іншими нормативно-правововими актами.

Особливість змісту земельних реформаційних правовід­носин полягає у тому, що права і обов'язки різних суб'єктів обумовлені необхідністю здійснення основних напрямів і ви­конання завдань земельної реформи на національному, регі­ональному і місцевому рівні, а також на рівні окремої земель­ної ділянки.

Відповідно до названого Указу Президента України від ЗО травня 2001 р. щодо основних напрямів земельної рефор­ми забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю передбачає: розмежування земель державної і кому­нальної власності, визначення механізмів управління ними та порядку придбання земельних ділянок для державних потреб і потреб територіальних громад сіл, селищ і міст; при­ватизацію громадянами і юридичними особами України зе­мельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передава­тися у приватну власність; задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного гос­подарства, селянського (фермерського) господарства, сіноко­сіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індиві­дуального житлового будівництва; задоволення потреб пра­цівників соціальної сфери села в земельних ділянках; забез­печення ефективного використання земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності.


Fri, 03 Jun 2011 22:27:14 +0000
ГЛАВА 2 ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

 

§ 1. Поняття то види земельних правовідносин

Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відно­синами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегу­льовані нормами права.

Земельні правовідносини являють собою суспільні відно­сини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем і врегульовані нормами зе­мельного права.

Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскіль­ки будь-які правовідносини становлять механізм дії право­вих норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його ді­яльність заборонено). Однак свободу господарської експлуа­тації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосо­вувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.

Земельні правовідносини можна класифікувати за інсти­тутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.

До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини.

Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладення будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.

Правовідносини з приводу прав на землю, похідний від права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виника­ють правовідносини землекористування, у межах яких обид­ві сторони беруть на себе взаємні права та обов'язки – ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи: правовідносини, що мають характер речових прав (право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер ( оренда, застава (іпотека).

Крім того, ці правовідносини можна класифікувати залежно від категорії земель на правовідносини щодо вико­ристання земель сільськогосподарського призначення житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду - про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлюються корис­тування майданами, вулицями, проїздами, шляхами - набе­режними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладо­вищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує наявності у них спеціальної правосуб'єктності.

Правовідносини у галузі управління використанням і охо­роною земель мають місце у випадках, коли державні і місце­ві органи влади виконують відповідні функції. До таких фун­кцій належать: надання земель у власність або у користуван­ня з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеус­трій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.

Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультива­ції земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного се­редовища, засобу виробництва і просторового базису.

До охоронних земельних відносин належать також відно­сини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористува­чів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Такі право­відносини реалізуються на основі норм, якими встановлю­ється кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.

Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділян­ка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.

Нарешті, земельні правовідносини поділяються на мате­ріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені норма­ми, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земель­них відносин (наприклад, право на отримання земельної ді­лянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не пору­шувати прав власників суміжних земельних ділянок). Про­цесуальні регламентуються нормами, що встановлюють по­рядок виникнення, зміни і припинення земельних право­відносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, ос­карження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).

На практиці земельні правовідносини виявляються як складне співвідношення різних видів. Так, ведення осо­бистого селянського господарства на земельній ділянці

реалізується через правовідносини власності, коли з цією метою придбавається земельна ділянка; через правовід­носини державного управління, коли державні органи контролюють стан земельної ділянки або проводять облі­кові дії; правовідносини щодо охорони земель, коли зем­левласник або землекористувач проводить рекультиваційні заходи тощо.


 

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатні­ми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами зе­мельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (грома­дяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юри­дичні особи (засновані громадянами України або юридични­ми особами України та іноземні), територіальні громади (ре­алізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через від­повідні органи державної влади).

Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий ста­тус, що складається з певних правомочностей, на які впли­вають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарно­го сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ве­дення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише -^ громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва можуть лише такі громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні осо­би повинні мати відповідні цілі, закріплені в установчих документах. Таким чином, на правовий статус покупців зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особ­ливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки ма­ють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних пра­вовідносин поділяються на чотири категорії: органи дер­жавної влади і місцевого самоврядування, що мають право на регулювання використання земель; власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонально­го використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за ви­користанням земель; органи судово-прокурорського нагля­ду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин.

Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах тери­торії України, індивідуально-визначені земельні ділянки, зе­мельні частки (паї) та права на них.

Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділян­ки, що перебувають у загальній спільній (частковій) влас­ності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власни­ка вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання і охорони земель. Законодавством використовуються особливі способи визначення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватноправовий. Публічно-правовими способами є: виз­начення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обме­жень прав власників. Приватноправовим способом визна­чення змісту прав та обов'язків власників землі та землекористувачів є сервітут і правила добросусідства1. Встановлю­ючи правила добросусідства, власники земель та землеко­ристувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними.

На зміст земельних правовідносин впливають такі обставини:

1)  основне цільове призначення земельної ділянки та її правовий статус. Усі землі мають різну якість, різняться природними характеристиками і показниками, мають різ­не економічне й соціальне значення. Враховуючи ці обста­вини, для організації раціонального використання і охоро­ни земель усі землі поділяються на різні категорії. Ці кате­горії виділяють залежно від основного цільового призна­чення відповідних земель. Перебування земельної ділянки у складі тієї чи іншої категорії визначає зміст та обсяг прав та обов'язків відповідного суб'єкта, що використовує землю на законних підставах. Так, якщо на землях сільськогоспо­дарського призначення основним обов'язком суб'єктів є підвищення родючості ґрунтів, то на землях промисловос­ті — максимальна економія земель, які відводяться під об'єкти будівництва.

Правовий статус земельної ділянки залежить також від розташування на ній окремих об'єктів. За цією озна­кою земельні ділянки незалежно від категорії земель, до яких вони належать, поділяються на: земельні угіддя і ді­лянки, на яких немає ніяких інших природних і майно­вих об'єктів; земельні угіддя і ділянки, на яких розташо­вані природні об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані нерухомі майнові об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомості і при­родні об'єкти2;

2)  правовий статус суб'єктів земельних правовідносин. Так, іноземні громадяни і юридичні особи не можуть бути власниками  земельних  ділянок  сільськогосподарського призначення.



§ 3. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин

Підставами виникнення, зміни та припинення земель­них відносин є юридичні факти — юридично значимі обс­тавини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обста­вин можна віднести: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів міс­цевого самоврядування, які передбачені законом як під­стави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рі­шення, які встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший право­вий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення земель­них відносин.

За характером виникнення юридичні факти поділя­ються на дії та події.

Дії - являють собою такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колек­тивів. Дії (бездіяльність) можуть бути правомірними, тоб­то такими що відповідають вимогам законодавства, і неп­равомірними, тобто такими, що суперечать закону. Ос­новні види правомірних дій — землекористування та охо­рона земель.

Події — це такі юридичні факти, настання яких від­бувається незалежно від волі учасників правовідносин (наприклад, засуха, повінь, землетрус або інше стихійне лихо).

Особливістю земельних правовідносин є те, що для ви­никнення багатьох з них необхідна сукупність юридичних фактів — юридичний склад. Наприклад, для того щоб набути - право власності або користування земельною ділянкою на підставі набувальної давності згідно зі ст. 119 ЗК України, не­обхідна наявність низки юридичних фактів.

Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридич­них фактів є приватизація земель1.

Зміни земельних відносин у процесі використання зе­мельних угідь завжди пов'язані з подальшою еволюцією тих чи інших дій та подій, а також змінами, які відбуваються у чинному законодавстві. Так, орендодавець за умов збільшен­ня розміру земельного податку має право вимагати збіль­шення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Динаміка у земельних правовідносинах особливо харак­терна для сільськогосподарського виробництва, де якісні ха­рактеристики об'єкта таких відносин — земельної ділянки — не є постійними. Однак важливим у таких земельних право­відносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на за­конних підставах.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі стат­тями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутнос­ті спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випад­ках, передбачених земельним законодавством; конфіска­ція за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у вста­новлений строк у випадках, визначених земельним зако­нодавством; використання земельної ділянки не за цільо­вим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного за­конодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинен­ня охоронних земельних правовідносин.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчужен­ня земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбува­ються за волею органів держави, уповноважених на охо­рону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ді­лянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо).


Sat, 04 Jun 2011 05:22:58 +0000
ГЛАВА 3 ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

 

§ 1. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згід­но з якою джерелом права слід вважати офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що вихо­дять від держави чи визнані нею і мають юридичне загально­обов'язкове значення1. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи упов­новаженого ним органу стає обов'язковою для виконання.

Найпоширенішим в Україні видом джерел права є норма­тивно-правові акти органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не мають персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовни-ми. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виключно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахуванням ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпретаційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтують практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел.

Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р.і діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Тккі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, закони України «Про плату за землю» від 19 серпня 1996 р.1, «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.2, постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р.3, Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від ЗО травня 2001 р.4 та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.5, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.6, «Про плану­вання і забудову територій» від 20 квітня 2000 р.7, «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 Р.8, «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р.9, «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.10 та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчості у сфері

регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.


 

§ 2. Конституція України — системоутворююче джерело земельного право

Першоосновою формування та функціонування націо­нальної правової системи є Конституція України — єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який виступає фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного. Цей акт, будучи Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні від­носини, містить норми прямої дії.

Конституція України як головне системоутворююче дже­рело всіх галузей національного права, в тому числі й земель­ного, визначає та закріплює концептуальні засади регулю­вання земельних відносин. Вони становлять принципові по­ложення Основного Закону, які визначають земельну політи­ку держави на сучасному етапі.

Усю сукупність конституційних приписів, як присвячені регламентації найважливіших суспільних земельних відносин, зокрема щодо належності, використання та охорони зе­мель, можна поділити на кілька відносно самостійних груп.

До першої групи належать конституційні положення, які визначають належність земель в Україні. Так, у Конституції України (ст. 13) передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єк­тами права власності Українського народу. Від імені Україн­ського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Межі компетен­ції цих органів визначаються Конституцією України. Здій­снення зазначеного права регулюється актами чинного зако­нодавства.

У той же час у ст. 14 Основного Закону встановлено, що право власності на землю набувається громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону. Це означає, що в межах кожного адміністративно-територіально­го утворення земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. У цьому разі держава як політична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю, і об'єктами права власності можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки.

Стаття 142 Конституції передбачає можливість перебу­вання землі у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, тобто у комунальній власності.

Другу самостійну групу складають конституційні припи­си, які присвячені охороні земель. Так, відповідно до ст. 14 Конституції земля проголошена основним національним ба­гатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Основний Закон, враховуючи виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, ви­діляє землю серед інших природних ресурсів і запроваджує принцип її особливої охорони, яку здійснює держава. Ця охо­рона має на меті забезпечення раціонального використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель, захисту від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму ви­користання земель природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення.

До третьої групи належать конституційні положення, які забезпечують гарантування та захист прав громадян на зем­лю як одну з найважливіших функцій держави. Право при­ватної власності на землю відображається в Основному Зако­ні крізь призму прав людини (ст. 17 Загальної декларації прав людини).

Стаття 41 Конституції передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності, яке набувається у порядку, визначеному законом, і є непорушним.

Реалізуючи конституційні вимоги щодо гарантування та захисту права приватної власності на землю, Земельний ко­декс України в розділі V закріплює положення, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на цей об'єкт природи та відтворює конституційну норму, за якою власник не може бу­ти позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, пе­редбачених Кодексом та іншими законами України.

Самостійну групу утворюють конституційні положення, які визначають основи діяльності та закріплюють компетен­цію органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб у галузі організації використання та охоро­ни земель. Так, основні напрями діяльності Президента Укра­їни визначені у ст. 102 Конституції України.

Кабінет Міністрів відповідно до Конституції України (ст. 116) вирішує питання державного управління, в тому числі і забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.

У статтях 142—144 Конституції закріплено положення, які визначають компетенцію органів місцевого самовряду­вання щодо використання та охорони земель.

Принципове значення має ст. 92 Конституції, яка передба­чає, що найважливіші суспільні, у тому числі й земельні відно­сини, зокрема засади використання природних ресурсів, ви­ключної (морської) економічної зони, а також відносини еколо­гічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.

Конституційні вимоги щодо регламентації певних видів суспільних відносин, у тому числі і земельних, тільки на зако­нодавчому рівні можуть бути віднесені до окремої групи.

Крім названих конституційних положень, Основний Закон містить і чимало інших норм загального характеру, які є осно­вою для правової регламентації суспільних земельних відносин.


§ 3. Закони як джерела земельного права

Основними джерелами земельного права є закони Украї­ни, які становлять фундамент земельного законодавства. За­кони мають вищу юридичну силу. Вони посідають домінуюче становище в ієрархічній структурі законодавства України1.

Всі інші нормативно-правові акти, які регулюють земель­ні відносини, видаються на основі, на розвиток і виконання вимог законів. Вони називаються підзаконними актами.

Серед законів як джерел земельного права особливе місце посідає Земельний кодекс України. Він є загальногалузевим ко­дифікованим спеціалізованим законом у системі законодавс­тва України, а в системі земельного законодавства—основним.

Цей закон покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для становлення і розвитку земельного законодавс­тва. Його мета не зводиться до вичерпної, повної і детальної регламентації всіх без винятку земельних відносин. У зв'язку з цим у ньому, поряд з нормами прямої дії, містяться і від­сильні норми.

Земельний кодекс є тим законодавчим актом, який покли­каний конкретизувати й деталізувати основні положення Кон­ституції України у сфері регулювання земельних відносин та визначити основні положення інститутів земельного права.

У ньому закріплено публічно-правове значення земель­них відносин. Щодо регулювання відносин земельної влас­ності, то їх правова регламентація здійснюється саме Зе­мельним, а не Цивільним кодексом. Як справедливо підкрес­люється у літературі2, це фактично перемога земельно-пра­вової концепції зазначених відносин, яка створює можли­вість повніше і всебічно враховувати особливості землі як об'єкта правових відносин. Такий підхід не виключає засто­сування до зазначених відносин цивільно-правових припи­сів у субсидіарному порядку.

За змістом, структурою та напрямами чинний Земельний кодекс України істотно відрізняється від Земельного кодексу 1992 р. Він відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовної практики. Цей кодифікова­ний земельний закон регулює суспільні відносини щодо зем­лі як матеріальної основи суверенітету й територіальної ці­лісності держави, просторової бази довкілля, системи розсе­лення та транспортних мереж, засобу виробництва у сіль­ському та лісовому господарстві, об'єкта економічного обігу та відносин права власності.

Структурно Земельний кодекс України складається з 10 розділів, які включають 212 статей. У Загальній частині Кодексу визначаються його основні принципові положення, відтворюється ст. 14 Конституції України, за якою земля є ос­новним національним багатством, що перебуває під особли­вою охороною держави.

У цьому розділі закріплений пріоритет Конституції Украї­ни та Земельного кодексу над іншими нормативно-правови­ми актами у галузі регламентації земельних відносин. Остан­ні можуть регулювати земельні відносини лише відповідно до Конституції та цього Кодексу.

Закріплення зазначених положень фактично свідчить про те, що на законодавчому рівні встановлено принципово нове співвідношення Земельного кодексу з іншими поресурсовими кодексами. Земельний кодекс по суті посідає доміну­юче місце в системі поресурсових кодексів, серед цих кодек­сів він є пріоритетним.

Принципи земельного законодавства, які закріплені в Ко­дексі і відображають сучасні досягнення теорії земельного права, забезпечують єдність положень земельного права з тими суспільними процесами, в яких реалізуються правові поняття. Як вихідні базові засади вони надають земельному законодавству організованого системного характеру і висту­пають вузловим стрижнем його змісту. Серед них самостійне місце посідають принципи, які мають земельно-екологічну спрямованість.

Чинний Земельний кодекс як основне джерело земельного права, зберігаючи певну наступність з попереднім кодексом, містить ряд новел, закріплює сукупність приписів нових пра­вових інститутів. Так, насамперед, слід зазначити, що основ­ний земельний закон закріплює таку концепцію регулювання земельних відносин, яка, з одного боку, передбачає утвер­дження переважного права державної власності на землю, а з другого—визначає основні засади реалізації права приватної власності на землю та поступовий розвиток ринкових земель­них відносин. У зв'язку з цим у Земельному кодексі містяться положення, які для практики регулювання земельних відно­син є новими. Він, зокрема, закріплює приватну, комунальну та державну форму власності на землю і передбачає можли­вість використання земельних ділянок на засадах спільної власності; допускає можливість набуття у приватну власність земельних ділянок фактично із всіх категорій земель; перед­бачає проведення розмежування земель державної і кому­нальної власності; визначає перелік земель, які не можуть пе­редаватись у приватну власність; закріплює способи та меха­нізм придбання громадянами та юридичними особами зе­мельних ділянок у власність тощо. Вперше його норми набули екологізованого характеру. Земельний кодекс істотно поси­лює органічний зв'язок земельних та екологічних відносин та закріплює пріоритетний характер перших1. У ньому замість шести виділено дев'ять категорій земель, які характеризують­ся різним правовим режимом використання та охорони. Ста­тус окремих категорій набули землі оздоровчого, рекреаційно­го, історико-культурного призначення. Уперше кодекс визнав грунти об'єктом особливої охорони.

Новий Земельний кодекс як один з різновидів користуван­ня чужою земельною ділянкою запровадив (фактично відтво­рив) правовий інститут земельних сервітутів. Він встановив положення щодо добросусідських відносин власників землі та землекористувачів, запровадив поняття обмежень, які мо­жуть застосовуватися до використання земельних ділянок.

Земельний кодекс України як принципово новий доку­мент ринкового спрямування встановлює обов'язковість продажу земельних ділянок державної та комунальної форм власності суб'єктам підприємницької діяльності на конку­рентних засадах шляхом проведення земельних торгів у фор­мі аукціону чи конкурсу, визначає головні положення заста­ви земельних ділянок, які належать громадянам та юридич­ним особам на праві власності та ін.

Самостійний розділ «Прикінцеві положення» містить нор­ми, якими встановлюється порядок введення в дію Кодексу: скасовується Земельний кодекс у редакції 1992 р.; зазнача­ється, що закони та інші нормативно-правові акти мають дія­ти у частині, що не суперечать Кодексу; доручається Кабінету Міністрів України підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Кодексу, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із ним, розробити проекти законів, які забезпечать реалізацію та розвиток фундаментальних положень Кодексу тощо.

Нарешті, в останньому розділі «Перехідні положення» вре­гульовується порядок дій органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування при виконанні рішень з пи­тань, які прийняті до набрання чинності цим Кодексом.

Земельний кодекс, будучи основним джерелом земельного права, являє собою правову основу формування земельного законодавства. Він не дає докладних і вичерпних відповідей на всі питання, які виникли у процесі реалізації земельної ре­форми, а лише закладає підвалини для подальшої законо­творчості1. Характерною особливістю цього джерела земель­ного права є те, що більшість його норм не мають прямої дії. Таке положення зумовлює необхідність розробки інших зако­нів чи підзаконних нормативних актів. У зв'язку з цим найбільш перспективним напрямом розвитку національного зе­мельного законодавства в сучасних умовах слід вважати прийняття заснованих на методологічній базі чинного Зе­мельного кодексу відповідних земельних нормативно-право­вих актів. Це пов'язано з тим, що значна частина норм ЗК Ук­раїни вимагає прийняття кількох десятків земельних законів та інших нормативних актів різної юридичної сили, які були б присвячені основним інститутам земельного права.


 

§ 4. Підзаконні акти як джерела земельного права

Підзаконні нормативні акти як джерела земельного пра­ва — це нормативно-правові акти, що виражають земельну політику держави, не суперечать Конституції України, Зе­мельному кодексу України, законам України і розвивають та деталізують їх положення. Функціонування підзаконних нормативних актів у системі джерел земельного права зумов­лене в першу чергу багаторівневою структурою самих зе­мельних відносин, які потребують не тільки законодавчого, а й підзаконного (у тому числі локального) нормативного ре­гулювання. Крім того, існування таких актів пов'язане з не­обхідністю оперативного вирішення конкретних питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства, пов'яза­них з використанням та охороною земель.

Підзаконні акти як джерела земельного права утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різ­ними критеріями:

1) за суб'єктами видання — земельно-правові акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самов­рядування та ін.;

2)  за компетенцією правотворчого органу і сферою дії ак­та — загальні, відомчі, локальні. До перших належать, зокре­ма, нормативні акти, наприклад, Президента, уряду, які обов'язкові для виконання на всій території держави. Відом­чими джерелами земельного права є земельно-правові нор­мативні акти органів спеціальної компетенції (міністерств і державних комітетів), які поширюються тільки на організа­ції та осіб даного міністерства. Існують і міжвідомчі джерела земельного права. До локальних джерел земельного права належать нормативні акти місцевих органів державної вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, сфера дії яких обмежена відповідною територією;

3) за зовнішньою формою акта—укази, постанови, розпо­рядження, рішення, накази і т. ін.;

4)  за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалі­зації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місцевого самоврядування);

5)   за часом дії — постійні й тимчасові;

6)   за порядком прийняття — земельно-правові акти, вида­ні особисто (наприклад, керівником міністерства), і прийняті
колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів).

З урахуванням положень Конституції та законів України розрізняють такі види підзаконних актів як джерел земель­ного права: постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також нормативно-правові акти суб'єктів місцевого са­моврядування.

До підзаконних правових актів як джерел земельного пра­ва належать і закони Автономної Республіки Крим, які регла­ментують суспільні земельні відносини.

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами зе­мельного права, самостійне місце посідають постанови Вер­ховної Ради України із земельних питань, які вона приймає відповідно до ст. 91 Конституції.

До таких джерел відносять, зокрема, постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р.1, «Про прискорення земельної реформи та приватизацію зем­лі» від 13 березня 1992 р.2, «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р.3 та ін.

Елементом системи джерел земельного права, які прий­маються органами виконавчої влади, є обов'язкові для ви­конання нормативні укази та розпорядження Президента України.

Укази, прийняті Президентом України відповідно до ст. 106 Конституції, належать до звичайних. До цієї групи дже­рел земельного права входять, скажімо, Указ «Про заходи що­до подальшого розвитку садівництва та городництва» від 23 вересня 1999 р.1

Разом з тим слід відзначити, що практиці державотворен­ня в Україні відомі нормативні укази Президента, які дістали назву надзвичайних. Вони були прийняті Президентом Укра­їни з економічних питань протягом трьох років після набран­ня чинності Конституцією України відповідно до п. 4 Перехід­них положень Конституції.

Широке коло суспільних земельних відносин регламен­тують постанови й розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни. Цей вищий орган у системі органів державної вико­навчої влади приймає нормативно-правові акти на розви­ток і виконання Конституції і законів України, а також ука­зів Президента України. Постановами уряду оформляються найважливіші рішення у сфері земельних відносин, а рі­шення з оперативних, поточних питань видаються у вигля­ді розпоряджень.

Так, з метою проведення єдиної науково-технічної політи­ки у сфері охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призначення Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про державний технологічний центр охорони родючості грунтів» від 4 серпня 2000 р.2

Слід зазначити, що цей орган також приймає відповід­ні постанови на виконання прямої вказівки, яка може бу­ти зафіксована в законі, постанові Верховної Ради чи ука­зі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, які перебу­вають у власності громадян або юридичних осіб, здійсню­ється за ініціативою власників земельних ділянок у поряд­ку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису Кабінет Міністрів України 11 квітня 2002 р. затвердив Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності грома­дян або юридичних осіб1.

Джерелами земельного права виступають також норма­тивні акти міністерств, державних комітетів, інших цен­тральних органів державної виконавчої влади, господар­ського управління і контролю. Ці акти (накази, інструкції та ін.) покликані деталізувати загальні положення, закріплені в законах, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів, указах Президента України, присвячених регламентації зе­мельних відносин. їх приймають уповноважені органи у ме­жах їх компетенції з власної ініціативи або за дорученням вищих органів.

Відомчі нормативні акти є найменш організованою частиною ієрархічної структури джерел національного права взагалі і земельного права зокрема. Це пов'язано перш за все з відсутністю у даній структурі єдиного актив­ного центру та значною кількістю відомчих нормативних актів. Вони, як правило, є обов'язковими тільки для тих підприємств, установ та організацій, що входять до систе­ми конкретного міністерства, а також для їх посадових осіб. Однак, у деяких випадках міністерство за спеціаль­ними нормативними розпорядженнями може дістати пра­во видавати правові акти міжвідомчого характеру. Таке право було надано, зокрема, Державному комітету України по земельних ресурсах, який наказом від 11 березня 1997 р. затвердив Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи2.

Для впорядкування відомчої правотворчої діяльності Мініс­терство юстиції України здійснює державну реєстрацію цих ак­тів на предмет їх повної відповідності чинному законодавству.

У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування. Вони мають пере­важно деталізуючий характер. їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих держав­них адміністрацій приймають розпорядження у межах повноважень, у тому числі з питань застосування земельного за­конодавства, відповідно до Конституції та Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Акти місцевих держав­них адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскарже­ні до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права.

Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відно­син відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.

У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно об­говорюється проблема визнання судового прецеденту джере­лом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту1, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права2.

Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не ство­рюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яс­нення цих органів не можна вважати джерелами права в за­гальноприйнятому розумінні.

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конститу­ції є обов'язковими до виконання на території України, оста­точними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових при­писів, у тому числі у сфері земельних відносин.


 

§ 5. Міжнародно-праеові акти як джерела земельного права

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими дже­релами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовле­но загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над націо­нальним правом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України» укладені і ратифі­ковані міжнародно-правові акти України становлять не­від'ємну частину національного законодавства України. Во­ни застосовуються у порядку, встановленому для норм віт­чизняного законодавства.

Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можли­вість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.

Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.

Україна як самостійна держава підписала й ратифіку­вала низку міжнародних договорів, що регулюють еколо­гічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Кон­венція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування во­доплавних птахів1.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Мі­ністрів України від 29 серпня 20,02 р. затверджений поря­док надання водно-болотним угіддям статусу «водно-бо­лотних угідь міжнародного значення». А з метою вдоско­налення управління у сфері охорони та раціонального ви­користання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від 27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зміст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя і міжнародного значення1.

Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які ті­єю чи іншою мірою стосуються регулювання земельних від­носин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Респуб­лікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ра­ди України від 14 липня 1993 р.2, встановлено, що акредиту­юча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділян­ки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебу­вання консульської установи, для резиденції глави консуль­ської установи або для житлових приміщень інших працівни­ків консульської установи; будувати будівлі на придбаних ді­лянках землі; передавати право власності на земельні ділян­ки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.

Договором між Україною і Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., вста­новлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебу­вають у користуванні суб'єктів господарювання іншої дого­вірної Сторони, визначається окремою угодою3-

Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Рес­публіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється за­конодавством Сторони, на території якої перебувають об'єк­ти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що ство­рюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юри­дичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а та­кож плата за їх використання здійснюються на загальних підставах, які визначаються законодавством Сторони міс­цезнаходження об'єкта1.

Слід підкреслити, що міжнародно-правовими актами ре­гулюються в основному екологічні відносини, які мають міжнародний характер, тому питома вага міжнародно-пра­вових документів, присвячених земельним відносинам, до­сить незначна.


Sat, 04 Jun 2011 05:31:14 +0000
ГЛАВА 4 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Sat, 04 Jun 2011 08:31:43 +0000
ГЛАВА 5 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИВАТИЗАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ

Sat, 04 Jun 2011 08:43:50 +0000
ГЛАВА 6 ПРАВО ПОСТІЙНОГО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ


ГЛАВА 7 ПРАВО ОРЕНДИ ЗЕМЛІ

Просмотров: 1748
Search All Amazon* UK* DE* FR* JP* CA* CN* IT* ES* IN* BR* MX
Search Results from «Озон» Право. Юриспруденция
 
 Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
Гражданское право. Учебник. В 3 томах. Том 2
Второй том трехтомного учебника содержит систематическое изложение отдельных видов регулятивных обязательств. Последовательно рассмотрены обязательства по передаче имущества в собственность, временному пользованию имуществом, производству работ, оказанию услуг, кредитованию и расчетам, страхованию, а также обязательства из односторонних действий. Наряду с изложением действующего законодательства в учебнике широко представлены положения доктрины, включая различные точки зрения по обсуждаемым проблемам, а также практика применения гражданско-правовых норм. В учебнике отражено законодательство по состоянию на 1 июня 2016 г.

Учебник рассчитан на студентов и аспирантов юридических вузов и факультетов, преподавателей, научных и практических работников, а также может быть полезен для всех, кто интересуется вопросами гражданского права.
...

Цена:
749 руб

 Международное право. Учебник для бакалавров
Международное право. Учебник для бакалавров
Учебник по международному праву подготовлен в соответствии с федеральным государственным образовательным стандартом высшего профессионального образования по направлению подготовки 030900 "Юриспруденция" (квалификация (степень) - "бакалавр .
В нем с позиций современного состояния науки международного права раскрываются понятие, принципы, основные отрасли и практика применения норм и принципов международного права. Международные договоры и законодательство Российской Федерации использованы по состоянию на 1 февраля 2013 г.

Для бакалавров, преподавателей юридических вузов, а также практических работников, чья деятельность связана с международным правом и внешней политикой....

Цена:
599 руб

Н. Г.Деменкова, М. С. Игнатова, И. Ю. Стариков Административное право в схемах и таблицах
Административное право в схемах и таблицах
Настоящее учебное пособие составлено на базе обобщенного научного и учебного материала с использованием нормативных актов, содержащих административно-правовые нормы. Материал излагается в удобной для понимания и запоминания форме - в виде схем и таблиц - и предназначен для систематизации полученных знаний, а также быстрой и качественной подготовки к семинарским занятиям, зачетам, экзаменам. Пособие предназначено для магистров, бакалавров, специалистов, аспирантов и преподавателей юридических вузов и факультетов. Содержание и структура учебного пособия соответствуют требованиям Государственного образовательного стандарта высшего профессионального образования. Издание подготовлено по состоянию законодательства на февраль 2011 г....

Цена:
167 руб

 Земельное право. Шпаргалка
Земельное право. Шпаргалка
Настоящее издание поможет систематизировать полученные ранее знания, а также подготовиться к экзамену или зачету и успешно его сдать. Пособие предназначено для студентов высших учебных заведений....

Цена:
24 руб

Д. В. Чермянинов Таможенное право. Учебник
Таможенное право. Учебник
В учебнике на основе современного законодательства подробно раскрываются базовые понятия и важнейшие категории таможенно­го права. С учетом новейшего законодательства и нормативных актов в области таможенного дела, вступивших в силу в связи с началом су­ществования и развития Таможенного союза, рассмотрены источники таможенного права, выделены особенности таможенных правоотноше­ний, проведена детальная классификация и изучены административ­но-правовые статусы их участников. Авторское видение проблем таможенного права аргументируется анализом нормативных правовых актов, иллюстрируется примерами из истории, опирается на заключения известных исследователей в об­ласти истории, экономики, права.
Учебник соответствует Федеральному государственному образо­вательному стандарту высшего профессионального образования тре­тьего поколения.

Для студентов высших и средних специальных учебных заведений, аспирантов, преподавателей, практических работников, а также всех интересующихся вопросами организации и планирования внешнеэконо­мической деятельности и перемещением через таможенную границу товаров для личного пользования (туристов, путешественников, пере­езжающих на постоянное место жительства и др.)....

Цена:
629 руб

Н. Ю. Круглова Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
Правовое регулирование коммерческой деятельности. Учебник
В учебнике рассматривается современный правовой механизм управления производственно-хозяйственной деятельностью предприятий различных организационно-правовых форм. Особое внимание уделяется регулированию правоотношений, возникающих в процессе создания, реорганизации и ликвидации юридических лиц, в процессах внутренней организационно-экономической деятельности фирм. В книге рассмотрены и другие важные правоотношения, возникающие в процессе производственно-хозяйственной деятельности между субъектами хозяйствования, что позволит студентам наиболее полно освоить сущность правовых институтов и норм предпринимательской деятельности и более эффективно использовать в своей практической работе механизмы хозяйственных правоотношений....

Цена:
990 руб

В. Д. Перевалов Теория государства и права. Учебник и практикум
Теория государства и права. Учебник и практикум
Учебник по дисциплине "Теория государства и права" - необходимая база для последующего овладения всем комплексом юридических дисциплин, таких как конституционное право, гражданское право, налоговое право и др.
Главное достоинство учебника — краткость, простота и ясность изложения в сочетании с достаточной полнотой и квалифицированностью.
Особенность издания — применение автором новых методических приемов изложения материала (формулирование основных положений для каждой главы учебника, вопросы для проверки усвоения материала, учебные схемы, словарь юридических терминов), а также оптимальная структура его построения.

Для студентов образовательных учреждений среднего профессионального образования, обучающихся по юридическим направлениям и специальностям....

Цена:
1569 руб

 Правовые основы нотариальной деятельности в Российской Федерации. Учебное пособие
Правовые основы нотариальной деятельности в Российской Федерации. Учебное пособие
В учебнике освещаются организационно-правовые основы деятельности нотариата и правила совершения нотариальных действий. Особое внимание уделено вопросам истории и теории нотариата, анализу законодательных новелл, среди которых - создание единой информационной системы нотариата, нотариальные действия, связанные с использованием информационных технологий, с государственной регистрацией прав на недвижимое имущество и сделок с ним. В основе анализируемого материала - нормативные правовые акты о нотариате, специальная литература по проблемам нотариата и нотариальной деятельности. Представлены методические рекомендации, перечень источников для изучения тем курса.
Издание подготовлено сотрудниками кафедры гражданского процесса юридического факультета МГУ имени М.В. Ломоносова и нотариусами г. Москвы и Московской области.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов, нотариусов, их помощников, стажеров и всех тех, кто интересуется правовыми основами нотариальной деятельности....

Цена:
639 руб

Л. Л. Кругликов Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
Практикум по уголовному праву. Общая часть. Учебное пособие
Практикум по Общей части уголовного права подготовлен заслуженным деятелем науки, профессором Л.Л.Кругликовым на базе Уголовного кодекса РФ 1996 г. Пособие включает методические вопросы изучения уголовного права с помощью Практикума, вопросы темы, законодательный и иной нормативно-правовой материал, рекомендуемую литературу к каждой теме, теоретическую часть, контрольные вопросы и задания, а также казусы. Поскольку Конституция Российской Федерации, учебники, а также кодексы: Уголовный, Гражданский, Уголовно-процессуальный и Уголовно-исполнительный, Кодекс РФ об административных правонарушениях необходимы по всем или по большинству тем, они в список рекомендуемых источников не включены.
Законодательство приведено по состоянию на июль 2015 г.

Книга предназначена для преподавателей, аспирантов, студентов высших юридических учебных заведений, в том числе получающих второе высшее образование....

Цена:
219 руб

Л. А. Морозова Теория государства и права. Учебник
Теория государства и права. Учебник
В учебник включен ряд новых вопросов, которые до сих пор не рассматривались в курсе "Теория государства и права", но приобрели в последнее время значительную актуальность. Изучение этих вопросов поможет студентам в формировании юридического мышления, творческого подхода к приобретению юридических знаний, самостоятельности в суждениях и оценках государственно правовой действительности. Учебник полностью соответствует Государственному образовательному стандарту, программе дисциплины "Теория государства и права" для юридических вузов. Темы излагаются в последовательности, которая доказала свою целесообразность в учебном процессе и ориентирует на эффективное усвоение основополагающих понятий, категорий и юридических конструкций. 

Для студентов всех форм обучения юридических вузов, слушателей других учебных заведений юридического профиля, преподавателей и аспирантов.

...

Цена:
1239 руб



2003 Copyright © «Advokat.Peterlife.ru» Мобильная Версия v.2015 | PeterLife и компания
Юридическая консультация, юридические услуги, юридическая помощь онлайн.
Пользовательское соглашение использование материалов сайта разрешено с активной ссылкой на сайт
  Яндекс.Метрика Яндекс цитирования